Chapter Text
Пов’язка на його очах слугує за природне маскування, тож бувають дні, коли йому щастить на добрих людей. Достатньо добрих, щоб він мав гарячу їжу.
Ті крихти, що лишилися від його духовного розвитку, дозволяють орієнтуватись певною мірою — достатньо для наймитства.
Йому дозволяють допомагати зі збором врожаю, доглядати скотину, але такої роботи не напасешся.
Врешті-решт, у віддаленому селищі він знаходить один зі своїх старих храмів, благий і покинутий.
Те, що треба.
Місцеві селяни забезпечують його роботою, а коли роботи нема, він просто не їсть.
В дитинстві він постійно перебирав їжею, відмовлявся їсти і в результаті звик засинати голодним, але це — зовсім інше.
Цей голод жорстокий, їдучий, він змушує лежати на підлозі власного храму, очікуючи на сон, що врятував би його від болю. Але з часом… Хтось починає приносити їжу.
Вперше, коли він прокидається і поруч його голови стоїть миска фруктів, їсти хочеться більше, ніж ставити питання. Може, якийсь селянин пожалів його й прислав жалюгідному злидареві чогось попоїсти з одним зі своїх дітей.
Забувши про гордість, він пожирає навіть ягоди, що їх не зносив дитиною.
Але відтоді нова тарілка з’являється кожного ранку.
Часто ще й вечорами, коли після цілого дня важкої праці в полі він повертається додому.
Фрукти. М’ясо. Коли є хліб, Сє Ляневі навертаються сльози вдячності.
За декілька тижнів його цікавість бере гору.
Він скручується на боку на храмовій підлозі — вдає, що спить.
Тієї секунди, коли миска з м’яким «дзинь» опускається на кам’яну підлогу, він перевертається, і зі швидкістю кобри тягнеться вперед, доки пальці не хапають чийсь зап’ясток, і цей «хтось» тихо ахкає.
- Хто ви?
Відповіді нема.
- Чому ви мені допомагаєте?
Він не може визначити причину. Одинарний жест доброї волі було б легко зрозуміти, але це…
В цей момент Сє Лянь помічає, наскільки тонким є зап’ясток в його хватці. Цей «хтось» тремтить, вірогідно, через його, Бога, силу.
Майже засоромившись своїх дій, він відпускає:
- Вибачте, ви не маєте...
Ще до того, як він отримує можливість закінчити, фігура тікає, і він так і лишається сидіти з простягнутою рукою на кам’яній підлозі.
- Боятись. – Закінчує він з відчуттям гіркоти.
Відтоді їжу завжди лишають на храмових сходах і ніколи – надто близько.
Іноді Сє Лянь відчуває чиюсь присутність. Коли він вертає додому, підлогу підметено. Одного разу з’являється ковдра. Нічого особливого, але це краще, ніж спати, вкриваючись дрантям.
Якась частина його роздумує, чи не ослухався Фен Сінь його наказу, аби знайти його, але…
Він не став би ховатись, навіть якби ослухався. І та рука, вона належала комусь молодшому. В чому він точно упевнився, так це в тому, що «хтось» не міг бути старший від п’ятнадцяти років.
Але ж хто тоді зараз допомагає йому, і чому?
Коли цілісінький світ ненавидить його, забув його.
Часто, удалині, він відчуває на собі чийсь погляд; його власник не сміє наблизитись.
Сє Лянь, сидячи на березі струмка, відволікається від збирання гальки й розправляє плечі, повільно повертаючи голову у той бік.
Хоча він не бачить спрямований на нього погляд, він може його відчути.
- Я знаю, що ти там, – обережно кличе він. Вуха вловлюють м’який шурхіт листя, тріск гілля, ніби незнайомець збирається піти; голос його набирає відтінку паніки, – Будь ласка!
Звуки припиняються, і голос його тремтить.
- Будь ласка, не йди, мені…
Самотньо.
Сє Лянь не пам’ятає коли востаннє хтось його слухав. Відчуття чиєїсь присутності поряд.
Жалюгідно.
Він очікує, схиливши голову, що юнак зараз втече, втім…
Тепер він чує, як той обережно підкрадається ближче.
Дитина й слова не каже, але, коли цей «хтось» підходить достатньо близько, Сє Лянь простягає руку, хапаючись за край м’якого й поношеного рукава.
- Чому ти тут?
Питання просте, але біль в його голосі робить його непомірно важким.
Голос, що відповідає, належить молодому парубку.
- Для служби Вашій Високості.
Лице Сє Ляня обертається на камінь; тепер вже він тремтить, сіпаючись убік.
Йому здавалося, що сором за те, як низько він пав вже став звичним, але, зрештою, спокій приходив тільки з анонімністю.
- Ти… Знаєш, хто я?
Голос видається дещо впевненішим, майже зухвалим. Сє Лянь би навіть розчулився, якби в той самий момент його не захопили емоції.
- Я б будь-де пізнав дянся.
Титул знов змушує його здригнутися, тулячись ближче до краю води.
- Не… Не варто так мене називати.
Він відчуває, як хлопець, стурбований тим, що міг образити божество, починає відступати, і Сє Лянь знов хапає його рукав, міцно тримаючи.
- Не йди, - повторює він тремтячим голосом, – Прошу, не йди.
- …
Замість відповіді юнак сідає поряд з ним.
Сє Лянь здригається від полегшення, ще сильніше стискаючи тканину сорочки в своїй руці.
- Навіщо ти тут?
- … – В голосі юнака чутно нерозуміння. – Щоб служити…
- Навіщо? – Хрипко тисне Сє Лянь. – Зараз я нічого не можу тобі дати.
Западає тиша. Якась його частина думає, що, можливо, хлопчина ніколи про це не думав. Що, може, на його думку, все це було в якомусь сенсі самопокарою. Зрештою, що він міг знати про пути прокляття? І тепер він піде.
Закриті пов’язками очі Сє Ляня наповнюють сльози.
Він піде. Піде. Сє Лянь впевнений. Всі пішли. Навіть тих, хто не пішов, він сам відштовхнув дуже, дуже давно.
І не лишилося нікого.
Його б’ють дрижаки, коли хлопець відповідає:
- Я нічого не хочу.
Сє Лянь не вірить йому, спочатку. Він обачливий, недовірливий, ніби поранений звір.
Хлопчина продовжує приходити кожного дня. І вранці, і вночі, приносить їжу просто в руки. Коли його питають, тихенько розповідає богові про останні події.
Інколи він ловить хлопця за молитвою. Той стоїть перед храмовим вівтарем, похиливши голову, але ніколи – навколішках.
Сє Лянь нагадує йому, що не зможе відповісти. Що в такому стані йому не вдасться навіть почути цю дитячу молитву, і гіркоти в його голосі значно більше, ніж трохи.
Усмішки на його лиці він теж не бачить.
- Я молюся не для цього.
Сє Лянь хмурить брови. У хлопцевій, най і незримій для нього посмішці, віри більше, ніж будь-хто з богів міг би отримати.
- Одного разу дянся вже відповіли на молитву цього служки, цього було достатньо.
Сє Лянь завмирає, сліпо дивлячися в його бік.
Коли це…?
- Про що ти молив?
Парубок, з руками, все ще поєднаними у молитовному жесті, не здіймає очей:
- Про відповідь.
Пам’ять коле, наче голка, і від спроби згадати пальці йому зводить судома.
- Про що ти питав?
- Причину жити в цьому світі.
Сє Ляневі спирає подих.
Той день йому не забувся. Врешті-решт, це сталося усього лиш кілька років тому, і все ж…
- Якою ж була відповідь?
Хлопцева відповідь проста, та через неї йому відбирає мову.
- Ви.
Яким же дурним він тоді був. Думав, що міг би врятувати всіх. Що міг би…
Що Сє Лянь міг би бути чиїмсь сенсом життя. Після всього того, що він наробив через власну самолюбну пиху…
Віра в нього не принесла цьому хлопчику нічого хорошого. Напротив – свої дні він марнує, приносячи забутому богові для виживання об’їдки.
Це не причина жити. Можливо, виправдання. Зобов’язання. Але не щось варте віри.
Коли він нарешті повертає собі здатність говорити, Сє Ляня нудить від того жалю до самого себе, яким просякнуто його голос:
- Напевно, не дуже хороша відповідь була, чи не так?
Вперше за весь час юнакові слова звучать різко:
- Мені не потрібно іншої.
Хоча Сє Лянь не міг його зрозуміти, відповідь завжди була одна й та сама.
- Забудь мене.
- Не стану!
- Облиш мене вже.
- Цей служка ніколи не відступиться від Вашої Величності – навіть якщо загублюся, я завжди знайду дорогу назад.
Він йому ніколи не вірив. Завжди вважав що рано чи пізно хлопчина змінить свою думку, але цього все не траплялося. Навіть зараз, кілька місяців по тому.
Сє Лянь вже не вперше ставить питання:
- Хто ти?
Хлопчик, стримуваний сумнівами, ніколи не відповідав. Звав себе вірянином. Служкою.
На цей раз відповідь не приходить так швидко. Він вагається.
Врешті-решт, він пошепки щось бурмоче, так, ніби відповідь могла б вжахнути його. Сє Лянь навіть не почув би, якби слух його за весь цей час не загострився.
- Хон…
Богові очі розширюються тієї ж миті:
- Хон-ер?
Западає тиша. Сє Лянь чує лиш тремтливе хлопцеве дихання. Дещо сльозливе, подекуди обтяжене схлипами, врешті-решт він –
- ..Дянся пам'ятають мене?
Він вже не такий спокійний, самовпевнений, не такий нахабний. Говорить так тихо, так уражено - говорить крізь сльози.
Якщо чесно, Сє Лянь це вже майже забув, зважаючи на хаос, що відбувався слідом за тим. Зазвичай, хлопця він згадував тільки коли злився на Ці Жуна, або ж коли час від часу розмірковував над тим, що з ним стало.
Сє Лянь вважав, що малого забрала пошесть.
Факт зворотнього означав що маленька, нажахана дитина, що він її спіймав того дня, хлопчик, що причепився до нього після, скривавлений і забитий, той, що заплакано повторював, що його не проклято – став убивцею.
Очевидно, що Сє Ляневе милосердя не зарадило б цій дитині, і все ж…
- Я пам’ятаю тебе, – тремкими губами шепоче він.
Сє Лянь знаходить в собі щось, що сам вважав втраченим, перетертим кожною скоєною ним помилкою.
Віру.
Його обійми розчахнуто, й дитина вагається, але, зрештою, падає в них, і тіло її здригається від тихих схлипів.
Він в цьому не самотній, бо як його божество і саме втирає сльози. Поки він тримає Хон-ера в своїх обіймах, вони скочуються з-під пов’язок, торуючи блискучі доріжки його щоками.
- Я пам’ятаю тебе, - знов шепоче він і, коли Хон-ер тулиться до нього, голос його ламається.
Сє Лянь йому вірить.
Вірить що з усіх людей в світі це дитя може бачити те, чого не бачать інші. Що йому відомо як це – бути самотнім, зламаним, зневаженим.
Сє Лянь обіймає хлопця, розгладжуючи його волосся, аж доки той не засинає в його руках.