Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Кінець серпня видався холодним. Надворі було похмуро, небо вкрилося сірими хмарами, передвіщаючи сильний дощ. Люди куталися в куртки та плащі, поспішаючи сховатися в будинках. Саме тому ніхто навіть не звернув увагу на молодого русявого хлопця у дивній чорній мантії, що впевнено крокував вулицею. Він зупинився біля старого занедбаного універмагу з вивіскою «Зачинено на ремонт». У його вітринах красувалися кілька старих манекенів у перуках і вбраннях, що років десять як вийшли з моди. Окремо від усіх стояв дуже потворний манекен жіночої статі. Хлопець озирнувся на всі боки і тихенько щось прошепотів неживій пластиковій подобі людини. Манекен трохи помітно кивнув і поманив пальцем. Хлопець легко пройшов крізь скло, сподіваючись, що трюк залишився непомічений маглами.

Пройшовши крізь магічний вхід, перше, що він побачив, це великі постери: «Чистий котел не дасть перетворитися вашому зіллю на отруту» і «Самолікування - це самообман». Люди в лимонних халатах бігали взад та вперед, магічний гучномовець викликав стажиста цілителя Едмондса в кабінет під номером тридцять два, а на лавках сиділи чарівники, які чекали на свою чергу. Мама з донькою у якої замість людських вух були собачі. Старенька бабуся, що плакала в плече молодого хлопця.

В приймальні сиділа пухка блондинка – привіт-відьма. Хлопець підійшов до неї.

— Доброго дня, — пробурмотів він, — мені призначено співбесіду у цілителя Страут.

Жінка глянула на нього. Погляд її був похмурим. Відьма проскрипіла писклявим голосом

- Ім'я?

- Теодор Нотт, - відповів він.

Привіт-відьма витріщила очі на пару секунд, а потім струснувши головою і, знову насупившись, почала шукати якісь папірці. За кілька хвилин вона вручила йому анкету та перо.

— Ось заповніть це, а потім віддайте мені. Цілитель Страут чекатиме вас рівно об одинадцятій на п'ятому поверсі.

Міріам Страут свого часу була відсторонена від роботи в Мунго. Однак під час війни, коли цілителі потрібні були як ніколи, її попросили повернутися. А після перемоги вона так і залишилася там працювати.

Як тільки Тео побачив оголошення в «Щоденному Віщуні» про те, що в Мунго потрібні молоді фахівці на стажування, одразу ж написав листа, пропонуючи свою кандидатуру.

І ось тепер він був тут, заповнював анкету і розмірковував, чи це не було його найбільшою помилкою? Не даючи собі час про це подумати, він заповнив усі необхідні папери, віддав їх привіт-відьмі та вирушив на п'ятий поверх. Вже було п'ять хвилин на дванадцяту.

На що він взагалі сподівався? Його батька посадили до Азкабана, майже все їхнє майно було конфісковано Міністерством Магії. Його теперішнє становище лиш залишало бажати кращого. Тео, щоправда, ніколи не був замішаний у будь-які відносини з Темним Лордом. І найважливіше: він не мав Темної мітки. І все це завдяки його батькові. Раніше Теодор думав, що Нотт-старший вважає його слабаком, саме тому той тримав його осторонь всього, що відбувалося, включаючи момент із темною міткою. Вже потім, на сьомому році навчання він зрозумів, що насправді ж батько оберігав Тео.

За всіма цими роздумами він і не помітив, як уже опинився біля кабінету з вивіскою «Цілитель Міріам Страут». Тео подивився на годинник на стіні — десять хвилин на дванадцяту — і тільки збирався постукати у двері, як ззаду почувся голос.

— Я сподіваюся, ви все ж таки збираєтесь постукати і не будете стояти далі, як статуя.

Поруч із ним стояла дівчина в лимонному халаті, з густим темним волоссям. Вона привітно посміхнулася Тео, а на її щоках відразу з'явилися милі ямочки. Тео, сам не розуміючи, навіщо, усміхнувся у відповідь.

— Я збирався постукати. Прийшов на співбесіду, - як наче скоромовку, вимовив він.

Яка їй справа, навіщо він сюди прийшов? Він чортихнувся про себе, проклинаючи за те, що розгубився.

- О! — раптом вигукнула дівчина, чим його здивувала. — Ви Теодор, вірно? Ми говорили про вас із цілителем Страут. Заходьте ж! — вона вклинилася між ним та стіною і відчинила двері, запрошуючи його увійти.

Зайшовши, Теодор побачив невеликий світлий кабінет із вікном на всю стіну. За столом сиділа стара жінка в маленьких окулярах, із сивим волоссям до плечей. Вона підвела голову, уважно подивившись на Тео. Потім знову схилилася над пергаментами, щось гарно виводячи пером.

— Не стійте так на порозі. Заходьте, — заговорила стара жінка спокійно, але з притаманною її віку хриплістю.

— Ну, ви чули, — махнула рукою молода дівчина, пропонуючи Теодору увійти.

Він невпевнено ступив у кабінет, і дівчина зачинила за ним двері. У кімнаті повисла "гучна" тиша.

— Ем, вітаю, — привітався він, порушуючи тишу в кабінеті. — Мене звати Теодор Нотт, я писав вам з приводу стажування, — він намагався говорити при цьому виглядаючи впевнено, проте всередині в нього вирувала буря, а серце так і норовило вискочити з грудей.

Міріам Страут, відкинувшись на стільці і відклавши перо, пильно дивилася на нього.

- Я знаю, хто ви, - вона зробила паузу, а потім продовжила, - Ви дуже схожі на свого батька в молодості, - вона примружила очі, бігаючи поглядом по його обличчю, намагаючись знайти схожість з Ноттом-старшим. — Сідайте, — цілитель вказала на стілець біля свого столу.

Тео невпевнено сів, оглядаючи кімнату. Тільки зараз він помітив, що кабінет був дуже затишний. Зліва від нього стояла книжкова шафа, переповнена книгами. За вікном виднілися дерева, крізь які поблискували промені сонця. Спочатку він був здивований, бо на вулиці стояв жахливий холод, а потім зрозумів, що все це лише чари.

- Ви знаєте мого батька? — він і сам не знав, нащо це запитав. Мабуть, тому, що його душила ця незграбна тиша.

— А хто його не знає? — усміхнулася Страут, від чого Тео почервонів і напружився. — Ми з ним навчалися на одному курсі, — додала вона, чим здивувала його. - Але зараз не про це. То ви хочете стажуватися у нас?

Тео прочистив горло і не впевнено відповів:

— Так, я хотів би спробувати. Я завжди був здібний у чарах, не погано розуміюся на гербалогії та зіллях.

— Як мені бути впевненою, що ви прийшли сюди не з метою нашкодити комусь? - Жорстоко перебила його цілителька. Вона була навчена гірким досвідом, коли на неї наклали Імперіус, змусивши принести Бродерику Боуду диявольські тенета під виглядом подарунка-квіточки. Тоді її усунули від роботи. Вона не готова була припуститися тієї ж помилки.

Тео почервонів ще більше і стиснув руки в кулаки.

— Повірте, якби я хотів комусь нашкодити, то не став би світитися тут як стажист, — чітко сказав він.

Міріам Страут посміхнулася.

— Але чому я маю взяти саме вас?

Він насупився, опустив погляд вниз, дивлячись в коліна.

— Я й сам не знаю, чому це маю бути саме я, — несподівано для себе і для тих, хто сидів у кімнаті, промовив він, продовжуючи дивитися на свої руки. — Упевнений, що й окрім мене є багато охочих на це місце, — він підвів погляд на неї і раптом заговорив впевненим голосом: — Але якщо ви візьмете мене, запевняю, ви не пошкодуєте. Я дуже роботящий, зовсім не боюся роботи. Я готовий навіть ночувати тут. До того ж я завжди цікавився цілительством.

Міріам Страут посміхнулася. У цей момент Тео здалося, що вона дивилася на нього, але бачила когось іншого. Потім вона зітхнула, і посмішка зникла з її обличчя. Цілитель Страут відштовхнулася від спинки стільця й оперлася ліктями об стіл.

— На жаль, ми вже знайшли відповідного кандидата, — спокійно сказала Страут. Якоїсь миті йому навіть здалося, що їй шкода його.

— Ну що ж... — посміхнувшись, почав говорити Тео. У глибині душі він розумів, що на нього чекає саме такий розвиток подій.

— Вибачте, цілитель Страут, — почувся тихий дівчачий голос. Тео зовсім забув, що ця дівчина, яка зайшла разом з ним сидить тут, на дивані, зліва від нього. Йому навіть стало ніяково, що вона стала свідком їхньої розмови.

- Так, Кейті, - повернула до неї голову цілитель Страут, і Тео нарешті дізнався, як звати дівчину.

— Я думаю, нам би не завадило взяти двох стажистів. Люсі Певенсі незабаром йде в декретну відпустку, і в лабораторії залишилося зовсім мало цілителів.

— Ох, Люсі... Я зовсім забула про неї, — зітхнула Страут, а потім подивилася на Тео. — Не думаю, що нам дозволять двох стажистів одразу. Все впирається у гроші, ви це чудово розумієте.

- Я готовий працювати за пів ставки, - сказав Теодор, хапаючись за будь-яку нагоду.

Міріам Страут подивилася на нього, а потім, зітхнувши, відповіла.

- Нам треба подумати, містере Нотт. Ми надішлемо вам сову. Дякую, — ввічливо сказала вона, даючи зрозуміти, що їхня розмова закінчена.

Тео підвівся зі стільця, підійшов до дверей і відчинив їх. Вже на виході він озирнувся.

- Якщо ви візьмете мене, обіцяю, ви не пошкодуєте, - потім він махнув головою в прощальному жесті, посміхнувся Кейті, що сиділа на сірому диванчику, і пішов, тихо зачинивши двері.

Він і не сподівався отримати це місце. Він не мав жодних переваг — син Смертежера, був на іншому боці під час війни.

Прийшовши додому, Тео навіть не сподівався на позитивну відповідь. Але коли пізно ввечері він отримав лист-громовіст, у якому спокійним голосом Міріам Страут говорилося, що його прийняли стажистом, то не міг у це повірити.

"...Хочу повідомити вас, що ви прийняті. Можете почати працювати з понеділка. Тільки от оплата. Навіть не половина, а чверть. Але це доти, доки Люсі Певенсі не піде в декрет.

Тео, сподіваюся, я не помилилася. Не підведіть мене.

О, і не забудьте подякувати Кейті.

З повагою,

Міріам Страут."

Тео посміхнувся. Він купить Кейті найбільший і найкрасивіший букет.

* * *

Світловолосий хлопець зачинив на ключ парадні двері, нарешті випроводивши непроханих гостей зі свого будинку. Розслабивши плечі і глибоко видихнувши, він притулився чолом до холодного дерева дверей. Їх знову відвідали аврори. Вони приходили раз на тиждень, щосереди, і тепер він ненавидів цей день тижня. Вже у вівторок ввечері він починав весь тремтіти від злості, розуміючи, що чекає на нього завтра, а вночі, лежачи в ліжку, обмірковував, що скаже кожному з них у відповідь на жалюгідні жарти в його бік і в бік його сім'ї. У своїх думках він не давав себе в образу, впевнено дивлячись кожному аврору в очі з презирливим усміхом на обличчі. А насправді все було зовсім по іншому. Він був холодним і відчуженим, коли всередині дико билося серце. Аврори оглядали будинок, перевіряли залишкову магію, а також їхні палички, і весь цей час Мелфой покірно мовчав. Мовчав, коли над ним глузливо сміялись і промовляли жалюгідні жарти. Мовчав навіть тоді, коли хтось випадково зачепить його плечем, а потім ще й почне реготати з цього. Він покірно мовчав і, лиш опинившись в ліжку, він давав волю своїм мріям. Лиш тоді він не мовчить, огризається та пхає кривдника у відповідь. Сьогодні ж був єдиний раз, коли він не стримався. Він не зміг промовчати, коли уїдливі стосувались його матері.

- Закрий рот! — загарчав Драко на аврора, який, мабуть, був старший за самого Мелфоя всього на кілька років.

Молодий чорнявий хлопець широко розплющив очі від такого нечуваного нахабства. Він уже збирався щось сказати Драко у відповідь, як у кімнату зайшов командир групи.

- Все, збираємося. Ми йдемо, — він не міг не помітити, як Мелфой і хлопець із його групи дивилися один на одного. Аврор і зрозумів, що щось трапилося між цими двома.

- Барнс, ми йдемо. - звернувся він до одного зі своїх. - Перестань малюватись, — чітко, з ноткою погрози промовив він.

Щоки хлопця миттю почервоніли, і він злістю від того, що командир відчитав його за Мелфоя, кулею вилетів з будинку. На обличчі Мелфоя з'явилася усмішка. Коли вся команда вийшла, аврор підійшов до Драко.

— Не думай, що я це зробив заради тебе, — похмуро промовив чоловік. — Барнс може запалитись на рівному місці, але проблеми йому ні до чого. Ти, — він тицьнув у Драко пальцем і з ноткою смутку промовив: — І мізинця його не вартий.

На обличчі Драко почали проступати червоні плями, а руки стиснулись в кулаки.

— Я думаю, вам час іти, — все ж таки видавив із себе Мелфой.

Хмикнувши і косо посміхнувшись, аврор зник за дверима.

Драко все стояв, притулившись чолом до дверей, прокручуючи в голові нещодавні події.

— Так буде не завжди, Драко, — тихо промовила Нарциса, відриваючи його від роздумів.

Він обернувся і глянув на матір втомленим поглядом.

"Не треба бути такою наївною, мамо", - хотілося йому сказати, але у відповідь він усміхнувся і сказав:

- Звісно, мамо. Звісно.

Нарциса усміхнулася йому у відповідь.

* * *

Пенсі Паркінсон сиділа на дивані в бібліотеці свого будинку, бездумно дивлячись у вікно. В її двері тихенько постукали.

— Пенсі... — обережно промовила її мати, — ми почали хвилюватися, куди ти зникла.

- Я не хочу бути там, - зовсім відсторонено сказала вона.

— Але ж ця зустріч була влаштована заради тебе, — здивовано промовила мати.

— Мамо, — грізно почала Пенсі, — це ти так хотіла, не я.

Та глибоко зітхнула і сіла на край дивану.

Гільда Паркінсон ніколи не була суворою матір'ю чи дружиною. Вона завжди підкорялася вказівкам спочатку батьків, потім чоловіка, а потім і дочки. Вона ніколи не робила те, що хотіла, тільки те, що вірно і що всі очікували від неї. За все своє життя Пенсі не бачила свою матір незадоволеною жодного разу в житті. Лише раз вона плакала, коли її сестра, Фелісія, померла.

— Я ніколи ні про що тебе не просила, — почала говорити Гільда суворим голосом, дивлячись у вікно. - Я виконувала всі твої забаганки, завжди йшла на будь-які поступки, - її голос здригнувся, і Пенсі з подивом помітила, що та стримує сльози.

— Мамо... — сказала вона, беручи її за руку. Чомусь було дуже боляче бачити її такою.

— Стривай! — підвищила голос Гільда, подивившись на дочку і вириваючи свою руку. — Ти чудово знаєш, у якому ми зараз становищі, — викарбувала вона. — Твій батько в Азкабані, а нам з тобою дивом вдалося уникнути такої ж долі! Я прошу тебе єдиний раз у житті зробити так, як треба, а не так, як хочеш того ти! - голосно вигукнула вона.

За все своє життя, Пенсі не пам'ятала ні одного разу, щоб її мати розмовляла з нею в такому тоні. Зазвичай так говорила з матір'ю вона сама.

— Але ж я не хочу виходити заміж! - у відповідь прохрипіла Пенсі.

— А жити в достатку хочеш? — примружилася її мати. - Купувати сукні, прикраси хочеш? Так от немає у нас більше грошей!

- Як немає? — розгублено видавила з себе Пенсі.

- А ось так! Ми вже були на межі банкрутства під час війни. А потім міністерство відібрало й ті копійки, що в нас залишилися.

Пенсі навіть уявити не могла, як це — жити без грошей. В цей момент вона глянула на свою матір з іншого боку. Не така вже й слабка, якою вона завжди її вважала.

— Мам, але чому саме в такий спосіб? - здавлено промовила Пенсі. — І як вони взагалі погодилися на весілля, з нашим то становищем? - Здивувалася вона.

— Хаткліфи припустилися дурної помилки, давним-давно уклавши з нашою родиною договір про те, що наші діти зобов'язані поєднати свої долі, — посміхнулася Гільда. — І тепер вони нікуди не дінуться від нас, як би їм цього не хотілося.

Пенсі посміхнулася у відповідь.

- А чому Дерек не приїхав? Він же має познайомитися зі своєю майбутньою дружиною.

- Вони сказали, що він працює зараз в іншій країні і не зміг приїхати, - криво посміхнулася мати.

- Або не захотів, - сказала Пенсі.

Гільда з тугою подивилася на свою дочку.

- Пенсі, ти єдине в цьому житті, що змушує мене йти далі. Але мені зараз потрібна твоя підтримка, — сумно сказала вона. — Мені не впоратися однією. До того ж я чула, що Дерек дуже симпатичний і добрий хлопець, - спробувала підбадьорити вона дочку.

Пенсі глибоко зітхнула й обняла свою матір.

- Може можна буде потім його отруїти? Після весілля? - не живим голосом промовила Пенсі, як наче говорила про якісь буденні речі.

Гільда відсторонилася від доньки та взяла її за плечі.

- Ти що таке кажеш! - її погляд був переляканий, а руки на плечах Пенсі почали трястись.

Пенсі вдихнула, прикриваючи очі на пару секунд.

- Я жартую. Не буду я нікого труїти. - вона серйозно глянула на матір.

Гільда трохи розслабилась та погладила її плечі, розправляючи сукню.

- Пенсі, завжди можна розлучитись. Це ж не шлюб на все життя.

Пенсі підняла брови в подиві.

- І ти не будеш переживати, що скажуть інші, якщо ми розлучимось? Бо серед наших кругів це засуджується, ти ж знаєш.

Мати ніжно посміхнулась.

- Мені абсолютно все одно, Пенсі. Ти вийдеш за нього заміж, потім розлучишся, отримаєш якусь частку майна, можливо навіть відкриєш свій бізнес і будеш жити щасливо. А потім вийдеш заміж ще раз, за того кого бажаєш.

Мати погладила її по щоці.

— Дякую, — Пенсі посміхнулась і обійняла її у відповідь.

- Пенсі?

- Так мамо?

- Немає ніяких наших кругів. Є тільки ти і я. Забудь про все що було до цього. Сім'я перш за все.

Сім'я перш за все.

* * *

Небо було сірим, а хмари не віщували нічого доброго. Пролунав гуркіт грому.

Біля воріт старого маєтку стояв темношкірий хлопець, у зеленій мантії та з валізою в руках. Він нерішуче дивився на замок, який колись називав своїм будинком.

Блез Забіні глянув на краплини дощу на своїх ідеально почищених лакованих черевиках. Стиснувши в руках свою валізу, він поспішив до маєтку.

Усередині хлопця зустріли тиша і холод.

- Мама! — закричав він, заходячи до вітальні.

Поставивши свою валізу на підлогу і діставши паличку, він запалив камін. У будинку було дуже холодно. У їхньому маєтку цілий рік горіли каміни, бо стіни та підлога були кам'яними, а тепла сонця не вистачало, щоб обігріти цей холодний маленький замок. Тільки спекотного літа, коли на вулиці вже ставало неможливо дихати від сухого повітря, в їхньому будинку можна було забути про каміни. Ось тільки тоді температура в маєтку була нормальною, що, проте, бувало дуже рідко.

- Мама! — ще раз закричав Блез, сподіваючись, що його хтось зустріне.

З'явився їхній домовик. Він був одягнений у чисту білу футболку, що діставала майже до колін.

- Містер Забіні! — домовий ельф уклонився господареві, щиро радіючи його поверненню. - Як добре, що ви повернулися!

- Привіт, Ллойде! — усміхнувся Блез. — Ніде не бачу своєї матері, не знаєш буває де вона? Я писав їй, що повертаюсь сьогодні, але, мабуть, вона забула.

- Місіс Забіні зараз не в маєтку, сер, - ховаючи очі, відповів Ллойд.

Блез глянув на домовика, що скорчився, і зневажливо хмикнув.

- Як це низько з її боку: втекти саме тоді, коли я приїду, - відвернувшись, промовив він. — Та ще й просити брехати тебе, Ллойде, — повернувшись до домовика, співчутливо додав він.

— Вибачте... сер... — прошепотів той. — Вона теж моя господиня, — притиснувши вуха до себе, пробелькотів він.

Блез опустився навпочіпки перед ельфом, беручи його за руку.

- Гей, все добре, - сказав він. — Я ні капельки на тебе не злюсь, — він посміхнувся. Краще приготуй мій улюблений пиріг з м'ясом на вечерю, а?

- З куркою та грибами? - запитав радісно домовий ельф.

Блез кивнув, посміхнувшись.

Із задоволенням! - Ллойд скоріше кивнув і побіг готувати вечерю.

Блез підвівся і заплющив очі.

Нічого не змінилося. Мати все ще уникала його. Він думав, що провівши літо окремо один від одного піде їм на користь і вони забудуть, що сталося. Мати відпустить страшні спогади.

"Блез дуже втомився бігти, але він біг до болю в легенях. Нарешті добігши до дверей, він швидко відчинив їх, забігаючи в кімнату. Перед його очима з'явилася страшна, якщо не сказати огидна картина. Він прикрив рот рукою, щоб не вирвати.

— Я не хотіла... не хотіла... не хотіла, - бурмотіла жінка, що сиділа на підлозі в центрі кімнати.

- Мамо... Що ти наробила? — розгублено сказав Блез.

— Я не хотіла! — вигукнула вона."

Цей момент і її крик назавжди викарбувалися в його пам'яті.

За вікном пролунав грім. Блез здригнувся від несподіваного гуркоту грому.

Дощ все-таки пішов.

Chapter Text

Джіні Візлі ніколи не любила прощатися. Говорити «до зустрічі» або «ще побачимось» не було для неї складним, але говорити прощавай означало щось жахливе. Це означало, що, можливо, вона ще дуже довго не побачить близьку їй людину. Це було боляче.

Джіні з тугою подивилася на гарний кам'яний будиночок, тримаючи в руках маленьку валізу. До неї підійшла тонка висока біловолоса дівчина у жовтій сукні та міцно обняла її.

— Я дуже сумуватиму, Джіні, — міцно заплющивши очі, щиро сказала вона.

— Я також, Мередіт, — тихо прошепотіла та у відповідь.

Останні тижні що Джіні Візлі провела у Чарлі та його дружини Мередіт, були одними з найкращих у її житті. Вона так здружилася з дружиною свого брата, що вже не уявляла, як житиме так далеко від неї. Мередіт була молодою, розумною та неймовірної краси дівчиною.

Коли Чарлі надіслав фотографію, де вони разом з Мередіт трималися за руки і закохано дивилися один на одного, багато хто в родині Візлі не повірив, що ця дивовижна і прекрасна дівчина його дружина. Але це було так.

Мередіт була маґлонародженою відьмою. Неймовірно розумна, добра та весела, вона здавалася героїнею книги. Джіні довго міркувала, чому Мередіт обрала саме її брата. Адже Мередіт та Чарлі були абсолютно різні люди. Декілька тижнів назад вона прямо запитала у Мередіт - чому саме Чарлі?

— Разом з ним я щаслива і відчуваю себе собою. Без нього, як наче неповноцінна, розумієш? - серйозно відповіла вона.

Джіні не розуміла. Дівчина, яка довгий час страждала від нерозділеного кохання, а потім навчилась любити себе та бути собою, не могла зрозуміти як відчувати себе неповноцінним без когось. Для неї це було дуже дивно, що для того аби просто бути щасливим потрібен чоловік. Хоч вона кохала Гаррі та не уявляла своє життя без нього, та все ж, не чоловік робить її повноцінною. Сама по собі вона є повноцінною.

- Ні, не розумію. - чесно відповіла вона.

Мередіт усміхнулась посмішкою зрілої жінки. Джіні нагадувала їй себе тільки на два роки молодшу.

- Зрозумієш. А коли зрозумієш, ми поговоримо про це. - м’яко сказала Мередіт та погладила Джіні по щоці.

З подвір’я почувся гуркіт. Вони визирнули у вікно. На подвір’ї стояв Чарлі який намагався зачаклувати відро з водою, аби полити квіти. Відро, що висіло у повітрі різко похитнулось і вода вилилась на Чарлі. Дівчата засміялися, побачивши цю сцену. Чарлі подивився на дівчат і не втримавшись сам засміявся.

- Джіні, — Мередіт, легко торкнулась до її ліктя, вириваючи дівчину зі спогадів. - Я не хочу лізти у твоє життя і бачить Бог, не хочу вказувати тобі як жити, але ти не можеш просто поїхати та залишити все так. Ти маєш зробити вибір. Ти маєш бути чесною з Гаррі та з… - Мередіт затихла на секунду, - з ним.

- Я вже зробила вибір, Мередіт, - тихо прошепотіла Джіні. — Саме тому я їду.

Мередіт кивнула головою. Дві дівчини стояли на подвір’ї та дивились на червоний цегляний будинок.

- У вас прекрасний дім, - сказала Джіні.

Мередіт посміхнулась та обняла Джіні, стиснувши з усіх сил.

- Обіцяй мені писати!

- Обіцяю, - сказала Джіні. — Обов'язково писатиму.

- Шкода, що ти їдеш, - сказав Чарлі. - Здається, ти забула це на кухні.

Чарлі стояв на виході з будинку тримаючи в руках ще одну валізу Джіні.

- Дякую, - посміхнулася Джіні. — Ми будемо чекати вас на Різдво.

— Обов'язково, люба, — усміхнулася Мередіт.

- Як завжди, мама спече улюблений пиріг з нирками для Чарлі. Смажена курка для Рона, і солодкий пиріг з патокою для Гаррі.

Джіні говорила з усмішкою на вустах, а в очах був сум. Їй було важко прощатись з Мередіт та Чарлі.

- Ми обов’язково приїдемо, сестричко. Але зараз пора йти, летиключ скоро активується.

- Так, треба повертатися, - махнула головою Джіні.

Вона ще раз обняла Мередіт, з тугою глянула на гарний будиночок і пішла слідом за Чарлі. Вже бувши біля летиключа, Джіні заспокоїлась та прийняла той факт, що треба повертатись в реальне життя. Вони стояли на верхівці пагорба з якого було видно маленьке поселення. З такої висоти воно виглядало ще меншим ніж було насправді.

- Я буду сумувати, сестричко.

- Я теж, Чарлі, - сказала Джіні.

Вона не знала, чому їй раптом захотілося плакати. Від того, що прощалася на довгий час із Чарлі, чи тому, що сумнівалась, чи правильний вона зробила вибір? Джіні подивилась на маленький капелюх, який засвітився помаранчевим світлом.

— Мені час, — сказала вона, скоріше собі ніж Чарлі.

А потім, на свій жах, вона помітила хлопця, що біг у їхній бік. Він махав руками і, мабуть, щось кричав. Серце в її грудях забилось з такою швидкістю, що може легко розбити їй ребра з середини. Чарлі подивився на хлопця, потім на Джіні, згадав всі вечори, коли його сестра поверталася пізно з незрозумілою посмішкою на обличчі. Пазли в його голові почали складатися в одну картинку.

- Джіні... - почав він, але вона не дала йому нічого сказати.

- До зустрічі, Чарлі! — вона поцілувала його в щоку і, відвернувшись, торкнулася капелюха.

За кілька секунд Джіні Візлі опинилася в саду свого будинку. До неї радісно підбігла її мати. Але Джіні сиділа на траві, закрила обличчя руками й тихо плакала.

— Джіні, люба... — розгублено промовила Молі, присідаючи. - Що сталося?

— Я зробила вибір, мамо... — крізь ридання промовила та. — Але чому це так боляче?

Моллі так і залишилася сидіти разом із донькою, обіймаючи її та заспокоюючи.

— Все налагодиться, доню. Що б там не було, все буде гаразд...

* * *

Белатриса схилилася над тілом дівчини та щось їй прошепотіла. У відповідь та тільки заперечливо похитала головою, за що знову отримала Круціо.

- Я нічого не брала! - кричала Герміона.

— Брешеш, бруднокровко! Круціо!

І знову крик.

На лівому передпліччі виднівся кривавий напис — «Бруднокровка».

Белатриса почала говорити, постукуючи паличкою по столу:

— Ти не гідна жити у світі чарівників! Ти й тобі подібні!

Стук вже був гучнішим.

— Але треба змусити тебе говорити, перш ніж убити! Вводьте їх!

Стук палички все гучніше і гучніше віддавався у вухах Герміони. Вона лише на мить прикрила очі, а коли відкрила, то побачила своїх батьків.

- Зараз я вб'ю їх, якщо ти не розповіси мені все!

Стук-стук…

- Ні, не чіпайте їх! Я справді нічого не брала, - Герміона заливається сльозами.

Стук-стук…

- Герміоно, як ти могла? — сказала її мати. — Як ти могла стерти нам пам'ять?

Стук-стук…

- Пробачте мені! Я зробила це, щоб захистити вас! — сльози лилися по її щоках.

— Досить! — несамовито закричала Белла. - Авада Кедавра!

— Ні!

Герміона ривком піднялася з ліжка, важко дихаючи. Знову кошмари. Скільки місяців вони її мучать? Вона вже не пам'ятає. Може з того моменту, коли вони почали ховатися в лісі? Чи після того, як вони пробралися до Ґрінґотс? Або після битви на шостому курсі, коли Мелфой пустив смертежерів до Гоґвортсу? Чи може ще раніше, на п'ятому, після битви в Міністерстві.

Після одного з таких кошмарів, вона довго не могла прийти до тями. Тоді допоміг Рон, який почув її крики. Він забіг до неї та розбудив її. Герміона тремтіла, а по щоках текли сльози. Рон ліг поруч із нею та обійняв, а вона вже не змогла стриматися і, уткнувшись йому в груди, заплакала, як маленька дівчинка. Він гладив її по волоссю і щось бурмотів. Вона вже не пам'ятала, що саме він говорив. Пам'ятала лише те, що від цього було легше. Від почуття, що поряд є хтось, хто допоможе та втішить. Але зараз Рона тут не було.

Вона знову лягла, заплющивши очі та спробувала заснути, як раптом пролунав стукіт, такий самий, як у її сні. Герміона схопилася, хапаючи чарівну паличку, яка тепер завжди лежала під подушкою коли вона спала. У кімнаті нікого. Отже, здалося.

- Вітаю, Герміоно, ти поїхала розумом. - зітхнула вона прикривши очі.

Знову стукіт.

Герміона різко озирнулася і спрямувала паличку в бік, звідки лунав звук. У вікно стукала коричнева сова.

- Сова. Лише сова, — вона полегшено видихнула.

Герміона опустила паличку, яку весь час тримала перед собою та підійшла до вікна. Тільки вона його відчинила, як сова залетіла до кімнати. Покружлявши пару кіл, вона сіла на стіл і витягла лапу. Коричневі сови завжди нагадували Герміоні Гоґвортс. Вона забрала листа і спробувала дати птахові води, але та ухнула і вилетіла у вікно, не задоволена тим, що її змусили довго чекати. Герміона ще довго дивилася на сову, яка незабаром стала схожа на чорну крапку в небі. Як тільки сова зникла з поля зору, Герміона подивилась на листа. Її руки почали тремтіти. Цю печатку вона ніколи не забуде.

— Лист із Гоґвортсу?

* * *

Гаррі підвівся рано. За вікном тільки почало світати. Він підійшов до вікна і відчинив його. Потік свіжого повітря наповнив кімнату. Він дивився, як підіймається сонце. Чарівне це видовище - схід сонця. З'явився перший промінь, потім другий, і кожна хмара ніби ввібрала їх у себе. Потім небо із сірого перетворилося на наповнене фарбами полотно. У Гаррі в думках крутилася лише одна думка.

«Коли ж у моєму житті так само зійде сонце?»

Хоч усе було позаду, і йому, і його близьким тепер нічого не загрожувало, Гаррі ніяк не міг заспокоїтися. Іноді він прокидався ночами та думав, де ж шукати горокракси. А потім згадував, що їх вже давно немає, як і Волдеморта. Здавалося, для нього тепер немає місця у цьому світі. Більше не треба перемагати темного чарівника і ти більше не обраний. Він виконав свою місію і тепер, коли війна закінчилася, можна було жити. Але ось проблема: Гаррі зовсім не знав, як це просто жити.

Гаррі відкинув волосся з лоба і зняв окуляри аби протерти їх. Після, він зачинив вікно і попрямував на кухню, бо знав — заснути йому більше не вдасться.

Перед ним стояла чашка холодної кави. Здається, він просидів тут вже годину. Він почув як хтось спускається по сходах. Герміона зайшла в кухню, дивлячись на щось у своїх руках. Здається, вона не помітила Гаррі.

- Доброго ранку, Герміона.

- Гаррі! Ти налякав мене! Чому не спиш?

- Не спиться, а ти? - він відпив холодної кави та скривившись відсунув чашку.

Кава була холодною та ще й була бридкою на смак.

— Мене розбудила сова, — вона помахала листом і поклала його перед Гаррі.

Герміона забрала чашку зі столу та вилила холодну каву в раковину.

- Тобі зробити кави?

Гаррі мугикнув, що означало “Так”.

- Це лист з Гоґвортсу? - не вірячи тому, що бачить, запитав Гаррі.

Герміона поставила перед ним чашку кави та сіла поруч.

- Я теж була здивована, але це так. Тут листи із запрошенням на навчання на сьомий курс для мене, для тебе та Рона. А також особистий лист від Макґонеґел.

Гаррі розгублено дивився на лист адресований для нього та нижче опис книг, які були потрібні.

“Захист від Темних Мистецтв. О. Дікінсон
Основи Гербалогії. …”

- Прочитай спочатку те, що пише Макґонеґел. - тихо сказала Герміона.

Гаррі відклав два листи та зосередився на останньому.

“Дорогі Гаррі, Рон і Герміона!
Я вже давно вас не бачила і сподіваюся, ваше життя налагоджується. Я знаю як важко жити зараз після всього що сталось. Життя навколо вас вже не буде таким як раніше. Мені шкода, що найкращі роки вашого життя пройшли саме так… Але весь магічний світ вам буде завжди вдячний.
Я думаю, що ви вже зрозуміли, що вас запрошують навчатися на останньому курсі в Гоґвортсі. Будь ласка, я прошу вас одразу не відмовлятися, а дуже добре подумати. Я розумію, що вам не дуже хочеться повертатися туди, де ви втратили близьких людей. Але школа має продовжувати своє існування. На жаль, ми стикнулись з тим, що багато хто не хоче повертатися. Ми повинні переконати всіх у тому, що Гоґвортс є безпечним місцем. І я думаю, що в цьому ви могли б допомогти. Хто як не ви, доведете, що наша школа безпечна для всіх. Але, це ваше право. Повертатися чи ні, вирішувати тільки ви.
Ми повинні жити заради тих кого втратили. Жити за них. Саме тому я прийняла посаду директора в школі Гоґвортс. Думаю професор Дамблдор хотів би щоб школа продовжувала своє існування.
Я сподіваюся на вашу підтримку.
З повагою, Мінерва Макґонеґел”

Поки Гаррі читав листа, Герміона спостерігала за своїм другом. У ньому все здавалося настільки звичним. Ось зараз він запустить руку у волосся, відкидаючи його назад, але воно все одно буде нагадувати ураган. Потім він поправить окуляри, і брови зійдуться в одну суцільну лінію, на лобі виступить зморшка, що нагадує півколо. А очі... Таких очей Герміона ніде не бачила. Зелений — символ безсмертя, недаремно так кажуть. Два смертельні закляття обійшли його стороною, а в результаті — вічна слава та декілька розділів у підручнику з історії магії. Тільки от слава йому не потрібна.
Голос Гаррі відвернув її від думок.

— Що думаєш з цього приводу? — спитав він, відклавши листа на край столу.
- Ох, Гаррі. Я не знаю. Одна частина мене хоче повернутися, а друга частина не надто рветься туди, — Герміона почала нервово перебирати пальцями по столу.

- Що я чую! Герміона Ґрейнджер не хоче до школи! - він усміхнувся.

— Ой, замовкни! — і вона сама мимоволі посміхнулася, а після не тривалого мовчання додала, — Я думаю, ми таки маємо поїхати та допомогти Макґонеґел.

— Так, я також про це подумав. До того ж буде час розібратися, хто я та знайти собі місце в цьому світі.

— Але хіба ти не хотів стати аврором? — здивовано запитала Герміона.

- Так, раніше хотів. Але після цих останніх божевільних років мені б хотілося спокійного життя. — Гаррі зняв окуляри, а потім протер перенісся. Цей жест був такий дорослий, що Герміона подумала, ніби йому не сімнадцять років, а тридцять.

— Я й сама не знаю чого хочу.

У цей момент на кухню човгаючи зайшов високий рудоволосий хлопець з ластовинням на обличчі та неймовірно добрими очима. Герміона повернула голову і глянула на нього. Рон, милий Рон. Коли він встиг так подорослішати? Ще кілька років тому він ходив Гоґвортсом і переживав з приводу квідичу, сумнівався, наскільки він хороший воротар. Тоді його хвилювало чи будуть курячі ніжки на обід і чи підуть вони всі разом до Гоґсміду. А зараз це вже був далеко не той Ронні. Це дорослий хлопець, який багато чого побачив на своєму шляху. Вони несправедливо швидко подорослішали.

- Доброго ранку. Чого ви встали так рано? — спитав Рон.

— Я думаю, світ збожеволів! — сказав Гаррі й посміхнувся широкою усмішкою, якою вже давно не посміхався.

- В сенсі? - не зрозумів Рон і глянув на Герміону. Та була такою ж здивованою.

— У сенсі, що ти встав рано-вранці, хоча раніше тебе до обіду добудитися не можна було. Герміона над пропозицією повернутися до школи думає — їхати чи ні! — у відповідь та посміхнулася. Ось так, лише за кілька хвилин вона посміхнулася вже двічі.

«Може, життя справді налагоджується?» - подумала Герміона.

- В школу? Друг, ти нічого не переплутав?

- Ні, Роне. Ось, прочитай.

Гаррі дав йому листа Макґонеґел і почав спостерігати, як вираз обличчя Рона змінюється від здивованого до спокійного. Рон підняв на них очі.

- Що скажеш? - спитала Герміона, - То ти хочеш повернутися назад до школи?

— Я звичайно, не сумував за книгами. Але, думаю, ми повинні повернутися, — твердо сказав Рон, глянувши на них.

— Світ точно збожеволів! - вигукнув Гаррі.

Усі троє засміялися. Таким сміхом, що давно не чули ці стіни.

Може, в їхньому житті все й справді налагоджується?

Chapter Text

У різні періоди нашого життя ми маємо мрії ким хочемо бути в майбутньому. У чарівному світі, в дитинстві, зазвичай це цілитель, гравець у квідич, дослідник з драконів, працівник міністерства. В юності підлітки мріють бути зіллєварами, журналістами, ліквідаторами заклять, аврорами, знову гравцями у квідич. І ось коли підходить час обирати, то все про що ми мріяли та планували раніше здається таким не важливим та неправильним.

У Молі Візлі завжди думала, що знає чого хоче. З семи років вона мріяла стати кондитером. Вона весь час мріяла як буде робити різні тортики та пироги на замовлення. Про маленькі тістечка, кекси та ватрушки з різноманітними кремами та блискітками. У неї все було розплановано. Її майбутнє життя здавалося їй просто ідеальним. У дитинстві, і навіть іноді в юності, цілими днями вона проводила час за книгами, вишукуючи нові рецепти, а вночі мріяла про власну кондитерську. А потім вона зустріла Артура. І всі її плани вмить здались їй не важливими.

Як тільки вона взяла до рук маленького Білла, в її голові раптом щось клацнуло. Ось її покликання - бути мамою. Чи це не найпрекрасніше покликання у світі? Бачити, як ростуть її діти, дбати про них, любити їх. Найважча робота у світі, але найпрекрасніша.

Чи втратила вона свою любов до випічки? Анітрохи. Навпаки, вона почала куховарити з ще більшим бажанням. Набагато приємніше готувати їжу для близьких людей.

Вона любила своїх дітей найбільше у світі. Навіть більше ніж мрію відкрити власну кондитерську. І ось коли Джіні, її маленька крихітка, прибула додому після довгої розлуки, зі сльозами на очах, всі проблеми стали такими маленькими. Її донька плакала з таким болем, від якого Моллі було погано. Не дарма говорять: «Дитина поріже палець, а у мами болить серце».Молі не знайшла нічого кращого, ніж просто говорити заспокійливі слова. Найважче, коли хтось, хто тобі дорогий, страждає. Краще самому пережити весь той біль, а не дивитися, як мучиться близька тобі людина.
Після приїзду Джіні не виходила з кімнати цілий день. І від цього Моллі було ще більш зле.

- Джіні, доню, - Моллі постукала у двері, сподіваючись почути хоч щось у відповідь. - Я принесла тобі чай.

Вона відчинила двері та увійшла до кімнати. Закутавшись у ковдру, Джіні згорнулася калачиком на ліжку. Моллі підійшла до неї та присіла на краєчок ліжка. Кинувши погляд на валізи, що так і залишилися не розібраними після прибуття дочки, вона глибоко зітхнула. Джіні підвелася і подивилася на матір відстороненим поглядом. Очі її були червоними та опухлими.

- Дякую, мам.

Вона взяла чашку та вдихнула гіркий аромат чаю.

Молі знала, що її дочка досить імпульсивна і в такі моменти з нею треба бути обережною. Саме тому, вона боялася розпочати розмову першою.

- Мамо, - з усією серйозністю запитала Джіні, - як ти зрозуміла, що тато - саме той, хто тобі потрібен?

Молі Візлі була мудрою жінкою. Вона завжди з півслова розуміла свого чоловіка. Своїх синів вона знала як облуплених, а їхні дії та питання могла передбачити наперед. Але вона ніколи не могла так само зрозуміти свою доньку. І ось зараз, почувши це питання, вона й подумати не могла, що в ньому ховається якийсь таємний зміст. Молі лише подумала, що в її дочки зіграла дівоча цікавість і бажання відвести увагу матері від себе. Вона посміхнулася, підійшла до вікна, думками намагаючись повернутись назад у часі.

— Насправді я не знаю, — відповіла Моллі, повернувшись до дочки. — Твій батько був і залишається найдобрішою людиною, яку я коли-небудь зустрічала. З ним я відчуваю себе собою. З ним я щаслива, — і вона посміхнулася.

— Так просто? — Джіні гірко посміхнулася у відповідь. Її мати сказала майже ті ж слова, що й Мередіт про Чарлі.

- Так. Так просто, - Молі підійшла до доньки та погладила ту по її рудому густому волоссю. - Що сталося, рідна? — насупивши брови, спитала вона.

Джіні відвела погляд і глибоко зітхнула, а потім випила трохи чаю і скривилася.

— Ти ж знаєш, що я люблю чай без цукру, — пробурмотіла вона.

— Тобі потрібна енергія, люба, — і, зітхнувши, Моллі знову запитала, — То ти скажеш мені, що сталося?

Джіні не могла сказати своїй матері, в чому річ. Не могла розповісти нікому, навіть Герміоні. Вона боялася, що після цього її всі зненавидять. Вона сама себе за це ненавиділа. Зібравшись з силами, вона нарешті видавила з себе:

— Мені здається, я зробила найбільшу помилку у своєму житті.

Але поки що Джіні не могла зрозуміти, в чому саме була її помилка. У тому, що сталося цього літа чи в тому, що вона зробила неправильний вибір. Вона знову заплакала, задихаючись у своєму горі та руйнуючи себе.

* * *

Прокинувшись рано-вранці наступного дня, Джіні твердо вирішила, що їй треба побачитися з Гаррі, Роном і Герміоною. Вони знали, що вона має приїхати, і, мабуть, вже чекали на площі Ґримо. Подивившись на себе у дзеркало, вона важко вдихнула. Темні кола під очима, опухлі повіки, бліда шкіра, від чого веснянки на обличчі стали більш помітними.

- Один, два, три...
— Ти що, збираєшся їх всі перераховувати? - засміялася Джіні.
— Якщо ти будеш перебивати, то це триватиме вічність, — удавано розсердився хлопець, водячи пальцем по її обличчю, підраховуючи ластовиння.
Вона засміялася і закрилася від нього руками.

Джіні доторкнулася мокрими долонями до червоних щік, намагаючись розвіяти спогад. Вона жахлива людина. Як вона могла так зробити з Гаррі. Що скажуть її рідні та друзі, коли дізнаються, що вона мала роман на стороні? Від цієї думки у неї закрутилась голова. Джіні заплющила очі, щоб не заплакати.

Роман на стороні. Зрада. Це звучало просто жахливо і ніби не про неї зовсім. Вона не впізнавала себе. Минула Джіні була впевненою в собі, смішною і до нестями закоханою в Гаррі Поттера з самого дитинства. Хто вона тепер? Вертихвістка? Брехуха?

Джіні різко розплющила очі та подивилася на себе в дзеркало - на неї дивилася перелякана, бліда дівчина. Вона глибоко зітхнула і нарешті прийняла рішення. Вона розповість Гаррі про все, а там хай буде, що буде. Нехай він зненавидить її, нехай кричить і злиться, головне, вона буде чесна з ним. Гаррі гідний знати правду.

Вже за десять хвилин Джіні стояла в каміні зі жменькою летючого порошку в руках. А за мить з'явилася на площі Ґримо.

Вона сподівалася, що Гаррі буде у себе в кімнаті, або в бібліотеці, або в саду, або ще десь. Але не тут, не у вітальні, де був розташований камін. Гаррі почув тріскотіння каміна і підняв голову, щоб подивитися на гостя. Від його погляду у Джіні запаморочилося в голові, а в животі з'явилося незрозуміле почуття.

"Почуття провини", - підказала їй совість. Вся її рішучість миттю зникла.

- Джіні, - радісно вигукнув він.

Секунда, і вона вже була в його обіймах. Джіні вткнулася йому в груди, вдихаючи знайомий запах. Було так приємно обіймати його. Розуміти, що він поряд і чекає на неї. Гаррі трохи відсторонився, щоб глянути на неї.

- Я сумував. — сказав він, розглядаючи її обличчя, ніби намагався назавжди запам’ятати цей момент.

А потім він нахилився і ніжно поцілував Джіні. Здавалося таким правильним цілувати його. А потім вона згадала, як нещодавно цілувала іншого, і так само відповідала йому. Вона різко відсторонилася. Гаррі глянув на неї з нерозумінням.

- Я теж сумувала, - вона обняла Гаррі, знову вдихаючи запах його одеколону. - Дуже.

Гаррі обійняв її у відповідь.

— Ти пахнеш якось інакше, — раптом промовив він.

Вона різко відсторонилася, дивлячись на нього.

«Невже я пахну ним? Нісенітниця, не може бути!» - злякано подумала Джіні.

У кожному слові вона бачила інший зміст, хоча розуміла, що це тільки її ідіотські вигадки. Гаррі сприйняв її реакцію по іншому.

- Та не в цьому сенсі, - засміявся він, - я мав на увазі, що в тебе, мабуть, нові парфуми. А пахнеш ти чудово! - Спробував виправитися він.

Джіні полегшено зітхнула. Її параноя заходила надто далеко. Вона зазирнула в очі Гаррі і побачила в них океан любові та ніжності. Як вона могла все розповісти йому? Адже тоді ці очі більше не будуть дивитись на неї так. Джіні уявила, як Гаррі дивиться на неї з ненавистю, зневагою та розчаруванням. І тільки від таких думок їй стало погано.

- Я люблю тебе, Гаррі, - зовсім щиро і з усією ніжністю сказала Джіні, намагаючись вкласти в ці слова всі свої почуття.

— Я теж кохаю тебе, — трохи здивовано усміхнувся Гаррі. — Ти кажеш так, ніби прощаєшся зі мною, а насправді тільки приїхала.

Джіні посміхнулася у відповідь, а потім сама поцілувала його.

— Мені здається, я ніколи до цього не звикну, — раптом почулося невдоволене бурчання Рона.

- А ти просто не дивися, - сказав Гаррі, подивившись на друга.

— Ну, як не дивитись, коли ви тут стоїте прямо посеред вітальні. Мені що перед тим, як зайти, треба повідомити про це?

- Було б непогано, - сказала Джіні.

Всі, крім Рона, тихенько засміялись. Джіні легко відсторонилася від Гаррі, але продовжувала тримати його за руку.

— Я теж рада тебе бачити, братику, — додала вона.

- Пропоную випити чаю, - сказала Герміона, намагаючись розрядити атмосферу.

Через п'ять хвилин вони сиділи за столом і пили чай з кексами. Вони жартували, сміялися, говорили на різні теми. Джіні зовсім забула, що насамперед прийшла сюди, щоб розповісти Гаррі про свій вчинок. Але вона сиділа поруч із ним і тримала його за руку. І їй було так добре, так комфортно.

— Ну, Джіні, що було цікавого в Румунії? — спитав Рон.

Джіні вмить напружилась.

— А що в Румунії? Все як завжди - Чарлі, Мередіт, гарна погода, - вона ніяково засміялася, махнувши рукою.

Герміона була гарною подругою, і вона зрозуміла, що щось не так. Джіні ніколи не була скупою на емоції. Герміона чекала тривалої розповіді від подруги про її подорож. Але та, на її подив, жодного слова не згадала про поїздку.

- У мене ідея! - вигукнула Герміона, привертаючи до себе увагу. — Як щодо Алеї Діаґон? З'їсти морозива у Флореана Фортеск’ю? Тим більше нам потрібно купити книги, мантії для школи!

- Для школи? — здивовано спитала Джіні.

- Ти не отримала листа з Гоґвортсу? - здивовано запитала Герміона.

- Ні... - затуманено відповіла Джіні. — Тобто я не знаю, можливо. Мабуть, мама отримала його і забула мені віддати.

Вона ж не могла їм сказати, що насправді з моменту приїзду вона просиділа у своїй кімнаті, не бажаючи нікого бачити. А прокинувшись вранці, зібралася якнайшвидше і, навіть не попрощавшись з матір'ю, пішла з дому.

— Нам прийшов лист із Гоґвортсу. Запрошення на навчання на сьомому курсі, - пояснив Гаррі.

— Швидше за все, тепер ми будемо на одному курсі з тобою, — усміхнувшись, припустила Герміона.

— Ви впевнені, що хочете повернутися туди? - спитала Джіні.

- Подумай сама, - раптом почав Рон, - батьки бояться віддавати своїх дітей до школи зараз, а особливо в Гоґвортс — місце великої битви. Мало часу пройшло.

Герміона здивовано глянула на Рона. Він не переставав її дивувати. Це саме ті слова, які вона хотіла б сказати зараз. Вона й не помітила, коли Рон зі маленького хлопчика перетворився на дорослого чоловіка, поряд з яким почуваєш себе в безпеці. У їхньому віці підлітки думають про стосунки, сварки з батьками, бунтарство, що не можна сказати про них самих.

— Я думаю, що цей рік у Гоґвортсі дасть нам шанс подумати, що робити далі, — сказав Гаррі, дивлячись на своїх друзів.

- Я тепер точно знаю, що не хочу бути аврором, - почервонівши, сказав Рон, трохи сором'язливо дивлячись на друзів.

- Це твоє рішення, Рон - Герміона взяла його за руку. — І всі тебе тільки підтримають. Тим паче бути аврором — верх безрозсудності беручи до уваги, що відбувається зараз.

— А що відбувається зараз? — не розуміючи, в чому річ, перепитала Джіні.

Гаррі глянув на неї з докором і зітхнув. Герміона стиснула губи та опустила очі в стіл, розуміючи, що сказала. Джіні нахмурилась, не розуміючи, що відбувається.

— Що ви приховуєте від мене? — суворо промовила вона, звузивши очі.

- Джіні, нічого такого, - сказав Рон, - просто останнім часом почали відбуватися дуже дивні... - він затих, не знаючи, яке слово підібрати тому, що відбувалося в останній тиждень.

- Дуже дивні події, - допомогла йому Герміона, переконливо глянувши на Джіні. — Але нічого такого, через що варто було б переживати, правда.

- Правда? — скептично промовила та. — Саме тому ви так переглядаєтесь та ховаєте від мене погляд? - Підвищила голос Джіні.

Їй не подобалось думати, що вони щось приховують від неї. Виникало відчуття, що вона зайва і що їй не довіряють. Джіні постійно почувалася так раніше, ще в Гоґвортсі. Коли її просили вийти, щоб Рон, Герміона та Гаррі змогли поговорити. Або вони замовкли, якщо вона входила до кімнати. Джіні підірвалась зі стільця.

— Невже за всі ці роки ви так і не навчилися довіряти мені свої секрети? — в її голосі пролунала така образа, що всередині Гаррі все стиснулось.

Він підвівся зі стільця, маючи намір підійти до Джіні та пояснити все, навіть якщо їй не сподобається правда.

- Джіні, справа не в тому, що ми тобі не довіряємо, просто...

— Просто ви мене оберігаєте, так? - Злісно випалила та. — Тільки ви не можете зрозуміти, що я вже давно не дитина! - Вона обвела всіх поглядом. — У Гоґвортсі ми з Невілом очолювали загін Дамблдора. І ви ж чудово знаєте, що я була там під час битви та, мало того, брала участь у ній! І все одно ви мене оберігаєте, не довіряючи мені своїх секретів! — вона почервоніла, вимовляючи свою тираду.

- Джіні, - тихо сказала Герміона, - справа не в цьому, - вона зітхнула, не знаючи, з чого почати. — Останнім часом стали відбуватися дивні події. Смерті, — тихо додала вона. — А ще незрозумілі пограбування, напади, погрози. І під час одного з таких нападів... — вона запнулася, але потім продовжила: — Гаррі постраждав.

Гаррі невдоволено глянув на Герміону. Рон зітхнув і опустив голову.

- Що? - обурилася Герміона. — Рано чи пізно вона все одно дізналася б.

Гаррі перевів погляд на свою дівчину. На обличчі Джіні не залишилось й сліду від злості чи образи. Лише переляк та нерозуміння.

- Що сталося? — тихо промовила вона.

Тепер Джіні зрозуміла, чому їй не хотіли нічого розповідати. Щоб вона не переживала.

— На мене напали в провулку Ноктерн, — почав Гаррі, — ну, як напали, я просто опинився не в тому місці не в той час.

- У твоєму стилі, друже, - посміхнувся Рон, на що Гаррі також посміхнувся.

— Що ти там робив? — спитала Джіні, пропустивши коментар Рона.

Гаррі зрозумів, що йому не відвернутися від повної розповіді, і жестом запросив її сісти.

— Я довго обмірковував над тим, що щезальна шафа все ще знаходиться в «Берджин і Беркс». Знаю, що один із них згорів у кімнаті на вимогу. Але все ж таки у мене в голові була нав'язлива ідея сходити туди.

- Чорт! — чортихнувся Гаррі, вкотре спіткнувшись об купу сміття.

У провулку Ноктерн було безлюдно. Попри те, що було приблизно дванадцята година дня тут, як завжди, було похмуро. Складалося враження, ніби вже сутеніло. Напевно, річ у тім, як розташовувалися будинки. Саме вони не давали сонячному світлу проникнути на вулички. Та ще й самі будівлі були з чорного каменю, від чого все довкола здавалося ще темнішим. Гаррі пам'ятав, що минулого разу він був тут із Роном і Герміоною, тоді йому це місце здавалося моторошним. Але зараз порожні та брудні вулички виглядали просто жахливо. Практично у всіх магазинах виднілись вивіски "Зачинено". Одним із таких магазинів був «Берджин та Беркс». Гаррі глянув на стару вивіску і смикнув за ручку. На диво, двері з легкістю відчинилися. Ідучи сюди він роздумував, які закляття застосувати, щоб відкрити магазин. Але все виявилося набагато простіше.

Він ступив усередину, і під ногами рипнула підлога. Тут було багато пилу, неприємно пахло вологою і творився повний бардак. Весь вміст вітрин магазину валявся на підлозі. Скляні полички біля стіни були розбиті, а на дверях шафи була випалена пляма. Магазин виглядав як місце поєдинку. І, як з'ясувалося через секунду, зовсім недавнього поєдинку. Підійшовши ближче до шафи, Гаррі доторкнувся до випаленої плями. Вона виявилася ще теплою. Тут нещодавно хтось був, а може, й досі був тут. Гаррі скривився, розуміючи, що він прийшов сюди сам.

Відразу після цієї думки він почув дивні звуки, що виходили з однієї із задніх кімнат магазину. Гаррі дістав паличку з кишені. Йому навіть на думку не спало, що краще розвернутися і піти звідси. Мабуть, після всіх років боротьби з Волдемортом, Гаррі вже нічого не боявся. Не він шукав пригод, пригоди самі знаходили його. Напевно це його доля.

Міцно стиснувши паличку в руці, Гаррі наблизився до кімнати, з якої виходив шум. Підійшовши ближче, він зміг зрозуміти, що там говорять дві людини, двоє чоловіків. Голос одного з них був дуже знайомий, але все ж таки згадати, кому він належить, Гаррі не міг. Друга людина точно була йому незнайомою - його голос звучав якось нечітко, начебто був спотворений. Гаррі спробував прислухатись, про що саме вони говорять.

- ...Не можу цього більше робити! Не можу! — повторював перший, знайомий чоловічий голос.

- Не можеш? — розчаровано промимрив другий голос. — Зізнаюся, я мав великі надії на тебе.

Голос звучав нечітко, хрипло. Гаррі намагався подумати, хто б це міг бути, але всі спроби були марними. І поки він слухав їх короткий діалог, сталося те, чого він найменше очікував.

- Сектумсемпра! — пробасив другий голос, а за цим почулися гуркіт тіла, що впало і стогін людини, що мучиться.

Не встигнувши обміркувати свої дії, Гаррі відчинив двері та прокричав заклинання, що аби обеззброїти чаклуна. Паличка вилетіла з рук нападника і відлетіла в інший бік кімнати. Перед Гаррі постала не одна з найприємніших картин - невідомий чоловік у чорному плащі схилився над тілом людини, що корчився від болю.

Нападник різко підвівся і побіг у бік Гаррі. Тепер той зрозумів, чому не чув чітко його голосу: чоловік був у чорній масці з подобою людського обличчя. Він штовхнув Гаррі до стіни. Праву сторону тіла Гаррі відразу пройняв страшний біль. Він глянув на плече, з якого стирчав великий і гострий шматок скляної полиці. Гаррі перевів погляд на нападника, який все ще дивився на нього, а потім відступив. Піднявши паличку, маг в масці втік.

Все це сталося за лічені секунди. Гаррі був дуже здивований, чому злочинець втік? Чому не вбив його? Адже він став небажаним свідком.

Зібравши всю волю в кулак, Гаррі зробив два кроки вперед, щоб звільнитися від уламка. Біль була жахливою. Не втримавшись, він закричав і впав на підлогу. Він відчував, як пульсують вени у відкритій рані і як ллється кров. Він знайшов у собі сили і, піднявши голову, глянув на хлопця, що лежав поряд.

- Террі... - з жахом прошепотів Гаррі.

То був Террі Бут. Гаррі ніколи не зустрічався з ним у Гоґвортсі. Але той був учасником Армії Дамблдора і завжди був на їхньому боці. Було жахливо бачити його у такому стані.

- Гаррі... - захлинаючись кров'ю, сказав Террі. — Я не хотів, вибач мені.

Гаррі хотів запитати, що саме він має на увазі? Що сталося? Хто ця людина? Але розумів, що сил Террі не вистачить, щоб відповісти на ці запитання.

- Все гаразд, Террі, - хриплим голосом промовив Гаррі, - все буде добре!

Але у свої слова він не вірив. Тіло Террі було повністю все в порізах, з яких струмком сочилась кров. Гаррі спробував присунутись ближче до Террі, щоб взяти того за руку.

- Все буде добре! - впевненіше промовив Гаррі.

У відповідь Террі, відкашлюючись кров'ю, захрипів:

— ...Там, де три озера з'єднуються в одне ціле... Хелен Доран, — зовсім нерозбірливо просипів він, а потім останній раз сіпнувся і затих, широко розплющеними очима дивлячись на Гаррі.

- Ні! - прохрипів Гаррі. - Ні, Террі! Ні!

Він смикнув Террі Бута за руку, яку весь цей час тримав. Але безрезультатно. Террі нерухомо лежав на підлозі з широко розплющеними очима. В очах Гаррі темніло, і він розумів, що зовсім скоро знепритомніє, так багато крові він втратив. З останніх сил він вимовив заклинання Патронуса.

«Допомога. Берджин і Беркс».

А потім його накрила порожнеча. Далі він смутно пам'ятав перелякану Герміону, що схилилася над ним.

— Гаррі, все буде добре, — говорила вона і гладила його по обличчю.

І він їй повірив.

Тільки подумати, ще трохи, і Гаррі б не стало. В черговий раз життя підкидає для нього випробування. Але чому саме для нього? Чому саме він завжди в небезпеці? Ще рік тому Джіні усвідомила, що обираючи Гаррі, вона погоджується жити з вічним страхом втратити його, адже там де він - там і небезпека. Це його вічне прокляття. І вона була не тільки готова до цього, вона була готова стояти пліч-о-пліч, якщо буде потрібно.

Джіні глибоко вдихнула та подивилась на Гаррі.

— Я так розумію, шафу ти не знайшов, — сказала вона.

— Можна сходити перевірити ще раз, — посміхаючись, промовив Гаррі.

- Тільки цього разу я піду з тобою, - серйозно промовила Джіні.

Рон і Герміона переглянулись.

- Ми теж, - сказав Рон.

Всі прекрасно розуміли, що зараз йдеться зовсім не про щезальну шафу. А про те, що куди б вони не пішли, в що б не вплуталися, вони завжди будуть разом.

Chapter Text

— І хто ж був той чоловік у масці? — запитала Джіні, спершись на стілець і тримаючи в руках чашку кави.

Четверо друзів сиділи в кафе Флореана Фортеск’ю.

Після розповіді Гаррі, друзі вирішили піти до Алеї Діаґон, щоб придбати все необхідне для школи. Через декілька годин Гаррі почав бубоніти, що йому нудно, Рон почав перекривляти Джіні за що отримав від неї по потилиці, а Герміона просто йшла на два кроки попереду, відчуваючи що від цієї веселої компанії в її голові наче мавпочки стукають по цимбалах. Бог тому свідок, вона ледь стримувалась від того, аби не почати читати нотації кожному з них.

- Морозива не бажаєте?

Вони якраз проходили кафе Флореана Фортеск’ю і Герміона не знала як віддячити цій милій жінці, що запросила їх зайти.

- Залюбки! - ледь не скрикнула Герміона. - Нам всім не заважало б… охолонути.

Вона повернулась і вбивче зиркнула на друзів позаду неї, мовляв, тільки спробуйте відмовитись.

Морозиво спрацювало наче ліки. Обличчя Рона розслабилось, Гаррі весело посміхався дивлячись на Джіні, а голова Герміони потроху переставала боліти.

Думки Джіні заполонили нещодавно почуті події. Хто саме вбив Террі та здійснив напад на Гаррі? Але трійця друзів тільки махали головами та знизували плечима.

— Але хоч щось відомо про нападника? — запитала Джіні, відкинувшись на стілець і тримаючи в руках чашку кави.

- Ніхто нічого не знає, - промовив Гаррі. — Ми прочесали всі магазини в Алеї Ноктерн, опитали всіх, кого тільки могли знайти в тій темній дірі. Нічого. Ніхто не бачив чоловіка в масці.

- А як... - осіклася Джіні. - Як сім'я Террі?

Гаррі глибоко вдихнув та відкинув волосся назад. Але неслухняні чорні пасма знов повисли поверх окуляр.

- Мати Террі потрапила до Мунґо і мало не померла від горя.

- Який жах, - прошепотіла Джіні, заплющивши очі.

Вони втратили стільки друзів та близьких через війну і, здавалося, людина може звикнути навіть до такого - сприймати смерть як щось буденне, як невіддільну частину циклу життя. Але все одно, їй було важко усвідомити, що Террі більше немає. Він був одним з активістів Армії Дамблдора. Коли Міністерство Магії та Гоґвартс вже були в руках Волдеморта, саме Террі закричав у Великій Залі про те, що Гаррі, Рон і Герміона увірвалися до банку Ґрінґотс. Всі усвідомлювали, що саме його чекало після скоєного. Він сам про це знав, але не дивлячись ні на що, зробив так, як вважав за правильно. Саме цим Террі підняв дух Дамблдорової Армії. 

— Трохи насторожує, що за цей місяць було вбито вже трьох, чи не так? - прошепотів Рон, нахилившись через стіл, щоб сказане не долетіло до зайвих вух.

- Трьох? — Джіні смикнулась і розлила каву собі на ноги. - Ох... - охнула вона, намагаючись все витерти серветками.

Герміона дістала паличку і допомогла їй закляттям висушення, проте пляма від чорної кави на штанях все ж таки залишилася.

Джіні вдячно посміхнулася Герміоні, а потім повернулася до Рона.

- Трьох? - перепитала вона.

- Так, - сказав Рон. - Першим був Ейвері. Після закінчення війни аврори почали шукати всіх Смертежерів. Ейвері знайшли вже мертвим, — Рон намагався говорити так тихо, що Джіні нахилилася ближче аби чути, що він каже. — Другим був Треверс. І що найцікавіше, всі троє, Ейвері, Треверс та Террі, були вбиті одним і тим же закляттям.

- Ейвері, Треверс, Террі... - задумливо повторила Джіні. — Не бачу жодної логіки. Двоє Смертежерів та Террі. Якщо вбивство перших можна списати на помсту, то до чого тут Террі?

- Ми теж про це думали, - сказала Герміона. — Що пов'язує Террі та двох Смертежерів, які тікають від правосуддя? Але потім Гаррі згадав, про що говорили Террі та людина в масці.

— Пізніше я згадав саму розмову - Террі казав, що не може більше цього робити. Чого саме “цього” він так і не сказав. Але, мабуть, це було чимось поганим, адже він явно не був з чимось згодний і ймовірніше за все поніс за це кару.

- Стривай, - сказала Джіні, розуміючи, до чого він веде. — Вбиті Смертежери. Террі, який відмовляється від здійснення чогось, за що його вбивають? Тобто, ви думаєте, що є група чарівників, які вбивають всіх поціновувачів Волдеморта, а Террі брав у цьому участь? - не вірячи своїм словам, сказала Джіні.

- Враховуючи, що нам відомо - ця версія звучить як найлогічніша, - сказав Гаррі. — Тим більше, що на місці вбивства Треверса та Ейвері було випалено знак.

Гаррі взяв серветку зі столу і попросив у Герміони олівець. За кілька секунд він намалював знак і показав його Джіні.

- Це стріла в… колі? — незрозуміло дивилася вона на картинку, але потім зрозуміла, що перед нею намальована не просто стріла. - Це руна? Руна Тейваз? — Джіні подивилася на Герміону, очікуючи підтвердження.

- Так. - кивнула головою Герміона.

- Але знову, я не бачу ніякого сенсу, - розгублено промовила Джіні. — Наскільки я пам'ятаю, руна Тейваз уособлює силу та дух воїнства.

- А ще ця руна означає справедливість і віру у вищу місію, - пояснила Герміона.

Джіні нахмурилась та відкинулася на спинку стільця.

- Тепер усе ясно, - махнула вона головою. — Ейвері та Треверс — мерзотники, які мали б сидіти в Азкабані. І не скажу, що мені шкода, що вони здохли. Ні крапельки. - чітко сказала Джіні. - Якби я була там, не знаю чи сама б стрималась і не допомогла їм переправитись на той світ.

Герміона нахмурилась, а Рон усміхнувся схвальною посмішкою.

- Хай там що, - сказав Гаррі, - Але цим займається Аврорат і як там говорять, тільки вони та Міністерство Магії можуть чинити правосуддя.

- Як от з Якслі, - навів приклад Рон, криво усміхаючись, - який покірно здався коли його знайшли під Сен-Мало і чисто випадково впав та розбив собі пів голови.

Гаррі також криво посміхнувся, віддзеркалюючи Рона, а Герміона лиш нахмурила брови та відвернулась до вікна, дивлячись на перехожих на вулиці.

- Ой...

Хлопець, що проходив поруч їх столика, спіткнувся об купу пакунків, що стояли біля Герміони.

— Вибачте, — промимрив він, намагаючись усе зібрати.

- Не турбуйтеся, ми все самі зберемо, - сказала Герміона, сідаючи навпочіпки, щоб скласти книги назад у сумку.

- Ось бачиш, Герміоно, ні до чого доброго ці твої книги не приведуть. Я завжди це казав, — сказав Рон, посміхаючись.

Герміона подивилась на нього сердитим поглядом. Рон усміхнувся та підняв руки вгору, мовляв, здаюсь, не треба мене сварити.

Вже на виході з Косої Алеї Герміона згадала, що не купила нашийник Криволапику. Вона знала, що він не звичайний кіт, але досі було не ясно яким чином він примудрявся розривати всі ошийники які вона йому купувала.

- Я не піду, - одразу сказав Рон. — Здався цій тварині новий нашийник, хай ходить без нього.

З недавніх пір Рон почав ретельно обирати слова про кота Герміони. Раніше він називав його «чудовисько» або «монстр», але після того, як Герміона розізлилась та пригрозила самого Рона перетворити на кота породи Сфінкс, він обережно підбирав слова коли говорив про Криволапа. У магічних здібностях Герміони він не сумнівався ні на секунду.

— Котам, купують нашийники, щоб усі знали, що той має господаря. Тоді ніхто не забере його собі. Тим більше, що ми скоро вирушаємо до Гоґвортсу.

— Ну хто його вкраде? — посміхнувся Рон.

— Між іншим, Криволапик усе розуміє і саме тому на твою неприязнь він відповідає такою ж недружністю, — хмикнула Герміона, склавши руки на грудях.

- Я піду з тобою, - заявила Джіні. — А ви, хлопчики, — вона глянула на хлопців, — беріть речі й вирушайте додому.

— Щасливо. — помахав рукою Рон.

Герміона закотила очі, але не змогла стримати легкої посмішки. Хоч би що Рон не казав, але справжнього наміру образити він не мав.

Гаррі посміхнувся Джіні, вона у відповідь підморгнула, а потім швидко поцілувала в щоку.

Рон спідлоба глянув на Герміону. Замість того, щоб поцілувати його, ось так, як Джіні поцілувала Гаррі, Герміона ніяково махнула рукою, пробурчала щось на кшталт “скоро побачимось” і, розвернувшись, швидко помчала.

- Стривай, - наздогнавши її, сказала Джіні. - Куди ти так біжиш?

Герміона різко встала. Вона подивилася на подругу з якимось болем та смутком в очах.

- Пройдімося, - запропонувала Герміона, вказуючи на Квітковий провулок.

Квітковим цей провулок називали тому, що тут в основному були тільки магазини з рослинами. Кожна лавочка рясніла барвистими квітами, які ворушились і буркотіли. Запах стояв чудовий, а промені сонця яскраво освітлювали вулицю, роблячи її казковою. Дві подруги повільно йшли та з захопленням вивчали кожен прилавок.

- Ну, - дивлячись на Герміону, сказала Джіні.

— Джіні, в тебе було більше досвіду в стосунках, а ніж в мене, - тихо почала вона, - скажи, тобі колись здавалося, що твоїх почуттів недостатньо? Що ти не можеш відповісти на них взаємністю? Точніше можеш, - швидко додала вона, - але не настільки ж сильно. Ну тобі здається, що сильно, але в той же момент відчуваєш, що не так сильно, як хотілось би. - швидко пролопотіла Герміона. - Це повна дурня, не знаю як ти все це можеш зрозуміти, якщо я сама нічогісінько не розумію, - додала вона та приклала руку до лоба.

Джіні не вважала, що вона була обізнана в стосунках, як про це думала Герміона. Ба, щобільше, їй би у своєму особистому житті розібратись не заважало, оскільки там був повний бардак. Але вона занадто добре знала Герміону і Рона, щоб зрозуміти, що в їх стосунках почуття останнього набагато сильніші. Вона це бачила по очах - як саме дивився Рон на Герміону та як вона на нього.

Одного разу, бувши вдома в Барлозі, Джіні побачила як Герміона та Рон разом читали книгу в саду, на задньому дворі. Вони обоє сиділи під яблунею - Рон обперся об дерево, а Герміона, спершись спиною в його груди поклала книгу на коліна і читаючи заснула. Зі сторони було помітно, що Ронова поза, в якій він сидів, не була одна з найкомфортніших, та він сидів далі та терпів, бо боявся потривожити її сон. Він гладив її волосся, відганяв від неї бджіл та не рухався. На обличчі гуляла щаслива та спокійна посмішка. Це один з моментів, які назавжди залишаться в пам’яті Джіні - її старший брат який охороняє сон своєї дівчини.

Герміона ж давно не дивилась на Рона так, як на шостому курсі. Вони любили один одного, без сумніву. Тільки Рон любив Герміону і був готовий не тільки охороняти її життя, а й сон. Герміона ж любила Рона як мільйон дівчат можуть любити своїх хлопців. Точніше сказати - вона любила його, а він її кохав.

— Я прошу тебе, — повільно почала Джіні, — не зроби те, про що потім будеш шкодувати. - попросила її Джіні.

- Джіні, ти моя найкраща подруга, - Герміона взяла її за руку, - але я не хочу, щоб наші стосунки з Роном стали між нашою дружбою. - твердо сказала вона.

- Про що ти говориш! Ніхто і ніщо не стане між нашою дружбою! Ніколи. - Джіні стиснула її руку у відповідь.

— Я все думаю, чи не дуже ми різні з Роном, — тихо промовила Герміона. - Чи правильно те, що ми разом? - вона сильно замружила очі, наче боялась сказати це вголос.

Джіні важко вдихнула. Їй би самій запитати пару порад.

- Ви відкрились один одному в найстрашніший період. Зазвичай під дією адреналіну люди роблять те, на що не могли наважитись у звичайному житті.

- В цьому і різниця, Джіні, розумієш? Я не почала зустрічатись з Роном тому, що я йому подобалась і він проявляв до мене інтерес. Це все сталось від адреналіну, а поцілувалися ми в Гоґвортсі в момент, коли думали що можемо загинути. - Герміона закрила обличчя руками. - Джіні я люблю Рона. Дуже сильно. Він - найкраща людина, яку я колись тільки знала. Я не уявляю життя без нього, але і коли я з ним, мені здається я щось пропускаю.

Джіні обняла подругу.

- Спробуй з ним поговорити. Спробуй сказати все, що відчуваєш і чого тобі не вистачає. Немає нічого хорошого в мовчанні.

Джіні задумалась - вона сказала це Герміоні чи собі?

- Мабуть, ти права, - погодилась Герміона. - Треба лиш пересилити себе і почати говорити. Нічого складного, вірно? - вона нервово усміхнулась.

Джіні нічого не відповіла, а тільки обняла подругу ще сильніше. Іноді ніщо так добре не працює як звичайні обійми. Обійняти людину та показати що вона не сама та передати їй все те внутрішнє тепло яке відчуваєш. Саме це намагалась зробити Джіні, міцно обіймаючи Герміону.

- Найкраща людина? Серйозно? А як же я? - засміялась Джіні, згадуючи недавні слова Герміони про Рона.

Герміона засміялась у відповідь. Взявшись за руки, вони покрокували до магазину.

Увійшовши до зоомагазину, в ніс їм одразу вдарив запах корму для тварин. Приміщення було заповнене клітками із совами та папугами. На поличках розташовувалися акваріуми з чарівними рибками, черепахами та жабами.

- Добрий день, мені потрібен нашийник для кота, - сказала Герміона продавцю за прилавком.

Побачивши відвідувачів, очі продавця загорілись ентузіазмом.

- Самець, самка? — посміхнувшись, спитав він, проігнорувавши привітання.

- Хлопчик, - з усмішкою відповіла Герміона. — Наполовину кнізл, — нащось додала вона.

— Ага, я маю щось особливе, — хлопець збуджено підняв палець вгору. - Зараз буду.

А потім він зник у комірчині, яка була розташована одразу за його спиною. Герміона озирнулася подивитись на подругу. Джіні усміхнулася, підморгнула бровами та підняла палець угору, перекривляючи хлопця. Герміона закрила рот долонею, намагаючись стримати сміх. За кілька секунд з комірчини почулася лайка та гуркіт. Джіні покрутила пальцем біля скроні й дівчата знову засміялись.

- Ось! — раптом викрикнув хлопець, несучись з комірки тримаючи в руках маленьку коробочку.

Від несподіванки дівчата підстрибнули.

- Він незвичайний, - помахав у повітрі маленьким шкіряним нашийником хлопець, - ось тут кулон, бачите? - він підсунув його Герміоні ближче. - Сюди треба вписати ім'я кота. Після того, як ви одягнете цей нашийник своєму улюбленцю, кулон підлаштовується під свого господаря і відчуватиме його настрій, а також від цього буде змінювати свій колір.

Герміона здивовано підняла брови та взяла його до рук. Навіть Джіні зацікавилася, виглядаючи з-за плеча подруги.

- Я візьму його, - рішуче сказала Герміона.

- Чудово! — радісно та дуже голосно вигукнув хлопець, чим змусив дівчат перезирнутися між собою, стримуючи сміх. — Бажаєте, щоб я написав його ім'я на кулоні?

Отримавши схвальний кивок від Герміони, хлопець дістав паличку. Вона була в нього досить незвичною. Сірого кольору і з головою якоїсь незрозумілої тварини на ручці.

- Криволапик, - сказала Герміона, а потім почала спостерігати, як поступово на кулоні з'являються маленькі літери.

Заплативши, дівчата попрямували до виходу з магазину.

- Хай щастить! — помахав їм услід продавець з усмішкою на обличчі.

- Дякую, до побачення. - швидко пробубоніла Герміона і вийшла слідом за Джіні.

- Божевільний, - спокійно промовила Джіні, дивлячись вздовж вулиці. - Що з нього взяти.

А потім подруги переглянулись та засміялися. Їм так цього не вистачало. Просто сміятися і ні про що не думати. Вони взяли одна одну під руки й поспішили повернутись додому. Йдучи вони сміялись, Джіні щось вигукувала та махала всім перехожим. Чарівники, що проходили повз них, оберталися їм услід. Одні дивились з несхвальним виразом обличчя, думаючи, що надто розвіяна молодь нині пішла, зовсім забули про рамки пристойності. Інші ж озирались їм услід посміхаючись, згадуючи, як самі веселилися в їхньому віці та думаючи про те, як швидко летить час.

Час і справді був швидкоплинним. Ось дві відьми, дві найкращі подруги, йшли вулицею, взявшись за руки та безтурботно сміючись. Чи знали вони, що менш ніж через рік одна з них йтиме тут уже на самоті, згадуючи цей момент і ледь стримуючи сльози від неймовірного болю втрати.