Chapter Text
― Давай спитаємо дорогу? ― вкотре поцікавився ДІР цим своїм пронизливим вересклявим голоском. Яким чином він ще не забув, що саме вони роблять на цій конкретній планеті ― загадка, хіба що в нього просто заклинив мовний модуль.
Втім, ДІР відволікся швидко: секунда ― і він уже розглядав якісь яскраві квіточки на іншому боці яру, що все тягнувся, тягнувся і тягнувся.
Зім зітхнула, порадівши тиші…
― Давай спитаємо дорогу-у-у? ― знов закричав робот ― прямо їй у антенку, стрибнувши Зім на голову.
Та моментально скинула робота з себе, але сил га сперечання в неї не було.
ДІР мав рацію, як не дивно було взагалі визнавати правоту відверто божевільної істоти. ДІР мав рацію настільки, наскільки взагалі могла мати рацію істота, що не була Зім (яка, як відомо, мала рацію завжди, у всьому і абсолютно).
З тією лише різницею, що питати дорогу тут просто було нівкого.
― ДІРе, до мене! ― крикнула вона, перекриваючи свист вітру.
Робот, весело наспівуючи нескладний мотив, підхоплений у придорожній забігайлівці на якійсь випадковій планеті, кинув своє заняття ― щоб він там не робив ― і підлетів назад до хазяйки.
― Доро-о-огу! ― промуркотів він у такт пісні, а потім простягнув якийсь камінчик з діркою всередині.
Зім взяла його, чисто рефлекторно ― і встигла лише простежити поглядом за пиловим слідом, залишеним роботом, коли той полетів шукати чергове цікаве сміття. Покрутивши знахідку в руках і так не придумавши нічого кращого, вона засунула ту в Пак. Досвід наполегливо підказував, що в ситуаціях подібних до цієї мотлоху просто не існувало, все колись могло знадобитись для місії чи виживання.
― ДІРе, не відставай!
― Лосось! ― погодився той.
Місцеве сонце повільно опускалося за обрій.
Вітер посилювався, гублячись у кронах дерев, що настільки відрізнялися від тих, що були на Землі ― планеті, що майже ( майже ― ключове) вона стала ввжати домом. Втім, зараз Зім з куди більшим ентузіазмом опинилася б у найзабутішій точці земної кулі, брудної, просоченої людським сморідом, ніж плутала тут, з усіма цими екстравагантними краєвидами, підозріло чистим повітрям, і ніжно-бузковим небом.
З-під ноги вискочила ящірка.
Коротко вскрикнувши, Зім відскочила убік ― і, втративши рівновагу, впала в найближчі кущі.
― Та в ім'я всього!
Іркенка загарчала, намагаючись вирватися, і досягла успіху лише з третьої спроби, залишивши в чіпких гілках кілька уривків і без того потріпаної форми. Першим поривом було перетворити і ці кущі, і планету в палаючі руїни ― але Зім зупинила себе.
Вона ― елітна завойовниця.
В неї є місія, яку довірили їй Найвищі.
Якийсь дурацький чагарник не стане на заваді її справам.
Так й взагалі, ця жалюгідна планета ще може їй чимось допомогти.
― ДІРе! ― крикнула вона замість того, щоб і далі розпинатись у прокльонах.
І чому тільки в цих краях немає тієї приголомшливої чарівної жижі, з якої можна було б зробити собі чергових вірних поплічників? Минулого разу це спрацювало практично ідеально.
У цей же, здається, втік навіть її перший і найвірніший.
― ДІРе! Та де ж ти, дурна ти голова?!
У відповідь лише незграбна трель місцевих комах.
Зім зупинилася, присівши на повалене непогодою дерево і спробувала по чорніючому небу визначити, куди рухатися далі ― так, як її вчили на тренуваннях. Це спрацювало і не спрацювало одночасно: яскраві зірки дружелюбно посміхалися у відповідь, дозволяючи скористатися своїми багатовіковими знаннями, та тільки сама Зім не знала тут жодного сузір'я, щоб хоч якось зорієнтуватися.
Більше того, вона навіть не знала, на що саме їй орієнтуватись.
Куди вона прямує?
(куди вона прямує)
Вона глибоко зітхнула і, провівши долонею по загоєній рані на скроні, подивилася в той бік, звідки ймовірно вона прийшла.
І де імовірно перебував її розбитий в самі лише уламки корабель.
Але ж вся ця подорож починалася так добре.
…приблизно до того часу, поки в її корабель не потрапило… щось .
Якийсь круглий робот з незліченною кількістю щупалець врізався в її корабель, перетворивши і перетворюючись на металобрухт ― тепер вся ця купа палаючого пластику, заліза та електричних проводів тліла в парі десятків кілометрів звідси, а сама Зім була змушена справлятися з усім цим в дикому полі на абсолютно незнайомій планеті.
І в неї не було гарантій, що вона взагалі не бродить кругами навколо знищеного корабля.
― ДІРе! ― Крикнула вона вкотре. Тривоги не було ― одне тільки закипаюче на повільному вогні роздратування: ще позаминулого понеділка все йшло навперейми. Все, починаючи з проваленої лабораторної з хімії (а все тому, що це дурне людисько, Діб, якого звичайно ж призначили її партнером по проекту, не переставав на неї витрящатись ― і в результаті кислотна піна з перегрітої пробірки роз'їла їм половину парти) і обіду, що активно подавав всі ознаки розумного життя ― і закінчуючи інопланетним вторгненням чергових потенційних загарбників.
Зім сталкувалась з такими принаймі раз на рік. Хоумворлд? Вона витягнула їх бур і зашвирнула його у космос, так, що припечатала їхній розвідувальний корабель до Венери. Шлорпіанці? Непогана родина, Зім навіть дозволила запросити себе на якусь там святкову вечерю ― вони давно закинули місію змінювати Землю під Шлорп, тому могли жити цілком в мирі. Скрілли? Забудьте, Зім випадково відправила їх у ту половину космосу, яку вона ж й знищила через той самий портал, яким знищила ту половину космосу. Вона не знала, кого очікувати далі, але була впевнена, що зможе перемогти…
…до сьогоднішього дня. Теперішні чергові потенційні загарбники змусили її відлетіти з Землі за додатковим інвентарем ― і тепер вона застрягла тут, в густих заростях глибинного космосу в офіційному ніде.
Зім вирішила, що перш ніж вона розчавить тих тупих істот, вона добряче з ними пограється. Можливо навіть покличе свою людинку подивитись на це ― він завжди приходив в якийсь майже релігійний захват, коли вона дозволяла йому вивчати залишки інопланетян, яких вона знищила.
Можливо, вона знову спробує ту чорну підводку для очей, яка, здається так відволікала Діба під час їхньої лабораторної роботи… їй все ж було цікаво, чому .
Але для цього їй треба було повернутись.
Зім встала, скривившись від болю в пораненому стегні, що ще не встигло відновитись повністю, і пішла геть, особливо не уявляючи, куди саме вона прямує. На те, щоб знову кликати ДІРа, вже не залишалося сил: той і сам чудово здатний знайти свою хазяйку, навіть якщо та загубиться у низці планет у туманності Кінська голова. Як йому вдавалося зробити це з відсутнім чіпом навігації (після четвертої заміни його на тунець або лист салату Зім кинула всякі спроби такий встановлювати) ― чергова загадка.
Загадки Зім не подобалися, надто ті перевантажували Пак.
Вона знову глянула на небо.
Ні, ніяких змін, все ще розсип незнайомих і якихось надто яскравих сузір'їв.
Зім відчула укол якогось дивного почуття, такого, що з'являвся щоразу, варто було їй залишитися наодинці і не зайнятою ніякою особливо важливою річчю, наприклад, планом поневоленя людей… або вибором чергової сукні на наступний день у шзколу. Як вона з’ясувала, не змінювати одяг роками ― особливо для людської дівчини ― це вважалось чимочь що не вписувалось в стандарти їхньої культури.
Зім скривилась.
Ні, це не була тривога.
ДІР цілком здатний подбати про себе, нехай навіть логіку йому і заміщає бджолиний вулик. А якщо хтось і спробує вкрасти робота ― та кому в ім'я Ірка прийде в голову блукати цими лісами в пошуках роботів для крадіжки?! ― то це будуть виключно проблеми нещасного злодія.
Страху не було точно. Занадто багато противників зустрілося їй на шляху, щоб вона хоча б на мить сумнівалась у власній компетенції. Зім пройшла Хобо-13. Вона вбила інструктора Хобо-13 (напевно вона не повинна була цього робити, але вона особливо не слухала інструкію). Вона вбила двох Найвищіх (випадково). Вона знищила половину космосу, тому що Найвищі попросили її кинути в телепорт сирну кукурудзяну паличку (саме це сталось, так, ніяк інакше).
Вона йшла по життю так, ніби вже перемогла його ― і це від часті було правдою.
Але тоді чому…
…чому вона так себе почувала?
Зім озирнулася, прислухаючись, її антеннки трохи смикнулись. Витягла комунікатор ― і із задоволенням зазначила, що той ще цілком працює, на відміну від іншого обладнання всередині Паку, що пошкодилися під час удару об землю. Пак ще не завершив діагностування усіх пошкоджень, і добре, що їй хоча б не довелось входити у сплячий режим, поки він виконував свою роботу ― її вдосконалення дозволяли і так (майже) досконалої іркенській машині обробляти дані, не перериваючи процесу життєдіяльності.
Зім змахнула прилиплі до подолу форми смоляні хвоїнки і побрела далі. Так, їй нічого тут боятися, але це не означало, що ніхто з місцевої фауни або навіть флори не міг становити потенційної небезпеки. А це ― затримка для її місії, а це ― розчарувати Найвищіх, що вже було недопустимим.
Та й відсутність небезпечної флори чи фауни не була гарантом: Зім побувала на десятці планет, де вершину харчового ланцюжка складали гриби, які сформували щось на зразок колоніального розуму.
Розслабитись хоч на секунду ― і…
― Цуценятко! ― Вигукнув ДІР звідкись з-під її руки.
Зім закричала, відстрибнувши убік, і знову опинилася в самому серці колючих кущів.
― Ой, ти в порядку? ― пролунав зовсім новий голос.
Зім завмерла.
Зім завмерла, намагаючись з її позиції в чагарнику зрозуміти, що таке міг притягнути її недолугий робот ― і наскільки потенційну загрозу воно становить.
― Малюче, якщо ти мене відпустиш, я можу допомогти твоїй подруг... ой, що ти робиш? Ні, малюче!.. Ха! П-перес ... хах !.. тань!
Їй все ж таки вдалось вибратись назовні ― і на частку секунди навіть пошкодувала про це. ДІР із якихось відомих лише йому причин намагався засунути в свою голову покриту помаранчевим хутром ложку, верхівку якої увінчував величезний капелюх. Ложка ж продовжувала хихикати і звиватися, ніби від лоскоту.
― ДІРе! Негайно припини!
― Цу-у-у-це-е-нятко! ― волав робот.
― ДІРе, це наказ!
ДІР раптово вирішив послухати її і кинув ложку на землю, після чого стукнув себе по голові і почав реготати. Після чого витягнув зі своїх нутрощів добряче пом'ятий аркуш паперу, хаотично замальований синьою кульковою ручкою (так чому вони вічно закінчуються!) ― і простяг той новому приятелю.
І пострибав геть в невідомому напрямку.
Повернувся.
― Ми купимо дві з половиною мандаринки на шляху додому? Мені довелося їх витрати-и-и!
І, не дочекавшись відповіді, знову зник з поля зору.
― ДІРе, знайди хоч компас! ДІРе! ― крикнула йому вслід Зім, прекрасно знаючи, наскльні пусті її прохання. ― Гей, ти! Вітаю.
Якщо до цього невідома істота всього-на-всього розглядала подарований йому листок, нібито найбільший витвір мистецтва ― хоча Зім мала визнати, що воно помітно перевершувало те, що сучасні люди називали «мистецтвом» ― то тепер вона підняла погляд на співрозмовницю.
Повисла нескінченно довга пауза довгою на секунду.
Кожен із них оцінював один одного рівно цю саму секунду. Зім трохи схилила голову.
Навіть якщо той зараз рве на утік (що не дивно, враховуючи, хто перед ним) ― вона цілком була до того готова. Вона могла вбити його, перерізати йому сустави колін, могла просто…
І дійсно він рвонув ― але назустріч . Її руку безцеремонно схопили і кілька разів струснули ― так впевнено, що вона не встигла і відреагувати.
― При-і-івіту-ульки!!! ― закричала істота, і від його сяючої посмішки цілком можна було одержати опік сітківки. ― Мене звуть Вондер! А тебе? І хто цей чарівний малюк?
― Я-я… ― вона таки висмикнула руку. ― Я Зім! А ― то мій поплічник ДІР, він на зразок собаки, але тільки робот ― удосконалений самої Зім! ― іркенка крадькома витерла долоню об форму. ― І так… Вондер. Ти можеш показати мені дорогу? Корабель Зім розбився. Я ходжу тут уже цілий день, Зім потрібен або новий корабель, або щось, що його відремонтує. Він ніби… зовсім розбився. Зовсім. У мотлох, ― і після секундної паузи. ― Будь ласка.
― О! ― Вондер притис руки до рота. ― Мені так шкода, що тобі довелося зіткнутися з цим! ― Але перш ніж Зім встигла обчислити відсоток сарказму в цьому тоні (у неї дійсно була така функція в Паку), він уже продовжив: ― Сільвія у цьому трохи розуміється, може, вона зможе тобі допомогти! Ми зупинилися тут недалеко, ― він кивнув кудись у бік чергових ідентичних чагарників, ― а потім я почув крик твого маленького друга ― і не міг залишити вас на самоті... І як ви тільки тут опинилися?
― О, це все від того, що у зукоріанців варені баклажани замість мізків! ― загарчала вона, дозволяючи Вондеру вести. Зім легко пристосувалася під його підстрибуючу ходу: добре, що вони виявилися одного зросту (це додало б прибульцеві кілька очок, якби не жахливого кольору хутро, що нагадувало про одну конкретну людину…). ― Вони відмовляються співпрацювати з Армадою ― можна подумати, хоч хтось у здоровому глузді сміє чинити опір Найвищім! ― а тому наважилися вторгнутися на планету, яка знаходиться під нашою юрисдикцією. На Землю, планету Зім, доручену Найвищими особисто! ― від обурення, що її переповнювало, вона навіть тупнула ногою, ледве при тому не провалившись в якусь яму, прикриту старим шаром вицвітшог моху. ― Хто тільки не намагався уже напасти на Землю, Зім завжди вдавалось їх перемогти, але ці!.. ― вона знову загарчала, прослизнувши повз зарості з шипастих ліан, що галантно притримав для неї Вондер. ― Вони зайшли надто далеко ― і вони поплатяться, о так, як же вони поплатяться! Ці брудні свині дізнаються, що означає переходити дорогу Зім . Це буде останній і дуже показовий урок стосовно моєї планети.
― То ти принцеса! ― радісно вигукнув її супутник, ніби не помічаючи колючок, що стирчать з його долонь. І, перш ніж Зім навіть встигла усвідомити цей вислів, заторохтів далі. ― Я повинен був здогадатися заздалегідь, звичайно ж, з Вашим умінням триматися і цій чудовій сукні…
― Це не…
― Вибачте мені, що я поводився з Вами настільки фамільярно, це було так грубо і безтактовно з мого боку, ― Вондер зняв капелюх і церемоно схилився перед Зім.
А ось це Зім сподобалося.
Вона навіть забула, що ніби хотіла щось там спростувати.
― Але як ви опинилися тут, у сенсі, тут-тут , Ваше Величносте? Що сталося з Вашим кораблем?
― У мене… врізався робот. Зім поставила захист від бджіл ― бо Зім навчається на своїх помилках! ― але це була не бджола і навіть не робо-бджола, а щось на кшталт… осм'їного-робота?.. Такий, із червоними прожилками?.. ― вона зробила кілька характерних жестів.
― Це боти Лорда Домінатора! ― вигукнув її супутник. ― Ой, обережно, тут корінь, так ось так. І вона не дуже… доброзичлива, тож…
― Її боти? Їх багато?
― Ціла армія! Стривайте секунду, я думаю, Вам треба трохи почистити сукню… Як грубо з мого боку одразу не запропонувати Вам цього.
― Армія, ― Зім хмикнула, здавалося б, зовсім не помічаючи прибульця з щіткою і голкою, який кружляв навколо неї. ― Тим гірше для неї. Зім прийшла сюди не для того, щоб чиїсь боти збивали її корабель! ― Вона застрибнула на найближчий пеньок, змахнувши напівзашитим подолом, і грізно підняла руки до небес. ― Зім має цілу планету, про яку треба подбати, а тут ще!.. Непробачна затримка. Де мені знайти цю… цю… До-мі-наторку?..
― Ну... ― Вондер з не меншим ентузіазмом знову впіймав край її форми. ― Вона зараз намагається захопити цю Галактику, і якщо не рухатися з місця, то рано чи пізно вона заявиться і сюди... ― він сумно зітхнув. ― Тому нам краще якнайшвидше зайнятися Вашим кораблем, Принцесо. Ось тепер начебто все.
― Я ― Зім, ― поправила вона, а потім дістала комунікатор і крикнула: ― ДІРе, зараз же до мене! ― у відповідь той засміявся, але вона почула, як робот з тріском продирався крізь чагарник, розлякуючи місцеву фауну. ― Зараз він з'явиться ― і ходімо за…
Але вони так нікуди не пішли.
З небес просто так з’явився стовп яскравого блакитного світла.
Він же підхопив її співрозмовника і затягнув його кудись назад на небо.
― Я втратив горішок, ― сумно простягнув ДІР, опинившись поруч із її коліном.
Зім просто стояла, дивлячись на те місце, де тільки-но зникла її цілком реальна надія на порятунок.
Зітхнула.
Що ж, це безперечно був один із цих днів, чи не так?