Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Навіть Німеччину не повідомили заздалегідь. Указ надійшов листом до німецького дому з адреси Верховного суду з чотирма підписами: широким – Франції, вітластим – Росії, незграбним – Америки й миршавим – Англії. Він читав: «Пруська держава, разом з її центральним урядом та всіма її установами, скасовується». Коли Італія без стуку заходив до пруської кімнати, він очікував зібрати брудну білизну з ліжка й піти. Одначе Прусія сидів там за письмовим столом, шкрябаючи в щоденнику. Італія застиг у дверях, не відгукнувшись на: «Westen, я тобі голову… О. Італіє, це ти!»

Щодня вітаючись із Прусією, Італія гадав, що цей раз – востаннє. Що, можливо, указ із запізненням набував чинності; і все ж нічого не змінювалося. Вони надалі горбатилися над репараціями – утрьох. Японія негласно облишив їх.

Вони з Прусією їхали на полювання. Італія – на пасажирському сидінні з ароматизатором для авто в руках, який зняв із дзеркала заднього виду. Крихітна пляшечка перекочувалася в заглибинах між його пальців, і вони ставали липкі й пахли хвоєю. Прусія кермував так спокійно, що Італії конче треба було чимось гратись. Глухого ранку він згріб його з-за паперів за барки й сказав: не можна так, працювати від сходу до заходу сонця, хоч скільки мільярдів євро їм треба сплатити. Сказав, хай Німеччина давиться трудоголізмом сам, а вони їдуть відпочивати. Відколи Прусія не розчинився в повітрі, кожна їхня розмова з братом перетворювалася на лайку.

Італія почувався ніяково за Німеччину, якого залишив гарувати на самоті, хоч це Італія значився його сателітом – так він попросив сам у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому, й Італія не підводив. Коли йому не доводилося обирати між двох Німеччин.

– Пару хвилин – і будемо. Забирай, – гримнув до нього Прусія, коли Італія підтягнувся прилаштувати ароматизатор назад на дзеркало. Він звик до тембру Німеччини, ураховуючи, як часто на нього кричали в німецькому домі, та голос Прусії, тієї ж гучності, скрипів, як незмазані дверні завіси, й Італія ледь не підстрибував.

– Мені не треба, – сказав він.

– Подобається ж. Бери собі.

Якби не руки Прусії на кермі й не очі на магістралі, він узяв би його долоні й склав би їх навколо пляшечки ковшем, глядячи так секретно, ніби довіряв ядерного ключа. Італія знав, що він так учинив би, бо якось Прусія подарував йому свою іспанську кулькову ручку. І свою пляшку бурґундського. І свій Залізний Хрест, відстебнувши від власного мундира; по тому Італія мав два Залізні Хрести й страх поглянути поряд із Прусією в зайвому напрямку.

Він засунув пляшечку в кишеню шортів.

– Дякую. – Принаймні Прусію це ощасливило.

Ніхто на міжнародній арені не наважувався спитати, чого Прусія досі топтав ряст. Італія усвідомлював, що володіє найсприятливішими для цього умовами, завдяки, як те звав Німеччина, «пруській люб’язності», але він не хотів прозвучати, ніби бажає Прусії смерті. Не хотів «люб’язності» зраджувати. Кому не подобалася увага? Чи винен був Італія, що по півсторіччю війни й сум’яття й іще війни вчепився в дещо приємне?

Прусія повернув на степову колію й одразу загальмував. Італія вистрибнув із джипу в піщаний ґрунт, суху траву, реп’яхи й волошки. Спека загорнула його в м’який кокон. Був би він удома – скинув би сандалії й пройшовся би полем босий, але на полювання споряджалися як на фронт: у чоботи, що парили ноги, і тканини, що не шелестіли. Прусія порпався в багажнику; Італія раптом зрозумів, що він поставив машину так, аби робити це в її тіні. Пізньочервневе сонце драло Прусії білу шкіру, як вогонь – щепи, того він покривався легким сукном, носив рукавички влітку, утім, не виявляючи дискомфорту.

– Італіє, ходи сюди, – махнув Прусія рукавом. Італія заходився дертися крізь поріст. Трава чи то різала, чи то пестила йому коліна, і він подумав, що уявляв собі це хибно й одягнувся теж хибно, скоріше як на похід в Апенніни. Коли він зайшов за багажник, Прусія витяг із-поміж баклажок з водою, порожніх відер і шкіряних мішків на металевих пряжках гвинтівку. – Не сезон, але зі мною обов’язково щось уполюєш.

Він завмер із гвинтівкою напереваги, дивився на нього, і його очні яблука, як завжди, дрижали, жилаві пурпурові райдужки тріпотіли в різні боки, як маятники. На початку двадцятих Німеччина пояснив Італії, що то було якоюсь хворобою, коморбідною до його альбінізму, і хоч Італія вирішив не лякатися більше – йому останньому варто було би лякатися Прусії, – іноді шиєю біг морозець. У Прусії навіть очний тремор був виважений, бездоганного ритму; можна було домислити, як стукає метроном. Італія подумав: бо німець.

– Я кепсько цілю, – сказав він, утупившись у зім’яту траву й сліди від шин. – Німеччина каже, що я сліпий, як курка.

– А сам він тупий, як колода, – Прусія покривився. Ніколи раніше Італія не читав на його обличчі такого презирства. По тридцять другому вони з Німеччиною стали одне до одного холодні. По сорок сьомому – Італії й схарактеризувати цього не вдавалось.

Він був поривався захистити німецьку честь, але стримався.

– Захід неабияк знахабнів останнім часом. Ти його не слухай. – Прусія передав йому гвинтівку – вона лягла Італії на плече булижником, гладке руків’я влипло в намащену хвойною олією долоню. Італію затрусило. Від перемир’я з Союзниками він зброї навіть не бачив. – Не позичив мені своїх бісових псів. Я то можу й без них, але нам доведеться розділитися.

Італію захлеснуло бажанням бути десь в іншому місці. Не в німецькому домі. Не на німецькому полі. Деінде.

– Ні, Прусіє, я не думаю, що в мене вийде, тим паче, якщо…

Прусія ступив до нього ближче й схопив його за плече – його гаряча рука зліва й холодний ствол справа. Можна було сплутати, якщо згадати, що за указом Союзників Прусія числився ліквідованим. Чому він не зник, не залишивши тіла, як Тоскана, як Рим, як…

– Хіба ти не хочеш утерти Заходу носа? – Зіниці – тіпаються, не вслідкуєш, – майже наштовхувалися на його. Прусія спирався на його чоло своїм. – Він не визнає твоїх сильних сторін. Направду ж ти нізащо не слабший за нього. – Він відхилився й знову поліз у багажник. – Я буду недалеко, не хвилюйся, – його іржавий голос віддався луною.

Наступну годину Італія сидів у джипі, звісивши ноги з салону, і виколупував заглибини в ґрунті носками чобіт. Прусія пішов «на розвідку», пообіцявши, що незабаром повернеться, та, провівши його білу маківку вглиб лісосмуги, що на протилежному боці степу, Італія нудився щохвилини сильніше. Він видумував, як делікатно заговорити з ним; спитати, як Прусія почувається? «Чи тобі здається, Прусіє, що ти скоро розтанеш у повітря? Без сліду?» Варіанти не задовольняли. Італія волів би не перейматися цим. Прокрокувати степом і підстрелити куріпку, чи оленя, чи кролика.

Та ж він обіцяв Німеччині.

Прусія наближався до нього колією й махав рукою – Італія здійнявся на ноги, коли побачив його, узяв гвинтівку, що спиралася на дверцята машини, і побіг назустріч.

У Прусії горіли очі.

– Пам’ятаєш, як стріляти? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, став позаду й втиснув кінець гвинтівки йому в плече. У нього радісно гупало серце. Італія ліг щокою на ласкаве поліроване дерево. Він почувався п’яним: щойно його голову вело зі складних, нав’язливих глухокутних думок, тоді він відпустив їх, як повітряну кулю в небо, щоб жити в теперішньому моменті. Така була його одвічна стратегія – утеча від зобов’язань; а зараз заміна тривоги адреналіном ударила вдвічі яскравіше.

Прусія встановив його на краю лісосмуги, коло товстого тіла впалого дуба, і сказав, що пожене зайців так, щоб їм довелося його оббігти. Італія зніяковів, усвідомивши, що ту годину Прусія шукав, де йому буде просто стріляти. Зазвичай його не зачіпало, що він був невмілий, що кожною перемогою завдячував комусь іншим (а його єдиний військовий теоретик писав: не покладатися на чуже військо), та, пресвята діво Маріє, як же він злився – на себе, на Німеччину, на Японію, – що був затягнутий у війну блазнів. Узагалі у війну.

Із свого сховку під деревом він бачив Прусію, що йшов чагарником, і хрустка суха трава ніби пропливала повз його литки – така стояла тиша. «Коли я побіжу – стріляй». Італія вріс у землю, готуючись тільки вертітись.

Зашуміла трава, і дебела руда пляма понеслася на нього, і він націлився й вистрілив, вистрілив ще раз, іще. Заєць унісся. Італія тупо витріщався в хащі. Пилюка, налипла між пальців, впивалася йому в шкіру, як жменя кнопок.

– Зарано. – Прусія схопив його за плечі ззаду.

Італія розвернувся й подивився на нього. Його щоки пашіли, білі вії склеїлися від поту, але дихав він рівно. Італія зачекав, поки його брови зійдуться до перенісся, поки лоб зморщиться й поки він, нарешті, закричить. Прусія став у гілляччя одним коліном і почав перев’язувати шнурки.

– Вибач, – сказав Італія.

Прусія махнув рукою.

Вони пленталися до різних кінців поля, загнали ще двох зайців, і в Прусії збилося дихання, поки в Італії вийшло. Він перестав старатися. Ніхто не горлав: «Дурна голова!» – у разі промаху, тож він дозволив кінцівкам налитися лінивою кров’ю. Коли заєць звалився замертво, бурий на літньому листі, йому пощастило, і як би Прусія не обіймав його й не плескав його по грудях, він не міг переконати себе у зворотному.

– Ще? – запитав Прусія голодно. Італія чув і до того, що він полює, як гонча, – йому давалося це так добре, ніби він випускав на Італію зайців із своїх рукавів. Італія блукав тим самим степом, колошматив чагарник чоботами й і хвоста не помітив, і зрозумів, чого Прусія з першого слова видав йому гвинтівку.

– Я втомився, – протягнув Італія, зщулившись. Вийшло жалюгідно, як він розраховував. Прусія помітно розчарувався й м’явся на місці, чи не почати тиснути; якби натиснув, Італія зразу згодився б. У нього скінчилися сили на грати сильного.

– Гаразд, – почув Італія й розплющив очі. Прусія згріб зайця й кивнув йому до машини.

Італія двадцяти років тому заспівав би, аби скоротити шлях. Під час війни він устиг відучити себе від забав, аби не порушувати скорботного гудіння німецького дому. По капітуляції Вісь постала світу вбогим, нікчемним гуртом кретинів, але коли дивитися зсередини – вони були кретинами й раніше, до приниження в Росії, задовго до вторгнення в Польщу чи в Австрію; коли Німеччина пішов на брата, а Італія й слова йому не сказав.

Італія скосив очі на Прусію. Він мовчав – звик говорити, коли говорили до нього, і це в них було спільне, і виходило, що в товаристві одне одного вони, дві найгаласливіші нації, відмовчувались. Раніше Прусія розмовляв сам до себе, та перестав віднедавна. Артилерія вщухла, і постала вакуумна тиша – посеред Європи розверзлася чорна діра.

Він попросив Прусію розкласти багаття. Відхилив пропозицію помінятися роботою. Йому давно не доводилося потрошити кроликів – цього сторіччя м’ясо надходило в консервних банках, вологе й залите желатином, до чого Італія досі не звик і не звик би ніколи, – проте в нього скрипіли зуби від думки пускати сторонніх до кухні. Заєць лежав на нерівній землі на клейонці, протиприродно витягнутий на всю свою довжину. Італія надрізав шкуру, встромив пальці в отвір, і шкірка зісковзнула з туші, ніби капронова, додавши лою на його вже перемащені бозна-чим руки. Коли Прусія впорався й підійшов, він перемазався в крові. Досвід не зрадив, та кількасторічна перерва забрала його акуратність. Пісок забився йому під нігті й закупорився кров’ю – було химерно. Італія витріщався, в’язко гнув пальці.

– Гей, – покликав його Прусія, підіймаючи баклажку з водою. – Зіллю тобі на руки.

– О. Дякую! – Італія скочив з землі.

Прусія часто дивився на нього, майже завжди, коли мав можливість, що Італія намагався ігнорувати, але цього разу він сфокусувався на тому, щоб вода потрапляла Італії на долоні. Тепер Італія дивився на нього. Угорщина якось сказала йому, що Прусія коло нього був мало схожий на себе, неначе ватний, й Італія помічав це: його надзвичайні гордощі були приглушені, як на поганому радіо; він рухався менш різко; довше обмислював, що скаже. Він дослухався до несуттєвих балачок Італії, до яких дослухатися не було сенсу, бо Італія говорив абищо, щоб заповнити тишу. В Італію ще не закохувалися так, і його це цікавило. А головне – за що? Він залишився бездіяльним, коли Німеччина втрутився в пруський уряд, і далі метлявся в ідеологічному центрі, бо це не потребувало зусиль. Чому в тридцять другому Прусія не став його зневажати? Чому не став зараз? Хіба він не заслужив?

– Було б у мене мило, – Прусія грюкнув баклажкою й узяв його зап’ясток. Не все відмилося. Задув вітер, й Італії в ніс потягло дим від багаття. – Шампурів теж нема, зате я знайшов дріт і вистругав кілки, можна натягти м’ясо на них, і сіль… – Оце Італія знав: Прусія напрошувався на його хвалу. Натомість він сказав:

– Мені буде дуже шкода, якщо ти помреш.

Прусія швидко закліпав: трепет вій і тремор зіниць – в Італії запаморочилося в голові. Тоді він завмер, й Італія завмер разом із ним. Він чув, як, прогоряючи намарно, тріщать гілки.

– Я не помру, – сказав Прусія й сплів їхні долоні. – Мені плювати, що вони там підписали.

У нього була гаряча рука. Тиск розлився Італії з щелепи до потилиці, вниз по шиї й по спині до п’ят. Його стопи вгрузли в пісок. Його лихоманило.

– Смажмо м’ясо, – сказав Італія й відсмикнув руку.

Він пересолив зайця; Прусія все одно з’їв більшу частину, зазначивши, що він картає себе дарма. Прусія дістав їм по пляшці гидкого теплого пива, і, випивши, Італія взявся переказувати для нього Рисорджименто. Напевно, утретє, відколи вони познайомилися, та Прусія любив цей період, як хорошу книжку. Коли вони затоптали вогонь і зібралися, сонце зайшло, і Прусія скинув кофту, сівши за кермо в майці, а його шкіра була така біла, що горіла рожевими сутінками, й Італії дляво схотілося написати його аквареллю. Він заснув на сидінні й прокинувся, стоячи на німецькій бруківці німецької під’їзної доріжки з закошлаченим волоссям.

– Чудовий день, – сказав він. Прусія заусміхався.

– Це тому, що не в Заходу вдома.

– Buonanotte, Прусіє. – Італія обійняв його, надто втомлений, аби перейматися, як Прусія це сприйме. Його стиснули поперек грудей. Вони обоє пахли димом і кров’ю.

Німеччина, звично, досі був на ногах зі стосом рахунків і коли покликав його в коридорі до душової, Італія прикинувся, що не почув.

Зранку Прусія не прийшов на сніданок. Німеччина колупав свої нігті й переглядався, але Італія, ще до того, як побачив його в саду з вікна, думав: нічого не сталось.

Chapter Text

Уперше Італія помітив це в сорок дев’ятому, коли він, Німеччина й Прусія несли ящики з верстатними запчастинами з майстерні в будинку на склад. Він теревенив із Німеччиною про види пасти, про фетучині й спаґеті й лінґвіні й про те, чому лінґвіні вважали підвидом спаґеті, але недавно виокремили, коли Прусія завернув стопу й упав з ґанку. Підшипники розсипалися по бруківці. Німеччина, до того в достатньому гуморі для бесіди, завівся швидше, ніж Італія встиг кинути свій ящик.

– Якщо ти збираєшся псувати нашу з Італією працю, то краще взагалі не лізь!

– Не буду! – закричав Прусія з колін. Італії не сподобалося, як Німеччина сказав праця.

Відтоді за роботою їх стало двоє. Італії легше дихалося – йому не допомагали не спитавшись. Його зір ловив Прусію краєм ока: у саду за гарденіями, на підвіконні з кавником і, щонайдивакуватіше, біля телефону за діалогом з Росією. Прусія старався ховати свою нудьгу. Він насамперед не мав зобов’язань перед Союзниками – бо його не існувало – і пособляв з інтересу. Італія думав: німці та їхнє кохання до інженерії.

Німеччина наполягав, щоб Італія повертався додому, займатися власною відбудовою; тоді Італія на два тижні відбував до Больцано, але не південніше. Він тридцять років тонув по вуха в німецьких внутрішніх справах і не міг просто так витягти з них свого носа. За турботи Італії й НАТО, що прискорено ставили його на ноги, Німеччина оговтувався. Прусія же… Якось він спіткнувся об килим у передпокої, і це засіло Італії в голову. Німецький стандарт: метроном, рівновага. Прусія й п’яним не спотикався. Він ступав тривко. Італія взяв за звичку стежити за його манерою й упевнився, що Прусія пересувався безладно, нібито на розхитаних суглобах, опирався на стіни й меблі. Цьому неможливо було зарадити, тож Італія не питав, що трапилось. І:

– Може, він досі тут, бо ти постійно говориш до нього, – сказав Німеччина. Італія підійнявся на ліжку на лікті. Німеччина відвів очі до місяця у вікні. Міг би вдати, що спить, й Італія ввірував би, що нафантазував це.

– Я не думаю, що це так працює, – після паузи сказав він. Німеччина не ворухнувся. – Ти не хочеш, щоб я?..

Німеччина не відповів. Італія чекав отримати бодай погляд. Щиро розмовляти з ним позначалося надзвичайно складно.

Не те щоб Італія багато спілкувався з Прусією; коли він припинив кликати його на побачення й почав – на абстрактне «на фільми» чи «до ресторану», Італія прийняв пару запрошень, і вони зненацька порозумілися, таж Італія досхочу розпитував про Німеччину, а Прусія мав ціле життя історій. Міжвоєнний період – Італія був по вуха закоханий, солодке желе в голові – зараз здавався щасливим, як рай. Тоді Німеччина й Прусія трималися разом у злиднях. Тепер Німеччина змушував його обирати сторону, зневажаючи його етикет: італійці не нехтували людиною в одній із ними кімнаті. Італія ніколи нікого не бойкотував.

Одначе йому не довелося, бо Прусія все-таки зник. Німецький дім налічував декілька крил і прилеглих будівель, Італія не бував у кожній кімнаті, проте Прусія не міг замкнутися десь, не видаючи звуків, не п’ючи й не дихаючи. Що він не був мертвий, Італія знав, ніби ця інформація була вибита голкою в нього в потилиці. Ніби вона розташовувалася, поряд із табличкою множення, у довгій пам’яті. Й обшукавши пруську спальню та не знайшовши там його щоденника, Італія сказав Німеччині: він не помер. Він пішов.

Місяці текли під незадимленим сонячним диском. Італія жував американську жуйку, сидячи на балюстраді на своєму балконі. Приїхав Америка – він тепер приїжджав часто, з металевими валізами, з чеками з товстого, сніжно-білого паперу, які хапали з його руки, щойно він продукував їх із кишені. За це його полюбив навіть Романо. Італія дивився, як Америка садовив брата за його половину боргових розписок і ляскав його по спині, а Романо тільки морщився.

– Чуваче, твої в Нью-Йорку таку заправляють їжу, я тобі не надякуюсь! – Америка вийшов на балкон до нього. Італії залізно стиснули плече, ніби прищемило плитою. – Взаємна вигода! Тобі краще, так же?

– Так, так! – відгукнувся Італія. Неоціненних зусиль йому коштувало проковтнути заатлантичне знущання над його кухнею. – Дякую! Ми з Романо так добре не торгували з минулого сторіччя…

Америка розгорнув і кинув до рота жуйку так суворо, ніби запалював цигарку.

– Я б залучив й інших, але вони не даються. От кілька років тому я лечу до слов’ян і кажу, мовляв, знаю, ми з вами не дружимо, але яка різниця, усім потрібна торгівля. Вони гнали мене з Варшави в три вирви! – Америка сплюнув на каррарську мармурову плитку. – Комуністи, чуваче. Прикидаються, що їм не треба жерти.

– Ти був у російському домі? – запитав Італія. З надутими щоками Америка видав: «Ага». – А ти, м-м, часом не бачив там Прусії? – Америка закивав.

– Точно. Він схуд. – Він зітнув плечима. – А хто б ні.

Італії похололо в горлі. Прусія в павутинній темряві російського дому – як той дім описували, – у неопалених стінах. Прусія й російські м’які голосні. Прусія серед російського почту – обслуги.

У грудні, коли Італія ввалився до нього в передпокій, облиплий снігом, Німеччина не здивувався й симетрично обтрусив його пальто.

– Я знаю, – відповів він, поки Італія знімав змоклі чоботи.

– Ти не забереш його? – спитав Італія з табуретки. Німеччина височів над ним, як скляна американська новобудова – такий же грізний і ненадійний. Він витягував губи в стрічку.

– Якою армією, Італіє?

– Можливо, якщо ти прийдеш за ним, він погодиться повернутись, він же також не має армії, він не пручатиметься, у російському домі страшно, я впевнений, якщо ти скажеш, що ти… – бурмотів Італія, поки тінь Німеччини його, нарешті, не налякала. – Вибач.

Німеччина пристосувався до життя на самоті, подумав Італія, коли мив руки у ванній, де мильниця лежала з правого боку раковини, а рушники були складені за довгим, а не за широким краєм. Він згадав, що Німеччина малим мав купу старших братів, а тоді вони позникали, залишивши його та Прусію. Певно, Німеччина вперше господарював у власному домі. Авжеж йому це подобалося. Він розставляв перед Італією посуд із солодощами й усміхався, розказуючи про білку, що застрибнула в його спальню з сосни, точно такий же простий і милий, як той Німеччина, якого Італія покохав, й Італія танув. Більше за все він мріяв, щоб Німеччина був таким відтоді й назавжди.

Європа оклигувала під сталевим американським крилом – та її частина, звідки можна було дотягнутися до океану й де річки стали блакитні. Їх із Романо взяли в ООН, і їхні сусіди до них подобрішали. Італія приборкав свій сад, що розрісся за час, що він воював і жив у Німеччини, і висадив там майорці.

Вони з Романо курили, коли він побачив його, загасив цигарку туфлею о каррарський мармур і побіг сходами вниз. Тирренський захід сонця розфарбував італійську резиденцію в помаранчевий і рожевий, пурпур іскрився на диванних подушках, на корінцях книжок, на скельцях у дверях до патіо, й Італія не помітив би Прусію, якби він не махав до нього, бо він убирав у себе всі кольори навколо. Крок Італії збився, і він спостерігав, наче досі стояв на балконі, пташиним зором, як сам завмирає, як Прусія підіймає пил чоботами, як дзвенить садовий столик, бо Прусія зачіпає його стегном, як він бере в Італії дві кисті й цілує одну в ребро.

– Можна запросити тебе на вечерю? – спитав Прусія, й Італія подумав, як тихо він це сказав.

Італія тупо зіставив його обличчя з обличчям Прусії, залеглим у його пам’яті. У теперішнього випиналися жовна. Прусія не мав ні гострого підборіддя, ні гострих плечей, ні гострого носа. Його волосся порідшало. Його обличчя сікли жмені червоних цяток. Очі – очі тріпотали маятником.

– Ти… Як ти… – Італії наче наступили на глотку, – Росія…

Прусія засміявся, як засичала праска.

– Russi пустив мене. Він добрий. Дуже-дуже. У мене тепер добре. Ходімо, – Прусія пригорнув його під лікоть і вивів з-під винограду, що щільно вився навколо підбалконних колон; Італія завернув шию назад і наверх саме вчасно.

– Гей ти, шерепо! Куди…

– Усе гаразд, Романо! Я буду вночі! – Братова голова розчинилася на його роговиці, коли він попрямував півсутінками власного саду, ледь устигаючи за рукою, що його вела. Вони вигулькнули за воротами, біля чорного пакарду, у гладесенькій двері якого Італія бачив родимки в себе на лобі, поки Прусія не прочинив її перед ним. У салоні пахло гумою й бакелітом.

Італія ставив йому питання. Прусія відповідав через раз, а дивився на нього весь час. Росія допомагав йому. Скоро дванадцять років, як вони домовилися. Чудові умови; валюта рікою. Нові заводи, білоруські інженери. Казахські інженери. Українські металурги. Терміни російською, яких Італія не зрозумів. Один великий проєкт. За вікнами Італія бачив лише дерева з синіми гілками-палюхами – вулиці не освітлювалися. Коли авто зупинилося, то під вивіскою з ліхтариками, що пускала на тротуар глухі жовті вогники. Італія став й оглядівся на силуети будівель, на дубові шибки й упізнав Берлін.

До ресторану довелося спускатися в підвальне приміщення, і Прусія знову притяг його до себе, пробурмотів: «Не забийся». Італія познайомився з німецькими кнайпами у двадцятих: вони святкували в такій союз, і Німеччина так сп’янів, що поставив лікті на громіздкий стіл і сміявся, й Італія сміявся з ним, розмахуючи картоплиною на виделці; німці не посміхалися на вулицях, але посміхалися в шинках. Там, куди раніше водив його Прусія, незмінно грали музики. Коли в Ляйпциґу відкривалося італійське кафе, він довірив Італії обирати репертуар. Та ще на сходах Італія усвідомив, що тишу зумовлювали не товсті стіни. Прусія штовхнув двері до зали – і вони опинилися там одні.

З подивом Італія подумав, що йому не страшно. Він не тремтів, не кусав язика й не таранив долоні нігтями – принаймні, йому не було страшно за себе. Прусія вдарився зап’ястком у кут стільниці, коли сідав навпроти, стіл аж завібрував, але він не помітив, здавалося.

Стіл укривала шовкова вишита скатертина, дверні отвори мали позолочену облямівку. Італія совався на оббитому червоним жакардом стільці замість дерев’яної лавки. Безбарвна офіціантка принесла їм меню. Італії не належало чути, як дихає Прусія, з його відстані, хоч і було зовсім тихо, але він чув: грузькі вдихи, квапливі видихи свистом не давали сконцентруватися на переліку страв.

– Ти в порядку? – не втримався й запитав Італія, досі тривожачись: лиш би він не сприйняв, як не треба. (А як було треба? Чого насправді Італія йому бажав?) – Ти хворієш?

Прусія махнув рукою.

– Минеться, – сказав він і розморено заусміхався до нього. Італії заболіло під грудьми.

Італія замовив зауербратен й одразу відчув інакший набір спецій. Ніж Прусії що п’ять секунд бряжчав о його тарілку. Італія подивився з-під повік, і він тримав прибори слабо, що вони вислизали з його рук. Доївши, Прусія склав долоні пригорщею й сперся на них щокою.

– Той великий проєкт, – сказав він, – він геніальний. Скоро побачиш. Це ідея Russi, і скільки ми планували, скільки людей залучили, але це окупиться, це необхідно. – Він зустрівся з Італією очима й посерйознішав. – Я буду завжди тобі радий.

– Я теж радий тебе бачити, – відповів Італія непевно, глядячи не в очі Прусії, а в сірі западини під ними. Він переконувався, що справа в нього була ще вогка подряпина, яка йшла далі за вухом. – Приїжджай… Приїжджай за потреби до Риму.

Прусія перехилився через стіл, опершись пальцями на проміжжя між тарілками, і поцілував його. Італія відчув пиво на його губах і дотик на своїх вилицях – його не пригортали, тільки легко гладили. Швидко Прусія відсахнувся з вдихом, ніби за п’ять секунд у нього згоріло повітря в легенях. Він сів, смикнув комір і допив пиво. Італія допив своє теж. Чогось йому думалося про Німеччину, про його хватку. Італія не встигав за ним. Він пив не по-німецьки повільно.

– Прусіє, – покликав він. – Мені шкода, та Романо хвилюватиметься.

Прусія висковзнув із-за стола й дав йому руку. П’яним Італію нудило від запаху гуми в салоні пакарду. Коли він вдихнув садове повітря й побачив силует Романо за столиком під лозою – нога на нозі, із сигарою, – його захлиснуло таке щастя, що він ледь не заплакав. Прусія поплескав його по плечу.

– Дякую, – сказав Прусія. Італія обережно обійняв його. Вони розступилися, й Італія пішов, не оглядаючись, а коли розчув, як затріснули двері авто, побіг.

– Ще раз приведеш німця – я шини йому проколю, – сказав Романо. Його голос затягнувся дрімотою, втративши гостроту, але, Італія осягнув, то був йому найрідніший голос в усьому світі.

За пів року Берлін розділила стіна.