Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Пролог

Королівська Гавань. Перший день після розграбування Ланністерами
— Ви все зрозуміли, лорде Мандерлі? — Еддард Старк кинув на Ваймана Мандерлі повний суворості погляд.
— Так, мілорде. Серед роялістів, що евакуювали королеву Рейлу з міста є люди, що служать мені. Як тільки королева народить, вони вживуть всіх заходів, щоб врятувати новонароджену дитину.
— Знаючи норов Роберта, навіть немовля що носить ім’я Таргарієн вважатиметься ворогом нового режиму. Того, що зробив скажений собака лорда Тайвіна з дітьми Рейгара мені достатньо.
— Не хвилюйтеся. Ми випередили лорда Стенніса на кілька тижнів. Лорд Редвін ще не зняв блокаду із Стормс-Енду. А флоту Баратеонів потрібні люди врешті-решт.
— Тоді на цьому попрощаємося. Я ж продовжу пошуки сестри...

Три місяці потому. Дорн, Вежа Радості

Еддард з його супутниками стояв біля місця, що його назвала Ешара Дейн. Між ними і вежею лише троє Королівських гвардійців. Сер Герольд Гайтавер, Білий Бик Староміста, лорд-командир гвардії Ейриса. Сер Артур Дейн, Меч Світанку, найкращий мечник Сімох Королівств та найближчий друг Рейгара. І сер Освел Вент, достойний свого білого плаща кажан із Гаренголу.
— Я не бачив вас трьох на Тризубці. Чому ви не охороняли свого принца як того вимагав обов’язок Лицарів Королівської Гвардії? — розпочав розмову Еддард.
— Наш обов’язок визначив принц. І він тут, — коротко відповів сер Артур.
— Війна закінчилася. Рейгар мертвий. Де моя сестра? 
— Бажаю вам усього найкращого, лорде Старк. І успіху. Зараз він вам знадобиться. — Меч Світанку підвівся на ноги.
— Шановні, — Голенд Рід вийшов із строю, — у чому сенс починати кровопролиття? Якщо леді Ліанна тут, просто дозвольте нам пройти всередину. 
— Краножанин діло каже. Та ми присягу не порушимо. 
— А може послухаєте особисте прохання сестри? — Еддард підняв руки вгору. — Леді Ешара просить вас не здіймати руку проти мене та моїх сподвижників. Я усе знаю. Усю правду про долю моєї сестри. І хочу допомогти.
Із вежі раптом залунали гучні крики. І Нед спохмурнів. Почалося.
— Прошу не затримувати нас, сер. Я потрібен сестрі там. Якщо пропустите — допоможемо уникнути гніву Роберта. За ваші голови чимала нагорода і будь-який найманець що поважає себе прийде по вас. 
— Ми найманців не боїмося. Але якщо ви від моєї сестри... — сер Артур затнувся. — Я пропущу вас. Але для годиться, ми повинні вступити в бій. Ви можете проходити далі, лорде Старк. А от ваші товариші ні. 
— Я перепрошую...
— Іди, Нед. — Кассель усміхнувся. — Сутичка буде для годиться. 
— Якщо це пастка...
— Усе буде в найкращому вигляді. Слово Гайтавера. — Сер Герольд вдарив себе кулаком в груди.
Еддард кивнув і піднявся на вежу. Що вище він піднімався, то гучніше кричала Ліанна. А звуки бою все тихішими. Лорд Вінтерфела молив усіх богів, щоб з Ліанною все було гаразд. І ось він ввійшов до кімнати, звідки лунали крики сестри.
 — Сюди не можна! — прокричала молода дівчина при дверях.
— Я її брат! 
— Ви посіпака Узурпатора!
— Не після звірств Ґреґора Клігана! Сер Артур пропустив мене сюди!
— Як доведете?
— Цим! — він подав їй сувій з печаткою Ешари. За дверима знову пронизливо заверещала Ліанна. 
Покоївка пробіглась очима по тексту. 
— Проходьте, м’лорде. — Вежу знову наповнив болісний крик Ліанни. 
Еддард зайшов у кімнату де мучилась його сестра. І обімлів від побаченого...
Ліанна лежала в закривавленому ліжку і щосили тужилась. Двоє повитух допомагали дитині вийти на світ. Ще одна молода жінка тримала миску з водою.
— Що з моєю сестрою? — голос Неда тремтів.
— Передчасні пологи, мій лорде. Леді не витримала звісток про смерть Його Величності. А також пасинків.
— Пасинків?
— Верховний Септон розірвав шлюб принца Рейгара та леді Елії. А потім одружив леді Ліанну з ним у Божегаї Зорепаду. А тепер...
— Дитина Рейгара з’являється на світ. Сьоме пекло... казав же я Роберту не носити на шоломі роги...
— Нед... ц-це ти... чи мені примарилось? — Ліанна заспокоїлась і дрібно тремтіла. Пологи скінчилися. Новонароджена дитина Рейгара була на диво спокійною. 
— Це я, Ліа... я знаю правду... Роберт мені не пробачить.
— Хай буде проклятий він і весь його рід. Ось тут, на смертному ложі, я, Ліанна з дому Старків, проклинаю його сім’я і кров. Щоб не мав він подружнього щастя і не тримав на руках спадкоємця. Хай обходить усі борделі Вестеросу і не насититься. Хай пиячить скільки влізе і не напивається. І хай це одного дня заведе його в могилу...
— Шшшшш... Тихо. Заспокойся. Ти не помреш.
— Не обманюй себе, Нед. А тепер послухай... що я кажу... Кідо, все гаразд, віддай йому його... н-нахилися, це не для зайвих вух.
Еддард слухняно нахилився до сестри, щоб почути її останні слова.
— Його звуть... Ейгон Таргарієн... захисти його за будь-яку ціну... ти знаєш Роберта, він ненавидить Рейгара навіть після його загибелі... обіцяй мені, Нед... обіцяй... що зробиш...
— Обіцяю, Ліа. Обіцяю. 
Ліанна, задоволена відповіддю, відкинулась на подушки. Еддард стис її руку і молився богам Півночі, щоб його сестра жила. Як він приховає хлопчика від гніву Роберта? Але його молитви не почули...
Ліанна Старк, Троянда Вінтерфелу, відійшла до свого коханого принца. А її брат знаходився у прострації. У нього народився небіж. Та він уже ворог Роберта. Ця маленька дитина, біла наче сніг. Як літній сніг на Півночі...
— Відтепер, маленький Ейгоне, усі знатимуть тебе як мого сина. Нарікаю тебе Джоном Сноу. Ліпше рости байстрюком, ніж померти законним. 
Нед спустився гвинтовими сходами, щоб побачити ще одну криваву картину. Сім трупів. Двоє королівських гвардійців та п’ятеро його друзів. Вцілів тільки Голенд Рід. Із гвардійців — сер Артур. Сум лорда Вінтерфела перейшов у гнів.
— Ти ж казав що бій для годиться!
— Ми були найкращими бійцями гвардії. Якби твоя група повернулась у повному складі, Роберт би щось запідозрив. 
— Тільки твоє виживання викличе більше питань!
— Не обов’язково, щоб могила містила тіло. 
Нед сумно зітхнув. Він хотів врятувати сестру, а спіймав облизня. О боги, як він дивитиметься в очі Кет? Вона мабуть носить його сина, а він повернеться у Вінтерфел з байстрюком...

Три місяці потому, Королівська Гавань, весілля Роберта Баратеона і Серсеї Ланістер

— Що?! Ти зібрався прихистити останнє поріддя дракона?! — Роберт уже був напідпитку і абсолютно не контролював себе.
— Це дівчинка, Роберте. Її звуть Дейенеріс Таргарієн. І я заберу її та виховаю у Вінтерфелі разом зі своїми дітьми. 
— Ти розумієш, що вона захоче помсти?! За брата, за батька, за дітей брата! Ти розумієш це?!
— Я виховаю її. Я так її приструню, що вона питатиме у мене що таке Залізний Трон і дракони. — Насправді Еддард уже будував свій підступний план помсти давньому другу за те, що звів його сестру в могилу. 
— Обіцяєш?
— Слово Старка з Вінтерфела. 
— Тоді я спокійний. І до речі... ми тут моє весілля гуляємо. Я чув, у тебе є байстрюк. Немає гіршої плями на честі, ніж мезальянс. Як тільки дівча доросте до шлюбного віку, заручи її із Сноу. Ото сміху буде. Драконове поріддя на законному місці для переможених. 
Нед похолов. Роберт сам почав копати собі могилу. Могилу своєї династії. Два Таргарієни, тітка і небіж, візьмуть шлюб як колись Рейніра і Деймон. Це знак. 
— Я прислухаюсь до твоєї поради, друже. А зараз ходімо, час повеселитись.
— О так! Весілля від слова весело. Гей, паже, ще вина. Арборського! Для короля і його друга! Будьмо!!!

Chapter Text

І

Десять років потому, Вінтерфел

Джон люто патрав солом’яне опудало дерев’яним мечем. Тренування з сером Родріком закінчилося години тому, та зайнятись і так було нічим. Особливо після того, що він «накоїв»...

Сьогодні були тренувальні поєдинки на мечах. Сер Родрік поставив його в пару з Тореном Карстарком, якого він переміг за п’ять хвилин. Тоді проти нього поставили Малого Джона Амбера. Хлопець попри прізвисько був вищим за нього і Робба та вайлуватим. Довелося попітніти, але спадкоємець Останнього Вогнища нюхав пилюку тренувального двора Вінтерфелу. Наступним був Дарен Горнвуд, який незрозуміло як переміг Домеріка Болтона. І виявився легшим суперником, ніж Малий Джон. І ось фінал. Його суперник Робб. Спадкоємець лорда Старка. Затятий мечник, який весь час змагався з Теоном Ґрейджоєм і перемагав його. А що Джон? Сноу, байстрюк із Вінтерфела. Здавалося, перемога за сином Кейтлін Таллі. Але...

Обоє були гідними суперниками. Обоє знали один одного як облуплених. Кожен використовував однакові прийоми. Обоє були швидкими. І сильними. Але всі охнули, коли байстрюк хитрим маневром вибив меча з рук Робба. Очі в присутніх стали круглими, наче золоті дракони...

Звичайно ж за обідом Робба запитали хто переміг. І той вказав на Джона. Лорд Еддард сумно усміхнувся, а от леді Старк... усі південці патологічно боялися вісьмох прізвищ: Сноу, Ріверз, Пайк, Гілл, Стоун, Вотерс, Флаверс і Сенд. Вважали їх поріддями сьомого пекла та карою богів за розгульне життя. І Кейтлін Старк не була винятком. Вона терпіла Джона вже десять років. А тепер, схоже, її терпіння скінчилося. Вона люто вигнала Джона з-за обіднього столу і вкотре вилаяла свого лорда-чоловіка за давній гріх. А той і не захищався. Робб став було на бік брата і сказав, що це для нього стимул ставати кращим, та його мати запевнила, що він і так найкращий, просто Джон виродок, а виродки честі не мають...

І тепер Джон лютував на тренувальному дворику. Чому він так терпить за гріхи батька? Чому батько визнав його своїм нелегальним сином і привіз у свій дім? Чому не залишив матері, чийого імені Джон не знав ніколи? Та й чи жива вона взагалі?

Втомившись він кинув меч на землю і побіг куди очі вели. А вели завжди в одне місце — Божегай. Там, біля Чардерева, Джон завжди міг заспокоїти свої й без того розхитані нерви. Старі боги любили його більше, ніж дітей леді Кейтлін чи іншу вихованку Вінтерфела.

Дейенеріс Таргарієн...

Джон знав, чия вона донька. Донька безумця, що заживо спалив його діда і дядька. І сестра принца, що викрав і зґвалтував його тітку Ліанну. Це спричинило громадянську війну, в якій загинули і принц Рейгар, і його батько, король Ейрис. За цією логікою батько мав вбити її ще в немовлячій люльці на Драґонстоуні. Але лорд Старк забрав її на виховання. Він твердив, що діти не відповідають за злочини батьків. Королева Рейла терпіла шлюб з братом і ніколи не любила його. А Безумець користувався нею тільки після того, як спалював когось живцем. Усе повстання Дейенеріс провела в материній утробі, тож ні до чого не була причетна. А ще батько розповідав, що зробив Ґреґор Кліган з її малолітніми небожами, і було це страшно та огидно. Лорд Старк не хотів брати ще один гріх на душу, тому вирішив забрати її до себе і виховати як майбутню леді-дружину одного з прапороносців Старків. Що у нього частково вийшло. Бо кров дракона спонукала принцесу-вигнанницю поводитись точно як покійна Ліанна Старк. Вона любила їздити верхи без жіночого сідла, стріляти з лука і просто ненавиділа шиття. Якби не її статус і стать, ставлення до неї з боку леді Кейтлін дуже нагадувало б її ставлення до Джона.

Так за цими думками Джон і не помітив як заснув. Снилися йому дива: дракони, далекі східні краї Ессосу і якась красива жінка з волоссям та очима як у Дейенеріс. В цих снах він літав на великому смарагдово-зеленому драконі та палив людей у барвистих тогах та з батогами за поясами. Під ним летіли якісь дикуни на конях з мечами-серпами в руках, а на стіни замків дряпались піхотинці у шоломах з шпичками. А тисячі людей вітали його як свого володаря. Як же це затягало...

— Джоне. Гей, Джоне. Ти спиш? Джоне, — лагідний дівочий голос витягав його із сну.

— Ні, ні. Батько не поганий. Леді Старк, я не тримаю на вас зла. Бран, ти ще замалий, щоб літати.

— Джон Сноу! Лорд Старк викликає свого сина! Чуєш?! — Джон різко прокинувся і побачив над своїм обличчям обличчя Дейенеріс. Між їх губами було заледве півтора дюйми...

— Дені! Не лякай мене так більше. Я ледь не... ой, не можна вживати таких слів при леді.

— Усе гаразд. Тобі наснився кошмар?

— Мені снилося, що я літаю на драконі, а потім він почав мене питати, чи спалювати Вінтерфел... поки я не зрозумів, що це ти.

— Нічого собі. Джоне, драконів ніхто не бачив відколи Ейгон ІІІ Драконоборець не знищив останніх майже сто двадцять років тому.

— І через це мені так сподобався цей сон. Батько хотів мене бачити?

— Так. Скоро вечеря...

— На якій леді Старк посадить мене за дверима і дасть трохи холодного м’яса і хліба без солі.

— А могла б і просто тебе прогнати.

— У моєму становищі гріх скаржитись. Скажи леді Кейтлін, що терпіти мене їй залишилося недовго. Через чотири роки піду на Стіну до дядька Бенджена. Усім стане легше від цього.

— Не кажи гоп поки не перескочиш. За чотири роки все зміниться ще купу разів. Може й леді Кейтлін ставитиметься до тебе краще.

— Не буде цього. Скоріше ти посядеш Залізний Трон, ніж леді Старк і Санса мене полюблять.

— Але це не означає, що це неможливо. Ходімо, Джоне. Я заступлюся за тебе перед усіма, — а потім сталося дещо дивне: вона поцілувала його в щоку, від чого хлопець зашарівся та зніяковів.

— Дякую. Ходімо...

Чотири роки потому, Вінтерфел

Джон знову сидів у Божому гаї, занурений у власні роздуми. Сьогодні був день народження Дейенеріс. А отже, її вже можна було заручити із кимось з лордів Півночі. Джон мав настільки похмурий та задуманий вираз обличчя, що ніхто ніколи не міг зрозуміти, про що він думає. Та увесь Вінтерфел знав одне: байстрюк лорда Еддарда безнадійно закоханий у останню з Таргарієнів. Звичайно ж із Джона ніхто не насміхався з цього приводу, за винятком Теона Ґрейджоя. От він, як тільки не жартував на цю тему. На кшталт: «гляньте, як Том на Джейн витріщається. Точнісінько як Сноу на принцесу». Джон терпів це мовчки, але потім Ґрейджой жорстоко платив за це під час спарингів. Десять разів сер Родрік ставив їх у пару, і десять разів спадкоємець Залізних островів нюхав пилюку під загальний регіт новобранців та Робба. Останній навпаки, не насміхався з почуттів зведеного брата, а намагався звести подругу з Джоном. На кожному бенкеті, як тільки-но кучма сріблястого волосся Дейенеріс опинялася перед очима Джона і Робба, останній раптом ішов шукати свого ліпшого друга Торена Карстарка. А Джон... він був невпевнений, сором’язливий, і поводитись з леді як слід не вмів. Тому весь їхній спільний час зводився до нервових поглядів, кількох скованих фраз, одного-двох танців і Джонового зникнення у Божому гаї, де він вкотре доводив собі, що не гідний такої вроди як Дені.

І сьогодні все станеться точнісінько як і три місяці тому на іменинах Санси. А може й ні. Дейенеріс іменинниця, тож скоріше за все буде в компанії Санси, Джейн Пул та Вайнафрід Мандерлі. А Джона навіть не буде на бенкеті. Сьогодні він попросить батька відправити його на Стіну. Там, у компанії дядька Бенджена і Джіора Мормонта він забуде про цю прекрасну неземну дівчину. Він захищатиме землі батька від Короля-за-Стіною і його дикунських ватаг. Мабуть, у якійсь з вилазок поляже, і зробить усім тільки краще. Леді Кейтлін та септа Мордейн точно будуть раді, що байстрюк відправиться у сьоме пекло...

— Джоне, лорд Старк тебе кличе. — До дерева підійшов Джорі Кассель.

— Іду. Схоже, батько знайшов для мене роботу.

— Лорд Старк не вважає своїх синів хлопчиками на побігеньках. Справа стосується... коротше, сам усе побачиш.

____________________________________________________________________

Коли Джон увійшов до батькового кабінету, то точно не очікував там побачити Дейенеріс.

— Батьку. — Він вклонився. — Привіт, Дені. Не чекав тебе тут побачити.

— Сідай, Джоне. У мене є до вас серйозна розмова. І вона стосується справи трону.

— Трону? Що з королем Робертом?

— Сидить на Залізному Троні і потроху пропиває скарбницю. Та зараз не про це. Дені. Коли ти народилася, лорд Мандерлі вивіз тебе із Драґонстоуну, перш ніж лорд Стенніс дістався до нього. Роберт хотів вбити тебе і твого брата Візериса, щоб покінчити із династією Таргарієнів раз і назавжди. Але я стримав його. Ще одного дітовбивства я б не витримав. І тоді король запропонував мені ось що: одружити тебе з Джоном.

— Зі мною? — Джонові очі ледь не вискочили з орбіт.

— Так, Джоне. Навмисний мезальянс із моїм позашлюбним сином мав би принизити Дейенеріс і позбавити прав на трон. Та королівське слово це одне, а слово наречених — зовсім інше. Дені, що ти на це скажеш.

Джону не треба було слів, щоб знати її відповідь. Авжеж вона скаже «ні». Що їй дасть шлюб із байстрюком крім осуду і насміхань?

— Так, батьку. Я вийду за Джона.

У Джона відвисла щелепа.

—Тоді сьогодні на бенкеті я оголошу про ваші заручини. Коли ви досягнете повноліття, відгуляємо ваше весілля...

— Зачекай, батьку! — Джон перервав його. — А чому моєї думки не питали?

— А мені достатньо того, що я чую про тебе. — Еддард усміхнувся. — І жартів Теона, і пліток та перешіптувань між служницями та моїми доньками, і звичайно ж того, що ти мало не цілуєш землю, по якій вона ходить. Чи ти не кохаєш Дейенеріс?

— Річ не в тому, чи кохаю я Дені. Річ у тому, що їй дасть шлюб зі мною? Я ж лише байстрюк. У мене без вас ні кола ні двора.

— Насправді я усе продумав, Джоне. Коли ви із Дені одружитесь, я надам тобі титул лорда і земельний наділ. Лорд Мандерлі відділить від своїх земель Туманний Острів. На ньому знаходиться стара андальська фортеця, яку ми власне ремонтуємо. На острові є поклади заліза, торфу і граніту, хороші орні землі та невеликий ліс. В морі водиться риба та раки. І острів лежить на перетині шляхів із Пентоса, Королівської Гавані та Драґонстоуну в Білу Гавань. Тож матимеш і дах над головою, і джерело їжі, і чим торгувати. То що тепер скажеш?

Джон збентежився. Батько давав йому чудове життя. Але тут точно щось не так. З якої радості лорду Старку аж так лютити свою леді-дружину?

— Я мушу подумати.

— Якщо не даси відповідь перед відходом з кабінету, то на бенкеті я заручу Дені з Віласом Тірелом. А я дуже не хочу відбирати у Санси можливість провести решту життя у достатку та веселощах Гайґардена.

— Джоне, ти що, боїшся мене? — Дейенеріс кокетливо усміхнулась.

— Ні. Але... я не певен, що ти...

— Я кохаю тебе, Джоне. Ти вправний воїн, добра душа і просто красень. Саме такого чоловіка я хочу.

— І я тебе кохаю, Дені. І я згоден на цей шлюб.

— От і чудово, діти мої. Сьогодні увечері я оголошу про три заручені пари.

— А хто ще крім нас із Дені?

— Побачите на бенкеті. — Еддард лукаво усміхнувся...

________________________________________________________________

Бенкет був у розпалі. Джон попри усі протести леді Кейтлін сидів за одним столом із своїми братами і сестрами. Сансі було байдуже щодо цього, а от Робб, Арія та Бран були дуже раді цьому. З ними також сидів Теон, який все допитував Джона, чому він такий щасливий. Джон у відповідь рекомендував чекати побажань від лорда Старка.

І ось почувся стукіт срібної ложечки об кришталь. Еддард Старк, лорд Вінтерфела, піднявся зі свого місця з піднятим келихом. Усі затамували подих і замовкли. А потім він почав говорити.

— Шляхетні лорди та леді, лицарі, воїни та домочадці Вінтерфела. Сьогодні знаменний день для моєї вихованки та майже доньки Дейенеріс Таргарієн. Я пам’ятаю, як чотирнадцять років тому лорд Мандерлі привіз тебе на Північ, рятуючи від жахливої долі твоїх небожів Ейгона та Рейніс. Бачать боги, тільки п’яний стан короля Роберта дозволив мені провернути цю оборудку. Та годі про темне минуле, нас чекає світле майбутнє. А майбутнє кожного дому — нащадки, ті, хто пронесе нашу справу далі. У день твоїх чотирнадцятих іменин я дарую тобі три речі: землі на Півночі, замок і звичайно ж лорда-чоловіка. Встань, Джоне Сноу, сину мій.

Джон підвівся і пильно подивився на батька.

— Сьогодні я заручаю тебе, Джоне, із Дейенеріс, окрасою Півночі. Після шлюбу ти станеш лордом-васалом дому Мандерлі на Туманному Острові. Керуй цими землями мудро і чини так, як чинив би я. Чи схвалюють лорди моє рішення?

Залом прокотилась луна від згод. Лорди Амбер, Карстарк, Мандерлі, Лок і Дастін точно підтримали даний хід. Русе Болтон і Мейдж Мормонт кивнули головами на знак згоди. Інші промовчали.

— Та це ще не все. Гасло дому Старк завжди голосить, що зима близько. Старки це вовки-вожаки, а вся Північ — наша зграя. Кожен вожак дбає про виживання зграї. І з цією метою я уклав ще два шлюбних союзи. Одночасно із весіллям Джона і Дейенеріс мій старший син і спадкоємець Робб одружиться із леді Маргері Тірел із Гайґардена. А через чотири роки моя старша донька Санса вийде заміж за спадкоємця Гайґардена та майбутнього Вартового Півдня сера Віласа Тірела. Розлог стане нашим союзником, а взимку це дуже важливо — мати забезпечення продовольством. Тож піднімемо келих за щастя молодят. За Джона та Дейенеріс! За Робба і Маргері! За Сансу та Віласа!

— За Джона та Дейенеріс! За Робба та Маргері! За Віласа та Сансу! — цього разу кричали усі присутні в залі лорди та леді.

Chapter Text

II

Дорога через землі Старків. Місяць до весілля Джона і Дейенеріс

Джон хвилювався. Нещодавно святкували шістнадцятий день народження Дені. Тепер вона повнолітня і за місяць вони одружаться. Але юнака переповнювали змішані почуття. З одного боку він стане лордом, матиме замок, землі, прислугу і навіть невеликий загін для гарнізону. З іншого — він геть не тямив в управлінні землями. Дечому його навчили батько та мейстер Лювін. Але він зовсім не вмів вести облік запасів, золота і роздавати задачі працівникам. Лорд Еддард послав у Цитадель ворона, щоб найняти на Туманний Острів мейстера. Та зусиллями одного мейстера цілий острів з чималими прихованими багатствами не втримаєш.

У день свого народження Джон відвідав свою нову вотчину. Острів і справді ховався за туманами. І спричиняли цей ефект гарячі джерела. Кілька таких були й на території Джонової фортеці, яку він назвав Фоґфортом, фортецею туманів. Дені згодилась на те, щоб їхній новий дім носив ім'я Фоґстарк. Лорд Старк пропонував назватися Старками з Туманного Острова, та Джон визнав, що це занадто довге родове ім'я тому спростив його до Фоґстарк. Як герб обрали чорного вовка на сірому тлі, а для кращої передачі родового імені зробили його оповитим білим туманом.

І гарячі джерела були не єдиним багатством острова. Ліс був багатим на дуб, тис і корабельну сосну. Надра гір були повні заліза, а на східних схилах знайшли поклади топазів та смарагдів. Луки були придатними для випасання худоби, а ґрунт після трепетної перевірки мейстром Лювіном визнали підходящим для землеробства. Дізнавшись стільки про свої землі, Джон ледь не розплакався від вдячності до батька. Але пообіцяв, що розбиратиметься з усім цим багатством тільки коли офіційно ввійде у свій замок. А до цього часу він вирішив знайти когось талановитого в підрахунку та письмі. На жаль, Північ не могла надати нікого з цими прикметами.

— Джон! — До нього під'їхав Теон. — Ти мусиш це побачити!

Джон приєднався до Теона і рушив у ліс. Там його вже чекали Робб, Джорі та Торен Карстарк. Уся їхня група їхала зустрічати гостей з півдня — Мейс Тірел разом з дітьми Лорасом і Маргері (котра мала вийти заміж за Робба через три місяці) та своєю матір'ю Оленною, більше відомою як Королева Шипів. Увесь Вестерос знав про те, яким «чудовим» співрозмовником була вдова Лютора Тірела, і ніхто при здоровому глузді не вступав із нею в суперечки.

На стежині лежав випатраний олень. Він був чималим. Але черево все було розірване гострими кігтями чи зубами. Один ріг був надламаний. А вглиб лісу тяглися криваві сліди.

— Браконьєри? — поцікавився Джон.

— Тоді б труп посеред дороги не валявся, — похитав головою Робб.

— Гірський лев? — припустив Теон.

— Тут не водяться гірські леви. Надто холодно.

— Гадаю, треба пройти вглиб по слідах крові, — висловився Джорі.

Згодившись із капітаном гвардії Вінтерфела юнаки рушили по кривавому сліду. І привів він їх до ще одного трупа. Того, хто й випатрав оленя, бо з його черева стирчав оленячий ріг...

— Лютововк, — Торен не приховував здивування. — Я думав, що всіх лютововків на південь від Стіни перебили фермери та лорди.

— Так і було, Тор. — Усміхнувся Джон. — Та схоже, цей звір про це не знав.

Біля мертвого вовка чулось попискування та скавуління. Джон підійшов ближче і побачив виводок з п'яти вовченят. Усі ще сліпі та безпорадні, присмоктались до материного вимені.

— Руда Алінова сука тиждень тому ощенячилася. Троє щенят померли, — висловився Джорі. — Можна було б їх приручити.

— Лютововк тобі не гончак. Даси шмат шинки — руку з нею відгризе, — заперечив Теон. — Краще покінчити з ними, менше терпітимуть. — Залізороджений витяг кинджал і опустився навколішки.

— Опусти ніж, Теоне. — Робб в цей момент випромінював владу.

— Робб, їх п'ятеро. Як і дітей у нашого батька. Гадаю, це знак. — Джон узяв великого сірого і дав його брату. — Тут по одному для тебе, Санси, Арії, Брана і Рікона. Лютововк на гербі дому Старків. Це прихильність Старих Богів.

— Тоді беремо їх. Джорі, подай-но торбу та передай їх Аліну. — Кассель підкорився наказу лорда.

Джон раптом відчув щось дивне. Ніби поклик. Тільки це було схоже на вищання і писк щеняти. Він обернувся до трупа лютововчиці, але там було порожньо. Керований відчуттям він спустився в кущі. І знайшов там ще двох щенят лютововка. Один був білим як сніг з рубіново-червоними очима. Другий був біло-золотим та з фіалковими очима. Альбінос одразу ткнув мордочкою в долоню Джона. Золотавий же також тягся до нього, але не так як білий.

— Погляньте, а ось і браковані, — реготнув Теон. — Білосніжний для Сноу і золотий для принцеси.

— Заздри мовчки, Ґрейджою, — огризнувся Джон. — Понишпори в кущах, може там кракен для тебе на берег викинувся. — Робб і Торен зареготали, а Теон почервонів.

З цими турботами про лютововка хлопці ледь не пропустили караван Тірелів. На щастя, лорд Мейс був ще далеко. Але на дорозі раптом знайшлась карета, у якої відпало колесо. Джон одразу побіг допомагати. На дверцятах був зображений герб — лучник на зеленому тлі. Дім Тарлі з Горнгіллу. Коли Джон відчинив дверцята, то побачив товстуна, що перелякано зиркав на нього водянистими очима.

— Хто ви? — запитав Джон.

 П-привіт. М-ме-ене зв-вуть С-семв-вел Т-т-тарлі. Я ї-ду у Ч-ч-чорний Замок, щоб скласти об-бітниці б-брата Нічної Варти.

— Хто при здоровому глузді пошле на Стіну товстуна і боягуза в одному тілі? — здивувався Теон.

— Мій батько, лорд Рендил, у день моїх шістнадцятих іменин викликав мене у двір і сказав: «Сьогодні ти станеш перед очима всього замку, зречешся усіх своїх прав на Горнгілл на користь свого брата Дікона і поясниш це тим, що хочеш приєднатися до Нічної Варти. А якщо ти цього не зробиш, то завтра ми з тобою поїдемо на полювання, де твій кінь зламає ногу, а ти собі шию і помреш. Твоя мати погорює трохи і забуде, а Дікон все одно стане наступним після мене лордом Горнгіллу». Я не хотів помирати, тому зробив так, як велів мій лорд-батько.

— А чому лорд Рендил вирішив тебе позбутися?

— Бо я товстий, боягуз, і з мечем невправний.

— А в чому ти вправний?

— У обліку. Я добре рахую, багато знаю в сфері управлінням землями. Я у дванадцять перелічив увесь запас зброї у цейхгаузах Горнгіллу і сказав батькові, що якщо наш дім хоче виставити на заклик лорда Тірела п'ятнадцять тисяч бійців, то ми повинні докувати ще три тисячі мечів, зробити ще тисячу луків і більше двадцяти тисяч стріл, що б зайняло близько півтора року безперервної роботи ковалів, стрільників та інших майстрів-зброярів. Батько тоді посміявся, але коли сер Гарлан Тірел прибув до нас із ревізією, то повторив мої слова. Батько тоді був дуже злим.

— Ти не поїдеш у Чорний Замок. — Джон поклав йому руку на плече. — Ти поїдеш у Вінтерфел. А потім зі мною на Туманний Острів. Допомагатимеш мені в управлінні.

— Я навіть не знаю вашого імені, сер.

— Джон Сноу. Але через місяць я буду Джоном Фоґстарком, лордом Туманного Острова...

____________________________________________________________________

Коли щасливого Сема відправили у Вінтерфел, Джон, Робб, Теон і Торен продовжували чекати на гостей із Гайґардена. Джон згадав, як готували замок до прибуття шанованих гостей з півдня. Востаннє люди з Розлогу відвідували Вінтерфел дуже давно, коли Мандерлі покинули ріку Мандер і рушили до Старків з проханням стати їхніми прапорними. Гарднери тоді прогнали їх із долини Мандера, а їх землі поділили між Флорентами і Фосовеями. А зараз Тірели вже майже триста років сидять у Гайґардені після того, як Ейгон Завойовник спалив у вогні Балеріона Чорного Жаху, останнього спадкоємця Гарта Зеленорукого.

«Усе змінюється, — думав Джон. — Гайґарден досі Гайґарден, хоча Гарднерів знищено. Скеля Кастерлі досі носить ім'я попередніх королів Заходу, а правлять у ній Ланністери. І Мандер досі Мандер, хоча Мандерлі тепер північани. Цікаво, а Фоґстарки також колись вимруть, як Рейни з Кастамера чи Кохейриси із Річкових земель?»

Так за цими роздумами він і побачив караван під зеленими прапорами, на яких цвіла золота троянда Тірелів. Джон миттю виструнчився на коні та глянув на своїх супутників. Робб трохи хвилювався, про що свідчило його нервове перебирання ременя вуздечки. Теон як завжди був Теоном — усміхненим і спокійним. Торен же скорчив дещо неприємну гримасу.

— Чи правда, що коли Тірел пердить, пахне трояндами? — пожартував Теон.

— Як і те, що Тайвін Ланністер сере золотом, а дорнійці довбуть овець, — хмуро відповів Робб.

— Дякую за чудові перші враження про Північ для південців, — кинув саркастичний коментар Джон. — Ви б ще прокричали свої жартики на все горло.

— Ой, гляньте на ніженку. Що буде, коли ти одружишся з Дейенеріс? — реготнув у відповідь Теон.

— Годі жартів, Теоне. Не псуймо моїй нареченій думку про Північ, — заспокоїв його Робб. — А наші нові родичі вже майже тут. Струнко всі!

Джон підняв вище прапор Старків — сірого лютововка на сніжно-білому тлі. Батько вирішив вручити прапор Джону, бо поки що він не лорд, а Торен був спадкоємцем Карголду. «Нічого, — подумав Джон. — Уже через місяць цю честь віддаватимуть комусь із гвардійців. Або батько найме герольда».

Караван Тірелів наблизився. Попереду їхало двоє вершників з вимпелами Гайґардена. За ними двоє чоловіків у легких кольчугах та плащах із вишитими трояндами. Старший чоловік міг бути тільки лордом Мейсом Тірелом, майбутнім тестем Робба. Юнак поруч із ним носив на латах безліч троянд. Це був сер Лорас, відомий як Лицар Квітів. Переможець турніру на честь дванадцятих іменин принца Джоффрі. Скинув із сідла самого Царевбивцю. Юний лицар був досить гарним на вроду, тому Джон почав переживати, щоб Санса не задумала вийти заміж за третього хвацького сина лорда Тірела замість скаліченого Віласа. Та Робб йому якось розповів, що Лицар Квітів частіше проводить час із Ренлі Баратеоном, чиїм зброєносцем він донедавна був. Теон одразу пожартував, що Ренлі зірвав квіточку Лицаря Квітів, на що всі довго реготали. Чи був Лорас тим, ким його вважали Робб з Теоном насправді, Джону було байдуже.

— Ласкаво просимо на землі Дому Старк! — розпочав розмову Джон. — Дозвольте відрекомендувати вам шляхетних юнаків, що прибули зустрітися з Вами, лорде Тірел. Робб Старк, спадкоємець Вінтерфела і ваш майбутній зять. Його супутники: Теон Ґрейджой, спадкоємець Залізних Островів, вихованець лорда Еддарда Старка, і сер Торен Карстарк, син лорда Рікарда Карстарка, спадкоємець Карголду. Я ж Джон Сноу, заручений із леді Дейенеріс Таргарієн, майбутній лорд Туманного Острова.

— Радий знайомству з вами, шляхетні юнаки. — Мейс Тірел кивнув на знак поваги і зупинив караван. Карета, що їхала за лордом та його сином зупинилась, і звідти вийшли троє жінок. Одна молодша, друга середніх років, а третя вже похилого віку.

— Дозвольте відрекомендувати вам мою родину. Мій син Лорас, Лицар Квітів, майбутній лицар Королівської Гвардії Його Милості короля Роберта. Моя люба донька Маргері, наречена сера Робба. — Молода дівчина обдарувала Робба чарівною усмішкою, на що той відповів підморгуванням. — Її леді-мати Алері з дому Гайтавер. — Леді Гайґардена приязно усміхнулась хлопцям. — І моя леді-мати Оленна, уроджена Редвин. — Стара жінка пильно оглядала усіх, ніби шукаючи недоліків у майбутньому чоловіку її онуки.

— Я вважала, що всі північани суворі, ніби з льоду витесані, — Королева Шипів одразу почала розкидатися колючими фразами. — Та навряд чи лід може мати в собі вогненні кольори. — Вона кивнула в бік рудоволосого Робба. — Я впевнена, що шлюб моєї любої онучки Маргері, Троянди Гайґардену, з Юним Вовком Вінтерфела був правильним рішенням. Сподіваюся, що ваша сестра настільки ж гарна й розумна як і її мати. Лорд Гостер Таллі, хоч і старий авантюрист, та клепку в голові має. Що ж, не буду затримувати усіх вас, певна, що ви втомлені вичікуванням нас у цій мерзлоті посеред літа. Можете приєднатись до нашого почту. Еріку, Аріку, — вона вказала двом гвардійцям, що супроводжували безпосередньо карету, — відійдіть у авангард, далі нас вестимуть малий кракен і хлопчик-сніжок.

Джон не розумів, що тільки-но сталося. Він тільки представився, а леді Оленна вже вигадала йому з Теоном прізвиська. Але промовчав. Дипломатія, як вчив його мейстер Лювін, схожа на догоджання примхливій дамі — неприємно, але мусиш переступити через себе.

— Мамо, бабусю, — Маргері повернулась до жінок, — з вашого дозволу, чи можу я проїхатись верхи разом із лордом Роббом. Ми скоро одружимося і я хотіла б познайомитись із ним ближче.

— Звичайно, моя дівчинко. — Леді Оленна усміхнулася. — Нема нічого кращого у заручинах, ніж пізнання один одного віч-на-віч.

— Дякую. І можна, щоб сер Джон склав нам компанію? А карету супроводить сер Торен?

— Гаразд. Зрештою, Джон брат твого нареченого, тому гадаю, що він розповість тобі, як воно, бути його братом.

— Матиму за честь, міледі. — Джон підвів запасного коня. — Якби знати, прихопили б жіноче сідло.

— Не хвилюйтесь, я вчилась їздити як лицар. Мало що в житті може статися. — І Маргері з грацією та хлоп'ячим запалом стрибнула на гнідого бахмата, якого їй підвів Джон...

________________________________________________________________

Джон, Робб, Лорас та Маргері від'їхали наперед, щоб ознайомити південців з краєвидами. Робб ледве відійшов від того факту, що Маргері — це наче його обидві сестри в одному тілі. На щастя, він не знав, що Джон на десятиріччя Арії подарував їй тонкий меч, як ті, що використовують мечники із Браавосу. І сам Джон сподівався, що його невістка не поділяє захоплення Арії. Бо двох затятих мечниць Вінтерфел не витримає, а леді Кейтлін взагалі з глузду з'їде.

— Міледі, — Робб зняв із сідла зимову троянду, — прийміть цей скромний дар як данину вашій вроді. — З цими словами він вплів квітку в волосся Маргері. Та усміхнулась ще більш щирою усмішкою, ніж при знайомстві.

— Дякую тобі, Робб. — Вона простягла свою тендітну долоню для поцілунку, що Робб і зробив. — Північ прекрасна. Та прекрасна по-своєму, так само як Розлог прекрасний по-своєму. У нас зелені луки, вкриті квітами, а у вас чудові поля і ліси. Сподіваюся, Вінтерфел не підведе краси своїх земель.

— У нас є скляні сади, де ми вирощуємо овочі та квіти і взимку і влітку, — відповів Робб. — А ще нас зігріває вода з гарячих джерел, на яких стоїть Вінтерфел. Такі ж є і у нашому Божому гаю. Я пропонував облаштувати там купальню для відпочинку, та мій лорд-батько каже, що місце богів не місце для людських розваг.

— Я уже хочу побувати і там і там. Сер Джон, як ви почувається? Через місяць ми будемо свідками вашого весілля із леді Дейенеріс.

— Ніби це дуже прекрасний сон, що затягнувся, — відповів той.

— Ой, не прибіднюйся. — Робб усміхнувся. — Про те, що цей бельбас закоханий у принцесу без спадку, знали увесь Вінтерфел та Зимове Містечко. Завдяки Теону, котрого хлібом не годуй жартує про всіх і все.

— А що на це леді Дейенеріс?

— Не знаю чому, але дала згоду на цей клятий мезальянс. Або не хотіла засмучувати Сансу, або бажала подратувати леді Старк.

— Гей, ти ж власний дім матимеш. І розживешся о-го-го. Мине десять років, і про дім Фоґстарків казатимуть «північні Ланністери», — Робб як завжди підбадьорював брата.

— Ти ще на весь Вестерос це оголоси, — огризнувся Джон. — Знаєте, леді Маргері, хай яким галантним не здається мій брат, та його фарфаронство, явно запозичене в Теона, доводить мене до сказу. Батько раніше хотів заручити його із Дейзі Мормонт чи Еліс Карстарк, та зрозумів, що північні леді не терплять такого показушництва.

— Не хвилюйся, Джоне. У мене два брати — Гарлан і Лорас — просто втілення цього слова. Робб на їхньому тлі скромняга.

— Стій, ти називаєш мене показушником? — раптом втрутився Лорас.

— Думаєш, твоя гра на публіку, коли ти роздаєш дамам квіти зі свого обладунку, вбереже тебе від шепоту про тебе й лорда Ренлі?

— Тихіше, сестро, я ж лише його колишній зброєносець. І взагалі, я не бачу в лорда Робба ознак якоїсь пихи. Старки дуже чесні й прямолінійні, а Таллі вірні слову. Повір, батько буде дуже щасливий, що ти вийшла саме за нього. Могло бути й гірше.

— А з ким її хотіли заручити до мене? — Робб питально підняв брову.

— Наприклад, із лордом Ренлі, — відповіла Маргері. — Та я відмовила, бо скільки б він не усміхався, та все ж він не новий Лайонел Сміхотливий Шторм. Ще, пригадую, був лорд Едмур, та в нього нема амбіцій, щоб стати важливим у державі. Фреїв батько навіть за браму Гайґардена не пускав — лорд Волдер людина не найвищих рекомендацій, а його сини й поготів. Король Роберт пропонував на знак примирення з Дорном шлюб з Квентіном Мартеллом. Але швидше Червоний Змій зречеться незаконних доньок, ніж Тірел та Мартелл одружать своїх дітей. А коли лорд Еддард запропонував подвійний альянс, і батько, і моя бабуся нарешті потішили мою матір, що я заручена з достойним сином лорда.

— Радий, що я виправдав очікування лорда Мейса. — Робб узяв її за руку.

— Якби ж мого батька. — Маргері опустила голову. — Усі заручини організовує виключно моя бабуся. І була б її воля — керувала б усім Розлогом. Та на жаль, вдови правителів не мають влади при живих синах. І якщо чесно, вона тільки й чекала, коли ваш батько пришле пропозицію про заручини. А мій батько... тільки й торочив про заручини з принцом Джоффрі, щоб як і лорд Тайвін мати царственного онука. Як він казав: «Дорнійці сиділи на Залізному Троні. Чим ми гірші?». А бабуся на це казала: «Не сідлай лева, бо лев не кінь, злізти живим не дасть».

— А вам подобалась перспектива стати королевою?

— І терпіти щодня товариство Серсеї Ланністер? Чи щоденні примхи Джоффрі. Я хоч і вихована септами і леді, та голову на плечах маю.

— А я радий, що мій батько голову на плечах має. Свою бабусю, леді Ліарру, я на жаль не знав. Як і діда Рікарда, дядька Брандона і тітку Ліанну. Усіх звели в могилу Таргарієни.

— Що не заважає тобі взяти останню з них за невістку.

— Батько завжди вчив мене, що діти не відповідають за злочини батьків. А зараз давайте повернемось до каравану. Вінтерфел близько, а я не хочу випереджати решту вашої родини.

—Зви мене просто Маргері. Ми скоро одружимось, тож нема сенсу говорити ніби ми двоє незнайомців...

_________________________________________________________________

У дворі Вінтерфела було незвично гамірно, але чисто. Леді Кейтлін особисто наглядала за засипанням усього багна піском і розсадженням свіжих кущів троянд. Помаранчеві осінні троянди, оброблені якимось особливим відваром мейстера Лювіна, чудово прикрасили двір та сади. Тренувальний майданчик попри ремствування сера Родріка розібрали і перенесли на задній двір казарм.

Бран видерся на верхівку фортечного муру і дивився вдалечінь. Десь там, на півдні, його брати зустрічають Роббову наречену. А скоро Джон і Дейенеріс відгуляють своє весілля. Бран був щасливий за них. Особливо за брата, котрий навчив його тримати меч і перемагати однолітків. І з лука стріляти також. А Дені... принцеса без спадку завжди прикривала його перед матір’ю, коли він лазив по фортечних стінах. Тому він сумуватиме за ними обома, коли вони відпливуть на Туманний Острів. Треба буде напроситися з ними.

Аж ось він побачив караван із прапорами Тірелів. Вартових поруч не було, тому він спритно спустився своїм звичним шляхом на землю і побіг до батька оголосити, що гості близько. Та довелось зустріти матір.

— Брандоне. — Леді Кейтлін підняла очі.

— Мамо! Я бачив гостей. Їх багато. І в південських обладунках.

— Ти знову на мури лазив?

Бран замовк і винувато опустив очі. Але в «злочині» не зізнався.

— Пообіцяй мені, що більше не змушуватимеш свою леді-матір хвилюватися.

— Обіцяю. — Увесь запал ніби вітром здуло.

— А знаєш що, — Кейтлін загадково усміхнулась, — ти завжди ховаєш очі, коли брешеш. Давай, знайди батька і сестер. — Бран винувато усміхнувся і побіг до замку.

Дорогою він побачив того товстуна Сема, котрий саме ішов з башточки мейстера Лювіна, Джорі та Гарвіна, котрі змагались на мечах, і сера Родріка, котрий саме грав у кості з Мікеном, замковим ковалем.

Батько повертався із Божого гаю, де любив полірувати Лід — величезний дворучний меч із валірійської сталі, який використовувався переважно для несення правосуддя. Лорд Еддард був не в найкращому настрої — зранку прилетів ворон із Королівської Гавані з сумним листом. Помер Джон Аррін, верховний лорд Долини Аррін, Рука короля Роберта і вихователь Еддарда Старка.

— Тату! Я бачив гостей. Вони за годину шляху від Вінтерфела.

— Знову по мурах лазив. — Нед усміхнувся. — Такий же шибайголова як і дядько Брандон. Я тоді йду скличу гвардійців. А ти повідом дівчат.

У вежі, де зазвичай сиділи юні леді Вінтерфела, Бран застав звичну картину. Септа Мордейн хвалила Сансу та Вайнафрід Мандерлі за чудове шиття. І лаяла Арію за зіпсоване полотно. Молодша Старк не любила шити. Вона любила їздити верхи, стріляти з лука і дивитися на тренування в дворі. Дейенеріс частково поділяла норов Арії. Більше — саме вона навчила її не соромитись себе самої. «Ти вовчиця, я — дракон. Ми ті, ким ми є, і ніхто нас не змінить, як би не старався». Та «драконяча вдача» не заважала Дейенеріс шити чудові сукні, що визнавали всі, починаючи леді Кейтлін і закінчуючи септою Мордейн.

— Лорд Тірел на підході! — Бран геть не дбав про етикет.

— А де привітання, юний лорде? — септа Мордейн одразу розлютилась.

— Ми бачилися з Браном вранці, — заступилась Арія. — Уже йдемо!

— Ви нікуди не підете поки не закінчите урок шиття, юна леді. — Септа насупила брови.

— Я не леді, і ненавиджу вишивання! — Арія відкинула полотно і побігла вниз.

— Я теж думаю, що час іти. Лорд Тірел образиться, якщо усі домочадці Вінтерфела не вийдуть його зустріти. — Дейенеріс відклала своє шиття і спустилась до себе. Вслід за нею пішли й решта дівчат.

А Бран вибіг на двір. Там уже шикувалися воїни у яйцеподібних шоломах, формуючи почесну варту для гостей з Гайґардена. Сер Родрік переставляв усіх по зросту, бо більшість стали як їм хотілося. Бран на мить подумав, що було б, якби сюди приїхав сам король з усім почтом.

Нарешті прибув вісник, що оголошував прибуття шановних гостей з групою Робба. Тоді лорд Старк вийшов у першу лінію разом з леді Кейтлін, очоливши всю делегацію. Справа вишикувались усі члени родини чоловічої статі: Робб, Бран, Рікон, за ними Джон, Теон і Торен. Зліва стояли жінки — Санса, Арія, Дейенеріс, Вайнафрід, Джейн Пул і ще кілька вихованок його матері з васальних домів.

Коли карета нарешті в’їхала у двір, лорд Мейс із сином та донькою зійшли з коней і підійшли до дверцят карети. Коли з неї вийшли ще двоє жінок, Бран зрозумів, що юна вершниця і є нареченою його брата. І вирішив, що йому дуже пощастило — справжня південна троянда. Його тітку називали Трояндою Вінтерфелу, та схоже, тепер цей титул забере юна Маргері.

— Вітаю вас, шановні гості, — розпочав батько. — Чи важким був шлях? Чи задоволені ви місцем, куди відправите свою єдину доньку?

— Вітаю вас, лорде Старк, — розпочав неквапом лорд Тірел. — Шлях був неважким. Виникли труднощі на Перешийку, через що моя леді-мати вкотре докоряла мені, що краще було б кораблем дістатися Білої Гавані, та я вкотре пояснив їй, що шановний лорд Мандерлі досі дується на Гайґарден за вигнання з їх давніх земель у Розлозі. Та Північ прекрасна. Як і ваша старша донька та вихованка. Ваші сини також проявили галантність і вихованість зустрічаючи мене і мою родину. Я ще раз хочу вам подякувати за те, що запропонували ваших сина й доньку і об’єднуєте наші доми.

— Дякую вам за теплі слова. — Лорд Еддард усміхнувся. — Дозвольте представити вам мою леді дружину Кейтлін із дому Таллі. Моїх синів Робба і Джона ви вже знаєте, як і моїх вихованців Теона і Торена. Це мої молодші сини: Брандон і Рікон. І мої доньки: леді Санса, ваша майбутня невістка, та леді Арія, моя радість та нагадування про сестру. І мої вихованки: Дейенеріс Таргарієн, наречена Джона; Вайнафрід Мандерлі, онука мого відданого слуги, лорда Білої Гавані; та Джейн Пул, донька мого головного стюарда і вихованка моєї леді-дружини.

— Радий з вами познайомитися, шановні юнаки й леді. Тоді і я представляю вам моїх леді-дружину Алері з дому Гайтавер, леді матір Оленну з дому Редвин і доньку Маргері — вашу майбутню невістку і леді Вінтерфелу. І звичайно ж мій син Лорас, майбутній лицар Королівської Гвардії.

— Приємно познайомитися. Почувайтесь у Вінтерфелі як удома. — Лорд Еддард потис руку лорду Мейсу. — Запрошую вас у мій дім: розділити за нашим столом м'ясо і мед та стати нам прошеними гостями. Вейоне, Томе, Годоре, — стюард та конюхи вийшли на поклик лорда, — подбайте про коней лорда Тірела.

— Годор. — Конюх-дурник кивнув головою, тоді як інші двоє промовчали.

Chapter Text

ІІІ

Джон повертався із псарні, щоб вручити своїй нареченій передвесільний подарунок. Маленька лютововчиця із срібно-золотим хутром пищала в торбі, яку він тримав за спиною. Санса вміло розчесала її помите хутро і пов’язала на її шию гарний фіолетовий бант. Такого ж кольору, як і очі вовченяти і очі її майбутньої хазяйки. 

Робб обрав собі великого сірого. Вовченя, добре посмоктавши молока рудої суки, швидко стало на ноги і почало нестримно гасати двором, лякаючи коней. За це отримало кличку Сірий Вітер. Санса обрала сіро-білу спокійну лютововчицю, яка поводилась тихо і нікого не чіпала без причини, за що отримала кличку Леді. Арії теж дісталась вовчиця з темно-сірим хутром і лютим норовом. Дівчинка назвала її Німерією на честь легендарної принцеси ройнарів, що на десятьох тисячах кораблів перепливла чотири моря, перш ніж оселитися в Дорні. Бран отримав вовка біло-бурого кольору. Такого, що весь час слідував за ним і відтепер хлопчика без нього майже ніколи не бачили. Брана називали дитям літа, тому він назвав свого вовка Літо. Маленькому Рікону ж дістався чорний з таким густим хутром, що хлопчик назвав його Кошлатиком. Арія з цього посміялась, та не називала братика дурником. Він був ще дуже маленьким — шість років від роду. 

Джон же назвав свого білого з червоними очима Привидом. Вовк на сніговому тлі ставав практично невидимим, тільки яскраво-червоні очі блимали на неготового до такого видовища свідка. Щоправда, поки що подібних можливостей не виникало, оскільки зараз на Півночі панувало літо. Та вже були усі ознаки того, що воно добігає кінця. Девіз Старків ставав все більш актуальним. 

Привид уже не бажав розлучатися з хазяїном. Поки Еддард Старк затято спілкувався із Мейсом Тірелом, його діти активно спілкувалися з дітьми лорда Гайґардена. Лорас і Робб затято змагалися на мечах, а Маргері з Сансою гуляли Божим гаєм, натхненно обговорюючи плітки Півночі й півдня. Здавалося, всі були на своїх місцях. Тільки Джон саме ішов туди, де мав бути.

Ще коли Джорі забирав вовченят до замку, Джон попросив не показувати сьоме вовченя Дейенеріс. Він вирішив зробити їй приємну несподіванку. Тому срібно-золотого годували окремо від всіх. І тепер перед вітальним бенкетом Джон шукав свою прекрасну наречену, щоб потішити її подарунком. 

Дейенеріс згідно зі словами Гарвіна саме гуляла у скляних садах. Напевно захотіла зірвати кілька троянд, щоб прикрасити свою кімнату. Джон кілька разів там бував. Це було невелике просторе приміщення з каміном, ліжком, скринею для одягу, полицею для взуття, великим дзеркалом, книжковою шафою та письмовим столом. Його скромні апартаменти містили тільки чотири з перелічених пунктів. Та він не скаржився, хоч батько й пропонував йому перейти в стару кімнату його двоюрідного діда Родріка. Кожен раз, коли Джон проводжав Дені до її спальні, вона просила його залишитися з нею на ніч. Адже вони й так заручені, й нічого такого не станеться. На що Джон просто цілував її в щічку і бажав хорошої ночі. Після чого всю ніч кохався з нею в снах. Вона ж весь час повторювала, що попри два роки заручин вони так і не зайшли далі невинних поцілунків у щоку. На що він відповідав, що потрібна особлива мить. І сьогодні ця мить настала. 

І ось він її побачив. Дейенеріс уже зібрала дуже гарний букет із зимових, осінніх та літніх троянд. Ніжно-фіалкова сукня просто чудово підкреслювала її темно-бузкові очі. Милуватися нею було дуже приємно, та Джон прийшов сюди не для цього.

 — Ти як завжди неперевершена, — привітав її Сноу своїм найвпевненішим голосом. 

 — Джон. — Вона підійшла і сплелася з ним в обіймах. — Шукав мене, чи не так?

 — Авжеж. І неспроста. Маю для тебе подарунок. 

 — Справді? Чому я його не бачу?

 — Бо це сюрприз. Заплющ очі й простягни руки.

Білявка слухняно зробила те чого просили. Джон вийняв із торби вовченя і вклав їй до рук. 

 — А тепер розплющуй.

 — Вона це зробила. І коли побачила на руках маленького лютововка відчула, як її тягне до цієї тваринки. 

 — Це... це мені? Але ж я бачила тільки шістьох вовченят. 

 — Їх було семеро. Я навмисно одного попросив сховати, щоб вручити його особисто. Для тебе. 

 — Дякую, Джоне. Я ніколи не могла подумати, що матиму ще більше спільного з твоєю родиною. — З її прекрасних очей потекли сльози щастя. 

І тоді Джон вирішив, що час настав. Він узяв в свої руки її личко і ніжно поцілував в губи. Він давно хотів дізнатися, які на смак ці пухкі вуста. І Дені відповіла на поцілунок з ще більшим бажанням. Її спритний язичок проник у його рот і сплівся з його. Джон не очікував чогось подібного аж так швидко. Поцілунок з Дейенеріс Таргарієн був найпрекраснішим відчуттям на світі. Він ніби опинився в раю. Та це щастя не могло тривати вічно, адже навіть найбільш закохані люди мають дихати. Через це вони відлинули один від одного. 

 — Ти навіть не уявляєш як я чекала цього, — Дені порушила мовчання першою. — Ти просто мастак створювати особливу мить. 

 — Я просто вмію чекати. Як і всі Старки. І боги нагородили мене за це. Північ прийняла тебе, мила. Як і я. 

 — Кохаю тебе, Джон. 

 — І я тебе. 

Вони знову поцілувалися, цього разу ще більш пристрасно, ніж вперше. Дейенеріс потяглася рукою до кучерів Джона і трохи відтягла одне пасмо. Джон же однією рукою пестив її спину, а другу загорнув у це прекрасне сріблясте волосся. Відчуваючи, що може зірватися передчасно, він розірвав поцілунок і просто цьомнув її в лоб.

 — Бенкет скоро почнеться. І ти ще не обрала ім'я для своєї лютововчиці. 

 — Сиракс. На честь дракона королеви Рейніри. 

 — Вовк із драконячим ім'ям? — Джон здивовано зігнув брову. 

 — Бувало й гірше. Моя племінниця Рейніс назвала кота Балеріоном. Кота. На честь Балеріона Чорного Жаху, найбільшого дракона, якого коли-небудь бачив Вестерос. 

 — Усі Таргарієни трохи божевільні. Як і Старки, — додав він, коли її брови насупилися. Дівчина просто засміялася. 

 — Ходімо. Арія буде у захваті, що і в мене є свій вовк...

________________________________________________________________

 — Отже король Роберт обрав своїм Рукою Тайвіна Ланністера? — запитав Мейс Тірел.

Еддард на знак згоди кивнув головою.

 — Це дуже погано. — Леді Оленна не приховувала розчарування. — Все-таки затаїв наш король-свиня образу на тебе, Нед. І обставини смерті лорда Арріна вкрай дивні — старий був мого віку, та здоров’я мав кінське. Тут щось нечисто. 

 — Смерть від кишкової хвороби. Це звичайний результат при зараженні, та відбувається воно через брудну воду. А лорд Аррін попри вік точно не задумав випити сирої води з Чорноводної, — мейстер висловив своє припущення. — Гадаю, тут задіяно отруту. 

 — А яка отрута спричиняє такий ефект? — запитав Старк.

 — Тільки одна. Сльози Лісу. Вкрай рідкісна і дуже дорога. 

 — Кажуть, що отрута — зброя жінок. І євнухів, — вимовив лорд Тірел.

 — Тоді цей хтось, кому заважав лорд Аррін, дуже багатий і дуже впливовий. І це звужує коло пошуку до кількох осіб. 

 — І я можу їх назвати. Не дивуйтеся, лорде Еддард, хоч я і стара, та найкраща зброя у грі престолів — інформація. — Леді Оленна виглядала вкрай переконливо. — Мій любий онук, що за лордом Ренлі штани підтягав, часто гостював у Королівській Гавані. Є четверо багатих осіб, кому муляв очі Джон: Пітир Бейліш, Майстер над монетою, Варіс, Майстер над шептунами, королева Серсея і її батько лорд Тайвін Ланністер. Гадаю, саме двоє останніх і є головними підозрюваними у цій справі. 

 — Кейтлін розповідала мені, що лорд Бейліш мав інтимний зв'язок з її сестрою Лізою, котру потім видали за лорда Джона. Ліза не полишала Королівську Гавань уже шістнадцять років, відколи лорд Аррін став Рукою Роберта. Коли Бейліш став Майстром над монетою?

 — Близько десяти років тому. І отримав прізвисько Чарівник, бо примудрився діставати золото з повітря. 

 — Мені відомо що її сину близько семи років. До цього часу лорд Аррін двічі одружувався і жоден шлюб не давав спадкоємця — викидні, мертвонароджені або ж помирали через три-чотири, щонайбільше десять днів. Робін вкрай хворобливий і слабосилий, принаймні так Ліза писала у листі до Кет. Можна було б запідозрити, що його справжнім батьком є Мізинець, але це розбивається об один факт — хлопчик просто копія Джона в дитинстві. Я це знаю, бо бачив портрет юного лорда, коли виховувався у Орлиному Гнізді. Та подружньої зради я б не відкидав. Варіс... а який йому з цього зиск? Він працює на власний добробут, і від смерті лорда Джона йому ні холодно ні тепло, тому, гадаю, його можна викреслити з цього списку. Лишаються тільки Мізинець, королева і її батько. 

 — Без чітких доказів не розібратись. Лорд Тайвін має доньку-королеву і онука-кронпринца. Ставати Рукою йому без потреби, хіба що король не задовольняє потреб дому Ланністер, — висловив думку Мейс Тірел. — Але думаю, це трохи пов’язане із поганими звичками короля. А саме із... позашлюбними дітьми.

 — Що вам про це відомо, лорде Тірел?

 — Ми всі знаємо Майю Стоун з Місячної Брами. Перша з багатьох. У Стромс-Енді лорд Ренлі виховує Едріка Шторма, сина від сестри леді Селізи Флорент. Клеймо не тільки на честі короля, а й на подружньому ложі лорда Стенніса. Ще був один у Ланіспорті, від когось з родичів королеви, та його швидко позбулися. А про низькородних... ніхто не скаже. Сині очі та чорне волосся зрештою поширені і у Вестеросі, і за Вузьким морем. 

 — Треба написати Стеннісу. Вам відомо де він зараз?

 — Незадовго до смерті лорда Арріна відплив на Драґонстоун. 

 — Мейстере Лювін, відправте ворона лорду Стеннісу і запитайте, чим займався лорд Аррін перед смертю. Хоча ні. Ворона можуть перехопити. Відішлемо туди когось із наших людей. Напишіть повідомлення, а я відправлю гінця до Білої Гавані. 

 — Слухаюсь, мілорде.

 — А зараз усі повинні поклястися своїми життями, що ніхто не дізнається того, що я вам зараз скажу. 

 — Присягаємося, — відповіли обоє Тірелів. 

 — Джон Сноу... зовсім не мій байстрюк. Він є законним сином Рейгара і моєї сестри Ліанни. 

На мить запанувала тиша.

 — У якому сенсі законним? — запитав лорд Тірел.

 — Рейгар не викрадав мою сестру. Вони домовились про зустріч на землях Фреїв і разом дістались Дорну. На той час Верховний Септон розірвав шлюб Рейгара та Елії як такий, що вичерпав себе. Усі ж знають про стан здоров’я Елії Мартелл після народження принца Ейгона. Тож згодом Рейгара та Ліанну одружили у Божому гаї та септі Зорепаду. Потім вона завагітніла, а Рейгар загинув на Тризубці. 

 — Чому ж тоді вона не попередила ваших батька і брата?

 — Саме через те, що попередила, Брандон і мій батько помчали щодуху в Королівську Гавань вимагати в Ейриса видати полонянку та арештувати принца Рейгара. Дипломатія ніколи не була коником Брандона, через що він і поплатився життям. І мабуть, час розкрити таємницю турніру в Гаренголі.

 — Таємницю?

 — Цей турнір планувався як місце для зверження Ейриса Безумця з трону. Після ув’язнення у Долині Сутінок Ейрис став геть параноїком. Всюди бачив ворогів, посварився зі своїм Рукою Тайвіном Ланністером і почав підозрювати власного сина у зраді. Рейгар, бачачи міцніючий маразм батька, вирішив під час турніру скликати раду лордів і позбавити його трону. Але потім дізнавшись про заручини між Північчю, Річковими Землями, Долиною та Штормовими Землями, зрозумів, що лордам набридла чинна династія. А після інциденту з Лицарем Усміхненого Дерева, ким була Ліанна, Ейрис наказав арештувати і стратити таємничого лицаря, бо вбачав у ньому загрозу для своєї влади. Тому Рейгар і вчинив імпульсивно, що й спричинило повстання Роберта.

На мить запанувала тиша.

 — Усе збігається, — почала Королева Шипів. — Еддарда Старка всі знають як найбільш чесну людину в Сімох Королівствах. Навіть теоретично у вас не могло бути байстрюка, бо ніхто ніколи не бачив вас у борделі, чи як ви вночі ходите в сільські хати, чого не скажеш про Роберта. І взаємозв’язок у союзах через шлюби теж чітко видно. І тепер зрозуміло, чому Рейгар Таргарієн увінчав віком із зимових троянд Ліанну як Королеву Кохання та Краси. Судячи з розриву шлюбу, Елія була геть не проти, адже був то політичний шлюб через невелику частку валірійської крові у Мартеллів. І тепер я розумію ваші мотиви: через Роберта ваша сестра померла і ви готуєте помсту. Чи то пак реставрацію скинутої династії. За вас точно стануть Річкові Землі, Долина і тепер Розлог. Це чотири із сімох королівств. Штормові та Західні землі точно підтримають Роберта — перші через прізвище, а другі через шлюб. Дорн... скоріше за все оголосить нейтралітет, хіба що коли оголосять хто такий Ейгон, син Рейгара і Ліанни, стануть на бік Роберта, бо образили честь Елії. Щодо Королівських земель — це присяжні лорди Драґонстоуну, отже підтримають Роберта, але вони невеликі за площею і людей виставлять небагато. Хіба що Стенніс щось задумав темне.

 — Це ми і дізнаємося, коли повернеться вісник. Але нам потрібні докази того, що Джон і справді законний син Ліанни та Рейгара. Щоденники Верховного Септона знаходяться у Цитаделі. Лорде Тірел, чи можете попросити лорда Гайтавера вилучити їх з архіву? 

 — Боюся, що ні. Доступ до архіву мають тільки архімейстери. І дістати щось звідти може тільки послушник Цитаделі за наказом архімейстера. І товариство це вкрай неприємне. Мій родич Лео міг би допомогти, та от халепа — йому там не дуже довіряють через часті відвідини закладу з назвою «Перо й кухоль». 

 — Зате він дружній з архімейстером Марвіном, — втрутилась Королева Шипів. — Той має репутацію любителя думати своєю головою. Він десять років мандрував Ессосом, бував у Норвосі, Когорі, Новому Гісі, Карті, й навіть Асшаї та Йї-Ті. А ще його прозивають магом — усе своє буття архімейстером намагається запалити свічку з драконячого скла. Вперто не визнає назви обсидіан і вважає, що Цитадель і магія повинні жити без взаємної ненависті. Не витріщай очі, сину, Лео звітує своєму батькові, а той мені. Гадаю, з ним можна буде домовитися. 

 — Тоді вирішено. У вас є вірна людина, що не виділятиметься на дорогах?

 — Я пошлю Донела із Холодного Рову. Він вкрай простакуватої зовнішності й ніхто до нього не причепиться. 

 — Дякую за співпрацю. А тепер ходімо на бенкет і зробімо обличчя якомога простішими...

_________________________________________________________________

Джону було цікаво, як ставитимуться до північного бенкету гості із півдня. Вінтерфел не мав ні менестрелів, ні блазнів, тому Королева Шипів скривила ніс у несхвальній гримасі. Кейтлін пропонувала ще два тижні тому послати по блазня у Ріверран, але лорд Еддард відмовив, бо це б означало витрати на перевезення його в замок. Та на щастя Тірели привезли свого власного блазня Маслозада, котрий був просто втіленням своєї професії. Він вправно жонглював лимонами, після чого закидав їх собі в ротяку, тиснув на щоки і випускав з носа кісточки. Потім дістав яйце і попросив Джейн Пул розбити його. Звідти випурхнули жовті курчата, які одразу розбіглися по столу. Арія зловила одне. Ще одне упіймав Маслозад і миттю проковтнув, відригнувши пір'ячко. Рікон було заплакав, та курча вискочило з рукавів блазнівського балахона, від чого хлопчик заплескав у долоні. Усі були задоволені виступом дурня, тому лорд Еддард запропонував залишити його на весілля Робба і Маргері. 

Джон і Дейенеріс приймали вітання від гостей. Коли Дені вивела перед усіма свою лютововчицю, усі крім Робба, Теона і Торена були здивовані такій несподіванці. Лорд Старк оголосив, що це знак — Старі Боги Півночі приймають Дейенеріс за свою, а отже шлюб відбудеться і в септі, і в Божому гаю. Леді Старк мовчки схвалила рішення свого чоловіка, а лорд Тірел висловив зацікавленість побачити, як одружуються північани. 

Десь наприкінці бенкету Джон, Дейенеріс, Робб і Маргері вийшли трохи розвіятись. Уся четвірка обрала для цього дворик, засаджений осінніми трояндами. Лютововки дріботіли поруч, охороняючи хазяїв. 

 — Робб, — почала Маргері, — коли я отримаю свого вовка?

 — Не знаю. Лютововк це магічний звір. Він пов'язаний із домом Старк як дракони із домом Таргарієн. Кажуть, що Брандон Будівничий був варгом — умів переселяти свій розум в тіло тварини. Цим звіром був великий лютововк, і відтоді цей звір прикрашає герб дому Старк. Гарднери, від яких ти ведеш свій рід, були варгами? 

 — Ні. Зате Гарт Зеленорукий мав здібність зрощувати на будь-якій землі прекрасні сади, за що його так і прозвали. 

 — Тоді мені шкода. Але не сумуй: можливо наші діти матимуть своїх вовченят. А ти як думаєш, Джон? Подаруєш своїм дітям маленьких лютововків на іменини? 

 — У мене вовк, у Дені вовчиця. Хто зна, що там з ними буде через рік-два. 

 — А я думаю, що все вийде. — Усміхнулась Дейенеріс. 

 — Тоді попрошу вас ставати батьками не одночасно зі мною й Маргері. Хоча б з різницею в два-три дні. 

 — З якої це радості? — Джон насупився. 

 — Ну знаєш, я від тебе старший на два чи три місяці. І не хочу, щоб твої діти були старшими за моїх. 

 — Погляньте на нього. Мені два місяці утримуватись від кохання з Дені? Ти це маєш на увазі? 

 — Він пожартував, — вимовили в унісон обидві дівчини, від чого всі четверо засміялись. 

 — Місяць на Півночі прекрасний. — Маргері взяла нареченого за руку. — На Півдні він надто жовтий. А тут він срібний, мов волосся Дейенеріс. Заздрю їй, що не маю такого волосся як вона. 

 — Твоє значно гарніше. — Робб торкнувся її щоки. — От почекай, випаде сніг і Дені на його фоні виглядатиме лисою. — Маргері хіхікнула, а Джон прийняв свій похмурий вигляд. 

 — Перепрошую, та моя наречена нікуди не зникла. У тебе поселився Теон? 

 — О, я тебе розлютив? — Робб вимовив це з насмішкою в голосі. 

 — Ти образив честь моєї леді, і я змушений її відстояти. — Джон вихопив з-за куща притуплені мечі, які Робб з Лорасом не повернули у арсенал. 

 — То це виклик?! Ваші умови, сер!

— Бій, поки хтось із нас не впустить меч. По тілу не бити, особливо пласким боком. Той, хто програє, випиває одним духом кухоль найміцнішого елю, що п'ють у наших казармах, а потім на одній нозі співає « Ярмарок ведмедя і дівиці». 

 — А переможець?

 — Отримує цілунок від своєї нареченої. В губи. — Маргері зашарілась, адже вони з Роббом тільки день як познайомились. 

 — Прийнято.

І вони зійшлися в поєдинку. Обоє знали, що це жарт, тому кожен вдавав падіння при кожному сильному ударі. Вовки навіть не думали гарчати, бо були ще замалі для цього. Дівчата ж сміялися і підбадьорювали своїх кавалерів вигуками. На звуки поєдинку зійшлися молодші Старки, Лорас, леді Оленна і декілька стражників на чолі з Гарвіном. Дені одразу попросила його принести глек найміцнішого елю і два кухлі, що той і зробив. Вона знала, чим закінчувалися такі жартівливі поєдинки. Коли напій з'явився на обрії, обоє почали ще більше показувати всілякі дурощі. Джон ледь не впускав меча від легкого дотику Робба, а той від сильних замахів мало не кидався своїм. Врешті це скінчилося очікуваним результатом — обоє впустили мечі й реготали на всі легені. 

— Якби знала, що у Вінтерфелі народилися такі блазні, Маслозад залишався б удома, — разюче пробурчала Королева Шипів. 

— Це тільки початок, бабусю. — Маргері лукаво усміхнулась. — Почекай штрафу. 

Але спершу хлопці підійшли до своїх наречених і міцно поцілували їх в губи. Маргері виявилась неготовою до такого, та на поцілунок коханого відповіла. Дейенеріс була до цього готовою — уже втретє Джон її цілував за сьогодні. На мить леді Оленна здивувалася. Невже на Півночі поцілунки це блазнювання?

Але потім обоє хлопців підійшли до колоди з повними кухлями елю і з величезним задоволенням вихилили їх до дна. Після цього підняли ноги — Робб праву, а Джон ліву — і оперлися один одному на плече. Обоє театрально прокашлялись а потім завели: 

Ведмідь був собі бурмило

Кошлате чорне здоровило...

— А Джон з Роббом часто так розважаються? — запитала Маргері у Дейенеріс. 

— Майже на кожному бенкеті. — Усміхнулась Дені. — Батько для годиться гримне на них, та зазвичай сам дивиться і регоче з усіма. Он він, на балконі разом із леді Кейтлін. 

На балконі стояли не тільки володарі замку. Лорд і леді Тірел стояли ні в сих ні в тих. Мейс намагався втримати суворий вираз обличчя, а леді Алері сміялась у кулачок. Лорд Еддард і леді Кейтлін просто усміхалися — перший від того, що обидва його сини просто чудово ладнають, а Кейтлін — що попри те, що Джон отримав принцесу за дружину, всередині він просто дитина як Бран чи Рікон...

Chapter Text

IV

Королівська Гавань, Червоний Замок. Зала засідань Малої Ради

— Ласкаво просимо, лорде Тайвін. Двадцять років королівство потребувало вашої сильної руки на чолі нашої ради. Ох, пам'ятаю часи коли ви ще засідали в раді короля Ейриса...

— Годі, Великий мейстере Пайсел! Якби ви говорили стільки ж розумних речей, скільки лестощів кожному новому Руці, корона не була б у такому жахливому становищі. Лорде Бейліш, що із скарбницею? 

— Прикро це визнавати, та король винен вам три мільйони золотих драконів. А сумарний борг перед Вірою, вами та Залізним Банком Браавосу складає шість мільйонів золотих. Цього б не сталося, якби лорд Аррін не схвалював турніри, бенкети та полювання, був би на це привід чи ні. Та на жаль маємо що маємо. 

— Я скажу Роберту, своєму любому зятеві, щоб припинив тринькати направо і наліво. Серсея геть зневірилася у шлюбі, а її чоловік тільки те й робить, що чинить розпусту в цьому замку. Поставте Ейгона Негідника і Роберта Баратеона поруч і розрізните їх тільки за кольором волосся і очей. Якщо він хоче влаштувати турнір на честь мого призначення на посаду, то хай платить переможцеві незайманими хвойдами. У вас є такі, лорде Бейліш? 

— На жаль ні. Тягти у справу дівчаток проти їх волі суперечить моїм принципам. 

— Тоді турніру не буде. Поки скарбниця не вийде в плюс — жодного зайвого пафосу! І ще. Я знаю, лорде Бейліш, що саме ваші борделі підкладають королю дівчат. Щоб більше жодної хвойди у цьому замку! Побачу хоч одну — і її голова та гріховне місце прикрасять замкову браму. Я приструнив так Тіріона, приструню й Роберта. Король має подавати народу приклад. І заборона на хвойд поширюється на всіх тут присутніх. Це зрозуміло? 

— Так, лорде-Руко!

— Лорде Варіс, які новини з-за Вузького моря? 

— Мої пташечки наспівують мені веселу пісеньку. Принц Візеріс зараз знаходиться під опікою магістра Іліріо Мопатиса у Пентосі. Він хоче укласти угоду з дотракійським кінним лордом, щоб захопити трон і віддати цим дикунам Вестерос на розграбування. 

— Дотракійці хоч раз перетинали море?

— Ні. Вони бояться «отруйної води», бо їх коні її не п'ють. Ймовірність того, що дотракійці перетнуть Вузьке море рівна тому, що десь у Лісі з'явиться ще один нащадок Деймона Блекфайра. 

— Що із Сварливими сестрами?

— Мір, Ліс і Тайрос знову уклали перемир'я. Тайрос усе ще хоче контролювати Крокуючі Камені, щоб заробляти на торговцях з Літніх островів та Волантиса. «Золоті Мечі» зараз без діла. А «Другі Сини», «Ворони-Буревісники», «Гнані Вітром», «Хвацька Компанія» та «Барвисті Стяги» збираються біля Мантариса. Схоже, уламки Давньої Валірії думають почати війну з руїнами Гісу. Та не все так однозначно. 

— Отже загрози із зовні нема. Це добре. А що там наш Тихий Вовк Півночі? 

— Готує два весілля. Його байстрюк Джон Сноу бере за дружину Дейенеріс Таргарієн. Їм виділили у володіння Туманний Острів, чималий на шляху в Білу Гавань. І вдало розміщений. Законний син і спадкоємець лорда Еддарда візьме шлюб з Маргері Тірел. Старки кажуть «Зима близько», і бажання нагодувати народ зараз на першому місці. От-от із Розлогу потягнуться валки з їжею та зерном. Крім цього, його старша донька Санса заручена з Віласом Тірелом. Коли їх батьки помруть, у Гайґардені сидітиме напівстарк, а у Вінтерфелі напівтірел. Два великі доми пов'яжуться кровно. 

— Якщо станеться подвійний альянс, їжа з Розлогу масово потече на Північ. Західні землі муситимуть купувати все у Тірелів чи за Вузьким морем за вищу ціну. Те ж із іншими домами біля Королівської Гавані. Чи потрібно нам це? 

— Аж ніяк, — відповів Мізинець. — Знаєте, заручини дуже рвучка річ. Згадайте як заручали королеву Серсею з принцом Рейгаром. В один момент Ейрис Безумець усе зірвав, бо його син не вартий доньки слуги. Без образ, лорде Тайвін, що сталося не повернеш. Ліанна Старк була заручена з нашим королем, та Рейгар її викрав. Леді Кейтлін мала вийти за лорда Брандона, та його вбив Безумець. В історії було безліч таких ситуацій. Заручини леді Маргері вже не розірвеш, та леді Санси — запросто. Скільки їй, дванадцять? Тут можна діяти кількома шляхами. Або сер Вілас знову невдало впаде з коня, цього разу на шию, що зробить його одруженого брата Гарлана спадкоємцем Гайґардена, або влаштувати скандал, байдуже кому. Вілас кульгавий, та з прутнем в нього все гаразд. Підкладемо йому когось, скажімо, якусь дівицю із Староміста чи Ланіспорту, в ідеалі це завершиться небажаною вагітністю, а там шлюб похапцем, щоб не народився у головній сім'ї Тірелів Флаверс. От вам і ідея. 

— Чого й варто чекати від звідника. — Усміхнувся лорд Ренлі. — Боюся, ваші потуги не увінчаються успіхом, лорде Бейліш. Сера Віласа виховувала бабуся, леді Оленна. Якою б не була Королева Шипів, та про репутацію внука вона дбає. Жодної неперевіреної дівчини до Гайґардена не підпускають і на милю. Лорас іноді буває чудовою знахідкою для шпигуна. 

— Тоді як нам зірвати цей шлюб? 

— Тірели бояться тільки одного: гніву корони. Мій брат уже шістнадцять років мріє про об’єднання домів Старк і Баратеон. Якщо вбити йому в голову ідею заручин Джоффрі з Сансою і зробити це королівським указом, думаю, в лорда Старка стане клепок в голові скоритися королівській волі. Мейс Тірел попри всю свою славу полководця насправді пихатий боягуз і нездара у воєнній справі. Всі його перемоги здобув лорд Тарлі. Якщо перетягнути його на наш бік, Гайґарден втратить свого легендарного полководця. Лорде Тайвін, як вам ідея заручити принцесу Мірселлу з Діконом Тарлі? 

— Це має сенс. Якщо Старки й Тірели піднімуть бунт, Тарлі стануть на наш бік, цим самим серйозно ослабивши сили противника. На чолі армії тоді залишаться хто? Тихий Вовк, його ще недоросле вовченя, Гарлан Галантний, марнославний Едмур і хлопчик, що в сім років просить у мами цицьку. Таку армію ми рознесемо в одній великій битві. Гадаю, треба буде перекрити силам Тірелів коридор через землі лорда Даррі. На щастя мій брат Кеван має сина, який трохи засидівся в хлопчаках. Я одружу його з донькою лорда Даррі, і таким чином ми матимемо гарантію того, що дві армії півночі та півдня не з’єднаються у Річкових Землях. А як запобіжний захід спущу на землі Розлогу сера Ґреґора та сера Ейморі. Вони знатимуть, що робити. 

— Хороша стратегія, мілорде. Якби Безумець не зняв вас із посади, Таргарієни і досі б сиділи на Залізному Троні.

— Дякую, лорде Варіс. Та якби Таргарієни досі правили Сімома Королівствами, я б не мав такої нагоди звеличити дім Ланністерів до абсолютних королів Вестеросу. Іще будуть питання?

— Наразі ні, мілорде, — пробубонів сонно Пайсел.

— Тоді можете бути вільні.

Сер Баристан Селмі, що засідав у Малій раді як лорд-командир гвардії, був шокований. Тайвін Ланністер задумав небезпечну гру. Остання надія Таргарієнів у біді. На щастя, старий лицар вже давно працював із Старками. Таємницю Вежі Радості він знав із перших уст. 

Та для того, щоб урятувати принца і принцесу, доведеться ризикнути. У Королівській Гвардії більше немає достойних лицарів — з натяжкою сер Арис Окгарт і сер Бейлон Свон. Та їм повної довіри нема. 

Єдиний, кому можна вірити, зараз у Браавосі, переховується у Червоному храмі. Жерцем Р’Глора не став, та сховок від непотрібних очей є. І саме йому через одну з пташечок Варіса він передасть повідомлення. 

Він увійшов у Вежу Білого Меча, де застав сера Меріна і сера Бороса. Обоє саме йшли змінювати сера Джеймі та сера Мендона біля королівських покоїв. Сер Бейлон у компанії Пса стеріг принца Джоффрі у парку. Сер Арис та ще четверо гвардійців Ланністерів оберігали королеву. Час іще є.

Лицар дістав шмат пергаменту і узявся дрібно виводити шифроване послання. Усе мало бути так, щоб комар носа не підточив. Роки практики давали свої плоди.

Вечірньому Мечу.

Леви готують полювання на Вовків та Драконів. У Троянд готуються вирвати найгостріші шипи. На Соколів та Форель не варто сподіватись. Попередь Вовків про небезпеку. Ще трохи і зможеш знову бачити ранок. 

Старий Зухвалець. 

Детально проглянувши текст, сер Баристан закреслив слово «Драконів» і змінив його на «Ящірок». Усе-таки зараз претенденти на трон не мають ні крил, ні вогню. Запечатавши сувій сургучем він заховав його в секретну нішу за шафою, на якій лежала Біла Книга Братства. Зробивши своє діло й чекаючи Павукових пташечок, лицар зняв Книгу з полиці й узявся дописувати заслуги давно загиблих лицарів.

Сер Герольд Гайтавер, Білий Бик Староміста... До останнього виконував волю принца Рейгара. Поліг у Прикордонні Дорну захищаючи спадкоємця...

Сер Джеймі Ланністер. Брав участь в облаві на Усміхненого Лицаря. Висвячений у лицарі самим сером Ертуром Дейном, Мечем Світанку. Під час падіння Королівської Гавані вбив власного короля. Помилуваний королем Робертом Баратеоном...

Сер Льюїн Мартелл... Поліг на Тризубці захищаючи принца Рейгара...

Сер Баристан Селмі. Відомий як Баристан Зухвалий... Полонений на Тризубці, помилуваний Робертом Баратеоном...

Якось не поверталась рука у Лорда-командира Королівської Гвардії заносити у Книгу таких мерзотників як Мерін Трант і Борос Блаунт. Якщо син Рейгара посяде свій трон, він особисто попросить Його Величність не вносити ці імена у почесний список. Як і його попередники забували про таких як  Кристон Коул чи Люкамор Коханець...

____________________________________________________________________

Джону здавалося, що він стоїть під Чардеревом вже цілий день. Ноги тряслися мов від втоми, обличчя пашіло, ніби він щойно засунув його у горн коваля, а в голові пролітало безліч боязких думок. 

Робб і Теон влаштували йому напередодні проводи парубкування. Вони ледь не затягли його в бордель, де він у сто шосте пояснив їм, що не зраджуватиме нареченій. Потім трохи повештались Зимовим Містечком, де зазирнули в одну пивничку і трохи впилися темним, аж густим елем. Джон тверезів швидко, тому сам попросився додому, адже завтра у нього важливий день. І септон Чейл точно не погладить його по голові за пивний дух у септі.

Аж ось він побачив, як батько веде Дейенеріс. Боги, яка ж вона гарна. Зранку її сріблясті локони зібрали у гарну зачіску, яка їй дуже личила. Одягли її в пишну білу сукню, обшиту горностаєм і вовчим хутром. Її тендітні плечі вкривав чорний вовняний плащ з вишитим триголовим драконом Таргарієнів. Якби король Роберт тут опинився, то стратив би її на місці за таку заборонену символіку. Дівчина трохи хвилювалася, адже це був день, якого вона так чекала. Бажаючи трохи поквапити події Джон почав церемонію.

— Хто прийшов, щоб постати перед Божим ликом?

— Дейенеріс з дому Таргарієн, діва чиста, шляхетна, легальна і достатньо доросла, щоб просити у богів благословення. Хто бере її заміж? — промовив Еддард.

— Джон із дому Фоґстарк, юнак шляхетний і доброзичливий, — відповів Джон. — Чи бере Дейенеріс з дому Таргарієн мене за чоловіка? 

— Беру, — відповіла Дені з усмішкою.

Після цього Джон і Дені стали перед ликом Чардерева і мовчки поринули у молитву. Після цього Джон зняв її плащ і накинув на неї свій — із чорним вовком в клубах туману. Потім повернувся до неї і поцілував на знак скріплення шлюбу. Всі присутні плескали в долоні.

Та це ще не був кінець церемоніям. З Божого гаю молодята й гості рушили у септу. Септон Чейл прочитав усі молитви, після чого Джон знову почепив на плечі Дейенеріс свій плащ. Далі септон узяв їх руки і пов’язав їх стрічкою для клятв. Коли він це завершив, молодята вимовили в унісон клятву:

— Батько, Мати, Коваль, Діва, Воїн, Стара, Невідомий. 

— Я його, а він мій.

— Я її, а вона моя.

— Аж до кінця наших днів.

Потім Джон узяв її обличчя в свої руки і мовив:

— Цим поцілунком я засвідчую свою любов і щирість намірів.

— Цим поцілунком я приймаю твої любов і наміри, — відповіла вона.

І тоді пара знову злилася в цілунку під веселкою, яку септон створив піднятим над ними семигранним кристалом. Усі сприйняли це як добрий знак з боку богів.

Нарешті, коли шлюбна церемонія скінчилася, молоді рушили у Великий Чертог Вінтерфела приймати весільні подарунки. Лорд Еддард подарував Джону чудовий пояс з піхвами для меча, а невістці красиву накидку з білого хутра ведмедя. Леді Кейтлін вручила молодятам гарні каблучки — Джону з алмазами, Дейенеріс з аметистами. Робб та Маргері разом вручили їм два довгих вовняних плащі. Батьки Маргері — кошик із кущем троянд ще у землі, щоб мали чим прикрасити свій сад. Було ще чимало подарунків від присяжних домів Старків. Поки не з’явився дивний чужоземець. Фарбована у синій колір борода виказувала його батьківщину — Вільне місто Тайрос. Поруч із ним стояв юнак, який, схоже, був перекладачем. Ще один слуга ніс велику скриню з кедрового дерева. 

Тайросієць швидко заджерготів валірійською. Дені розуміла її, адже мейстер Лювін давав їй уроки її рідної мови. Джон її не розумів, але потім юний перекладач усе усім роз’яснив:

— Дарунок Її Милості принцесі Дейенеріс та мілорду Джону від магістра Вільного міста Пентос Іліріо Мопатиса та найкращі побажання від її брата, короля Візериса ІІІ, законного короля андалів, ройнарів та перших людей. 

Зал загудів. Цей чужинець щойно наговорив на те, щоб король Роберт оголосив каральний похід на Північ.

— Накажіть і я згодую його язик лютововку юного лорда! — закричав Великий Джон Амбер.

— Ніхто не постраждає під дахом мого дому, поки ділить з нами хліб та сіль! — заперечив лорд Старк. 

— Я приймаю дар магістра Іліріо і переказую йому вдячність,  — відповіла Дені валірійською. Тайросієць вдовольнившись відповіддю ляснув пальцями і слуга поставив скриню на кам’яну долівку. А коли зняв кришку, молодята втратили подих.

Дарунком були драконячі яйця. Їх було три. Одне чорне з крапками червоного, друге зелено-мідне і третє біле з золотими цятками. Це був однозначно цінний дарунок. Яйця хоч і скам’яніли, та все ж коштували дорого. 

Джон, хоч і був вражений дарунком сирного короля, та боявся найгіршого. Він знав про лорда Варіса усе, що йому розповіли Лицар Квітів та його бабуся. Євнух із Ессоса мав купу «пташечок», які розповідали йому усе про всіх. Дехто кидав чутку, що це перероджений Бринден Ріверз, відомий як Кривавий Ворон з тисячею й одним оком. А виступ цього гостя... це була провокація. І король-вигнанець, і Роберт мабуть бажали лояльності нового дому. Прийняття цього дару означало підрив довіри до Старків. Неприйняття — неповагу до Мопатиса. І Дейенеріс раптом виказала, що весь час вчила мову своєї батьківщини. У вірності Амберів, Карстарків, Горнвудів, Гловерів, Мандерлі, Толгартів та Мормонтів ніхто не сумнівався. Але інші... Болтони були давніми суперниками Старків. Дастіни й Ризвели були ближчими до Річкових Земель і полюбляли міняти лояльність. Особливо всі знали крутий норов леді Барбрі Дастін, котра колись хотіла спокусити лорда Брандона, та його заручили з Кейтлін Таллі. Пізніше вона втратила на Тризубці чоловіка і тепер лише підштовхує сина порушити присягу Старкам. 

Врешті тайросієць відкланявся і зайняв дальній куток. На ньому подарунки закінчилися і усі перейшли до бенкетного залу. Та перед тим наречена трохи переодяглася — у гарну сукню кольору пелюсток зимових троянд, ліф якої обшили теплим хутром і додали флісову підкладку. Сукня мала невелике декольте, яке хоч і не відкривало спокусливих грудей нареченої, але усім демонструвало кольє з великим сапфіром у формі серця. Джон сам замовив його у ювелірів, коли під час огляду давно розбитого на його нових землях корабля знайшов цей камінь на гарному золотому браслеті, що явно ішов кудись на продаж. Огранили його в такій формі саме на прохання Джона, хоч це й коштувало з двадцять золотих драконів. 

Бенкет був чудовим, та явно усе найцікавіше приберегли для головної події — весілля Робба й Маргері. Остання сіла праворуч від Дейенеріс як її дружка, а Робб був свідком з боку Джона, тому й сів від нього ліворуч. Час від часу менестрелі співали гарних пісень про хоробрих лицарів та прекрасних дам. Лорд Старк попередив усіх співців, що якщо хоч хтось із них тільки бренькне перші акорди «У Кастамері дощ», обере що залишити — язик чи пальці. Джон вважав це надто жорстоким, але батько ще раз повторив йому, хто такий Тайвін Ланністер і що означає ця пісня. 

Коли вже доїдали треті страви, перед очі лордів та молодят вийшов бард непримітної зовнішності. Був він середнього зросту, в темному волоссі вже кинулась сивина, а його лютня явно переживала не найкращі часи — деревина дек зберегла сліди набухання. Струни ж на ній були на диво справні, як і пальці барда, що представився Абелем із Курганного Поля. Ніхто про нього не чув, та він пояснив, що вже з десяти років мандрує Сімома Королівствами і збирає усі відомі народні пісні. І коли лорд Старк дав дозвіл грати, з лютні полилась гарна, але трохи сумна музика. 

Першою піснею була «Дорнійська дружина». Джон чув її безліч разів, і не вважав пісню про ревнивого дорнійця і його невірну дружину доречною на своєму весіллі. Після неї була пісня про Зимову Троянду Вінтерфела — історія про те, як Король за Стіною Беїл Бард спокусив доньку Короля Півночі та сумну долю їх сина. Потім ще одна про Флоріана і Джонкіл і на завершення дуже сумна — «Останній велетень». Остання пісня дуже зворушила всіх присутніх. Леді Кейтлін та Алері сумно плакали в хустинки, а піднесений настрій Дейенеріс та Маргері ніби й випарувався за мить. Зібравши свої нерви в кулак Джон запитав у барда:

— Скажи мені, Абелю, звідки ти знаєш пісні дикунів? 

— Якось я перетнув Стіну без відома Нічної Варти. — Винувато усміхнувся той. — Переліз її біля Західної Варти на мосту і відвідав кілька тамтешніх поселень. Люди, що живуть там, бідують. Я бачив рогоногих, що і влітку і взимку ходять босоніж і шкіра на їх стопах мов бичачий ріг. Я зустрічав ватажків, що живуть з ловлі моржів та клани, які роблять підношення немовлятами богам зими. Якщо Старки і справді кров перших людей, то їх доля їм має бути небайдужою. 

— Я напишу лорду-командиру Мормонту, щоб відіслав туди парламентерів. Час уже північанам з обох боків Стіни припинити чвари і грабіж. Та й зима близько. — відповів лорд Еддард.

— Упевнений, Старі Боги вам усміхнуться. З вашого дозволу, м’лорде, я розкланююся.

— Почекай, — спинив його Джон. — Візьми тридцять драконів. Ти чудово виступив. І приходь колись на Туманний Острів. Я хочу, щоб мої діти почули пісні народу з північного боку Стіни.

— Це щедро з вашого боку, юний лорде. Хай бережуть вас і вашу прекрасну леді боги. — Бард поклонився і вийшов з бенкетної зали.

Після співів почались танці. Джон та Дені першими закружляли посеред залу, запрошуючи всіх інших. І незабаром усі підхопили це за молодими. Першими пішли Робб і Маргері. За ними лорд Тірел з леді Старк та лорд Старк з леді Тірел. Теон запросив на танець Джейн Пул, а червона мов варений рак Санса дріботіла із сером Лорасом. Навіть Королева Шипів прийняла запрошення Морза Амбера попри його страшне вставне око з обсидіану й лютий вираз обличчя. Коли перший танець скінчився, Теон пожартував про те, що сьогодні вороняче м'ясо полили трояндовою водою, щоб не так смерділо, на що Робб та Джон зареготали. Усі знали як дядько Великого Джона заробив це прізвисько. Далі усі обмінювалися партнерами. Джон зловив Арію й попри її постійне наступання йому на ноги насолодився танцем сповна. Маргері виявилась значно вправнішою за його маленьку сестру, та бачачи Дені з Лицарем Квітів Джон вперше відчув укол ревнощів. Еліс Карстарк нагадала йому, як вони танцювали чотири роки тому на іменинах Робба, на що Джон відчув, як до нього прилинули приємні спогади. Нарешті після танців подали весільний пиріг з голубами, яким молодята з радістю почастували один одного, а те, що залишилося після частування гостей, віддали в сирітський притулок Зимового Містечка. Після цього пролунало ще кілька тостів від лордів Мандерлі, Амбера та Флінта, у яких чулися щирі бажання щасливого подружнього життя і багато гарних дітей. 

Близько півночі трохи захмелілий Теон раптом вискочив на лаву і закричав на весь чертог:

— Гей, друзі! Наш нувориш уже позіхає та й леді голову хилить. Може час покласти молодих у ліжко?!

— В ЛІЖКО! В ЛІЖКО! — підхопила юрба п’яних лордів та лицарів. 

Джон застогнав. Він хотів уникнути цих принизливих проводів у спальню. Жінки під час ліжкової церемонії тільки хихотіли і радили молодому бути чесним зі своєю леді-дружиною. А от чоловіки, набиті пивом, вином і м’ясом, поводились не краще за дикунів з-за Стіни. Вони підхоплювали молоду на руки, роздягали її, безсоромно мацали де не варто і все гиготіли. Джон уже бачив подібне під час весілля Джорі і йому було дуже шкода бідолашну Бет. Він клявся, що не допустить чогось подібного на своєму весіллі. І тепер ця клятва під загрозою. 

— А може краще спитаємо лорда Джона чи він бажає цього? — раптом заговорив батько. І Джон у той момент кинув на нього повний вдячності погляд.

— Теон має рацію — ми з Дейенеріс майже сонні. Та нам не потрібен аж такий королівський почет. Ми порадилися і вирішили, що нас до спальні супроводять мій лорд-батько з дружиною та мій брат з леді Маргері. І попрошу не корчити такі квасні пики. За це шляхетний лорд Тірел викотить для вас іще діжку арборського золотого як завдаток перед весіллям своєї доньки з моїм братом. Усім хорошого бенкету. 

Усі чоловіки захоплено заволали, адже Джон навмисно просив подавати тільки дорнійське червоне і літнє з Волантиса. Лорд Старк просто не міг натішитись тому, як його син знає людей і їх слабкості. 

____________________________________________________________________

Нарешті шлях до спальні молодят зупинився біля заповітних дверей. І Джон і Дейенеріс знали, що роблять у шлюбну ніч, а Джон стримував наречену від злягання перед весіллям як протягом усього місяця до весілля, так і довгі два роки заручин. Обоє трохи хвилювалися, адже були незаймані і отримували знання про заняття коханням від різних людей і в різних баченнях. 

— Ну, діти, залишаю вас на самих себе. — Усміхнувся Нед. — Джоне, сподіваюся ти знаєш, що робити. Дені мені як донька, тож навіть не думай її розчаровувати. Інакше відправлю на Стіну. 

— Справді? — насупилась Дейенеріс.

— Та жартую. Не скажу, що наша з Кет перша ніч була чудовою, та сподіваюся, що ви не повторите наших помилок. Ви на відміну від нас закохані один в одного.

— А завтра розкажеш мені як догодити Маргері в нашу шлюбну ніч, — підколов його Робб.

— Обов’язково, брате. Усе, повертайтесь на бенкет. Секс це справа приватна, і коли хтось підглядає коханцям, дуже незручно. 

— Уже йдемо. Гарної ночі.

Джон з Дейенеріс увійшли в спальню. Ліжко було розкішним. Наче в ньому мали лежати король з королевою. Та на таку розкіш скаржитись було гріхом. Тим паче його кохана принцеса. А принцеси варті всього королівського.

— Ну ось ми тут, — видихнув Джон. — Якщо тобі страшно, тільки скажи. 

— А чому я маю боятися свого чоловіка? 

— Ну... батько розповідав, що перший раз у дівчат трохи болісний і може йти кров...

— Ой, замовкни. У вершниць немає цноти, тому боляче, гадаю, не буде. Просто розслабся і роби те, що буде приємним. 

— А як мені знати, що тобі приємно. 

— На слух орієнтуйся. А зараз просто поцілуй мене.

Джон покірно підкорився проханню коханої. Спочатку несміливо, ніби просячи дозволу, та потім відчувши, як її губи захоплюють його у відповідь, юнак поглибив поцілунок, зробив його більш вимогливим, можна сказати власницьким, пожадливим. Їх язики сплелися у дивному танці. Дені важко дихала, а її руки потяглись до застібок на його дублеті. Джон у відповідь відпустив її губи і припав губами до її шиї. Красуня застогнала, і швидко скинула з нього дублет. За ним пішла сорочка, відкривши їй огляд на міцний м’язистий торс Джона. Той лукаво усміхнувся і попросив її розвернутися. Коли вона підкорилась, Джон взявся розв’язувати шнурівки ліфа її сукні. Шовк з шелестом опустився їй до ніг, і Дейенеріс залишилася тільки в спідній сорочці та білих вовняних панчохах. Це так збудило Джона, що він міцно підхопив її під сідниці й повалив на ліжко. Його губи опинилися на її стегнах, від чого вона тихо охнула, а Джон оголив її ніжки і покривав поцілунками кожен оголений дюйм. Далі розмістився своїм обличчям між її ніг і припав ротом до її ще незайманого лона. 

Спершу він легенько цілував її складки, відчуваючи смак її збудження. Коли вона розставила ноги ширше, Сноу пустив в хід свій язик. Він пестив щілину по всій її довжині, а вона стогнала від задоволення і притискала його до себе щільніше. Джон дістався до її клітора і взяв його в рот. Від цього Дейенеріс застогнала ще сильніше. Він продовжив пестити її там ще сильніше, підключаючи до роботи пальці. Дівчина тільки охала і звивалась. Її руки блукали по його спині, вимальовуючи там дивні візерунки. Джон розумів, що вона вже близько до фіналу, тому відірвав губи від її лона і натомість затис її клітор між великим і вказівним пальцями. Дейенеріс знову скрикнула і Джон відчув, як її піхва стиснулась і з неї линуло ще більше соків. Відчувши свій перший оргазм білявка важко задихала і відкинулась на простирадлах.

— Джон. Зроби мене своєю. Будь ласка.

— Моя леді хоче цього?

— Понад усе. Трахни мене, прошу.

— Ти хочеш цього? 

— Бляха, ти у вуха довбешся? Я чекала цього довбаних два роки. 

— Почекай ще хвилину. 

Дейенеріс знайшла в собі сили і підвелася з простирадл. Вона схопила його за руки і повалила на ліжко. Потім схопила свою панчоху, зв’язала нею руки Джона, а його сорочкою прив’язала до узголів’я ліжка. Потім осідлала його і припала до нього у вимогливому поцілунку. Розірвавши їх губи вона ніжно прошепотіла йому на вушко:

— Ти розбудив дракона.

Випроставшись вона схопила поділ своєї нижньої сорочки і зняла її через голову. Джон уперше побачив її в чому мати породила і нервово заковтнув слину. Її груди були ідеальними, а шкіра на них ще білішою, ніж на обличчі. Її рожеві соски напружено стирчали, показуючи як Таргарієн збуджена. Нарешті вона стягла з нього штани, вивільнивши його збуджений член. Побачивши, чим обдарували боги її коханого, Дейенеріс облизнулася і сама спрямувала його в себе. Не чекаючи згоди чоловіка, дівчина одразу опустилась своїм лоном на всю його довжину. Обоє в цей момент застогнали. 

Звикнувши до розмірів Джона, Дейенеріс почала рухатись верхи на ньому. Кімнату наповнили стогони обох молодих людей і вологе чавкання. Джон все-таки знайшов сили зірвати «окови» на своїх руках і під її здивований стогін поклав їй руки на талію. Дені віддала йому керування темпом, і тепер він почав здійснювати швидкі і часті фракції. Дівчина застогнала ще голосніше, а Джон знову її поцілував в губи. З кожним його рухом Дені відчувала, як в її животі розгорається іскра. Вона заплющила очі і відчула, як задоволення розливається по тілу від сосків до кінчиків пальців на руках і ногах. Джон припав губами до її грудей і прискорив рухи всередині дружини. І ось його член запульсував і він відчув, як вистрілює в лоно Дейенеріс своєю спермою. Кінчивши він завмер, даючи їй відчути, як його кохання заповнює її утробу.

Вийнявши, Джон ніжно поцілував кохану в лоб і перекотився з неї на бік. Дені пригорнулась до нього і лягла головою на його груди. Джон обійняв її однією рукою, відчуваючи, яке шовковисте її волосся на дотик. Він би все віддав тільки б кожна ніч закінчувалась так.

— Те, що ти зробив... ротом... Хтось тобі це порадив? — спитала Дені віддихавшись.

— Ні. Я сам додумався.

— Гарне рішення. Твій рот мабуть не створений для бойових команд. 

— А для чого?

— Для моїх губ, мого тіла і особливо... — вона спокусливо зашепотіла. — Для моєї піхви.

— Ах ти пустунка. Хочеш ще?

— Зранку. І ще... коли говоритимеш про це з Роббом... не кажи йому про чоловічий рот і як його можна застосовувати. Хочу бути єдиною, хто відчував щось подібне.

— То ти в нас жадібна?

— Дракон ні з ким нічим не ділиться. 

— Але тепер ти вовчиця.

— У якій прокидається дракон. 

— Отже тобі сподобалось?

— А я б так стогнала якби ні? Ти чудовий у ліжку, Джоне. Кохаю тебе.

— І я тебе. Добраніч. 

— І тобі, добраніч...

__________________________________________________________________

Браавос, район Чорно-Білого Дому та храму Р’Глора

Буття перекупного меча таке ж мінливе як і його лояльність. Вечірній Меч повертався до будинку, що належав Червоним жерцям і жрицям. Останніх тут було значно більше, ніж чоловіків. І всі вони були дуже дивними. Вогонь для них був усім — від батька до порадника. Кожного дня вони молили Володаря Світла вберегти їх від Великого Чужого, лихого бога зими і темряви. Їхня найбільш повторювана фраза «Ніч темна і повна жахів» настільки приїлась у голову, що найманець сам на прощання з замовником її повторював. На гроші, які він заробляв на службі гвардійцем, можна було облаштуватись у якомусь заїзді в місті. Та він бажав лишатися в тіні, ніж на виду. 

Під храмом була таємна криївка, де він ховав гроші та свою головну цінність. Лати, оздоблені триголовим драконом Таргарієнів та облямовані падучими зорями. Його повсякденний плащ уже давно втратив свою білизну. Він був покритий плямами вина, бруду, крові, землі, трави і навіть тухлої риби. А колись це було тим, що робило його самим собою. 

Лицарем Королівської гвардії Ейриса ІІ.

Коли Рейгар впав на Тризубці, а його колишній зброєносець Джеймі Ланністер вбив короля, Артур втратив усе. Його останнім завданням було захищати дружину Срібного принца, та її смерть при пологах звільнила його й від цього обов’язку. Що йому тепер робити? Семеро бісів того не знали. От і став він мисливцем на удачу. У Вільних містах перекупні мечі мали чималий попит на свої послуги. Та він ніколи не вбивав когось, кого міщани вважали хорошою людиною. Мав принципи. 

За шістнадцять років він не зрадив жодній обітниці Білих Плащів. За все його життя у червоному храмі більше десятка жриць намагалися спокусити його. Та він не дав жодній з цих піроманок стати між ним і клятвами. Хоч він і не служить Узурпатору, та одного дня служитиме законному королю. Принаймні він сподівається на це. 

Дорогою якась дитина перечепилась через камінь і випадково вхопилась за його чобіт. Коли вона відбігла, Артур перевірив простір між халявою і ногою. І там знайшовся сувій. Лицар-вигнанець швидко прочитав шифровану записку і сполотнів. 

Той, на чиїй совісті смерть принцеси, її дітей та короля вирішив втрутитися у справи Півночі. Деталей не уточнив. Схоже, час привідкрити обличчя. 

У будь-якому випадку він має ще більше ніж два місяці, щоб відправитись на Туманний Острів. Та спершу треба попередити Тихого Вовка і його оточення. І чим швидше тим краще...

Chapter Text

V

Королівська Гавань. Червоний Замок. Особисті покої Роберта

— Ренлі, братику, я все розумію. Нед мій найкращий друг, я хотів об’єднати наші доми як пам’ять про Ліанну. Та на жаль Нед думає по-іншому. Санса не рабиня. Вона дала згоду на цей шлюб і я не можу цього змінити. 

— Можеш. Ти їхній король. Видай указ про заручини Джоффрі з Сансою. Кров Старків та Баратеонів на Залізному Троні. Звучить чудово. 

— Ні! Король має вплив на всіх та не на все! Я не змушу свого друга розірвати домовленість із батьком нареченого! Тірели на війні з Безумцем билися на його боці. Якщо я їм зірву заручини, Мейс Тірел знову мито на їжу збільшить! Це останнє чого мені треба. Хочеш заручити Мірселлу з малим Тарлі — на здоров’я. Хочеш одружити Ланселя — прапор йому в сраку! А тепер іди геть, я хочу зустріти свого тестя! І вина принесіть!

Ренлі сумно покинув королівські апартаменти. З одного боку Роберт схвалив шлюби Мірселли й Ланселя. З іншого — любов до давнього друга затьмарила королю розум. Можливо лорд Тайвін зможе вправити йому клепку на місце.

Тайвін Ланністер чекав короля у своєму солярії в Вежі Руки. Спершу він почув похмільне бубоніння, а потім уздрів в усій красі свого неотесаного зятя. Від нього тхнуло вином і парфумами, якими точно користувалися повії. Нічого, такий дух лорд Тайвін тут відчує востаннє.

— Вітаю вас, мій королю. Ви хотіли мене бачити?

— Опустіть формальності. Ваша донька моя дружина, тож ви мені, можна сказати, третій батько. Так, я хотів знати про турнір на вашу честь.

— До біса таке марнотратство. Ланністери хоч і багаті, та шахти Скелі Кастерлі не бездонні! Борг вимагати назад я не буду з поваги до тебе, але це не означає, що ми не повинні повертати ще три мільйони драконів Залізному Банку! Залізний Банк завжди отримує своє, якщо не монетою то душею боржника. І я не хочу, щоб тебе в один момент схопили Безликі. Турніру не буде і моє рішення остаточне! Я знаю, що ти хочеш мене пошанувати, але пошана для мене, це коли справи Корони бездоганні. І це стосується не тільки грошей а й твого подружнього життя. Я не сліпий і не втратив слух та нюх. Від тебе за сто ярдів тхне повіями. Ти хто, мій син Тіріон?! Чи ти король Семи Королівств, захисник держави і воля закону? Від сьогодні жодних шльондр у Червоному Замку. Лорд Аррін забагато тобі дозволяв, тож настав час мені тебе приструнити. Також я вирішив прогнати з Королівської Гвардії сера Меріна і сера Бороса — на цьому наполягав сер Баристан. Їх замінять двоє нових. Лицар Квітів та сер Ролон Крейкгол — вони і вправніші і честі більше мають. Це зрозуміло?! 

— Так, мілорде. 

— Тепер справи твого спадкоємця. Ти вже шукав йому пару?

— Хотів Сансу Старк, та її заручили із спадкоємцем Гайґардена. Зараз обираємо між Аріанною Мартелл та Ронеллою Веларіон. 

— Аріанна Мартелл старша за нього вдвічі і ненавидить нас. А Веларіони вже давно не один з найсильніших домів Вузького моря. Дружиною Джоффрі буде тільки Санса Старк. І це не обговорюється. Вони однолітки і час відновити сплюндрований Рейгаром Таргарієном союз Штормових Земель та Півночі. Це має бути честю для північан. Зараз же шлеш указ у Вінтерфел. Відмовки не приймаються. Ясно?

— Я не поводитимуся з донькою найкращого друга як із якоюсь коровою на розплід! А ви якийсь неправильний Рука! Ще місяця не минуло, а ви вже заборон наробили більше, ніж лорд Аррін за шістнадцять років! 

— Звільни мене і я вимагатиму повернути вдвічі більшу суму боргу! Ти геть неспроможний правити. А тепер забирайся і роби як я звелів. 

— Гаразд. У вас Ланністерів нестерпність від батьків до дітей переходить...

__________________________________________________________________

Вінтерфел. Весілля Робба та Маргері

Джон уперше сидів на весіллі як високоповажний гість а не як якийсь там простолюдин. І все завдяки милій білявці, яку він кохав все більше і більше з кожним днем. Йому страшно було уявити себе через рік, що там якісь нещасні два місяці. Мабуть і справді цілуватиме землю, по якій вона ходить.

Весільний бенкет був у розпалі. Джон трохи заздрив святу брата, але Робб зрештою був спадкоємцем батька. Але на відміну від Дені, Маргері принцесою не була. І її весілля здавалося гучнішим. Можна сказати помпезним. 

Але на нього з’їхалися чи не всі лорди Розлогу. Джон упізнавав серед прапорів і зелене і червоне яблука Фосовеїв, кентавра Касвелів, маяк Гайтаверів, золоте дерево Рованів, виноградне ґроно Редвинів і ще чимало інших. Крім них прибули й несподівані гості, такі як Оберін Мартелл, Червоний Змій Дорну, знаменитий спокусник і вбивця. Джон вважав його присутність на весіллі Робба недоречною і образливою для лорда Тірела. Та батько заспокоїв його і повідомив, що Вілас та Оберін нещодавно примирилися, тож хвилюватися немає причин. 

Робб та Маргері виглядали дуже щасливими. Після кожного привітання молодята ніжно цілували один одного в губи, ніби нагадуючи всім, що вони кохають один одного. Усі північани шкодували, що Абель не залишився на довше, адже після виступу на весіллі Джона бард вирушив далі на північ, зіславшись на бажання пожити серед гірських кланів. Але пообіцяв, що зустрінеться з ним, коли здіймуться холодні вітри й мертві рушать на південь. Джон не зрозумів його слів і не бажав цього робити. Він просто хотів запросити його стати своїм замковим бардом. Щоб час від часу співав для його дружини і майбутніх дітей. Але на жаль той відмовив, адже справжня музика любить свободу, а не прив’язаність до замку.

Джон навіть не думав пити багато вина. Він пив зовсім трохи сухого з Арбора, бо якось сп’яна обізвав Теона батьківським розчаруванням. Це ледь не переросло в люту бучу, і якби поруч не було когось з гвардійців Вінтерфела, Теон або Джон повбивали б один одного. Ще ніколи він не почувався настільки присоромленим. Та найгірше — він думав, що Дені його більше не захоче і наступного ранку заговорив про своє старе бажання — вступити в Нічну Варту. Ніхто ще не бачив, щоб Еддард Старк реготав так голосно. Але потім попередив, що хоч ця бійка трапилася через нетверезий стан, якщо наступного разу станеться щось подібне між ним і Теоном — Бейлон Ґрейджой тут же розграбує Кремінний Палець і Солеспис. Тому надалі Джон не брав у рот ні краплі чогось міцнішого, ніж сухе вино. 

Джон вийшов провітритися. Вперше у Великому чертозі Вінтерфела було аж так жарко. Дені й не відчувала цього, що на його думку було неправильно. Та нічого, от Робба з Маргері супроводять до спальні, а там він влаштує їй гарячу ніч. 

А ночі з дружиною і справді бували гарячими. Як тільки солодка парочка закінчувала вечерю, одразу бажали всім доброї ночі та спускалися у свою спальню. Дейенеріс у ліжку поводилась і справді як дракон. Її гнучке тіло збуджувало так, що Джон після фіналу переводив подих кілька хвилин, а потім знову приступав до праці. Робб кілька разів докоряв йому — від криків та стогонів Таргарієн ні він, ні Теон — ніхто не міг заснути. Леді Старк дорікала Дені, що та вступає в зносини з Джоном для власного задоволення. Згідно із «Семикінцевою Зіркою» це вважалося гріхом, адже безпосереднє призначення сексу — продовження роду чоловіка. На це Дейенеріс просто закочувала очі та щоночі кричала голосніше, ніж у попередній раз. Треба буде їй сказати, що заняття коханням це чудово, але точно не спосіб позлити леді Вінтерфелу.

— Вітаю, Джон, — раптом почувся глибокий саркастичний голос.

— Принце Оберін, — Джон кивнув привітавшись. — Як так вийшло, що Мартелл відвідав весілля Тірела?

— Краще Тірел, ніж Ланністер. І з Віласом я помирився. Але прибув я сюди не на весілля дівчини Тірелів. Я прибув сюди дещо тобі порадитити.

— І що може мені порадити один з найнебезпечніших чоловіків Вестероса?

— Не повторюй дурість свояка.

— Тобто?

— Рейгар Таргарієн, Срібний Принц. Брат твоєї дружини. Якось він вчинив імпульсивно і зняв твою тітку прямо з Ріверрану. Знаєш, що сталося з його дружиною? 

— Батько розповідав мені, що зробили Гора та Ейморі Лорч. 

— А хто наказав їм це зробити він не згадував? 

— Ну взагалі-то без ґвалту та розбою на війні не обходиться. 

— Тайвін Ланністер. Я щоночі повторюю собі його ім’я перед сном. Ім’я наволочі, що здійнялась до посади Руки короля по трупах. Тарбекгол, Кастамер, Королівська Гавань. Хоч Ланністери і звуть себе левами, та насправді вони кляті шакали із Дотракійського моря. І він головний із них. Тому моя тобі порада: не вступай у конфронтацію з Тайвіном Ланністером, якщо не впевнений у своїх силах. 

— Якби ж я мав такі плани.

— Ти їх не маєш. Але тепер я нарешті скажу тобі, чого я тут. Я і моя донька Німерія приєднуємося до тебе на Туманному Острові. 

— У сенсі?

— Я колись кував мейстерський ланцюг, поки не зрозумів, що без злягання і дітей мені ніяк. У твоєї дружини голова світла у прямому й переносному значеннях, та в неї нема досвіду. Я спілкувався із багатьма торговцями від Браавоса до Карта. Я завів дружбу з твоїм батьком незадовго після твоїх заручин із моєю своячкою. Маєш це розуміти. 

— Це честь для мене. Але що леді Нім робити на моїх землях? І попереджаю, я однолюб і брати наложниць не збираюсь.

— Ви всі на північ від Червоних гір однакові: бачите дорнійку і думаєте, що вона вас у ліжко хоче затягти. Це те саме, що обзивати дотракійок кінськими шльондрами. Твоїй любій наївній принцесі потрібен захист. А моя Нім завжди носить під одягом безліч ножів, якими володіє так само, як і почуттями чоловіків. Їй давно хотілося пожити на землі з гарячою водою, яка б’є просто з-під ніг. 

— У Дені для захисту є Сиракс. Її вовчиця.

— Лютововк і справді чудова й вірна тварина. Але краще мати і її, і двоногого охоронця. Усі крім мене й моєї родини, хто знає справжню леді Нім, уже давно на тому світі.

— Дякую. З вами ще хтось буде?

— Із Браавоса до нас прибуде один перекупний меч. Наш з лордом Старком спільний знайомий. Його всі колись знали, та думали, що він помер. Ще буде один боєць-євнух з бійцівських ям Мієрина. Його звуть Могутній Бельвас. Весь у шрамах, та полічивши їх зрозумієш, скільки в нього було суперників. Дарунок від вашого друга сирного короля. Ще я чув, що ти хочеш взяти з собою молодшу сестричку як вихованку. Лорд Еддард найняв у Браавосі для неї вчителя водяних танців. Усі браави однаково елегантні й однаково бевзі. Та не Сіріо. Перший танцюрист Браавоса як-не-як. Поки що все.

— Ого. Це за що нам так?

— Задля вашої ж безпеки. Тайвін Ланністер уже якось спустив своїх скажених псів на невинних дітей. Що заважає йому зробити це ще раз, скажімо, коли ви раптом почнете конкурувати з Мандерлі за звання найбагатшого дому Півночі?

— Я вже домовився, що третина наших прибутків належатиме дому Мандерлі й Білій Гавані. Десятина піде Нічній Варті. Три десятини ж вкладатимуться у розвиток шахт і сіл. Сем просто диво, без нього я б швидко збіднів. 

— Не хвилюйся. З часом навчишся управлінню сам. Я лише деякий час допомагатиму. А потім... як на це скажуть боги. А зараз я тебе залишу. Твій пухкий помічник хоче з тобою поговорити. 

Червоний Змій відійшов, залишивши після себе вкрай хороший післясмак. Джон остерігався його, та якщо батько йому вірить, отже віритиме йому й він. Не так як Сему, та приблизно як батько Русе Болтону. 

— Джон, ти знаєш, я оглянув вашу бібліотеку і попросив мейстера Лювіна передати нам кілька книг. Я б дуже хотів скопіювати деякі, адже таких я не знаходив ні в бібліотеці Горнгіллу, ні ще десь, де я бував. 

— Ти все про книги. Знаєш, як Дені тебе називає поза очі? Мейстер-самоучка. Ти ще чимось займаєшся крім читання? 

— Ну... взагалі-то я трохи навіть потанцював, хоч і не дуже вмію, бо батько не любив брати мене на бали, але моя сестра Талла вчила мене, поки він не бачив. Я запросив одну дівчину із Ведмежого Острова. Ліру Мормонт. Вона досить мила, та розповідала мені, що жінок з Ведмежого Острова більше вчать тримати бойову сокиру, ніж віяло. 

— Мабуть сприйняла тебе за ведмедя. Жінки-Мормонти шкуроміни. Вони ночами вселяються у ведмедиць і злягаються з ведмедями. А ти такий натоптаний, наче ведмідь перед сплячкою. Без образ, друже. Але Мормонти вірні Старкам як Тарлі Тірелам. Якщо хочеш я поговорю з батьком, а він з леді Мейдж, після чого у тебе буде дружина-ведмедиця. 

— Жах. Я думаю, ці байки поширюють залізороджені, щоб виправдати свої невдачі у боях з жінками Ведмежого Острова. 

— То що ти?

— Ліра справді хороша дівчина. Я б не проти. Та ми знаємо один одного тільки кілька годин. А я хочу, щоб у мене все було як у тебе й принцеси Дейенеріс. 

— Опусти цей титул. Вона тепер дружина малого лорда. Тобто байстрюка, якому змінили родове ім'я. 

— Але це не забирає у неї кров королів. Кров Давньої Валірії. Кров драконів. 

— Т-с-с-с! Ти про Варіса чув? Забув, що наш любий король Роберт з нами зробить за похвали драконам? 

— Мій батько бився на боці короля Ейриса як і лорд Тірел, та їх не позбавили титулу й земель. Так само й принц Доран Мартелл. Сер Баристан Селмі досі служить у Королівській Гвардії. А принц Візерис... він геть не його брат Рейгар. Він молодший син і перебуває весь час у тіні брата. Тому гадаю, він слабший духом і не такий розумний. А твоя дружина тепер всього лише леді невеликого дому. Тож Роберт нам нічого не зробить. 

— Він ні. Але його оточення може бути гіршим. І це мене насторожує. Та ми відволіклись. То ти хочеш взяти Ліру Мормонт за дружину?

— Я б хотів. Але краще почекати. Можливо ми не настільки й сумісні. 

— Сем! Я думав ти вже на Стіні, — почувся юний голос. На балкон вийшов юнак десь віку Санси, трохи схожий на Сема. Герб на рукаві чітко дав зрозуміти, до якого дому належить власник.

— Привіт, Діконе. Мав би. Та лорд Джон переконав мене стати його помічником. Титулу лорда не матиму, але зате управлятиму землями від імені Джона. З допомогою Оберіна Мартелла. 

— Батько не дуже зрадіє. Переказати вітання мамі і Таллі від тебе?

— Так. То як тобі бути спадкоємцем?

— Важко. Але терпимо. Ти правильно зробив, що покинув Горн-Гілл. Батько просто нестерпний. А тут ще й королева пропонує одружитися з принцесою Мірселлою, коли вона підросте. Чесно кажучи я не дуже розумію, нащо принцесу віддавати в дім подвійних васалів. 

— Це може бути політичний хід, — втрутився Джон. — Схоже, Тайвіну Ланністеру не подобаються заручини моїх брата й сестри, і він вирішив ослабити наш альянс за першої нагоди. Але будь ласкавим: не говори лорду Рендилу, що розмовляв зі мною і що хвалився заручинами. І краще не згадуй при ньому, що Сем став моїм стюардом. А тепер ми із Семом тебе залишимо. Був радий знайомству. 

— Навзаєм...

___________________________________________________________________

— Лорде Старк, леді Тірел. Радий повернутися. — Поклонився гонець Вот. 

— Раді бачити тебе. А тепер давай сюди цидулку і геть звідси. — Леді Оленна не блищала хорошим тоном. Ще б, її онука виходить заміж, а тут гонець припхався. 

Лорд Старк узяв листа і швидко пробігся очима по тексту. Потім глибоко вдихнув і почав розмову. Окрім Оленни та Мейса Тірелів у таємній кімнаті були присутні ще двоє — Едмур Таллі як майбутній лорд Ріверрана і Йон Ройс, лорд Рунстоуну і посланець від леді Лізи. 

— Шановні, лорд Стенніс підтвердив нашу з лордом Тірелом здогадку щодо смерті лорда Арріна. 

— І за що мій сюзерен зійшов у могилу? — запитав лорд Ройс.

— Незадовго до смерті Лорд-Рука переглядав «Історію Великих Домів Вестеросу». Його цікавили шлюби між Баратеонами й Ланністерами. 

— І що він знайшов? — спитав лорд Тірел.

— Двічі. Двічі були шлюби між сином Баратеонів та донькою Ланністерів. Діти незалежно від статі спадкували смолу і синь, а не золото й смарагди. 

— А Джоффрі, Мірселла й Томен... усі золотоволосі та мають смарагдово-зелені очі, — підхопила Королева Шипів. — То виходить, що Роберт не батько дітей. Але хто тоді? 

— Над цим треба помізкувати. Хоча...

— Нед, це нічого не означає, — раптом втрутився сер Едмур. — Четверо твоїх дітей більше схожі на Кет, але ніхто не сумнівається в тому, що батько ти. 

— Ти випередив мою думку, Едмуре. — Усміхнувся Еддард. — Аж така волаюча схожість на чистих Ланністерів змушує задуматися, що батько повинен бути такої ж зовнішності, що й мати. Я хотів почитати про кровноспоріднені шлюби у Ланністерів, та тепер я у цьому певен. Батько усіх трьох — Царевбивця. 

Усі різко затихли. Правда блискавкою вразила їх наповал. 

— Що ще писав невдоволений олень? — запитала леді Оленна. 

— Стенніс не висуватиме свої права на трон. У нього немає спадкоємців, а леді Селізі після останнього викидня мейстер Кресен заборонив вагітніти, а народжувати й поготів. Його донька Ширін хоч і пережила сіру лускачку, та її обличчя спотворене, а здоров’я надто слабке, щоб народити спадкоємця трону. Але якщо я задумаю реставрацію Таргарієнів, лорд Стенніс віддасть Драґонстоун старшій дитині нових володарів. І лорди Вузького моря стануть на наш бік. 

— Із лордів Вузького моря мало буде користі. Хіба що Веларіони підтримають флотом. А решта мають небагато людей і кораблів. Та це ще один союзник, хоч і не такий, який би мав бути.

— Отже, як я зрозумів, Північ, Долина й Річкові Землі знову об’єдналися проти Залізного Трону. — Усміхнувся лорд Ройс. — Хоча леді Ліза все більше стає божевільною після смерті лорда Джона, та Долина стане на ваш бік з поваги до сестри вашої леді-дружини. 

— Як і Річкові Землі, — додав Едмур. — Я хочу справедливості. Мені вже набридли рейди беззаконників, які весь час відступають до фортеці Ґреґора Клігана. А коли Ланністери узурпують владу, той клятий липовий лицар зовсім розперезається. Тому я підтримую реставрацію старої династії. Мій дім з вами.

— Але ніхто не повинен знати про цю зустріч. Як і про цю розмову, — застеріг усіх Еддард. 

— Авжеж...

_________________________________________________________________

Робб весело усміхався, притримуючи Маргері за ручку. Пара вийшла на вулицю, де зустріли своїх свояків Джона й Дейенеріс. Джон притримував дружину за талію і щось активно обговорював із Венделом Мандерлі. Юний Старк одразу зацікавився, що діється.

— Про що говорите? — запитав Робб.

— Про те, щоб лорд Мандерлі позичив нам кілька кораблів та майстрів-корабельників. Туманний Острів повинен мати свій флот із хоча б десятьох кораблів. А ще небіж лорда Вендела очолить наш гарнізон. Батько надає нам сотню бійців із земель Вінтерфела. Ще з три сотні з Білої Гавані. Чотири сотні, гадаю, достатньо. А гребців та матросів на флот напевно наберемо у Вільних Містах та Королівській Гавані. А ще думаю запросити кілька родин із дикунів. Вільної землі достатньо, а рук, щоб її обробляти, нема. 

— Ідеї цікаві. Та все ж лорду Мандерлі може не сподобатись, що на його присяжних землях з’являться дикуни. 

— Батько не заперечуватиме, — відповів сер Вендел. — Йому головне, щоб Туманний Острів надавав достатньо товарів та монет, і яким чином йому байдуже.

— Тоді гадаю, все гаразд.

— Я взагалі не хочу їхати з Вінтерфела. Тут мій дім. Але все ж мушу.

— А я тільки тому радий. Ви з Дені нам спати не даєте. 

— Передаю свій пост тобі брате. 

— Ха. Молодець. Більше не викликаєш на наші нічийні бої.

— Тепер ми одружені чоловіки і нам не годиться щось подібне. Ти вже в спальню? 

— А ти виганяєш? 

— Ні. Але північ близько. Найкраще вперше лягати опівночі. Знаю по собі. 

— Тоді піду сповіщу гостей. Ходімо, кохана. І ви теж. Проведете нас до спальні.

Джон та Дейенеріс рушили за братом. Робб підійшов до головного столу і оголосив про відхід до спальні. І попередив, що не потребує «допомоги» у вигляді небажаних дотиків до їх майбутньої леді. Своїми провідниками назвав Джона, Дейенеріс та батьків з обох боків.

На відміну проводів Джона, проводи Робба не були такими спокійними. Леді Алері весь час хихотіла, згадуючи свою шлюбну ніч, час від часу забарвлюючи обличчя доньки в червоний. Наприклад згадала, що коли їх клали в ліжко, лорд Фосовей (не змогла згадати якого яблука) ледь не впустив її, коли підхоплював на плече. Натомість лорд Мейс розповідав, що у нього ледь не впав від хвилювання, і що напередодні весілля його мати тільки те й робила, що заводила у таємну кімнату й на моделі з шовкових тканин показувала, що і куди встромляти, де торкатися, і весь час називала його неповносправим навіть у такому нехитрому ділі, з чого усі сміялися. 

Коли вони підійшли до шлюбних покоїв, усі супроводжуючі побажали молодим гарної ночі та залишили їх на довіру один одному. Робб потис руку Джону, а той шепнув йому, щоб пам’ятав їх розмову. І коли молодята ввійшли у спальню, зачинивши за собою двері, новоспечений чоловік глянув у світло-карі очі дружини.

— Ти боїшся? — шепнув він якомога впевненіше.

— Трохи. Я просвічена в плані плотських справ. Можливо буде боляче, та я готувалась.

— Тобто?

— Останнім часом я частіше їздила верхи по-чоловічому. Батько трохи лютував, але бабуся його привела в розум. А ще я... трохи уявляла нас, коли побачила твій портрет. 

— У тебе були фантазії про мене? І що я в них робив?

— Цілував, пестив повсюди, шепотів приємні слова коли порав. Якось мені це навіть наснилося. Я на ранок прокинулась і страшно засмутилася, що тебе не було поруч. 

— Час втілити ці сни у реальність.

І Робб її поцілував в губи. Спершу легко, ніби просячи дозволу, а коли вона розтулила губи назустріч, поглибив його. Він відчув як вона тремтить, хоча холодно не було і він ще навіть не зняв з неї одяг. Вирішивши, що час настав, Робб розстебнув гачки на ліфі її сукні та стягнув її з плечей. І коли вона з шелестом опустилась на підлогу, він зрозумів чому вона тремтіла.

Під сукнею не було нічого.

Робб завис. Його очі оглядали усі принади юної Тірел. Від гарної ямки на шиї до струнких ніжок і округлих стегон. Він знову її поцілував, а його руки ковзнули на її оголені груди. Від одного дотику її соски затверділи, а шкіру вкрили сироти. Її ж руки почали розстібати його дублет, і він їй допоміг. Сорочку вже вона зняла сама, і аж закусила губу. Робб хоч і виглядав худорлявим, але тіло його покривали м’язи, хай і не такі як у її брата Гарлана. Вона припала до його губ і почала гладити його торс. Десь у районі свого живота дівчина відчула, як її вовк твердне. Тоді Маргері взялась за шнурування його штанів і стягла їх. Побачивши чоловіче багатство Робба вона облизнула губи, а потім стала на коліна і зняла з нього чоботи. Після взяла його прутень в руку і почала злегка проводити по ньому вгору-вниз. Коли Старк застогнав, Маргері нахилила до нього обличчя і поцілувала кінчик. Потім облизала його, відчуваючи смак його збудження, а далі обхопила губами і занурила його в рот. Робб аж закотив очі від задоволення. Маргері смоктала так, ніби його член був чимось солодким і забороненим. Але він не хотів отримувати задоволення сам. Легким рухом руки він відсторонив її від свого паху і підняв до рівня своїх очей і поцілував в губи, відчувши трохи свій смак. Потім зняв з неї черевички, підхопив за сідниці і поклав на ліжко. Коли він нахилився до неї, вона відчула його губи на своїй шиї. Дотики чоловіка викликали у неї легкі зітхання. Робб опустився нижче, і тепер почав смоктати її соски. Це викликало в красуні легкі стогони. Потім проклав доріжку з поцілунків вниз від грудей до пупка, обвів його своїм язиком, а потім спустився до її лона. Легко поцілував складки, потім так само проник язиком між ними і почав досліджувати ним її щілину. Маргері уже стогнала не соромлячись того, як їй приємно. А Робб рухався далі, досяг язиком клітора, що вже викликало у дівчини легкий скрик. Він посилив пестощі, підключив до роботи пальці. Маргері вже була на межі. Її соски аж зводило від очікування, розкішниця спливала соком, а з грудей виривалися стогони. Нарешті Робб відлинув від її квітки і повільно ввів голівку члена в неї. Нахилившись він поцілував її і при цьому повільно рухав стегнами вперед. 

Він відчув, що справді був її першим. Це змусило його стримувати своє бажання. Тому хлопець знову почав її ніжно цілувати в обличчя, за вушком і в шию. Просувався він в неї повільно, намагаючись не зробити боляче коханій. Хоч Маргері й добре промокла, та Робб все одно хотів зробити це легко і повільно. Нарешті він відчув, як її цнота розступається і пропускає його глибше. Вирішивши, що на перший раз цього достатньо, він почав повільно ковзати в ній. Спершу Маргері трохи кривилась від болю, але звикнувши, почала навпаки рухатись назустріч. Робб застогнав і знову обхопив її долонями за задок, а один палець почав масажувати її інший отвір. 

— Ах ти... оооох... пустунчик, — простогнала Маргері. — Глибше, коханий, я хочу відчути тебе всього! 

— Палець чи член?

— І те й інше. А-а-ах! 

Для ще недосвідченої це був занадто різкий рух в глибину. Робб застиг, даючи їй можливість звикнути до нового відчуття, і в той же час знову поцілував її в губи. Маргері застогнала у поцілунок, а потім легко поплескала його по плечу, ніби дозволяючи рухатись. Старк почав. Спершу повільно, а потім все швидше і швидше. З місця їхнього поєднання долинали вологі звуки, Маргері стогнала і звивалася в нього в руках, а Робб відчув, як її стінки пульсують, щільніше його обхоплюючи. Але він ще навіть не був на піку. І ось Маргері струсонуло в оргазмі, але Робб ще навіть не думав кінчати. Колишня Тірел округлила на це очі.

— Ти... ох... ще не... а-а-а... кінчив?

— Я ще й не починав, — грайливо прогарчав Робб.

— Тоді продовжимо, — промурчала вона. — Скажи мені щось приємне.

— У тебе неймовірна фігура!

— Ох так!

— Ти дуже мила, але в тихім озері чорти водяться!

— О-о-о-о-о-о! 

— У тебе просто чудові груди, а дупка наче персик із півдня.

— Ха-а-а-а-а!

— Ти так легко збуджуєшся і так гучно стогнеш, що я від цього заводжусь більше!

— Ай! Не так сильно! Боляче!

— Я готовий все життя лежати з тобою в ліжку і кохатися, навіть якби впала Стіна і Чужі прийшли по наші душі!

— Це лякаюче але мені приємно! 

— Я хочу наповнити тебе до країв, щоб я вийняв, а моє сім’я з тебе било фонтаном. 

— Ах! Ти брудноротий покидьку!

— Я зараз кінчу! 

— Я теж! Зроби це! 

— О-О-О ТА-А-А-А-К!!!! — крикули одночасно.

Робб завмер, відчуваючи як його член пульсує, вивергаючи в неї струмінь за струменем. Його серце мало не вистрибувало з грудей від таких перепадів ритму. Маргері важко дихала, її обличчя розчервонілося, а пальці на тендітних ступнях мимоволі згиналися і розгиналися. Коли Робб вийшов з неї та відпустив, вона безсило впала на простирадла. Робб почувався приблизно так само, але знайшов у собі сили перевернутися і не впасти на дружину. Прилігши ліворуч від неї, він пригорнув її правою рукою до своїх грудей. Її світло-каштанове волосся розсипалось по його руці. Коли він торкнувся її личка, відчув легку вологу. Схоже, вона плакала.

— Ти чому плачеш, мила? 

— Я не плачу. Це сльози щастя. Що ми нарешті разом. 

— Ти... ти де навчилася того, що зробила ротом?

— Е-е-е... Я... Ех... Я познайомилася з Аріанною Мартелл. Через рік після того як нас заручили. 

— Далі можеш не розповідати — про її розпусну поведінку я чув багато. У мене виникає питання, на чому ти тренувалася?

— Не хвилюйся, ти в мене перший. Аріанна частувала мене бананами. Такі довгі жовті фрукти з Літніх Островів. Ми тоді трохи впилися арборським золотим і вона, як би це сказати... вирішила розповісти мені, що люблять чоловіки у ліжку. Поруч була тарілка бананів і вона взяла один, зняла з нього шкірку і почала мені показувати, як збудити чоловіка навіть якщо в нього не стоїть. І я захопилася. А ти звідки знав як мене розпалити? 

— Джон трохи поділився досвідом. Ти ж чула милий голосок Дейенеріс, коли він з нею розважається. 

— У вас, Старків, це в крові. Вміння задовольнити жінку. 

— Дякую за комплімент. Кохаю тебе. 

— А я тебе. На добраніч. — Вона хотіла поцілувати його в щоку, але Робб притягнув її губи до своїх, тож поцілунок вийшов ще кращим. І приємнішим...

_________________________________________________________________

Наступного ранку, Вінтерфел

Джон прокинувся рано, десь через годину після світанку. В голові панував хаос, хоча після проводів Робба в спальню він пригубив тільки келих арборського золотого. Кляті Тірели навезли його з двадцять чималих діжок, а пажі щедро заповнювали ним кафарки. Воно було солодким і брало навіть від одного келиха. Тому відчувши, що п’яніє, Джон швидко і непомітно ретирувався у покої. Непомітно для хмільної публіки, та все ж помітно для дружини. Тому вона пішла за ним, зловила його на півдорозі й запитала, що трапилось. І він розповів їй, що купа молодих лордійчуків пропонувала йому випити за знайомство, і зрештою він їх усіх зібрав в одному місці й випив келих того самого вінтажного. Але воно виявилося заміцним, і до того ж кілька келихів сухого тільки підсилили ефект. І зараз він хоче поспати, щоб не накоїти чогось сп’яну. Дені на це тільки лукаво усміхнулась і запитала, чому її не покликав. Джон відповів, що не хотів псувати їй розваги з молодими леді — кузинами Маргері та доньками прапорних лорда Старка. На це Дейенеріс відповіла настільки брудно, що він спочатку пристрасно її поцілував, а потім вони вдвох мало не бігом помчали до спальні. А потім... це було ще кращим, ніж шлюбна ніч. 

Дені була дуже милою уві сні. Наче з неба спустився маленький тендітний янгол з довгим срібно-золотим волоссям. На її плечах та животі залишилися невеликі червоні плями — сліди Джонової пристрасті. Та й сама принцеса позначила чоловіка не гірше — вся спина була у дрібних подряпинах, над лівою ключицею залишився синець від укусу, а на зап’ястках червоні плями — Дені знову прив’язала його руки до ліжка, і цього разу він не вирвався самотужки. Джон навіть не хотів знати, звідки вона взяла мотузку з волосіні, яку Мікен сплів, щоб ловити сомів у озері неподалік. І тому минулої ночі благав її звільнити його руки, на що та знову щось верзла про драконів. Це ніяк не можна було зрозуміти. 

Перед їх ліжком мирно спали їх лютововки — Привид і Сиракс. Обидва звірі за три місяці від роду виросли завбільшки з новонароджене теля. Джону іноді снилося, як він у тілі Привида нишпорить двором Вінтерфела, полюючи щурів, білок чи якихось інших дрібних створінь. Чи відчувала Дейенеріс щось подібне він не знав. Хоча, драконячі володарі Давньої Валірії мали драконові сни. Дені остання з них, тож цілком можливо, що й у неї є щось подібне. 

Джон нахилився і вдихнув аромат її волосся. Була б його воля, він би не вилазив з ліжка і милувався сонною дружиною весь день, якщо не життя. Він ковзнув рукою під хутра і поклав їй долоню на груди. Дені спросоння щось промурчала, і Джон просто збудився від її милого голосу. В хід пішла ще одна рука, а потім його губи опинилися на її шийці. Реакцією на це став її тихий стогін. Джон продовжив цілувати її тендітне тіло з усім бажанням. Він грався з її грудьми, пестив язиком животик, а потім опустився губами до її ніжок. Дені остаточно прокинулась і побачивши дії чоловіка ледь не розсміялась. 

— Джон. Гей, Джоне! Що ти робиш? 

— Кохаю тебе. І показую як сильно. — Він піднявся до її стегон.

— А обов’язково цілувати мені ноги, ніби ти мій раб для ліжка?

— Я люблю їх. Вони такі гарні, що я не можу їх не поцілувати. — Його губи піднялись до її лона.

— О-о-ох. Ти дивний у плані кохання, та я все одно від тебе шаленію. 

Джон з усмішкою відлинув від її піхви і припав до її м’яких уст. Паралельно з поцілунком він різко ввійшов у її просто благаюче лоно і одразу почав рухатись з неймовірною швидкістю. Дені стогнала, скрикувала і ще більше роздряпувала йому спину. Джон ще жодного разу не пробував бути домінуючим, але схоже, їй це подобалось. Здійснивши кілька фрикцій Джон завмер, розливаючись в ній. Але потім побачив на її обличчі тінь розчарування.

Це видовище миттю охолодило його запал...

Він вийшов з неї і перекотився вбік. Це вперше вона не отримала задоволення від їхніх любощів. І це змусило його почуватися винним. 

Дейенеріс просто підвелася і поцілувала його в щоку. Потім в губи. Погладила рукою його торс. Занурила руку в його вороново-чорні кучері. А потім просто обійняла.

— Ти сумуєш, що я не отримала задоволення?

— Я сумую, бо не зміг цього зробити. Дати тобі його.

— Джоне, рано чи пізно щось подібне трапилося б. Але це не повинно тебе засмучувати. Це повинно спонукати тебе робити щось нове.

— Наприклад?

— Наприклад, допомагати собі руками. Чи язиком. Чи спробувати якусь нову позицію...

— Тоді дочекайся ночі, мила. Це наша остання ніч у Вінтерфелі, тож мусимо грати на всі гроші. 

— І знаєш, мені сподобалось, як ти мене цілував. Якщо Старки це вовки, то їхня вища форма кохання — щеняча любов.

Джон засміявся і обійняв її за талію...

____________________________________________________________________

Лорд Старк прокинувся рано. Збудили його абсолютно звичні звуки із спальні Джона й Дейенеріс. Вслід за ними залунали інші звуки — уже зі спальні Робба й Маргері. Ох ця молодь...

Кейтлін мирно спала по ліву руку. Цієї ночі, натхненний коханням сина, Еддард таки схилив дружину до заняття коханням. Кет особливо не заперечувала. Вони обоє ще достатньо молоді, щоб мати дітей. Тож ризик був мінімальний. Щоправда, лорд Вінтерфела вже був не тим, що далеких шістнадцять років тому. Вік уже ближчий до сорока, ніж до тридцяти. Але все одно згадати ночі, після яких на світ приходили Санса, Арія, Бран і Рікон, було приємно. 

Він звівся на ноги і поспіхом вдягнувся у повсякденний одяг. Слуги уже мабуть метаються коридорами і прибирають сліди веселого свята. Мабуть варто спуститися у великий чертог і дочекатися гостей, щоб сказати прощальне слово. І не тільки гості сьогодні покинуть його замок.

Джон тепер дорослий одружений чоловік. Має власний замок, землі й люблячу дружину. Можливо не сьогодні-завтра Дейенеріс понесе дитину, якщо вже не носить. Все ж п’яна задумка Роберта одружити сестру ворога з байстрюком друга виявилась хорошою. Крім того факту, що Джон не байстрюк. А Ейгон Таргарієн, законний король Семи Королівств. Та байдуже на це все. Поки Роберт і його довірені особи живі, доти Джон повинен критися. Якщо боги дозволять, хоча б роки чотири чи п’ять. Санса хоч і заручена, та ще не готова до шлюбу. Лорд Вілас від неї старший чи не вдвічі, але його батько згадував про нього у найкращому світлі. Можливо вона його полюбить, а може й ні. Та хто його зна яке воно, серце юної дванадцятирічної дівчинки. 

Коли він закінчив одягатися у двері постукали. На схвальну відповідь у кімнату ввійшов схвильований мейстер Лювін із сувоєм в руках. Судячи з його вигляду лист був далеко не радісним.

— Ворон, Ваша Милосте. З Королівської Гавані.

— Від Роберта? 

— Так. І гадаю, краще вам самому його прочитати. 

Нед узяв листок і взявся його читати. І з кожнім рядком повідомлення йому не подобалося все більше й більше. Роберт не просить — наказує заручити Сансу із Джоффрі. Наказує. Це геть не в його стилі. Його друг попри посаду не проявляв аж такого свавілля, а тут він наказує. Це геть на нього не схоже. Але він знав, з чиїх уст ці слова зійшли. Попри явний почерк мейстера Пайсела. 

— Нед, що трапилося? — Кет прокинулась і одразу прикрила оголене тіло покривалом. 

— Сама читай. І помилуйся, кого мій друг обрав Рукою.

Вона швидко прочитала листа і округлила очі від здивування. 

— Роберт хоче зробити нашу доньку королевою?

— Скоріше Тайвін Ланністер бажає заручницю.

— Та ну. Для чого Тайвіну Ланністеру заручник із дому Старків?

— Наприклад, для власної безпеки. Щоб коли Роберта скинуть з трону, я з лордом Тірелом і твоїм батьком та братом не оскаржували грабежі, здійснені Горою та Лорчем. 

— Але королем буде Джоффрі.

— Джоффрі буде лише маріонеткою в руках Тайвіна Ланністера, а потім у когось наступного з їх родини, коли лорд Тайвін помре. Мейстере, можете нас ненадовго залишити. Це не для ваших вух, хай би як я вам довіряв. 

— Так, мілорде. — Старий мейстер покинув спальню. 

— Кет, учора повернувся гонець від Стенніса. Лорд Аррін незадовго до смерті поцікавився походженням Джоффрі. 

— І що?

— Джоффрі як і його брат із сестрою аж ніяк не діти Роберта. Це діти Царевбивці.

— Що? На якій підставі зроблено ці висновки?

— А хоча б на тій, що шлюби між Баратеонами й Ланністерами були і до цього. І діти спадкували зовнішність перших. Джоффрі, Мірселла й Томен виглядають як чистокровні Ланністери. Таке спостерігалося виключно внаслідок кровноспоріднених шлюбів у цьому домі. 

— Але це нічого не доводить. Робб, Санса, Бран і Рікон більше схожі на мене, ніж на тебе, та це не значить, що я зраджувала тобі з Едмуром. Усі доведуть, що я не виїжджала з Вінтерфела у Ріверран протягом шістнадцяти років.

— Раніше шлюби між Старками і Таллі теж були. Мейстер Лювін мені казав. У більшості випадків діти були схожі на матір. Якщо матір була Старком, то діти виглядали як вона. Якщо Таллі — відповідно. 

— Це все одно нічого не змінює. Він твій король, і його наказ треба виконувати.

— Це не його слова. Я говорив з ним незадовго після угоди з лордом Тірелом і він нічого не мав проти, хоча трохи скиглив, що знову відкладаємо поєднання наших домів. Слова у цьому листі належать Тайвіну Ланністеру. 

Кейтлін задумалась. Аргументи чоловіка були беззаперечними. 

 — І що ти з цим робитимеш?

 — Радитимуся із леді Оленною...

Chapter Text

VI

— Лорди та леді! Я хочу подякувати вам усім, що здолали такий довгий шлях, щоб побачити, як Північ та Південь об’єднуються в міцнний кровний альянс. Ейгон Завойовник об’єднав Вестерос силою зброї та драконового вогню. Тепер ми єднаємося кров’ю та узами шлюбу. Мої предки ніколи не могли подумати, що колись кров Брандона Будівничого та Гарта Зеленорукого правитиме Північчю. Не важливо, у кого ми віримо — Седмицю, богів Лісу чи навіть Володаря Світла, та у нас усіх є дещо спільне — ми усі народились тут, у Вестеросі. І між нами має панувати єдність. Єдність у ділах, почуттях та роздумах. Саме тому ми укладаємо шлюби між династіями протягом століть. І саме тому ми вчора зібралися на весіллі наших дітей. Пам’ятайте: Північ та Вінтерфел завжди допоможуть тому, хто просить і гідний цього. Кожен з вас завжди буде бажаним гостем дому Старк як на Півночі, так і у Ріверрані чи Орлиному Гнізді. Тож я не кажу вам прощавайте — я кажу вам до зустрічі. І сподіваюсь, що через чотири роки ми усі зберемося у Гайґардені на весіллі моєї доньки та сера Віласа Тірела. Тому щасливої дороги та попутного вітру вашим вітрилам. І хай допоможуть вам боги.

Зал загудів та заплескав у долоні. Всі шляхетні лорди та леді були задоволені як весіллям, так і першим ранком після нього. Лорд Рован щиро усміхався. Лорд Ройс трусив кулаком повітря. Лорд Редвин ледве тримався на ногах через надмірне вживання головного продукту своєї вотчини. Лорд Тірел вдоволено погладжував борідку. А от його мати пильно свердлила його очима.

Нарешті розпрощавшись з усіма лорд Старк закликав лордів Таллі, Тірела з Королевою Шипів, Ройса і принца Оберіна у свій солярій. Треба було розповісти про лист, що плутав їм карти.

— Сьогодні вранці з Королівської Гавані прилетів ворон. Із наказом короля розірвати заручини моєї доньки Санси із вашим сином, лорде Тірел. Крім цього була вказівка відіслати її у Королівську Гавань якомога раніше, щоб наречені змогли краще познайомитись. Що ви на це скажете?

— Це обурливо! — спалахнув лорд Тірел. — Ми ж поставили його перед фактом ще два роки тому і він не опирався! А тут добрий вечір, приїхали — вказує негайно розірвати заручини, бо інакше оголосить поза законом! Хай яким свинею наш король не був, та слово своє, тим паче перед найкращим другом, тримав.

— Отже це не його воля, дурню! — пробурчала леді Оленна. — Два роки тому Рукою був лорд Аррін і йому до цих заручин діла не було. Лорд Тайвін зовсім інший. Схоже, він підозрює вас у підготовці змови проти короля Роберта. І йому потрібен заручник.

— Ви знаєте, я поділяю вашу думку щодо цього, тільки прочитавши цього листа. Кет на відміну від мене вважає, що Роберт виявляє нам честь. Я ж лише бачу волю Тайвіна Ланністера, написану рукою мейстера Пайсела.

— У Тайвіна Ланністера є один принцип: усі, хто не мої васали, не кращі за ворогів. Він придушив повстання Рейнів і Тарбеків ще будучи молодим. Він узяв на службу двох вбивць і розбишак Ґреґора Клігана і Ейморі Лорча. Певен, він би і з Чужими уклав угоду, якби це було вигідно для дому Ланністер, — висловився принц.

— Лорде Старк, це вкрай тривожно. Та знайте, я готовий надати десяток найкращих бійців з Рунстоуну для захисту леді Санси. Дім Ройс з вами, — промовив Бронзовий Йон.

— Я не виділю вам багатьох, але дам одного — мого онука, — втрутилась Королева Шипів. — Лораса прийняли у Королівську гвардію. Двох покидьків Транта і Блаунта вигнано з ганьбою. Лорд Тайвін подумав, що матиме заручника від Тірелів, та він помиляється. Мій син хотів нового Лео Лютошипа — отримав двох. Я особисто накажу Лорасу не зводити очей із Санси. Ваша донька просто чудова дівчинка. Маргері сумуватиме за її компанією.

— Тобто ви пропонуєте виконати наказ Тайвіна Ланністера?

— Для бунту зараз зарано. Хай Джон зробить собі ім’я, а люди, що підуть за ним, знайдуться. Зараз ми повинні підлаштуватися під умови.

— І я також дам їй охорону, — вимовив Оберін. — Деймон Сенд, байстрюк із Богомилості, хороший друг моєї доньки Тієни. Він дорнієць, та представимо його як вашого присяжного меча. А один мечник із Дорну вартий десяти недорнійців.

— Я тоді також надам їй охорону, — приєднався Едмур. — Кілька молодших нащадків лорда Фрея за дзвінку монету й батькову смерть прискорять. А ще я закличу із Кривавої Брами дядька Бриндена. Чорнориба старий вояк, тож хай командує охороною внучки.

— Я ж виділю сотню бійців із своєї домашньої гвардії. І мабуть збільшу призов до війська із підлеглих Вінтерфелу поселень. А ще... мій брат Бенджен часто їздить за Стіну. Я попрошу його знайти там кількох авантюристів, що хочуть заробити кілька драконів за охоронну службу, — завершив цю розмову Нед. — Час розставляти фігури. Гра починається...

_________________________________________________________________

Робб і Джон разом з дружинами сиділи у одній з віталень та весело обговорювали початок свого подружнього життя. Джон як більш досвідчений давав поради брату як не засмучувати свою леді-дружину. Маргері все усміхалася і гладила Робба по руці, а він час від часу цілував її в щічку. Усе виглядало ідеальним.

— Джоне, як воно, бути чоловіком такої жінки як Дейенеріс? — запитав Робб.

— Це дуже чудово, брате. Я кохаю її ще з десяти років і навіть не знав, що мої почуття взаємні. І від цього я люблю її ще більше.

— Джон просто досяг найвищого ступеня любові уродженців Старків. Щенячої любові. — Усміхнулась Дені, а решта засміялись. Навіть Джон пустив смішок.

— А Робб такого поки не проявляв. Цікаво чому?

— Бо я ще не так добре тебе знаю, — відповів рудий. — Потерпи ще два місяці. Може за цей час уже чекатимемо дитину. А що у вас із цим, Дені, Джон?

— Ми в процесі. Поки у неї затримок нема. Як і проблем з травленням.

У кімнату вбігли троє їхніх вовків. Сірий Вітер уже був завбільшки з двотижневе теля. Він був камінно-сірого забарвлення і блискав на всіх бурштиновими очима. Маргері та Лораса він одразу прийняв за своїх, як і їхніх батьків, бабусю та гостей на весіллі. І трохи гарчав у присутності Русе Болтона і Барбрі Дастін. Що вкотре доводило позицію цих аристократів.

— Вони швидко ростуть. Але дуже різні. Ніби в них живе по часточці нас самих.

— Я іноді бачу сни, — почав Джон. — Ніби проводжу час у тілі Привида. Я там бігаю двором, лажу на мури і навіть ловлю щурів чи білок. Скажете мабуть, що я здурів.

— Я також бачу подібні сни. Навіть іноді бігав з Привидом, Літом, Німерією, Кошлатиком і Сиракс.

— І я бачила подібні сни, — втрутилась Дейенеріс. — І навіть іноді обнюхувалась із Привидом. Скажу чесно, відчуття було дивне.

— То у нас зелені сни? — приголомшено спитав Робб.

— Схоже, що ми таки варги, — відповів Джон. — Я думав, що такі залишилися тільки серед дикунів за Стіною. Чи на Ведмежому Острові або Скаґосі.

— Ми Старки. У нас магія перших людей в крові. А Дейенеріс нащадок володарів драконів із Давньої Валірії. Я уявляю собі ваших дітей.

— Вони будуть маленькими драконововками. — Усміхнулась Дені. — Мардж, не сумуй. Ти хоч і не маєш магії тварин, але у тобі є магія рослин. Родоначальник Тірелів не просто так узяв собі за герб троянду. З твоєю кров’ю Північ квітнутиме майже як Розлог.

— Дякую за підтримку. Та я не особливо засмучуюсь. Я тут не виросла, тож Півночі треба дати час на моє прийняття. Та те, що я не маю лютововка не означає, що я не кохаю Робба.

— Я ще ніколи не почувався таким щасливим, як поруч з тобою, кохана. — І солодка парочка знову злилася в поцілунку.

— Бачу, ми всі варті один одного — майже фанатично віддані своїм коханим, і за першої нагоди шукаємо їх губи. — Усміхнувся Джон.

Усі посміялися. Джон пригорнув Дені до себе, а Робб підставив плече під голову Маргері. Обоє ненадовго затихли.

— Я хочу дещо запровадити, — почав Джон. — Родинну традицію. Щороку на іменини Дейенеріс збиратися тут, у Вінтерфелі. Саме на її іменини було закладено фундамент наших сімей. Я досі пам’ятаю, як батько викликав мене у свій солярій і повідомив про наші з нею заручини. А на бенкеті в честь того свята оголосили про твої заручини, брате. Те, що ми з Дені завтра вирушаємо на Туманний Острів, не означає, що нам слід рвати зв’язки. Тож нам потрібне своє родинне свято, на якому ми б могли розслабитися і повеселитися. А ще наших дітей зблизити. Попри моє походження, ти, Арія та Бран ніколи не ненавиділи мене. І я б хотів передати цю дружбу наступним поколінням. Хоч у мене інше родове ім’я, та кров у нас одна. І хай цей день затверджує цей факт.

— Я тільки за, брате, — відповів Робб. — Ти ще не поїхав, а я вже не можу собі уявити, яким тепер Вінтерфел буде без тебе й Дені. Я постараюся навідати вас найближчим часом. І Маргері візьму. Тільки б тато дозволив.

— І я теж не проти, — відповіла Маргері. — Ми з Дені дуже зблизилися за цих три місяці. Я страшенно не хочу з нею розлучатися. Не так сильно як із мамою, татом і братами, але Дені моя найкраща подруга після Санси. Без неї буде трохи порожньо. Таке родинне свято було б чудовою річчю. А ти що, Дені?

— Ця ідея частково належить мені. Ну як частково — у більшості. Джон хандрив, що важко покидати дім, і я вирішила йому допомогти.

— Ого. Тобі страшенно пощастило із дружиною, брате. Як і мені. Ой, щоб я скис, бачу, гості виходять із чертогу. Маргері, ти ж хочеш попрощатися із родиною?

— Так.

Вони пішли на двір замку, де лорд Тірел уже готувався до відбуття. Годор вів сірого в яблуках коня і щось собі мугикав під ніс. Лорд Мейс осідлав його і підійшов до конюха.

— Дякую, друже. Бачу, Лесс тебе полюбив.

— Годор, — відповів дурник.

— Радий знайомству. Ти скільки часу гледиш коней лорда Старка?

— Годор.

— Я вже знаю як тебе звати.

— Не перенапружуйтесь, сер. — Підійшов Робб. — Його словниковий запас складається тільки з «Годор», і це все, що він вам скаже, як би його не катували.

— І чого це він так?

— Ще коли мій батько був малим, цього хлопця звали Вілісом. Він тоді говорив значно більше слів, ніж зараз, і доглядав власного коня моєї тітки Ліанни. За день до відбуття мого батька у Орлине Гніздо із хлопцем сталося щось погане. Він ні сіло ні впало гепнувся посеред двору з закоченими очима і затрясся, вигукуючи якісь нісенітниці. В нього з рота йшла піна і язик ледь не запав у горло. А коли він отямився, його розум геть ослаб. Коней після того він гледів мабуть ще краще, але зі слів у нього лишилося тільки «Годор». На старе ім’я він не відгукувався, тож і перехрестили на Годора. Ось так якось вийшло.

— Он як. Ну що ж, мій сину. Дбай про мою дівчинку, ні в чому їй не відмовляй і завжди питай чого вона хоче. Тут на Півночі менестрелів кіт наплакав, тому як тільки побачиш хоч одного — одразу клич у замок. Та найголовніше — тут холодно. Удень кутай її в найкраще хутро, а як її гріти вночі, уже сам знаєш. А ти, донечко, слухай свого чоловіка і люби його вірно. Подаруй йому гарних та розумних дітей, а то північани геть не такі гарні як ми. І вчися у леді Кейтлін як керувати цим великим і легендарним замком. Я певен, що у тебе все вийде.

— А я ж повторю слова свого сина і пораджу дещо: коли матимеш синів, вбивай їм трохи кебети в голову, щоб потім не шукати їм розумних дружин. Я такого не робила і тепер подивись на свого батька. Якщо не хочеш, щоб це повторилося — роби як я кажу. А ти, юний вовче, навіть не смій кривдити мою онуку. І ні, не в плані насильства. Якщо вона не хоче, отже не хоче. Зрозумів?

— Так, міледі. А чому сер Лорас не їде з вами?

— Про це вже сам його спитаєш. Чи свого батька. Он він, іде.

Лорд Еддард із дружиною підійшов до своєї нової родини. Потім потис руку лорду Тірелу, обійняв його дружину і матір, після чого поновив формальну дистанцію. Леді Кейтлін не поводилась настільки фамільярно, та все одно подала руку для поцілунку лорду Мейсу і коротко кивнула леді Алері та Оленні. Коли усі розкланялися, лорд Старк взяв слово.

— Дякую вам ще раз за те, що здолали такий шлях суходолом аж і Гайґардена сюди. І що довіряєте нам своїх улюбленців.

— Від сьогодні ми одна родина, лорде Еддарде. Дім Тірел зобов’язаний перед вами, як і ви перед нами. Доручаю своїх дітей вам, — відповів лорд Тірел.

— Щасливої дороги. У Вінтерфелі ви завжди будете бажаними гостями.

— Спасибі. А вам щасливо зоставатися. До нової, сподіваюсь такої ж теплої як тепер, зустрічі. — Лорд Мейс сів на коня, а його дружина й мати у карету. Сер Родрік верхи на важкому коні підняв знамено свого лорда і рушив разом із половиною сотні гвардійців Вінтерфела і такої ж кількості південців. Його загін мав супроводити Тірелів аж до Рову Кейлін. Перетнувши Тризубець Тірели отримували загін присяжних вершників дому Таллі, котрі вже супроводжували їх аж до кордону з землями Розлогу, де їх безпекою уже мав перейматися сер Гарлан.

Коли ар’єргард покинув двір замку Королів Зими, лорд Еддард обернувся до синів.

— Хлопці, мушу викликати вас на кілька слів. Стосовно заручин Санси. Дівчата, леді Кейтлін проведе вас у Божий гай...

— У жодному разі! — запротестували обоє.

— Санса мені як молодша сестра! — наполягала Дейенеріс. — Я мушу знати, що діється.

— А Вілас мій старший брат, тож я теж повинна знати! — приєдналась Маргері.

— Знайте своє місце, юні леді! — спаленіла Кейтлін.

— Стривай, Кет. Дівчата мають рацію. Вони вже дорослі, тож хай ідуть за нами. І ти теж — Санса твоя донька.

І шестеро аристократів рушили до солярію лорда Старка. Коли вони зайшли, то ледве затиснулися там. Аж надто був тісним особистий простір лорда Вінтерфела. А коли туди ввійшли ще й Лорас і Санса, двері ледве вдалось зачинити.

—Сьогодні із Королівської Гавані прибув ворон. Король Роберт чи то пак Тайвін Ланністер вимагає заручити Сансу із Джоффрі. І ще вона негайно повинна рушати туди, щоб краще познайомитися з нареченим. Що ви про це думаєте?

— Це образа для Дому Тірел, — відповіла Маргері. — Це свавілля з боку владної верхівки. Ланністери вимагають одного, та не пропонують альтернативу. Мої батько і бабуся знають про це?

— Я у першу чергу їм усе розповів. А тепер слухайте уважно і запам’ятовуйте: лорд Тірел згодився ненадовго призупинити заручини. Санса поїде у Королівську Гавань та познайомиться із принцом Джоффрі. Але це не означає, що я пішов на повідку в Ланністерів. З нею будуть більше двохсот захисників. Так, Ланністери мають там понад дві тисячі, та аж така армія викличе забагато питань. Лорд Ройс пошле свого сина Робара з десятком бійців Рунстоуну. Принц Оберін пришле із Дорну вправного воїна Ендрю Сенда, байстрюка з Богомилості. Він вправний боєць, тож проблем не буде. Лорд Едмур знайде ще з півсотні на своїх землях, а ще закличе із Кривавої Брами свого дядька сера Бриндена. А ви, сер Лорас, уже знаєте ваші обов’язки із уст вашої бабусі. Я надам близько сотню людей. А ще пошлю ворона на Стіну. Бенджен найме з десяток дикунів. Компанія не з найприємніших, та б’ються вони люто. Джорі поведе їх. Гвардію Вінтерфела очолить Гарвін.

— Тоді і я надам людей, — втрутився Джон. — Санса моя сестра, тож для її захисту я шукатиму бійців у Ессосі. Сер Озрік Мандерлі зараз каштелян на Туманному Острові. Я відправлю йому листа з проханням пошукати у Тайросі та Браавосі найманців. Сансо, ти будеш у безпеці. Інакше я не твій брат.

— Дякую вам усім, — відповіла Санса. — Та скільки мені там сидіти?

— Поки не знайдеться привід розірвати ці заручини. Від лорда Стенніса я чув, що його небіж має садистські схильності. І я молюся богам, щоб він не виливав їх на людей. На публіку можеш вдавати закохану дурепу (без образ), та за першої ж нагоди передавай листа Джону. І не бійся, ворони участі не братимуть. Мій давній друг із Дорну має значно надійнішого птаха. І ще: ніколи не ходи замком без супроводу чотирьох-шістьох гвардійців. Хай думають, що ти боїшся, та хай розуміють, що ти обережна. Гаразд?

— Так, тату. А якщо... якщо я полюблю принца?

— Люби не звання. Люби вчинки. Звання лише слово на папері. Те, який він у глибині душі — правдиве мірило, яким можна міряти його і вирішувати, любити його чи ні.

— Дякую за допомогу.

— Нема за що. Якщо все зрозуміла, то іди на уроки септи Мордейн. А я скажу мейстеру Лювіну дати тобі уроки про Королівську Гавань. Це усе. Можте займатися повсякденними справами...

____________________________________________________________________

Пентос. Вілла Іліріо Мопатиса

— Хал Дроґо точно стане на мій бік? — люто запитав Візерис.

— Дотракійці не перетинають моря, бо бояться воду, що не п’ють їхні коні, — відповів магістр.

— То якого хріна ми тут воду в ступі товчемо?! Узурпатор все довше на моєму троні, а я тут без армії, без союзників і без грошей!

— Заспокойтеся, принце. Хал Дроґо тримає слово. Він підтримає вас. Але натомість йому потрібна халісі. Дружина.

— Моя сестра уже заміжня за байстрюка Узурпаторового Собаки. Він мабуть уже осквернив її своїм брудним сім’ям. Доведеться шукати когось іншого.

— Узурпатор має доньку. Ви можете запропонувати халу її.

— Вона ще дитина. Десь у тому віці, коли я жив у Браавосі в домі Віллема Даррі. Мені потрібна армія. Тут і зараз!

— Тоді можу відправити вас у інше місце.

— І куди?

— Затока Работорговців.

— Що? Їхати у засмерджені нетрі гіскарських собакоїдів?

— У одне місто. Астапор. Там можна придбати армію — Бездоганних.

— Цих кастратів-товстунів?

— Не судіть про Бездоганних за спостереженнями за моєю домашньою охороною. Свіжо вишколені Бездоганні на Площі Пошани у Червоному Місті — це міцні бійці, що за вашим наказом кинуться у вогонь, воду чи на власні мечі. Колись три тисячі Бездоганних знищили двадцятитисячний халасар Теммо поблизу Когора. Відтоді міська варта цього міста набирається лише із них і носить на списах коси із людського волосся.

— Ні. Астапорські чваньки вимагатимуть за тисячу бійців увесь ваш місячний виторг за сир. Треба кудись іще піти.

— Тоді запропонуйте містам за Димним Морем союз. Ви молодий, неодружений і коронований володарем Вестеросу. Великі Володарі Мієрину походять із давніх родів, тож можете заручитися із чиєюсь донькою...

— Собаки не рівня дракону!

— Іноді мета виправдовує засоби. А після завоювання Вестеросу... ніщо вам не завадить влаштувати їй нещасний випадок і одружитися з сестрою. Її дітей від байстрюка визнати такими ж байстрюками, але вчинити гуманно: якщо хлопчик — на Стіну, якщо дівчинка — в Німотні Сестри. Це ж ваші небожі зрештою. А щоб схилити володарів, можете піти їм назустріч: наприклад, дозволити забирати рабів з Вестеросу. Упевнений, для бійцівських ям Мієрину буде прибуткова справа — Царевбивця проти трьох левів. Чи Гора проти скаженого буйвола.

— Ви кажете діло, магістре. Готуйте корабель до Мієрину.

— Радий вам допомогти.

Сер Джора уважно слухав цю розмову. Він знав, що принц «гідний» син свого батька. Його безпринципність доведе Вестерос до смути і відкине назад років так на двісті у розвитку. Дозвіл работоргівлі у Сімох Королівствах це вже геть за межею добра й зла. Його геть не буде шкода. Хай Павук робить те, що мусить.

Мормонт побіг вниз. Там він запалив свічку і швидко написав повідомлення Варісу. У ньому швидко доповів про плани короля у вигнанні та пораду якомога швидше прикінчити його, бо інакше у Вестерос прибуде новий Безумець, якого лицар колись допомагав валити. А потім той турнір, після якого все пішло на перекіс. Шлюб з Лінесс Гайтавер, витрати на те, щоб вона почувалась на Ведмежому Острові, а потім спроба продати тайроському пірату браконьєрів і втеча від правосуддя Еддарда Старка. А дружина... а що казати? Втекла з колишнім наймачем чоловіка. Дивно, що ще так довго залишалася.

Вибігши на вулицю він почвалав до порту. Там у зруйнованій харчевні була криївка. Туди Джора поклав лист із донесенням, який потім мала забрати одна із пташечок Варіса. Та відповідь скоріше за все прийде у Мієрин — Візерис уже завтра вирушить туди. А можливо не лист, а вбивця. І якщо не в Мієрин, то у Волантис під час зупинки. А там... Коли голова короля-вигнанця прикрасить піку на брамі Червоного Замку, Роберт поверне йому Ведмежий Острів. Лорд Старк можливо спершу лютуватиме, та все ж прийме наказ короля. А ще можливо він втретє одружиться. Дому Мормонт потрібні спадкоємці чоловічої статі. І батько мабуть його пробачить, хоча він на Стіні, а Нічна Варта не має підтримувати зв'язок із попередньою родиною...

_________________________________________________________________

Королівська Гавань, покої королеви Серсеї

— Батьку, ти з глузду з'їхав?! Ти заручив Мірселлу, принцесу і свою онуку з Діконом Тарлі? Подвійним васалом?!

— Цить, Серсеє. Я роблю це, щоб ослабити Старків та Тірелів. Якщо Мейс Тірел збунтується, Рендил Тарлі не підтримає його і битиметься на нашому боці. Крім того, у нас будуть заручники — Санса Старк під приводом заручин із Джоффрі та Лорас Тірел як новий лицар Королівської Гвардії.

— Батьку, це по-твоєму чесна гра? Маніпулювати Робертом з метою власної вигоди?

— Це мета, що виправдовує засоби. Це потішить твого чоловіка і зіграє на нашу користь. Політика, донько, це, як ти сама знаєш, нечесна і брудна гра.

— Що ж, я вражена. Старки хотіли сильних союзників, а опинилися у вихідному положенні. Та яка мета цього всього?

— Не допустити інтронізації Дейенеріс Таргарієн. Я не для того взяв Королівську Гавань, щоб Таргарієни повернулися так швидко.

— Вона тепер Фоґстарк. У неї є чоловік і точно будуть діти. І лорд Еддард приструнив її. Вона знає, що трапилося з її домом і про злочини батька.

— Туманний Острів знаходиться на перетині торгових шляхів. На кораблях із Вільних Міст та Вестеросу можна непогано заробити. Я не дозволю цим нуворишам вивищитися і здобути незалежність від Мандерлі. Навіть якщо доведеться їх знищити, я це зроблю, і рука моя не здригнеться.

— Ти просто майстер усувати конкурентів, батьку. А кому перейде Скеля Кастерлі?

— Я не віддам її Тіріону, це точно. І доведеться мені зняти з Королівської Гвардії Джеймі. Я домовлюся з Бейлішем і підкладу йому когось. Якщо вона народить дитину із золотим волоссям та зеленими очима, Джеймі звільнять, і я одружу його з матір'ю дитини. Дім Ланністер матиме продовження роду, навіть якщо це буде продукт мезальянсу.

Серсея на ці слова трохи засмутилася. Джеймі був її коханцем і батьком її дітей. Роберту заборонили водити сюди повій, тож це означає, що він випускати пару від утримання буде на ній. Вона ненавиділа це усіма частинками душі. Роберт ставився до неї як до повії, нічого не знав про попередені пестощі і просто вставляв, трохи совав кілька хвилин і вибухнувши в ній поринав у п'яний сон. Королева ніколи не забуде, як у їх першу ніч Роберт, тоді ще молодий красень, сп'яна назвав її Ліанною. Саме тоді чоловік став їй осоружним, а Джеймі став її таємним коханцем.

— А що з Тіріоном? — запитала Серсея.

Лорд Тайвін замовк. Карлик був плямою на його житті. Брудна, хтива тварюка — так він прозвав свого наймолодшого сина. Тіріон Ланністер тільки й те робив, що пиячив та відвідував борделі чи самотніх повій. А його «весілля»... ох, тоді могутній лев із Кастерлі просто вийшов із себе. Кара для малої потвори була жорстокою. Так, дівчина не була повією. Але точно не була гідною для того, щоб бути леді Ланністер. Йому було достатньо батькової фаворитки, яка ганьбила його дім роками. І досить тепер ганьби. Тільки страх.

— Я поки що не зроблю з ним нічого радикального. Тіріон поки що береться за розум, та чи вистачить його надовго. Але запевняю тебе: якщо знову викине якогось коника — його дні полічені. Це моя воля.

— Ніколи не сумнівалась у тобі. А можна це трохи пришвидшити?

— У жодному разі! Інакше усі вирішать, що я сам вирішив позбутись сина. Хай він вляпається у щось таке, за що або смерть або Стіна. Тоді ми будемо поза підозрою.

— Добре, батьку.

— А тепер, з твого дозволу, я тебе залишу...

_________________________________________________________________

Варіс дослухав розповідь пташечки і усміхнувся. Леви вирішили замучити найслабше з левенят. Як же необдумано.

Тіріон Ланністер став його другом нещодавно. Євнух тоді влип по-серйозному — одну з його пташечок розкрили. І зробив це Біс. Він прибув особисто в супроводі дитини і запропонував бартер — він не розкриває його таємницю, а Варіс допоможе уникнути гніву батька. Євнух мав достатньо друзів, що допомогли б залягти на дно, та вирішив, що ще один такий не завадить. Тому погодився на співпрацю. Усе ж таки карлик був багатим і впливовим.

Варіс швидко написав листа й віддав його одній із пташечок. Опісля відкинувся на стілець і налив ще пряного вина. Напій розслабляв і відганяв будь-які погані думки чи хандру.

Іліріо повідомив, що хлопчик майже готовий до подорожі. Гриф добре його тренував. Всі інші теж доклали зусиль, щоб новий король зійшов на трон. Той, чий предок був байстрюком, що отримав трон від Негідника та поліг на Червонотравному полі від рук брата. А зараз один із його нащадків працює у поті чола свого на великій річці Ройні, звідки в Дорн прибули ройнари. При всій повазі до Рейгара, та Срібний Принц не був достойний корони. Бо справжній король не забуває обов’язок, коли перед очима мелькає гарне личко північної красуні. Кохання — це смерть обов’язку.

Лишилось тільки розібратися із останніми законними спадкоємцями. Візерис імпульсивний і виховувався на прикладі старшого брата. По правді, у ньому було більше Безумця, ніж у Рейгарі чи принцесі. Такого уконтрупити буде легко — норов у перекупних мечів затьмарює будь-яке почуття честі. А Дейенеріс... ну, вона одружена із байстрюком Неда Старка, хоч він і здобув титул лорда. Але все одно рано чи пізно Роберт під нашіптування тестя пошле туди вбивцю. Або якщо Джон помре, байдуже як, король попросить і її голову і дітей на списах. А потім він оголосить, що Ейгона, сина Рейгара, було врятовано і підмінено іншою дитиною. А станеться це тоді, коли Роберт зажене себе в могилу. Байдуже від чого — алкоголізму чи пранців.

А потім його друг Іліріо Мопатис матиме могутнього союзника у його боротьбі за трон Пентоса. Так, володарів обирають на раді магістрів. Але «Золоті Мечі» попри шляхетну мету залишаються перекупними мечами. І відправити їх на захоплення Пентоса в ім'я Іліріо Мопатиса та Ейгона VI Таргарієна буде правильним кроком — чим більше їх загине, тим менше буде потім проблем у корони...

Chapter Text

VII

Джон прогулювався палубою корабля. Тижнева мандрівка до Білої Гавані минула у веселій атмосфері. Вдень він з Дені та Арією змагалися, хто швидше доскаче до дуба чи пагорба, робили привали з веселими співами та попиванням вина чи ж просто розмовляли про те, що робитимуть на новому місці. Уночі ж Джон згорав від бажання зняти з дружини весь одяг і пристрасно кохатися, щоб аж весь табір чув і заздрив закоханим. Так тривало близько тижня.

У Білій Гавані лорд Вайман прийняв від нього належну клятву васала, після чого сер Вайліс, спадкоємець дому Мандерлі, висвятив Джона в лицарі. Коли він спитав чому, лорд Мандерлі сказав, що його ленники не можуть бути не висвячені в лицарі. Джон на це подякував сюзерену і вирушив на прийомну вечерю.

І ось тепер їх везла чимала галера під назвою «Леді Дейенеріс». Це мав бути перший із кораблів флоту Фоґстарків. Капітаном був браавосієць Тіно, вже трохи постарілий, але досвідчений моряк. Разом із ним пливли ще два коги: «Лютововк» та «Стрімкий». На них пливли останні частини гарнізону. Із Джоном на кораблі були Сем, Озрік Мандерлі, Арія та ще група прислуги і вартових. А ще їх вовки Привид, Німерія і Сиракс.

Уже вечоріло. До острова, як казав Тіно, було ще зо три години шляху. Замок був за годину верхи від гавані. Тому Джон пішов у свою з Дені каюту. Нарешті випала нагода побути на самоті.

Дені зустріла його радісною усмішкою. Вона годувала Сиракс беконом і сосисками. Вовчиця уже виросла в половину зросту хазяйки. Джону досягала десь до середини стегна, як і Привид. Цікаво, якими будуть їх вовки через рік?

— Капітан сказав, що за дві години будемо у гавані.

— Це чудово. Не дуже мені ця хитавиця подобається.

— Що робитимемо, коли дістанемося острова?

— Те, чим маємо займатися. Судити, вислуховувати скарги, встановлювати торгові контакти і стежити, щоб наше гніздо було цілим.

— А розваги? Не весь час же працювати.

— Можемо їздити верхи. Чи рибалити. Навчиш мене вудку закидати?

— А ти хочеш вудити рибу?

— Страшенно.

— Знаєш, ми можемо робити те, що робили після весілля ночами у Вінтерфелі. А ще у нас є гарячі джерела. Купатимемося там, поки не зваримося. І ще матимемо розваги у... не скажу, це сюрприз.

—  Тоді і в мене є для тебе сюрприз. Ти отримаєш його, коли я отримаю свій.

—  Ох, подобається мені це. — Джон пристрасно поцілував її в губи.

Весь час, що вони обрали, щоб побути вдвох, закохані весело сміялися, поїдаючи випрошену на камбузі полуницю. Коли сік бризкав на підборіддя, ніс чи щоки, Джон чи Дейенеріс стирали цю липку пляму поцілунком. Час від часу Джонова рука ковзала на її живіт, і відчувала щось нове. Ніби він почав піддиматися. Невже... та ні. Майже місяць тому в Дені була кров. Хоча місяць палких занять коханням це цілком достатній термін, щоб Дені завагітніла. Дурне діло не хитре — так каже народна мудрість.

І коли на грот-щоглі закричали протяжно «Земля!», весела парочка після відчутного крену ліворуч вибігла на палубу побачити свій новий дім.

Перше, що вони побачили, це великий маяк, окутаний туманом. На верхівці горів яскравий вогонь. Трохи цей маяк нагадував Високу Вежу Староміста, але та була разів у сорок вища за цю реплікацію. Десь далеко на пагорбі виднілися ще вогні — їхній замок. Скоро вони будуть удома.

Коли «Леді Дейенеріс» пришватувалась, Джон разом з родиною та домочадцями заплатили капітану, ще раз прийняли від нього клятву і ступили на землю. Там їх уже чекали: Червоний Змій із гарною дівчиною, трохи схожою на нього, та троє на вигляд загрозливих бійців.

—  Ласкаво просимо, мілорде, міледі. — Оберін щиро усміхнувся. — Чи був шлях важким?

—  На щастя ні, — відповів Джон. — Радий знову вас зустріти.

—  Дозвольте вам представити мою доньку. Німерія Сенд. — дівчина кокетливо усміхнулася і вигнулась у реверансі. Як і кожна дорнійка, леді Нім обожнювала сукні з декольте.

—  Рада познайомитися з вами, — м’яко вимовила вона. — Леді Дейенеріс, ви дуже вродлива. А ви, лорде Джон, просто еталон чоловічої краси. Заздрю вашій дружині. — У Дейенеріс від цих слів та поведінки почали нервово роздуватися ніздрі.

—  А тепер представлю вам ваших особистих охоронців: Сіріо Форел, Перший меч Браавоса, Могутній Бельвас із Мієрина і Вечірній Меч, колишній лицар гвардії Ейриса Безумця. Свої ім’я та обличчя він покаже, коли дістанемось замку.

—  Що із Бельвасом? Чому він весь у шрамах? — запитала Дені.

—  Могутній Бельвас завжди дозволяє супернику поранити себе, — відповів здоровило. — Скільки у Могутнього Бельваса шрамів, стільки ворогів він і вбив.

—  Від сьогодні я забороняю тобі це робити. Є різниця між бійцівськими ямами і реальною битвою.

—  Як накаже маленька принцеса.

Нарешті уся процесія нового лорда рушила у напрямку фортеці. Дорога була брукованою і рівною. Чимось це нагадувало Королівський Тракт, яким вони рухались дорогою сюди. Джон їхав верхи на темному мов ніч жеребці, що носив кличку Чорна Блискавка. Він був одним з найшвидших коней у Вінтерфелі і був гібридом дорнійського бахмата і північного гарона. Джон здобув його прихильність ще коли мав десять років, а Блискавка був півторарічним необ'їждженим жеребцем. Дені ж їхала на білій кобилі Метелиці, яку їй подарував на весілля лорд Родрік Ризвел. За ними їхали Червоний Змій з донькою, сер Озрік Мандерлі, їхні гвардійці та слуги. Піша варта швидко карбувала крок узбіччями.

Що ближче було видно замок, тим більше Джон уже хотів його оглянути. Мури були високими з чотирма квадратними вежами на кутах і безліччю башточок між вежами і брамою. Великий рів поки не наповнили водою, але зараз у мирний час такої потреби не було. Біля брами їх уже чекали троє вартових у сірих плащах. Передній здійняв руку на знак привітання і Джон спішився.

—  Вітаю вас. Ви мабуть головний воротар?

—  Звуся Дірком. Так, я ваш воротар, і судячи з описів та наявного у нас вашого портрету ви і справді наш лорд Джон Фоґстарк. Фортеця Туманів ваша, м'лорде. — Пікінери на знак воротаря розступилися і Джон проїхав далі.

Всередині усе було майже таким як він пам'ятав — широкий двір, рівна анфілада дерев'яних допоміжних споруд — стаєнь, кузень, комор, пекарень та інших, про які він не дуже знав. До муру приставала велика казарма, розрахована десь на тисячу людей. Поруч стояли арсенали, які Джон хотів оглянути в цю ж мить, але тоді це б означало, що він не хоче провести час із Дейенеріс. За частоколом, як він знав, знаходилися сад і Божий гай. У саду було гаряче джерело, в яке Джон хотів запірнути якомога швидше. У сам донжон вели масивні дубові двері червоного кольору.

Джон зістрибнув з коня і прийняв на руки Дені. Всі решта також спішилися і підготувались до заселення. Слуги почали тягати речі, а Оберін з Німерією повели господарів на екскурсію новим домом.

—  Отже, прямо по цьому коридору буде їдальня. Кухня стоїть одразу після неї, тож зможете отримувати добавку коли забажаєте. За нею головний чертог. Там ви прийматимете парламентерів та послів чи ж слухатимете співців. Якщо вийдете з їдальні та повернете праворуч, рухатиметься по коридору до прямовисних сходів. Підніметеся на другий поверх, далі повернете ліворуч і по тому коридору будуть кімнати для гостей, загальна вітальня і дитяча. Ми вже її готуємо до використання враховуючи як часто за словами лорда Еддарда ви кохаєтеся. — Джон і Дейенеріс почервоніли. — Далі за нею нарешті будуть ваші особисті покої. У них будуть спальня, кімната для бесід та рукоділля і ваші з міледі солярії. Німерія зі мною мешкатимуть неподалік. Якщо будуть потрібні слуги — вони всі мешкають на першому поверсі. На куті вашого поверху стоятиме помешкання мейстера і вороняча вишка. Мейстер Волкан прибуде через три дні. До цього часу його обов'язки на себе візьме Сем. Усе зрозуміло?

—  Так, принце Оберін.

—  Звіть мене просто Оберін. Я ж зрештою ваш радник. І скоріше Вілас Тірел захоче мою Тієнну за дружину, ніж Аріанна поступиться мені своїм титулом наступної Принцеси Дорну.

—  Дякую, Оберіне, — виправився Джон.

—  А зараз час зняти маску з нашого сірого лицаря. Заходь, Вечірній.

Лицар увійшов до покоїв і зняв шолом. Джон не знав цього обличчя, та відчув, що цього лицаря перемогти сам-на-сам буде непросто. На його обличчі було кілька шрамів, та не зважаючи на них воно було шляхетним і величавим. Коротке волосся вже зачепила сивина, та було ясно, що воно було сріблястим. Лише кілька домів могли похвалитися таким волоссям. А на краях обладунку збереглась облямівка у вигляді падучих зірок. Джон впав у ступор. Хто ж це такий?

—  Я сер Артур Дейн, — коротко представився лицар.

—  Неможливо. — Роззявила рота Дейенеріс. — Вас вбив лорд Еддард Старк у дорнійському прикордонні. Разом з Герольдом Гайтавером та Освелом Вентом. Він сам нам казав.

—  Він робив це, щоб Роберт не переслідував мене по всьому світу. Як доказ він представив мій меч Світанок. А всі знають, що той, хто має титул Меча Світанку, не віддасть його просто так. Та я це зробив для відводу очей. Щоб одного дня повернутися.

—  Але це все змінює. — Джон перебував у збентеженні. — Батько та король Роберт почали війну, бо Рейгар викрав мою тітку Ліанну і  зґвалтував її. А тут ви, його найкращий друг після Джона Конінгтона, вижили. Як таке можливо?

—  Дізнаєшся, коли прийде час, — відповів той. — Рейгар вчинив імпульсивно і поплатився за це. Я мусив стерегти твою тітку від пильних очей Роберта. Коли Рейгар, а потім Ейрис померли, я міг покинути пост, але вона важко захворіла і померла, кличучи твого батька. Він запізнився усього на годину чи дві. Стався бій, у якому п'ятеро товаришів твого батька загинули. Мене він пощадив, хоча й поранив у ногу. А потім сказав, що коли настане час, я повинен бути поруч. Тому я й тут, охороняю вас і вашу милість.

—  Це заплутано. Але я приймаю вас. Від сьогодні ви завжди матимете м'ясо та мед за моїм столом. Захищайте мене й мою дружину як того вимагає обов’язок, сер Рікард Сенд.

—  Що? Ім'я байстрюка? Для мене?

Так. Ми видамо вас за незаконного сина одного купця й дівчини з Дорну. Так значно легше, ніж вигадувати вам лицарський дім, якого нема в жодній книзі жодного мейстера.

—  Щось у цьому є. Спасибі вам, мілорде.

—  Нема за що. Ви вільні.

Коли лицар відійшов, Джон попросив Оберіна й Німерію вийти. Потім він з Дені швидко перевдяглися, і Джон вирішив, що час це зробити.

Він узяв чорний шарфик і непомітно зав'язав їй очі. Потім нахилився і ніжно поцілував у тендітне плече. Дені зітхнула і почала навпомацки шукати чоловіка. Джон миттю взяв її в руки і поцілував в губи. Дені стогнала в поцілунок і хотіла більшого, та Джон знову перехопив її руки.

—  Час сюрпризу.

І він повів її до саду. Оберін та Німерія супроводили їх, адже були тут довше і знали, що де збудували. І ось вони дійшли до того місця, яке й мало бути сюрпризом. Джон зняв пов'язку з очей дружини і протягнув у демонстративному жесті руку.

— А ось і сюрприз. Заходь усередину.

І коли вони ввійшли, то побачили щось прекрасне.

Це була купальня. Облаштована всередині у валірійському стилі з великим басейном, що насправді був гарячим джерелом. У басейн вели східці, і сам він був гарно вистелений плиткою та золотим піском. Поруч висіло безліч рушників і велике дзеркало. Щоб було видно відображення того, що могло діятись у басейні.

Дейенеріс кинулась цілувати Джона. Ось що він мав на увазі, коли говорив про розваги у воді. За таке вона була готова не злазити з нього цілу ніч, навіть якби він геть втомився, а його прутень назавжди обвис.

—  Дякую! Дякую! Дякую! — за кожним словом йшов ніжний поцілунок в губи. — Я завжди мріяла мати якесь нагадування про батьківщину моїх предків. І ти мені це дав Джон. Як ти дізнався?

—  Секрет. А зараз чому б нам не випробувати басейн?

—  Із задоволенням.

Вони швидко зняли один з одного одяг і з розбігу пірнули. Це виявилося помилкою адже вода була гарячою, хоч і не окропом. Дені, щоправда, не відчула перепаду температур. Їй вода здавалася теплою. А от Джон трохи скаржився, та витримав. Все-таки він більше звик до холоду.

Вдосталь насміявшись вони взяли в руки ароматні олійки і почали мити один одного. Дені ретельно мила йому плечі та поясницю. Від кожного дотику до нього її пожирало бажання якомога швидше зайнятися з ним коханням прямо тут і зараз. Добре намиливши поясницю вона раптом притулилася ближче і схопила в руки його член. Той застогнав, а Дейенеріс почала рухати рукою вгору-вниз. Джон стогнав і вже був на межі, аж раптом вона його відпустила і зі сміхом взялася тікати. Джон швидко її зловив, поцілував, а потім взявся і за неї. Гарно втер олію в її шийку та волосся, помасажував спинку, розім'яв плечі, а потім легко обхопив сіднички і почав пестити там. Дейенеріс звивалась і стогнала. Так він ще її ніколи не розпалював. Їй було дуже приємно і вона відчувала, як її лоно тремтить від бажання. Вона повернула голову і поцілувала його. Джон зрозумів, що час настав, і взяв її на руки.

Він хотів уже ввійти в неї цілком і повністю, але вона прошепотіла йому в поцілунок:

—  Будь обережний.

І він був обережним. І водночас твердим. Джон рухався у ній повільно, але вона не бажала прискорюватися. Він поклав їй руку на ліву грудь і відчув, що її красиві округлості збільшилися. А коли попестив живіт, то відчув, що й він округлився, але був твердим. Поступово він відчув, як наближається його вивільнення, тому опустив палець до точки їх поєднання і почав допомагати собі ним. Оргазм настав у обох одночасно. Дені обм'якла у нього на руках і він ніжно пригорнув її до свого серця. Дейенеріс шепотіла його ім'я і гладила м'язистий торс чоловіка. На мить обоє затихли.

— Джон, — порушила мовчанку вона. — У нас буде малюк.

— Що? Малюк? С-справжній малюк?!

— Так, коханий. Я оглянулася у мейстера в Білій Гавані вчора і він підтвердив. Я вагітна.

— Це першорядна новина. Я... я... Я найщасливіший чоловік на світі! Дякую, кохана. Я кохаю тебе! Ще більше, ніж у день весілля чи до нього. — Його руки обхопили ще непомітний животик дружини.

— А я найщасливіша у світі жінка, — прошепотіла вона. — Що буде далі?

— Ми виховаємо це дитя. Воно наш спадкоємець і байдуже, хлопчик це чи дівчинка. Я оголошу нашу крихітку спадкоємцем, тільки вона прийде на світ. Треба сповістити батька.

— Це чудова думка. Він зрадіє. І Робб з Маргері також.

— От би зараз їх зустріти.

— Через півроку, коли я вже роздуюсь як та риба-кулька з Літніх Островів...

________________________________________________________________

Ріверран

Санса саме поверталася із вечері. Дядько Едмур був дуже здивований візитом небоги, та все одно прийняв як рідну доньку. А от дідусь Гостер... мамин батько вже зовсім постарів. Коли вона вирішила його навідати, лорд Таллі почав називати її Кет, говорити про заручини з дядьком Брандоном і питати як там Пітир. Мейстер повідомив, що хвороба скоро забере її дідуся. На це Санса ледь не розплакалась від жалю, що так мало бачилася з ним. Тому попросила Джорі залишитися ще на тиждень. І він, і лорд Едмур погодилися на це, а останній сказав, що це дасть більше часу на пошук охоронців для неї. На щастя, біля Ріверрану вешталися чимало перекупних мечів чи авантюристів із Залізних Островів.

Дядько Едмур провів її до іншої великої кімнати. У ній сиділо з десяток чоловіків у сірому одязі та шапках-вушанках. Крім одягу в них були схожі й ніби тхорячі обличчя. Виглядали ніби десять братів зібралися десь у трактирі випити елю. У кожного на поясі висіли меч чи сокира.

— Сансо, познайомся із своїми новими захисниками. Це сери Гостін, Первін, Мартін, Стейріс, Манфред, Фергус, Тіон, Еймонд, Едвін та Волдер Фреї. Діти та онуки лорда Волдера Фрея з Близнюків. Усі добровільно погодилися захищати онуку свого сюзерена.

— Міледі, наші мечі з вами, — вимовив найстарший, якого, схоже, звали Гостіном. — Лорд Волдер Фрей, наш батько та дід переказує вам вітання та запевняє, що брама Близнюків завжди відчинена для вас.

— Дякую вам, сер Гостін, — відповіла дівчина.

А в кімнату увійшли ще двоє людей. Перший, судячи із просякнутого сіллю плаща, був залізородженим. Другий був високий, смаглявий і сильно скидався на дорнійця. Обоє справляли враження небезпечних типів.

— А ці двоє приєдналися до дітей лорда Фрея на півдорозі від Близнюків сюди. Це Бронн з Чорноводної, — лорд Едмур вказав на смаглявця, — і Мерон Пайк. — Залізороджений скривив рот в подобі усмішки. — Лорди Блеквуд та Бракен дадуть іще по десятку людей для вашої охорони.

— Про мене казатимуть «наречена з особистою армією».

— Краще так, ніж «мов пташеня у гнізді». У тебе дуже добра родина, небого. Я радий, що долучився до твого захисту.

— Дякую, дядьку. З вашого дозволу я навідаю сера Лораса і сера Джорі.

— Так, звичайно. Та й пізно вже.

Санса вийшла з того приміщення і рушила до покоїв Джорі й Лораса. Увійшовши туди вона побачила, що командир її охорони вчить майбутнього лицаря Королівської Гвардії грати в кості. Обоє так захопилися, що й не помітили свою пані. На щастя вона їм і не думала дорікати.

—  Дядько надасть мені ще тридцять двох бійців. Десятеро Фреїв, стільки ж Блеквудів та Бракенів і два перекупних мечі — один з Королівських земель, інший залізороджений.

—  Цікаве у вашого дядька відчуття безпеки. Блеквуди і Бракени терпіти один одного не можуть, Фреї вкрай ненадійні, а перекупні мечі й поготів. Як ми з Джорі керуватимемо ними?

—  Не зможемо ми, сер Бринден допоможе, — відповів Джорі. — Нам головне знати таємні ходи з Червоного Замку на випадок якщо доведеться світити п'ятками.

—  Дядько казав мені, що у Червоному Замку безліч переходів, та ніхто їх не знає. І краще розробляти план відступу, коли вже будемо на місці. Зрештою нам допомагатимуть люди лорда Ройса, мого брата і принца Оберіна.

—  Розумні слова кажеш, сестро. І не забувай, що ще буду я. — Лорас чарівно усміхнувся, а Санса зашарілась.

___________________________________________________________________

Тіріон Ланістер гарячково міряв кроками свою кімнату в Скелі Кастерлі. Його батько вів дуже складну гру. Карлик віддав належне далекоглядності Тайвіна Ланністера і не міг його не похвалити за це. Старий лев був хитрим мов лис і обережним мов чапля. Союз між Старками й Тірелами означав одне: схоже, що вони не миритимуться із байстрюками Джеймі на троні. Тіріон не був сліпим чи дурним, щоб не бачити разючої несхожості племінників на Роберта. Усе в них, починаючи волоссям і закінчуючи очима кричало, що діти не від короля. А хто ще має зелені очі й золоте волосся? Отож.

Не сказати, що Тіріон Ланістер горів повагою до Неда Старка. Але батька та Серсею він ненавидів більше за все на світі. Батько не любив його за зріст і зовнішність, а сестра звинувачувала його у смерті їхньої леді-матері. Світ точно став би кращим без Тайвіна та Серсеї Ланістер. А от Джеймі... Джеймі був єдиним, хто любив його як брата. Звичайно ж Тайшу він йому не пробачить, але зрештою септони співають «возлюбіть братів своїх». Хай би яким атеїстом він не був, та все ж іноді ці святоші роблять правильні речі.

Отже Тіріон вирішив почати свою гру. І для початку йому треба звести усі ниточки в одну точку. Точку, на якій зійдеться все. Почати варто із цілого тріумвірату королівств: Півночі, Річкових земель та Долини. Гостер Таллі уклав за допомогою доньок два союзи. Кейтлін стала дружиною лорда Вінтерфелу, а Ліза — Орлиного Гнізда. Альянс цей на початку підтримував Роберта і закріпитися мав шлюбом Ліанни Старк з Робертом Баратеоном. Та всі знають, що пішов цей шлюб коту під хвіст через відомі дії Рейгара Таргарієна, тому тримався союз на чесному слові дружби Неда Старка і Роберта. Що ж маємо сімнадцять років потому? Долина все ще буде в ділі, попри маразм леді Лізи. Річкові землі також, адже це лорд Гостер ініціював цей союз. Північ скоріше за все тепер виступатиме ініціатором, адже активні дії проявляв тільки лорд Вінтерфела. Розлог. Оленна Тірел провернула мудрий хід з видачею онуки за спадкоємця дому Старк. Але Тірели трохи тут не вписуються. Під час повстання вони підтримали стару династію. Нащо їм зараз укладати такий сумнівний союз?

Відповідь очевидна.

Дейенеріс Таргарієн. Заміжня з байстрюком Вінтерфела. Зараз вони дрібні лорди, але дрібні можуть стати великими — Рейни і Тарбеки збрехати не дадуть. І якщо Нед Старк створює альянс із Тірелами, отже йому потрібні прибічники старої династії. А якщо йому потрібні прибічники старої династії, отже він готує реставрацію. А якщо він готує реставрацію, отже пронюхав чи точніше побачив, що у Роберта нема спадкоємців чоловічої статі крім Ренлі та Стенніса. Стенніс має тільки хворобливу доньку, а Ренлі... він чув плітки про нього й Лицаря Квітів. Скоріш за все ці плітки правдиві, і молодший брат короля більше по хлопчиках. Як відомо, подібні зв’язки не дають потомства, тож дім Баратеон приречений на зникнення. Ситуацію може врятувати узаконення Едріка Шторма, якого виховав Ренлі у Стормс-Енді. Лордом він стати може. Але королем... народ та Віра цього не зрозуміють. Так, принцеса Дейенеріс заміжня за байстрюком. Але він має шанс зробити собі ім’я. Туманний Острів, як йому відомо, досить непогано розміщений. І на природні ресурси не бідний. Фоґстарки мають шанс склепати маєток і перестати бути залежними від Мандерлі. Та для цього треба більше часу. А його батько не дасть їм шансу вивищитися. Зробить те ж саме, що й з Рейнами і Тарбеками, щоправда, не своїми руками. Найме піратів з Лісу чи Тайросу, заплатить їм щедро і поллються ріки крові. Війною запахло вперше за дев’ять років, що минули від бунту Бейлона Ґрейджоя.

Тому він повинен пильно стежити за діями батька. Так, лорд Тайвін наказав йому сидіти в замку і керувати ним за його відсутності. Не як спадкоємець, а як каштелян. Не зовсім так як Тіріон хотів, та краще горобець в руці, ніж журавель у небі. На щастя, нещодавна дружба з Варісом дозволить йому бути в курсі подій. Одна «пташечка» завжди приносить йому звістки на хвості.

І сьогоднішній лист усе змінював.

Батько та сестра задумали звести його зі світу. Нічого дивного. Тайвін Ланістер ненавидів його найбільше після своїх ворогів. Якщо викине ще якогось коника, то йому не жити. Ну, поводитися пристойно Тіріон може. А отже, доведеться знову втримуватися від злягання з повіями та пиття. Йому не звикати, та все ж це можливо. Як би жахливо це не звучало, та все ж у Бейлора Блаженного він не перетвориться.

Карлик написав євнуху ще одного листа із роздумами. А ще проханням знайти лютих бійців для захисту доньки Старка. Ймовірно, Нед відправив з нею більше сотні людей, та лише його сестра мала при собі дві тисячі солдатів Ланістерів. Міська варта підкоряється королю, тобто його батькові. А її командир Дженос Слінт явно не той, кому варто довіряти.

І ще він напише на Туманний Острів. Джон мусить знати, що не всі Ланністери однакові. Хай Тіріон і найменший за зростом, та розумом він точно не поступатиметься батькові. Поки що він тільки збиратиме для Джона інформацію. А ще спробує зав'язати контакт із донькою Бейлона Ґрейджоя. Яра точно не така зациклена на старому шляху, як її батько, та й морячка з досвідом. А такі люди для правого діла знадобляться...

Chapter Text

VIII

Санса вперше побачила столицю Сімох Королівств зблизька. Здалеку вона здавалася красивою та величавою, а от зблизька це враження псував один факт. Жахливий, просто нестерпний сморід.

Якщо говорити просто, смерділо страшно. Якщо довше — сморід був на смороді і смородом поганяв. Свиняче, коров'яче, кінське, пташине та людське лайно було тільки половиною з цього. Смерділа гнила та зіпсована їжа. Смерділи маленькі немиті діти у лахмітті. Смерділи коні та віслюки. Смерділа Чорноводна ріка. Смерділо із пивниць і трактирів. Коротше, знайти у Королівській Гавані щось, що хоча б не смерділо, було вкрай проблематично.

Бідолашну Сансу ледь не вивернуло на підлогу карети. Вона не заздрила Джорі й Лорасу, які їхали по боках від карети. Їй уже набридло притуляти до носа напахчену хустинку. Септа Мордейн корчила терпляче лице, та було видно, що бридко і їй. Сидяча в ногах Леді намагалася сховати свого надчутливого носа у відвислі простирадла на лавицях. Кого-кого, а свою лютововчицю Санса жаліла понад усе.

— Столиця надто смердить, — поскаржилась дівчина.

— Потерпіть, міледі. Скоро буде Ейгонів Пагорб, а там не так смердить, як у вбогих кварталах.

— Як ви думаєте, я сподобаюсь принцу? — невинно запитала Санса.

— Гадаю, так. Ви дуже вродлива, у потрібних місцях округлилися і маєте гарні манери. Дитинство у вас вже позаду. Недалекий час, коли ваша квітка розцвіте і ви зможете народити принцу спадкоємців.

— А якщо це будуть дівчатка?

— Він і їх любитиме. Це ж будуть ваші діти.

— А якщо будуть лише дівчатка? Як у леді Стоукворт.

— Не вигадуй, Сансо. Ти народиш спадкоємців трону з кров'ю Півночі. Твоя мати пишатиметься тобою.

«Але я не хочу Джоффрі. Я обіцяна брату Лицаря Квітів, а не йому. Мої діти правитимуть Розлогом, а не Вестеросом. Бо ним правитиме Джон», — коротко подумала Старк.

Авжеж вона підслухала батькову розмову з леді Оленною, дядьком Едмуром, лордом Ройсом та Червоним Змієм. Усі вони посвячені в таємну гру її батька. Король Роберт виявився садистом, який реготав із смерті жінки та двох невинних дітей. А от принц Джоффрі. Він просто гидь. Королева зраджувала королю з Царевбивцею, своїм братом. А септони вчать, що діти від кровозмісу народжуються жахливі. Щоправда, батьки Дейенеріс були братом і сестрою. Але вона добра, мила, весела і кохає Джона. Який їй доводиться племінником. Як же батько усе точно продумав...

— Приїхали. Далі підемо пішки, — почувся голос Джорі.

Санса вийшла із карети. Брама Червоного Замку була величною, та водночас страшною. Голови зрадників на піках були жахливим видовищем. Якісь уже висохли, а в деяких ще колупалися ворони. Санса на мить уявила собі голови королеви та її дітей на цьому місці. І одразу викинула це з голови — їй іще знайомитися з ними. А вона їх ще й не бачила.

Два лицарі у білих плащах провели Сансу, Джорі та Лораса у тронну залу. Там їх уже чекало найвище товариство держави. І у Санси ледь не вилізли очі з орбіт.

В кінці зали стояла гора з мечів — Залізний Трон. На ньому возсідав товстун із чорним як смола волоссям і довгою бородою. Це був король Роберт, найкращий друг її батька. І людина перед її очима геть не скидалась на того бравого воїна, про якого їй розповідав батько.

Нижче стояв старий у малиновому камзолі з брошкою у вигляді правої руки. Це міг бути тільки Рука короля лорд Тайвін Ланністер. Враховуючи те, що його описували як підступну й небезпечну людину, Санса уявляла його трохи молодшим.

Інший чоловік, дуже схожий на короля, міг бути тільки лордом Ренлі Баратеоном, володарем Стормс-Енду і Майстром над законами. Санса не могла не помітити, як він підморгує Лорасу. Схоже, вони і справді більше ніж лицар і зброєносець.

Ліворуч біля трону стояла жінка із золотистим волоссям, що явно вказувало на те, що перед нею сама королева Серсея. Біля неї стояли її діти. Усі біляві та зеленоокі. Теорія батька отримала наочні докази. Він знову виявився правим.

Найстарший із дітей королеви, принц Джоффрі, ґречно вийшов їй на зустріч і подав руку для привітання. Санса ж у відповідь простягла свою, і він легко поцілував її пальці та повів перед трон.

— Мій батьку, чи приймеш ти мою наречену леді Сансу Старк тут, у Червоному Замку, з усіма почестями?

— Так. Усе найкраще для доньки мого найкращого друга. А тепер, з вашого дозволу, мілорди та міледі, я мушу зійти з трону й роздивитися невістку.

Коли усі присутні кивнули, товстун підвівся з трону і обережно спустився вниз. Потім підійшов до Санси і на знак привітання поцілував у долоню.

— Ласкаво просимо у Королівській Гавані, дитино моя. Чи довгим був шлях?

— Шлях був довгим, Ваша Величносте, — відповіла вона якомога скромніше. — Та коли я побачила вашого сина, то зрозуміла, що воно було того варте.

— У тобі багато Таллі та майже немає Старків, — сумно вимовив король. — Я сподівався, що майбутня королева буде хоч трохи схожа на неї. На Зимову Троянду Вінтерфела. — На мить здалося, що у нього на очах виступили сльози.

Санса здогадалася, про кого мовив король. Її покійну тітку Ліанну називали таким титулом. Це її увінчав вінком із зимових троянд Рейгар Таргарієн на турнірі в Гаренголі. Щоб через рік її викрасти і почати війну, на якій він і весь його рід загинуть...

— Ну добре, що будемо ворушити те, що було. Головне те, що є. Мій син і донька мого друга відтепер заручені. Північ та південь разом. Відсвяткуємо це сьогодні увечері. А тепер усі можете повертатися до своїх справ. Гей, сер Баристан, Царевбивце! Проведіть мою майбутню невістку до її покоїв. Та побільше тістечок їй принесіть, хай поїсть з дороги. Виконуйте!

Коли усі новоприбулі пішли, Джоффрі також послідував за ними. Був він білявим, з пухкими губами, але стрункої постави, з претензією на погорду. Одягався тільки у кольори Ланністерів — золото й кармазин. Усе просто кричало, що в ньому немає й краплі крові Баратеонів. Та Санса не знала, чи сліпими були люди короля, чи просто боялися Тайвіна Ланністера.

— Дозвольте супроводити леді до покоїв. — Джоффрі став у хвацькій позі.

— Не можу відмовити. — Санса подала йому руку. Поки що принц-спадкоємець не проявляв чогось поганого.

— То як північанці спуститися із напівпорожньої Півночі у жваву столицю?

— Столиця гарна, Ваша світлосте, та із запахом проблеми.

— А, це. Блошине Дно завжди смердить. Простолюд митися не любить. Була б моя воля, усіх цих смердюків перебили, а район помили.

«Ось і перші садистські схильності», — подумала Санса.

— А чи є тут Божий гай? — невинно спитала Старк.

— А нащо тобі?

— Я з Півночі. Ми молимося Старим богам.

— Серйозно? Досі поклоняєтеся неправильним божкам? Ти у Королівській Гавані, у нас є Велика Септа Бейлора. Для чого ходити у якесь болото з вирізаними страшними пиками на деревах?

— Мій батько і брати дотримуються цієї віри.

— Твоя мати з Ріверрану. Вона мала вже давно вас навчити правильній Вірі. У вас хоч якась подоба септи є?

— Є. Є і септон, і зі мною прибула сюди септа Мордейн.

— Я накажу їм тебе краще вчити. Моя королева не повинна поклонятися деревам, наче якась дикунка. І цей одяг на тобі якийсь занадто закритий. Я накажу маминій модельєрці пошити для тебе нові гарні сукні. Ти тепер тут назавжди, і холод настане тільки коли прийде зима. Ти ж не проти?

— Ні.

І збрехала. Цей Джоффрі аж надто кирпу гне. Він ображає богів Півночі, ображає її родину, і вважає її одяг поганим. Справжній принц крові поважав би бажання своєї леді. А ще точно не бажав би вбивати простолюд, бо вони смердять. Він або шалений, або розбещений, або і те й інше.

— Леді Сансо! — До неї підійшов Бронн. — А куди вашу улюбленицю? — Бронн тримав на повідку Леді. Вовчиця прийняла його за свого, так само як Фреїв, Мерона Пайка та гвардійців Бракенів і Блеквудів. Її двоюрідний дідусь Чорнориба на чолі бійців Ройсів ще не прибув, та між ними було десь із пів дня дороги, тож на вечір він би мав прибути.

— Леді піде зі мною, — відповіла Санса.

— Леді? — перепитав Джоффрі. Вовчиця повернулась на це слово і раптом злегка загарчала.

— Це моя лютововчиця, — відповіла Старк. — Вона найсмирніша з усіх сімох, яких знайшли мої брати, звідси й кличка.

— Схоже, я їй не подобаюсь. Але страшна звірюга. Скільки їй?

— Чотири місяці. І не хвилюйтеся, сер Бронн також не одразу їй сподобався. Підкупіть її чимось смачненьким. Шинкою чи ковбаскою. А ще більше вона любить солонину.

— Тварині не місце у покоях леді. Це дикунство.

— Мої брати й сестра сплять разом з ними. Ці тварини пов’язані з нашим домом, як дракони з Таргарієнами. На днях мого брата врятував його лютововк від дикунів, що перелізли Стіну.

— Тут у тебе буде повно гвардійців. Гей, Бронн. Так тебе звати, перекупний мечнику? Відведи її на псарню.

— Не можу мілорде.

— Чому?

— Бо якщо її й леді Сансу розділити, вовчиця довго й протяжно завиватиме. А ви ж хочете спати вночі.

— От бляха. То виріж їй язика.

«Та що ж ти за людина?» — промайнуло в голові у Санси.

— Даруйте, але не у язиці справа. І якщо хтось запхне їй руку в рот, то витягне тільки куксу. Ви її зуби бачили?

— То вибити їй зуби.

— І засмутити вашу наречену? Даруйте, але це маячня. Леді Санса і Леді пов’язані між собою. Бачать боги, вони спали в одній кімнаті і все було гаразд. А якщо вовчиця нападе на когось, то тільки якщо цей хтось загрожував їй чи міледі. Тож перепрошую, ваша ясновельможносте.

— От чорт! Гаразд, дозволяю її тут тримати. Але на прогулянки вдягати намордник. Якщо хоч хтось із челяді постраждає — постраждає й вовчиця. Усе ясно?

— Так, принце.

— Тоді домовились. О, а ось і ваші покої. Я тоді вас залишу, та ненадовго. Чекаю вас на обід із моєю леді-матір’ю та братом і сестрою. Можете відпочивати.

— Дякую.

Джоффрі крутнувся на підборах і відійшов. Санса із охоронцями зайшла в покої, сподіваючись трохи побути із ними віч-на-віч.

Але її там вже хтось чекав.

Це був лисий товстун із дуже нудотним запахом. Одягався у легкий шовк та мірське мереживо, а взувався у легкі повстяні туфлі. Судячи з гладеньких щік, він був євнухом. Хто вони такі Санса знала, та думала, що такі частіше зустрічаються за Вузьким морем.

Поруч стояв дорнієць із мечем на поясі та в зеленому плащі. Він був темноволосим, із оливковою шкірою та приємною зовнішністю. Мабуть це був Деймон Сенд, охоронець від Червоного Змія.

— Цікаво прибуваєте, леді Сансо, — почав розмову євнух. — Із цілою армією та вовком, і думаєте, що всі це схвалюють.

— А ви хто?

— Варіс, міледі. Майстер над Шептунами у Малій Раді нашого любого короля. Я все про вас знаю. Мої пташечки завжди співають мені цікаві пісеньки про кожного у Сімох Королівствах.

— Моя безпека у такім небезпечнім місці як Королівська Гавань стоїть вище того, що про це думають інші.

— Як же грамотно сказано. Істинна донька Неда Старка. Тоді я представлю вам вашого охоронця. Деймон Сенд, байстрюк із Богомилості. Давній друг принцеси Аріанни Мартелл. І навіть більше ніж друг...

— Достатньо, — перервав євнуха Деймон. — Міледі, ви прекрасна як на свій юний вік. Принц Оберін чітко пояснив мені, що вас треба захищати мов зіницю ока. І тепер я бачу, що воно того варте. Прийміть мої меч та щит.

— Приймаю, сер Деймон.

— Для друзів просто Дей. — Усміхнувся дорнієць.

— І це ще не всі. Пройдімо у спальню, там вас чекає ще один охоронець, — підключився лорд Варіс.

У спальні їх чекав ще один охоронець. Тільки був один нюанс. Охоронець був жінкою. Щоправда, не одразу було видно, що це жінка. Обличчя було негарним і трохи навіть потворним як на жіночу красу. Зростом вона була високою, статури міцної, а груди, здавалося, були відсутні. Біляве волосся було коротко стрижене. На поясі носила одноручний меч.

— Знайомтесь, Брієнна з Тарту. Нам її особисто порекомендував лорд Ренлі.

— Міледі, — дівчина стала на коліно, — не зважайте, що я дівчина. Бій у мене в крові, адже я походжу від самого сера Дункана Високого, лорда-командира гвардії короля Ейгона Неймовірного. І для мене честь захищати майбутню королеву.

— Підведіться. Ви вправна з мечем?

— Спитайте Лицаря Квітів. Він добре знає, наскільки у мене важка рука.

— Обов’язково. — Усміхнулась Санса. — Які мотиви у лорда Ренлі?

— Жодних, — відповів Варіс. — Мілорд просто підтримує надійні зв’язки зі мною та лордом Тіріоном. Він надає вам ще більше особистої охорони, бо знає, який... своєрідний його племінник.

— Я вже відчула цю, як ви сказали, своєрідність принца Джоффрі. А до чого тут лорд Тіріон?

— Він зі мною переписується. Принц і його небіж. Більше сказати не можу, бо у королеви та інших сильних у цьому замку руки довгі, а вуха чутливі. А зараз вам слід збиратися на обід із Її Милістю. Королева Серсея не з тих, хто любить довго чекати...

____

Туманний острів

Джон пильно оглядав шеренгу нових присяжних мечів дому Фоґстарк. Завдяки зв’язкам Вендела Мандерлі та Червоного Змія у Вільних Містах ряди воїнів Туманного Острова зростали щотижня. І була це досить різношерста публіка: гордовиті браавосійці, кольорові тайросійці, біляві, наче родичі Дейенеріс, лісенійці, мідношкірі з заплетеним у коси волоссям дотракійці, волохаті ібенійці і ще чимало інших. Джон слабко петрав у мовах, та на щастя, усі набрані бійці володіли загальною, хоч і з сильним акцентом.

— Назвися, бійцю, — мовив Джон до тайросійця з фіолетовим волоссям.

— Асторіс Непотопний, пане, — відповів той.

— Звідки таке прізвисько?

— Пережив три кораблетрощі, сер.

— І справді непотопний. Кому до цього служив?

— На трьох різних торгових кораблях. Тричі бився проти корсарів з Островів Василіска. Зарубав одного шкіпера, що мав базу в Гогососі. А одного разу пережив такий лютий шторм, що сам дивуюся як вижив. Було це біля Димного моря три роки тому.

— Цікава історія. А тебе як звуть, дотракійцю?

— Магго, Крове моєї крові.

— Де ти бився?

— Двічі стикатися із різними халами і перемагав. Та зараз хотіти дізнатися, як жити люди у кам’яних наметах за Отруйними водами.

— Чи можу я тобі довіряти?

— Слово дотракійця непорушне.

— Покажи своє залізо.

Магго оголив довгий вигнутий аракх. Зброя на вигляд грізна, та одного вигляду недостатньо. Навряд чи ним можна пробити панцир.

— Ти ж знаєш, що така зброя не проб’є металеву броню?

— Я цілитимуся туди, де нема залізного одягу.

— Розумно, та якщо це буде повністю закутий у залізо ворог?

— Тоді я повалю його на землю, крове моєї крові. Залізний одяг міцний, та рухатися у нім важко.

— Тоді вітаю в наших рядах.

— Битимусь за тебе, крове моєї крові.

Джон з усмішкою оглянув решту. Погляд зупинився на темношкірому уродженцю Літніх Островів. Костюм з пір’я був геть недоречним, але довгий лук, явно зроблений із літнійського златосерда, мав його переконати у силі цього хлопця.

— Як звешся?

— Марселес, пане.

— Чим б’єшся?

— Я не б’юся. Я стріляю зі свого лука. Справжнього лука із Літніх Островів.

— Наскільки ти вправний?

— Влучаю із шестиста футів у монету.

— Покажеш?

— Із задоволенням.

Джон наказав прибити до тренувального стовпа монету, після чого відрахував меншу відстань — двісті футів. Марселес підняв свій лук, прицілився і послав стрілу точно в ціль. Джон та Озрік підняли брови — монету можна було відправляти на переплавку.

— Вітаю у нашому гарнізоні. Як і всіх вас, хто відгукнувся на заклик принца Оберіна. Та найкращих з вас я відішлю із секретним завданням у Королівську Гавань. Пройдімо зі мною в арсенал. Озріку, відбери сімох бійців.

— Так, мілорде.

Джон сидів у арсеналі, коли туди зайшли семеро: двоє хлопців із земель при Чорноводній, один лісенієць, один тайросієць, Марселес та двоє північан. Супроводжував їх Озрік. Джон приязно усміхнувся всім, після чого почав роздавати завдання.

— Отже так, хлопці. У Королівській Гавані, в Червоному Замку, знаходиться моя сестра Санса. Її визволяти не треба, але треба буде захищати. Ваше завдання таке: замешкати у місті десь поблизу Ейгонового Пагорба. З вами має вийти на зв'язок сер Джорі Кассель, колишній командир гвардії Вінтерфела. Він очолює сили, що захищають мою сестру. Він вам розповість деталі вашої місії та усі умовні сигнали. Донел та Едвін — він вказав на північан — знають сера Джорі в обличчя. Слухайтеся їх в усьому. Гроші на проживання отримаєте від Сема. Усе зрозуміли?

— Так, сер, — відповіли усі в унісон.

— Тоді завтра можете вирушати. Вільні.

Джон вийшов із арсеналу та рушив до замку. Там у покоях Дейенеріс сиділа в компанії Німерії Сенд та кількох молодих дівчат з Білої Гавані. Лорд Вайман особисто попросив її взяти цих дівчат у свій почет. Джон був не проти, адже Дені була потрібна й більша дівчача компанія.

Дорогою він натрапив на тренувальний дворик. Там саме вправлялися Сіріо з Арією. Дівчинка за тиждень практики рухалася швидко і спритно. А її руки миготіли швидше, ніж можна було за ними встежити. Сіріо весь час цокав язиком і вимовляв зауваження:

— Не так різко рукою, дівчинко, це танець води, а не дерева. Стійка ненадійна, стояти маєш непорушно, як скеля. І не так лунко переставляй ноги, треба бути тихою мов тінь. Добре, добре, молодчинка! Швидка мов кішка. Гнучка мов змія. А-а-а, вбита.

— Чому? Я ж виконала усе як ви казали.

— І відкрила ліву пахву, куди я тебе вколов. Згоден, пересічний мечник із Вестероса не зорієнтується так швидко, та той, у кого очі мов у сокола, а руки стрімкі мов змія миттю поранить тебе і дезорієнтує.

— Але ж таких небагато.

— У Вільному місті Браавосі таких достатньо. Сила рук це чудово, та якщо до них додати розум, то станеш неперевершеною. О, лорде Джон. Радий вас бачити. Сестричка ваша чудова і жадібна до знань учениця. Жоден хлопчик у Браавосі не був таким, як вона.

— Радий це чути, Сіріо. І можна з нею трохи полегше? Вона вся у синцях і подряпинах.

— Ніщо не вчить краще, ніж біль та синці. Це спонукає не отримувати рани пізніше.

— Усе гаразд, Джон. Сіріо дуже хороший учитель, — втрутилась Арія.

— Ну то якщо все гаразд, то продовжуйте. Побачимось на вечері.

Джон пішов до замку. За тиждень він уже встиг безмежно полюбити це місце. Він приймав на службу безземельних селян, даючи їм землю для обробки і встановив чіткий розмір своєї частки як податку. Сем та Оберін уже розсилали послання торговцям та багатим людям із пропозицією купівлі риби та крабів, виловлених у водах довкола острова. Джон купив у Мартінтауні та Долині Сутінків рибальські баркаси і найняв на них команди. Люди поки що захоплювалися лордом, що дуже тішило. Цікаво, що буде далі.

Замку були потрібні ковалі та зброярі. А ще конюхи, груми та лучники. У Пентосі знайшовся збанкрутілий торговець, який збирався продати за хоч якісь гроші три торгових коги. Разом із ними йшли команди та екіпаж. Джон вирішив перейменувати їх із «Жарту Джозо», «Літнього Сонця» та «Садулеона» у щось більш близьке до Вестеросу чи Туманного Острова. Та про це варто порадитися із дружиною. Саме для цього він і хоче з нею побачитися.

Дені сиділа на самоті, щось вишиваючи. Джон здивувався цьому факту, адже його дружина не дуже любила подібне заняття. Вони ще не найняли модельєрів для замку, тож поки що жодних обнов не планувалося. Що ж це могло бути?

Джон підкрався ззаду й затулив їй очі долонями. Він почув її здивований зойк і прошепотів:

— Вгадай хто.

— М-м-м-м, не знаю, — Дені звучала грайливо. — Нім? Це ти?

— А у Нім такий голос?

— Сер Озрік, ці речі має право робити тільки мій лорд-чоловік.

— Повтори останні два слова.

— Ти думаєш, я не впізнаю на дотик твої руки, Джон?

— У жодному випадку. — Руки Джона лягли на її личко. Вона повернулась і нетерпляче поєднала свої губи з його.

— Що вишиваєш? — запитав Джон, коли вони розірвали поцілунок.

— Ковдрочку для дитини. Тільки почала.

— І що на ній буде?

— Дракон, що покриває крилами спляче вовченятко.

— А не боїшся, що хтось за це тебе по голівці не погладить?

— Я особисто висварю того, хто залізе у кімнату нашої крихітки.

— Ой, не хотів би я бути на місці того нещасного. — Джон усміхаючись поцілував її знову.

Джон любив їхні покої: простору спальню з великим ліжком, яке попри стан Дені стало просто ідеальним для занять коханням. Новоприбулий мейстер Волкан при запитанні, чи можна робити це під час вагітності відповів схвально, та порадив не робити цього аж так часто — це може змістити дитину в утробі, може ускладнити пологи. Та Джону останнім часом було не до злягання. Поки селяни чи робітники не скаржилися. Тому він часто проводив час або в тренувальному дворику, навчаючи новобранців особисто, або брав якогось нетипового бійця з набраних і просив навчити його протистояти невідомій Джону зброї. Дотракієць Теммо показав йому всі підступні прийоми з аракхом, які міг використати як хал чи його кровні вершники, так і простий воїн з народу конячих лордів. Сіріо також давав йому уроки, але на відміну від Арії Джон ледве встигав за швидким браавосійцем. І молився, щоб такий водяний танцюрист у всьому світі був тільки один. Форел же цокав язиком і бідкався, які ж у Вестеросі повільні воїни.

Дені ж більшу частину дня проводила у компанії своїх нових подруг. Найближче вона здружилася із Німерією Сенд та Квінніфрід Лок. Остання дуже любила слухати оповіді матросів та рибалок, а потім переповідати їх своїм подругам. До шиття ставилась приблизно так само як і Арія, а з музичних інструментів надавала перевагу волинці. Усі дивувались, як лорд Лок дозволив доньці грати на такому нежіночому інструменті, на що та гордо задирала кирпатий носик і твердила всім, що Старі Замки — родовий замок Локів — не визнають південської музики, яку завезли і нав’язали всім андали. Дім Лок визнає лише волинки, малі арфи, барабани та ріжки — музику перших людей. Але усі дами визнавали, що волинка в руках леді Лок звучала чудово, а у поєднанні з арфою та голосом Дейенеріс виходила чудова музика. Дені розповіла усім про барда Абеля і його дикунські пісні, на що всі дивувалися, адже на Курганному полі ніколи не зустрічали жодного барда з таким ім’ям. Тож особа співця обросла більшою кількістю таємниць.

З входом у нове положення Дейенеріс ставала все гарнішою та привабливішою. Якщо до вагітності вона просто вирізнялась своїми волоссям і очима, то тепер дівчина ніби світилася дивним неземним сяйвом. На цьому тлі кожен ставав ще вродливішим ніж був, а будь-яке світло штучного походження горіло ще сильніше і яскравіше. Попри ранній строк — тільки півтора місяці — Дені уже їла за двох і ставала капризною. Наприклад, раптово хотіла солоної тріски, варених раків чи парену куріпку. Джон уже боявся, що буде на пізніших термінах. Але капризи дружини приймав із гідністю. Любов — це ж трохи жертовності.

— Ти вже думав, як назвемо дитину? — спитала Дені.

— Чесно, ще надто рано. Ми навіть не знаємо, хто в нас буде. А раптом у тобі живуть двоє малюків. І мій батько ніколи не обирав ім’я до народження. Вважає, що це нашкодить дитині чи матері.

— Але ж ти не віриш в забобони?

— Ні. Та це трохи схоже на поділ ще незаробленого золота. Ми ж не знаємо, хто в нас буде, і на кого це маля буде схожим.

— То давай пофантазуємо. Я б хотіла, щоб у нас була дівчинка, схожа на Старків. З твоїми очима, носом і губами.

— А я думаю, що вона повинна бути такою ж красунею як ти.

— О-о-о, Джон. Ти вважаєш свою зовнішність неправильною для дівчат? Вона ж буде схожа на твою тітку Ліанну.

— Тоді нехай у цієї копії тітки Ліанни будуть твої очі. Хай це буде її особливістю.

— Отже, дівчинка з твоїм обличям і волоссям але з моїми очима. Назвемо її Ліанною.

— А може годі чіпати імена померлих?

— Джон, мене назвали на честь доньки Ейгона ІV, яку віддали заміж за Мерона Мартелла. Вона була чудовою правителькою Дорну. Твоя тітка Ліанна була окрасою Півночі. Чому б не бажати їй такої долі?

— Ліанна Фоґстарк. Діамант Півночі. Звучить. Я згоден. А якщо буде повністю як ти, тільки з моїми очима?

— Я не знаю. Мало валірійських жіночих імен, чиї носії мали б щасливу долю. Хіба що Алісанна, Добра Королева, дружина Джейхейриса Миротворця.

— Алісанна. Просто ідеально.

— А ти б хотів сина? Повністю схожого на тебе.

— Дуже. Я б вчив його їздити верхи, битися на мечах і стріляти з лука. Зробив би його ідеальним лордом.

— То як тобі Еддард?

— Що? На честь батька?

— А хіба ти не хочеш вчити маленького Неда усьому, що ти недавно перелічив?

— А якщо Робб так захоче назвати свого сина?

— Не хвилюйся, Маргері точно змусить назвати його Лео чи Лютор. Або Джон.

— Тоді я спокійний. А якщо малюк буде валірійської зовнішності?

— Еймон. На честь Лицаря-Дракона. Чи Дейрон. Обидва Дейрони були достойними правителями.

— А може не на честь когось із твоїх предків?

— Чому це?

— Тайвін Ланністер за таке по голівці не погладить. Він повважає, що ми замахнулися на трон.

— Хай собі думає що захоче. Ми звітуємо тільки твоєму батькові. А стосовно імен, то це наші діти, називаємо як хочемо. І якщо король Роберт боїться дитячих імен, то до біса такого короля.

— А це вже звучить як заклик до бунту.

— Та байдуже. Хай Роберт спробує напасти на нас, якщо хоче остаточно знищити дружбу з батьком.

— І все одно не варто аж так випробовувати його терпіння.

— Ти хочеш сказати, терпіння Тайвіна Ланністера? Він не посміє нападати на нас, якщо не побачить для себе зиску. Ланністери ж на золоті зациклені.

— І не посперечаєшся.

На якусь мить вони просто ненадовго затихли. Джон поклав їй руки на живіт. Звичайно ж малюк іще не сформувався, тож рухів очікувати не варто. Але сам дотик до ще ненародженої дитини приносив йому заспокоєння, яке переростало у спокій за дитину.

— Мілорде, до вас один копач, — раптом з-за дверей почувся голос вартового.

— Зараз вийду. Тобто вийдемо, — відповів Джон і подав дружині руку. Подружжя зайшло до соляріїв, де їх чекав трохи перемазаний копач.

— Вітаю. Чим завдячуємо візиту? — запитав Джон.

— М’лорде... — почав той, — я сьо’дні як завше приступив до роботи. Ми з хлопами діставали для вас ті файні блискучі камінці, шо ви їх брульянтами зовете. Так-во, один з нас вкопав-си так глибко, шо геж кайло вломов. І к’ли подививсі об шо, то зобачив о-то-во. Якись чорний, геж темний брульянт, чи шо то т’ке не знам. — Він дістав з-за пазухи чималий чорний камінь.

 Джон вже був готовий простогнати, що це драконове скло, яке добувати дорожче, ніж продавати, та побачив, що це не воно. Це був чималий камінь, на вигляд як діамант, але чорний мов ніч. Він одразу зрозумів, чому об таку штуку обламали кирку — розповіді про настільки тверді камені, що аж залізо ламалося, були поширеними.

— Покличте мейстера Волкана, — попросив Джон охорону.

— Коли мейстер прибув, Джон одразу запитав його, що це таке.

— Неможливо. — Округлив очі мейстер. — Де ви таке знайшли?

— Як вас звуть, копачу? — спитав Джон.

— Зивік, пане, — відповів той, а потім обернувся до мейстера. — Знайшлись-мо те в шахті коло пригірка. А шо то т’ке?

— Це надзвичайно цінний камінь. Моріон, або ж драконів діамант. Кажуть, що у Валірії один такий камінь коштував як обладунок і зброя з валірійської сталі та золота. Король Ейгон Завойовник прикрашав таким збрую свого дракона. Ніде у Вестеросі такого не знаходили.

— Тепер знайшли. Доведеться мені рушати в Королівську Гавань, — мовив Джон.

— А чому це? — запитала Дейенеріс.

— Мені потрібні найкращі ювеліри та ковалі. І ні, тебе не візьму. В тебе дитина, а вагітним не бажано плавати по морях чи тинятися неблагополучними районами. І ще мені потрібен хтось, хто керуватиме замком за моєї відсутності.

— Але я не уявляю, як вбивати час поки тебе не буде.

— А ти попроси Нім та Сема допомогти з ескізами для майбутніх прикрас. Хочу побачити тебе у золотому намисті із цими каменями. Чи тіарі. Обирай сама. У тебе хист до малювання чи дизайну.

— Тіарі? Хочеш мене коронувати?

— Королевою мого серця. А потім Королевою Кохання та Краси, коли у нас народиться наше малятко.

— Ти вже турнір задумав?

— Не бачу в цьому нічого поганого.

— Тоді щасливої дороги...

Chapter Text

IX

Астапор, Бухта Работорговців

— Чи справді Бездоганні найкраща піхота у Ессосі? — запитав Візерис високою валірійською.

— Ви ображаєте нас, сер. Бездоганні це найкраща піхота в усьому відомому світі, — пробурчав у відповідь Кразнес мо Наклоз. — Дивіться на них уважно. Вони всі діють як один механізм і не зважають на загибель побратимів. Вони стоять тут щодня під сонцем чи зливою. Навіть якщо усі вони попадають мертві й з них залишиться стояти тільки один, то й він стоятиме, поки сам не впаде замертво.

Бездоганні стояли рівним строєм із зброєю і тільки в пов’язках на стегнах, хоча враховуючи, що вони євнухи, цей елемент гардеробу був необов’язковим. Усі мали точену фігуру, порожній вираз обличчя і гладкі безволосі тіла.

— Чим вони б’ються? — спитав Візерис.

— Бездоганні з дитинства вчать науку трьох списів, тесака й щита. Але якщо дати їм якусь іншу зброю, то вони опанують її швидко.

— А як їх тренують?

— Ще з дитинства, коли їх тільки забирають у матерів, починається їх навчання. Спершу їх каструють. Відрізають і прутень, і тестикули. Якщо відрізати лише останні, а прутень залишити, ерекція залишиться, хоча звісно ж запліднити когось вони не зможуть. Уся хіть з них вирізається разом із чоловічим багатством. Хлопчикам дають цуценят, з якими вони граються і за якими доглядають. Через рік вони мають те цуценя задушити. Хто не зможе — відсіюється. Ще через рік, щоб перевірити їхній послух, майбутніх Бездоганних відправляють на невільничий ринок із срібною монетою по немовля. Те немовля вони повинні відібрати у матері і вбити. Срібняк іде не матері, а власнику її й немовляти. Бездоганні не крадуть. Потім їхні навички відточують до досконалості. І аж тоді вони отримують шолом з гостряком. Отримавши його бійці розуміють, що усе найгірше позаду. Бо для них нема нічого гіршого, ніж тренування.

— Варварство, — прошипів сер Джора.

— Що там дід шепче? — спитав володар.

— Каже, що це варварство, — відповів Візерис.

— Скажи дідові, що від нього сцяками тхне. Якщо хочете ідеальне військо, то Бездоганні те, що треба. І якщо визначилися, що берете їх, то покваптесь — з дня на день сюди приїде корсарський король, який хоче купити їх для команди. Досить кумедний тип з кумедним прапором. Кого ти оком налякаєш?

— Упізнаю я цей прапор, — прохрипів сер Джора. — І чимало цей корсар випив крові у Ведмежого острова.

— А наскільки вірні Бездоганні? — проігнорував коментар Мормонта принц.

— Вони виконають ваш будь-який наказ. Накажете вбити населення — зроблять. Накажете в море кинутись — без питань. Накажете на мечі впасти — із всією відданістю.

— Ану перевіримо. — Візерис підійшов до гіскарця. — Як звешся, солдате?

— Чорний Тхір, ваша милість.

— Чудернацьке у тебе ім’я.

— У них нема єдиного імені, — прогарчав Кразнес. — Вони щодня тягнуть нові імена із діжки. Якщо запам’ятовують, як їх звуть протягом дня, отже для бою годяться. Як тебе звали вчора? — спитав він у Тхора.

— Білий Пацюк.

— А позавчора?

— Зелена Мавпа.

— А двічі позавчора?

— Уже й не пам’ятаю.

— Отож. Бо всі вони ніхто і звуть їх ніяк. Та ви мабуть хотіли щось йому наказати?

— Так. Чорний Тхоре, зараз же стань на руки.

— Відданий вам радий виконати наказ. — Бездоганний ловко став на руки. І застиг у цій позі.

— Чому він не стає назад на ноги? — спитав Візерис

— Бо ви не наказали. Бездоганні навіть дихають тільки тому що їм наказано.

— Чорний Тхоре, стань назад на ноги.

— Як накажете. — Бездоганний перевернувся на ноги.

— Це не все, що вони можуть. Вони навчені не зважати на біль. Ось, подивіться!

Кразнес мо Наклоз підійшов до одного бійця картійської зовнішності.

— Меча, — прошипів той.

Бездоганний видав йому короткий меч. Рабовласник витяг його з піхов і підійшов до вояка.

— Бездоганні не можуть злягатися, то для чого їм соски? — володар схопив сосок пальцями і взявся його вирізати. Коли Кразнес закінчив, бездоганний все ще стояв, ніби нічого не сталося.

— Бачите?! — спитав рабовласник. — Хай їх четвертують чи на повільному вогні припікатимуть, вони й не пискнуть.

— Відданий вам був радий послужити, — промимрив бездоганний без соска.

— Це нелюдство, — прохрипів сер Джора. — Так з людьми не можна. Що, якби серед цих сердег був ваш син чи небіж?

— Що там старий бурмоче? — спитав Кразнес.

— Він каже, що це не по-людськи. І якби на місці того хлопця був ваш син чи небіж?

— Ха-ха-ха! Скажи старому, що він тупий і не розуміє, як треба кувати сталь! А мої сини чи небожі зараз сидять вдома, попиваючи вино з хурми і заїдаючи собачатиною. Бездоганні мов валірійська сталь. Щоб отримати ці чудові властивості її перековували й укладали хвилями. Так само й ми робимо, коли вишколюємо бездоганних. Вони — переродження залізних легіонів Старого Гісу.

— Звучить і справді потужно. Як і виглядає. Скільки у вас солдатів на продаж?

— Вісім тисяч. Усі вишколені та озброєні. Іще є шість сотень, котрі сформують дев’яту тисячу. Ще чимало досі граються із щенятами. А вам скільки треба?

— Усі вісім тисяч шістсот готових.

— Ха! Бачу, що враження справили ми належне. Та що ви за це даєте?

— У мене є десять тисяч золотом. А ще чимало тоарів: шкури зорсів і тигрів, спеції з Літніх островів, шовк, мірське мереживо, скриня сапфірів і ще чимало всякого іншого.

— Ха, звучить заманливо. Тільки ви гадаєте, що один бездоганний коштує один золотий? Не смішіть мої сандалі! Наші бездоганні варті хоч усіх тих лицарів із дикого Вестеросу.

— Але ж крім золота...

— Плювати, що там іще є крім золота! Цього недостатньо, щоб купити цілу армію. Якщо не маєте ще чогось вартісного — або купуєте стільки, на скільки вистачить, або геть звідсіля шукати перекупних мечів!

— А скількох я зможу купити за десять тисяч?

— Шість сотень! Разом з іншим товаром — півтори тисячі. Якщо додасте свою корону — додам іще сотню. Але не більше! Добрі володарі Астапора не продають вартісний товар за безцінь!

— Ось і проявилася гнила натура работорговців, — прошипів сер Джора. — Моя вам порада: ліпше не спускайте золото магістра Іліріо на мізерні сили. Краще рушаймо на Мантарис і там заплатимо перекупним мечам.

— Володарю Кразнес, ваші ціни вкрай завищені. Гадаю, мені варто повернутися на корабель і подумати. Був радий з вами познайомитися і дізнатися про силу бездоганних. Зустрінемось завтра зранку.

Кразнес понуро провів їх поглядом. Очевидно, голомозий рабовласник бажав сьогодні збагатитися. Та Візерису було байдуже на фінансові апетити гіскарця. Йому була потрібна армія, байдуже якої чисельності, головне — хорошої якості. Бездоганні підійшли б ідеально. Та торговець задер ціну. Хоча цього й варто було очікувати. Цікаво, що на це скаже сер Джора.

— То що скажете, сер Джора?

— Моя вам порада: рушайте на Мантарис і там купіть вірність перекупних полків. «Другі Сини», «Ворони-Буревісники», «Барвисті Стяги», «Несхитні Щити», «Гнані Вітром», «Бойові Коти» — це чимала потуга на такі гроші, як у нас.

— Та вони засвітять п’ятками, щойно Узурпатор виставить хоча б зо дві тисячі панцирної кавалерії! Бездоганні загинуть, але не втечуть. Мені потрібні саме такі солдати і крапка!

— Тоді в нас не лишається вибору. Я беріг цей план на чорний день, та боюся, доведеться втілити його.

— І що це за план?

— Він вам не сподобається.

— Кажи!

— Рушаймо на Мієрин. Тамтешні Великі володарі походять із давніх родин Старого Гісу. Укладемо з ними угоду (бажано через шлюб), дамо їм можливість збувати рабів у Вестеросі, а на додачу укладемо союзи з іншими містами: Юнкаєм, Астапором, Новим Гісом, Толосом, Еллірією та Мантарисом. Якщо пощастить — навіть із Волантисом. Раби та гроші їх точно зацікавлять.

— Ви хочете, щоб я одружився із якоюсь гіскарською любителькою собачатини?

— А як іще взяти до себе бездоганних?

— Знаєте, це звучить як план. Та якщо чесно, він незугарний. Дуже кострубатий і містить купу «якщо» і «ймовірно». Але я не проти. Якщо для повернення трону доведеться продати частину вестеросців у рабство, я зроблю це. А ще хочу влаштувати у Драконовому Лігві бійцівську яму, в якій після перемоги побачу, як битимуться на смерть Царевбивця, Пес Узурпатора з Півночі та сам Узурпатор. Я хочу сам заколоти його своїм мечем, а труп згодувати шакалам. Рушаємо в Мієрин просто зараз...

___________________________________________________________________

Королівська Гавань, десь на Сталевій Вулиці

Джон ішов у кузню, до якої його скерував лорд Стенніс. За його словами, в кузні Тобо Мота із Когору було декілька вправних підмайстрів. Один із них на ймення Джендрі був особливо вправним. Саме його лорд Драґонстоуну особливо рекомендував Джону. Мовляв, він дуже талановитий попри походження. Яке ж у нього походження, щоб його порівнювати із талантом? Джон не знав.

Нарешті він знайшов вивіску. Як і будь-який уродженець вільного міста Когор, Тобхо Мот помістив на вивіску голову цапа — оберега його батьківщини. Джон увійшов в крамницю при кузні, де саме сидів лисий міцний чоловік.

— Доброго дня. Я можу розмовляти із майстром Тобхо Мотом?

— Ви із ним розмовляєте, — відповів коваль. — З ким маю честь говорити?

— Мене звати Джон Фоґстарк. Я шукаю для свого замку на Туманному острові вправних ковалів.

— Одразу кажу: ні. Я не проміняю багатства Королівської Гавані на якийсь північний острів, — відповів той.

— Ви сам мені не потрібні. Лорд Стенніс рекомендував мені кількох ваших учнів. Серед них виділяв одного таланта, що зветься Джендрі. Чи можу я його побачити?

— Так, звичайно. Джендрі! Тебе бачити хочуть! І принеси свій шолом!

— Шолом? — перепитав Джон.

— Зараз усе дізнаєтесь.

Джендрі виявився міцним та високим хлопцем, трохи старшим за Сансу. Мав густу чуприну чорного мов смола волосся й пронизливі блакитні очі. І їх колір страшенно нагадував Джону декого. Здається, такі ж очі й у лорда Стенніса. Вони родичі? Треба буде поговорити про це із помічником брата короля сером Девосом.

В руках Джендрі тримав гарний шолом у формі бичачої голови. Усе було надзвичайно деталізованим, ніби це була справжня голова тварини. І викуваний був якраз по розмірах голови хлопця.

— Не продається, — одразу випалив Джендрі.

— Я не по нього прийшов, — відповів Джон. — Майстре Мот, наскільки хлопець вправний?

— Уже давно мечі кує. І просто чудові. Ще кращі в нього кинджали та обладунки. Я вчу його читати і писати, щоб він розумів замовлення без сторонньої допомоги.

— Як добре ти читаєш, Джендрі?

— Загальною вже легко. Пишу трохи грубо, але майстер каже, що все владнається. Високої валірійської він поки мене не вчив.

— Ти б хотів приєднатися до мене на Туманному острові?

— В сенсі? До війська?

— Ні. Стати старшим ковалем у моєму замку. Я платитиму тобі двадцять драконів щомісяця, а ти за це робитимеш для моєї родини зброю.

— Двадцять драконів щомісяця? Мені тільки тринадцять. Я ще не вмію так добре працювати.

— Відточиш навички постійною практикою. Майстре, ви що про це думаєте?

— Він ще надто юний для цього. Джендрі, якщо ти залишишся, я навчу тебе високої валірійської і навіть перековувати валірійську сталь.

— Мови його навчить моя дружина, — відповів Джон. — Бо вона й мене її потроху вчить.

— Джендрі ще надто юний, щоб працювати в замку.

— А я надто юний, щоб збирати найманців по Вільних містах.

— Я згоден, — відповів Джендрі. — Тут я навряд чи зможу зрости. А у лорда Джона я зможу навіть збагатитися. Вибачте, майстре, але я уже переріс учнівські роки і ви це знаєте.

— Хай буде так, — прохрипів коваль. — Я дозволяю. Можеш збиратися.

— Дякую, що вчили мене, майстре Мот...

____________________________________________________________________

Джон узяв із собою Джендрі й рушив на вулицю Шовкову. І ні, не у бордель. Джон одружений чоловік із вагітною дружиною, тож послуги платних жінок йому ні до чого. Просто на Шовковій був один віддалений трактир, де можна було зустрітися з Джорі й поговорити про те, наскільки вивчено місто і куди можна буде рухатися в небезпечній ситуації.

Разом із ним йшли і його люди. Джорі мав поселити їх десь у цих місцях і час від часу слати повідомлення. Окрім цих сімох у столиці ще було десятеро людей, яких прислали з Півночі саме за вказівкою Джона. Джорі вже їх розселив і роздав задачі. Час познайомити його із ще сімома бійцями.

Джорі зустрів його у наміченій пивничці. Прийшов сам і у плащі з каптуром. Джон залишив Джендрі на вулиці, а сімох бійців узяв із собою. Сівши у куток подалі від шинквасу він почав розмову.

— Як тут Сансі? Все подобається?

— Просто іскриться щастям. Не може дочекатися, коли Джоффрі спричинить привід, щоб робити звідси ноги.

— Усе аж так погано?

— Ну як сказати... Лорас каже, що той малий не вміє стежити за язиком. Він на словах галантний лицар, а на ділі тремтить, коли Леді на нього косо гляне.

— То Леді не позбулися?

— Де там. Бронн особисто її вигулює. Спочатку Леді його не дуже любила, та він їй на кожному привалі давав трохи шинки, тож полюбила. Про Джоффрі цього не скажеш. Він їй намордник наказує вдягати.

— А як той нещасний, хто це робить, досі з обома руками?

— Це робить Санса. Леді їй вірить.

— Пощастило. А що ще наш майбутній король любить устругнути?

— Переважно любить стріляти в птахів. Але в день знайомства здивував нас тричі: спочатку сказав, що хоче вирізати населення Блошиного Дна, бо вони смердять. Потім обізвав старих богів дикунством. А після цього пропонував відрізати язика і вибити зуби Леді.

— О боги! А королева?

— Королева Серсея поки що поводиться добре. Та певен, що через півроку все погіршиться.

— А король?

— А що король? Перегар від нього вже не такий сильний, як до приходу Тайвіна Ланністера. Сер Баристан мені розповів, що бувало король лежав з похміллям три-чотири дні. Але зараз його тесть потроху затягує гвинти тугіше. Та все одно він тут не при справах. Без алкоголю та повій із задоволення лишається тільки їжа. От і сидить та все кабанятину уплітає за дві щоки.

— Батько буде не в захваті. Тепер по ділу. Цих-ось хлопців, — Джон вказав на сімох за спиною, — маєш розселити недалеко до замку.

— Зроблю все, що в моїх силах. А що не зроблю я, зроблять Лорас чи Варіс.

— Ти довіряєш Варісу?

— Варіс дав нам ще одного охоронця. Рекомендував його, до речі, сам Ренлі.

— То що, Штормові Землі на нашому боці?

— Скоріше проти Ланністерів. Або Лорас натис.

— А лорду Ренлі можна довіряти?

— Гадаю, так. Він хоч і на вигляд марнославний, та розуму трохи має. І через Лораса повідомив, що підозри лорда Старка щодо ідеї виявились правдивими.

— Щось ти надто багато про Лораса говориш. Ти часом Бет з ним не зраджуєш?

— Дуже смішно, Джоне. Просто він хоче висвятити мене в лицарі.

— З якої такої радості?

— Бо я точно заслуговую цього більше ніж, скажімо, Гора чи Ейморі Лорч.

— Абсолютно згоден. А як Санса взагалі почувається в Червоному Замку?

— Терпимо. На публіку грає невинну дівчинку, а в компанії своїх охоронців тільки й молиться, щоб Джоффрі нарешті щось устругнув, що б спричинило розрив заручин. Та годі про мене й твою сестру. Що там ти? Леді Дейенеріс все ще гучна в ліжку?

— Уже не настільки.

— І чому? Згасла іскра?

— Ні. Ми чекаємо дитину.

— Жартуєш?

— Я ж не вмію жартувати.

— Вітаю, друже. Кого хочете?

— Та все одно. Хоча я б хотів близнюків. Хлопчика і дівчинку.

— Йой, полегше. Пожалій свою дружину. Вона тобі людина, а не кролиця.

— Згоден. Я питав Дені, кого вона хоче, та і вона особливо про це не думає. Їй просто хочеться обійняти нашого первістка.

— І я б хотів уже тримати нашого з Бет малюка. Тільки все ніяк не виходить.

— А вона хоча б тут?

— Позавчора прибула, і я ледь не пропустив свою чергу.

— Буває. До речі, Санса часто гуляє по місту?

— Сьогодні якраз десь тут неподалік. Хочеш її зустріти?

— Не відмовився б. Хочу її дещо запитати.

— Тоді гайда.

Обоє розрахувалися за ель і вийшли з пивниці.

Знайти Сансу виявилося неважким завданням. Як і будь-яка поважаюча себе леді, юна Старк саме зайшла у модну крамницю. Туди саме привезли новий пурпуровий волантійський шовк. Була не сама — разом з нею побачили ще одну дівчину. Вона була білявою, тендітної статури, але оливкова шкіра видавала в ній дорнійку. Джон одразу почав згадувати ім’я третьої доньки Червоного змія. Здається, її звали Тієнна. Тієнна Сенд. Як її пропустили в оточення Санси, і в сімох пеклах невідомо.

— Привіт, сестро, — привітався Джон. — Вітаю, леді Тієнно.

— Джон. — Санса приязно усміхнулась. — Не чекала, що ми побачимось так швидко. Що ти тут робиш?

— Прибув шукати молодих ковалів, що бажатимуть трохи охолодити кров у моїх туманах, і заодно побачити молодшу сестру. Тобі вітання від Арії.

— І їй вітання від мене. А звідки ти знаєш леді Тієнну?

— Її батько допомагає мені. Питання в тому, звідки вона тут з тобою?

— Деймон запросив. — Кокетливо усміхнулась білявка. — Нім, бачу, багато тобі про мене розповідала. Як їй у ваших холодах?

— Або пліткує з Дейенеріс та Квінніфрід, або розслабляється у гарячих джерелах. З перервами на навчання Арії мистецтву самозахисту.

— Ой, підозрюю, вона вже їй такого нарозповідала, що Санса розчервоніється при першому реченні. Я думала, на Півночі люди не такі закуті в панцир невинності, як тут чи у Річкових Землях. Коли я розповіла Сансі, як ми з Арі поділили Дрю між собою, вона ледь не знепритомніла.

— Більше не розповідай їй нічого подібного, бо леді Старк прокляне тебе.

— То он хто її в це закував. А я думала, що це ваша септа. Ну нічого, коли Санса досягне віку Елії, я її навчу багато чого. Наприклад, як правильно обирати чоловіка. Цей Джоффрі мені взагалі не до душі.

— Як і мені, — втрутилась Санса. — Дрю ж розповідав тобі, що я тут щонайбільше на два роки.

— Не говори цього на всю Королівську Гавань. У Варіса вух більше ніж у Кривавого Ворона очей.

— Даруйте. А як там Дейенеріс? Я сумую за нею страшенно.

— Дейенеріс просто чудово почувається. І у нас скоро буде малюк.

— Вітаю! — Санса обійняла Джона. — Вона в порядку? Дитина ж це мабуть важко.

— Поки термін невеликий, але вона вже їсть за двох. І капризує стосовно їжі.

— Перекажи їй мої щирі вітання. І коли дитина народиться, я із задоволенням навідаю вас.

— Хотів би я цього. — Джон повернувся до Тієнни. — У вас гарні браслети. Не підкажете, хто їх зробив?

— Дякую. — Піщана Змійка знову невинно усміхнулась. — У Лісі живе дуже вправний майстер Кретеос Тілларес. Має ще кількох учнів, не менш майстерних ніж він. А вам потрібно щось замовити?

— Мені потрібен хороший ювелір. Ми знайшли на острові поклади драконового діаманту і хочемо робити з ним прикраси.

— Ого, — одночасно здивувались обидві леді.

— Я сьогодні ж напишу йому і попрошу відіслати двох найкращих до вас. Та це буде не за «спасибі», — Тієнна на останніх словах підступно усміхнулася.

— Перший браслет із драконовими діамантами буде передано вам, леді Тієнно. — Одразу перейшов у атаку Джон.

— Це само собою. Та я бажаю прикрас не тільки для себе. Моя люба сестричка Аріанна дуже любить прикрашати себе коштовностями. Надішліть їй щось красиве із цим каменем, і Дорн стане вашим вірним другом.

— У мене вже є дружба Дорну. Ваш батько допомагає мені.

— Цього недостатньо. Батько відмовився від претензій на Сонцеспис. А от Аріанна — законна спадкоємиця. Якщо матимете її дружбу — матимете дружбу Дорну.

— Гаразд, я зроблю їй такий подарунок. Врешті-решт я чув, що у вас сестринські взаємини, тож хай вона не почувається обділеною. Та в мене є прохання до вас усіх: навіть не думайте фліртувати зі мною, якщо ми перетнемося тут, в Дорні, Червоному Замку чи деінде. Я одружений чоловік, а від дорнійця-рогоносця страшніша тільки ревнива дружина-Таргарієн.

— А так хотілося. Гаразд, я згодна. Чекатиму на подарунок з нетерпінням.

— А мені щось буде, брате? — поцікавилась Санса.

— І тобі, і Арії, і Маргері, і леді Кейтлін — усім членам моєї родини будуть прикраси з драконовим діамантом.

— Заздалегідь дякую...

_________________________________________________________________

Туманний острів

Дейенеріс, Німерія та Квінніфрід весело проводили час в купальні. Наближались сутінки, усі справи було завершено ще по обіді, тож настав час розслабитись. Дейенеріс страшенно полюбила місце, де є безліч гарячої води і ніхто не турбуватиме протягом дня. Обидві її подруги ще не були в цьому місці, Джон відбув до Королівської Гавані, тож дівчина вирішила показати їм своє улюблене місце в замку. І дорнійка, і північанка одразу вподобали широкий басейн з гарячою водою, тож вдосталь наплескавшись лягли біля бортів і взялися пліткувати про все, що траплялося на острові.

— Я сьогодні в порту бачила літнійця, — захоплено мовила Нім. — Сказати чесно, я не дивуюсь людям із темною шкірою. Моя молодша сестра Сарелла наполовину літнійка. Та от з чоловіком звідти я б лягла із задоволенням. Шкода, що лорд Джон відіслав того лучника в столицю.

— Хто-хто, а дорнійки тільки й думають про те, як спокусити ще когось, — недбало кинула Квінніфрід. — Невже ваші чоловіки вас не задовольняють цілком? Чи вони й справді, як злі язики кажуть, більше по вівцях?

— Чоловіки що в Дорні, що поза ним, люблять в гречку стрибати, — відповіла дорнійка. — Тільки у Дорні завдяки крові ройнарів ми ділимо секс з обов’язку і секс для задоволення чи, скажімо, з інтересу. Мої сестри від різних жінок. Обара від хвойди із Староміста, я — від шляхтянки з Волантиса, Тієнна від септи, Сарелла від торговки з Літніх островів, а інші чотири — Елія, Обелла, Дорея і Лореза від теперішньої супутниці мого батька леді Елларії Сенд. Та ми усі любимо одна одну, байдуже, хто наші матері.

— Якби ж на північ від Червоних гір було все так просто, — зітхнула Квінніфрід. — Лорд Болтон втратив сина, і тепер думає узаконити свого байстрюка Ремсі. А лорд Старк...

— Ні слова про мого прийомного батька, — різко втрутилась Дейенеріс. — Якби він, так би мовити, не вскочив у гречку, я б мабуть зараз була мертвою. Чи заляканою повією в одному з борделів Мізинця. Чи ще гірше — септою або німотною сестрою.

— А тобі не подобаються септи? — усміхнулась Нім.

— Якщо вас вчила септа Мордейн, то ви зненавидите усіх. Того не роби, сього не роби, леді це не личить. А в мені кров драконів. Я не шити в башточці хочу. Я хочу бути компаньйоном свого чоловіка в його справах, а не вмістилищем для спадкоємців. Та для неї ці слова рівноцінні богохульству. Тому я й не поклоняюсь Сімом. Старі боги значно кращі за нових.

— Не заздрю тобі, подруго. — Квінніфрід скорчила болісну гримасу, а Німерія захлиналась вином від сміху.

— Я теж вчила Семиконечну Зірку. Щоб потім робити цілком протилежне написаному. — реготнула Нім і всі з нею захихотіли — А от Аріанна... легше полічити, з ким у Сонцесписі вона не спала. Чи принаймні не спробувала спокусити.

— А потім дивуєтесь, чому дорнійок вважають шльондрами, — вколола її Лок.

— Мусимо відповідати сформованому образу. — Нім гордо виструнчилась у воді так, що обом її співрозмовницям відкрився вид на розкішний бюст дорнійки.

— Я так тобі заздрю. В тебе чудова фігура. Особливо груди. — Квінніфрід сумно глянула на свої невеликі й, на її думку, неправильної форми.

— Квінні, тобі скільки? — спитала Дейенеріс.

— П’ятнадцять. Ще рік і я вийду за Русе Ризвела. Батько сам домовлявся про шлюб, і ми один одному до вподоби. Та я боюсь, що він гляне на мене в шлюбну ніч і...

— Припини це зараз же! — гримнула Дені. — Я приблизно так само думала на моєму з Джоном весіллі попри розкутий голос. Я теж трохи боялась, що в нього на мене не встане, та бачила б ти, як він витріщався на мене, коли я роздяглась цілком.

— У тебе валірійська зовнішність. А я? Звичайна північна дівка, тільки народилась у замку, а не в хижі.

— Кожна з нас по-своєму гарна, — почала її втішати Німерія. — Моя сестра Обара має прізвисько Коняка і весь час тягає за собою спис. Але вона вже стількох чоловіків затягла в ліжко, що й важко полічити. Будь певна, через рік ти точно станеш гарнішою. А я? Я від тебе на десять років старша, тож не комплексуй. А на весілля ми з Дені з тебе таку лялечку зробимо, що в усіх щелепи відпадуть. Правда, подруго?

— Обов’язково, — запевнила Дені.

— І якщо мова пішла про чоловіків, — Німерія занурилась у воду, бо ставало холодно, — Дені, зізнавайся, що Джон з тобою виробляє? Ти майже щоночі стогнеш на весь замок.

— О-о-о-о, він... як би це пояснити... в нього дуже вправний рот. І пальці.

— Не зрозуміла.

— Він просто втілення поняття щеняча любов.

— Що-що? Ти стогнеш від цього?

— Він проявляє її там, де я найбільш чутлива. На шиї, грудях, і навіть на...

— Де?

— Підійди скажу на вухо.

Нім підпливла і Дейенеріс прошепотіла їй те, від чого дорнійка округлила очі.

— Серйозно?

— Ага.

— Чорт, я мушу спробувати. А ти його не вдовольняєш так само?

— А можна і так?

— Чоловіки це люблять страшенно.

— Я думала про це. Та він не дає можливості. Спочатку я кінчаю від його язика і пальців, і поки я переводжу подих він вже переходить до основних дій і я кінчаю вдруге. А іноді втретє.

— Коли він повернеться, зроби йому це. Повір, чоловіки від цього кінчають ще швидше, ніж від основної частини.

— Гей ви, розкуті, — раптом нагадала про себе Квінніфрід. — А про незайману ви забули, що говорите про такі сороміцькі речі?

— А тобі це тільки на користь, — відповіла Дейенеріс. — Чоловіки можуть говорити хоч до посиніння, які в нас гарні носи, очі чи волосся. А насправді їх цікавить тільки те, що ми ховаємо під сукнями. Тож час тобі дізнатись більше про шлюбні справи.

— Я знаю, що роблять у першу ніч. Зазвичай це боляче. Та потім звикаєш.

— Якщо чоловік не здатен зменшити біль у ваш перший раз, то він тебе не вартий. Але це не означає, що ти повинна просто лежати мов колода. Піди йому на зустріч. Скеруй його, покажи, що тобі подобається. І тоді все вийде гладко. Знаю по собі.

— А у мене все було не так. Я вже й не пам’ятаю, хто був моїм першим. І чесно кажучи було не настільки боляче, як я думала. Та чоловік був досвідченим і діяв обережно. Мені навіть сподобалось. А потім... бачила б мене мати, то посміялася б і спитала, чи я хоч місячний чай вживаю.

— Я була тільки із Джоном. А інших мені й не треба. Я кохаю його вже шість років. І скоро в нас буде дитина.

— Боїшся пологів? — спитала Квінні.

— Важко сказати. Леді Старк казала мені, що перші пологи даються важко. І що це боляче. Але щастя того, що тримаєш на руках плід свого кохання варте цього болю.

— Якби ж усі жінки могли цим похвалитись, — підмітила Нім.

На мить запанувала тиша. Уся трійця мирно лежала на воді, попиваючи вино. Дейенеріс широко усміхалася. Ще б пак, майже два місяці тому вона була непеною в завтрашньому дні, а зараз у неї є люблячий чоловік, подруги, місце, яке вона може назвати домом, і скоро їхня сім’я виросте. А коли Джон повернеться, вони разом засядуть над чимось цікавим. Наприклад, розпланують поселення для новоприбулих. Чи перебиратимуть ескізи для майбутніх коштовностей із драконового діаманту. Складно уявити, скільки грошей це принесе їх дому в майбутньому...

Chapter Text

Х

Вінтерфел

Нед сидів у Божім гаю, поринувши у роздуми. Вже два тижні як його двоє вихованців покинули Вінтерфел. Він дуже любив їх обох. Джон був добрим, трохи соромливим хлопцем, і водночас вправним мечником. Робб, Бран і Арія дуже любили його. Остання напросилася разом з ними. Страшенно не хотіла розлучатися із старшими «братом і сестрою». І якщо про «сестру», то Дейенеріс була просто втіленням усіх найкращих рис, притаманних принцесі. Остання Таргарієн виросла доброю, веселою, в міру бунтівною, і що найголовніше — розуміючою. Вона з легкістю знайшла спільну мову із усіма дівчатами в замку. Навіть із непосидючою Арією. Її поведінка та зовнішість справді притягували людей і змушували їх ставати кращими. Наприклад, Теон вже не так часто кидав брудні жартики і нарешті перестав навідуватись до борделю в Зимовому Містечку. Санса та Арія почали ладнати як справжні сестри. А Кейтлін... вона таки прийняла Джона тим, ким він є — сином свого лорда-чоловіка. Це уособлював її весільний подарунок — два персні з діамантом та аметистом. Важко уявити, як жив би Джон, якби лорд Мандерлі не вивіз Дейенеріс із Драґонстоуну.

Він почув шелест. Кроки Кет він впізнав би з тисяч. Цікаво, що могло трапитись? Ворон? Несподівані гості? Чи може Бенджен повернувся?

— Нед, — пролунав її мелодійний голос, — ворон із Туманного острова. Від Дені.

— Що там?

— Я ще не читала. Вирішила, що варто зробити це разом.

— Тоді сідай і почитаємо.

Вона сіла по праву руку від чоловіка й розгорнула сувій. Спершу вони посміялися з того, у якому захваті перебувала Арія від свого вчителя танців. Звістка про рідкісну коштовність, що залягала в надрах острова, потішила їх також — Північ отримає нове джерело прибутку. А в кінці... Нед щасливо усміхнувся, а Кет трохи засмутилась.

Джон стане батьком.

Не сказати, що Кейтлін ненавиділа його. Та ця новина трохи їй не сподобалась. Джон виявився вправнішим мечником, ніж Робб, літав на коні мов кентавр, чого не можна було сказати про Робба, і навіть виглядав вродливішим, ніж Робб. На додачу виглядав більше Старком, ніж усі її сини. З її дітей тільки Арія була більше схожою на батька. А тепер Джон матиме дитину швидше, ніж Робб. Що це за невезіння у її сина?

— Ти засмучена, що я стану дідом, а ти ні? — Нед мовби прочитав її думки.

— Не скажу, що я засмучена. Я радше розчарована, що Робб і Маргері нас цим ще не потішили.

— А ти почекай трохи. Ходімо в замок, скоро обід. Скажемо Роббу, що він стане дядьком. Думаю, він буде задоволений...

____________________________________________________________________

Робб навіть під час їди не припиняв милуватися дружиною. Попри всі побоювання, що Маргері не сподобається Північ, почувалась вона у Вінтерфелі як вдома. І після весілля вона все частіше прикрашала себе осінніми та зимовими трояндами. Робб вже через місяць по весіллі представляв її як леді Маргері Старк, Троянду Вінтерфела. Деякі лорди, такі як Джон Амбер та Рікард Карстарк, кривили обличчя від цих слів, адже титул Троянди Вінтерфела, точніше Зимової Троянди Вінтерфела, могла носити тільки старша донька лорда Старка. Невістка, і тим паче південка, на їх думку, не заслуговувала цього. Та коли Маргері постала перед ними у вінку з осінніх та зимових троянд, усі нервові шепітки припинялися. Тому зійшлись на тому, що Зимовою Трояндою Маргері бути не могла, та зватись просто Трояндою заслуговувала — герб її батька це дозволяв. На додачу Робб наказав художнику зробити для Маргері особистий герб — рівноподілене поле, на половинах якого зобразити лютововка у снігову бурю та жовтогарячу троянду на червоному тлі. Коли вона запитала його, чому змінили кольори її дому, Робб відповів, що літні троянди на Півночі не ростуть, а зимові асоціювались виключно із його тіткою Ліанною. А на питання про колір тла відповів просто — зелений це колір літа, а червоний та жовтогарячий — кольори осені. І якщо вірити спостереженням мейстера Лювіна, осінь уже от-от настане.

Кейтлін просто не могла натішитись невісткою. Маргері допомагала їй в управлінні замком, виявилась дуже розумною в плані розрахунку та планування, і шила просто чудові святкові сукні. В перервах юна Старк співала біля вогню, підіграючи на красивій арфі. Якби Санса не мусила їхати в Королівську Гавань, із них двох був би чудовий дует. І у співах Маргері надавала перевагу північним баладам, яких її навчили сер Родрік, стара Нан, Робб і Торен. У супроводі арфи балади про Голодного Вовка Теона Старка, відважних героїв Нічної Варти і Зимову Троянду та Беїла Барда звучали майже так само, як і південні пісні про Еймона Лицаря-Дракона, Симеона Зореокого, Флоріана й Джонквіл чи Дейрона Юного Дракона. Схоже, Нед зумів знайти чудову наступницю на роль леді Вінтерфелу.

— Сьогодні з Туманного острова прилетів ворон, — неспішно почав розмову лорд Старк.

— І як там мій брат? — спитав Робб.

— Знайшов поклади драконового діаманту. Мусиш тепер замовити в нього прикраси для Маргері, поки даватиме за «спасибі».

— Що таке драконів діамант? — поцікавився Бран.

— Це майже те саме, що звичайний діамант, тільки чорного кольору, — відповів Робб.

— Мої мати й кузини заздритимуть мені, що я отримала його безкоштовно. — Усміхнулась Маргері. — А як там Арія й Дені?

— Арія скоро здивує тебе своїми танцями. А Дейенеріс... Робб, Маргері, скоро ви станете дядьком і тіткою.

— Що? — здивувався Робб.

— Дені чекає дитину? — радісно усміхнулась Маргері.

— Так. Мій син змушує мене почуватись старим, — відповів Еддард.

— Тоді... тоді і ми мусимо вас повідомити.

— Повідомити що? — поцікавилась Кет.

— Леді Кейтлін, тиждень тому я оглянулась у мейстера Лювіна. Скоро ви станете бабусею. — На останніх словах Маргері зашарілась.

— О Семеро, яка я щаслива! — радісно вимовила Кейтлін обіймаючи невістку.

— І я щасливий за тебе, синку. — Батько щиро усміхнувся. — Вже думали, як назвете дитину?

— Якщо буде хлопчик, то Лео. Якщо дівчинка — Ліарра, — відповів Робб.

— Лео нетипове ім’я для Старка, — зауважила Кейтлін.

— А як тоді? Бран у нас є. Рікон теж. Теон ще буде довго. Рікард чи Родрік надто часто зустрічалися. А я б хотів, щоб у мене був син, звитяжний як його предок Лео Лютошип, прадід його матері, — відповів Робб.

— А як щодо Крегана чи Озріка? — поцікавився Еддард.

— Ми не плануємо зупинятись на одній дитині, — рішуче відповіла Маргері. — І ще хочемо залишити вільні імена для вас, батьку.

— Тобто?

— Нед, я й не знала, про що це так швидко дізнаються діти. Це мала бути несподіванка.

— Кет. Невже ти...

— Я знову вагітна, коханий.

Еддард Старк впав у ступор. Спочатку його прийомний син потішив його щасливою новиною. Потім спадкоємець робить те саме. А тепер його дружина говорить, що він знову стане батьком. О боги, за що йому таке щастя?

— Ідіть всі до мене. Я не можу описати, наскільки щасливий від сьогоднішніх новин. Робб, хоч я й мусив передати турботи про майбутнє дому Старк, не думай, що я любитиму твого майбутнього братика чи сестричку більше, ніж тебе і твого первістка. А ти, Маргері... століттями на Півночі ходили забобони, що північанин не може одружуватись із південкою — діти будуть нездорові. Та я одружився із леді Кейтлін, і маю вже майже шістьох дітей. А тепер знаю, що скоро матиму онуків. Двох. Від Робба і від Джона. Знай, Вінтерфел став тобі домом ще три з половиною місяці тому, коли ти переступила наш поріг. І я дуже радий, що маю таку добру невістку, як ти.

— Дякую, батьку, — прошепотіла дівчина й обійняла свекра.

— Тату, коли я одружусь? — запитав Бран.

Усі засміялися. Хлопчику було вісім років і він хотів стати лицарем. Та схоже, весілля старших братів змусили його трохи переглянути пріоритети.

— Бран, тобі тільки вісім. Ще встигнеш безліч разів, — підбадьорив його батько.

— Але тату, я хочу одружитися з такою ж красунею, як Дені чи Маргері.

— Що я казав тобі про слова, що стоять після «але»? — спитав лорд Еддард.

Бран затнувся.

— Слухай, братику, — заговорила Маргері, — моєму брату Гарлану знадобиться зброєносець. А мій батько давно хотів би взяти вихованця. Ти не проти?

— Ні, — відповів Бран.

— Тоді я надішлю ворона батькові. І якщо він згодиться, ти вирушиш у Гайґарден, але коли тобі виповниться десять і ти впевнено триматимешся у сідлі. А вже там зможеш знайти собі й наречену свого віку. Хоча я рекомендую Алісанну Булвер, мою кузину. Впевнена, тобі вона сподобається.

— Звучить цікаво. Тату, а ти що скажеш?

— Спочатку дорости до десяти, а там побачимо, — відповів лорд Еддард. — Та знай, кого б ти не обрав на шляху, я не буду проти.

— Чесно?

— Ти мій син. І якщо ти зустрінеш справжнє кохання, я буду тільки радий за тебе.

— Дякую, тату.

— А тепер, якщо хочеш стати зброєносцем брата Маргері, мусиш довести, що гідний цього. Від завтра сер Родрік тренуватиме тебе посилено. І тобі товариство однолітків потрібне. Бажано з півдня.

— Я відішлю воронів у Близнюки та Крукодрево. Лорди Фрей і Блеквуд мають синів та онуків його віку, — відповіла Кейтлін. — А ще слід взяти вихованців з гірських кланів. Лорди Норі чи Флінт точно мають кого прислати.

— Тоді покладаюсь на воронів мейстера Лювіна...

____________________________________________________________________

Туманний острів

Дейенеріс з нетерпінням чекала Джонового повернення. Його візит у Королівську Гавань трохи затягнувся, про що він повідомив у останньому листі. Поки що все йшло гладко: приховані охоронці Санси успішно розселені, нових ковалів знайдено, Санса знайшла нову подругу і переказує вітання їй та Нім. Звучало і виглядало все чудово.

Сам Джон вирішив дорогою додому трохи затриматись на Драґонстоуні. Мав одну серйозну розмову із лордом Стеннісом і ще вирішив почекати на ювелірів із Лісу. Якщо вірити Тієнні, майстер Тілларес був професіоналом своєї справи, і його учні були нічим не гіршими. Троє зголосилися, і він не смів їх затримувати. Не кожен день відкриваєш на своїх землях рідкісний коштовний камінь.

І якщо повертатись до другої з Піщаних Змійок, то моментами їй здається, що вона рік працювала десь у домі задоволень в Лісі. Німерія за відсутності Джона вирішила трохи «повчити» свою леді, як додати різноманітності в їх ліжко. Дейенеріс і без того була вправною. Та дорнійка вирішила зробити з неї справжнісінького міфічного суккуба — істоту, що живиться чоловічою пристрастю. Тож щовечора вона тягла бідолашну Дені в ліжко і показувала їй найрізноманітніші позиції. Такі, від яких найостанніші шльондри з борделів Бейліша зашарілися б.

Зараз вона сиділа в солярії, перечитуючи листа від Джона. Її коханий вже два тижні як відбув до столиці, і лист від нього був ніби якоюсь його частинкою. Вона водила пальцем по чорних літерах і уявляла, що це чорне волосся на його міцному торсі. Останнім часом вони старались утримуватися від занять коханням, щоб не нашкодити своїй ще ненародженній дитині. Та її служниця-дотракійка Іррі казала, що жінки її народу кохаються і їздять верхи і під час вагітності, щоб народити сильних та лютих дітей. Та Дейенеріс відчувала, що носить у собі дівчинку. О, як їй хотілось мати милу дівчинку, схожу на неї й Джона водночас. От якби вона мала її валірійське обличчя та Джонове чорне волосся. Як Рейніс Веларіон, Королева без корони. Вона багато читала про Танок Драконів і дуже вболівала за Чорних — прибічників королеви Рейніри. Адже попри результат війни, перемогу все одно здобули Чорні. Ейгон ІІІ, Драконоборець, був старшим сином Рейніри та Деймона. Та на жаль він наказав знищити драконів через те, що на його очах Сонцежар, дракон Ейгона ІІ, зжер його матір на його очах. Ким були діти Рейніри від першого шлюбу знають лише боги — у матері Лейнора Веларіона було чорне волосся, а Баратеони попри походження від Штормових Королів мали дещо простакуваті обличчя.

Оберін був цінним порадником і чудовим переговорником. Дейенеріс не могла зрозуміти, як легендарний Червоний Змій раптом став виваженим, стриманим і нарешті відданим здоровому глузду. Мабуть, із віком його гарячий запал трохи пригас. Сорок років все ближче, доньки все старшають, а в Ессосі байдуже, байстрюк чи легальна дитина. Так, один торговець шовком вирішив заручити свого ще малолітнього сина із донькою Оберіна Дореєю. І сам колишній принц вирішив нарешті одружитися із матір’ю своїх чотирьох доньок. Може, незабаром і сина матиме.

— Міледі, — у солярій ввійшов сер Озрік, — Вам варто зайти в приймальню. Там Вас дехто чекає.

— Хто? — спитала принцеса.

— Червона жриця. Каже, що бачила Вас і лорда Джона у полум’ї.

— Червона жриця? Я молюся Старим богам Півночі.

— Усе одно вшануйте її своєю присутністю.

— Гаразд.

Дейенеріс із сумним виразом обличчя вийшла із солярію. Вона чула від Німерії про жриць Р’Глора, Володаря Світла, служительок мабуть найпоширенішої релігії в Ессосі. Про те, як вони граються з вогняною магією, влаштовуючи неймовірні вогняні вистави на людних місцях. Вогняні дракони, фенікси, вовки, орли та інші звірі були найпростішими трюками, що спостерігав люд під час їхніх містерій.

— Bantis zōbrie issa se ossȳngnoti lēdys (Ніч темна і повна жахів), — зустріла її цими словами жінка в червоній сукні, накидці та великим рубіном на шиї. У неї були серцеподібне обличчя, густе волосся мідно-червоного кольору та пухкі такої ж барви губи.

— Rytsas. Kostagon īlon ȳzaldrīzes isse general? (Вітаю. Чи можемо перейти на загальну?).

— Авжеж, міледі. Дякую, що прийняли мене у своєму домі.

— У Фоґфорті завжди раді гостям. Я можу знати ваше ім’я?

— Мене звуть Мелісандра, леді Дейенеріс. Я прибула сюди з веління Володаря Світла.

— І з якою метою? — запитала Дейенеріс.

— Я прибула сюди наставляти вас на непростому шляху, що готує для вас Володар. Поки що для вас він темний, та вогонь Р’Глора освітить його і стане вам зброєю.

— Я не розумію.

— За Стіною слуги Великого Чужого починають підіймати голови. Скоро настане час Азору Ахаю вийняти меч Світлоносець із полум’я та пробудити драконів із каменю.

— Ви вірите у ці давні легенди?

— Я бачила це у вогні, коли просила Володаря показати мені майбутнє, і воно невтішне. Та коли я попросила показати мені порятунок, Він показав мені ваш дім і ваше подружжя. Ваші діти стануть новою надією всього людства. А ви ж об’єднаєте під стягом Полум’яного Серця увесь Вестерос і давні держави Ессоса.

— Як? Я та мій чоловік лише дрібні лорди Півночі. Хто піде за нами?

— Ви Кров від крові Дракона, дитя Давньої Валірії, нащадок Ейгона Завойовника. Гасло вашого дому — Вогонь та Кров. Вогонь Володаря Світла та кров Валірії — ваша сила у прийдешній війні за світанок.

— Я не розумію вас, леді.

— Зрозумієте, коли прийде час. Але зараз пильно придивляйтесь до ваших яєць дракона. Скоро зорі стечуть кров’ю, і з цього знамення розпочнеться ваша царственна хода. І добре дбайте про вашу ще ненароджену дитину. У ній тектиме кров двох могутніх родів, благословенних Володарем Світла на велич. Вона — це Пісня Льоду й Полум’я, що знищить Чужих і принесе літо, якому не буде кінця.

— Гадаю, я дозволю вам залишитися у моєму домі, — відповіла ошелешена Дені. — Та скоро повернеться мій лорд-чоловік, і почує ваші слова із перших уст. Іррі, проведи леді Мелісандру в гостьові покої.

— Так, халісі, — відповіла дотракійка.

— Я не королева, щоб до мене звертатись таким титулом.

— Ваш чоловік — хал цього острова. Ви — його дружина, що править із ним на рівних. Тож я можу звертатись до вас халісі.

— Але хіба хал це не король?

— Хал це будь-який вождь, що веде за собою халасар. Ви звете своїх вождів лордами. Ми — халами. Та верховний хал має титул Жеребця. І Жеребцем ваших земель є Роберт Баратеон.

— Все більше цікавого дізнаюсь про вашу культуру. Та все-таки краще проведи леді Мелісандру в покої.

— Так, халісі...

____________________________________________________________________

Чорний Замок, світлиця лорда-командира

— Мілорде, те, що група сера Веймара так і не повернулась із розвідки за Стіною, свідчить про одне: щось трапилося, — мовив Бенджен Старк. — Щось жахливе.

— Жахливе! Жахливе-жахливе! — прокричав балакучий ворон.

— Це можна пояснити одним: дикуни знову за своє. Вже скільки років ми чекаємо нового Короля за Стіною, а він все не показується, — відповів Джіор Мормонт. — Гадаю, час нам знову рушити з розвідувальним походом за Стіну. Дикунів треба приструнити.

— Мілорде, дикуни почали нападати більш організовано. Кворін Піврукий із Тінистої Вежі повідомляє, що вони більше не нападають розбійницькими бандами. Тепер це схоже на бойові рейди. І схоже, вони роблять це, володіючи інформацією про всі шляхи до замку. Я підозрюю, що тут без дезертирів не обійшлось, — висловився Алісер Торн.

— Треба укріпити замки та здійснювати частіші патрулі, — запропонував Отел Ярвік, головний будівничий.

— Стіну ремонтувати не треба. Вона вже десять тисяч років стоїть на варті Сімох Королівств, — відповів Старий Ведмідь. — Та потрібно зміцнювати замки біля неї. І людей побільше, щоб їх утримувати.

— У доброму стані лише три замки: Тіниста Вежа, Чорний Замок і Східна Варта-біля-моря, — відповів головний будівничий. — Сіра Варта, Дубощит, Крижаний Кордон та Довгий Курган у задовільному стані. Та їх усе одно треба відремонтувати та зміцнити. І для цього потрібні новобранці. А їх у нас як кіт наплакав.

— Мій брат пропонує допомогу, — відповів Бенджен. — Та ви повинні пообіцяти, що не будете ремствувати. Вартовий Півночі знає, що робить.

— І що це, лорде Старк? — запитав Бовен Марш.

— Переговори із дикунами.

На мить запанувала тиша.

— Скажіть вашому брату, що він сказився! — першим заговорив Алісер Торн. — Нічна Варта тисячі років воює з дикунами! Вони не знають закону! Вони не визнають ні зверхності Королівської Гавані, ні Вінтерфелу! Якщо лорд Еддард бажає розв'язати на своїх землях війну, то він рухається у правильному напрямку!

— Мій брат вирушить на перемовини особисто, як тільки отримає інформацію, чи з'явився новий Король за Стіною. Нас уже попереджали, що на північ від Стіни пробуджується щось давнє, від чого нас і захищає Стіна.

— Ви вірите в дитячі казочки? Про бабаїв та змікул? Єдине, від чого нас боронить Стіна, це дикуни, яких ваш любий брат хоче пропустити на наші землі.

— Це лише задум. Усе покаже час та свідчення наших розвідників. Якщо з ними можна буде домовитись, то будуть перемовини. Годі лити кров народу Сімох Королівств через якийсь депресивний регіон.

— Лорде-командире! — з-за дверей почувся голос. — Лорде-командире, повернулись люди з групи сера Веймара.

— Хай зайдуть.

В солярій зайшов наляканий юнак. Очевидно, щось його налякало до напівсмерті. Він був худий, довгий і тремтів від жаху.

— Заспокойся, юначе. Усе гаразд? — спробував його заспокоїти Бенджен.

— Білі монстри. Я бачив білих монстрів. Держава в небезпеці.

— Ти чув лорда Старка? Заспокойся і все поясни. Де сер Веймар і його люди? — поставив питання Джіор Мормонт.

— Немає. Їх усіх вбили. Це зробили білі монстри.

— Можеш розповісти все, що бачив?

— Ми зайшли у покинуте селище дикунів. Там скрізь були трупи і шматки тіл. Жінки, діти, старі. З їх тіл склали якісь символи. Якусь спіраль. І кола. А потім, коли сер Веймар відвернувся... якась істота, біла мов лід, одним рухом відтяла йому голову. Я пробував втекти, та потім мерці... вони піднялися. У них були сині очі. Холодні сині очі, які зазирали мені в душу. А на пагорбі стояла ще дюжина істот. Я злякався і втік. Люди сера Веймара загинули в одну мить, а потім піднялися із блакитними очима. Я кажу правду, мілорди. Королівство у небезпеці!

— Отеле, виведи його у келії. Мейстере Еймон, дасте йому потім сонного вина. Хай спить без кошмарів.

— Так, лорде-командире, — відповів Отел Ярвік.

Коли головний будівничий та наляканий розвідник вийшли, Старий Ведмідь повернувся до решти присутніх.

— Ви всі чули, що він казав?

— Маячня. Хлопчаку приверзлося. Білі монстри. Дикуни натягли шкури білих ведмедів і перерізали наших, мов свиней. Веймар Ройс попри майстерність був вкрай легковажним у плані власної безпеки, — відповів Алісер Торн.

— Я б на вашому місці не був таким певним, сер Алісер, — відповів мейстер Еймон. — Ви бачили, як хлопець перелякався. Я хоч і сліпий, та не глухий ще. Повсталі мерці з блакитними очима геть не вигадки боягуза. Жоден брехун не продумає усе настільки детально.

— То і ви туди ж, мейстере! — огризнувся військовий інструктор. — Я думав, Цитадель заперечує існування подібної маячні!

— Цитадель заперечує багато чого, сер. В тому числі й магію Давньої Валірії.

— Бо фригольду вже триста років як нема! Якби не Фатум, Ейгон Завойовник не висаджувався б на Чорноводній та не спалив би у вогні Балеріона Чорного Жаху армії Гарднерів, Ланністерів і Ґрейайронів. Магії не існує.

— Лютововки теж раніше не зустрічалися на південь від Стіни. А зараз мої племінники та принцеса без спадку мають по одному, — парирував цей аргумент Бенджен.

— Ви про мою правнучку Дейенеріс? — запитав мейстер Еймон.

— Так, мейстере. Вона заміжня із Джоном Сноу і тепер леді Туманного острова.

— Жахлива мабуть звістка, мейстере Еймон. Королівська кров зіпсована кров'ю байстрюка, — вколов того сер Алісер.

— Чому ж зіпсована? Джон Сноу син Еддарда Старка. Старки були королями Півночі сотні років до того, як Ейгон Завойовник поставив Торена Старка на коліна. І я певен, що шлюб був без примусу.

— Бачили б ви їх разом. — Усміхнувся Бенджен. — Я в житті не бачив щасливішої пари. Після Брандона й Кейтлін, до того як Безумець задушив його на очах у палаючого батька.

— Здається, ми відволіклися, Бене, — урвав того Мормонт. — Ти віриш словам хлопця? Про білих монстрів та повсталих мерців?

— Я вірю в те, що за Стіною щось піднімає голову. Літо ось-ось закінчиться. А після довгого літа зима буде довгою. І важкою. Час Нічній Варті згадати своє первинне призначення. Стерегти всіх людей від тих, з ким приходить холод та довга ніч.

— І я тієї ж думки. Готуй людей до вилазки. Півсотні вистачить. Спершу рушимо до Замку Крастера, де дізнаємося, куди сходяться дикуни. Я попрошу сера Деніса віддати нам писаря, щоб слав сюди воронів з листами. І хай цього разу Напіврукий з нами не йде. Гадаю, ватажки дикунів не захочуть говорити із тим, хто випив достатньо їх крові. Усі все зрозуміли?

— Так, лорде-командире!

— Бовене, за моєї присутності будеш каштеляном Чорного Замку. Якщо прибудуть новобранці — прийматимеш у них присягу. Тільки не роби жодних дурниць і чекай ворона.

— Так, лорде-командире.

— Зі мною вирушать Бенджен і ви, сер Алісер. Попрошу Котера Пайка прислати із Східної Варти їхнього військового інструктора вам на заміну. Це тимчасовий захід, не думайте, що я вас шлю на смерть, сер Алісер.

— Ніколи б і не посмів.

— Тоді якщо усе зрозуміло, оголошую нараду завершеною. Повертайтесь до щоденних обов'язків...

____________________________________________________________________

Десь у Землях Вічної Зими

На початку здавалося, що тут порожньо. Уся земля була похована під снігом і льодом. Жодна травинка не могла пробитися до життєдайного світла. Та зі світлом тут було вкрай проблематично. Лише далекі зірки та раптове aurora borealis (полярне сяйво) освітлювали цю холодну безжиттєву пустелю.

Чомусь Ворон мусив стежити тисячею й одним оком за цими землями. Співці казали, що тут причаїлась тисячолітня небезпека. З цих земель брали початок холодні вітри, які несли на південь люту зиму. Частина цього холоду зупинялась Стіною. Та половина цього холоду спочатку опускалась на Тремтливе море та Крижану затоку, а звідти поширювалась на Північ. Готували підґрунтя для наступу. Він бродив у своєму чорному плащі, невидимий для будь-якого ока. Усе, що могли бачити диво-дерева, закінчувалось тут. Пройти трохи далі він не міг. Там його здібності були безсилі.

Раптом над головою пролетів ворон. Судячи з усього, цей ворон був тутешнім. Варг спробував в нього вселитися. І очманів. Ворон був мертвим. Напівобскубаним, з глибокою раною в грудях, та якось він летів. Його очі були неприродного блакитного кольору. Він такого ніколи не бачив. Щось підняло його до життя. Але що?

Відповідь на це питання пройшла повз. Біла істота, наче відлита з льоду, пройшла повз нього. Коли він придивився, то побачив, що у неї такі ж блакитні очі, як і у ворона. На руках істоти лежала маленька дитина. Людська дитина. За роки служби у Варті Бринден Ріверз дізнався багато про дикунів. Зокрема, про клани з Мерзлого узбережжя, які підносили власних немовлят Богам Зими. І схоже, це був один із них. Перед істотою стояв крижаний вівтар. Вона поклала немовля на нього. Що було найдивнішим, то це абсолютно спокійна поведінка немовляти. І його виживання на собачому холоді. Бринден знав, що маля живе — він бачив, як здіймалися його ще не сформовані до кінця ребра. І поки він стежив за малюком, раптом немов нізвідки перед вівтарем матеріалізувалася ще з дюжина таких же крижаних істот.

Той, що стояв посередині, із дивними наростами на голові у формі корони, підійшов до вівтаря і взяв дитя на руки. Його крижані пальці торкнулися щічок дитини, а рот розтулився, видаючи високий звук, мовби шматком криги водили по поверхні замерзлого озера. І раптом Ворон зрозумів, що це заклинання. Заклинання, що трансформує людину в їм подібних. Бо оченята дитини раптом посиніли, а тіло почала вкривати крижана кірка. Ще мить, і ця кірка тріснула, оголюючи білу мов сніг шкіру. Щойно на його очах стало більше білих блукачів.

А потім блукач із короною повернув свій погляд на нього. Та на місці, де щойно стояла еманація Триокого Ворона, не було нічого. Лише aurora borealis знову освітило все на мить.

А глибоко в печері під найбільшим диво-деревом Бринден Ріверз розплющив своє єдине око.

— Час настав? — запитала його Листянка, одне з останніх дітей лісу.

— Час іще є. Та що довше ми тягнутимемо, тим сильнішими вони ставатимуть.

— Скільки їх?

— Я бачив не менше дюжини. Та ще більше приховані від мого зору.

— Ти вже не зможеш його зупинити. Той, хто зрадив обітниці з істинним ворогом, скоро збере усю силу. В Добу Героїв Брандон Будівничий ледве стримав їх. А нас тоді було значно більше, ніж зараз.

— У Вінтерфелі скоро з'явиться спадкоємець із повною силою Співців Землі. Та до його появи ще надто довго. Зараз наша надія на тих, у кого вогонь у серцях. Чиї серця чисте полум'я.

— І що нам робити?

— Дати їм час. Син Льоду і Полум'я ще не знає, хто він. Я звідси відчуваю його силу. Таку могутню, що Стіна здригнеться від однієї його присутності.

— Але ж ти сам сказав, що вони все сильнішають.

— Скоро їхній годувальник зустріне свою кару. І тоді вони більше не створять собі подібних...

Chapter Text

ХІ

Туманний острів

— Ще раз, Дені. Кажеш, сюди прибула червона жриця і каже, що бачила нас у полум’ї?

Джон тільки вчора вночі повернувся із Королівської Гавані. Разом з ним прибули новий коваль Джендрі, котрому ще й чотирнадцять не виповнилося, і двоє ювелірів з Лісу. Їх звали Тайхо та Ейстіс. Тайхо був смаглявим браавом із чорним волоссям та чорними очима. Ейстіс же мав валірійську зовнішність — сріблясте волосся і темно-фіалкові очі. Він був сином працівниці одного з численних домів розпусти. Власник закладу хотів зробити з нього хлопчика для ліжка, та ще з дитинства йому подобались коштовності, котрими себе оздоблювали багатійки та повії. Його батько — мірський торговець шовком — визнав хлопця своїм сином і викупив у власника борделю. І коли запитав його, чим хоче займатися, Ейстіс відповів, що хотів би мати власну крамницю коштовностей. Тоді батько віддав його у майстерню Тіллареса, де той навчився робити чудові прикраси із золота, срібла, діамантів, рубінів, аметистів та ще багатьох інших коштовних матеріалів. Було йому шістнадцять років.

І ось через день по прибуттю Дейенеріс розповіла йому за сніданком, що до них навідалась червона жриця, яка наговорила багато дивного: про слуг Великого Чужого, кров Валірії та Азора Ахая, якому час знову дістати із вогню меч Світлоносець. Джон запитав, при чому тут вони. На це вона просто порадила почути усе, що наговорила Мелісандра.

Джон вирішив, що це не для зайвих вух. Він викликав Мелісандру в свої та Дейенеріс покої. Жриця виглядала привабливою та молодою. Однак Джон добре знав магію служителів Червоного Бога. Ертур розповів йому, що одного разу, ще коли він мешкав біля храму в Браавосі, одна спробувала його спокусити. Дейн тоді був трохи захмелілим, тож погодився. І випадково зняв з її шиї рубін. І виявилося, що молода красуня із майже пурпуровим волоссям була лише ілюзією. За цим виглядом ховалась уже стара жінка з безліччю пігментних плям на плечах та обвислих грудях. Як це видовище не переслідує його у кошмарах, колишній королівський гвардієць не знав.

— Джоне, я не знаю, чи варто вірити їй. Та вона весь час торочить про те, що ми обрані. Що з нашої крові народиться новий Азор Ахай, котрий врятує світ від другого нашестя Чужих.

— Хай вона сама розповість нам, що там їй наговорив вогонь і її бог. Не хочу, щоб мої уявлення про людину ґрунтувались на словах третьої особи. Без образ, для мене ти най-найперша особа у світі, — швидко виправився він, коли дружина загрозливо підняла брову.

І ось жриця увійшла до їх покоїв. Судячи із її впевненого вигляду, жінка була впевнена у собі. Впевнена, що її видіння сприймуть за чисту монету.

— Леді Мелісандро, чи можете ви розповісти нам усе, що вам показало полум’я? — Джон старався бути максимально толерантним.

— Так, мій лорде. Володар Світла дарував мені видіння. У ньому Чужі, як ви називаєте слуг Бога Зими, йшли по крижаних рівнинах на південь. І вели за собою незліченні полчища мерців. Я бачила мертвих чоловіків, жінок, дітей, тварин і навіть велетів. Усі мали холодні блакитні очі. Вони йшли із Земель Вічної Зими, щоб поневолити усе живе.

— Ви вірите побаченому?

— Володар Світла не має причин обманювати своїх слуг.

— Тоді скажіть мені, до чого тут наша родина?

— Ви ніколи не замислювалися, чому ваш предок Торен Старк схилив коліно перед Ейгоном Завойовником?

— Він бачив Ейгонових драконів і чув, що Балеріон Чорний Жах зробив із Гареном Чорним та його синами.

— Ейгон незадовго до того, як Король Півночі скликав прапори, послав до нього емісара. Червоного жерця. Посланець показав Королю Зими, чому він повинен схилити коліно перед завойовником. Старки кажуть, що зима близько. Триста років тому загрози з-за Стіни ще не було. Ця загроза ще не набрала достатньої сили. Та Ейгон, а до нього Дейніс Сновидиця, бачили майбутнє. Вони знали, що гряде нова Битва за Світанок. І для цього він мусив об’єднати Сім Королівств у одне. Та цього було недостатньо. Північ та Південь потребували іншого союзу. Кровного.

— Та це маячня якась. Ейгон Завойовник одружився з обома сестрами. І заповів, що на Залізному Троні повинен сидіти лише чистокровний Таргарієн, незаплямований негідною кров’ю. І саме тому Таргарієни укладали кровозмісні шлюби, — відповів Джон.

— Так. Тоді цей задум провалився. Та згодом була й друга спроба. Рейгар Таргарієн не викрадав вашу тітку Ліанну.

— Це брехня! Він спершу коронував її Королевою Кохання та Краси у Гаренголі, та вона не дала йому шансу. Тож він забрав її у нареченого силою. За що й поплатився на Рубіновому броді.

— Він також спілкувався із нашими жерцями. Світу було потрібне Дитя Льоду й Полум’я. Принц, що був обіцяний, мав вийти із союзу Рейгара Таргарієна та Ліанни Старк. Та ваш дід Рікард бажав скинути Таргарієнів і посадити на Залізний Трон Роберта Баратеона, одруженого з Ліанною Старк. Кров Штормових та Зимових Королів на троні Вестеросу. Та він не знав, наскільки схибив у своїх амбіціях.

— Що? Ви знаєте, що наговорюєте на мого покійного лорда-діда? Повстання почалося тільки після його загибелі від рук Безумця. Що я почую зараз? Безумець не був безумцем, а лише стратив за наклеп на свого дорогоцінного сина?

— Ейрис був безумцем, це загальновідомий факт. Та його син Рейгар був його повною протилежністю. Він мав стати кращим королем. У пророцтві про обіцяного принца йшлося про дитя зв’язку Ейриса та Рейли. Їх заручили насильно, проти волі обох. Принц Рейгар довго вважав себе Обіцяним Принцом. Та потім змінив свою думку, адже історія цього принца мала бути Піснею Льоду й Полум’я. Якщо Таргарієни це Полум’я, то Лід — це Старки. Він дуже сумував що король Ейрис шукав йому дружину валірійської крові, а не ту, що була призначена пророцтвами. Зустріч Ліанни та Рейгара була Призначенням. Та на жаль ваш дід та король Роберт втрутились у нього. А Призначення це меч з двома лезами, друге з яких — смерть. І Рейгар і Ліанна померли від дій сторонніх осіб. Та їх Призначення переродилося у вас. Джона Сноу, нащадка Королів Зими, і Дейенеіс Таргарієн — дитя Драконових володарів. Ваше ще ненароджене дитя — це і є Обіцяний Принц, чия доля це Пісня Льоду й Полум’я.

Джон навіть не мав що сказати у відповідь. Він щойно дізнався більше, ніж було треба. Його шлюб із Дені це не примха п’яного Роберта Баратеона — це Призначення, яке проігнорували його предки триста років тому. Та начхати на це. Його шлюб не якесь призначення. Вони кохають один одного. А для кохання жодного призначення не треба. Та все ж слова Мелісандри трохи його зачепили.

— Дені, що ти про це думаєш? — спитав Джон.

— Червоні жерці... справді бачать багато у своїх вогнях. Та я гадаю, що слова червоної жриці недостатній привід здіймати нову війну. Ми лише присяжний дім. У нас немає сили, яка б допомогла здобути Залізний Трон. А твій батько друг короля Роберта, і з його милості ми маємо землі й капітал для розвитку. Гадаю, говорити про призначення нашої дитини варто тільки коли вона народиться, — виважено відповіла Дейенеріс.

— А що робити із жрицею зараз?

— Гадаю, доцільно залишити її у нас як гостю. Можливо згодом вона нам допоможе.

— Ти віриш у це?

— Передчуття.

— Тоді, леді Мелісандро, я дозволяю вам залишитися на Туманному острові. Та у нас є умови: жодних вимог до нашого віросповідання. Ми поклоняємося Старим богам Півночі. Якщо я забороняю розводити вогнища у Божому гаю, отже не розводити там вогнища. Ви можете молитися своєму богу на узбережжі. Та без мого дозволу святилищ не організовувати. А загалом почувайтеся у Фоґфорті як удома.

— Спасибі вам, мілорде. Володар Світла відтепер благословить ваш дім своїм вогнем. Бо ніч темна й повна жахів...

____

Королівська Гавань. Сади Червоного замку

Санса обідала із королевою Серсеєю, принцами Джоффрі й Томеном та принцесою Мірселлою. Разом із нею була й Тієнна Сенд, яку юна Старк ледве змогла вмовити прийти на обід із королевою. Байстрючка Червоного Змія досі не пробачила Ланністерам смерть тітки й кузенів. Та ще перед обідом Санса наказала Джорі перевірити Сенд на наявність під одягом отрут чи кинджалів. Тож Тієнна прийшла на прийом навіть без «найбезневинніших» отрут, які виклиали б у королеви дриставку чи закреп. Санса вирішила приберегти такий «подаруночок» для Джоффрі, якщо він утне з нею щось аморальне чи принизливе.

— Отже, леді Тієно. Ваш батько скоро таки одружиться із Елларією Сенд, як нас потішила наша спільна подруга. Чи не боїтеся ви, що ваші старші сестри втратять спадок? — почала Серсея.

— Мій батько не стоїть у черзі на Сонцеспис. І не знаю, чи ви знаєте, та в Дорні діє Абсолютна першість. Неважливо від статі чи походження, як це було у наших предків-ройнарів, — відповіла дорнійка.

— Тобто незаконні діти можуть випереджати законних?

— Теоретично. Та фактично, усі лорди в Дорні заводять байстрюків лише наситившись шлюбом.

— Та ваш батько інший.

— Поки він не має титулів. Лише відповідає за організацію торгівлі на Туманному острові.

— Якщо ми говоримо про вотчину лорда Фоґстарка, Сансо, твій брат щось переказував?

— Знайшов тут вправного коваля. І готує для мене одну приємну несподіванку.

— Яку?

— На те вона й несподіванка, щоб ніхто не знав і радів сильніше.

— Він не має права робити тобі приємніше, ніж можу зробити я. — Задер носа Джоффрі. — Я твій суджений. І майбутній король. Скажи, чого бажаєш, і я миттю все організую.

— Зараз я бажаю лише того, щоб з Леді зняли намордник, — відповіла Санса.

— У жодному разі! Я ще хочу мати всі пальці на місці.

— Леді не нашкодить тим, кого вважає за своїх. Давайте я зараз зніму намордник і ви пригостите її шинкою. Повірте, після цього вона вас полюбить.

«Та навіть якщо Леді тебе полюбить, від мене цього не чекай», — подумала дівчина.

— Гаразд. Можеш знімати.

Санса підійшла до прив’язаної до кілочка Леді, зняла з неї намордник і розстібнула нашийник. Вовчиця радісно оббігла хазяйку, поганяла свій хвіст і вмостилась перед дівчиною, радісно метляючи хвостом.

— Вона дресирована? — поцікавилась Серсея.

— Я і сер Джорі вчили її реагувати на команди, — відповіла Санса.

— Покажи, — попросив Джоффрі.

— Леді, лежати! — вовчиця слухняно лягла на живіт. — Сидіти! — вовчиця підвелась. — Голос! — сад наповнився легким виттям. Санса підняла невеликий шкіряний м’ячик, дала їй понюхати, а потім закинула його за трояндові кущі. — Леді, шукати! — лютововчиця принюхалась, побігла до трояндових кущів, зникла за ними, а потім повернулась із м’ячем в зубах. Принц Томен та принцеса Мірселла радісно заплескали в долоні. Джоффрі лише нахабно усміхнувся.

— І це все, що вона вміє? — з презирством запитав він.

— Це лише невелика частина того, чого ми навчили її дорогою в Королівську Гавань, — скромно відповіла Санса.

— І що вона ще може робити?

— Наприклад, в одному селі загубився хлопчик. Я вирішила допомогти і попросила його матір дати Леді його улюблену річ. Леді її обнюхала, а потім знайшла його в лісі у одній з вовчих ям. Бідолаха на щастя не вбився, та, на жаль, зламав одну ногу. Це ще добре, що у ямі кілків не було, а то б загинув.

— Цікава історія. — Серсея приязно усміхнулась. — Гадаю, Леді заслужила чогось смачного. Джоффрі, піднеси їй шматок шинки.

Паж зняв із стола таріль із половиною шинки і подав її кронпринцу. Джоффрі боязко підійшов до Леді й поставив їй під ніс шинку. Вовчиця зміряла його косим поглядом, обнюхала шинку і відвернула морду від неї. Тієна засміялася в кулак. Бронн та Джорі намагалися стримати регіт. Санса так і хотіла розреготатись, та не могла — хто зна, ще образиться і утне щось. Та можливо це буде шансом повернутися у Вінтерфел, або ж гайнути у Гайґарден і нарешті познайомитися з Віласом.

До речі про Джоффрі. Принц весь почервонів чи то від люті, чи від досади. Почервонів так, що колір його обличчя зливався із кольором його камзолу. Його рука затряслась, а ніздрі так заворушились, що старший син Серсеї міг би просто тут роздмухати вогнище. Якщо родовий герб Баратеонів це олень, то особистим гербом Джоффрі мав бути розлючений бик, якому тицяють в носа червоною накидкою. Навіть зберігся б девіз: «Лють — для нас».

— Ця псина не сміє не приймати дар свого короля! Пес, сер Мерін, сюди!

Викликані охоронці підбігли до принца.

— Пес, міцно тримай звірюку. Сер Мерін, розтуліть їй пащу — я запхаю їй шинку в рота силоміць!

— Ваша Світлосте, не варто, — спробував переконати принца Бронн.

— Я принц! І тупий перекупний меч мені не указ! Ви двоє, все зрозуміли?

— Так. Мій принце! — Сандор Кліган підійшов до Леді й міцно схопив її за поперек. Санса хотіла втрутитися, та стоячий поруч Бронн стримав її. Мерін Трант нахабно схопив Леді за щелепу і взявся її розтискати. Та на жаль, для нього це скінчилося невтішно.

— В-вай! — заволав розжалуваний королівський гвардієць, відсмикнувши руку від Леді. З пальців на правій руці юшила густа кров. Леді відгризла Транту дві фаланги. І скориставшись сум’яттям вирвалась із хватки Клігана. Джоффрі розлютившись вихопив меч та кинувся за нею в погоню. Але послизнувся на траві й гепнувся лицем у свіжу кротовину, яку не встигли прибрати. Цього разу сміх не стримав ніхто. Крім Санси.

— Леді, сюди! Сидіти! — заволала вона не своїм голосом. Знаючи Джоффрі, можна вважати дні її улюблениці поліченими. На щастя, вовчиця послухалась хазяйку.

Джоффрі підвівся на ноги. Його обличчя було лютим, але перемазане свіжою землею викликало тільки сміх. Бронн реготав не стримучись. Декілька стражників Старків також. Та Джоффрі такого гумору не розумів.

— Покличте сера Іліна! Зараз же подати мені голову вовчиці та тих, хто з мене насміхався!

— Принце, Леді вас не чіпала! Вона лише захищалась... — спробувала боронити улюбленицю Санса.

— Від чого?! Від того, що я вирішив її нагодувати?!

— Але ж вона відмовилась...

— Майбутньому королю не відмовляють! Сер Борос, зараз же приведіть сюди сера Іліна!

— Що тут діється?! — раптом пролунав новий голос.

У сад зайшов карлик. Він мав біляве волосся, різнокольорові очі й трохи гачкуватий ніс. Одягнений був у малиново-золотий камзол та коричневі бриджі. Поруч із ним йшли двоє гвардійців у формі Ланністерів. Усім було зрозуміло, хто це.

— Дядьку Тіріоне, ця собацюра з Півночі відкусила серу Меріну два пальці!

— То їй дякувати за це треба, а не погрожувати знести голову. А ти, Джоффрі, краще мармизу вмий, бо годишся тільки у поросячі принци. — По саду знову пролунав смішок. — Люба сестро, ти навіть не уявляєш, як я тішуся, що бачу тебе і моїх любих племінників при доброму здоров’ї.

— Не відволікай нас, Тіріоне. Сер Мерін постраждав від дій вовчиці. Джоффрі вимагає сатисфакції, — різко відповіла Серсея.

— Тоді мені варто почути історію цілком. Леді Сансо, ця вовчиця ваша?

— Так, лорде Тіріоне.

— Тоді розкажіть тут присутнім, що трапилося.

— Принц Джоффрі сказав мені, що виконає будь-яке моє бажання. Я попросила зняти з Леді намордник. А потім королева порадила принцу почастувати Леді шинкою. Він запропонував їй, та вона не захотіла. Тоді принц розлютився і наказав серу Сандору та серу Меріну розціпити їй щелепи, і він засуне їй шинку силоміць. Та Леді вирішила оборонитись і вкусила сера Меріна.

— А чому мій племінник весь замурзаний?

— Бо хотів погнатись за нею і впав лицем у кротовину.

— Шкодую що пропустив це видовище, — пожартував Тіріон, на що Бронн хихикнув. — Хто може підтвердити слова леді Санси?

— Я можу. Тієна Сенд до ваших послуг, — відповіла дорнійка на питальний погляд Біса.

— Я теж. Бронн із Чорноводної, — приєднався перекупний меч.

— І я, — додав Джорі.

— Ти збираєшся вірити байстрючці, перекупному мечу і охоронцеві?! — заволав Джоффрі.

— Я вірю людям, племіннику. Хіба що ти маєш що сказати на своє виправдання.

— Я хотів погодувати вовчицю своєї нареченої та не винен, що вона тупа звірюка й не розуміє, що кронпринцу не відмовляють!

— Рейгар Таргарієн думав так само. Батько не розповідав тобі, що з ним сталося?

— Ти погрожуєш принцу?! — спаленів сер Мерін.

— Ні, навчаю племінника. Бронн, ще одне слово від сера Меріна — вбий його. Ось це була погроза. Різниця відчутна?

Сер Мерін замовк.

— От і чудово. Сер Джорі, проведіть сера Меріна до мейстера Пайсела. Я не хочу, щоб тут хтось підхопив гангрену. А з леді Санси, я гадаю, досить розваг, чи не так?

— Так, лорде Тіріоне. З вашого дозволу, я буду в себе, — відповіла Санса, підвівшись із стільця. Тієна й решта охоронців пішли з нею.

Тіріон вирішив до неї приєднатись. Варіс нещодавно прислав листа, в якому закликав прибути до столиці, щоб не сталося щось непоправне. Схоже, щойно він зумів це владнати. Та чи зможе зробити щось подібне ще раз?

— Що ви тут робите, мілорде? — запитала Санса, тільки-но зачинилися двері в її покої.

— Виконую обов’язок притомного дядька, — відповів карлик. — Наш друг-євнух попередив мене, що вас можуть залякати. Джоффрі не сподобалося, що ви маєте такого небезпечного для ворогів чотирилапого друга, і її вбивство мало вас залякати. На щастя, я прибув вчасно.

— Дякую, лорде Тіріоне, але який вам із цього зиск?

— Не зрозумів вашого питання, міледі.

— Чому ви захищаєте мене?

— Бо мій любий племінник — розбещене чудовисько. Я ніколи не забуду, як він вирізав ще ненароджених кошенят із тіла кішки. Зараз він старший, і здатен на більше. Серсея аж надто його розпестила. Він поводиться так, бо вважає, що його статус означає вседозволеність, і я хочу захистити вас від нього.

— Мій батько знає ваші наміри?

— Ні. Та гадаю відправити у Вінтерфел ворона.

— Тоді розкажіть йому все. І що я поки не розриватиму цих заручин.

— Чому?

— Це надто дріб’язкова справа і моя честь не піддалась ризику.

— А ви впевнені, що трапиться щось подібне?

— Щойно переконалась у правильності своїх думок...

___

Вінтерфел

Маргері усміхалася. Мейстер Лювін повідомив їй, що дитина розвивається добре, і можливо це буде хлопчик. Робб та його батьки будуть щасливі. І її батько та брати тішитимуться. Треба їй молитися Сімом і Старим богам, щоб бабуся дожила до народження правнука. Маленького вовченятка з гострими мов трояндові шипи кігтями.

Леді Кейтлін не схвалювала її подвійної лояльності щодо релігії. За вісімнадцять років шлюбу з лордом Старком Кейтлін Таллі навіть не думала повторити шлюбні клятви у Божому гаю. І крім цього вважала їх неправильними. У цьому не було нічого дивного. Річкові Землі та дім Таллі не славились відкритістю до нових ідей. Наприклад, її леді-свекрусі не подобалося, що Маргері отримувала задоволення від заняття коханням з Роббом. Адже Семиконечна Зірка вчить, що секс призначений тільки для продовження роду, а не задоволення. Маргері на це відповіла, що південніше Ріверрану так вважають лише селюки. Що може бути поганого у задоволенні від процесу створення нового життя? І це не її з Роббом вина, що шлюб батьків її лорда-чоловіка був політичним, а не через взаємні почуття. Якщо батьки від цього страждають, то не повинні передавати ці страждання дітям.

Робб пильно стежив за тим, як Бран вчиться володіти мечем. Другий син Еддарда Старка поки що був невпевненим, та за два роки володітиме зброєю на базовому рівні. Його суперником був якийсь молодший онук лорда Мандерлі. Йому було приблизно десять, та він уже почав повторювати гіркий досвід батька та діда — товстішати. Маргері одного разу навідала Королівську Гавань і бачила, як маленький принц Томен у свої шість вже був доволі пухким. Що з ним станеться через десять років лише богам відомо.

По праву руку від її чоловіка стояв військовий інструктор Вінтерфела — сер Родрік Кассель. Чоловік був огрядним та носив густі білі бакенбарди, майже такі ж, як і у Тайвіна Ланністера. Попри огрядність та вік, літній лицар все ще був вправним мечником. Робб розповідав їй, як він, Джон і Теон відточували свої вміння під його керівництвом. Як він показував їм правильні стійки, хватки і рухи. І скаржився, що Джон був найстараннішим його учнем, а отже й улюбленцем, щоправда, не у присутності леді Кейтлін. Маргері ж розповідала йому, як її троє братів навчались володінню мечем під керівництвом сера Вортімера Крейна, розумного, та не настільки просвіченого у містичних науках мейстера Ломіса, човнові прогулянки по Мандеру і ще багато чого. А він у відповідь розповідав їй про дитячі бешкети, в яких брали участь він, Джон і Теон. Наприклад, як вони скинули снігову кулю на Товстуна Тома. Чи як Теон на Роббові п’ятнадцяті іменини спер пляшку вина і вони всі троє напилися, після чого Джон ледь не вбив залізородженого. Звучало це весело, але Робб в кінці сумно зітхав. І у нього, і в Джона скоро будуть власні діти. А нащадки таких бешкетників як Робб Старк, Джон Сноу і Дейенеріс Таргарієн точно зможуть перевершити батьків у масштабах витівок.

Побачивши дружину Робб радісно усміхнувся і відпросився у сера Родріка. Він обійняв її, легко поцілував в губи і питально зазирнув їй в очі.

— То що казав мейстер?

— Каже, що все гаразд, і схоже, у нас буде хлопчик.

— О боги, який я щасливий. Когось зустріла дорогою?

— Ні. Твій батько зараз де?

— У солярії. Читає свіже повідомлення від дядька Бенджена.

— Давай навідаємо його і повідомимо радісну новину.

— Із задоволенням.

Робб взяв її під руку й повів до замку. Дорогою зустрів Годора, що брів до стаєнь, мугикаючи якусь зрозумілу тільки йому мелодію. Біля входу в чертог Гарвін лаяв якогось новачка за те, що криво надягнув шолом. У коридорах наткнувся на кількох покоївок, що перешіптувалися і весь час хихотіли.

Нарешті вони увійшли в солярій лорда Вінтерфела. Еддард Старк читав листа, запечатаного червоним воском. Герб на зламаній печатці розібрати не вийшло.

— Звідки прилетів ворон? — спитав Робб.

— Із столиці, — сухо відповів батько. — На, почитай кому служитимеш ти і твої діти.

Робб швидко прочитав текст і спохмурнів. Радісна новина, що у нього буде син, миттю розвіялась як дим.

— Цей хлопчак знає, що значить слово «ні»? — прошипів Юний Вовк прочитавши.

— Схоже, відповідь очевидна. Якби лорд Тіріон не прибув в останній момент, через місяць прибули б сюди лише кістки Леді. Та Санса заручин не розірвала.

— Тоді хай Джоффрі шукає собі нову наречену. Я б на вашому місці послав ворона з вимогою розірвати заручини.

— Тайвін Ланністер за таке зробив би з нами те саме, що Безумець зробив з твоїми дідом і дядьком. Я згоден із Сансою, її честь не постраждала. І це тішить. Бо я б не хотів, щоб найняті нами люди для її захисту втратили роботу так швидко. І знаючи леді Тієнну Сенд, гідну доньку Червоного Змія, Серсея і Джоффрі зараз мабуть злягли із нетравленням.

— Дуже на це сподіваюсь. — Маргері захихотіла на слова чоловіка і свекра.

— А з якою метою мої старші діти вирішили навідати батька до обіду? — змінив тему Нед.

— Я сьогодні оглянулась у мейстера Лювіна. Він стверджує, що дитина здорова і ймовірно у нас із Роббом буде хлопчик. — Маргері знову усміхалась від радості.

— Який же я радий за вас. — Еддард також усміхнувся. — Джон пише, що в нього теж скоріше за все буде син. Ім’я Еддард залишає для тебе, Робб. Дейенеріс рішуче налаштована дати йому валірійське ім’я, але без претензій на королівські імена.

— Згоден, Ейгон Фоґстарк звучить не дуже, — пожартував Робб, на що всі посміялись. — Від дядька Бенджена щось було?

— Старий Ведмідь організовує похід за Стіну. Каже, що спробують розшукати нового короля дикунів і спробувати домовитися. А там і ми підключимось.

— Краще якщо вони затримаються там надовше.

— Чому це?

— Невідомо, що буде далі. Можливо нам доведеться рушити за Стіну. А я б хотів потримати на руках свого сина перед тим, як рушити в невідомість.

— А який термін?

— Третій місяць, батьку. — Усміхнулась Маргері.

— Чекати ще довго. Але на пошуки однієї групи дикунів можуть піти місяці. Тож думаю, коли від лорда-командира Мормонта прилетить ворон, ви вже триматимете на руках свого первістка. А зараз ходімо в трапезну. Час обіду...

___

Землі за Стіною. Півдороги до замку Крастера

Бенджен повернувся із вивідки. На півшляху до давнього «друга» Варти розташовувалося велике селище з назвою Білодрево — на честь великого і старого чар-дерева у центрі. Це дерево здавалося старшим за саму Стіну, з очей на похмурому лику давно застигли схожі на криваві сльози потоки червоної живиці. Ще майже рік тому в селищі проживало до кількох сотень дикунів. А зараз...

Село порожніло. Ні людей, ні худоби, ні собак. У деяких будинках знайшли сліди від вогнищ. Та судячи із того, яким холодним було залишене вугілля і на скільки було притрушене снігом, мешканці пішли щонайменше три-три з половиною тижні тому. Ні слідів боротьби, ні попелищ від померлих — нічого.

Або дикуни усім селом пішли у невідомому напрямку, або десь тут є криївка, у якій переховуються жінки, діти і старі, а боєздатна частина населення зачаїлась десь за межами і чекає, коли брати, нічого не підозрюючи, рушать до Крастера. Одне із двох.

Так чи інак, та доповісти обстановку Мормонту треба. Такий порядок.

Джіор Мормонт саме полірував Довгий Кіготь — родовий валірійськй меч Мормонтів. Як така цінна річ опинилась у далеко не найбагатшого дому Півночі, історія замовчує. Бенджен знав, як Нед проклинав хитродупого Джора Мормонта, що втік від правосуддя за работоргівлю. Меча зганьблений ведмідь з собою не забрав, тому леді Мейдж, сестра Старого Ведмедя, віддала його брату на Стіну. У родовому гнізді ведмежих королів йому тільки на стіні висіти, хвала богам, залізороджені вже майже декаду не здійснюють нападів на Ведмежий острів.

— Лорде-командире, — привітався Перший розвідник.

— Бенджен. Доповідай.

— Білодрево порожнє, як і інші селища перед ним. Жодних слідів боротьби. Усе скидається на те, що дикуни злиняли кілька тижнів тому.

— Один раз це випадковість. Двічі — збіг. Тричі — закономірність. А що кажуть про чотири?

— Нічого. За четвертим разом ти гинеш.

— Чи не припускаєш, що нас чекає цей четвертий раз?

— Не відкидав таке припущення. Накажіть, і я відішлю Смолвуда з Рикером на пошук засідок.

— Маєш мій наказ. Виконуй.

— Так, сер.

Коли Бенджен відійшов, до Мормонта підсів Алісер Торн.

— Алісер. Щось тебе турбує?

— Дикуни. Тут підозріло тихо і порожньо. Відчуваю пастку.

— Ти не один такий. Бенджен уже відіслав сера Торена та сера Джеремі на розвідку.

— Мене турбує не тільки це.

— І що саме?

— Лояльність Крастера. І те, як поводитимуться брати в його домі.

— Ти не перший рік у братстві, тому знаєш: із Крастером не можна бути впевненим у всьому абсолютно. Він ізгой серед дикунів, та Варта вважає його спосіб життя мерзенним.

— Серед бійців, що вирушили з нами в цю виправу, з десяток колишніх ґвалтівників. З них не варто спускати очей.

— То передаю їх усіх під вашу юрисдикцію. Утнуть щось неправильне — чините на власний розсуд.

— Страчувати можна?

— Як і сказав, на ваш розсуд.

— Дякую, лорде-командире.

— Завжди до ваших послуг...

___

T imeskip 6 місяців. Туманний острів

— Ще трохи, міледі. Тужтесь!

— Я вже з сил вибилась, а її нема!

— Уже бачу голівку! Давайте ще зусилля.

— Не можу! Розріжте мене й витягніть.

Джон зрозумів, що настав його час. Мейстер Волкан і Елларія Сенд розповідали йому багато про перші пологи у жінок. Остання згадувала, що Оберін весь час тримав її за руку, коли на світ приходили її доньки. А ще підбадьорював словами підтримки і клав на лоб мокру тканину. Джон вирішив діяти подібним чином.

Він ще міцніше стис руку дружини, поклав на її лоб холодний шмат шовку і нахилився до її вуха.

— Дені, заспокойся. Я тут. Наша дитина скоро з'явиться. Ще трохи допоможи їй. Чуєш?

— Т-и-и-и-и! Ти обіцяв, що не завдаси мені болю! Ти не тримаєш слів, Джон Сноу!

— Заспокойся і тужся.

— Я тебе ненавиджу!

— Мілорде, гадаю, краще вам покинути кімнату! — попросив мейстер Волкан.

— Я батько цієї дитини і мушу допомогти їй з’явитися на світ.

— Не зараз, коли у леді пологовий стрес і вона не тямить, що говорить.

— Я винен у цьому і я допоможу виправити.

— І готові слухати образи?

— Я ваш, лорд мейстере, і не ви мені наказуєте.

— Добре. Та не зганяйте потім лють на мені.

Вони знову взялися допомагати Дейенеріс привести на цей світ дитину. Пологи і справді трохи затяглися. Голівку було видно, та складалось враження, що дитина впирається ручками, ніби передумала виходити на світ. Мейстер сказав, що подібна проблема траплялась часто при перших пологах у жінок. Та Джону було на це байдуже. Прямо зараз він хотів, щоб біль його дружини припинився. І навіть бажав забрати його весь собі.

— Бляха, ви можете... А-а-а-а!.. ПРИШВИДШИТИ ЦЕ?! — Дейенеріс лютувала від нетерплячки та болю.

— Якщо бажаєте дуже швидко — помрете, — відповів майстер.

— Та начхати! Я вже бісових дві години тут терплю!

— Потрібен хтось із невеликими руками. Хто у нас такий, мілорде?

— Тільки Арія, — відповів Джон. — Але вона ще замала, щоб на таке дивитись.

— Доведеться її викликати.

— Тисяча бісів! Вона зможе допомогти?

— Допоможе якщо матиме чисті руки і слухатиме, що я кажу.

— Облиште це! Просто розітніть мене і дістаньте малого! — знову втрутилась Дейенеріс.

— Векс, негайно приведи сюди Арію! Це наказ!

— Слухаюсь, м’лорде! — Векс побіг до тренувального двору.

Минуло п’ять хвилин, коли захекана Арія вбігла у кімнату. Разом з нею ввірвались Елларія та Нім.

— Проблеми? — запитала Елларія.

— Так. Схоже, дитина трохи застрягла. Знадобляться руки леді Арії, — відповів майстер.

— І що я маю робити? — спитала дівчинка.

— Ви руки вимили? З милом?

— Так і так.

— Тоді йдіть сюди. Засуньте руки всередину, ось так. Чудово. Тепер знайдіть щось, що утримує дитину між утробою та зовнішнім світом. Знайшли?

— Так. Малюк, схоже, вперся з боків руками. І схоже, в Джона хлопчик.

— Не факт. Ви могли вхопитися за пуповину, та зараз не до цього. Спробуйте притиснути ручки немовляти до боків. Вийшло?

— Так.

— А тепер легенько тягніть на себе. Леді Дейененеріс, піжнатужтесь.

— Це точно востаннє?!

— Моліть богів щоб так. Мілорде, якщо ваша ласка, сильніше тримайте леді за руку. Зараз або ніколи.

Дені напружилась уже мабуть із сотих частин своєї сили і спільно із допомогою Арії нарешті показались шийка і плечики. А потім ще кілька поштовхів, і кімната наповнилась дитячим криком. А мати безсило впала на перини. Залишилось тільки перев’язати пуповину і взяти малюка на руки. Перший пункт здійснив Джон. Мейстер передав малюка Іррі та Елларії, котрі змили його від крові та слизу, а потім сповили. Дейенеріс глибоко дихала, а Джон ніжно цілував її спітніле чоло.

— Ти молодець, Дені. Ми тепер батьки. Дім Фоґстарк має майбутнє.

— Хах... хууу... Дж... Джон... я... я зд-даєтьс-ся т-тебе образила?

— Дрібниці. Пологовий стрес, як каже мейстер Волкан.

— Вибач мені. Я люблю тебе усім серцем. Де наше малятко?

— Іррі та Елларія саме пеленають його. Зараз ти візьмеш його на руки і воно побачить, яка в нього гарна мама.

— Вітаю, халісі. У вас хлопчик. — Іррі подала його в руки Дейенеріс. — І дуже милий.

Джон глянув синові в личко. Воно було подовгастим, як у нього та батька, але по-дитячому круглим. Очі були точно як у Дейенеріс — фіалкові з мигдалевидним розрізом. І маленький носик був точно таким же, як у матері. На голівці вже вихрилось дрібне кучеряве темне волоссячко. Та з одного боку Джон побачив смужку сріблясто-білого — валірійська кров часто залишала такі позначки.

— Ти маєш рацію, Іррі. Він дуже милий, — нарешті подала голос Дені.

— Як ми його назвемо? — спитав Джон.

— Він схожий на нас двох, Джоне. Ми не передбачали чогось подібного. Та все ж... як тобі Валарр?

— Ми не розглядали це ім’я. І я не знаю нікого, хто б так звався.

— Валарр Таргарієн, син Бейлора Списолома, котрий мав стати королем замість Ейриса Книжника, та помер від весняної лихоманки.

— Не подобається мені остання частина.

— На щастя, весняна лихоманка нам не загрожує. Ми на острові. І час возвеличити це забуте валірійське ім’я.

Джон подумав над пропозицією дружини. Єдиний цікавий факт з життя принца Валарра, що був йому відомий — Суд Сімох на турнірі в Ешфорді. І ні, Валарр у ньому участі не брав. Він лише позичив батькові, принцу Бейлору Списолому, обладунки. На жаль, це був останній бій старшого сина короля Дейрона Доброго. Більше Валарр Таргарієн не відзначився нічим. Тож якщо все зважити, король Роберт нічого їм за таке ім'я не зробить.

— Вітаємо у сім'ї, Валарре Фоґстарк, — мовив Джон, взявши сина на руки.

«Вітаю, Рейгаре. У тебе народився онук», — подумки мовив стоячий на варті Ертур.

— Рікарде, накажи увечері запустити феєрверк. На честь народження нашого спадкоємця. Мейстере Волкан, надішліть у Вінтерфел ворона — батько має знати, що став дідом.

— Так, мілорде, — вимовили обоє в унісон.

Chapter Text

XII

Вінтерфел

Еддард Старк ще раз прочитав лист від Джона. І вперше в житті відчув, що на чорних крилах можуть прилетіти не чорні слова. Він став дідом.

Минуло вже сімнадцять років з того дня, коли на весіллі Роберта і Серсеї новоявлений король будучи напідпитку запропонував одружити Дейенеріс із Джоном. Ще коли Нед представив свого байстрюка перед королівськими очима, Роберт запропонував узаконити його. Та Старк відмовився ¾ Джон і без того був легальним, і невідомо було, чим завершиться завдання лорда Мандерлі. Та й про Кейтлін не варто було забувати, адже на той час вона вже народила Робба.

І Робб скоро також стане батьком. І Кет десь через два місяці народить. Мейстер Лювін після останнього огляду сказав, що скоріше за все Санса і Арія матимуть сестричку. Нед уже давно обрав для неї ім'я. Ліанна. На честь покійної тітки. Та ще невідомо, чи прийме цю ідею Кет.

І якщо говорити про здоров'я його леді-дружини, то шоста вагітність явно не йшла їй на користь. Уже на п'ятому місяці мейстер Лювін склав для неї особливу дієту, яка не дозволяла вживати смажене м'ясо, житньо-ячмінний хліб та будь-яку копченину. В раціон треба було включити більше фруктів та овочів, і на превеликий жаль Північ не давала великого вибору в цьому плані ¾ лише яблука, груші та сливи. Виноград тут дуже погано приживався, і плоди швидше гнили, ніж достигали. Річкові землі пропонували свої виноград, абрикоси та ягоди, проте доставка їх у Вінтерфел вкрай важка, і частина встигне згнити. На додачу Кейтлін вже насилу могла ходити. Усе-таки вже минає сьомий місяць. Пізня вагітність завжди важча, ніж рання. Тому останнім часом леді Вінтерфелу вела всі справи переважно у спальні за присутності мейстера Лювіна і кількох гвардійців. Що ж буде, коли настане час народжувати? Хай Старі боги бережуть її. Він уже втратив Ешару, своє перше і пристрасне кохання. А між ним та Кейтлін усі мури впали незадовго до появи на світ Санси. Як же він не хотів втрачати кохану ще раз.

Еддард покинув свій солярій і рушив до покоїв Кет. Дорогою до неї зайшов до покоїв Робба, де він вже бозна який раз гладив її живіт, відчуваючи, як штовхається його дитина. Мейстер Лювін сказав, що з дня на день у Маргері почнуться пологи. Та коли ¾ неясно. У замок забіг захеканий Бран, який щойно завершив тренування із сером Родріком. За шість місяців його другий син уже був вправний із дитячим мечем і перейшов на важчий, із цільного дуба. Турнірні поки що для нього були заважкі. Рікон же останнім часом був біля матері, і вчився управляти замком на випадок, якщо йому доведеться залишатися Старком у Вінтерфелі. Теон поїхав до Зимового Містечка докупити м'яса і борошна.

Коли уся родина зібралася в покоях Кейтлін, Нед вирішив, що час повідомити новину.

— Дейенеріс народила. Хлопчик.

Робб радісно усміхнувся. Бран і Рікон заплескали в долоні. А Кейтлін пустила сльозу щастя.

— Як назвали? — запитала Маргері.

— Валарр. Не королівське, але валірійське ім'я.

— І якщо мене не підводить пам'ять, воно означає «людина обов’язку», мій лорде, — додав мейстер.

— Я дуже рада за Дені. І за Джона також, — відповіла Кейтлін.

— Мамо, невже ти перестала ненавидіти Джона? — запитав Робб.

— Насправді я перестала його ненавидіти два роки тому, коли він врятував Брана від падіння з муру. Пам'ятаєш, синку, як ти вирішив похизуватися перед старшим братом?

— Пам'ятаю. Я тоді послизнувся, бо нещодавно зійшов літній сніг, а камінь трохи замшів, — відповів хлопчик.

— Та байдуже, головне, що ти живий і здоровий. А Джон... мені досі огидно слухати саму себе кілька років тому. Я позаздрила йому через Дейенеріс, адже бажала, щоб з нею одружився Робб. Але зараз розумію, що вона кохає Джона, і що Роберт ніколи б не видав її за законного сина навіть дрібного лорда.

— А Джон ще щось повідомляв? — спитав Робб.

— Каже, що через місяць приїде сюди, побачити, як на світ народиться його сестричка.

— Тоді нехай Вейон приготує дитячу для двох. До того часу Маргері вже точно народить, — запропонував Робб.

— Я не певен, що місячне немовля буде готовим до тривалої подорожі, — спробував заперечити лорд Старк.

— Ні, Нед, — втрутилась Кейтлін. — Я хочу побачити свого першого онука. Джон хоч і не мій син, та я знаю, як він любить моїх дітей. І хай мої діти так само люблять свого племінника.

— Мейстере Лювін, надішліть на Туманний острів ворона з проханням леді Кейтлін, — наказав Еддард.

— Так, мілорде. — Мейстер вклонився і рушив до своїх покоїв.

На мить запанувала тиша.

А потім Маргері болісно скривила своє обличчя.

— Мардж, усе в порядку? — одразу перемінився у настрої Робб.

— Здається він штовхається сильніше, ніж зазвичай, — простогнала вона.

Робб оглянув її з голови до ніг. Сьогодні Маргері вдягла світло-сіру вовняну сукню, яка їй дуже личила навіть попри останні терміни вагітності. Старк оглянув дружину ретельно, і раптом побачив, як спідниці темніють. Точніше, мокріють...

— Повитуху в наші покої, хутко! — крикнув він стюарду. — Маргері, ти як, дійти можеш?

— Не без допомоги... Здається, наш Лео хоче побачити кузена власними, а не моїми, очима.

— Я бачу. — Робб присів. — Давай, поклади мені руку на плече... Старі боги, так діла не буде. Тату, допоможеш?

— Звісно, сину. — Еддард підставив ліве плече під праву руку невістки.

— Маргері, виконуй все, що скаже мейстер Лювін. І не бійся, якщо буде важко. По собі знаю, які важкі перші пологи, — наставила її Кейтлін.

— Дякую, леді-мамо, — відповіла Маргері, поки її виводили з кімнат лорда і леді Старк...

____

На щастя Маргері й Робба, пологи пройшли не так важко, як очікувалося. Так, Маргері відчувала біль, та Робб міцно тримав її руку, заспокоював і скеровував дії, поки мейстер Лювін та повитуха допомагали їх дитині вийти на світ. Тож коли маленький Лео Старк вперше вдихнув повітря своїми маленькими легенями, полуденне сонце ще не встигло огріти Північ.

Маргері мило воркотіла, простягнувши сину грудь. Лео мав темно-каштанове волосся і сірі очі дідуся Еддарда і батькові ніс та губи. Від Тірелів йому дісталися овальний розріз очей і витончені риси обличчя. Молода мати вже уявляла собі, яким серцеїдом буде її син, коли виросте. Та зараз єдиною жінкою, чиє серце вкрав цей малючок, була вона — його мама.

Рипнули двері і за ними показалась леді Старк. Свекруха ледве пришкутильгала через вагу ще ненародженої дитини і сіла на краю ліжка, ліворуч від Робба. Судячи з виразу обличчя, леді Кейтлін була щаслива, що стала бабусею.

— Як мій маленький онук? — спитала вона.

— Поки що безчесно краде мою дружину, — пожартував Робб. — Вже годину не відлипає від неї.

— Який батько, такий і син. Згадай як ти не відпускав мене щоночі, — огризнулась Маргері, на що Кейтлін розсміялась.

— Гей, ти сама тягла мене в ліжко, тільки-но ми закінчували вечерю, — спробував захищатися Робб.

— Тільки не кажи, що тобі не подобалось. — Закотила очі вона.

— Враховуючи те, що до моїх вух долітав тільки твій милий голос, Маргері, Робб справді чудово працював. А отже, приводу для сумнівів щодо його бажання нема. — Обоє молодших Старків розсміялись на жарт матері.

— То як його звуть? — насміявшись запитала Кейтлін.

— Лео Старк, майбутній лорд Вінтерфела. І якщо ви любите давати дітям вовчі прізвиська, то напевно його зватимуть Вродливим Вовком, — відповіла Маргері.

— А чому? — питально підняла брову старша Старк.

— Бо він уже вкрав моє серце. — Усміхнулась Маргері. — Гляньте на нього, наче мої свекор, чоловік та брат в одному тілі.

Кейтлін уважно подивилася на внука. Лео широко розплющив свої сірі оченята і захоплено дивився на нову людину, якій чомусь закортіло подивитись на нього.

— Привіт, маленький Лео. Це я, твоя бабуся. І я вже люблю тебе.

Маленький Лео подивився на Кейтлін, пискнув щось незрозуміле, а потім потягнувся своєю ручкою до її волосся, що йому не вдалося. Та на щастя, малюк особливо не засмутився, і раптом зацікавився, який на смак його великий пальчик. Ці рухи викликали в присутніх веселі усмішки.

— Не віриться, що ви вже бабуся, але скоро народите Роббу сестру, — мовила Маргері крізь усмішку.

— А мені ще й сорока немає. — Усміхнулась Кейтлін. — Гаразд, донько, відпочивай. А я піду покличу Неда. Хай познайомиться з онуком ближче...

___

Гайґарден

Оленна Тірел знову бурчала під ніс прокльони на адресу архітекторів Гарта Зеленорукого, що наробили стільки сходів для їх старечих ніг. Після заміжжя з Лютором вона дуже полюбила терасу з видом на виноградники, адже це нагадувало їй малу батьківщину — Арбор. З кожним роком діставатися туди було все важче і важче. Вінтерфел не мав стільки сходових кліток, та милуватися там можна було тільки Вовчим лісом чи скляними садами. Зимові троянди були чи не прекраснішими за тутешні, і на її щастя Кейтлін Старк дозволила взяти кілька саджанців для Гайґардена — взимку можна буде помилуватись квітами, якщо боги дадуть дожити.

На терасі її вже хтось чекав. Вілас, її старший і улюблений онук, читав сувій, принесений вороном. Ліворуч від нього стояв мейстер Ломіс. Праворуч — його дядько Гарт Грубий. Судячи з усмішки, лист був щасливий.

— Новини? — запитала вона.

— Вітаю, ви тепер прабабуся. Маргері народила хлопчика. Назвали Лео, на честь дідового батька, — відповів Вілас.

— Сподіваюся, Мардж не подумає робити з нього неотесаного північанина, що тільки повторюватиме «Зима близько». Якщо Старки припинять це говорити, літо не закінчуватиметься, мейстере Ломіс?

— Якби прихід зими залежав від кількості повторень гасла Старків, міледі, вона не наставала б взагалі, — відповів той. На відміну від своїх колег по цеху, мейстер Ломіс мав своє специфічне почуття гумору.

— Ну тоді спасибі, що розумієте жарти. Віласе, тебе щось турбує?

— Півроку тому лорд Старк написав нам про інцидент у садах Червоного замку. Моя наречена справді має лютововка? — спитав він.

— Так, і я дуже щаслива, що мерзотник Мерін Трант втратив пальці, а той принц-байстрюк трохи замурзав свою пихату пику. Я б усе віддала, щоб стати мухою на стіні садів Червоного замку в той день і бачити це своїми очима.

— Бабусю, а якби цей вовк відкусив пальці мені?

— То знав би, що як сказали «ні», то нема чого пропонувати щось силоміць.

— Я починаю сумніватися у доцільності цих заручин. Старки уже отримали Маргері. Для чого нам дівча, яке ще навіть не розцвіло?

— Віласе, ти розумний хлопець, явно розумніший за своїх батька і братів. Дому Тірел потрібні міцні зв’язки зі Старками, щоб за потреби мати повну підтримку Річкових земель і Долини. Тайвін Ланністер, якщо вірити шпигунам, уже на межі банкрутства, за що варто дякувати його зятю-королю. І коли шахти скелі Кастерлі та решти Західних Земель спустошаться, він займеться своєю улюбленою справою — розбоєм. Ти ж не хочеш, щоб Ґреґор Кліган та Ейморі Лорч грабували наші торгові каравани?

— Але хіба шлюбу Маргері з Роббом для цього недостатньо?

— Ти знаєш скільки уже кровноспоріднених шлюбів наукладав твій дім по всьому півдню? Мені що, пропонувати тебе дому Озгрі, що ледве зводять кінці з кінцями? Чи Редвинам, котрі вже й без того твої кузени.

— Але чому саме Старки?

— У Таллі нема незаміжніх доньок, як і у Аррінів. Мартелли не терплять нас так само, як ми їх. Ланністери вже віддали Мірселлу Дікону Тарлі, а Бейлон Ґрейджой такий же розбишака, як Кліган та Лорч, якщо не гірший. А з меншими домами не варто ручкатися — посаг за наречену буде нерівноцінним нашому.

— Що ж, усе зроблено з прорахунком. Залишається тільки чекати, коли Джоффрі зробить щось безчесне із Сансою. Та сподіваюся, що її не зґвалтують. Якщо це станеться — особисто відрубаю Ренлі Баратеону його кривий хрін і засуну Лорасу в рота, як він це полюбляє.

— Тихо, тебе ще почують.

— Та байдуже. Вся Королівська Гавань та Стормс-Енд шепочуться про двох голубців з іменами на «Р» та «Л».

— І це не значить, що ми повинні це підтримувати.

— Заради богів, ну хай Лорас собі штурхається з Ренлі, нам до цього яке діло? Спадкоємець у Гайґардена є, запасний на випадок, якщо я помру бездітним, теж. Сер Лео із Староміста має також кількох дітей. Хай дитина потішиться, поки чинний Верховний Септон не забороняє.

— Ти вкрай гуманний. Та я почула кожне твоє слово перед твоїми думками про Лораса. Тобі байдуже, що з нею буде, лиш би не зґвалтували?

— Авжеж ні. Я бачив її портрет, вона гарненька. Та я ще жодного разу не зустрів її віч-на-віч. Тож відповідно не можу думати про абсолютно незнайому мені людину.

— То зараз же напиши їй листа. Покажи, що ти цікавий і гідний, а то вкраде її в тебе, наприклад, Тристан Мартелл.

— З якої-такої радості?

— Бо дорнійці ще ті хвалені кавалери та коханці. І не забувай, що в її почті його кузина Тієнна Сенд, яка точно прибула за вказівкою Червоного Змія чи самого Дорана. Поки що Оберін Мартелл наш союзник, та лише боги знають, що в нього на думці.

— Якщо ви так наполягаєте, бабусю, то із задоволенням. Але пошлю листа не вороном. Гранд-мейстер Пайсел точно зацікавиться, чому нареченій кронпринца прибув лист від Віласа Тірела. Пошлю через пташечок Варіса...

___

Туманний острів

Джон ніс маленького Валарра із покоїв мейстера Волкана. Після детального огляду було зроблено висновок про те, що хлопчик абсолютно здоровий і апетит скоро нормалізується. Джон боявся, що внаслідок ускладнень його син отримає якесь каліцтво, і про здоров'я Дейенеріс підуть тривожні шепітки звідси і аж у Дорн та Королівську Гавань. Роберт Баратеон тільки втішиться, що спадкоємець скинутої династії нездоровий, але Тайвін Ланністер точно вирішить, що це знак слабкості й спробує розірвати всі їхні торговельні угоди силою. А цього не хотів би ніхто з їхніх союзників.

Дейенеріс за цих два дні життя їхнього сина вже перетворилася у дбайливу та люблячу матір. Вона весь час брала його на руки і слухала, як б'ється його маленьке серденько. Іноді навіть прокидалася з криком посеред ночі й перевіряла, чи дихає їхня маленька радість. Джон чув від свого тезки лорда Ройса про гіперопіку леді Лізи Аррін над її єдиним сином Робіном. Хлопцеві уже вісім, а він досі ссе мамине молоко. Бран у його віці вже починав лазити по мурах Вінтерфелу. Мейстер Колмон згадував, що у хлопчика трясучка, тож якщо він доживе до десятих іменин, це буде дивом. Тож Джон знову зрозумів, що йому нічого боятись за сина. Його хлопчик здоровий, їм нічого не загрожує, тож можна вважати, що все гаразд.

— Мілорде! — раптом почулися кроки мейстера. — Мілорде. Ворон. Із Вінтерфелу.

— Дякую. Які новини?

— Не розгортав. Та думаю, радісні.

— Відкрию при Дейенеріс. Дякую ще раз.

— Нема за що.

Джон пішов ще швидше до їхніх покоїв. Дорогою побачив одного з гвардійців, Елдреда, котрий весело розмовляв з Іррі. Судячи з пози й міміки дотракійки, Елдред явно їй сподобався. Колишній Сноу явно сподівався, що виходець із півострова Зламана Клешня не вирішить навернути її у Віру в Сімох. Але парою вони були чудовою, принаймні так думав Джон. І поки він думав, перед очима з’явились двері їхніх покоїв.

Дейенеріс з порожнім виразом обличчя сиділа навпроти каміна. Поруч із нею стояла кедрова скриня із драконячими яйцями. Тільки-от яйця чомусь лежали у вогні. А Дені раптом потяглась до них руками і спокійно вихопила одне з вогню.

— Дені, ти що робиш?! — заволав Джон, кладучи сина в люльку. Він кинувся до неї й вихопив гаряче яйце з її рук. Воно було розжарене, і Джон скрикнув від болю, випускаючи його назад в скриньку. На обох його руках відбився лускатий візерунок шкаралупи. Шкіра в місці контакту горіла і вся почервоніла. Та коли він глянув на її руки, то здивувався. На них не було жодних слідів. Ніби камінь, у який перетворились яйця, тільки трохи нагрівся на сонці.

— Що за чортівня? — запитав Джон. — Чому ти вхопилася голими руками за ті яйця і не обпеклася?

— Схоже, кров драконів робить мене імунною до вогню, — відповіла вона. — І я щось відчула. Зв’язок із одним з них.

— Зв’язок із яйцем, що давно стало каменем?

— Я розумію, що це звучить як божевілля, та я не брешу! Ти бачиш, що мої руки неушкоджені, хоча я засунула їх у відкритий вогонь.

— Це вкрай дивно, що ти не обпеклася, але я вірю тобі. Я ж знаю про те, що ми поєднані з нашими лютововками. І багато чого дивного стається зараз. Ай, бляха, пече... скільки ти їх гріла?

— Десь зо три години.

— Нічого собі. Та в мене шкіра мала злізти.

— Пощастило, що не так сильно. Ану покажи долоні... О боги, як тепер батькові пояснимо, що в тебе руки на перев’язці?

— Скажу, що в кузні послизнувся і для рівноваги вхопився за залізо в горні. А тепер пропоную закрити цю тему і перейти до новин. Валарр абсолютно здоровий. Мейстер Волкан запевнив, що йому нічого не загрожує.

— Рада це чути. Щось іще?

— Ворон із Вінтерфелу. Ще не читав.

— Тоді зробимо це разом.

Дені зламала печатку і взяла аркуш в руки. Джон нахилився над нею і приєднався до читання. І з кожним рядком турботи про раптове бажання дружини погріти яйця драконів у каміні відходили на задній план. Адже новини були дуже і дуже радісними.

Робб став батьком. А леді Кейтлін вітає його із первістком і просить показати їй онука, попри те, що Джон не її син. Як же він молився, щоб його мачуха нарешті перестала зганяти злість на ньому.

— То що, Дені, як тобі те, що ти тепер тітка Дейенеріс?

— Просто чудово, враховуючи те, що я тепер мати.

Джон усміхнувся і спробував взяти її обличчя в долоні для поцілунку. Але нова травма усе зіпсувала.

— Може давай викличемо мейстера? Тобі ж явно не до вподоби ці опіки.

— Свята правда. Пошлю по нього Векса...

___

Замок Крастера

— Ще раз даруй нам за візит, друже. Певен, ти все розумієш, — говорив Старий Ведмідь.

— Мені байдуже. Гостям я завжди радий, та якщо хоч хтось торкнеться моїх дружин, полізе в мою комору, чи щось вкраде з обійстя — помре тієї ж миті, — відповів Крастер. — Що привело вас сюди, мої друзі-ворони?

— Служба. І пошук інформації щодо твоїх співвітчизників.

— Вони мені такі ж співвітчизники, як і південці. Тормунд Велетозгуб зве мене вороном з чорною кров’ю, а магнар теннів погрожує спалити мене живцем. Та дещо про них я знаю. Що ви бачили на шляху до мене?

— Порожні села. Навіть Білодрево. Чи можеш сказати, чому?

— Подейкують, що увесь Вільний Народ збирається довкола Манса Рейдера. Думаю, це знайоме ім’я, адже він із ваших. Перебіжчик.

— Сер Деніс Малістер повідомляв мені, що один із його вояків дезертирував кілька років тому. Тепер зрозуміло де він, і що легкою карою не обійдеться.

— Спершу пробийтеся через його армію. Манс об’єднав усі клани та племена — теннів, рогоногих, людожерів з Крижаних Ікол, ловців моржа з Мерзлого узбережжя і навіть велетнів. Він викликав кожного, хто вважав себе претендентом на звання Короля за Стіною, на двобій і переміг. Деяких, хто не забажав скоритися, вбив. І знаєш скільки їх з ним?

— Мабуть до біса багато.

— Сто тисяч. Але це не точно.

— Скільки? — перепитав Торн. — Ця цифра явно завищена. Це ж скільки дикунських банд усього має водитися в цих краях?

— Не моя справа їх лічити, — огризнувся Крастер. — Ви хотіли інформацію, я вам її дав. Вірите ви мені чи ні — не мого розуму це діло. Якщо хочете самі дізнатися — поговоріть з ним. Південці балакати люблять, це всі знають.

— Ми не всі південці. Я з півночі, — раптом втрутився один юнак. Він мав рихлу тілобудову, що з віком погрожувала перейти у повноту, брудно-сірі очі, пухкі губи та чорне довге волосся. У вусі носив сережку з гранатом.

— А ти ще хто такий? — спитав господар.

— Ремсі Сноу, байстрюк із Дредфорту.

— То мотай на вус, байстрюче з Дредфорту. Ви живете на південь від Стіни, тож ви — південці. А зараз ваш загін на справжній Півночі. Тут літо холодніше за глибоку осінь на півдні, а про зиму я взагалі мовчу. Тобі все зрозуміло?

— Та пішов ти до сраки, старий збоченцю. Як Варта взагалі терпить подібного виродка, що власних доньок ґвалтує?

— Ці землі не належать Варті, тож ми не втручаємося. А ти, знай своє місце, — втрутився лорд-командир. — Твоє щастя, що за твої вибрики лорд Старк не стратив тебе на місці. Іди перевір, чи собаки надійно прив’язані. Раст і Гальдер тобі допоможуть.

Ремсі фиркнув і покинув будинок, а Джіор та Бенджен полегшено зітхнули. Про те, яким садистом був байстрюк Русе Болтона, знали усі селяни, що підпорядковувалися Дредфорту. Вбивство Домеріка, законного сина лорда Болтона, стало останньою краплею. Русе поскаржився Вінтерфелу і попросив провести розслідування. Коли сер Родрік та Робб допитали усіх свідків розваг Ремсі, старий лицар був на межі серцевого удару, а Робб, здавалося, став хмурим, як його брат Джон. Останній свідок, слуга на прізвисько Смердючка, після наполегливого допиту зізнався, що допомагав лорду Ремсі в усіх його діяннях. Тож коли вину було доведено, Смердючку стратили, а Ремсі раптом вирішив попросити можливість вдягнути чорне. Робб розлютився, але дозволив. І так байстрюк Русе Болтона опинився в Чорному замку, і після виголошення клятв Старий Ведмідь призначив його у псярні. Варті були потрібні дресировані пошукові собаки, і Ремсі швидко навчив їх шукати і виявляти здобич. Та попри талант до собаководства характер у нього був жахливим, тож Джіор та Бенджен тайкома молили Старих і Нових богів, щоб байстрюк випадково впіймав головою дикунську стрілу.

— Що, перевелися герої на південь від Стіни? — іронічно запитав Крастер.

— Особовий склад Варти не твого розуму діло. Ти даєш нам інформацію про дикунів та притулок, а ми тобі їжу, вино і гарантії, що не чіпатимемо. Усі задоволені, — прохрипів Мормонт.

— Та схоже, що Варта уже не братство хоробрих та доблесних лицарів. Тепер це група бандитів, байстрюків та калік, які нікому не здалися на півдні. То як воно, керувати таким набродом?

— Обзивали ґави крука чорним. Я ж не кажу, що вважаю тебе огидним навіть за дикунськими мірками.

— Та все одно вважаєш, але не кажеш, бо інакше твої брати мерзнутимуть без місця для привалу. І якщо вже заговорили про привал, на скільки ви до нас?

— Не переживай, завтра перед полуднем нас уже не буде.

— Мені начхати коли, та головне як. Якщо недорахуюся хоч одної вівці, кролика, свині чи жінки — це був останній раз, коли замок Крастера став прихистком для ворон. Я вам клянуся, що коли ви знову сюди зайдете після шкоди — посаджу в льох і відішлю одну з жінок до Манса, а він має достатньо цікавих співрозмовників для полонених ворон.

— Не хвилюйся, усе буде в найкращому вигляді. Обіцяю.

— Подивимось. Подивимось...

Chapter Text

ХІІІ

Королівська Гавань, Червоний Замок, Мейгорова Твердиня

Санса сиділа у своїх покоях у компанії Деймона й Тієни. Сьогодні був її тринадцятий день іменин, і вона вирішила трохи посвяткувати у компанії друзів-дорнійців. Тієнна з цієї оказії вирішила відкоркувати пляшку привезеного із Водяних Садів дорнійського червоного, яке спеціально для Санси розбавляли водою. Деймон розповідав їй, як він, Тієна та спадкоємиця Дорну, принцеса Аріанна Мартелл, розважалися в улюбленому місці принца Дорана Мартелла. Санса хотіла попроситися туди в короля хоча б на два-три тижні. Аж дуже їй хотілося побачити Водяні Сади і познайомитися з принцесою Аріанною та рештою її кузин. Джоффрі мабуть напроситься з нею, та Тієнна обіцяла так залякати його страшними дорнійцями, що він одразу перехоче їхати з ними.

Після інциденту в садах Леді все частіше ховали подалі від цікавих очей. За майже рік життя вовчиця виросла вже завбільшки із вигодоване теля. І попри габарити рухалась швидко, майже нечутно, і що найголовніше — граційно. Сансі ставало важче випрошувати для неї їжу на кухні. Зараз лютововчиця жила в таємному тунелі за шафою, про який знав мало хто. Прогулянки були для Леді рідкісним задоволенням, і Санса вкотре прокляла Джоффрі та його діда за їхні підступи. І просто молила богів, щоб принц нарешті повівся з нею так, як не личить справжньому лицареві. Чим швидше це станеться, тим швидше вона розірве ці заручини і повернеться додому. І навіть не сумуватиме за цією смердючою дірою під назвою столиця.

Двері в покої відчинилися і всередину зайшов Лорас. Його чергування біля короля закінчилося, тож сер Баристан дав йому сьогодні кілька годин для дозвілля. І прибув Лицар Квітів не з порожніми руками — приніс три листи і подарунок. Коли Санса розгорнула його, то усміхнулась — це був прекрасний срібний гребінь, оздоблений гарними рубіновими трояндами. Один із листів був запечатаний трояндою Гайґардену, а два інші — лютововками. Санса одразу розгорнула перший із трояндою і усміхнулась. Це було послання від її справжнього нареченого:

Леді Сансо,

Ми ще не знайомі особисто, але моя леді-бабуся каже, щоб я нарешті почав із вами спілкування, бо ще доведеться мені просити брата викликати на двобій за вашу честь умовного Тристана Мартелла. Я страшенно не хочу чогось подібного і навіть не припускав, що ви маєте дружні контакти із дорнійцями. І ні, я не ненавиджу їх, просто не хочу погіршувати і так напружені відносини між Розлогом і Дорном. І Гайґарден, і Сонцеспис не люблять Ланністерів, тож чому нам ненавидіти один одного? Та що це я захопився політичними роздумами, лист же приватний. Перейду на особистості.

Зізнаюся, коли побачив ваш портрет, одразу зрозумів, що ви дуже гарна, як на свій вік. Чесно кажучи, мені прикро, що я старший від вас чи не вдвічі, і крім цього — каліка, що сам ходити не може, а виступати на турнірах і поготів. Я певен, що ви б надали перевагу моєму молодшому брату Лорасу, та як казав мені мій дідусь, фортуна любить зухвалих. Я не певен, що у мене зародились до вас якісь почуття, та почувши про інцидент у садах Червоного Замку, я страшенно хотів перенестися в тіло брата й надавати по пиці принцу Джоффрі. Сподіваюся, ви при доброму здоров’ї та в доброму гуморі, а ваша улюблениця не постраждала.

З нетерпінням чекаю вашої відповіді та зустрічі віч-на-віч.

Щиро ваш — Вілас Тірел, син Мейса Тірела, спадкоємець Гайґардена.

P.S. У жодному разі не надсилати цього листа вороном! Віддайте його Лорасу, а далі він сам. Даруйте за незручності, але у Ланністерів можуть виникнути підозри. А ми обоє цього не хочемо.

Санса усміхнулася. Так, вони з Віласом ще не були знайомі особисто, та він уже думав, чи не постраждала вона чи Леді. Залишилися ще два листи. Перший був від Джона. У ньому були привітання і радісні новини. Дейенеріс народила хлопчика. Щасливий цьому Джон повідомив, що його сина названо Валарром, і що через півроку на Туманному острові буде грандіозне свято — весілля Оберіна Мартелла і Елларії Сенд, на яке запрошено її, Лораса, Деймона і Джорі. Окрім них прибудуть також лорд Вілас і лорд Гарлан, оскілки лорд Мейс дуже зайнятий обліком запасів. Другий лист був від її батька. І вона знову усміхнулась. А потім заговорила.

— Лорасе, мої вітання. Тепер ти дядько.

— Що? Ти кажеш, що Маргері народила дитину?

— Так. У неї хлопчик. Батько каже, що виглядає як Старк, Таллі і Тірел в одному тілі.

— А як його назвали?

— Лео. Здається, так звали вашого з Мардж прадіда.

— Я дуже радий за неї й Робба. Коли відпишеш їй, скажи, що я з нетерпінням чекаю зустрічі з племінником.

— Вітаю, подруго. — Усміхнулась Тієна. — Одразу двоє племінників у один місячний поворот. Це велике щастя.

— Я теж дуже радий за тебе, — приєднався Деймон. — Не можу дочекатися, коли у тебе будуть діти.

— Боги, давайте не квапити події, — відповіла Старк. — Я ще навіть не цвіту.

— У тринадцять років рано чи пізно це станеться, — відповіла Тієнна. — І бажано, щоб до цього часу ми вже робили звідси ноги.

— І які ще будуть пропозиції? Леді вже практично ув’язнена в тунелі, Джоффрі навіть не думає розпускати руки, а королева поки що ставиться приязно.

— То змусимо його трохи розпустити руки. — Хитро блиснула очима дорнійка.

— У жодному разі! — відповіли в унісон Лорас і Санса.

— Ех. Вам на пальцях показати? Джоффрі — розбещений вилупок. Як тільки ти прокинешся на закривавленому простирадлі, він одразу призначить дату весілля. І тоді втікати буде тяжче, як би ми не старалися.

— Взагалі-то краще буде саме тоді. Він не стримається і спробує взяти мене силою. І тут головне тримати кількох людей за шафою. Щоб як тільки він почне розпускати руки, вони одразу схопили його і доставили готовим прямо під трон батечка і діда.

— А цей план звучить цікаво. Навіть не доведеться здіймати бучу. Але що, як король відмовиться?

— Відправимо через пташечок Варіса тривожне повідомлення батькові. І поки король думатиме, що та як говорити батькові, ми втечемо таємними тунелями.

— У цьому щось є, — приєднався до обговорення Лорас. — Тільки от халепа: якщо я попадусь на допомозі вам у втечі, Тайвін Ланністер мені голову відрубає.

— А тобі не обов’язково тікати з нами, — відповіла Санса. — Нам тут будуть потрібні очі та вуха.

— Але не ображайся, якщо під час втечі я випадково тебе спотворю. Усе має бути переконливим, — підколов його Деймон.

— Тоді і я трохи тебе надщерблю. Бо буде підозріло, що в мене меч чистий, — огризнувся Лорас.

— Хлопці, припиніть. Ми тут нарешті Дорн з Розлогом намагаємось примирити, а ви знову сваритесь і погрожуєте один одному. Які з вас тоді союзники? — присоромила їх Санса.

— Усі чоловіки однакові. Завжди шукають нагоди почубитися, — легковажно кинула Тієна, зробивши ковток вина.

— Вибач, Сансо, трохи пожартували. — Присоромлено схилили хлопці голови.

— Нічого. А тепер сідайте. Вип’ємо за здоров’я новонароджених Валарра Фоґстарка і Лео Старка.

— Будьмо! — хлопці схилили келихи в тості...

___

Туманний острів, сади Фоґфорту

— Ще раз, маленька Аріє. Ти все робиш правильно, але трошки заповільно. Ти вже кілька разів упіймала кота, тож і мене вже можеш перемагати.

— Сіріо, я вже коня обганяю, але тебе не можу.

— Ти швидка. Тільки швидкість не єдине, що робить тебе майстром меча. Я старший і досвідченіший. Знаєш, коли я переміг свого наставника вперше?

— Не знаю. За три місяці?

— Аж ніяк. Так, за три. Але це було за три роки.

— Ого! Це ж як довго ти навчався?

— Ну, я починав вчитися у вісім років. А тобі зараз десять, якщо не помиляюсь.

— Отже тобі було одинадцять, коли ти переміг свого вчителя. Тоді й я теж зроблю це у одинадцять.

— Тоді ще раз спаринг. Рука пряма, але гнучка. Дуже добре. Гінка, мов ящірка, тиха мов тінь, стрімка, мов гадюка, руки легкі, мов перо. Просто молодець. Не став блок аж так упоперек! Гоп, помилка... ох, я попався, та рано радієш, атаки уник. Ти вже вкотре ловиш мене, але не одним і тим же маневром. Добре, дуже добре.

Вони кружляли так іще хвилин двадцять. За майже рік тренувань Арія стала ще швидшою і верткішою, ніж була до того. Джон якось вирішив провести з нею тренувальний поєдинок. На свою голову. Він суттєво її недооцінив. Арія ще до тренувань із Сіріо була ще тим бісеням, і тепер вона так легко посадила його на п’яту точку, що Дейенеріс та Нім просто вмирали зо сміху.

Спаринг із Сіріо закінчився внічию. Арія якимось чином змогла торкнутись лезом тренувального меча учителевого горла. Тоді як Сіріо з усмішкою притулив свій меч до її серця.

— Цей раз був значно кращим за попередні. Як ти це зробила?

— Я побачила, що твій захист слабший при атаці зблизька, і скористалась можливістю.

— Мудро. У Вестеросі скажуть, що це не по-чесному, та у Вільному місті Браавосі немає такого поняття як чесний бій. Якщо хочеш перемогти, використай проти ворога свої сильні сторони і змусь його відкрити слабкі.

— А що по-вашому чесний бій?

— Бій, закінчений внічию. Коли або обоє мертві, або обоє живі. Так і затям собі, дівчинко.

— У нас чесний бій — це сам-на-сам і віч-на-віч. Якщо один проти трьох-чотирьох чи ворог напав ззаду, це вважається підлістю і безчестям.

— А у Браавосі це просто боягузтво. На сьогодні тренування завершено. Біжи й не забудь помитися.

— До завтра! — Арія забрала свій тренувальний меч і побігла вглиб саду. Там у неї було одне тихе місце, де вона могла скупатися після тренування у достатній кількості гарячої води і без сторонніх очей. У Вінтерфелі також були гарячі джерела, але озерець було небагато, і купатись на самоті вона не могла. Інша справа тут, на Туманному острові, де озерця з гарячою водою майже на кожному кроці.

Вона швидко роздяглася і пірнула в гарячу воду. Виринувши, взялась відмивати руки й ноги від налиплого на спітнілу шкіру пороху. Поруч ріс кущ якихось квітів, чию назву вона забула, та любила їхній запах. Зірвавши кілька квіток, Арія втерла їх у шкіру, сподіваючись, що пахнутиме так само. Закінчивши з умиванням, дівчина розтяглась на весь зріст у воді й спробувала розслабитись.

Та не вдалося.

На березі стояв високий, добре складений хлопець із довгим чорним волоссям і синіми очима. Одягнений був у шкіряний фартух на голе тіло, шкіряні штани і напівчоботи. Судячи із одягу та перемазаного сажею обличчя, працював ковалем. І зараз стояв на березі, витріщаючись на неї.

Арія вперше в житті густо почервоніла і засоромилась. Вона миттю пірнула, залишивши на поверхні тільки голову. І переконавшись, що усе приховано, почала розмову.

— Ти чого витріщаєшся?!

— Та я прийшов сюди вмитись перед обідом, і побачив вас.

— Міг би хоч відвернутись!

— Я тільки-но прийшов, і не встиг. Пробачте мені, будь ласка, міледі.

— Хто тобі сказав, що я леді?

— Я старший над ковалями. І доволі близький з лордом Джоном. Я бачив вас до цього у тренувальному дворику із майстром Сіріо. А із майстром Сіріо тренується тільки одна особа — леді Арія Старк, молодша сестра лорда Джона.

— Чудовий аналіз, крім одного пункту. Я не леді.

— Ви сестра лорда Джона і донька Еддарда Старка. Народились і росли у Вінтерфелі. Умієте читати, писати і розумієте геральдику. Отже ви леді.

— Я ненавиджу бути леді. Мама і септа Мордейн вчили мене, що леді повинна сидіти в солярії з шиттям і чекати принца з піснями, щоб потім вийти за нього заміж і народити йому дітей. А я геть не така!

— Та я бачу. Не кожен день в кузні приходить дівчинка з проханням викувати їй кинджал чи коня наново підкувати. І знаєте, я думаю, що це чудово.

— Чесно?

— Куди ще чесніше? Я жив у Королівській Гавані й частенько бачив всяких багатіїв у супроводі їхніх леді, чи то пак милих мальованих дуреп. Ні слова самі не скажуть, ні розумної думки не висловлять, тільки сидять собі в компанії таких же дуреп і хихочуть. Мені такі геть не до самку.

— Тоді відвернися, щоб я вийшла і обтерлася. Бо мій лорд-брат тобі очі виколе за те, що бачив мене голу.

— А ти не викажеш мене?

— Ні. Ти не знав, що я тут буду, і це була випадковість. Відвернися.

Хлопець розвернувся, і Арія швидко вийшла з озерця і взялась за рушник. Швидко обтершись, вона так само швидко натягла штани і сорочку, після чого дозволила ковалю повернутись до неї обличчям. Коли він повернувся, Арія саме збирала мокре волосся у простий хвіст, а завершивши цю ненависну роботу, підійшла до нього ближче.

— Я все ще не знаю, як тебе звати. — Подала йому руку.

— Джендрі. Джендрі Вотерс, леді Аріє. — Джендрі взяв її руку і незграбно поцілував.

— Якщо ми друзі, Джендрі, то не треба додавати до мого імені титул. — Вона широко усміхнулась.

— А відколи ми друзі?

— Ти друг мого брата, а отже і мій.

— Ви мабуть дуже з ним близькі.

— На відміну від Санси я любила його більше. Він був єдиним у Вінтерфелі, хто приймав мене такою, яка я є. Тож з усіх моїх братів Джон був до мене найближчим. І якщо ти його друг, то ти й мій друг також.

— Дуже дякую.

— Завжди будь ласка. А зараз я піду. Валарр мабуть чекає не дочекається свою улюблену тітоньку. Хорошого обіду.

— Навзаєм.

Дорогою до замку Арія вперше в житті відчула щось дивне в грудях. Коли в голові знову мелькало ім’я «Джендрі», в її животі пурхали метелики, а серце дивно тріпотіло в грудях. Цікаво, чи так само почувається Дейенеріс, коли думає про її брата? Колись по секрету спитає...

___

Timeskip 2 тижні. Вінтерфел

Двотижнева мандрівка у Вінтерфел нарешті добігла кінця. Джон був дуже щасливий ступити на поріг старого дому, хоч і майже через рік. І за цей рік змінилося багато чого. Наприклад, Джон почав багатіти за рахунок торговельних контрактів на драконів діамант, аметисти, агати і залізо з Вільними Містами і столицею. А ще у нього з Дені з’явився первісток. Валарру був лише місяць від роду, та він за цей час уже виріс на сім дюймів і дуже тішив усіх своїм веселим сміхом. Джон уже закладався із Ертуром, через скільки годин Мардж відлипне від Валарра і чи розм’якне Кейтлін Старк до Джона, зазирнувши у два фіалкових озерця його сина.

Зустріли їх сер Родрік, Теон і Гарвін — командир домашньої варти Вінтерфела, поки Джорі охороняв Сансу на півдні. Торен повернувся назад у Карголд. Лорд Рікард саме думав заручити його із Віллою Мандерлі. Його сестра Еліс нещодавно вийшла за Дарена Горнвуда і, якщо вірити чуткам, уже носила спадкоємця дому Горнвуд. Джон тільки усміхався з того, скільки однолітків буде у його з Роббом синів. Треба буде написати у Горнвуд пропозицію взяти їхню майбутню дитину вихованцем на Туманний острів. Його сину потрібна компанія однолітків, щоб він виріс добрим і товариським юнаком.

— Ласкаво просимо у Вінтерфел! — привітав їх сер Родрік. — Чи довгим був шлях?

— Шлях був неблизьким, але недовгим! — відповів Джон. — Я і леді Дейенеріс дуже щасливі повернутися додому. І дуже радий бачити вас, сер Родрік. Дякую, що зустріли нас.

— А мене ти не дуже радий бачити? — Теон виїхав наперед.

— Дуже навіть радий, — відповів Джон. — Ходи, обійму, і пригадаю всі твої жартики про мене й Дені.

— Гей, це було давно і неправда. Каюсь у своїх злодіяннях і прошу вибачення.

— Та я жартую. — Джон спішився і подав йому руку. Теон повторив його дії, і міцно ляснув його по плечу. Друзі ненадовго обійнялися.

— То як тобі на острові? Не нудно? — порушив мовчанку Ґрейджой.

— Потім. Якщо не хочеш затримувати батька, краще не розпитуй мене багато. Та й Робб мабуть зачекався.

— Тоді гайда.

І невеликий супровід Джона в компанії сера Родріка, Теона і Гарвіна рушив до брами замку Королів Зими. За рік відсутності Вінтерфел здавався ще старішим і значно більшим. Та Джону на це було байдуже. Він любив обидва замки — і той, у якому виріс, і той, з якого править островом. В останньому він дізнався, що стане батьком, побачив, яке багатство приховує його земля, і нарешті вперше взяв на руки свого сина. Який зараз у кареті мирно сопе на маминих руках. Думка про те, якою гарною мамою була Дейенеріс, змушувала його усміхатись від вуха до вуха.

У дворі його зустріло небагато людей — лише батько, леді Кейтлін, Робб з Маргері, Бран і Рікон. Лорд Еддард приязно усміхнувся йому. За цей рік у нього побільшало сивини у волоссі, а старіюче обличчя встигла прикрасити густа борода. Леді Кейтлін ледве стояла через чималий живіт і пізні терміни вагітності. Її обличчя теж трохи покраяли зморшки, та головною зміною був її погляд — вперше за сімнадцять років Кейтлін Старк дивилась на нього приязно. Робб також почав відпускати борідку. І на Джонову думку, вона була чимось середнім між персиковим пушком і неохайним заростом хлопця, що лінувався голитись. Маргері після пологів трохи розповніла. Бран і Рікон підросли, при чому старший уже виглядав як затятий учень сера Родріка. Рікон, судячи із веселого виразу обличчя, щойно навідав племінника. Усі присутні випромінювали радість зустрічі.

— Сину, — лорд Старк вийшов із розпростертими обіймами, — ласкаво просимо додому.

— Батьку. Я сумував. — Джон із слізьми на очах обняв батька. Як же йому цього бракувало за ці нещасні десять місяців порізно. Тим часом Дені з маленьким Валарром на руках вийшла з карети і привіталася з усіма присутніми. Хлопчик здивовано позирав на нових людей довкола нього.

— Він дуже гарненький, Дені. — Леді Кейтлін глянула на нього згори. — І дуже схожий на тебе.

— Можна потримати онука? — Нед усміхнувся і пригорнув на мить Дейенеріс.

— Так, батьку. — Вона простягла йому сина. — Привітайся з дідом, Валарре.

Хлопчик здивовано подивився в обличчя діда. А потім потягнувся до його бороди і несильно смикнув. Еддард болісно скривився, та потім засміявся. Зазираючи в очі онука, він згадав інші фіалкові озера. Дівочі.

«Ох, Ешаро...».

До нього підійшов високий лицар, що представився як Рікард Сенд, командир домашньої варти Фоґфорту. Еддард приглянувся до нього і раптом впізнав його ходу. Так само рухався дехто інший. Дорнієць, чию сестру він оплакував уже стільки років. О Сьоме пекло...

Ще коли вони розпрощалися з ним біля того, що раніше було Вежею Радості, Ертур пообіцяв йому, що вони ще зустрінуться, та не скоро. Невже зараз час настав? А раптом він уже все розповів? Та ні, тоді він би отримав гнівного листа, і їхня зустріч була б не такою радісною.

— Сер Рікард, радий знайомству, — прохрипів Нед.

— Навзаєм, лорде Старк. — Артур потис йому руку, а потім нахилився і шепнув йому на вухо. — Вона жива.

— Хто? — шепнув Еддард у відповідь.

— Та, кому ти розбив серце сімнадцять років тому.

Спогад блискавкою вразив лорда Старка, як і розуміння. Розуміння того, що він і досі її кохав.

— Зустрінемось у крипті, — шепнув він, а потім повернувся до гостей. — Гаразд, проходьте у замок, певен, ви усі втомлені дорогою. Ми всі дуже раді тому, що ти прибув, Джоне. Почувайся тут як вдома, хоча це й так твій дім. У твоєму розпорядженні старі кімнати твого дядька Бенджена. А Валарр поспить у дитячій із Лео. Раджу зараз іти туди. Час тобі познайомитись із племінником...

___

Маленький Лео був дуже здивований побачивши кузена. Він довго роздивлявся своїми сірими оченятами Валарра, після чого спробував потягнутись до нього ручкою. Маргері ніби прочитала думки сина і простягла його ручку вперед. Дені зробила з Валарром те ж саме, і хлопчики вперше в житті потисли руки. Чому Робб і Джон не могли не радіти.

— То як тобі мій син? — спитав Робб.

— Ну, гарна наречена йому забезпечена. Глянь, як Дені ним милується.

— Мардж і твоїм теж зачарована. Бачив би ти її в перші дні, коли народився Лео. Її окремо від нього побачити було неможливо.

— Я те саме можу сказати про Дені. Перший тиждень вона щоночі прокидалась і слухала, чи він дихає. Потім в неї трохи затяглась депресія, та я з Арією швидко її розвеселили.

— Як?

— Вона мене на мечах перемогла.

— А-ха-ха! Як це?

— Пригадуєш, я знайшов їй вчителя у Браавосі. Так от, вона так натренувалась, що посадила мене на зад за сім хвилин.

— Слабнеш, братику.

— Я її недооцінив. І ти спробуй з нею сьогодні ввечері. Одразу попереджаю — вона до біса швидка.

— Не бійся, я теж швидкий. А тепер, Дені, я можу взяти племінника на руки?

— А я все думаю, коли попросиш. Давай, Валарре, іди до дядечка.

Робб підхопив Валарра на руки і скорчив для нього смішну гримасу. Хлопчик засміявся і тицьнув дядька в ніс. Джон у цей момент глянув у личко свого племінника Лео. Той, на відміну від усіх легальних дітей лорда Старка, був більш схожий на діда. Такі ж темно-каштанове волосся і сталево-сірі очі, як у Джона й Арії. Та крім цього помічалися й губи та форма брів, як у Таллі, і витончені риси обличчя, як у Тірелів. Все одно у малюку було більше півдня, ніж півночі.

— Йой, які тут всі милі батьки, — пожартувала Арія.

— Потерпи, сестричко, знайде батько для тебе нареченого, і теж будеш милою матусею, — покепкував на це Робб.

— Я сама собі знайду нареченого, — огризнулась вона. А в голові раптом промайнула сцена: вона й Джендрі перед Серце-Деревом виголошують клятви. Чорт, знову він. Чому їй вже два тижні ввижається старший коваль у Фоґфорті? Питання з розряду риторичних...

___

Нед удосталь намилувавшись старшим онуком повільно спускався в крипту. Поки жінки і молодь веселилися й обідали, він ішов на розмову. Розмову, що висіла у повітрі вже сімнадцять років. Про те, що іноді снилося йому в кошмарних снах...

О так, навіть після майже двадцяти років Еддарду Старку являлась у кошмарах жахлива сцена, у якій його сестра лежала на закривавленому ліжку і раз у раз шепотіла йому: «Пообіцяй мені, Нед...». А потім повернення у Зорепад і звістка про самогубство Ешари. Ох, Ешара... Еддард ще у Гаренголі запримітив її красу. Довге темне волосся, фіалкові очі, повні губи, красива фігура. Якби не допомога Брандона, він так би й не представився їй. Не було б того танцю і тієї пристрасної ночі. Брандон їх звів, Брандон їх і розлучив. Як потім вміло підмітив Бенджен, їхній старший брат просто не хотів страждати від обов’язків сам. Якби Ліанна могла почекати зі своєю втечею хоча б до наступного тижня після Брандонового весілля, він би вже вмовив батька заручити його й Ешару. Боги знать, як би все пішло далі. Можливо, їхня дівчинка не народилася б мертвою...

Ліарра. Так Ешара назвала її. Перед тим, як поховала біля Вежі Білокам’яного Меча у Зорепаді. Біля тієї, з якої потім кинулася в океан по його поверненню. Одні кажуть, що від горя за мертвим братом, інші — з туги за донькою, треті — бо коханий одружився з іншою. Нед же волів поєднувати усі три причини. І додавав четверту — Роберт переслідував усіх, хто хоч якось був близький з Таргарієнами. І на жаль, колишню фрейліну принцеси Елії це не оминуло б.

І ось тепер таємничий лицар на ймення Рікард Сенд повідомив йому, що вона жива. Хто такий цей Рікард Неду було відомо — Артур Дейн. Його смерть була успішно сфабрикована й інсценована. Біля руїн Вежі Радості вісім могил, але сім трупів. Освел Вент, Герольд Гайтавер, Мартін Кассель, Віллем Дастін, Ітан Ґловер, Тео Вулл і Марк Ризвел знайшли вічний спочинок у дорнійських пісках. Могила ж Артура Дейна залишилась порожньою. І невідомо, чи ляже туди коли-небудь один з останніх нині живих гвардійців Ейриса Безумця.

І якщо мова про нього, то він уже тут. Тихо молиться біля статуї Ліанни. В руках у статуї свіжозірвана зимова троянда. Ліанна дуже їх любила. А вінок з її улюблених квітів став тим, що запустило чергу подій, що призвели до її смерті. І того, що вперше в історії у крипті Вінтерфелу лежить жінка.

— Радий бачити тебе при доброму здоров’ї, — почав розмову Дейн.

— Навзаєм. Бачу, роки додали тобі сивини, — відповів Еддард.

— Тебе також побілило добряче. — Обоє усміхнулися на цей жарт.

— Вона справді жива? — порушив мовчанку Старк.

— Живіша всіх живих, навіть після смерті. Ти думав, вона так просто кинеться з вежі?

— Усі так думали. Навіть твої брат з іншою сестрою.

— Гра на публіку, не більше. Усе це було сплановано ще до того, як ти й твоя компанія прибули у Зорепад по інформацію.

— Чому ви мені не сказали? Я довбаних сімнадцять років оплакую її і тут на тобі!

— А ти сказав Кейтлін про походження Джона?

— І щоб вона потім випадково прохопилась не в тому місці й не в той час?

— Отож бо й воно.

— Де вона? Де Ешара? Вона здорова? Може заміжня?

— Забагато питань. Вона у Волантисі ховається при Червоному Храмі. Про здоров’я брехати не буду, а коли я востаннє з нею переписувався, вона точно не була заміжня. Але цей пункт не повинен тебе, одруженого чоловіка і батька майже шістьох дітей, хвилювати.

— Я досі кохаю її, Артуре. Мені досі сняться кошмари, де я повертаюсь у Зорепад а мені кажуть, що вона кинулась з вежі. Я сімнадцять років оплакував її аж до цього моменту!

— Та невже? А шестеро дітей від нелюбої дружини свідчать про геть інше.

— Ти чув приказку «стерпиться — злюбиться»?

— Вона описує становище двох третин всіх одружених жінок у Сімох Королівствах.

— І як бачиш, одного чоловіка, який тут перед тобою душу виливає.

— Як же це до біса зворушливо. Ти уявляєш собі, що я відчув, коли побачив Еш із десь так п’ятимісячним животом і сльозами на очах через батька дитини, який вирішив повеселитися й кинути її з дитиною напризволяще?

— Міг би не церемонитися і вбити мене ще біля Вежі.

— І приректи дитя Рейгара на скитання по Вільних Містах чи голодну смерть?

— Діло кажеш. Та невже в тобі не прокинувся люблячий брат?

— Ти показав мені її листа і я зрозумів, що ви досягли консенсусу.

— То це означає мирову?

— Мирова. Сімнадцять років усе-таки тривалий термін.

Вони потисли руки й обійнялися на знак примирення. А Еддард відчув, як гора на плечах суттєво полегшала...

Chapter Text

XIV

Королівська Гавань, один з борделів Мізинця

Пітир Бейліш вкотре проклинав усіх і усе на світі: батька, що породив його маломожним лордом, Гостера Таллі, котрий заручив кохання його життя із двома неотесаними північанами, Джона Арріна, чия смерть не спричинила потрібний йому ефект, Роберта Баратеона і його злопам’ятність, Еддарда Старка і його раптово вмілий вступ у гру престолів, напівбожевільну Лізу, котра вже остогидла йому своїми пропозиціями одружитися, і старого мораліста Тайвіна Ланністера, через якого уся його прибуткова справа у вигляді борделів і схем казнокрадства пішла коту під хвіст.

Ну чому саме зараз усе пішло шкереберть?!

Його геніальний план включав у себе вбивство Джона Арріна й підставу перед новим Рукою — Еддардом Старком — дому Ланністерів. Ті б швиденько загнали Роберта в могилу, звинуватили Старка у зраді, чим би влаштували громадянську війну, в якій леви і вовки перерізали б один одному глотки, а в результаті цього він, Пітир Бейліш, маленька людина з великими амбіціями, вивищився б до Залізного Трону. А поруч із ним сиділа б Кет, жінка, більше за всіх (особливо від Серсеї Ланністер) гідна зватися Королевою Семи Королівств.

О Семеро, це все було схожим на мрію. Навіть більше. Це все було його заповітною мрією.

Клятий Роберт, рогата свиня у короні, все заламав. Замість старого дружбана поставив рукою тестя. І усе через одну біляву особу, на ймення Дейенеріс Таргарієн. Про те, що таргарієнська принцеса може йому обламати плани, Мізинець підозрював уже давно? та не надав їй особливого значення. А треба було звести її зі світу ще коли вона у годувальниці цицьку просила. Одна підкуплена годувальниця зі змащеним отрутою соском швидко усе владнала б. Але ні. «Досить із держави мертвих шляхетних дітей», — так сказав тоді Нед Старк і так подумав про це Бейліш. А даремно. Зараз би не довелося сьорбати зіпсовану кашу.

Потрібен новий план. Такий, що викличе потрібну ланцюгову реакцію. Такий, що приведе Старків і Ланністерів на поле битви. І враховуючи нові союзи Неда Старка, усе пройде у значно більших масштабах.

Отже, почнемо із прелюдії. «Коли я хочу зрозуміти мотиви людини, я граю в невеличку гру: припускаю найгірше...». За таким принципом він організував безліч своїх афер і маніпуляцій, завдяки яким він виріс до поточного становища. І час йти ва-банк.

Отже, Еддард Старк дуже любить свою родину. Незалежно, чиї це діти — Кейтлін, чи тієї, хто зігріла його ліжко під час війни й народила байстрюка. Байстрюк зараз одружений із принцесою, має землі у Тремтливому морі й почав багатіти. Скоро зможе купити незалежність у дому Мандерлі й відповідати безпосередньо перед батьком. Данина від Туманного острова точно підніме статок Вінтерфела. І Тайвіну Ланністеру це точно не сподобається. Бо якщо вірити шпигунам, шахти Скелі Кастерлі близькі до вичерпання запасів. А Старий Лев не захоче втрачати багатство і разом з ним вплив на корону. Тож усе, що залишається йому — відібрати у Старків джерело доходу. Як це зробити — о, тут усе просто. Або підкупити Бейлона Ґрейджоя, щоб влаштував набіг непокірних йому капітанів, а ті спалили гавань Туманного острова, або зробити те саме, тільки змінити імена із «Бейлон Ґрейджой» на «Саладор Саан», а розграбування порту на зруйнування замку. Так навіть ефективніше. У Старка заберуть прибуток — він розгнівиться. І десь паралельно із цим — атентат з кодом «невдале королівське полювання», Джоффрі стає номінальним королем, ставиться до Старків як до побитих собак, вони піднімають повстання і починається така бажана війнонька між великими лордами і Троном. Він сам звичайно ж вестиме подвійну гру і даватиме наведення обом сторонам. І коли обидві сторони достатньо знекровлять одна одну, Мізинець несподівано і невідомо для широкого загалу ліквідує останніх вцілілих. А потім стане спочатку Рукою нового короля, а там і сяде на трон. Як це станеться — діло для наступних багатоходівок. Зараз має значення тільки ця, нова і поки що найбільш грандіозна з усіх, які вдалось провернути за це коротке життя.

З думок його вирвали звичні стогони працівниць закладу і вдоволених їхніми послугами клієнтів...

___

Мієрин, Велика Піраміда

Візерис захоплено розглядав тераси Великої Піраміди. Домінування одного кольору в архітектурі цього міста не було. Якщо Астапор був забарвлений у червоний, а Юнкай — у жовтий, піраміди Мієрину забарвлювалися у всі відомі кольори — червоний, жовтий, зелений, жовтогарячий, фіалковий, пурпуровий і безліч інших. Місто було давнім, та, на думку короля-вигнанця, до помпезності та величі Валірії йому було далеко.

У місто він прибув кілька місяців тому. Великі Володарі, як він та сер Джора припускали, виглядали пихатими, але почувши вигідну пропозицію про дозвіл работоргівлі у Вестеросі одразу перемінились у тонах голосів та виразах облич. Візерис пропонував їм усім безліч земель і привілеїв. Так, роду Лорак запропонували скелю Кастерлі і зверхність над Західними землями. Роду Кандак обіцяли Річкові Землі та Ріверран, роду Резнак — Долину, а роду Галаре — Вінтерфел і всю Північ. Це кара бунтівним лордам за те, що вони зробили з їхнім законним королем. Особливо голова дому Лорак цікавився тим воїном-гігантом на прізвисько Гора. Точніше тим, проти скількох розлючених диких звірів вистоїть цей скажений пес Тайвіна Ланністера. А їхній спадкоємець Гіздар пропонував також зробити ямними бійцями і Царевбивцю, і Старка з його байстрюком та синами, і взагалі всю знать, що повстала проти правлячої династії. Щодо їхніх дружин і доньок усе простіше — віддати в Юнкай і зробити з них вправних постільних рабинь. Рабинь, гідних законного короля. Візерису ця пропозиція сподобалась. Та й Гіздар був його однолітком і досить цікавим співрозмовником. І Візерис одного дня пообіцяв своєму новому другові, що коли звільнить свою сестру від її байстрюка-чоловіка, то віддасть її своєму другові за дружину. Гіздару ця пропозиція сподобалась. Ще б пак — Лораки і без того давній рід, а тут породичаються із новим правителем. І до речі про правителя. Найбагатший та найдавніший рід Палів, чий голова Граздан зо Пал володів трьома невільничими ринками у Мієрині, Мантарисі та Еллірії, а спадкоємець Ознак був вправним наїзником і бійцем, оголосили про заручини з Візерисом та їхньою донькою Антеєю. Антея зо Пал була невисокою, але стрункою, з довгим густим рудим волоссям, великими чорними очима і дуже милим обличчям. І дуже розумною, як на жінку. Вона вміло вела діалог, ставила незручні питання і була геть несхожою на будь-яку із знайомих йому гіскарських аристократок. І чомусь йому це в ній подобалось.

— Королю, — почувся її високий голос.

— Леді Антеє. — Візерис повернувся до неї. — Чому ви тут?

— Невже наречена короля не може з ним бачитись? — її пухкі набарвлені губи розтяглись в усмішці.

Візерис, сам не розуміючи своїх дій, пригорнув її до себе. Від Антеї пахло фрезіями та хурмою, що справляло на нього належний ефект. Йому страшенно хотілося зірвати з неї облямовану золотом тогу і взяти її просто тут, на терасі.

— Я почула цікаві новини із заходу, — промурчала вона. — Мої вітання, ви тепер дядько.

— Я не зовсім зрозумів, до чого ви хилите.

— Ваша сестра, леді Дейенеріс, народила сина. На Туманному острові — володіннях її чоловіка — гучне святкування. Ваш небіж отримав ім’я Валарр.

— Ви хочете сказати, що байстрюк північного собаки посадив свого байстрюка у черево моєї сестри, і ось тепер вона, як племінна кобила, народила першого напівкровку?

— Чому ви так лютуєте? Народження дитини це завжди радість. Тим паче ваша сестра заміжня з лордом, який активно торгує з Волантисом.

— Її заручили проти її волі, щоб не заважала Узурпатору полірувати своїм задом крадений у мене трон. Джон Сноу — так звуть її чоловіка. Байстрюк з півночі. Шлюб моєї сестри, принцеси Сімох Королівств, із байстрюком від якоїсь хвойди це мезальянс і ганьба для дому Таргарієнів. Та нічого, скоро ми одружимось, і я одружу її з Гіздаром — чоловіком, воістину гідним принцеси.

— А що із твоїм небожем та свояком?

— Сноу битиметься на арені з Ознаком у день весілля Дейенеріс та Гіздара. А їхнє байстря пізнає шлях Бездоганного.

— Ти піддаси таким випробуванням невинну дитину?

— Хай радіє, що не повторить муки моїх небожів Ейгона та Рейніс від рук Гори.

Антея вперше за місяці їхніх заручин відчула до свого нареченого огиду. Вона добре знала, ким був його батько. Ім’я Безумець на порожньому місці не виникає. Рід Пал мав безліч контактів із землями на захід від руїн Валірії. Тож вони бачили картину цілком і повністю. Ейрис спалив Вартового Півночі та задушив його спадкоємця прямо в Тронному Залі. А потім вимагав смерті Роберта Баратеона, верховного лорда Штормових Земель і Деніса Арріна, спадкоємця Вартового Сходу. Лорди не сприйняли такого жарту й підняли бунт. Результат — смерть кронпринца Рейгара на Тризубці та вбивство короля просто у Тронному Залі.

А Візерису хтось навмисно згодовував дезінформацію. Про те, що його батько був чи не Бейлором Блаженним, повстання було безглуздям, а багато лордів чекають його повернення і тайкома шиють прапори з червоним триголовим драконом. Як можна вірити подібному безглуздю?

— Антеє... залишись сьогодні на ніч, прошу...

— Але ми ще не одружені...

— Та мені байдуже. Я вже втомився чекати.

— Я не впізнаю вас. Ще три місяці тому ви дивились на мене із зверхністю та крізь призму своєї пихи.

— Я кохаю тебе. Я хочу, щоб ти відчула, як... — далі він не стримувався і пристрасно поцілував її в губи. У дві солодкі дуги, які в русі давали волю милому голосу його нареченої.

Антея цілувала його у відповідь, поділяючи його ентузіазм. Губи Візериса були тонкими і майже невідчутними. Та схоже, вона не була його першою. Адже цілувався він впевнено, не кусаючись і не заслинюючи її. Його язик нахабно проник у її рот і сплівся з її. Його руки блукали по її тілу, пригортали її міцно за талію, пестили волосся і стискали ззаду її круглі стегна. Десь у районі пупка вона відчула, як він збуджується. Від його рук та губ дівчина відчула, як тане і між її ніг розтікається волога. Схоже, їхній шлюб буде швидше консумовано, ніж укладено.

Візерис ненадовго розірвав їх поцілунок і припав до її шиї. Антея збуджено застогнала і потягла одне пасмо його срібного волосся. Хлопець поклав одну долоню на її пишні груди і ніжно їх стис. Її соски ще ніколи не твердли так швидко. Дівчина знову припала до його губ і зірвала з його торсу туніку. Він був по-хлоп’ячому худорлявим і щуплим, та все одно його незвична зовнішність притягала її до нього. Візерис сприйняв її дії як схвалення і поклав руки на краї її тоги. Як зняти цей дивний одяг, зрозуміти він не зміг. Та Антея пішла йому назустріч. Вона відсторонилася і легко розстібнула брошку, на якій тримався її одяг. Далі за діло взявся король і миттю розгорнув її тогу.

Візерис бачив безліч жінок, переважно не найпристойніших професій. Браавосійки мали оливкову шкіру і вельми пласкі фігури. Блідошкірі та світловолосі лісенійки охоче роздягалися, демонструючи гнучкі тіла та красиві округлі груди. Волантійки були гордими і стягти з себе сукню вище спідниці не дозволяли. Літнійки, байдуже, були повіями чи ні, роздягалися цілком і кохалися ще охочіше, ніж лісенійки. Тут він прийняв подарунки Мудрих Володарів Юнкая — трьох дівчат-постільних рабинь. Одна була дотракійкою, друга кватійкою, а третя гіскаркою. Усі троє мали гарні тіла і покірно виконували всі його бажання. Але вільних жінок у бухті Работорговців він не пізнавав. До цього моменту.

Тіло Антеї було витвором мистецтва. Навіть якщо вона була ненависною гіскаркою, все одно залишалась красунею. Її мідна шкіра була на дотик мов шовк. Пишні груди були приємної оку та дотику форми, а рожеві соски швидко тверділи від одного дотику. Коли він торкнувся такого ж рудого волоссячка між її ногами, то відчув, яка вона волога від бажання. О боги, як же це збуджувало.

Він знову поцілував її. Тепер у нього не було жодних перешкод для пестощів, і він одразу перейшов до них. Він смоктав її соски, поки вона не застогнала, цілував її тіло під задоволені зітхання, і нарешті дійшов губами до вологої квіточки між ногами. Там він затримався надовго. Спершу цілував складки, потім просунув язика у щілину і довго досліджував її. Знайшовши маленьку чутливу горошинку, він приступив до дій там. І усе це викликало у неї стогони задоволення. Задоволення від нових відчуттів. Він би ще довго пестив її, та раптом з її глибин бризнули соки, а дівчина гучно скрикнула. Він відсторонився і перевів погляд на неї. Вона заплющила очі і важко дихала, відходячи від свого першого оргазму.

Він ще раз поцілував її в губи і вирішив, що час довести справу до кінця. Спершу поклав її спиною на диван. Потім ввів у її лоно один палець, від чого вона тихо застогнала. Він підключив другий і третій. Піхва видавала гучні вологі звуки. Нарешті вивів з неї пальці і глянув на її розслаблене обличчя.

— Хочеш?

— Так. Але не повністю. Тільки на половину довжини. Перед весіллям мене перевірять на цноту. Не хочу зайвих питань.

— Усе як забажає моя леді.

Візерис розстібнув ремінь на своїх штанях і стягнув їх, оголивши свій твердий член. Не дуже великий, але дуже тонкий. Антея вперше побачила голого чоловіка і густо почервоніла з голови до ніг. Король же обхопив себе рукою і повільно ввійшов, доки дозволяла її цнота. Дівчина болісно скривилась і Візерис ніжно її поцілував. А потім почав повільно рухатись. Антея тихо пищала і стогнала від болю чи задоволення. Всередині було тісно і мокро. Візерис підключив до роботи великий палець і почав пестити її клітор. Так тривало хвилин із двадцять, поки вигнанець не кінчив в неї, а дівчина струсонулася в ще одному оргазмі. Закінчивши, Візерис ліг поруч із нею і накрив їх обох простирадлом.

І поки він ніжно пригортав до себе кохану, на терасу крадькома пройшов його вірний охоронець сер Джора. Старий лицар підійшов до нього і раптом вихопив з-за пояса довгого ножа. Візерис різко розвернувся і нажахано витріщився на сера Джору.

— Зрадник! Варта! — заволав не своїм голосом король-вигнанець.

— Тихо. Я вам життя рятую.

— Цим ножем?

— Мені треба зовсім небагато: пасмо вашого волосся і трохи крові.

— Нащо?

— Гаразд, скажу по правді. Я шпигував за вами для Варіса. Я злив йому інформацію про ваші плани щодо союзу з работорговцями. І для мене було огидним те, що ви пропонували ввести работоргівлю у Сімох Королівствах. Я пропонував Павуку прибрати вас ще дорогою до Астапора. І він дав мені отруту й наказав підлити її вам у вино. Та в останній момент я передумав.

— Чому?

— Бо побачив вас і леді Антею. Тільки з нею я бачив вас щасливим. Я бажаю вам обом щастя і хорошого життя. І пропоную вам угоду.

— Яку?

— Я інсценую вашу смерть і Узурпатор від вас відчепиться. Ви ж матимете елемент несподіванки при нападі на Ветерос. За це я прошу вас одне: не чіпайте Північ. На Півночі моя родина. Лорд Старк попри те, що мав мене стратити, добрий і справедливий правитель. А його нелегальний син не брав вашу сестру силою. Варіс писав мені про них. Ще жодна молода пара аристократів не була таким чистим уособленням взаємного кохання. І народ їх любить та рівняється на них. Лорд Старк міг вбити вашу сестру, та не вбив. Він пробачив дитині гріхи батька. І ви пробачте йому те, що він стояв із другом під час повстання.

Візерис завис. Його охоронець весь час був шпигуном Узурпатора, але в останній момент зрадив свого наймача. І тепер пропонував надурити його ворогів. Це виглядало дивно. Та в його становищі краще не торгуватися.

— Добре. Але відтепер жодних таємниць. Виграємо війну — і ви станете першим мечем моєї Королівської гвардії. Дійте.

— Як накаже мій король...

___

Буквально двадцять хвилин тому у леді Кейтлін почалися пологи. Мейстер Лювін клопотав біля неї і керував повитухами. Еддард тримав її за руку, як і роки до цього при народженні Арії, Брана й Рікона. Робб з рештою родини стояли за дверима і чекали приходу на світ наймолодшого із дітей чинного лорда Вінтерфела.

Кейтлін тужилась і намагалась якомога швидше привести на світ свою шосту дитину. Але щось ішло не так. Сім років тому, коли народжувався Рікон, усе йшло досить просто і без ускладнень. А тут щось явно не те.

І схоже, що мейстер Лювін це зрозумів. Він одразу взявся обмацувати живіт породіллі, а потім взяв спеціальний апарат для прослуховування серця і легень і приставив до живота. І тактильно, і на слух все вказувало на дуже і дуже поганий сценарій, що й читалося на обличчі старого мейстера.

— Мілорде, міледі, боюся, у мене погані новини. Ваша дитина йде тілом впоперек вагінальному каналу.

— Це можна виправити? — запитав із тривогою лорд Еддард.

— Боюсь, що ні. Єдиний спосіб урятувати дитину — зробити розтин і вийняти її через нього.

— Але ж мати при цьому не виживе! — мало не кричав Нед.

— Я нічим не можу допомогти міледі.

— Боги, чому?! — у Еддарда вперше за довгий час почалась істерика.

— Нед, це рано чи пізно сталося б. Усі ми смертні.

— Та це не мало статися за таких обставин! Тобі ще сорока немає! У нас тут дитина, якій потрібна матір! Я не перенесу твою смерть!

— Ти вже пережив смерть сестри і самогубство Ешари.

— Не згадуй мені Ешару.

— Вона ж мати Джона, так?

— Ні.

— Нед, може нарешті скажеш, хто його мати? Мейстере Лювін, я даю згоду на розтин. Життя дитини важливіше. А ви вийдіть будь ласка, хочу сказати кілька слів чоловікові.

— Як накаже міледі. — Мейстер вклонився і відійшов у коридор для слуг.

— Скажи мені, Нед, хто його мати. Я і так скоро заберу цей секрет у могилу.

— О Кет... Я сімнадцять років обманював тебе і всіх у державі. Джон не мій син. Він син Ліанни від Рейгара.

— Що? Він байстрюк твоєї сестри від зґвалтування?

— Він її не крав і не ґвалтував. Вони кохали один одного і таємно одружилися у Зорепаді. Верховний Септон розірвав шлюб Рейгара з Елією як такий, що вичерпав себе. Коли я прибув у Вежу Радості, Ліа саме народила його, Ейгона Таргарієна, спадкоємця трону.

— То ти обдурив Роберта і таємно готував реставрацію?

— Я був сліпим. Я бачив у Роберті хорошого друга і мені подобалась ідея шлюбу Ліанни і Роберта. І тільки Ліа бачила, хто такий Роберт Баратеон. Він би не сприймав її такою, яка вона була, і пробував би зробити з неї належну леді півдня. А його любов до неї тривала б не довше шлюбної ночі. І тільки Рейгар полюбив її за особистість а не за личко. За що й поліг від рук Роберта.

— Боги, я стільки років проклинала невинного хлопчика, який був спадкоємцем Трону. Та мені прощення за таке нема.

— Не картай себе. Я сумуватиму за тобою. Перекажи вітання Брандону і Лії на тому світі.

— Дякую за ці сімнадцять років разом. А зараз поклич мейстера і дітей.

— Так, Кет.

Робб, Маргері, Джон, Арія, Бран, Рікон і Дейенеріс ледве стримували схлипи, бачачи леді Старк на порозі смерті. Арія одразу кинулась обіймати маму так, як не обіймала до цього. Робб взяв її руку в свої дві. Бран і Рікон плакали навзрид. А Дейенеріс занурила свої пальці в її волосся.

— Діти мої... я дякую вам за те, що могла бути вашою матір’ю. Робб, ти став чудовим чоловіком. Залишайся таким завжди. Аріє, я безліч років безуспішно робила з тебе зразкову південну леді, та забувала про те, якою була твоя тітка Ліанна. Будь такою ж сильною, як вона. Бране, Ріконе, хлопчики мої, не плачте, чоловіки не плачуть. Зростайте сильними і справедливими, як ваш тато і ваш дядько Бенджен. Мардж, доню, Робб любить тебе, допомагай йому в усьому і завжди розказуй своєму синові про те, якою була його бабуся. Джоне, Дені... Пробачте мені всі образи, всю мою злобу і заздрість. Я не любила вас так, як Робба і Сансу, і в цьому моя головна помилка. Любіть один одного так, як зараз. Валарр завжди буде мені онуком, як і Лео...

— Пробачаємо, — схлипнув Джон.

— Твоя мати, Джон... вона б пишалась тобою. І любила б Дені й ваших дітей. Я благословляю ваш дім на процвітання і загальну любов. Хай бережуть вас боги. Такі мої останні слова вам, діти. Прощавайте.

Коли всі молодші Старки покинули кімнату породіллі, мейстер узяв в руки скальпель і оголив живіт леді Старк. Лорд Еддард підійшов до дружини і тремтячими руками взяв її руку. Востаннє. І так само востаннє поцілував її в губи. Коли поцілунок розірвався, Нед гірко заплакав.

— Прощавай, коханий. Дякую за все.

— Кет... я боюсь... я не поставлю цю дитину на ноги без тебе...

— Робб з Мардж тобі допоможуть. Не плач, любий, не плач. Я спостерігатиму за тобою з потойбіччя. Будь щасливим. Обіцяй мені, Нед...

«Обіцяй мені, Нед»... о боги. Чи це не fata morgana, коли перед ним Кет, а в очах знову образ останніх миттєвостей життя Ліанни?

І поки Еддард Старк роздумував, мейстер Лювін зробив поперечний надріз скальпелем і через нього вийняв з материнського тіла дитину. Роз’єднавши її з помираючою матір’ю та помивши, старий підійшов до ридаючого батька.

— У вас дівчинка, міледі, — сумно констатував мейстер Лювін.

— Її звуть... Джоанна Старк. Обіцяй, що поставиш її на ноги, що б не сталося. Обіцяй мені, Нед. Обіцяй... — і Кейтлін Старк замовкла навіки.

— Обіцяю, Кет, обіцяю... — вперше за сімнадцять років лорд Старк не соромився своїх сліз...

___

Того ж дня із Цитаделі вилетіли тисячі білих воронів із звісткою про кінець літа...

Chapter Text

XV

Ріверран

Новини із Вінтерфела випереджали похоронну процесію з тілом Кейтлін. І коли перед очима ескорту померлої доньки Гостера Таллі постав Ріверран, на флагштоку вже розвівалося чорне полотнище. А вісник біля замку повідомив ще одну сумну звістку. Дізнавшись про смерть старшої доньки, старий лорд Гостер Таллі представився вслід за нею. Еддард від цього засмутився ще більше.

Уже в замку їх зустріла заплакана Санса у супроводі Джорі, сера Бриндена і сера Деймона. Разом з ними прибули декілька Фреїв і, що найдивніше — Тіріон Ланістер.

Карлик, якщо вірити Джорі, всю дорогу з Королівської Гавані до Ріверрану, підбадьорював її й намагався заспокоїти. При зустрічі він одразу висловив усім новоприбулим свої співчуття і перепрошення за дії свого племінника у садах. Лорд Еддард прийняв слова молодшого сина Тайвіна Ланістера належно і запевнив його, що на Півночі Тіріон Ланістер бажаний гість. Жодної радості нова зустріч не принесла.

Коли помирав член родини Таллі, його тіло віддавали Тризубцеві — ріці, на чиїх берегах стоїть Ріверран. Зазвичай ця традиція стосувалась лорда Ріверрану, та Нед випросив Едмура віддати таку ж честь доньці лорда Гостера. Новий лорд особливо не опирався — за своє життя він багато чув від свого батька про чесноти старшої сестри. А тепер і він і вона відійшли у кращий світ. Едмур почувався двічі спустошеним.

Коли човен із тілом Гостера Таллі віддалився на достатню для пострілу з лука відстань, Едмур підпалив стрілу, наклав її на тятиву і стрелив. Невлучно. Молодий лорд повторив свої дії і знову не влучив. І втретє те саме. Тоді із натовпу вийшов його дядько Бринден на прізвисько Чорнориба і одним пострілом підпалив вогнище свого брата. Присоромлений Едмур із тремтячими руками відійшов у натовп.

І тоді прийшла черга човна Кейтлін. Честь запалити її погребальне вогнище відійшла її старшому сину Роббу. Юний Вовк, хай і плакав усю дорогу в Ріверран, взявши лук демонстрував стоїчний спокій. І коли човен з тілом його матері достатньо віддалився, стріла Робба вдарила несхибно. А сам молодший Старк з опущеними очима відійшов до людей, де його зустріли люблячі обійми дружини і сестер.

Атмосфера під час тризни була дещо напруженою. Новий Верховний лорд Річкових Земель із сумом кивав на співчутливі слова гостей і весь час когось шукав у залі. Авжеж, однієї людини тут бракувало. Ліза Аррін, попри недалеке розташування Орлиного Гнізда відносно Ріверрану, похорон батька і сестри не відвідала. Її знову представив Бронзовий Джон у компанії двох нових людей: леді Ані Вейнвуд та її вихованця, сера Гарольда Гардинга, відомого як Гаррі Наступник.

Та присутність однієї особи на цьому похороні була вкрай небажаною. І попри це небажаний чоловік сюди прибув. Той, хто сімнадцять років тому зганьбив молодшу доньку померлого, та боровся із вдвічі більшим за нього нареченим померлої.

Пітир Бейліш, Майстер над Монетою і, мабуть, найбільш цинічна персона в усьому Вестеросі, прибув одночасно із Сансою. Формально — прийняти присягу нового Верховного лорда Річкових Земель від імені короля. Та насправді — попрощатися із коханням свого життя. Усі присяжні доми Таллі знали про однобічну любов Мізинця до Кейтлін. І звістка про її смерть стала для нього дуже неприємною несподіванкою.

— Лорде Едмур, лорде Старк, прийміть мої щирі співчуття. — Вклонився Мізинець перед названими лордами.

— Вітаю у моєму домі, Пітир. Батько перед смертю часто згадував тебе. Ніби каявся за те, що відіслав тебе звідси з ганьбою.

— Лорде Бейліш, радий нарешті познайомитись із вами, — привітався надламаним голосом Нед. — Ви мали честь знати мого старшого брата Брандона.

— Навіть по смерті лорда Брандона ношу його подарунок від ключиці до пахви за те, що я бажав відбити у нього вашу дружину. — Сумно усміхнувся Мізинець. — І знаєте, я думав, що з вами вона буде у безпеці, але помилився. Ви зробили з неї ханжу для народження спадкоємців, що врешті її й погубило. Повірте, вона заслуговувала кращого.

— Не тобі думати, що було кращим для Кет. — Люто блимнув Едмур. — Моя сестра хотіла лише виконувати свій обов’язок і бачила себе тільки у цьому. І краще забирайся з-перед наших із Недом очей. Я дав присягу королю через тебе, і більше тобі тут робити нічого. Дядьку Бринден, проведіть лорда Бейліша до виходу.

— Королівський посланець більше небажаний гість у Ріверрані? — разюче запитав той.

— Конкретно лорд Пітир Бейліш небажаний гість дому Таллі. Ти отруював своїми словами покійного Руку короля і тепер робиш це з новим. Забирайся звідси і перекажи королю Роберту вітання від Едмура Таллі.

— Я виконаю твою волю, Едмуре, та краще б тобі не виставляти мене ось так нахабно за двері. Я ой який злопам'ятний, а мої друзі таких жартів не розуміють.

Пітир з улесливою посмішкою покинув великий зал Ріверрану. Коли його оздоблений маленькими пересмішниками плащ зник із поля зору, всі присутні полегшено зітхнули.

І невдовзі після Мізинцевого відбуття лорди та леді почали один за одним розходитися. На ніч залишалися тільки лорд Старк із усіма його дітьми і делегація з Долини. Атмосфера смутку та горя загрожувала повиснути тут ще надовго.

Джон вирішив нанести візит своїм братам і сестрам у невеликій вітальні, де вони всі зібралися, щоб побути у сімейному колі. Вперше в історії усі молодші Старки зібрались у одному місці, і це був не Вінтерфел. Подія, що варта згадки у хроніках дому Старк.

Коли Джон запитав, хто залишиться Старком у Вінтерфелі на період похорону леді Кейтлін, батько відповів, що один раз це правило можна обійти. Бо кого залишати? Робб, Арія, Бран і Рікон бажали супроводжувати матір аж до останньої зупинки на життєвому шляху. Лео був ще замалий і потребував матері, бо Мардж навідріз відмовила пропозиціям знайти йому годувальницю. А маленькій Джоанні був лише тиждень від роду, і залишати її, хай і довіреним особам лорда Старка, було небезпечно. Тож уперше в історії Вінтерфел залишився на тривалий термін без Старка під керівництвом сера Родріка.

Як Джон і Дені передбачали, атмосфера у кімнаті з молодшими Старками була гнітючою. Санса і Арія плакали, обійнявши одна одну. Бран і Рікон виглядали якимись відстороненими, а Робб тільки обіймав Маргері за талію, мовби вона у будь-яку мить помре, залишивши його самотнього із маленьким сином на руках. І Джон також перші дні по смерті мачухи боявся, що втратить Дейенеріс. Щоночі йому снився один і той самий кошмар — Дені помирає у нього на руках, а потім прилітає жахливий чорний дракон і видихає на них свій вогонь. Дивно, та Дені бачила подібні сни, тільки без частини, де вона помирає на руках у чоловіка. І дракон у цих снах не палив її, а приймав на свою шипасту спину та дозволяв злітати високо, аж за хмари, звідки уся земля виднілась як на долоні.

— Що буде далі? — порушив тривалу мовчанку Бран.

— Батько все ще лорд Вінтерфелу. Та звання Леді Вінтерфелу від сьогодні переходить Маргері, — сумно зітхнув Робб.

— І це за рік шлюбу, — вставила Маргері. — Як згадаю ті часи, то здається, що це з іншого життя.

— Ми були дітьми, які щойно досягли повноліття і думали, що подальше подружнє життя — всього лише нова гра, — задумано мовив Джон.

— Але життя триває, — втрутилась Дені. — Так, леді Кейтлін відійшла, та це ще не кінець світу. Нам жити далі і робити цей світ кращим для наших дітей. Робб, ти втратив матір, але у тебе з Мардж є маленький син. І маленька сестричка, якій потрібна любов і турбота. Батько з роками не молодшає, тож йому потрібна твоя допомога. Ти і Мардж — майбутні вожаки нашої зграї. А як батько вчив нас, коли здіймаються холодні вітри і приходить зима, самотній вовк гине, але зграя виживає. Літо досягло кінця, а отже девіз Старків стає все більше й більше актуальним. Зроби з батьком усе необхідне, щоб самотніх вовків до настання зими не було взагалі.

— А я тобі допоможу, — приєднався Джон. — Туманний острів робить усе необхідне, щоб Північ не мала жодних потреб у зимовий період. Іліріо Мопатис продаватиме нам сир і молоко з Пентоса. Родина Мардж доставлятиме зерно і борошно туди, де цього буде треба найбільше. І ще я готую домовленість із Літніми островами, де зима не така жорстока, а фруктів у надлишку. Ти не сам, брате.

— Я й не сумнівався у цьому. — Робб обійняв брата.

І до їх обіймів приєдналися Бран, Рікон, Санса, Арія, Дейенеріс та Маргері. Зграя була єдиною, як ніколи раніше...

___

Нед рухався до Едмурового солярію, де з ним хотіли поговорити свояк і посланець від Лізи. Ріверран майже не змінився за вісімнадцять років, відколи він та Кет стали у тутешній септі подружжям. Лорд Вінтерфела не розумів, чому його, новоявленого вдівця, раптом викликають на розмову члени змови. Адже для будування планів змовники мали зібратися тут у повному складі. Леді Оленна не прислала нікого, попри те що досить приязно ставилась до покійної Кейтлін, а Оберін залишився на Туманному острові як переговорник і представник правлячого дому.

У солярії його зустріли Едмур, Бронзовий Джон із сером Гарольдом і —несподівано — Тіріон Ланістер.

Хто розбовкав малому леву про змову? Чому Тіріон вартий довіри? І врешті, невже він прибув сюди не тільки як супровід Санси?

— Лорде Тіріон, не чекав вас тут побачити, — сухо кинув лорд Еддард.

— Я запросив його сюди, — відповів Едмур. — Лорд Тіріон прибув сюди вчора і одразу повідомив мені, що у випадку реставрації Таргарієнів стане на наш бік. Я запитав його, звідки він взяв, що ми готуємо змову проти короля, на що він відповів, що детальний аналіз дій без сторонніх очей привів його до таких висновків.

— Лорде Старк, хоч я і маю безчестя народитися із сімені Тайвіна Ланістера, та я не мій батько. Якби у мене був син-розгульник, і до того ж каліка, я б не ставився до нього як до купи конячого лайна, у яку випадково вступив ногою. А мій батько збирається, так би мовити, викинути це лайно геть і забути, що колись у нього вступив. Лорд Варіс іноді буває корисним другом.

— І чим ви доведете, що варті нашої довіри? — запитав Бронзовий Джон.

— Залога червоних плащів у Червоному замку — дві тисячі. Мобілізаційний ресурс Західних Земель — сорок тисяч бійців. І ще шахти скелі Кастерлі не сьогодні-завтра спустошаться. За цю інформацію батько зробить зі мною те саме, що з Волдераном Тарбеком півстоліття тому.

— Якщо леді Ліза дізнається, що ми водимося з Ланістером — плакала наша дорогоцінна змова, — пробурчав Гаррі. — Вона нізащо не дозволить лицарям Долини вступити у бій на вашому боці, якщо доведеться вступати у альянс із Ланістером.

— А їй про це знати необов’язково, — відповів лорд Ройс.

— Я так розумію, що останнє слово щодо ролі лорда Тіріона за мною? — запитав лорд Старк.

— Я думаю, що так, — відповів лорд Едмур.

— Ну що я можу сказати? Лорде Ройс, ви довіряєте лорду Тіріону?

— Мою довіру варто заслужити. Але наш Біс щойно наговорив на трибунал, хоча у випадку правосуддя у стилі Тайвіна Ланністера, карлика знищать без суду й слідства. Тому гадаю, він вартий довіри.

— Як і я, — відповів Едмур.

— Тоді й я приймаю його. Лорд Тіріон розібрався із лоскітливою ситуацією в садах Червоного замку, пов’язаною із вовчицею моєї доньки Санси. Не скажу, що Червоний Змій і Королева Шипів приймуть його, та демократія базується на простій більшості. І у нас три проти двох.

— А чому моєї думки не питали? — втрутився Гарольд.

— Ви лише номінальний спадкоємець, сер Гарольд, — відповів лорд Старк. — Поки лорд Робін живий, ви лише представник дому Гардинг, котрий відповідає перед лордом-захисником, ким є лорд Ройс.

— Та дні Солоденького Робіна полічені. Рано чи пізно він помре від трясучки, а більше у лорда Арріна дітей не лишилося. Я його останній родич, і маю законні права на Гніздо і Долину!

— То висловлюватимете претензії, коли лорд Робін відійде до батька і кузена. А до цього часу лорд Ройс стоїть вище за вас і ви слухатимете його. Я зрозуміло висловився?

— Обережніше, лорде Старк. Не лише Північ пам’ятає усі слова та дії.

— До вашого відома, я тиждень тому овдовів і залишився із новонародженою донькою та двома малолітніми синами. Вовки звірі люті, та клянусь Старими богами, поранені чи засмучені вовки ще лютіші. Тож краще вам не лютити мене у цей час.

— Годі суперечок, мілорди, — втрутився Біс. — Якщо ви зараз сваритиметеся, то так ми діла не зробимо. Коли розпочнеться наша операція зі скидання династії Баратеонів з трону?

— Я не піду проти свого друга, — відповів Еддард. — Та коли він помре, Північ оскаржить права принців Джоффрі та Томена на престол. Вони не сини Роберта. Їхній справжній батько — сер Джеймі Ланістер, ваш брат.

— Я підозрював, що Серсея розставляє свої гарненькі ніжки перед моїм братом і був близький до зробленого вами висновку щодо моїх любих племінників та племінниці. Та одних слів буде замало. Потрібні більш вагомі докази.

— Для цього нам послужать дві речі: книга «Історія великих домів Вестеросу» та один із Робертових байстрюків. Якщо можете, встановіть контакт із Ренлі та домовтеся з ним, щоб Едріка Шторма послали вихованцем на Туманний острів. Я вмовлю Джона зробити його своїм зброєносцем.

— Постараюсь. А на яких правах байстрюк Еддарда Старка раптом стане правителем континенту окрім шлюбного?

— Він не мій байстрюк. Він Ейгон Таргарієн, шостий свого імені, законний син Рейгара Таргарієна і моєї сестри Ліанни.

— Законний син Срібного Принца від зґвалтування?

— Рейгар не викрадав мою сестру. Вони кохали один одного і втекли разом у Зорепад, де Верховний Септон анулював його шлюб із Елією Мартелл і одружив принца з моєю сестрою.

— Ви хочете сказати, що принц Рейгар позбавив своїх старших дітей спадщини?

— Аж ніяк. Шлюб Елії Мартелл і Рейгара Таргарієна був виключно політичним і великого кохання між ними не було. Елія після народження принца Ейгона так ослабла, що грандмейстер Пайсел і мейстер Кресен заборонили їй народжувати ще раз. А Ейрис вимагав би ще спадкоємців, тож Рейгар не хотів піддавати дружину смертельній небезпеці. Ініціатива розриву шлюбу як такого, що вичерпав себе, належала їй. Принц був просто зациклений на гаслі «У дракона три голови», і Елія твердила йому, що краще їм розлучитися, ніж потім не могти дивитися один одному в очі через фаворитку. А потім... ви всі знаєте турнір у Гаренголі й день, коли погасли усмішки. Саме там Рейгар полюбив мою сестру, яку мій батько вже заручив із Робертом. І тоді готувалася ще одна змова. Старки, Таллі, Арріни і Баратеони бажали звалити Таргарієнів, а найкращий альянс укладається шлюбом. Мій брат мав одружитися із Кейтлін, а Лізу обіцяли Джону Арріну. Ліанна мала стати королевою при Роберті Баратеоні, першому свого імені. Вельми іронічно, адже Рейгар на тому турнірі бажав скликати Велику Раду Лордів і проголосити свого божевільного батька непридатним до правління. На жаль, Варіс тоді рознюхав про наміри принца і Ейрис прибув на турнір особисто. І лише боги знають, що могло б трапитися, якби усе пішло за планом Рейгара.

— Доволі розлога розповідь, — мовив Тіріон, перепустивши всю інформацію через свій мозок. — Але звідки вам відомо про наміри принца?

— Із слів сера Артура Дейна та його сестри леді Ешари.

— А хіба сер Артур не загинув від ваших рук біля Вежі Радості?

— Так я усім сказав.

— І що це нам дає?

— На словах і семирічний хлопчик Гору-на-коні переможе.

— Тобто, сер Артур живий? Тоді у мене питання де він?

— Просто тут, охороняє лорда Джона і леді Дейенеріс під псевдо Рікард Сенд.

— А як ви його обличчя приховуєте?

— Для загалу лицар дав обітницю перед Сімома, що не зніматиме шолом, поки не здолає три сотні вправних мечників або помре.

— Тоді у мене є умови. Пообіцяйте мені, що Мірселла й Томен не постраждають.

— Ви хочете сказати, що вірите нам?

— Авжеж. Та я маю умови. Першу ви почули. Друга: дайте Джеймі ще один шанс.

— Царевбивця вже нагалабурдив щонайменше на Стіну: спочатку вбив короля, якого клявся захищати, потім зрадив обітниці целібату, вдався до кровозмісу, наставив роги другому королю і лише боги знають, що сер Джеймі накоїв крім цього.

— Та він єдиний, хто захищав мене все життя. Благаю, якщо ви дасте йому можливість знову служити із його кумиром та тим, кому він служив зброєносцем, Джеймі вам довіку ноги цілуватиме та любитиме більше ніж батька.

— Це не мені вирішувати. Та якщо Джон захоче мене слухати, коли я скажу йому правду, я поручусь за нього. Та на вас ще одне завдання — перетягти сера Джеймі на наш бік.

— Я зроблю це. Кого-кого, а свого брата я переконаю і рідного батька вбити.

— Тоді ласкаво просимо у рядах Великої Хартії Драконів...

___

Землі за Стіною. Кулак Перших людей

Бенджен повернувся на недавно облаштований опорний пункт на Кулаці Перших людей. Старий Ведмідь обрав його не просто так. Це була стратегічна висота, з якої все було видно на триста шістдесят градусів і чудово прострілювалось лучниками. Перехняблений частокіл, якому вже точно була не одна сотня років, будівничі похапцем латали і укріплювали на випадок, якщо доведеться відбивати напад дикунів. І ймовірність нападу була чималою. За десяток ліг звідси помітили загін Кістяного Лорда, більше відомого як Тарарах. Дикун носив обладунок з кісток вбитих ворогів, а обличчя ховав за шоломом із велетового черепа. Як його ніс терпів сморід старих кісток, знають лише боги. І мабуть він точно випробування, послане ними. Клятий Тарарах прихопив із собою варга, який орлиними очима побачив його розвід-групу і скерував на них групу нальотчиків. Бій був недовгим, та двоє розвідників полягли і забирати їх не було ні часу, ні сил. Бенджен знав їх обох — Бедвік Велет і Кеннет Гілл. З обома він ходив не в одну розвідку і вилазив за гірших умов. Тепер вони обоє мертві. Не так Бен уявляв собі цю розвідку.

Старий Ведмідь разом із Кворіном Півруким та мейстером Маліном оглядали мапу прилеглих до Кулака територій і висували припущення, де цей Манс Рейдер стоїть табором. Піврукий твердив, що треба шукати їх десь за Скімливим перевалом, а Старий Ведмідь — у місці злиття Молочноводної з її лівою притокою. Що ж, скоріше за все, Піврукий ближчий до істини. І зараз час його повідомити про це.

— Бенджен, які новини? — запитав Мормонт.

— Тут неподалік тиняється Тарарах. Я бився з його нальотчиками з годину тому. Втратив Бедвіка і Кеннета.

— Скільки з ним людей? — поцікавився Піврукий.

— Біс його зна. Він кинув на нас нальотчиків, а сам втік десь у бік Молочноводної. Ми вбили з десяток його наслідувачів у кістках на одязі. Могли мати полоненого, та скурвий син кинувся на мій меч, коли я його зв’язував.

 — Треба провести прискіпливішу розвідку. Кворіне, візьми довірених тобі людей і прочеши увесь периметр від Скімливого перевалу до витоків Оленячого Рогу. І раджу залучити до пошуку собак. Наш собаковод Ремсі піде з тобою.

— Як накажете, командире.

— Лорде-командире! — у намет вбіг один з розвідників Ґренн. — Лорде-командире, ми з Піпом та Стігваром копали нужник і дещо знайшли.

— Що саме? — запитав лорд-командир.

— Ось. — Розвідник простягнув йому чорний плащ вартового, викопаний з-під снігу. Коли вони розгорнули його, всередині знайшли дещо дивне. Старий ріжок розвідника і купу драконового скла.

— Ріжок явно зроблений по цей бік Стіни, руни дуже давні, — після детального огляду зробив висновок мейстер Малін. — Та що тут робить обсидіан?

— Драконове скло, — поправив того Піврукий. — Я читав на дозвіллі історію Варти і дізнався, що довгий час Діти Лісу платили нам данину драконовим склом. І свою зброю вони робили із цього матеріалу. У нас тут повно ножів із нього. Скоріше за все це один із останніх оброків, який вартові загубили тут у бою із дикунами. Краще нам його забрати, бо воно належить нам.

— І я тієї ж думки, — приєднався Джіор. — Візьми усе, що тут є, Ґренн, і роздай вартовим. Хтозна що трапиться, раптом нам доведеться його використати.

— Так, сер.

— Я спробую розшифрувати руни на ріжку, коли повернемося назад на Стіну, мілорде, — запропонував мейстер. — Підозрюю, що цей ріжок може становити небезпеку.

— Ви ж не думаєте, що це легендарний ріг Джорамуна, відомий як Ріг Зими, який знищить Стіну якщо хтось тричі у нього подує.

— Авжеж ні, бо Ріг Зими — це дикунський міф, страшна легенда для залякування полонених новобранців із Варти.

— «...І дмухнув Джорамун у Ріг Зими, і велетні зі сну свого пробудилися...» — процитував Бенджен. — Стара Нен часто розповідала мені цю історію, коли я був малим.

— При всій повазі до вищезгаданої Нен, та це казочка, якою лякають дітей. Тож годі тут товкти воду в ступі, ми, здається, планували розвідку на Скімливий перевал.

— Правду кажете, мейстере, — відповів Старий Ведмідь. — Кворіне, скільки людей рушить з тобою?.. — і раптом командир замовк. Знадвору раптом залунали сигнали ріжка. Три сигнали...

— О боги. — Ковтнув слину Піврукий. — Три сигнали. Один — повертаються розвідники, два — дикуни на обрії. А у нас три. Три це...

— Білі Блукачі, — завершив фразу Бенджен. — Ясна і йохана холера, треба вшиватися!

— А як же місія?

— До сраки місію, наші шкури в небезпеці! Лорде-командире, ви зі мною?

— Мормонт ніколи не перечить Старку. Мейстере, негайно шліть ворона у Тінисту Вежу. А всі інші до зброї. Скільки нас тут?

— Менше восьми десятків, — відповів мейстер.

— Гарна новина, втікати таким числом легше. Погана — від Чужих всі не втечемо. Готуйте відступ. Відступаємо до Крастера, там у нас єдиний шанс заховатися. Бенджен, Кворін — перекажіть мій наказ. І хутко, холера ясна!

— Так, лорде-командире..

Chapter Text

Книга друга: Осінь

XVI

Землі за Стіною. Замок Крастера

Уперше за десять тисяч років розвідувальна група Нічної Варти поверталась із завдання мов зграя побитих бродячих псів, що наткнулись на озброєних пастухів.

Світ змінився так різко, що аж надто неготові до цього люди покинули його першими. І до того фатального дня Варта втрачала на рейдах людей. Але тут...

Із лордом-командиром Мормонтом до Кулака Перших людей вирушили вісімдесят братів. Із чітким та зрозумілим завданням: знайти Манса Рейдера та його армію, дізнатися, що він планує робити із цими величезними силами, і спробувати домовитися. Варта і дикуни колись уже стояли разом. Коли тисячі років тому Тринадцятий лорд-командир Нічної Варти проголосив себе Королем Ночі і порушив Обітниці з жінкою, Варта, Старки з Вінтерфелу та Джорамун Здичавілий спільними силами перемогли вартових-ренегатів і скинули самопроголошеного короля. Тільки-от подальша доля Короля і Королеви Ночі все ще залишалась невідомою. Або ж забутою з плином тисячоліть.

Та повернемось до останнього рейду. До Кулака Перших людей дійшли вісімдесят бійців. А в замок Крастера повернулись трохи більше ніж два десятки. У тому числі лорд-командир, Перші розвідники Бенджен і Кворін, мейстер Малін та рядові. Серед них Раст, Ремсі, Олло Безрукий, Алан з Розбі та Грабз. Усі до останнього покидьки та злочинці, котрих повісили б або обезголовили, якби не пропонували спокутувати гріхи на Стіні. У Нічній Варті служить і без того мало людей, та все ж Джіор Мормонт не брав би їх, якби була така можливість. Із достойних бійців вижили тільки Ґренн, Піп, Гальдер, Утер, Голомозий Нейт і ще кілька з Тінистої вежі.

Алісер Торн впав у бою з воскреслим Бедвіком Велетом. Якби Бенджен знав, що Чужі й справді існують та прийдуть одразу по його поверненні, спалив би тіла, як це роблять дикуни. І тепер істота, у яку перетворився Бедвік, вбила Торна, хай би як Бенджен не зневажав його. Разом з ним поліг досвідчений розвідник Джеремі Рикер. Це він здогадався бити повсталих мерців смолоскипом. І загинув, коли крізь дірку в паркані полізли десятки мерців і оточили його з усіх боків. Слід було згадати й Малого Пола. Втративши меч, Пол схопив в руки кинджал із драконового скла і вдарив ним набігаючого віхта. Той від одного дотику впав, і більше не підводився. Так Нічна Варта дізналася ще один спосіб боротьби із піхотою Чужих, та на жаль, розвідника вбив той, хто вів мерців на Кулак.

О так, разом із сотнями ходячих мерців верхи на випатраному коні перед розвідниками постала істота, яка скоріше за все і забрала Веймара Ройса. Білий блукач викликав і страх і захоплення водночас. Неначе в лід вдихнули життя і дали йому людську подобу — саме так виглядав він. Біла, наче крижана, шкіра, ще біліші довге волосся і борода, і що найбільш неймовірне — блакитні мов сапфіри очі. Рухався блукач із невиданими швидкістю й грацією. Так, що Малий Пол навіть не встиг зрозуміти, як крижаний меч Чужого пронизав його наскрізь. Бенджен спробував було атакувати мечем, та від одного дотику крижаного леза гартована сталь розсипалась на друзки, мов скло від контакту з каменем. Як Бену Старку вдалося врятуватися, не знав навіть він. Та на допомогу знову прийшов щасливий випадок. Лорд-командир прикрився від удару білого блукача своїм валірійським мечем Довгим Кігтем. На відміну від Бендженового, меч Старого Ведмедя не розсипався. А потім Джіор Мормонт зробив те, чого ніхто не робив уже десять тисяч років.

Дев'ятсот дев'яносто сьомий лорд-командир Нічної Варти вперше за десять тисяч років вбив білого блукача.

А разом із ліквідованим Чужим впали три чверті віхтів, що слідували за ним. Решту драконовим склом і вогнем знищили вцілілі брати. Так завершилася битва на Кулаці Перших людей. У якому Нічна Варта втратила більше двох третин розвід-групи, трьох офіцерів та цілу зграю пошукових собак. І саме тому старший над псярнями Ремсі Сноу прибув до Крастера в дуже поганому настрої. І його настрій поділяли його приятелі Раст і Олло, котрі аж дуже скаржилися всю дорогу до привалу.

— Ха! — реготнув Крастер, побачивши неочікуваних гостей. — Судячи з того, як порідшали ряди ворон з часу нашої останньої зустрічі, переговори з Мансом пройшли невдало.

— А їх і не було, — пробурчав у відповідь лорд-командир. — І те, на що ми наткнулися поза твоїм домом, тебе не обходить.

— Вище носа, старий вороне. Менше людей — менше голодних ротів годувати. У мене на днях льоха поросят привела. Сімох. Вони тільки те й роблять, що ссуть її молоко і користі з них жодної. Я бачив, хто вирушив з тобою на землі вільного народу. Такий набрід навіть у найгірших перекупних загонах не служить. Але всі дисципліновані та слухняні — усе як заведено на землях уклінників. Тож гадаю, ти пишаєшся тими, хто поліг, та не ослухався наказу.

«Пол. Сер Джеремі. Алісер Торн. Кеннет і Бедвік. І ще безліч хороших хлопців полягли ні за цапову душу», — подумав було Бенджен.

— Це все, сука, через тебе! — Ремсі вказав пальцем на хазяїна. — Ти, курва, знав, що там діється! Ти знав, що йохані мерці встають і ріжуть живих! Ти міг зупинити нас, та не зробив цього!

— Ремсі, припини. Ми тут гості, а гості господаря поважають, — спробував усмирити його лорд-командир.

— У кого? У того, що власних доньок ґвалтує?! Чи того, хто віддає тим крижаним почварам власних синів?! Я бачив, як він відносив новонародженого в ліс. А потім приходила істота, схожа на ту, що ви на Кулаці вбили. Гадаю, якщо прибрати старпера, почвари більше не плодитимуться!

— Ремсі, ні! — крикнув Джіор, та було запізно. Байстрюк Болтона в змиг ока вихопив кинджал і з усією люттю всадив Крастеру в горло. Той тільки кавкнув, а потім пустив ротом кілька цівок крові й сконав. Ремсі задоволено підняв знаряддя вбивства над головою.

— Сьогодні справедливість торжествує! — радісно кричав він. Та недовго. Бенджен одним ударом меча зніс йому голову. В той же момент Ґренн та Утер закололи Раста і Олло, котрі саме збиралися вчинити розправу над лордом-командиром. Решта дружків Ремсі від необдуманих дій утримались. А тим часом дружини Крастера тільки усвідомлювали, що сталося з їхнім головним мучителем. Одна із старших підійшла до Мормонта і мовила:

— Дякуємо вам, лорде-вороне, за звільнення від цих мук.

— Дякувати немає за що. Ми вбили господаря під його ж дахом, порушивши закон гостинності.

— На таких покидьків як Крастер закон гостинності не поширюється вже давно. Тому не треба перед нами тут вибачатись. Ми самі знаємо, як нам буде краще.

— Тоді ми повертаємося на Стіну. Ще раз даруйте за безлад.

— Щасливої дороги. І ще, залиште вбитих нам. Ми спалимо їх, адже ви знаєте, що трапляється з мертвими на цих землях.

— Не смію заперечувати...

___

Туманний острів. Timeskip два місяці

Джон хоч і скрипів зубами, та дозволив збудувати у своїх володіннях септу. Спершу він не розумів для чого йому, адепту віри у богів Півночі, будувати у своєму замку святилище південних богів. І тепер збудована, а точніше реконструйована септа, готувалася прийняти перший шлюб. Запрошений септон Мерибальд збуджено крутив в руках семигранний кристал. Ще б пак, не кожного дня тобі доручають одружити самого Червоного Змія. Септон ледь не розреготався, коли почув, хто першим одружиться у його септі. А потім, коли сам Оберін Мартелл та Елларія Сенд підтвердили це, заспокоївся і прийняв свою долю з гідністю.

На весілля прибули усі, кого бажали бачити Джон, Дейенеріс та молодята. Першими прибули Санса, Тієнна, Ендрю, Лорас та кілька охоронців старшої Старк. За два місяці після смерті матері дівчина так і не змирилася з цим фактом, і коли згадувала цю жахливу подію, з її блакитних очей лилися гіркі сльози. Після них прибули лорди Ройс і Таллі. Потім Мейс Тірел із Віласом, Гарланом і Королевою Шипів. За ними лорд Старк із Роббом, Маргері, маленькими Лео і Джоанною та групою вірних йому лордів. Майже останніми прибули інші родичі Оберіна — його небога Аріанна з братом Тристаном і його перша донька Обара. А за тиждень до весілля прилетів ворон із Королівської Гавані з повідомленням — король Роберт із королевою, кронпринцом, Рукою та ще деякими прапорними Ланністерів також відвідають Туманний острів, щоб побачити, як живе остання дитина Ейриса Безумця.

О так, як тільки Джон і Дені повернулися із похорону леді Старк, Оберін дав їм лист від Роберта. Візерис, старший брат Дейенеріс, був підступно отруєний сером Джорою Мормонтом у Мієрині. Та оплакувати його не слід, бо він збирався легалізувати у Сімох Королівствах работоргівлю, щоб завоювати довіру союзників — Великих Володарів Мієрину. Сам сер Джора незадовго після виконання своєї місії був вбитий Ознаком зо Палом, адже Візерис Таргарієн був заручений із його сестрою. Почувши про долю свого брата Дейенеріс знову впала у затяжну депресію. Та за місяць все-таки відійшла від неї і знову стала тою веселою Дені, яку Джон любив понад усе на світі.

Одразу після святкування мав настати турнір, де четверо лицарів-захисників захищали честь новоявленої принцеси Мартелл. Першим зголосився Джон. За ним Ендрю, Лорас і Вендел Мандерлі. Кожен отримав прихильність Елларії, та Джон на додачу попросив прихильності дружини. Хоч і турнір ще не почався, та Дені свою прихильність гарантувала.

І ось вперше у садах Фоґфорту було весело і гамірно. Менестрелі грали веселих пісень, блазні жартували і показували всілякі дурощі, лялькарі, котрих запросив Оберін, показували різні вистави за мотивами балад, легенд та історичних подій. Джон же вирішив влаштувати і показ нових коштовностей, які вийшли з умілих рук Тайхо і Ейстіса. Всі леді були в захваті від красивих браслетів, перснів, сережок, підвісок і багатьох інших прикрас із драконовим діамантом. Паралельно з цим Джон представив королю Роберту свого первістка. Валарр вперше в житті бачив такого товстуна і таку величезну бороду, тож із задоволенням смикнув короля за неї. Роберт лише скривився від болю, а потім посміявся і віддав його батькам, привітавши з тим, що прокляття діда не передалося такому славному хлопчаку.

Трохи втомлений від танців з Дені, Сансою, Нім та Мардж, Джон вийшов до гарячих джерел, щоб трохи перевести подих. І одразу покинув їх, заставши дуже незручне видовище: у воді звільнений на два тижні від обов'язків Елдред пристрасно кохався з Іррі. Дотракійка стояла до нього спиною і благала хлопця бути сильнішим і грубшим, як усі дотракійські чоловіки. Побачене викликало у нього густу барву на обличчі та сум — уже майже півроку він не робив цього з дружиною.

Спочатку заважали пізні терміни вагітності, потім вона відновлювалась після пологів, а зараз його знову і знову переслідувало одне і те ж видовище з нічних кошмарів — Дені помирає від пологів. А він ой як не хотів втрачати її так само, як батько втратив леді Кейтлін.

— Лорде Джон, — почувся жіночий голос, — рада нарешті поговорити з вами наодинці. Уся ця компанія на весіллі мого дядька так втомлює.

— Принцесо Аріанно. — Важко видихнув Джон. — Радий, що можу скласти вам компанію. Тішуся за вашого дядька. Четверо доньок від леді Елларії все-таки змусили його укласти з нею шлюб.

— Ох, шлюб. Як це обмежує. Тільки й думаєш, як привести на світ спадкоємця і виростити з нього зразкового лорда. Мій батько страшенно розчарувався, коли я не народилась хлопчиком. Відколи народився мій брат Квентін, він тільки й думає, як мене позбутися і передати те, що належить мені, по праву синові.

— Ви так думаєте, бо досі не зустріли кохання свого життя. Коли мій брат Робб вперше зустрів свою дружину то питав мейстера Лювіна, як пришвидшити час до його весілля. А я... я два роки чекав свого з Дені весілля. І дочекався. А щодо дій вашого батька — у Дорні діє право абсолютного первородства, тож можете поскаржитися на це королю.

— Ох, політика. Ненавиджу балакати про політику із вродливими чоловіками як ви. Заздрю вашій дружині. Була б моя воля, я б просила батька відправити мене у Вінтерфел вихованкою. Тільки так я б могла знати вас довше, ніж зараз.

— На що це ви натякаєте?

— Невже ви не розумієте? — дорнійка скоротила між ними відстань і взяла його за руку. — Ваша дружина зараз тільки те й робить, що няньчить спадкоємця. Коли ви востаннє займалися з нею коханням?

— Це дуже і дуже некоректне запитання, міледі. Я ж не питаю вас, скількох нещасних ви затягли в ліжко за все життя.

— Фі, не в цьому суть. Тіло завжди вимагає близькості і краще не ігнорувати цього. — Вона наблизила своє обличчя до Джонового. — Моє тіло зараз бажає вас. Нім писала мені, який ви вправний у ліжку. Я б хотіла це відчути. — Між їх губами було буквально кілька дюймів.

— Рікарде! — окликнув Джон проходячого повз командира його охорони. Аріанна одразу відсторонилася від нього, чим він скористався і побіг до свого охоронця. — Рікарде, яке щастя, що ти тут. Де леді Дейенеріс?

— У ваших покоях вкладає лорда Валарра спати. А що трапилося?

— Схоже, у мене талант приваблювати принцес.

— Тільки не кажіть мені, що ви щойно зрадили своїй дружині!

— Ні-ні, усе гаразд. Просто, як висловилась принцеса Аріанна, моє тіло потребує близькості.

— Ага. Отже вона пробувала затягти вас у ліжко. Обі попереджав, яка його племінниця ласиця, та я не думав, що вона робитиме щось подібне просто у вашому домі. Гаразд, я пошлю Есона, щоб трохи розважив її. Упевнений, дівчата все ще мріють затягти у ліжко когось, схожого на Таргарієна.

— Дуже дякую. Попрошу Сема виписати тобі додаткових сто драконів.

— Це вже занадто, мілорде. Хороших вибачень за ще не скоєний злочин...

___

Джон побачив, як Дені цілує Валарра в чоло і вкриває тою самою ковдрочкою з вишитим на ній вовченям під крилом дракона. Він усміхнувся, адже вишитий малюнок був дуже милим і зображав, як Дені любить їхню дитину. Валарр мирно посопував уві сні, а Дені милувалась сонним малюком. На мить він подумав не піддаватися пориву пристрасті через діалог з однією розкутою дорнійкою. Та потім згадав, як Дені закочує очі, коли вони займаються коханням, і як вимовляє його ім'я у момент задоволення. До біса всі нічні кошмари та іншу дурню. Час знову зробити Дейенеріс найгучнішою жінкою у Вестеросі.

Джон підійшов до неї ззаду і ніжно поцілував її в шийку. Дені ахнула від того, як це було несподівано, і різко розвернулася, щоб відчути на своїх губах такі кохані губи чоловіка. Джон впивався її солодкістю, а його руки шукали гачки на сукні. Надто багато бажання та енергії в ньому накопичилося за цей час і зараз був чудовий момент для її вивільнення.

— М-м-м-м, Джон, — замурчала вона розірвавши поцілунок. — Ти нарешті перестав стримуватися на рівному місці?

— Я вже не витримую. Я півроку не чіпав тебе через вагітність, а потім Валарр народився і тобі було неприємно, а потім я боявся своїх кошмарів, де ти вмираєш при пологах.

— І що тебе змусило передумати?

— Дехто сказав мені, що краще не ігнорувати вимог нашого тіла.

— І хто цей дехто? Я так підозрюю, що це одна дорнійська принцеса, чиї походеньки вже давно обросли легендами.

— Як ти дізналася?

— Нім мені багато про неї розповідала. Наприклад, як Червоний Змій пояснював їм, звідки беруться діти. Давай спитаю прямо: вона хотіла тебе спокусити?

— І їй майже вдалося, бо поруч проходив Рікард і я зміг злиняти ще до того, як вона б мене поцілувала.

— О Старі боги! Я правильно почула? Джон Сноу проміняв компанію дорнійки-спокусниці на свого вартового?

— Ні. Я проміняв проміскуїтичну дівку, з якою ледве знайомий, на свою кохану дружину, яку знаю і кохаю все своє життя. — І він поцілував її в щічку.

— Мені подобається, як ти втікаєш від інших до мене. — Усміхнулась Дені. — Це правильна стратегія. Попрошу Рікарда, щоб на бенкетах очей з тебе не зводив. Але зараз... Ти ж любиш, коли я беру ініціативу в свої руки?

— Що ти задумала?

— Пам’ятаєш, як ми зачали Валарра?

— Це коли було?

— Ніч весілля Робба і Маргері.

— Нічого не вийде, я особисто наказав Іррі забирати всі мотузки, які вона знайде в твоєму солярії чи нашій спальні.

— А я доплачую Іррі за те, щоб вона переховувала їх і казала мені де.

— Ми з тобою як лорд і леді, що платять слузі за інформацію про свої походеньки. Але будь ласка, можна без прив'язування?

— Вибач, та ти був за крок до того, щоб зрадити мені з однією із найхтивіших шляхтянок у Вестеросі.

— Але ж не зрадив.

— Якби зрадив, я б виселила тебе в окрему спальню, поки ти б не приповз до мене на колінах благаючи пробачення, і я б тільки подумала, чи щиро ти покаявся у своєму гріху.

Джон був готовий розплакатися, та дружина міцно поцілувала його в губи і потягла в спальню. Вечір обіцяв бути незабутнім...

___

Санса ледве позбулася всюдисущого Джоффрі, котрий мов пес лазив за нею всюди, мовби демонструючи, що старша із Старків належить тільки йому. О боги, як же їй набрид цей маленький нахаба за цих три дні. Іноді їй здавалося, що Серсея щось підозрює і весь час шле за нею якщо не Джоффрі, то одного з його особистих охоронців. Наприклад, Меріна Транта чи Пса. Кожен з них ходив за дівчиною по п'ятах, стежачи, чи справді вона йде у свою спальню. Чи у дитячу погратися з племінниками та сестричкою. На щастя, Тієна та Нім досить легко зробили маленький фокус, внаслідок якого ненависні яструби Джоффрі злягли з харчовим отруєнням. Як потім казала їй Тієнна, дві краплі змиву з тухлої риби і важкий стан гарантовано. Санса вкотре дякувала богам за те, що послали їй таку подругу.

Коли вчора Джоффрі потягла танцювати Елія Сенд — старша із доньок Оберіна Мартелла від Елларії — Санса встигла поговорити із своїм справжнім нареченим. Вілас був розумним, цікавим і що найголовніше — тактовним. Він ніколи не перебивав її, коли вона розповідала йому про Вінтерфел, цікавився, як у такій холодній місцині знайшовся такий осередок тепла і затишку як родовий замок Старків, і наскільки виростає дорослий лютововк. А потім розповідав їй про свої захоплення — спостереження за зорями. У свій великий телескоп із мірського скла Вілас розгледів усю поверхню світлого боку Місяця, розглядав один із зорепадів, що відбувався в середині восьмого повороту Місяця і виявив, що за місячними затемненнями стоїть їхній світ, що у певний момент затінює головне нічне світило. І на основі цих знань він був готовий кинути виклик Цитаделі щодо моделі світобудови. Мейстери вчили, що Сонце обертається навколо Землі. А він вважає, що це не так, оскільки насправді Сонце велика зірка, і просто Земля на безпечній відстані від нього, щоб не згоріти і щоб тут розвивалося життя. А відповідно, якщо Сонце більше від Землі, то Земля обертається довкола нього. Санса одразу захотіла познайомити його з мейстером Лювіном і послухати, як двоє розумних людей будуть сперечатися щодо світобудови.

Зараз у садах не було нікого. Тільки вона, ну і ще Леді десь в кущах шукала мишей. За рік життя її супутниця вже була завбільшки із однорічне лоша, і тунель за шафою ставав для неї затісним. Треба буде поговорити із Джоном щодо подальшого місця проживання її вовчиці. Серсея і так скрипіла зубами, коли Старк просила взяти Леді з собою. А сер Мерін тримався від звіра подалі — ще раз втратити пальці нема дурних.

— Леді Сансо. — З-за її спини почувся юнацький голос. Коли вона повернулася, то побачила незнайомого їй хлопця. Він був приблизно її віку, мав оливкову шкіру, темні очі і кучеряве чорне волосся. Попри вік був дуже гарним і привабливим. Одягався у дорнійському стилі, а на широкому поясі носив довгу односічну шаблю. Все у його вигляді демонструвало шляхетність і честь.

— Ми знайомі? — запитала вона.

— Особисто ні. Та я думаю, моя кузина вам розповідала про мене. І у своїх листах часто згадувала вас як чудову подругу і хорошу людину.

— Ви принц Тристан, другий син принца Дорана Мартелла і небіж принца Оберіна. А ще кузен Тієнни.

— Ви праві, міледі, — відповів він. — Скажу чесно, я гадав, що сестра через шлюб леді Дейенеріс не знатиметься із Ланністерами.

— Я заручена із принцом Джоффрі через наказ короля. І страшенно шкодую про те, що мій батько дружить із його батьком.

— Вас заручили із онуком того, хто наказав вбити моїх кузин Ейгона та Рейніс. Батько завжди розповідав мені про те, яка жорстока людина Тайвін Ланістер. А тепер ваш брат приймає його тут на весіллі мого дядька.

— Король робить, що хоче.

— І забуває робити те, що треба. Я дуже шкодую, що мій батько хворий, а дядько винуватець цього турніру. Інакше я б бажав, щоб він скинув Гору-на-коні з сідла і так, щоб те чудовисько зламало собі шию. Та я надто захопився. Я вже давно хотів вам сказати дещо. Дещо, що хочу сказати вже давно.

— І що це?

— Я кохаю вас, леді Сансо. І я готовий кинути виклик принцу Джоффрі заради вашого кохання.

Санса широко розплющила очі. Тристан ледве знав її, а вже був готовий кинути виклик майбутньому королю. Тільки він не знав усієї правди. Як тільки розірвуть заручини з Джоффрі, Лорас одразу доставить її у Гайґарден, щоб знову заручити зі своїм братом Віласом. Спадкоємець Гайґардена їй сподобався. Та він був вдвічі старшим, кульгавим і жодного разу не зробив навіть простого романтичного жесту. А Тристан... Він її віку, гарно говорить і одразу зізнався у почуттях. Звичайно ж він їй сподобався, та лише кілька хвилин знайомства не причина раптових почуттів.

Їй треба подумати.

— Принце, я зворушена вашими словами, та я вас майже не знаю. Гадаю, нам варто дізнатися один про одного більше. А зараз, дозвольте мені знайти свою сестру через шлюб.

— Як забажаєте. — Тристан шанобливо поклонився і вказав на стежку. Санса із тріпочучим в грудях серцем бігла на бенкет. Та раптом за одним живоплотом чиїсь сильні руки схопили її за сукню.

— Погляньте, хто тут у нас, — почувся самовдоволений голос Джоффрі. — Це ж моя люба наречена. Скажи мені, мила, де гуляла?

— У... у саду, Ваша Світлосте. Хотіла побачити гарячі джерела.

— Он воно як. Та одна мила сорока принесла мені на хвості цікаву новину. Ви мило розмовляли із одним дорнійським принциком. Що там він сказав? Здається, наговорював на мого лорда-діда, а ви не перечили його словам.

— Я не розумію, про що ви говорите! Відпустіть мене!

— Сер Ґреґор, тримайте її міцніше. — Санса жахнулася дізнавшись, у чиїх вона руках. — Я завдаватиму вам питання, а ви відповідатимете чесно. Питання перше: ти з ним цілувалась?

— Ні!

— Сер Ґреґор, дайте їй добре подумати, але не дуже сильно.

Гора явно усміхнувся і вдарив її здоровенною долонею по плечах. Від цього несильного за мірками Гори удару Сансі перехопило подих, а очі запливли сльозами.

— Ну?! Тепер скажете правду?! Ви цілувалися?!

— Ні! Я вірна вам, мій милий принце, а не якомусь любителю овець! — ледь не заплакала дівчина.

— А я не вірю! Сер Ґреґор, на ній забагато одягу. Зніміть з неї сукню!

Гора просто розірвав її сукню по шву і залишив тільки у нижній сорочці та білизні.

— Так ти значно миліша. Повторюю питання! Ти цілувалася з ним?!

— Клянусь старими і новими богами, я не робила цього! Ми ледь знайомі! — бідолашна Санса плакала навзрид.

— І чому я повинен вам вірити? Вас застукали з іншим хлопцем, він з вами фліртував, а ви не відмовляли! Сер Ґреґор, зніміть з неї сорочку!

— Сансо! — заволав Тристан, вихопивши з піхов шаблю. Принц вибіг почувши її крики і плач, а потім ледь не зомлів. Гора зривав з неї одяг, а принц чогось допитувався в неї. Звісно ж принц Дорну діяв на емоціях.

Гора просто розвернувся і з усієї сили вдарив бідолашного Тристана кулаком в обличчя. Той відскочив із криком болю, хапаючись рукою за ушкоджену щелепу. Санса знову заплакала, адже їй було шкода милого дорнійського принца. Який зараз стікав кров'ю в живоплоті.

— Що тут діється?! — раптом пролунав голос командира домашньої варти Джона. Разом з ним прибігло з півдюжини вартових із чорним вовком Фоґстарків.

— Бісів Ланістер! Взяти його! — побачивши, яке безчестя коїть принц-спадкоємець, Рікард вихопив меча і повів ескорт на Гору. Кліган схопив двох із них за шиї і так стис, що зламав обом гортань. Та Рікард легко ухилився від атаки гіганта, зайшов йому за спину і оглушив пласким боком меча. Джоффрі в цей момент схопив Векс.

— Як ви смієте, брудні простолюдини?! Я принц крові, ваш майбутній король!

— Ти — маленьке лайно оленя та лева, ось хто ти! — відповів люто Рікард. — Як ти посмів розпускати руки на свою наречену, сестру господаря, що тебе прийняв з усіма законами гостинності, та доньку Вартового Півночі?!

— Вона належить мені! Я маю право робити все, що захочу! А вона не має права фліртувати за моєю спиною із цим вівцеїбом!

— Вона тобі не рабиня, щоб ґвалтувати її! Конноре, Ставросе, проведіть принца Джоффрі у Великий зал. Реллосе, поклич підмогу, доставимо Гору перед очі лорда Джона. Векс, подбай про леді Сансу і принца Тристана. А я покличу лорда Джона..

Chapter Text

XVII

Робб не дуже любив гучні багатолюдні прийоми у замкових залах. Він узагалі не любив всілякі бали і бенкети. І не тому, що він був нудним трудоголіком. Він, навпаки, любив трохи розслабитися. Тільки не у такий спосіб. Робб більше за все любив тихі сімейні вечори. Жодних нав’язливих дам чи лицарів, які або пропонували випити, або відверто фліртували. Йому хотілося тихого сімейного кола. Тільки він, Мардж, їхній маленький син та решта родини — брати, батько і Теон. А всі інші для нього були виключно партнерами, з якими він бажав лише ділових зустрічей. Тільки стосувалося це старших лордів. Малий Джон Амбер, Гаріон Карстарк, Дарен Горнвуд та Віліс Мандерлі були його хорошими друзями і особливо не діставали з усілякими проблемами. Хоча, напевно після того, як вони всі займуть місця батьків, їх стосунки можуть змінитися із дружніх на ділові. І цього не хотілося взагалі.

Мардж поверталася із дитячої. Няня годину тому повідомила їй, що «маленький лорд» голодний і хоче спати. Схоже, його син уже мирно і солодко спить, якщо кохана повертається назад на бенкет. Краще найближчим часом їй туди не підходити й на крок.

Робб підкрався ззаду і поклав їй долоні на очі. А потім зробив голос хриплуватим і ніжно зашепотів їй на вушко.

— Вгадай хто?

— Ти думаєш, я не запам’ятаю, які на дотик долоні мого коханого чоловіка? — Мардж зняла його долоні зі своїх очей і ніжно поцілувала в губи.

На мить час зупинився. Чому це відбувалося, коли він залишався наодинці з дружиною, хоча вони вже рік одружені, він не знав. Маргері хай і володіла виключно вестероською зовнішністю, все одно була дуже гарною. Як можна було не милуватися цим милим личком, великими мов у лані карими очима, довгим хвилястим каштановим волоссям і стрункою фігурою, Робб не знав. Він знав тільки одне: Маргері Тірел уже рік як Маргері Старк, Осіння Троянда Вінтерфелу. І крім зовнішньої вроди вона володіла чудовими характером, розумом і душею. А ще якоюсь магією. Бо попри осінь селяни все одно збирали хороші врожаї, а сади Вінтерфелу не поспішали змінювати барви із зелених на жовті чи жовтогарячі. Робб не міг пояснити це явище, та можливо, це просто осінь ще рання.

— Мій вовче, — промурчала Мардж, коли вони розірвали поцілунок. — Що ти тут робиш?

— Тебе шукаю. Щоб не допустити повернення на бенкет.

— І з якої такої радості?

— Мене вже дістали Піщані Змійки.

— Я ж попереджала, що у доньок принца Оберіна гаряча кров. Як побачать красунчика як ти чи твій брат — так ногами перебирають, що вогонь спалахне. І хто до тебе чіплявся?

— Німерія дістає мене, відколи ми сюди приїхали. Тієнна — відколи прибула Санса. Обара сьогодні вже двічі «випадково наткнулась» на мене в залі. Я не розумію, як Дені з ними дружить.

— Бо вона жінка і не очікує, що вони хочуть затягти її в ліжко. Це єдина причина, з якої ти не на бенкеті?

— Ми з тобою так рідко буваємо на самоті. Тільки ти і я. І нехай весь світ зачекає, поки ми разом.

— А тобі ночей не вистачає?

— Ти останнім часом надто багато на себе береш. Ти керуєш Вінтерфелом, доглядаєш Лео, роздаєш милостиню в Зимовому Містечку. А вночі спершу вкладаєш нашого хлопчика спати, після чого сама просто засинаєш біля колиски. А потім тебе вкладаю я. В буквальному сенсі цього слова.

— Ти що, сумуєш за нашими пристрасними ночами?

— Надзвичайно.

Маргері дзвінко засміялася, після чого ніжно поцілувала чоловіка в губи.

— Робб, я розумію, що ти вже півроку утримувався від занять коханням. Але ти сам знаєш причини.

— Так, знаю. В перші дні після маминої смерті я не міг добре спати. Весь час бачив сни, де ти помираєш, після чого прокидався і бачив тебе поруч. Зараз, на щастя, це не відбувається. Та я не можу не пожаліти тебе, адже ти така юна, а вже звалюєш на свої тендітні плечі стільки обов'язків.

— Що ти маєш на увазі?

— Давай так: я допомагатиму тобі в усьому. Як казав септон Чейл на нашому весіллі, ми одне ціле. Одне тіло, одне серце, одна душа. Поки лордом є батько, то я ж, можна сказати, найбільше байдикую з усіх дорослих членів нашої родини. Дай частину роботи мені, і точно менше втомлюватимешся. Будь ласка.

— О, Робб. — Мардж радісно усміхнулась. — І за що боги дали мені такого чоловіка як ти?

— Не перебільшуй. — Старк пригорнув її до себе і глянув через її плече на доріжку, що вела у Великий зал. І раптом побачив колону гвардійців, що вели когось невисокого зі зведеними за спину руками. Разом з ними група з чотирьох бійців ледве тягла якийсь здоровенний лантух. Коли Робб придивився пильніше, то впізнав золоте волосся і кармазиновий дублет Джоффрі. А той лантух міг бути тільки Ґреґором Кліганом. Вперше за цю ніч Робб захотів повернутися назад на бенкет.

— Мардж, збулась моя мрія. Маленького лайнюка Джоффрі пов'язали.

— Що?

— Що чула. Ходімо глянемо що там...

___

— Ох, Дені, я вже казав тобі, що ти колись мені таз розтрощиш? — Джон ледве дихав після першого за півроку шаленого акту кохання з дружиною.

— Ти розбудив дракона, мій любий чоловіче. Якби цього не сталося, я б не робила того, що зробила.

Дейенеріс знову прив'язала його руки до ліжка і милувалася тим, як він мучиться від бажання зробити їй ще приємніше. Наприклад, покрутити її соски між великим і вказівним пальцями. Чи підключити до роботи з її піхвою один чи два пальці. Нім навчила її багатьом речам, які можна застосовувати в ліжку, але з її любов'ю до прив'язування Джона виконувати ці ідеї було вельми проблематично.

— Дені, звільни мої руки. Будь ласка.

— І чому я повинна це зробити?

— Робб і Мардж хочуть відвідати нашу купальню. Зараз найкращий момент — Оберіна з Елларією вже мабуть в ліжко час проводити і викотити вино для гостей.

— Тобі потрібно краще просити. Дракон таких нестаранних як ти просто з'їдає.

— Моя леді, благаю. Я б на коліна став, якби не мотузка.

— Я пам'ятаю, як ти «став на коліна» минулого разу.

— Гей, я сказав, що стану на коліна. А про свій язик я нічого не казав. І не заперечуй, що тобі було добре.

— Так, мені було добре. Але більше цей фокус не пройде.

— Ну будь ласка, королево мого серця. Благаю тебе.

— Спатимеш як забажає королева.

Джон від безсилля ледь не заплакав. Чорт, чому він так легко піддавався на її любов ставити його у незручне становище? І як він пояснить синці на зап'ястках?

Та врятував його знову щасливий випадок.

— Мілорде, ви тут? — з-за дверей спершу пролунав голос, а потім показалась голова Ертура. Який одразу відвернувся, побачивши картину голих правителів у ліжку.

— Що трапилося, Рікарде? — запитала Дені.

— Оленяче та лев'яче лайно, що зве себе Принцом Крові, вчинив дещо жахливе.

— Що він накоїв? — посерйознішав Джон.

— Краще вам самим усе побачити і почути.

— Тоді почекай десять хвилин. Дені, звільни мене, щоб я зміг одягнутися.

— Добре, Джоне...

___

Нед Старк сумно позирав на Оберіна та Елларію. І запитував себе, чому не народився дорнійцем. Червоний Змій мав чотирьох жінок до Елларії і кожна з них народила йому по доньці. А потім Елларія Сенд народила йому ще чотирьох. На вигляд молодші з Піщаних Змійок були звичайними дітьми, та характери у них були точно батьковими. Але водночас дівчатка виявилися ввічливими і товариськими. І мабуть, варто буде укласти ще один шлюбний союз. Бран і Рікон ще нікому не обіцяні. А Дорея і Лореза після одруження батьків стануть повноцінними Мартеллами, хай і практично без прав на Сонцеспис і Дорн. Дорея дуже нагадувала йому Арію. Вона одного віку з Браном, тож можна попросити її батька віддати її вихованкою у Вінтерфел. І тримати подалі від септи Мордейн, бо бідолашна не витримає ще більшу бунтарку, ніж Арія. Але потім він згадав, що септа Мордейн у Королівській Гавані доглядає Сансу. Боги, треба хоч на кілька днів взяти відгул, бо так і збожеволіти можна. Як цього не сталося з Кет, він не знає. Ох, Кет...

«Пообіцяй мені, Нед...».

Ліанна сказала це сімнадцять років тому у Вежі Радості, народжуючи Джона. Кет сказала це два місяці тому, народжуючи Джоанну. Ешара... Ешара казала те саме, коли просила не нашкодити її брату. І кинулася з вежі Білокамˈяного Меча, коли він повертався із тілом Лії та дитиною Рейгара. Хтось каже, що тричі це закономірність. Але третього разу, коли жінка просила його обіцяти їй і помирала не було. Точніше, перший раз виявився обманом. Ешара жива і зараз у Волантисі. Боги, чому він знову про неї думає? Він, можна сказати, щойно поховав Кет і має оплакувати її. А думає про те, як поживає відкинута ним фрейліна принцеси Елії...

— Нед, — за спиною почувся голос. Давно забутий голос.

— Гауленде. — Еддард розвернувся. Краножанин за сімнадцять років змінився — рідке каштанове волосся почало сивіти, обличчя вкрили зморшки, і сам лорд Сіроводної Варти ніби став ще нижчим, ніж був до того.

— Сімнадцять років, Нед. Сімнадцять років ми не бачилися, і ось ти запрошуєш мене скласти тобі компанію на весіллі Червоного Змія.

— Сімнадцять років я живу із брехнею про свою сестру та свою честь.

— Ти скажеш йому це? Правду про його походження.

— Я дав клятву перед Святим Ликом, що це станеться тільки як Роберт помре і мої позиції будуть міцнішими або ж рівними із Тайвіном Ланністером.

— Раджу зробити це якомога швидше. Бо потім буде пізно. Гряде буря, друже.

— Увесь Вестерос схожий на глечик дикого вогню. Одна іскра і лорди чубляться як півні за зерно.

— Цього разу все набагато гірше. Це буде не чергова чвара між лордами. Це буде війна життя і смерті. Війна літа і зими.

— Звучить як маячня божевільного.

— «Шляхетний Еддард Старк завів байстрюка» — ось що маячня божевільного. Зима близько. За Стіною здіймаються холодні вітри, а мерці повстають з могил. Довга Ніч повертається.

— Довга Ніч? Це лише старі казочки, щоб лякати дітей.

— А мій Джорджен думає інакше.

— Джорджен?

— Мій син. Ти чув про зеленовидців?

— Так. І що серед краножан таких чимало.

— І мій Джорджен мабуть один із найсильніших. Він бачив очима диво-дерева у нашому божому гаю битву. Битву за Стіною. А в ній Бенджена і Старого Ведмедя.

— Що з моїм братом?

— Він у порядку. Та боюся, розвід-група Нічної Варти, що мала перемовлятися із Мансом Рейдером, навіть не зустріла його. І це все ускладнює.

— А що ще бачив Джорджен?

— Небезпечний артефакт, яким можна зруйнувати Стіну в руках Варти. Та дикуни, з якими Варта і Старки чубляться тисячоліттями, в небезпеці. Вони знають про неї, тому й намагаються перейти Стіну. Ти маєш їх прийняти, Нед. Вони ж допоможуть тобі, як буде скрутно. Коли білі блукачі рушать на південь.

— І що мені робити?

— Ти зробив правильно, одруживши двох своїх дітей, та третю віддаєш не туди. Кров Брандона Будівничого відновлено.

— Ти про кого?

— Про Робба і Маргері. Вона нащадок Гарта Зеленорукого. А Брандон Будівничий був його онуком. Від тих, хто потім заснував дім Тірел. Магія Дітей Лісу та Перших Людей дає нам силу здолати загрозу, що йде з-за Стіни. У Робба, як і у тебе, є сила Дітей. А у Маргері — сила Перших Людей. І їхній син Лео — це квінтесенція давньої магії. Такими ж будуть і їхні діти, що прийдуть згодом. Та крім цього континенту потрібно ще дещо. Магія Матері Ройни.

— Хвилинку. Маргері походить від андалів. Тірелів та Гарднерів повністю асимілювали поклонники Семикінечної Зірки. Як у ній може текти магія перших людей?

— Кров не вода, мій друже. Прісну воду можна розвести солоною. Та кров мішається і створює магію. Ще сильнішу, ніж була до того.

— Та що ти мав на увазі, коли говорив про магію Матері Ройни?

— Санса. Тірелам не потрібно, щоб у Гайґардені правив напівстарк. Їм потрібно замиритися із тими, кого їх предки прогнали з Мандера сотні років тому. Лорд Мандерлі точно не буде проти.

— Вайнафрід та Вілас повинні одружитися?

— Так. А ти, Нед, одружи Сансу із хлопцем Мартеллів. Не з Квентіном. Квентін надто м’який та слабкохарактерний. У ньому немає сили Великої Ріки. Це повинен бути Тристан.

— Тристан Мартелл другий син Дорана, і навіть так спадкоємцем є Аріанна.

— Необов’язково все зводити до політики, друже.

— Лорде Старк! — до нього підійшов один із охоронців. — Ви повинні негайно зайти у великий зал.

— З якої причини?

— Суд над принцом Джоффрі та сером Ґреґором. Це стосується вашої доньки.

— Що-що?!

— Усе дізнаєтесь на місці.

— І подумай над моїми словами. Щодо одруження Санси.

— Обов’язково, друже. Подумаю над цим...

___

Джон і Дейенеріс увійшли в бенкетний зал через вхід для слуг. Слова Ертура про те, що Джоффрі вчинив щось жахливе, змусили його хвилюватися про своїх близьких. За Арію він не хвилювався — дівчина могла за себе постояти в сутичці з ним, а проти такого як Джоффрі й поготів. Та все ж залишалися інші. Мардж, доньки Оберіна, Квінніфрід, Санса. О, якщо щось трапилося з нею... йому байдуже на те, що його батько і дід тут. Він особисто виб'є із маленького засранця все лайно, байдуже як. І байдуже, що за це його можуть заслати на Стіну.

Він окинув поглядом зал. Найближче до помосту із почесними місцями стояли Бронзовий Джон, лорди Едмур і Мейс, леді Оленна, сер Вілас, Гарлан і Лорас та присяжні лорди Ланністерів, з яких він упізнав за гербами вепра Крейкголів, черепашки Вестерлінгів, єдинорога Браксів та півня Свіфтів. І декілька дорнійських домів — лимони Далтів, леопард із сокирою Сантагарів та падуча зоря і меч Дейнів. В другій лінії стояли вже знайомі йому люди — Аріанна Мартелл в оточенні Піщаних Змійок, Робб і Маргері, що міцно трималися за руки, і батько в супроводі Гауленда Ріда, Великого Джона Амбера, Галліса Горнвуда та Галбарта Ґловера.

Під пильним конвоєм Коннора і Ставроса у зал зайшов червоний від люті, як і його камзол, Джоффрі. За ним четверо міцних ібенійців тягли Гору. Джон здивувався, що у витівках кронпринца взяв участь ненависний брат Пса. А потім його серце впало.

Іррі легко підтримувала Сансу, яка здригалася від ридань. Її чудова сукня у норвоському стилі — його подарунок на іменини — була роздерта по шву. На обличчі були сліди від ляпасів, а на руках — синці, які, судячи з розмірів, залишив Гора. А вслід за нею Ендрю вів принца Тристана. Він ледве йшов, а обличчя затуляв білою закривавленою хустинкою. Джон міг заприсягнутися, що побачив лютий зблиск у очах Червоного Змія.

Роберт, уже явно п'яний як чіп, люто бурчав, сідаючи на найбільший стілець за високим столом. Авжеж він лютував, бо приїхав пиячити на весілля, а тут його чадо вчинило щось жахливе. Поруч із ним сіли королева Серсея і Рука Тайвін Ланністер. По боках розмістилися лицарі Королівської Гвардії — сер Джеймі Ланністер і сер Престон Ґрінфілд. Принц Томен і принцеса Мірселла уже мабуть пішли спати. І добре, адже шкода, якої завдав Джоффрі, точно була не для дитячих вух.

— Давайте швидше покінчимо з цим! Сер Рікард, що зробили мій син та сер Ґреґор, щоб мене посеред ночі відривати від кількох гарячих шльондр?!

— Він вчинив те, чого справжній принц крові не чинить, — відповів Ертур. — Я свідчу, що бачив, як принц Джоффрі наказав Горі тримати леді Сансу Старк за руки, а сам бив її по обличчі, звинувачуючи у нібито зраді із принцом Тристаном Мартеллом. А коли вона заперечувала, то спершу цей липовий лицар своєю рукою ледь не зламав хребет леді Санси, а потім зірвав з неї сукню і явно збирався зґвалтувати її. Також свідчу, що принц Тристан намагався захистити леді, та Гора одним ударом зламав йому щелепу, і як засвідчив мейстер Волкан, вибив йому три передніх зуби. Окрім цього, коли гвардійці лорда Фоґстарка намагалися зупинити сера Ґреґора, вищезгаданий сер Ґреґор вбив голими руками двох із них. Це звинувачення, які висуваю я, Рікард Сенд, майстер над зброєю у Фоґфорті.

— Срань господня! Джоффрі, ти з глузду з'їхав, маленьке лайно?! Як ти посмів піднімати руку на леді?! ЯК ТИ МІГ ОПУСТИТИСЯ ДО РІВНЯ ТОГО ЙОХАНОГО ДРАКОНЯЧОГО ВИПЛОДКА?!

Ертур при останніх словах короля нервово скрипнув зубами. Рейгар Таргарієн був мертвий вже майже два десятиліття, та Роберт Баратеон досі ненавидів його більше ніж усе на світі.

— Я маю повне право робити те, що хочу! Я майбутній король! — Джоффрі взявся відстоювати себе. Зал загудів від невдоволення. Роберт мусив грюкнути кулаком об стільницю, щоб заспокоїти усіх.

— Хто тебе цьому вчив, га?! Хто тебе вчив поводитися як кляті дракони?!

— Я чув, як Тристан Мартелл ображав мого лорда-діда! Як він називав його вбивцею!

— Мій небіж має право казати про Тайвіна Ланністера правду незалежно від того, подобається це тобі чи ні! — втрутився Оберін.

— Ми тут що, старі чвари обговорювати зібралися?! — скипів у відповідь Роберт. — Джоффрі, те, що ти зробив з леді Сансою, негідно! Ти негайно вибачишся перед нею!

— Нехай вибачається, — підтримала думку Серсея. — Та принц Тристан теж повинен принести свої вибачення за наклеп на мого лорда-батька і твого Руку, Роберте. Дім Ланністер також було ображено.

— То для вас правда про те, що ваш батько вчинив, щоб зробити вас королевою, це образа, Ваша Високосте?! — огризнувся Оберін. — Я досі згадую день, коли у Сонцеспис прибули кістки моєї сестри і її дітей. І я знаю, за чиїм наказом їх убили.

— Обережніше, принце Оберін. Тут вам не Дорн, де вас не притягнуть до відповідальності за наклеп, — втрутився Тайвін Ланністер. — Та розмова була не про те. Мій онук, якщо вірити словам сера Рікарда, вчинив негідно. Ми бачимо стан леді Санси і принца Тристана, тож гадаю, він заслуговує покарання.

— Що поганого в тому, що я захищав честь свого діда і допитував свою наречену щодо іншого хлопця?! — заволав Джоффрі.

— Те, як ти поводився, — відповів лорд Тайвін. — Отже, ти зараз же привселюдно вибачишся перед леді Сансою та принцом Тристаном і решту ночі перебудеш у своїх покоях під наглядом Королівської гвардії.

— Це так на півдні вершать правосуддя?! — заволав Великий Джон Амбер. — Маленький негідник познущався з доньки Вартового Півночі та своєї нареченої! А ще руками Гори вбив двох присяжних мечів сина лорда Старка! І після цього він відбудеться лише вибаченнями?! Якщо ви спускаєте йому це так легко з рук, то лорди Півночі не підуть за таким королем у майбутньому!

— І чого ви вимагаєте, лорде Амбер?

— Принц Джоффрі має бути щонайменше позбавленим усіх титулів та привілеїв. Щонайбільше — відправленим на Стіну. І крім цього ми вимагаємо розриву заручин із Сансою Старк та грошової компенсації для родин вбитих гвардійців.

Слова Великого Джона спричинили хвилю нервового шепоту між присутніми лордами. Присяжні лорди Ланністерів обурювалися словам Великого Джона. Але решта підтримали північанина. Роберт знову грюкнув по столу, щоб заспокоїти лордів.

— Гаразд! Гаразд! Я приймаю умови лорда Старка! Джоффрі з домів Баратеон і Ланністер, за вчинений тобою злочин я, Роберт із дому Баратеон, Перший Свого імені, король андалів, ройнарів і перших людей, позбавляю тебе спадку та привілеїв! Після повернення в Королівську Гавань тебе буде відправлено у довічне вигнання у Вільні Міста! Тепер усі задоволені?!

— Ти мені не батько! — заволав Джоффрі. — А ви всі — зрадники! Якщо корона не захищає мене, то захистять боги. Я вимагаю суду поєдинком!

Усі замовкли і чекали реакції короля.

— Я не можу в цьому відмовити. Обирай чемпіона.

— За мене битиметься сер Ґреґор Кліган. Ви приймаєте цю честь?

— Так, мій принце, — прогудів Гора.

— Хто буде чемпіоном від Старків? — запитав Роберт.

— Я битимусь за честь доньки свого сеньйора! — виступив Великий Джон.

— Ні, лорде Амбер. Це зроблю я! — Джон Фоґстарк вийшов вперед.

— Джоне, я не дозволю ризикувати тобі своїм життям. — лорд Еддард сробував його стримати.

— Як і я. — Оберін Мартелл встав з-за столу. — Хай там як, але ніхто тут не має незведених рахунків з Кліганом окрім дому Мартелл. Леді Сансо, дозвольте битися за вас і помстити смерть сестри та небожів. За життя Елії Мартелл ще досі не сплачено борг. Як і за життя її дітей Рейніс та Ейгона. А тепер цей звір ледь не забрав у мене ще одного небожа. Я, Оберін Німерос Мартелл, готовий битися з Горою до смерті хоч зараз. Останнє слово за вами, моя леді.

Санса схлипнула, підвела очі вгору і твердим спокійним тоном мовила те, що мусила.

— Я обираю своїм чемпіоном принца Оберіна Німероса Мартелла. Хай Воїн дасть вам силу, а Стара — мудрість у бою...

Chapter Text

XVIII

Вінтерфел

Запах землі, трави та кори дерев. Поруч парували гарячі джерела. По дереву на достатній для стрибка відстані шмигнула білка. Мить, стрибок, і тепла кров зволожила йому рота, а її металевий смак покрив язик. Наближався світанок.

Видіння змінилося. Божий гай на плавучому острові серед болота. Велике серце-дерево із вирізьбленим на ньому волаючим ликом. З рота й ніздрів колись текла червона живиця, тож здається, що лику колись розбили губи і носа. Щось змушувало доторкнутися до нього. Що він і зробив.

Тепер усе змінилося. Простір вмить накрило снігом. Серце-дерево стало ще більшим і ширшим. А між корінням під ротом була печера. У ній на троні з білого коріння сидів старий. Рештки його чорного одягу звисали вицвілим лахміттям, а з одного ока стирчав один із молодих коренів. Зморшкувате і покрите плямами обличчя заросло довгою, аж до пупа, білою бородою. На голові залишилося всього лише кілька сивих пасем.

На одне із «билець» трону всівся чорний ворон. Коли він повернув до Брана свою морду, хлопчик жахнувся: у ворона було троє очей! А тим часом старець розплющив своє єдине око. Червоне трохи помутніле око. Він втупив свій погляд у Брана і проскрипів глухуватим голосом.

— Я чекав тебе, Брандоне Старк.

І тут Бран із криком підскочив у ліжку. Ще один нічний кошмар про триокого ворона. Але тепер додався якийсь страшний старий із коренем у очниці. Який каже, що знає його і чекає.

«Тихо, заспокойся, все гаразд, це просто поганий сон. Просто поганий сон». Двері відчинилися. У кімнату зайшов Теон із стурбованим виразом обличчя. Якщо вічно усміхнений Теон зараз із таким кислим обличчям, ситуація складна.

— Бачу ти прокинувся, Бран. От і чудово. Вставай. До нас гості.

— Хто?

— Дядько Бенджен. Ситуація дуже непроста, як він сказав серу Родріку та мейстеру Лювіну.

— Тоді скажи їм трохи почекати. Я зараз.

Теон покинув Бранову спальню. Малий Старк швидко скочив на ноги, одягнувся у свої повсякденні сорочку, штани й камзол та взув чоботи. Потім застебнув на плечах плащ із вовчим хутром і рушив у зал для аудієнцій.

— Дядьку, — він усміхнувся побачивши його, — ласкаво просимо вдома.

— Бран. Ти так виріс. Уже дівчину на прикметі маєш? — Бенджен скуйовдив його довге волосся.

— Мардж рекомендує подругу своїх кузин Алісанну Булвер. Але тато каже, що я сам можу обирати собі наречену, коли вирушу в Гайґарден.

— Радий це чути. Та прибув я сюди не для цього. Де твій батько?

— На Туманному острові гостює на весіллі у принца Оберіна. Разом з ним Робб, Мардж, Лео і Джоанна.

— Шкода. Хотів побачити онука та племінницю. Співчуваю щодо мами. Кейтлін була доброю жінкою та трохи упередженою. Але мова не про це. Небоже, Нічній Варті потрібна допомога.

— У в'язницях немає людей, щоб відправити на Стіну, лорде Бенджен, — відповів мейстер Лювін. Вам доведеться відвідати Кервін, Горнвуд та Барроутон, щоб зібрати хоча б з півсотні.

— Нас цікавлять не тільки люди. Нам потрібен обсидіан. Або ж драконове скло, якщо вам зручніше.

— Вибачте, та нічим не можемо допомогти. Драконове скло можна знайти біля згаслих або діючих вулканів, наприклад на Драґонстоуні або ж Туманному острові. Ще більше у Ессосі, та точних місць не назву.

— Тоді я вирушаю туди. Стенніс навряд чи допоможе, та на Джона я можу покластися. Завтра вирушаю.

— А для чого вам драконове скло, дядьку? — поцікавився Бран.

— Білі Блукачі.

Усі затихли і широко розплющили очі.

— Це міф, — порушив мовчанку мейстер. — Це давня легенда. Ніхто не бачив Білих Блукачів вже тисячі років.

— Якщо їх ніхто не бачив, то це не значить, що їх нема, — відповів Бенджен. — Я бився з ними та армією мертвих на Кулаці Перших людей. Нас пішло на пошуки Манса Рейдера вісім десятків. А до Крастера повернулися тільки два з восьми. Впали Алісер Торн і Джеремі Рикер. Контузило Кворіна Піврукого. Та Чужих зупинити вдалося. Мерців беруть лише вогонь, драконове скло і валірійська сталь. Білих Блукачів — два останніх пункти.

Усі знову задумалися.

— Дядьку, я вірю тобі, — заговорив Бран. — Але не всі на Півночі чи у решті Семи Королівств повірять тобі на слово. Перекажи лордам Керівну, Горнвуду й Дастіну, щоб відіслали своїх ув'язнених до Стіни. А коли повертатимешся назад у Чорний замок, зверни сюди. Батько мусить знати, що діється на його землях.

— Добре, Бран. А тепер, гадаю, настав час сніданку...

___

Волантис. Головний Червоний храм

— Ᾱeksio hen ōños, descend bē īlva, aōha humble servants, se perzys hen aōha providence! Ivestragī zirȳla illuminate īlva path naejot gīmigon aōha jāhor se dispel se darkness hen uncertainty. Gaomagon daor refuse īlva, kesrio syt bantis zōbrie issa se ossȳngnoti lēdys! (Володарю Світла, зішли на нас, Твоїх скромних слуг, вогонь Твого провидіння! Хай він освітить наш шлях до пізнання Твоєї волі і розжене темряву непевності. Не відмовляй нам, бо ніч темна і повна жахів!)

Саме настала пора щоденних чувань. Усі жриці та жерці збиралися біля великого вогню і вдивлялися у нього. Була ніч Рівнодення чи, як це називали валірійською, Ᾱequῑnṑxes. У цей день магія була сильною, і знаки від Червоного Бога було легше тлумачити. А якщо пощастить, то й можна було побачити майбутнє.

На щастя Кінварра, архіжриця Р’Глора, Полум’я Істини, вміла трактувати кожен знак від Володаря Світла. Її видіння завжди були точними і правдивими. Так, вона побачила падіння Таргарієнів, Трагедію Саммерголу й шлюб Льоду й Полум’я — подію, яка трапилась буквально рік тому. А побачила вона його ще задовго до того самого дня, коли погасли усмішки. Ну, принаймні вони так думають, що це трапилось нещодавно.

Еніда знала, коли було укладено цей епохальний шлюб. Більше того — вона бачила це власними очима у власному домі. Тоді вона була значно молодшою, а її донька ще тільки штовхалася в лоні. Перед тим, як померти за кілька днів після народження. Це вбило її морально. Батько дівчинки спізнився на два тижні. А потім вона нібито стрибнула з вежі...

Вежа Білокамˈяного Меча не була найвищою з усіх веж Зорепаду. Та в ній був таємний хід із прихованим човном. План втечі від переслідувань Робертом Баратеоном був ідеальним, хоч і простим. Та, на жаль, довелось ще більше засмучувати Неда. Нед... Ертур, коли вони возз’єдналися, розповів їй про долю Ліанни. Про те, як вона померла, даючи життя останній дитині Срібного Принца. Рейгар забрав із собою обох дружин. Він розірвав шлюб із Елією, котра подарувала йому спадкоємця, і Ґреґор Кліган вбив її та дітей. Ліанна ж зробила його по-справжньому щасливим. Та тривало це щастя до Тризубця. О, клятий Роберт Баратеон. Через свої нібито почуття до Ліанни, яку, як йому сказав ще юний тоді Мізинець, викрав Рейгар, підняв повстання і вбив свого суперника. А потім...

Її волосся вже півтора десятка років було червоним. Повноцінною жрицею Ешара так і не стала — аж надто багато в ній було світського. Та притулок і сховок від Робертових вбивць Червоний Храм надавав. Цього було абсолютно достатньо. Як і зміни власного імені. Так Ешара Дейн стала Енідою із Дощаного Селища — Сиротою Зеленокровної. Ніхто її не зміг впізнати завдяки вкраденій у мандрівної трупи перуці та грубому плащу. Втеча у Волантис була одним із найбільш надійних планів. Ліс, Тайрос, Мір та Пентос відпадали через близькість до Королівської Гавані. Норвос і Когор мали надто сувору верхівку при владі. Тож вибір залишався між Волантисом та Браавосом. Ертур обрав Браавос. А вона ж вирушила на південний схід до Старшої доньки Старої Валірії...

— Rȳbagon se udra hen āeksio! Īlva hope iksos alive! Se klios morghūltan giving sikagon naejot se zokla! Se zokla se se zaldrīzes teptan sikagon naejot se mēre qilōni would usher isse se arlie generation! Beyond se dōros, se rōvēgrie tolie rhaenagon zȳhon path naejot se destruction hen glaeson se ōños! Yn ȳdra daor sagon zūgagon, aderī Kivio Prince jāhor gūrogon se lightbearer hen hen perzys se awaken se zaldrīzoti hen se dōron! Se while bisa happens, īlon līs ry prepare se people syt sigligon! Sīr jikagon se bodmagho ry nations! Bless zirȳ rūsīr perzys, syt se bantis iksos zōbrie se lēda hen ossȳngnon! (Почуйте слова Володаря! Наша надія жива! Риба померла, привівши на світ Вовка! Вовк і Дракон породили того, хто дасть початок Новому поколінню! За Стіною Великий Чужий починає свій шлях до знищення життя і світла! Та не бійтеся, скоро Азор Ахай вийме із вогню Світлоносця і пробудить драконів із каменю! А поки це трапиться, ми всі повинні підготувати народ до переродження! Тож ідіть і навчіть усі народи! Благословіть їх вогнем, бо ніч темна і повна жахіть!) — Кінварра проскандувала своє нове пророцтво.

— Bantis zōbrie issa se ossȳngnoti lēdys! — вторували їй жерці.

Ешара присіла, опершись на стіну храму. За вісімнадцять років вона вивчила валірійську і довела своє володіння нею до досконалості. Риба померла, розродившись вовком? Звучить як безглуздя. Та якщо вдивитися у символізм...

Риба, а точніше біла форель, є родовим гербом дому Таллі. Ще рибу на гербі мали Мутони із Мейденпулу та Бар-Емони із Штормових земель. Але вовка на гербі мав тільки один дім — Старк. Отже, якщо риба померла, народжуючи вовка, це означає, що Кейтлін Таллі померла. О боги, Нед. Він мабуть зазнав серйозного удару. У нього ж щонайменше двоє дітей. А щодо вовка і дракона, що породили майбутнього принца — туманно. Це може бути спадкоємець Неда. Або син Ліанни. Якщо він у неї звісно ж є. Драконом могла бути тільки Дейенеріс Таргарієн. Остання дитина Ейриса Безумця.

Поки Ешара сиділа й думала, до неї підійшов один із жерців. Він був темношкірим, високим, кремезним, із довгими білим волоссям і бородою та помаранчевими татуюваннями у вигляді язиків полум’я на обличчі.

— Сестро Енідо, чи чула ти, що нам мовила Кінварра?

— Так, брате Мокорро. Ти вчиниш так, як велить Володар Світла?

— Володар Світла наказує, а ми, його слуги, чинимо за Його волею.

— І куди ти вирушиш?

— На Літні острови. Землю, звідки я родом. А ти?

— Я лише послушниця. Володар Світла не посилає мені жодних знаків.

— А ти не пробувала уважніше дивитися у вогонь?

— Як би я не приглядалася, але Він не дає мені побачити нічого. Та якби я щось бачила, то рушила б на батьківщину. У Вестерос.

— Знаєш, можливо ти б навернула брата Тороса із гріха. Він мав навернути спочатку Ейриса, а потім Роберта у нашу Віру. А в результаті лише пиячить із королем та в рукопашних усіх своїм мечем лякає.

— Брат Торос не виправиться. Усі чоловіки невиправні. Це загальновідомий факт.

— Усі змінюються. Я чув історії про гульвісу із Залізних островів, котрий після того, як потонув, змінився до невпізнання: відмовився від заможного життя і почав жити як пустельник. Мандрує з острова на острів і проповідує всім їхню віру в морського бога.

— Ключові слова «після того, як потонув». Чоловіки зміняться тільки після чогось серйозного. Бажаю тобі успіхів на батьківщині.

— Вдивляйся у вогонь уважніше, сестро, і читай усе, що бачиш. Довга Ніч наближається. А ніч темна, і повна жахіть...

___

Туманний острів

— Надто повільно! Швидше! І менш різко рухайся! Ти хочеш вбити Гору, чи сам загинути, Обі?!

Оберін вже три години тренувався в парі з Артуром Дейном. Колишній лицар Королівської Гвардії вимахував величезним дерев'яним мечем, тоді як сам Червоний Змій атакував його загостреним ратищем. Мартелл був певен, що його друг надто прискіпливий. Гора зовсім не такий вправний як Меч Світанку. Усе, що в нього є, це його гігантські розміри та груба сила. Але Дейн вважав зовсім інакше.

— Рікарде, я вже сотню разів тобі казав: не треба так викладатися. Гора здоровенний але вайлуватий. Я швидший за нього в рази. І маю секретний подаруночок для таких як він.

— Кліган все одно небезпечний супротивник. Ти маєш швидко рухатися і добре вивчати його захист. Упевнений, що він одягне глухий обладунок з одним вирізом для очей на шоломі. Туди ти й повинен цілитися в першу чергу. Спробуєш пробити обладунок — тільки спис зламаєш. Злови момент і вбий його одним ударом.

— Така тварюка як він заслуговує довгої мученицької смерті. Я вбиватиму його повільно, демонструючи Ейморі Лорчу і Тайвіну Ланістеру що їх чекає, коли Дейенеріс Таргарієн поверне свій трон.

— Все. Тренування закінчено. А тепер сідай і мотай на вус.

— Я сама увага.

— Ти не перетворюватимеш цей бій у виставу. Повтори за мною: я чемпіон леді Санси, а не ямний боєць з Мієрину.

— Що значить перетворювати бій на виставу?

— Триндіти посеред бою і ставати в круті пози. Давай змоделюємо ситуацію. Уяви, що я — поранений Кліган, а ти кричиш щось людям на трибунах.

— Ну? — Оберін зайняв позу.

Відповіддю послужила підніжка і долоні довкола горла. Ертур міцно стис йому шию, ніби справді збирався задушити, після чого відпустив.

— І це тільки десятина сили, яку прикладе до тебе Гора. Тепер зрозумів?

— Бля, Рік, не лякай мене так більше. Я ледь не всрався.

— А коли Кліган стисне твою самовдоволену пику, то ти вперше і востаннє вмиєшся своїми очима, шмарклями і кров'ю. А якщо не розчавить твою голову, як гниле яблуко, то розтовче її об землю, як маленького принца Ейгона. І вся твоя помста піде коту під хвіст. Зрозумів мене?

— Наче повію, яка пояснила мені ще одне застосування свого члена.

— Тоді повторюй за мною: я чемпіон леді Санси, а не ямний боєць з Мієрину.

— Я чемпіон леді Санси, а не ямний боєць з Мієрину.

— Я маю довести правоту Старків, а не здохнути через показуху.

— Я маю довести правоту Старків, а не здохнути через показуху.

— Я не кричатиму пафосних речей, а просто відправлю Ґреґора Клігана у Сьоме пекло.

— Я не кричатиму пафосних речей, а просто відправлю Ґреґора Клігана у Сьоме пекло.

— Тепер я задоволений. Іди до Елларії. Я точно знаю, що ти перед смертю не натрахаєшся. А завтра ти покладеш Гору на лопатки.

— Ти як завжди проникливий...

___

Санса у супроводі чотирьох гвардійців зайшла у покої Тристана. Хлопець після інциденту в садах не потикався звідти на вулицю. Соромився відсутності кількох зубів та обмотаної бинтами щелепи. Старк звинувачувала в цьому себе. Якби вони не розмовляли, цього б не сталося. Тристан так і залишився б гарним принцом Дорну. Але з іншого боку, не було б причин для розриву заручин з Джоффрі. Що не факт, враховуючи те, яким непевним є суд поєдинком. Дарма це вважають божим судом — виграє той, хто сильніший. Сер Ґреґор був велетнем із нелюдською силою. А принц Оберін був знаним отруйником, тож цей бій уже нечесний, якщо брати до уваги конфесійну зброю. Та зрештою, як казав їй Сіріо Форел, чесний бій закінчується внічию. А суд поєдинком не визнає такого результату.

— Принце Тристан. — Санса привітала його у покоях.

— Міледі, — промимрив він через бинти, — радий вас бачити. Не хвилюйтеся так, як щелепа зцілиться я знову зможу нормально говорити.

Санса зрозуміла його не одразу. Їй ніколи не доводилося розмовляти з кимось, хто мав зламану щелепу. Ситуація виявилася вельми незручною.

— Пробачте мені. Якби я не зустріла вас і не розмовляла з вами...

— Ти не винна, — перервав її він. — Винен тільки Джоффрі. Ти лише жертва обставин.

— Але якби ми не зустрілися, Гора б вас не скалічив.

— Правда. Але я зробив свій вибір. Я захищав вас, і не зміг. Дядько за мене помститься.

— Але ж бій буде до першої крові.

— Дадько Оберін як пустить кров, то суперник не виживе. У дому Мартелл є що сказати.

— І я подумала про те, що ти сказав мені в саду... Батько хотів віддати мене за Віласа Тірела. І, чесно кажучи, я хотіла у Гайґарден. Та зараз він каже, що думає над дечим іншим. Тож, напевно, сера Віласа заручать із кимось іще. І це буду не я.

— Я проситиму батька, щоб прийняв вас у Сонцесписі як вихованку. Знайте, я люблю вас так, як Флоріан любив Джонквіл чи Еймон Лицар-Дракон королеву Нейрис. Та спочатку дамо дядьку Оберіну вбити Гору. А далі все буде так, як скажуть боги...

___

— Отже, лорде Старк, як я зрозуміла, ви хотіли обговорити заручини Віласа.

Королева Шипів разом із сином та онуком зібралися у покоях лорда Старка. Поруч із ним був незнайомий їм невисокий чоловік у не дуже багатому одязі. Та вишитий на сорочці ящірколев свідчив, що з ними розмовлятиме лорд Гауленд Рід, володар Сіроводної Варти. Оленна Тірел чула безліч історій про те, як Еддард Старк бився проти Герольда Гайтавера, Ертура Дейна та Освела Вента разом із друзями, одним із яких і був лорд Перешийка. Як невисокий краножанин пережив бій проти трьох найкращих гвардійців Ейриса Безумця, не знав ніхто.

— Так, міледі. Ви знаєте про мій намір пов'язати Вінтерфел і Гайґарден родинними узами. Це сталося, коли ваша онука стала моєю невісткою. Але мене цікавить тепер думка лорда Віласа щодо шлюбу із Сансою. Що ви скажете на це, лорде Вілас?

— Санса дуже гарна і цікава співрозмовниця. Але боюся, я не її типаж. Їй більше до вподоби хтось із моїх молодших братів. Та, на жаль, Гарлан уже одружений із Ліонеттою Фосовей, а Лорас дав обітницю брата Королівської Гвардії. До того ж між нами занадто велика різниця у віці. Їй тринадцять, а мені двадцять три. Я не хочу, щоб наш шлюб нагадував друге одруження короля Візериса І із Алісентою Гайтавер. Тому, на жаль, змушений відмовити.

— Ти певен у цьому? — спитала леді Оленна.

— Абсолютно, бабусю.

— Тоді у мене є ще одна пропозиція. Вайнафрід Мандерлі. Їй шістнадцять і її батько лорд Вайліс досі шукає їй вигідну партію.

— Із Мандерлі ми давно посварилися. Точніше, це зробили Гарднери, але ми як наступні лорди Гайґардену прийняли від них, так би мовити, естафету, — відповів Мейс.

— Тоді послухайте мої слова, мілорде, — приєднався лорд Рід. — Час тисячолітній ворожнечі зникнути, а новій дружбі народитися. Здіймаються холодні вітри і скоро Довга Ніч знову нагряне у Сім Королівств.

Усі замовкли. А потім Вілас глузливо усміхнувся.

— Довга Ніч? Це лише казки, які розповідають няньки неслухняним дітям.

— Тоді як ви поясните наявність величезної стіни із льоду, лорде Вілас? Від дикунів захистить і вдвічі нижча споруда.

Вілас Тірел замовк. А Гауленд Рід продовжив.

— Десять тисяч років тому Білі Блукачі занурили Вестерос у вічну зиму й темряву. І тривало це, допоки за Вузьким морем та Матір'ю Гір Геркун Герой, більше відомий як Азор Ахай чи Останній Герой, не викував меч, що нищив Чужих і нечисть. Він знайшов Дітей Лісу і підняв їх на боротьбу проти Єдиного Ворога. Завдяки їхній магії та тим, хто прибув разом із Героєм з Ессосу, людство здолало Чужих у Битві за Світанок. Після неї Брандон Будівничий, онук Гарта Зеленорукого, заснував Нічну Варту і з допомогою велетнів та Дітей Лісу збудував Стіну. В основі Стіни лежить давня магія, давніша за саму Валірію і Таргарієнів. А підтримувала її інша сила. Сила крові Брандона. До народження лорда Лео ця сила була слабкою як ніколи. Та коли він народився, кров засновника дому Старк відновилась і зміцніла з кров'ю інших лордів та королів. Ось чому був важливий шлюб лорда Робба і леді Маргері.

— А що натомість матимемо ми? — запитав Вілас.

— У жилах Мандерлі тече сила Мандера, ріки, на якій стоїть ваш замок. Якщо спадкоємець Гайґардена матиме цю силу, ріка знову стане безпечною для судноплавства і риболовлі.

— І на чому ви ґрунтуєте ваші слова, лорде Рід?

— У цьому світі ще не перевелись зеленовидці. Я один із них. А мій син Джорджен ще сильніший, ніж я, у цій сфері.

— Тоді я відвідаю Білу Гавань і проситиму руки леді Вайнафрід для тебе, Віласе, — мовив Мейс Тірел. — А як щодо леді Санси?

— Я хочу одружити її з Тристаном Мартеллом. Юнак хороший і пробував захистити її від Гори та Джоффрі. Та й дорнійці ставитимуться до Старків не так холодно, як раніше.

— Не забувай про силу, Нед, — нагадав лорд Рід.

— Силу? — запитав Вілас.

— У Тристана Мартелла є сила Матері Ройни. Магія води, якою ройнари нищили драконів під час війни з Валірією. Гауленд стверджує що вона нам знадобиться під час війни з Чужими.

— Не під час неї, а після, — виправив того Рід. — Вода дає початок життю. А Північ від майбутньої війни постраждає найбільше. Нам потрібно буде відновлювати добробут королівства після війни. Дорн багато комунікує з Літніми островами і Волантисом. А отже у нас все вдасться в плані продовольства і матеріалів.

— А що дасть шлюб Віласа і Вайнафрід Розлогу? — запитала леді Оленна.

— Примирення і єдність. Зрештою, Мандерлі раніше підпорядковувалися Гайґардену, поки їх не прогнали, а замок не віддали Пікам, — відповів лорд Рід.

— Тоді ви маєте згоду дому Тірел...

___

День суду

Турнір було скасовано. Верхню ложу для Королеви дня було перероблено на трибуну для членів почесного трибуналу. Головував на ньому Тайвін Ланістер. Роберт не бажав головувати на суді свого сина, і звалив це на плечі свого Руки. Сторону обвинувачення представляв Еддард Старк. Сторону захисту — Кеван Ланістер. За умов непрохання суду поєдинком, звичайне засідання закінчилося б або компромісом, або на користь Джоффрі, та з кількома закованими в кайдани лордами, такими як Великий Джон Амбер чи Галліс Горнвуд.

На арену вийшли чемпіони. Ґреґор Кліган як завжди був закутий у залізо з голови до ніг. В правій руці стискав великий дворучний меч, а в лівій — дубовий щит із намальованими на ньому оленем та левом — особистим гербом Джоффрі. На противагу йому принц Оберін одяг сталевий шишак, жилет із дубленої шкіри, наплічники та поножі. Озброїтися вирішив довгим списом. Наконечник був широким, у формі листка, і блищав проти сонця якимось синюватим відблиском. Обізнані зрозуміли, що Червоний Змій вирішив задіяти перевірений метод здобуття перемог у поєдинках.

— Шляхетні лорди та леді! — розпочав септон Мерибальд. — Сьогодні ми зібралися тут, щоб почути волю богів щодо суперечки принца Джоффрі із домів Баратеон і Ланістер та Санси із дому Старк. Хай Седмиця визначить, хто правий, а хто ні. Нехай бій почнеться! — далі септон виголосив молитву і покинув арену. Повітря почало застигати.

— Ти знаєш хто я, потворо?! — запитав Оберін.

— Ще один невдаха, якого я вб'ю! — прогудів Гора дістаючи з піхов меча.

— Я Оберін Німерос Мартелл, брат Елії Мартелл, дружини Рейгара Таргарієна і матері Ейгона та Рейніс, яких ти вбив. Скажи це перед усіма! Елія Мартелл! Ти вбив її дітей! Ти зґвалтував її, а потім вбив! Скажи це! Скажи!

— Іди до біса, вівцеїбе! — Гора замахнувся мечем, та Оберін легко ухилився в напівоберті, а потім майстерно виписав списом «вісімку» і завдав колючого удару в напрямку щілини між наплічником та нагрудником Гори. Той відбив атаку мечем.

Оберін одразу вирішив застосувати свою основну перевагу — швидкість. Гора у важких і тісних обладунках був ще повільнішим, ніж зазвичай, тому принц швидко заходив йому за спину і пробував вдарити у слабкі місця. Кліган від цього тільки злився і ставав необережним.

Так тривало, здавалося, дуже довго. Суперники туди-сюди рухалися двором, кружляючи по спіралі: сер Ґреґор рубав повітря, а Оберінів спис тицявся йому в руку, в ногу, двічі у скроню. Великий дубовий Ґреґорів щит теж своє отримав — у одному місці взагалі була наскрізна дірка. Час від часу Кліган кректав, а одного разу вилаявся, та в цілому він бився в похмурій мовчанці. На відміну від Оберіна Мартелла.

— Ти її зґвалтував, — гукав він, роблячи обманний маневр, — і вбив, — казав він, ухиляючись від замашного удару знизу. — І вбив її дітей, — кричав він, з силою стромляючи гостряк списа велету в шию, але той зі скреготом зісковзував з товстої сталі латного коміра.

Спис був на два фути довший за меч сера Грегора, і цього було досить, щоб тримати його на незручній для бою віддалі. Коли Оберін нападав, Кліган цюкав мечем по спису, намагаючись відрубати вістря, але з таким самим успіхом він міг би намагатися відрубати крильця мусі.

— Ти її зґвалтував. І вбив. І вбив її дітей.

Ґреґор сторчголов кинувся вперед, але Оберін відскочив убік і зайшов йому за спину.

— Ти її зґвалтував. І вбив. І вбив її дітей.

— Замовкни! — здавалося, сер Ґреґор рухається трохи повільніше, а меча заносить уже не так високо, як на початку двобою. — Стули свою кляту пельку.

— Ти її зґвалтував, — сказав принц, відступаючи праворуч.

— Досить!

Сер Ґреґор зробив два широкі кроки й опустив меча Оберину на голову, але дорнієць просто ще трохи відступив.

— І вбив, — сказав він.

— ЗАТКАЙСЯ! — Ґреґор кинувся вперед, просто на гостряк списа, який втелющився йому праворуч у груди, а тоді ковзнув убік з жахливим металевим скреготом. І зненацька Гора достатньо наблизився до супротивника й так завертів мечем, що він здавався наче розмитим. Юрма верещала. Оберін відбив перший удар і викинув списа, вже непотрібного, адже віддаль занадто скоротилася. Другий удар дорнієць прийняв на щит. Метал цюкнувся об метал з пронизливим дзвоном, і Червоний Змій аж відлетів. Сер Ґреґор з ревінням кинувся за ним.

Та це знову була хитрість. Оберін схопив з лафету другий спис і з усієї сили вгнав його точно у просвіт між наколінником і поножею. Спис застряг у рані, і Червоний Змій схопив новий. А Гора гепнувся на коліно. Передбачливий Мартелл вдарив його нижнім кінцем списа по голові. І ще раз. І ще. Нарешті Кліган впав навзнак і люто забурчав від болю. Мартелл відійшов і крикнув:

— Скажи це! Елія Мартелл! Ти зґвалтував її! І вбив її дітей! А потім зарубав її! Скажи це! Зізнайся і пізнаєш милосердя!

— Елія Мартелл! Я вбив її дітей! Я зґвалтував її! А потім розрубав її навпіл цим мечем!

— Хто наказав тобі це зробити?! Назви це ім'я! Назви!

— Тайвін Ланістер! Він наказав вбити поріддя дракона! А я лише хотів дізнатися, чи справді у неї така туга, мов незаймана, піхва! Я так її розширив, що вона більше не змогла стояти!

— Хворий виродок! Покидьок! Здохни зараз же! — Оберін з усієї сили всадив свій спис у зоровий проріз. — Це тобі за Елію! Це тобі за Рейніс! — спис Червоного Змія пронизав шию Гори. — А це тобі, блядь, за Ейгона. — Він зірвав з нього шолом і вдарив точно в лоб. Та був цей удар зайвим, адже Гора помер ще від першого удару між очей. Глядачі аж зойкнули від побаченого.

А потім залунав збуджений гул. Усі вітали з перемогою Червоного Змія. Елларія сяючи від щастя вибігла на арену і міцно поцілувала в губи. Піщані Змійки та Аріанна радісно скандували його ім'я. Більшість лордів плескали в долоні. А Тайвін Ланістер із сумом встав з-за столу і мовив:

— Боги сказали своє слово. Джоффрі із домів Баратеон і Ланістер, тебе позбавлено титулів та статусу і засуджено до довічного вигнання у Вільні Міста. Твої заручини із Сансою Старк розірвано. Дім Мартелл може отримати голову сера Ґреґора як доказ помсти за принцесу Елію. На цьому все. Я вмиваю руки.

Джон віддав би все на світі, щоб знову побачити зарюмсане істеричне обличчя Джоффрі, який намагався вирватися з рук сера Престона і сера Джеймі. Стояча поруч Дені голосно сміялася і щасливо обіймала Мардж. Джон підійшов до неї ближче і пригорнув до себе.

Це був день, коли усмішки знову розцвіли. Так сказав про це лорд Тірел, а лорд Старк тільки усміхнувся на ці слова...

Chapter Text

Туманний острів

Король із родиною навіть не думав затриматись тут на довше. Зранку наступного дня після суду із лютим похміллям та паскудним настроєм він ще раз побажав усім всього найкращого і сів у карету до гавані. Ланістери були ще понурішими, ніж Роберт. Якщо Тайвін Ланістер зберігав стоїчний спокій, то Серсея і сер Кеван здавалися розбитими і зламаними. Джон на це тихо усміхався. Так само як і лорд Старк. Лорд Тірел ледве стримував емоції стосовно того, що трапилося з Горою. А от принцеса Аріанна... вона та Піщані Змійки відверто раділи всьому, що сталося вчора, а винуватець їхнього щастя Оберін, наче на зло Роберту Баратеону, всю ніч не відлипав від дружини. Джон побився об заклад із Артуром, що Елларія Мартелл скоро приведе на світ ще одну змійку. Або ж маленького змія. Все ж може статися у цьому житті.

Турнір все-таки відбувся, але Джон поступився своїм місцем на ньому серу Гарольду Гардингу, тоді як місце Лораса зайняв сер Деймон. Через відсутність всіх лицарів із присяжних земель Ланістерів, турнір виявився невеликим. Перемогу здобув сер Гарольд. Королевою кохання та краси стала принцеса Аріанна Мартелл. Джон подумав, що з них була б чудова пара, адже якщо вірити розповідям торговців з Долини, Гаррі Наступник мав чималу історію походеньок, гідну такій же історії Аріанни. До слова, клята дорнійка знову спробувала його спокусити. Джон вирішив знову влаштувати дружині гарячу ніч. Як демонстрацію того, що він кохає дружину і не збирається зраджувати їй із спадкоємицею Дорну. Колишній Сноу просто не міг натішитися нервовим виразом обличчя Мартелл сьогодні зранку. Дені навмисно гучно стогнала, щоб принцеса Дорну чула, як їй добре з чоловіком. Коли вони вирішили перевести подих, з іншого крила чулися такі ж стогони Мардж. Поверхом нижче не відставали Оберін та Елларія. Це нагадало йому перші дні після його власного весілля. Якби ж він міг повернути час назад...

Тепер, сидячи за високим столом, він спостерігав, як п'яна Обара фліртує з лордом Едмуром, а Тієна оглядаючись назад тягне за собою сера Гарольда. Вілас Тірел активно розмовляв із Вайнафрід Мандерлі, а Санса годувала з ложки Тристана Мартелла. Робб та Маргері весело сміялися із жартів Німерії Сенд, а лорд Старк судив змагання на руках між Великим Джоном та сером Гарланом. І тільки принцеса Аріанна здавалося сумує. Ще б пак, за весь час тут не змогла спокусити нікого, крім лісенійця Есона, одного з Джонових гвардійців. Все-таки із цим треба було щось робити.

Та для цього він мав спочатку поговорити з батьком.

___

— Лорде Старк, про що ви хотіли поговорити? — запитав Оберін, коли лорд Еддард разом з рештою членів змови зібралися у таємній кімнаті.

— Ви ж знаєте, що найміцніші альянси укладаються через шлюб? — запитав лорд Вінтерфела.

— Еге ж. Як ваш із леді Кейтлін чи вашого сина з леді Маргері.

— Я б хотів укласти альянс із домом Мартелл. І він включатиме не лише моїх дітей.

— Детальніше будь ласка.

— Я б хотів заручити ваших молодших доньок — Дорею і Лорезу — із моїми молодшими синами Брандоном і Ріконом.

— А не зарано ще? Лорду Брандону лише десять, а його брату тільки сім.

— Повірте, бувало й гірше. Таргарієни власних дітей заручали ще немовлятами, і це лише найпростіший приклад.

— А що моїм дівчаткам від цих заручин?

— Я збираюся реконструювати два замки — Корону Королеви та Рів Кейлін. Перший віддам Брану, а другий Рікону. Ваші доньки стануть леді цих замків і Північ зміцнить дружбу з Дорном.

— Які ваші вимоги щодо цих заручин?

— Я б хотів взяти леді Дорею та леді Лорезу вихованками у Вінтерфел. Леді Маргері подбає про них як про рідних доньок і вони зможуть ближче познайомитися із своїми нареченими.

— Це вже треба обговорити з Елларією. Але ідея мені подобається. Щось іще?

— Лорд Вілас Тірел відмовився від заручин із моєю донькою Сансою. Принца Джоффрі позбавили всіх титулів, тож вона вільна. Я б хотів заручити її із принцом Тристаном. Як компенсацію вашому брату за травми сина.

— Це не до мене звертатися треба, а до Арі. А вона вже скаже Дорану, що до чого. Особисто мені це також подобається. Але я відчуваю, що це ще не все.

— Ваша із леді Елларією старша донька. Я б хотів заручити її з моїм вихованцем Теоном Ґрейджоєм...

— Бейлон Ґрейджой ніколи не визнає мою Елію як «кам'яну дружину» свого сина. Тай я не дуже певен, що вона йому сподобається.

— Бейлон Ґрейджой уже давно забув про свого останнього сина. Тож я маю повне право вирішувати питання його шлюбу. І леді Елія точно йому сподобається. На Залізних островах цінують силу, а я бачив її із списом. Таку не те, що залізороджений — дикун з-за Стіни захоче.

— Невже ви плануєте силове повалення Бейлона Ґрейджоя?

— Аж ніяк. Коли Родрік Гарло повідомить небожа про смерть батька, він із законною дружиною і, можливо, новонародженим спадкоємцем постане перед присяжними лордами Пайку і вони запросто виберуть, хто буде їх правителем.

— Тоді що буде із вами, лорде Віласе? — запитав Червоний Змій спадкоємця Гайґардену.

— Я уже домовився із лордом Мандерлі про заручини із леді Вайнафрід. Через шість поворотів місяця ми офіційно одружимось у Гайґардені. Як бачите, залишається тільки ваша із принцом Дораном згода на інші альянси.

— Тоді чекайте відповіді через поворот місяця, лорде Старк.

— Ви настільки довго розмірковуватимете над пропозицією, принце Оберін? — поцікавився Еддард.

— Ні-ні. Елларія точно згодиться на ці пропозиції десь за тиждень, може два. А от Доран... ну, не дарма Арі називає його принцом-тугодумом. Скоріше за все він досі сидить у Водяних Садах і обдумує помсту Тайвіну Ланністеру. Тристан його молодший син і скоріше за все він хотів одружити його з Велейною Толанд чи Ґвінет Айронвуд, і таким чином пов'язати один із своїх не найпокірніших домів кров'ю. Погодиться він на вашу пропозицію чи ні — не скажу. Та спробувати варто.

— Тоді можна вважати нашу зустріч завершеною...

___

Мієрин

Великі грища на честь шлюбу Антеї зо Пал та Візериса Таргарієна стали головною подією всього сезону. Велика Яма Дазнака — найбільша в усьому місті — була переповнена шляхетними глядачами із усіх міст Нового Гіскарського Союзу. Астапор, Юнкай, Мієрин та Новий Гіс підписали між собою унію, згідно з якою чотири міста зобов'язалися завоювати для законних короля і королеви Вестеросу Залізний Трон. Добрі Володарі Астапору взялися за навчання нових Бездоганних, котрі стануть елітною частиною армії. Мудрі Володарі Юнкаю активно продавали постільних рабів у Ліс, Мір, Тайрос та Волантис, а виручені кошти відкладали для найму дотракійської орди чи Золотих Мечів. Великі Володарі Мієрину оголосили, що зроблять переможців великих ігрищ офіцерами у Бронзовій Піхоті — набраних із рабів та вільних громадян військовій структурі, навченій строю фалангою на подобу легіонам Старого Гісу. Новий Гіс збільшив призов із усіх своїх земель до нових залізних легіонів. Крім цього велися переговори щодо покупки у Волантисі сотні бойових слонів. Вкрай непросвічений у плані кліматичних умов Юрхаз зо Кандак вислав на Рівнини Джогос-Наїв чималу озброєну групу з сотнею тисяч золотих на покупку в кочовиків джогос-наїв чотирьох тисяч зорсів — смугастих коней, що витримували тамтешній суворий клімат. Коли Візерис спробував пояснити йому, що клімат на півдні Вестеросу приблизно такий же як і у Пентосі, юнкаєць лише замахав руками і пояснив, що землі на північний захід від Волантиса — холодна й неприємна пустка з вічно незадоволеними людьми. Візерис тільки молився, щоб дотракійці не вирішили пограбувати той караван, бо інакше все гіскарське військо почне війну із невдалими союзниками і його повернення до Вестеросу відкладеться на ще довший термін, якщо не зірветься взагалі.

Відкривав ігри поєдинок між здоровенним соторійцем М'бендою та полоненим дотракійцем Золло. Здоровенна довбня із залізного дерева проти вигнутого аракха. Візерис бачив чимало таких поєдинків і навчився ніколи не робити ставок. Фортуна покинула його, відколи Роберт Баратеон скинув його батька з трону. Коли він ставив на здорованя, перемагав менший. Коли ставив на меншого — вигравав більший. І так весь час. Востаннє він поставив два золотих у одній із ям Астапора на те, що розлючений лев загризе кастрата, який провалив тест на вбивство немовляти. Як на зло, Бездоганний-невдаха одним ударом довгого списа пронизав голодному леву шию. Тож відтоді він і зарікся не робити ставок.

Тим часом М'бенда одним ударом довбні проламав незахищені ребра дотракійця. Золло впав, але ще дихав. Смугастий підійшов до нього і заніс довбню над головою. Та перед тим глянув на трибуни. Багатії у ложі для шляхетних глядачів витягли вперед кулаки і опустили великі пальці. Це означало смерть. Соторієць одним ударом розтрощив голову суперника і пішов під трибуни.

— Я не зроблю цю тупу мавпу своїм офіцером, мій лорде-тестю, — шепнув Візерис на вухо Граздану зо Палу.

— На щастя, ми не призначаємо тупаків офіцерами, — відповів Граздан. — Створимо загін для диверсій, що складатиметься виключно з ямних бійців. І ця мавпа буде одним із них.

— Заради милості всіх грацій, батьку, — втрутилась Антея. — Ти можеш хоч один день не ображати рабів,а тим паче бійців із ям.

— Ти вважаєш, що плямисті люди із Соторіосу такі ж як ми? Глянь на них, це скоріше гібрид свині та мавпи, ніж людина. Я б ніколи в житті не включив такого бійця в заходи на честь твого весілля, та на жаль вельможний Єззан зо Кагаз із Юнкая просто обожнює демонструвати всім свою любов до всяких покручів та дивовиж. Я чув його постіль зігріває жінка з членом, а нужник виносить хлопчик із цапиними ногами. Навіть у дикому Вестеросі немає таких збоченців.

— Обережніше з висловлюваннями, лорде Граздан. Не забувайте, що Вестерос це батьківщина вашого зятя і землі, де правитиме ваша донька, — підтримав дружину Візерис. — У нас рабство поза законом, та на ділі усі кмети там живуть трохи краще, ніж раби тут. І піхота, набрана з вільних громадян, точно краща за піхоту, набрану з рабів.

— Коли проти них стануть Бездоганні, ваша хвалебна вільна піхота стане мертвою вільною піхотою, — зухвало вишкірився Ознак.

— Бездоганні це еліта нашої піхоти. Ми кидатимемо їх у бій тільки якщо залізні легіони Нового Гісу не вистоять проти лицарів Долини чи Штормових Земель. І ви ніколи не бачили, як б'ються північани. Чи яка залізна дисципліна в армії Західних Земель. Нам потрібна така ж панцирна кавалерія, як і у Вестеросі, — парирував його випад Візерис.

— Кінні дотракійські лучники знищать будь-якого ворога, — байдуже відповів Ознак.

— Кінних дотракійських лучників ще треба мати, — уточнила Антея.

— Відколи жінки стали розбиратися у військових справах?

— Вона моя дружина і королева, — відповів замість неї Візерис. — І її думка так само важлива, як і твоя чи Гіздарова. Або ж сера Джори.

— Потурати жінкам себе не поважати, — пирхнув Граздан.

— Ви читали про короля Джейхейриса Миротворця та Добру Королеву Алісанну? — запитав Візерис. — З виразу обличчя бачу, що ні. Король Джейхейрис був мудрим королем і мав повагу як лордів так і простолюду. І цього б не сталося, якби він не радився у всьому з королевою Алісанною. Там, де він міг піддатися імпульсу чи емоціям, королева тверезо оцінювала ситуацію і приймала виважені та в більшості випадків правильні рішення. Ваша донька приблизно така сама як вона, якщо не краща. Тому змиріться, що я братиму її на усі військові наради та слухатиму її думку.

Антея від слів чоловіка густо почервоніла.

А тим часом кватієць із тризубом та сіткою обплутав останньою якогось літнійця з сокирою і заколов тризубом в груди. Тільки замість того, щоб висмикнути зброю із жертви, він провів ним вздовж торсу суперника, розпорюючи того від грудей до паху як різник це робить із коров'ячою тушею. Від побаченого Візерис ледь не блювонув.

— Блідого Лієта не даремно називають Блідим Різником. — Усміхнувся Гіздар. — Виставте його проти Царевбивці після нашої перемоги.

— До перемоги ще треба дожити. А зараз даруйте, я на хвильку до вітру.

Візерис вибіг з ложі. Добігши до найближчого публічного нужника він з усієї сили виблював все, що з'їв на сніданок — смажених коників у меді, собачатину з вогнеперцем і прянощами та закуску із копченого слона. Він не знав,від чого у нього така реакція. Мабуть від нестерпного смороду лайна, нутрощів та урини на арені. Ясна холера, якщо його так бурхливо знудило в першу годину ігор, що буде через три-чотири. Чорти б вхопили цих клятих гіскарців та їх традиції. Валірія була могутньою і без бійцівських ям, а народ у Вестеросі розважається лицарськими турнірами та рукопашними, де ніхто не гине, ну гаразд, отримує каліцтва, від яких потім помирає. Але ніхто не змушує нікого різатись на потіху публіки. Треба це скасувати, поки не пізно.

— Мій королю, — до нього підійшов сер Джора у бронзовій масці ведмедя, — я приніс новини.

— Які? — запитав Візерис.

— Роберт Баратеон повівся на нашу аферу і тепер спокійний щодо свого становища на вкраденому у вас троні. Ваша сестра оплакувала вас і поставила свічку в септі за упокій вашої душі. Її чоловік ще більше зненавидів правлячу династію.

— Серйозно? Байстрюк з Півночі вважає, що мене це зворушить?

— Ні. Але вважає вас своєю родиною через шлюб.

— Його голова все одно прикрасить в'їзну браму Червоного замку за осквернення королівської особи.

— Тоді зараз же зніміть з королеви тіару із драконовим діамантом. Її зроблено на Туманному острові.

— Що? Як вони встигли?

— Замовлення зробив Іліріо Мопатис. Не забувайте, що тіара його подарунок. І крім цього магістр дружить з лордом Джоном, тож якщо ви стратите його — Пентос відвернеться від вас назавжди.

— Візьму це до уваги. А що там мій небіж?

— Росте і міцнішає. Якщо вірити пташечкам Варіса, скоро почне ходити.

— Я поговорю з Антеєю чи варто його щадити. А зараз відійду до трибун. Можеш бути вільним.

— З вашого дозволу. — Мормонт вклонився і відійшов.

Грища закінчились швидше, ніж Візерис припускав — десь за годину до сутінків. Коли вся весільна процесія досягла Великої Піраміди, сонце встигло сховатися у морі. Гучний бенкет переріс у пиятику. На щастя, Візерис багато не пив — не хотів дихати на дружину перегаром. І десь ближче до півночі оголосив, що час йому та дружині усамітнитися для скріплення шлюбу в ліжку. Зал весело захихотів, і поки король дістався виходу, Антея вся почервоніла від плечей до кінчиків своїх рудих кіс — стільки непристойних жартів кинули гості.

Уже в спальні пара відкинула будь-які пристойності. Чорно-червона і жовтогаряча тоги лежали на підлозі розірвані, а їх власники злилися воєдино на ліжку. Обом було байдуже на політику чи прийдешні війни. Важили тільки дотики, поцілунки, контакт. Два тіла як одне. Це їхня ніч, і хай увесь світ котиться у Сьоме пекло...

___

timeskip 1 тиждень. Вінтерфел

Еддард любив свій дім більше за все на світі. Як не любити радісних синів, що так просто кидаються в його люблячі обійми? Як не радіти тому, що і Бран, і Рікон живі та здорові? А крім цього нарешті є можливість усамітнитися в божому гаю і під роздуми полірувати свій меч. Або ж знову взяти в руки турнірний меч і попросити сера Родріка перевірити, чи не заіржавів ще лорд Вінтерфела. Чи просто скупатися в гарячих джерелах, хоча йому було достатньо купальні у Фоґфорті. Правду кажуть люди, що всюди добре, а вдома найкраще.

Просто з дороги лорд Еддард викликав хлопчиків у свій солярій на дуже важливу розмову. Розмову, що визначала їхнє майбутнє. Бран страшенно хотів побувати на півдні, і Нед збирався влаштувати це для нього. Тільки не на тому півдні, де хотілося б другому сину лорда.

— Тату, як усе пройшло? — запитав Бран. — Весілля було веселим?

— Навіть дуже, синку. — Усміхнувся Нед. — Я зумів позбутися клятих заручин між Сансою і Джоффрі, Гора відповів за свої злочини, а Ланністери покинули Джонову вотчину в дуже поганому настрої. А ще я маю для вас новини, хлопчики мої.

— І які? — запитав Рікон.

— Я знайшов для вас наречених. І зроблю вас лордами.

— Наречених? — перепитав Бран.

— Так. Молодші доньки принца Оберіна. Бран, ти обіцяний Дореї Мартелл, а ти, Ріконе — Лорезі. Вони вашого віку, і за характером мабуть ще більші бунтарки, ніж Арія. Саме такі леді нам будуть потрібні, коли настане зима.

— А як же моя подорож у Розлог? — похнюпився Бран.

— Ти відвідаєш Водяні Сади і станеш зброєносцем принца Квентіна Мартелла. Лорд Гарлан на жаль уже має зброєносця, тож їхати у Гайґарден тобі немає потреби. Щодо тебе, Ріконе, твоя наречена леді Лореза прибуде у Вінтерфел за два тижні — Джон ще збирає загін супроводу для неї. Що скажете на це, хлопці?

— Несправедливо! — обурився Рікон. — Чому Бран їде у Водяні Сади, а я залишаюся?

— А уяви собі картину: я вирушив у справах, Робб і Мардж з Лео — до Гайґардена, а Бран з тобою у Водяних Садах. Хто залишиться Старком у Вінтерфелі? Джоанна?

— Але ж на похорон мами вирушили всі.

— І тоді за Вінтерфелом приглянув Нед Карстарк. Карстарки нам родичі, але не чистокровні Старки.

— Дядько Бенджен зможе прибути зі Стіни.

— Що кажуть у клятвах Нічної Варти? «Не правитиму землями». Навіть тимчасово це забороняється. Дядько Бенджен брат Нічної Варти і більше не має прав на Вінтерфел. Розумієш?

Рікон кивнув.

— Тоді чудово. — Усміхнувся Еддард. — Тепер щодо ваших титулів. Бран, ти отримаєш Рів Кейлін. Лорд Рід уже відправив людей на ремонтні роботи. Завдяки грошам Джона ми завершимо реконструкцію за два роки. Ти, Ріконе, отримаєш Корону Королеви. Тут усе важче, бо треба ще багато всього набудувати і не факт, що до твого повноліття це нагадуватиме хоч якийсь замок. Я призначу тебе лордом-спостерігачем Дару. Бо збираюся декого туди поселити. Декого, з ким ми сваримося вже не одну тисячу років.

— Ти про дикунів, тату? — боязко запитав Рікон.

— Так. Лорд Рід розповів мені, що вони тікають від...

— Ми знаємо, — перервав його Бран. — Дядько Бенджен був тут тиждень тому. Білі Блукачі реальні. Лорд-командир вбив одного з них своїм валірійським мечем. А ще вони ведуть з собою живих мерців.

— Чого хотів дядько?

— Людей, зброю і обсидіан. Вирушив на Драґонстоун до лорда Стенніса, щоб просити про його видобуток. А на зворотному шляху збирався поговорити про це з Джоном. А звідки лорд Рід дізнався про Білих Блукачів?

— Його син Джорджен зеленовидець. Він бачив це очима чар-дерев. А ще... він сказав мені, що ти також маєш потенціал до цього, сину.

— І що мені з цим робити? Я вже два тижні бачу сни про печеру в землях за Стіною із однооким старцем в ній.

Еддард похолов. Це не віщувало нічого доброго.

— Я ще подумаю над цим. А зараз іди і готуйся до від'їзду. Вирушиш за тиждень до Білої Гавані, а звідти через Туманний острів у Сонцеспис. І нехай Літо не відходить від тебе ні на крок. Лорд Рід попередив мене, що в його присутності ти будеш більш захищеним. Ти теж вільний, Ріконе. Ідіть, час обідати.

Коли хлопчики пішли, в солярій зайшов Теон. Хлопець нещодавно відсвяткував двадцяті іменини і дивувався, що від його лорда-батька не прийшло жодного листа з привітаннями. За довгих одинадцять років у Вінтерфелі він почував себе більше Старком ніж Ґрейджоєм. Що не могло не тішити Неда.

— Лорде Старк, ви хотіли мене бачити?

— Сідай, Теоне. По-перше, вітаю тебе з іменинами. Двадцять років це пора досягти чогось у цьому житті. Я в твоєму віці уже чотири роки володів Вінтерфелом, ростив Робба, Джона і Дені та чекав народження Санси. На щастя твій батько все ще керує Пайком та Залізними островами, і мабуть керуватиме ще довго, якщо не впаде з одного із цих підвісних мостів у вітряну погоду, чого я звісно ж йому не бажаю. По-друге, я хочу запитати тебе дещо: я можу довіряти тобі так, як своїм рідним дітям?

— Ви замінили мені батька, лорде Старк. Мій рідний батько ніколи не звертав на мене уваги, навіть коли Мерон та Родрік ледь не забивали мене до смерті. Він лише реготав з цього і казав, що так гартується характер. А потім я побачив, як Робб любить Джона, хоча він його брат-байстрюк. За ці одинадцять років я можу сміливо сказати: ви мій другий батько. І ви можете довіряти мені так само, як Роббу та Джону.

— Радий це чути. У мене є для тебе подарунок. Наречена.

— А відколи на Зелених землях дарують на іменини жінок? — спробував пожартувати Теон.

— Це не подарунок. Це угода. Угода з півднем. А також гарантії, що в тебе буде союзник, якщо ти заявиш про свої права на острови. І навіть не один.

— І хто вона?

— Елія Мартелл. Найстарша донька Оберіна Мартелла та Елларії Сенд.

Теон впав у ступор.

— Мартелл? Відколи Мартелли терплять Старків? А про Ґрейджоїв я взагалі мовчу.

— Принц Оберін бажає хорошого майбутнього для своїх доньок. Я вже заручив Брана та Рікона із двома його наймолодшими та надіслав принцу Дорану пропозицію шлюбу Санси із його сином Тристаном. Леді Елларія згодилася на те, щоб віддати тобі свою старшу доньку, оскільки Оберін лише помічник Джона у справах зв'язків із Ессосом. А тепер послухай мене уважно: я призначу тебе лордом-капітаном флоту Туманного острова. І не смій мені тут заперечувати, що в тебе немає досвіду командування кораблями. Ти півроку вчитимешся цьому в сера Девоса Сіворта і капітана Гролео із Пентоса. Це буде твоєю підготовкою до правління Залізними островами, коли твій батько помре. Залізороджені підуть за сильним моряком. І ти станеш таким досить швидко — на Крокуючих Каменях знову завелись пірати. Розіб'єш їх, і уже не вважатимешся розпещеним хлопчиськом із Зелених земель. Усе зрозумів?

— Дядько Віктаріон навряд чи прийме мене. Я чув, що моя сестра Яра взяла на себе обов'язки спадкоємця островів, і якщо батько помре, залізороджені підуть за нею та дядьком, а не за мною.

— Ось чому я одружую тебе з Елією. Принц Доран любить свого брата, а лорду Тірелу більше імпонуватиме вихованець союзного дому, ніж свавільна воячка. А отже флот лорда Редвина підтримає тебе.

— Тоді я в ділі. І до речі, моя наречена хоч гарненька?

— А ти хоч раз бачив потворну дорнійку?

— Жодного.

— Отож. Елія нагадує свою тезку — покійну дружину принца Рейгара. Тільки на відміну від неї вона здорова і характер у неї від батька — володіє списом так само як і Червоний Змій. А я чув, залізородженим такі подобаються.

— Плітки кажуть, що принцеса була плоскогруда.

— Коли я востаннє бачив леді Елію, її груди були на місці. І на п'ятнадцять досить пишні. Вважай, що тобі пощастило.

— Вона незаймана?

— Коли говориш про дорнійок і цноту, то ніколи не можеш бути цілком впевненим. Кажуть, що королева Мірія Мартелл до шлюбу з Дейроном Добрим мала дуже бурхливе життя в плані плотських справ. Але король Дейрон любив її, і породив з нею чотирьох синів. Якщо тобі принципова цнота, то заручимо тебе з її молодшою сестрою Обеллою.

— Мені це аж ніяк не принципово. Я син великого дому, як і вона. І якщо це потрібно для добра Залізних островів, я приймаю цю пропозицію. Останнє слово за нею.

— Радий це чути. Вирушиш на Туманний острів через тиждень. Я попереджу твого батька про твоє місце перебування. А тепер зачини двері. Інформація, яку я тобі переказую, дуже і дуже таємна...

___

timeskip 1 тиждень. Дорн, Водяні Сади

Доран Мартелл ще ніколи не мав нагоди поговорити із усіма своїми дітьми одночасно. Його донька та молодший син буквально позавчора повернулися із Оберінового весілля. Тристан ледве ворушив щелепою, а в роті бракувало трьох зубів. Клятий Гора мабуть взяв собі за мету діяти на нерви Мартеллів, поки брат не прикінчив його прямо на арені Фоґфорту. О, принц Дорну віддав би все на світі, щоб побачити, як отруйний спис Оберіна пронизує голову Клігана. Та на жаль, через стан здоровˈя принц не був присутнім на такій знаковій події. Триклята подагра розігралась ще гірше, ніж півроку тому. Його руки так боліли, що жодне макове молоко, пропоноване мейстером Калеотом, не притуплювало це відчуття надовго. Мабуть йому слід було так само валандатися світом як Обі. Зрештою, якби він не відвідав двадцять шість років тому Волантис, то не познайомився б із Мелларіо. Мелларіо, шляхтянка із Норвосу, полонила його серце назавжди. Тоді він був молодим, вродливим і повним сил, а вона відповіла на його залицяння і стала йому чудовою дружиною. А потім… першою тріщиною в їх відносинах стало виховання Квентіна в Айронвуді. Останньою — його підставні оглядини Аріанни. Його люба Мелларіо повернулась у Норвос. І зараз єдине нагадування про кохану це Аріанна, його колись маленька дівчинка, що бігала до нього в сльозах через розбите коліно. Зараз вона одна з найбажаніших жінок у Вестеросі. Прекрасна як її мати, чи навіть як сама Німерія. Звичайно ж Доран знав про її… своєрідну поведінку в присутності вродливого чи цікавого чоловіка. Боги, ну чому саме в Дорні народжуються такі фривольні в плані сексуальної поведінки дівчата?

— Ти хотів поговорити, батьку? — вивела його з роздумів Аріанна.

— Так, доню моя. Я запросив вас усіх трьох сюди, щоб нарешті обговорити ваше майбутнє. Ви усі троє вже достатньо дорослі, щоб я міг організувати для вас вигідні шлюби. Давайте почнемо з тебе, Арі.

— Ох, прекрасно, — закотила очі принцеса. — Хто цього разу? Джайлз Розбі? Бейлон Ґрейджой? Чи може Елдон Естермонт?

 — Як ти можеш думати про такі образливі для мене і моєї спадкоємиці варіанти?

— Я знаю давно, що ти хочеш віддати мене якомусь старому або неповносправному лорду як племінну кобилу, щоб Дорном заволодів Квентін.

— Ти отримаєш Дорн за правом первородства, доню. Я думав, ти вмієш слухати, що тобі кажу я, твій батько.

— Не вірю власним вухам. Невже ти змирився із моїми правами, якими я володію від народження.

— Відколи Еддард Старк заручив свого нелегального сина із Дейенеріс Таргарієн, мій план зведення тебе на трон та передачі Дорну в руки Квентіна зійшли нанівець. Це мав бути подвійний альянс: ти із принцом Візерисом і Квентін з принцесою Дейенеріс. А обоє зараз недоступні — принцеса зараз заміжня, а принц мабуть спалений на багатті у Мієрині. Та не хвилюйся. Північ виявилась багатою на других та третіх синів, котрі б погодились на роль принца-консорта. Тож обирай: Рікард Ризвел, Лоренс Горнвуд чи Еддард Карстарк.

Аріанна на мить зависла. Рікарда Ризвела та Еддарда Карстарка вона зустріла на бенкеті і не приділила їм достатньо уваги, бо була зосереджена на тому, щоб спокусити Джона Фоґстарка. Рікард, наскільки вона змогла запамˈятати, був високим, темноволосим і міцної статури. Еддард Карстарк трохи нагадував свого тезку лорда Еддарда Старка, тільки був значно молодшим і чорнооким. Чомусь після тієї розмови з Джоном на самоті принцеса Дорну почала вважати всіх північан неймовірними красенями. Та байдуже на її думки. Вона мусить обрати. І бажано швидко.

— Я обираю… Еддарда Карстарка, — швидко відповіла вона.

— Чудовий вибір, Арі. Тепер ти, Квентіне. Ти обрав собі наречену?

— Знаєш, батьку, Арчі радив мені свою сестру Ґвінет. Та вона занадто мала для мене. Я знаю, що спадкоємцем дому Джордейн є дівчина, так само як і домів Толанд і Фаулер. Після багатьох роздумів та розмов із кузинами я вирішив. Я одружуся із Джейн Фаулер. Хоч вона і її сестра Дженнелін — сестри-близнючки, та наскільки мені відомо, спадкоємицею Небесного Притулку є Джейн. Думаю, лорд Франклін не відмовить настільки щедрій пропозиції.

— А чому ти не обрав Мірію Джордейн чи Велейну Толанд?

— Бо Джейн усім ділиться із Дженнелін, а Квент точно захоче взяти їх обох в ліжко, — підколола брата Аріанна.

— Де твої манери, Аріанно, — сердито зиркнув принц. — Що ж, якщо це твоє остаточне рішення, сину, то я приймаю його. Залишаєшся ти, Тристане. Хто у тебе на прикметі?

— Батьку, я знаю, що ти хотів би бачити мене як голову якогось із наших васальних домів, та я вже давно обрав. І вона не дорнійка. Вона найпрекрасніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав. Це леді Санса Старк. Я закохався в неї з першого погляду. Ти знаєш що це таке, адже пережив те саме із нашою леді-матірˈю. Мене легко покалічив Гора, коли я заступився за неї, а потім Санса доглядала мене, коли я лежав з перебинтованою щелепою. Її заручини із Джоффрі розірвано. Тож я прошу тебе, напиши лорду Старку, що я хочу одружитися з його старшою донькою. І якщо вона погодиться, я стану найщасливішим на світі.

— Гммммм… — задумався принц Доран. — Я розумію твої почуття, сину мій. Та Старки можуть віддати її Тірелам. Вілас Тірел неодружений…

— Він заручений із Вайнафрід Мандерлі, — перебив батька Тристан. — Крім мене більше варіантів для неї нема.

— Я, до речі, саме хотіла сказати тобі батьку, що лорд Старк сам запропонував руку леді Санси Тристану. — Усміхнулась Аріанна. — Ось лист, — вона подала його в тремтячу руку батька.

— І ти всю дорогу мовчала?! — спалахнув Тристан.

— Хотіла влаштувати тобі приємну несподіванку. — Аріанна лукаво усміхнулася.

— Я приймаю пропозицію лорда Старка. Сьогодні ж на Туманний острів буде відправлено ворона з листом і запрошенням леді у Водяні Сади до нас. Твої молитви почуто, Тристане. — Принц Доран ніби помолодшав від радості за сина.

— До речі, дядько Оберін уже уклав кілька союзів. Лорд Старк домовився, що його сини Брандон і Рікон одружаться із Дореєю та Лорезою. А Елія обіцяна Теону Ґрейджою. Не хвилюйся, батьку, лорд Еддард запевнив його, що Теон скоріше вовк ніж кракен, — повідомила ці новини спадкоємиця.

— Ще ніколи Північ не укладала стільки шлюбних союзів із півднем. — Усміхнувся принц Доран. — Спершу Маргері Тірел стала новою леді Вінтерфелу. Потім Віласа Тірела заручили з Вайнафрід Мандерлі. А тепер час для Мартеллів. А щодо Залізних островів... бачу, в цю гру можна грати і вчотирьох. Старки, Мартелли, Тірели, Таллі, Арріни, Ґрейджої... позиції дому Баратеон ще ніколи не були настільки хиткими. Бачу, настав час повідомити вам усім головну таємницю Вінтерфелу.

— Що це за таємниця? — поцікавився Квентін.

— Джон Сноу не байстрюк Неда Старка. Він законний син Рейгара Таргарієна та Ліанни Старк.

На мить запанувала тиша.

— Як він посмів?! — вибухнула Аріанна. — Як принц Рейгар посмів зневажити свою дружину — твою сестру і нашу тітку — та одружитися вдруге із північанкою?!

— Елія незадовго до відбуття на Драґонстоун розповіла мені усе. Ейрис геть з'їхав з глузду після Долини Сутінок. Він підозрював, що Рейгар і Тайвін Ланністер бажають скинути його з трону. Він майже насильницьким шляхом одружив свого спадкоємця із вашою тіткою, бо в неї була невелика частка валірійської крові. Елія була слабка здоров'ям. Народження Рейніс надовго прикувало її до ліжка. А народжуючи Ейгона вона тільки дивом і стараннями мейстерів Пайсела і Кресена змогла вижити і стати на ноги. На жаль після цього її оголосили безплідною з міркувань безпеки її життя. Та Ейрис був невблаганним. Він вимагав від Рейгара ще одного спадкоємця і начхати якщо, перепрошую, «дорнійська хвойда» помре. А принц... між ним та Елією ніколи не було великого кохання. Тільки обов'язок. Вони були чудовим подружжям, але ставилися один до одного як до найкращих друзів. Рейгар вірив, що з його крові народиться Принц, що був Обіцяний, герой старого пророцтва, виголошеного Ейгоном Завойовником перед підкореними лордами. Тільки повідомлялося, що історія його буде Піснею Льоду та Полум'я. І якщо Полум'ям був Рейгар, Елія точно не була Льодом. Бо ним була Ліанна Старк. Вони зустрілися у Гаренголі на тому самому турнірі. Там вони покохали один одного і домовились про шлюб. Елія була тільки за. Вона змогла настояти на тому, що первородство буде за Ейгоном та Рейніс. І сама вона в той час знайшла коханця. Ім'я його на жаль ніхто не знав. Верховний Септон зустрів Рейгара і Ліанну в Зорепаді, де оголосив про розрив першого шлюбу Срібного Принца, після чого одружив його з Ліанною. Повстання Роберта Баратеона хоч і мало на меті скинути Безумця, та casus belli ґрунтувався на брехні. Рейгар не викрадав і не ґвалтував Ліанну. Усе було з взаємної згоди. І чоловік, що зараз керує малим островом, має більше прав на Залізний Трон, ніж принц Томен.

— Чому тоді ти не заручив мене з ним, якщо весь час знав правду? — запитала ошелешена Аріанна.

— Бо це було б надто підозрілим. Позиції Неда Старка були тоді не такими надійними, а я занадто сильно горював за своєю милою доброю сестричкою. Та ще нічого не втрачено, Арі. Усі ці союзи мають на меті скинути Ланністерів з трону раз і назавжди. І коли це станеться, ти повинна наполягти на тому, що спадкоємець відродженої династії принц Валарр одружиться із твоєю з лордом Еддардом донькою. Якщо у тебе не буде доньок, то нічого страшного. Не все стається так, як того хочемо ми. Але покляніться мені всі, що ця розмова не вийде за межі Водяних Садів. Особливо ти, Аріанно. Таємниці для тебе, як дуже цікаві та веселі плітки, якими ти поділишся з Тієною чи Сілвою Сантагар, Тієна скаже Нім та Обарі, Нім розпатякає близнючкам Фаулер, і так весь Дорн закипить. Присягніться мені зараз же на черепі тварюки, що вбила вашу тітку.

— Присягаємося! — мовили всі в унісон...

Chapter Text

XX

Пентос

Вілла магістра Іліріо Мопатиса була другою за розмірами після палацу Принца Пентосу. Для колишнього злодюжки та перекупного меча це було наче підйомна клітка Нічної Варти у соціальному плані. І все це завдяки дружбі з таким же злодюжкою Варісом та продажам важливої інформації важливим людям. Одруження з небогою старого Принца, становлення одним із магістрів і  врешті «дружба» із кочовим халом Дроґо привела його до такого багатства. Настільки великого, що він міг дозволити собі купівлю кількох десятків Бездоганних у домашню варту, попри заборону на работоргівлю в Пентосі.

План подальшого вивищення йшов наче по маслу. Наївний лицар Мормонт таки вбив Візериса Таргарієна у Мієрині. Якщо зізнатися чесно, хлопець магістру навіть трохи сподобався. Але його близькість до батьківського безумства аж надто відштовхувала Іліріо від принца. Сам Варіс також при наявності вибору між Візерисом і Дейенеріс обрав би останню, та як він сам сказав, Вестерос не готовий до правління королеви. Тому доведеться слідувати плану Павука. Хай це й означає повну відмову від сина…

Велика вілла містила чимало таємниць. Безліч секретних ніш, кімнат, залів чи підземель, де за бажання можна сховати якщо не дракона, то слона. Підземелля в свою чергу мали безліч таємних ходів, що вели або у гавань, або за міські мури. Дуже зручно якщо доведеться швидко накивати п’ятами із міста у випадку лоскітливої ситуації. Попри пацифістську політику Пентоса, дотракійці в один момент можуть захотіти більше викупів, ніж ті що зараз дають, а Три Сварливі Сестри просто захочуть відродити Триархію і розвинути її до нової імперії. А Іліріо страшенно не хотів щоб його укохане багатство розхапали між собою кочовики чи перекупні мечі поки він стікатиме кровˈю у цьому дворі.

Саме тому він і пішов на план Варіса. Уся ця історія з підміною принців, віднайдення й конспірація Джона Конінгтона, виховання «принца» на берегах Ройни під його наставництвом і безліч інших не дуже приємних рішень.

«Це все заради тебе, Серро…».

Серра була простою повією з Лісу. Та Іліріо вперше у своєму житті щиро закохався. Заради її кохання він начхав на стосунки з Принцом і вдався до абсолютно рівноправного шлюбу. Хоча міг би просто укласти морганатичний, без жодних спадкових прав для дружини і її дітей. Та не зміг…

Серра була останньою з роду Чорного Дракона. Законного правителя Вестеросу. Дейрон Добрий був сином Еймона Лицаря-Дракона, що підтверджував сам король Ейгон IV. Більшість лордів вважали це наклепом з бажання короля вивищити свого байстрюка, та докази були досить вагомими. Дейрон в плані характеру більше нагадував Еймона, ніж Ейгона, а королева Нейрис надавала перевагу компанії королівського гвардійця, ніж чоловіка. Тай зрештою яка різниця – Таргарієн чи Блекфайр? Обоє батьків Деймона були Таргарієнами – чого не зміг зробити із Дейною Бейлор, те зробив його кузен. Ейгон Завойовник мав двох дружин, і попри бажання батька, Мейгор мав більше прав ніж Ейніс – зрештою Вісенья була старшою за Рейніс. Деймон був старший за Дейрона, і чимало лордів Вестеросу надали перевагу першому, ніж другому. Дейрона врятував тільки інший байстрюк попереднього короля. Бринден Ріверз, відомий як Кривавий Ворон, особисто вбив Деймона і його старшого сина на Червонотравному Полі. А далі… а що далі? Ще кілька повстань, а потім падіння Червоних драконів…

І він разом з Варісом відновить справедливість. Ейгон з дому Таргарієнів, Шостий Свого Імені, займе трон і приведе державу до розквіту. А потім допоможе йому, своєму покровителю стати Принцом Пентоса. Ось так відновлюється справедливість.

Треба тільки дочекатися смерті оленя від левˈячих кігтів. Варіс знає що діти Роберта насправді не його. Ейгон вчинить милосердя і передасть їм Скелю Кастерлі як чистокровним Ланністерам. Щодо Дейенеріс – її діти будуть другими в черзі на трон. Лорду Старку буде пробачено зраду, адже він спокутував її через порятунок життя тітці. Можливо навіть отримає посаду при дворі. Та все це справи завтрашнього дня. Спершу треба виграти майбутню війну.

І зараз у таємній залі збиралися всі члени змови: Іліріо, Варіс та Джон Конінгтон під псевдо Гриф-Старший.

– Отже, що у нас діється? – почав розмову Іліріо.

- Усе складається ще краще ніж я міг припустити. – почав єлейним голосом Варіс. – На Туманному Острові стався суд поєдинком. Оберін Мартелл відплатив Горі за смерть Елії та Рейніс. Двір Узурпатора ображено покинув Північ наступного дня. Особливо постраждав принц Джоффрі – за домагання до Санси Старк його позбавили всіх титулів та вигнали у Вільні Міста. Разом з ним вирушили Мерін Трант та Борос Блаунт. Востаннє мої пташечки повідомляли про їхню зупинку в Тайросі. Звідти вони скоріш за все рушать до Волантиса чи деінде. Спадкоємцем офіційно став Томен. Та він тільки маленький хлопчик, яким легко маніпулюватиме Тайвін Ланністер і його Мала Рада. Правління левів тільки посилюється перед тим як впасти.

– А як щодо дядьків принца? – поцікавився Конінгтон.

– Червоний Змій нарешті одружився. І вже вигідно прилаштував доньок. Дорея і Лореза обіцяні Брандону та Рікону Старкам, а Елія – Теону Ґрейджою. Якщо вірити моїм пташечкам із Дорну, усі троє дітей принца Дорана також заручені – Аріанна обіцяна Еддарду Карстарку, Квентін – Джейн Фаулер, а Тристан по вуха закоханий у Сансу Старк, з якою його офіційно заручили. З дня на день половину цих шлюбів буде відзначено і скріплено.

– Отже на нашому боці тепер Північ і Залізні Острови? – здивувався Конінгтон.

– Навряд чи. Доран ще не знає про долю свого племінника. Але якщо й знатиме, то як завжди поводитиметься обережно. Врешті-решт у нас є ще Обелла, друга донька Оберіна, з якою можна буде заручити принца.

– Якщо її ще не заручили із ще кимось. Без надійного альянсу наша авантюра провалиться – репутація Золотих Мечів огидна всім громадянам Вестеросу. – зітхнув Гриф.

– То що ми робимо зараз? – поцікавився Іліріо.

– Тримаємо руку на пульсі. Тайвін Ланністер не пробачить Фоґстаркам таку образу, коли його скажений пес привселюдно зізнався що вбивство родини Рейгара Таргарієна було наказом його сюзерена. Краще вам знайти ще кілька перекупних кораблів та віддати їх Туманному Острову мій давній друже. А потім, коли леви вчепляться в горлянку оленю, ми нарешті виведемо принца з тіні. І тоді побачимо хто кого.

–Тоді можна вважати цю зустріч закритою…

___

Королівська Гавань, покої королеви

– Я попереджав тебе, Серсеє, що твоє розбещення Джоффрі до добра не доведе?! Я попереджав?!

Тайвін Ланістер лютував. Його донька, на яку він покладав стільки надій, підвела його як і решта дітей. Він сподівався що його плоть і кров успадкує і його розум, та помилився. Серсея виявилась абсолютно гідною такої свині як Роберт. Вона так само як і він була марнотратною любителькою алкоголю та дорогих речей. Сказати по правді, лорда Тайвіна ледь не вхопив удар, коли лорд Бейліш показав йому звіт витрат королеви. Сьоме пекло, вона щомісяця спускала тисячі, а то й десятки тисяч золотих драконів на всіляку розкіш. Дорогі мірські килими, волантійський шовк, лісенійський серпанок та всілякі прикраси були тільки верхівкою айсберга. Ще ж було безліч різновидів вина, всілякі екзотичні приправи до їжі і навіть дороге м'ясо та риба з Літніх Островів. Таке не можна просто так спустити з рук. Час затягнути гайки ще тугіше.

– Батьку я вчила його що він майбутній король. Що одного дня він правитиме державою і всі будуть служити йому.

– А він схоже сприйняв усе аж надто буквально якщо дозволяв собі таку поведінку! Ти розумієш що він вчинив на Туманному Острові?!

– Він згадував що хлопчина Мартелл ображав тебе!

– Це не образа! Я наказав Горі вбити дітей Рейгара щоб покінчити з правлінням драконів раз і назавжди і якби довелося зробити так ще раз, я б повторив це не вагаючись ні на мить! Та повернемося до Джоффрі. Ти не вчила його що за домагання до шляхетних жінок силою слідує жорстоке покарання?!

– А нічого що вона мило фліртувала з Тристаном Мартеллом?!

– Не переводь стрілки, Серсеє, а відповідай на запитання! Ти пояснювала йому що безчестя назавжди плямує репутацію навіть майбутнього короля?!

Серсея мовчала.

– Ясно. Бачу що ні. Королева, яка має бути зразком для всіх матерів у Сімох Королівствах виховала чудовисько. Ото поголос піде. Я не знав гіршої ганьби навіть після народження Тіріона. Навіть цей маленький покруч кращий за тебе. Менше з тим. Я прийшов сюди щоб покарати тебе. Я знаю як ти ненавидиш Роберта, і що вся трійця моїх онуків не від нього. Не роби квадратних очей, ти думаєш я сліпий? Ти думаєш я не знаю як ти з Джеймі граєшся у Таргарієнів? Не бійся, я не розповім Роберту про те хто батько твоїх дітей. Але тепер ти робитимеш те, що повинна була робити. Ти народиш нашому королю ще одну дитину. Від нього.

– Батьку, ні! Ти ж знаєш що Роберт мені огидний!

– Огидний, не огидний, та терпи красуне. Шепітки про те що наш король – рогоносець уже чути в Штормових Землях та Дорні. Ти повинна заткнути ці нахабні пащі народивши істинного Баратеона, а не пародію як Джоффрі чи Томен. Хоч раз в житті переступи через своє надмірне его і зроби так, як вимагає обов'язок. Ти зрозуміла мене?

– Хто буде спадкоємцем? - запитала Серсея після паузи.

– Томен не втратить здобуте первородство, присягаюся Семикінцевою Зіркою. Він ще малий, тож з нього ще можна зробити щось путнє. Але Мірселлу видадуть за Дікона Тарлі після перших місячних. Усе зрозуміло?

– Дякую, батьку.

– Якщо знадоблюся, я буду у своєму солярії у Вежі Руки. Іди, пообідай. Тобі потрібні сили.

Тайвін Ланністер покинув покої доньки і рушив до Вежі Руки. Мандрівка із Туманного Острова назад у столицю витисла його мов лимон. Джоффрі одразу ж посадили на перший корабель до Волантиса і уважно простежили щоб вирок було виконано. Маленький дурник знову все запоров. Замість того щоб нормально прийняти свою долю він тільки нашкодив сам собі. Рішення суду ще можна було скасувати одним розчерком пера волею майбутнього короля Томена і зробити Джоффрі спадкоємцем Скелі Кастерлі. Та суд поєдинком в очах лордів та простолюду це воля богів, і її так просто не скасуєш. На додачу Червоний Змій заколов Гору. І звинуватив його, Руку Короля і наймогутнішу особу в Сімох Королівствах в замаху на життя Елії Мартелл і її дітей. Звичайно ж він це зробив і не шкодує про це в жодному разі. Але тепер лорди не потерплять вбивцю як Руку Короля. Особливо дорнійці. Дорн завжди був проблемним королівством. "Нескорені, Несхитні, Незламні" - так про себе гордо казали Мартелли. Та навіть такі тремтітимуть почувши лев'ячий рев. Потрібно негайно прив'язати Дорн силою крові. І якнайшвидше. Дівка що зве себе спадкоємицею ще досі незаміжня. Отже доведеться зробити це. Так як це мало бути із Сансою Старк. Треба тільки повідомити про це Ренлі. Якщо він відмовляється - у Західних Землях знайдеться достатньо других синів. Якщо не там - то у Штормових чи Королівських. І чхати на те, що скаже старий каліка Доран Мартелл. Без свого брата-отруйника він ніхто і звати його ніяк. І проти об'єднаної армії Заходу та Стормс-Енду Дорн не вистоїть.

Зайшовши у солярій лорд налив келих вина і зробив великий ковток. Він щойно покарав у жорстокий спосіб рідну доньку. Варто було робити це частіше, ще коли вона з Джеймі попадалась на "непорозуміннях". О так, служниці часто звітували йому про те, що його близнюки милуються мов двоє голубів. Саме тому Тайвін бажав відправити Джеймі вихованцем у Ріверран і заручити з Лізою Таллі. Можливо тоді він зміг би уникнути цього безчестя. Та нема резону плакати над розлитим вином.

– Пробач мені, Джоанно. – сумно мовив він сам до себе. – Я підвів тебе. Ти дала б Серсеї належне виховання а я б виростив із Джеймі гідного наступника. Ох, кохана. Якби ж Ейрис не відмовив мені тоді...

Старий Ейрис, ще до Долини Сутінок, був його найкращим другом після Гариса Свіфта чи навіть Кевана. Після того полону і тих катувань короля поглинула параноя. Ще коли Серсея була дівчинкою Тайвін запропонував її Рейгару. І тодішній, добродушний та веселий Ейрис прийняв пропозицію. А потім сталась Долина Сутінок. І відтоді все змінилося. Безумець у відповідь на пропозицію розреготався і сказав що "принц не одружиться із донькою слуги". В результаті Серсея все одно стала королевою. А якою ціною? І що це принесло дому Ланістер окрім перетворення на благодійню для Роберта.

– Ти переміг мене, Ейрисе. – знову заговорив Старий Лев. – Ти мабуть регочеш із того світу бачачи як я провалився. Мій син вбив тебе, та мій старший онук майже вчинив те, що вчинив Рейгар із дівчам Старків. Упевнений ти задоволено смієшся бо твоя помста вітілилась у життя. А для того щоб цього всього не було ти мав тільки згадати в тіні свого божевілля про свого друга. Про свого Руку.

І лорд Тайвін знову зробив великий ковток вина, занурюючись у роздуми.

– Мілорде, до вас лорд Бейліш. – пролунав голос вартівника.

– Хай зайде.

Пітир Бейліш як завжди улесливо посміхався. Дурний блазень! Ніби його улеслива поведінка схилить на його бік самого Руку. Пересмішник не союзник леву.

– Ви хотіли поговорити, лорде Бейліш?

– О так. Мої джерела повідомляють про гммм... прикрий інцидент на Туманному Острові за участі принца Джоффрі.

– Джоффрі сам винен у тому, що отримав такий вирок. І якщо ви прийшли мене втішити, то раджу забиратися звідси до біса, бо присягаюся Сімома я страчу вас за марнотратство і надмірні позики. Я ледве зміг віддати один мільйон Залізному Банку. Кажіть, чого вам треба.

– Я прийшов допомогти вам. Ви ж бажаєте помститися Старкам і Таргарієнам за образу?

– І що?

– Пригадуєте як палав десять років тому Ланіспорт?

– Обережніше із жартиками, бо, як бачите, я не в найкращому гуморі!

– Я можу влаштувати так, що Туманний Острів запалає так само.

– Бажаю успіхів. Бейлон Ґрейджой зараз не в тому становищі щоб обгинати весь Вестерос для нападу на маленький острів у Тремтливому морі.

– Хто сказав про Бейлона? Я мав на увазі Юрона. Вигнанця.

– Ви хочете сказати що знаєте де перебуває зараз Юрон Ґрейджой?

– Пташечки Варіса бачили його біля Волантиса. Тримав курс на гирло Ройни. Кажуть, хоче побачити руїни Крояну і зійтися в бою з кам'яними людьми.

– То прапор йому в руки. Одним піратом більше, одним менше, яка нам різниця?

– Запропонуйте йому королівське прощення і можливість залізородженим нападати на Північ, Річкові землі та Розлог. Ви ж бажаєте ослабити нашого ворога?

– Цікава пропозиція. Наскільки далеко від нас Юрон?

– Тиждень морем. Принаймні так каже останнє повідомлення від «пташечок» Варіса.

– Я відправлю до нього кількох переговорників. І треба буде знайти кілька перекупних кораблів. Я не можу ризикувати Королівським флотом.

– Не обовˈязково набирати армаду. Вистачить десять кораблів. Я підслухав розмови Варіса з «пташечками». Ви знаєте що у нас заховано під Септою Бейлора?

– Не дуже.

– Дикий вогонь.

Тайвін Ланністер похолов.

–Як давно? – запитав він після мовчанки.

- Здається з часів Повстання. Схоже Ейрис збирався спалити все місто і забрати вас із собою.

– Розішліть міську варту по всіх підземеллях! Нехай знайдуть всі запаси дикого вогню і знищать десь за містом. Повідомте сера Дженоса негайно! А щодо вашої пропозиції… яка ж це іронія. Ейрис хотів спалити мене, а тепер я спалю те, що лишилося від його крові…

Пташечка, що ховалась у тунелі за шафою чула усе. І одразу рушила повідомити гніздо. Дракон та вовк у небезпеці.

Ще ніколи майбутнє Туманного Острова не було таким туманним…

___

Туманний Острів

Арія відбивалася від Дореї та Лорези одночасно. Сіріо спостерігав за ними на краю майданчика і час від часу кидав свої коментарі щодо тренувального бою. Арія за рік тренувань уже почала перемагати його в спарингах. І тепер на ній лежала відповідальність за навчання доньок Червоного Змія. Обидві були вмілими. Дорея була спритнішою, а Лореза – точнішою. Скоро вони обоє будуть їй за сестер. Цікаво як Бран та Рікон сприйматимуть їх. Її маленькі братики уже заручені. Звучало це смішно. Вона старша за них, але досі нікому не обіцяна. Мабуть Джон просить батька не ламати життя якомусь молодому лорду. Цікаво чому батько слухає його?

– Гоп! Ви мертві, сестрички. – Арія вибила меча з рук Лорези і притулила інший до шиї Дореї. Бій закінчився перемогою вчительки.

– Вище носики, маленькі леді, Арія вже перемагає мене, тож не журіться. Мало хто переможе її сам-на-сам. – підбадьорював учениць Сіріо. – Усе, тренування закінчено. Відпочиньте трохи.

– До завтра, майстре Сіріо! – в унісон мовили дівчатка і відклали тренувальні мечі. Арія повела їх у сади до свого улюбленого джерела. Гаряча вода просто чудово змивала з тіл весь піт, бруд та втому.

Уже коли всі троє розслаблялися у воді, Дорея почала розмову.

– Аріє, у мене до тебе питання.

– І яке? – запитала Старк.

– Твій брат Брандон... який він із себе?

– Бачила мого брата Робба?

– Так.

– Такий самий як він тільки менший. Принаймні ззовні.

– А всередині?

– Наче Джон. Такий же розумний і задумливий.

– А він не боятиметься що я не… не…

– Не зразкова леді? Скажу по секрету, він любить мене більше ніж Сансу. Тож гадаю і тебе полюбить.

– Справді? Ти так думаєш?

– Ну, тут усе залежить від тебе. Сподобайся йому. Зроби так, щоб він зрозумів що йому без тебе ніяк.

– І як це зробити?

– Для початку стань йому другом. Викликай його на спаринги, показуй йому Водяні Сади. Так він полюбить тебе. А як станете дорослішими… головне не доводь до гріха, як про це казала моя покійна леді-мати.

– А Рікон який? – поцікавилась Лореза.

– Такий же нестримний і дикий як твоя сестра. – Дорея голосно розсміялась.

– Котра саме?

– Точно старша. – усі троє пустили смішок.

– А якщо без жартів? – насміявшись запитала Лореза.

– Вона разом з нами розслабляється.

– То я по-твоєму дика? – підняла брову Дорея.

– Давай подумаємо. Ти з мечем майже як Сіріо, тільки якщо Сіріо це дитина. Вчора ти своїм моргенштерном позбивала всі яблука у дворі рибалки Расті, а коли він поскаржився ти показала йому язика і сказала що його яблука несмачні. Позавчора ти заховала улюблену ляльку доньки нашої економки, і віддала її тільки коли вона вкрала для тебе з торгової ятки цукрову фігурку. І це лише за три дні.

– Вибач. – винувато усміхнулась Дорея. – Я тепер слухаю тебе і мені соромно.

– Пообіцяй що не робитимеш цього більше.

– Обіцяю. А ти, Аріє. Тобі хтось подобається?

– З чого ти це взяла?

– Ми бачили як ти червоніла коли на тебе дивився Джендрі.

– Він лише коваль. – швидко відповіла Старк.

– Дуже гарний коваль. – підколола її Лореза. – Я бачила як ти кліпаєш коли дивишся на нього.

– Це нічого не означає. – Арія почервоніла мов мак.

– Ти знову червонієш. – показала пальцем Дорея.

– Арія і Джендрі під деревом сиділи ці-лу-ва-ли-ся! – проспівала Лореза.

– Зараз я вас поцілую маленькі негідниці! – Арія набрала пригрощу води і вилила на голову Лорезі. Дорея реготала, та не довго – така ж доля спіткала і її. У відповідь маленькі змійки також почали поливати Арію гарячою водою. Таких вересків Обелла Мартелл, що саме принесла сестрам змінний одяг, не чула ще ніколи.

___

– Oh kessa! Kessa, Jon! Gūrogon issa raqagon vaogenka live! – стогнала Дені. Джон збуджувався від того, як вона стогнала валірійською, хоча й не розумів її.

– І що це означає? – зашепотів він розірвавши поцілунок.

– Якби погодився на уроки у мейстера Волкана, то зрозумів би. – прошепотіла вона знову припадаючи до його губ.

Джон просто подякував Аріанні Мартелл за те, що спробувала його спокусити. Якби не це, він би досі сторонився від занять коханням із дружиною. Зараз був ранній вечір і ледве повечерявши, подружжя метнулося у свої покої щоб знову почати свої пристрасні заняття коханням. Жоден із обслуговуючого замок персоналу навіть не думав нарікати на гучні звуки, що зазвичай супроводжують цей процес, якщо не хотів врізання платні або ж звільнення.

– Джон! О, боги! Kostilus, paktot konīr! Jon! (Будь ласка, саме там, Джон) – застогнала вона коли Джон припав вустами до її піхви, що стікала соком наче повноводна ріка.

Коли він перестав дражнити її своїм ротом, Дейенеріс спритно перевернула його на спину і нахилилась обличчям до його члена. Спершу подражнила своїм язичком кінчик, а потім почала повільно занурювати його в свій ротик. Джон застогнав від таких маніпуляцій і занурив пальці в її довге волосся, змушуючи брати глибше. Він навіть не думав питати її хто їй сказав поводитися з його членом у такий спосіб, адже це могла зробити тільки одна людина у світі – друга донька Оберіна Мартелла. Дені смоктала із величезним задоволенням, наче це було щось від чого залежало її життя. А Джон відчув як його член пульсує, готуючись до розрядки.

– Дені, я зараз кінчу. – застогнав він.

У відповідь блондинка тільки прискорила рухи головою. Джон напрягся, вчепився пальцями у простирадла і вибухнув їй в рот. Дейенеріс переможно блиснула очима і проковтнула все, що Джон спустив у її рот та горло. Кілька білих крапель впали їй на груди.

– Жінко, ти станеш моєю смертю. – видихнув Сноу розслабившись.

– Звідки такі занепадницькі думки? – лукаво усміхнулась вона.

– Ти щоночі висмоктуєш з мене всі сили. Ти точно не суккуб що прибрав вигляд моєї дружини?

– Ні, бо твоя дружина – суккуб від самого народження. – усміхнулась вона, беручи його в руку і насаджуючись на всю його довжину. – Oh, kessa! Kessa, ňuha jṑrālēgṑn! (О, так! Так мій коханий!).

Дейенеріс несамовито скакала на ньому, ніби він це її улюблена кобила. Джон тільки розминав її груди і час від часу піднімав шию щоб палко поцілувати її. І в один із таких моментів він згадав ще одну солодку парочку – Іррі та Елдреда. Тому він спритно під звук її здивування перевернув її на живіт і ввійшов у неї ззаду.

– Ох, це щось новеньке! – застогнала вона від нових відчуттів. Наприклад того, як Джон більше наповнює її, досягаючи нових точок у її глибинах. – Ох! О-о-о! Як глибоко! Не зупиняйся! Трахай мене як сучку!

Джону не потрібні були слова для заохочення. Він тільки прискорився і заглибився ще далі. Він встромляв і встромляв, а його дружина тільки стогнала все голосніше і голосніше. Її стінки стискали його все щільніше і щільніше, а його член знову запульсував, готуючись заповнити її плідну утробу. Ще одна дитина?  А чому б і ні?

– А-а-а-а-ах! – Дені різко смикнулась, і її соки бризнули, покривши його член від кінчика до кореня. Джон від цього втратив будь-який контроль і зробивши ще кілька поштовхів розлився в ній, фарбуючи її нутро в білий колір. Кінчивши, він завмер на хвилину чи дві, після чого вийшов з неї і ліг поруч без сил.

Відновивши дихання, Дені притулилася до нього і ніжно поцілувала в губи. Джон відповів на поцілунок, відчувши трохи і свого смаку. Це все нагадувало йому прекрасний сон. Де тільки він, Дені, їхній малюк і більше нікого.

– Чи чув ти легенди про зиму. Про те, як у світі з’явилась зима? – порушила мовчанку Дейенеріс.

– Стара Нен розповідала нам багато казок про Чужих та Довгу Ніч.

– А Іррі розповіла мені іншу. Не дивуйся, дотракійці також знають що таке холод і зима. Так-от, вона розповідала, що колись по небу пролітали вершники Небесного Халасару. І якось їхня халісі побачила з висоти як зграя шакалів терзає коня. Від цього видовища Небена Халісі розплакалась, і її сльози замерзали в падінні, перетворюючись на крижинки. І така крижинка потрапила в серце одного земного хала. Цей хал закохався у халісі, і попросив її спуститися на землю. І коли вона спустилася, хал взяв її як брав до цього своїх дружин. Вони не вилазили з його намету днями, а коли вийшли, то все довкола замерзло і покрилося снігом. І мусила халісі вийняти крижинку із серця хала, а коли чари спали, її вже на землі не було. Так скінчилась перша у світі зима і настала перша весна.

– Це перебрехана або адаптована легенда про Короля Ночі і його Мертву Королеву. Ти ж чула її, чи не так?

– Про Тринадцятого лорда-командира Нічної Варти, що чарами пов’язав Варту з Чужими? Так, я це чула. І подумала так само, коли Іррі мені розповіла легенду її народу.

– Дещо в ній мені дуже нагадує нас.

– І що саме?

– Ти причарувала мене. Посадила мені в серце крихту льоду і змушуєш кохатися з тобою днями і ночами, поки мої яйця не порожніють а член не вˈяне.

– О-о-о-о, ти називаєш дракона Сніговою Королевою?

– Ти більше схожа на лід ніж на вогонь. Біле волосся, алебастрова шкіра, фіалкові очі. Вогонь на мою думку повинен мати більше відтінків червоного.

– Зараз я покажу тобі як лід перетворюється на вогонь! – і з цими словами Дейенеріс знову осідлала чоловіка і припала до його губ…

Chapter Text

XXI

Туманний Острів

– Хто прийшов цієї ночі щоб постати перед Божим Ликом?! – твердо вимовив Джон.

– Леді Елія із дому Мартелл, дівчина легальна та шляхетна, прийшла сюди, щоб вийти заміж. Хто бере її? – відповів йому Червоний Змій.

– Лорд Теон із дому Ґрейджой, спадкоємець Залізних Островів, юнак шляхетний і легальний. – відповів Теон. – Хто віддає її?

– Принц Оберін Мартелл, її батько.

– Чи береш ти, Еліє із дому Мартелл лорда Теона із дому Ґрейджой за чоловіка? – запитав Джон Елію.

– Беру. – відповіла Елія.

– Чи береш ти, лорде Теоне із дому Ґрейджой леді Елію із дому Мартелл за дружину?

– Так. Беру. – видихнувши відповів Теон.

– Тоді станте на коліна перед Святим Ликом і просіть Старих богів милості.

Теон та Елія стали на коліна і поринули у молитву. Північний обряд було вибрано зі згоди обох наречених. Теон зрікся віри у Втонулого Бога, бо його життя у цій вірі було просто нестерпним. Елії ж сподобалося те, що північний обряд буде значно коротшим ніж південний. Усі були задоволені таким розкладом і тільки вітали це.

– Можете накрити наречену плащем. – мовив Джон. Теон зняв із плечей Елії жовтогарячий плащ із пронизаним списом червоним сонцем, і замінив його чорним із золотим кракеном, після чого підняв її на ноги.

– Можете поцілувати наречену на знак скріплення шлюбу. – мовив Джон, і Теон із задоволенням поцілував наречену в губи. – І можна не так завзято. – пожартував Джон і божий гай наповнився смішками.

Коли церемонія закінчилася, розпочався невеликий бенкет. Лише для найближчих друзів та родичів. Джон на знак дружби подарував Теону меч із прикрашеним драконовими діамантами руківˈям, а Елії – прикрашений тою ж коштовністю панцир. Попри здавалося невелике значення цього весілля, бенкет виявився значно веселішим ніж у її батька. Оберін розповідав усім прибулим як переміг Гору. Сер Деймон та сер Озрік влаштували щось схоже на невеликий турнір, що закінчився внічию. Усім також сподобався красивий дует Санси та Дейенеріс, що виконали баладу про Еймона Лицаря-Дракона та як він боронив королеву Нейрис від короля-негідника. А потім усі слухали красиві пісні дотракійців, які співали служниці володарки острова Джиккі та Іррі. Джон вкотре переконався що зробив правильний вибір у вигляді співпраці з народами  ближнього Ессосу.

Коли Джон саме хотів відлучитися для розмови з Ертуром, до нього підбіг Магго, один з охоронців гавані.

– Крове моєї крові, сюди причалив якийсь дивний корабель.

– Як він виглядав?

– Із чорними вітрилами і таким же восьминогом, якого носить ваш друг на плащі.

– Я зараз їх зустріну.

Джон вийшов до брами і побачив процесію із двох десятків вершників. Передня пара здавалася найдивнішою – карлик і жінка. Карлика Джон впізнав легко – Тіріон Ланістер власною персоною. Жінка ж була фому незнайомою, та він упізнав знак на прапорі – схоже це була сестра Теона. Джон не знав радіти гостям чи ні.

– Ласкаво просимо на Туманний Острів лорде Тіріон і леді Яро. Чим завдячуємо візиту?

– Весіллю мого любого братика, про яке ви скромно промовчали. Точніше, мій дядько Родрік повідомив мене, і я подумала що варто привітати брата.

– А дорогою зустріла мене. Карлика, якого рідний батько ненавидить настільки, що прогнав із дому за одну невелику пˈянку на честь  того, що мій старший племінник сів у калюжу. – продовжив Тіріон.

– Знаючи вас, лорде Тіріоне, маленька пˈянка за вашими мірками це весела пиятика за мірками Вестеросу. – реготнув Джон. – Тоді ласкаво просимо на бенкет. Ви саме вчасно.

– Тіріон Ланістер ніколи не запізнюється на масштабну пиятику! – гордо розтягнувся в сідлі Тіріон, після чого спішився.

Коли Теон побачив нових гостей, то просто застиг на місці.

– Яра! – скрикнув він. – Я… коли я бачив тебе востаннє ти була товстою і з прищавим обличчям.

– Усі ростуть і змінюються, братику. Ти ж виріс і он, наречену знайшов. А коли я бачила тебе востаннє, ти рюмсав після того, як тебе духопелив Родрік. – відповіла Яра.

– Дозвольте мені привітати вас із одруженням, лорде Теоне. – приєднався до розмови Тіріон. – Я не вправний дарувальник, але знаю що подружнє життя має бути  веселим. А які веселощі без хорошого вина? Бронн, Мероне, несіть сюди діжку. – колишні перекупні мечі притягли здоровенну діжку з якогось заморського дерева. – Справжнє хурмове вино із самого Мієрину. Десять років витримки. Принаймні так сказав леді Ярі пограбований винар, що плив до Королівської Гавані з Волантису. Королю така розкіш і так би обламалась, адже  мій батько якщо вірити Варісу збирається заморити нашого короля відсутнісю мˈяса, вина та хвойд. Вважайте це спільним подарунком від домів Ґрейджой та Ланістер.

– Дякую, лорде Тіріоне. І тобі, сестро. – Теон підвівся з-за столу  і обняв Яру на очах усіх гостей. Яра відповіла на обійми, і здавалося сплакнула.

– Гаразд, дозволь представити тобі мою дружину і майбутню леді Пайку. Леді Елія Мартелл, донька принца Оберіна Мартелла і його дружини леді Елларії Сенд. – порушив мовчанку Теон. – Еліє, люба, це моя сестра леді Яра.

– Я не леді. – відповіла Яра. – Я морячка і капітан корабля. «Чорний Вітер» плаває під моїм командуванням, брате. Хоча це для тебе дріб’язок. Ти ж тепер лорд-капітан східного флоту Півночі.

– Він ще вчиться цьому в сера Девоса і капітана Гролео. – відповів Джон. – Але талант до командування у нього є. Ми готуємо експедицію на Крокуючі Камені. Пірати з Тайроша вже заколупали короля до печінок.

– Лорде Джон, чи можна вас на два слова? – запитав Тіріон.

– Авжеж.

Коли вони відійшли достатньо далеко, Тіріон одразу зашепотів.

– У мене для вас новини. Неприємні.

– Що може бути неприємним?

– Мій батько збирається вам помститися. За свою честь та честь Джофа.

– Що? На дідька Руці Короля знищувати васальний дім?

– Бо на превеликий жаль, усі діти Серсеї не від Роберта. Вони є дітьми мого старшого брата.

– Звідки ви це взяли?

– Я читав про всі шлюби між Ланністерами і Баратеонами. І в усіх випадках діти виглядали як Баратеони. А діти Серсеї виглядають як чистокровні Ланністери і ти це бачив.

– Це ще нічого не означає. Де докази?

– Варіс розповів мені розмову батька і Серсеї. Мою сестру дуже своєрідно покарали: вона народить королю дитину. Від нього. І ще він колись давно застукав моїх брата і сестру за милими поцілунками. А пташечки Варіса безліч разів бачили як Джеймі порав її. Сумнівів нема жодних.

– Тоді до чого тут ми?

– У лорда Валарра більше прав на трон ніж у Томена й Мірселли разом узятих. Батько готовий на все щоб кров Ланністерів правила Сімома Королівствами. Навіть на вбивство дітей.  Тому краще посильте охорону.

– Це абсурд! Ми не готуємо повстання проти корони. Лорду Тайвіну не варто здіймати бучу.

– Так само казав король Ейрис, коли наказав відчинити для нього браму Королівської Гавані.

– Я прийму до уваги ваше попередження. А що від нас треба конкретно вам?

– Притулок. Батько виставив мене із Скелі Кастерлі за те, що я перечив йому. Ну як, виставив. Збирався мене вбити. Варіс попередив мене і я вчасно втік на Світлий Острів, куди саме пристала Яра. Вона переконала мене вирушити з нею сюди, і я згодився. А коли ми зробили зупинку в порту Сонцесписа,  пташечка Варіса повідомила мені всю інформацію про плани батька щодо вас. Тому я й просив Яру мчати на всіх вітрилах, бо ми боялися що прибудемо на пожежу. Радий що встигли вчасно.

– Дякую, що допомогли мені. Я повідомлю леді Дейенеріс та лорда Семвела щоб знайшли для вас зручні покої.

– Це вам дякую. А тепер повернімося на бенкет. Бо не може бути так, що я вже годину на весіллі і досі не випив жодної краплі…

 ___

Теон вважав цей день найщасливішим у своєму житті. Він одружився, отримав посаду і нарешті зустрів свою сестру. О, у нього було стільки всього щоб розповісти. І він обовˈязково це зробить завтра. Чи після завтра. Та будь-коли. Але зараз краще дізнатися чи надовго його сестра прибула.

– Ти надовго сюди? – запитав Теон.

– Поки батько не прийде до тями, чи не помре.

– Що? Це як?

– А ось так. Тебе давно не було на островах, братику. А за цей час багато чого змінилося. Батько геть збожеволів і схибнувся на Старому Шляху. Готує нове повстання. Тебе зовсім забув. А за спадкоємицю вибрав мене. Я з чотирнадцяти років плаваю на «Чорному Вітрі» і бˈюся як чоловік. Дядько Віктаріон як завжди покірно слухає батька. А дядька Юрона прогнали десь через два роки після того, як тебе забрали заручником. За те, що наставив роги дядьку Віктаріону. Я ще ніколи не бачила його таким сумним і лютим.

– А дядько Ейрон?

– Ще гірший ніж батько. Кілька років тому потонув під час шторму. Але вижив, і змінився докорінно. Тепер він жрець Втонулого Бога і проповідує на Старому Віку.

– Дядько Ейрон став одним із тих святош? – не повірив словам сестри Теон.

– Єдина радість з цього те, що він більше не пиячить як свиня. Пайк уже зовсім не той, що був десять років тому.

– А мама. Що з нею?

– Сидить у Десятивежжі та оплакує Родріка з Мероном. Дядько Родрік зарився у бібліотеці і щось робить тільки якщо мейстер принесе йому листа від невдоволених.

– Десять років оплакує двох покидьків, які духопелили мене за першої ж можливості?

– А ще весь час питає як її Теон, як її маленький хлопчик. Ти мусиш відвідати її та познайомити з Елією. До речі, ти з нею тільки тому що лорд Старк наказав? Чи тому, що відчуваєш щось до неї?

– І те і інше. Вона повна протилежність своїй покійній тезці. Бо я не чув щоб принцеса-консорт Рейгара Таргарієна колола всіх хто їй не подобався списом. Просто як ти, якщо ти звичайно ж не брешеш.

– Ого. Ти вже спав з нею?

– Ні. Не хочу щоб Червоний Змій зробив зі мною те саме що зробив майже місяць тому з Горою.

– Ну, тоді будь готовий дізнатися, що всі жінки, яким подобався твій член казали тобі це тільки через те що ти їм платив.

– Джон мене просвітив у цьому питанні. Я буду готовий до того, що моїй дружині може бути трохи неприємно. Але зараз ходімо на бенкет. Я страшенно хочу спробувати це вино з хурми...

___

Вінтерфел

Еддард спускався гвинтовими сходами крипти. Гауленд повідомив його що десь біля саркофагів лордів Рікона та Крегана Старків він знайде те, що по праву належить Джону. Пов'язане із Пактом Льоду і Полум'я. Лорд Старк знав про цей пакт усе – і факти і домисли. Пакт Льоду і Полум'я було укладено приблизно у сто одинадцятому році від Завоювання Ейгона між лордом Вінтерфела Креганом Старком і принцом Джейкейрисом Веларіоном, старшим сином королеви Рейніри. Згідно з ним, спадкоємець принца Джейкейриса мав пошлюбити доньку лорда Вінтерфелу. Потім, на превеликий жаль, принц загинув, а корона перейшла його брату по матері Ейгону ІІІ, який занедбав угоду, укладену мерцем. Та не це збурювало розум лорда Старка, а перекази, згідно з якими Вермакс, дракон принца, так сподобав гарячі джерела Вінтерфелу, що відклав у крипті яйця. Це було не що інше як легенда. Але раптом це правда.

Нед нарешті знайшов могили своїх пращурів. Статуї лорда Крегана та лорда Рікона здавалися безликими – вологість з плином часу стерла риси їх облич. Залізні мечі в їхніх руках наскрізь заіржавіли, а кам'яні лютововки біля ніг перетворилися на якісь безформні брили.

Та не статуї цікавили Еддарда. Він торкнувся рукою до меча лорда Крегана, і витяг його із кам'яних пальців. Потім оглянув стіну. І побачив у ніші між Ріконом та Креганом щілину. Гауленд казав що меч Крегана є ключем. Еддард вставив меча в щілину і провернув його за годинниковою стрілкою.

І сталося те, чого він не очікував. Стіна від'їхала вбік, і перед ним постало те, що не давало йому спати після розмови з другом.

У овальних заглибленнях лежали три драконячі яйця. Перше було криваво-червоним без жодних вкраплень інших кольорів. Друге покривали смуги жовтого, жовтогарячого, та бурого кольорів. Третє ж знизу було темно-синім, і цей колір поступово блід, переходячи на вершині у білий. Таке могла створити тільки потужна магія.

Еддард обережно вийняв яйця з ніш. Вони були теплими і легкими в руках. Старк поклав їх у висячу на плечі торбу, після чого знову зачинив схованку. А потім чимдуж швидше помчав у свій солярій. Ці речі точно були не для зайвих очей.

Уже на самоті лорд Старк переклав яйця у одну з непотрібних дубових скринь. Після чого впав у крісло і глибоко задумався. Над тим, яку фатальну помилку вчинив його батько. Це ж він запропонував ці кляті заручини Брандона з Кейтлін та Ліанни з Робертом. Усе заради повстання проти правлячої династії. Повстання було потрібним, безумовно. Після полону в Долині Сутінок Ейрис зовсім з'їхав з глузду. Та кінцева мета мала бути іншою. Великі Доми мали підтримати Рейгара і звести його на трон. Натомість лорди вирішили знищити Таргарієнів взагалі. Від Ейриса до маленького Ейгона і ненародженої Дейенеріс. О боги, як же добре що він зміг врятувати і Дені і Джона.

Майбутнє королівства буде у надійних руках. Тільки спершу треба нарешті поділитися з Джоном правдою про його походження. Бо інакше він не зможе вступити на трон. Докази у нього є. Тож залишається тільки скликати у Гаренголі Велику Раду лордів, і завершити те, що не зміг Рейгар. Зима близько, і якщо Ланністери не вб'ють Роберта до цього, потім буде пізно.

Раптом його зацікавив один лист. Він був запечатаний не лютововком Старків, а емблемою Цитаделі. Схоже на якийсь ненадісланий лист. Цікаво куди?

Нед зламав печатку і почав читати. Це був почерк мейстера Воллеса, попередника Лювіна. І писав він... ні, не може бути.

Мейстер звітував конклаву. І йшлося в листі про те, що повстання задумували не лорди. Повстання Роберта Баратеона було всього лише завершальним етапом у великій змові. Але не великих домів, а мейстерів.

Лорд Старк уже давно вважав заручини Брандона і Ліанни дуже і дуже підозрілими. А тепер усе стало на свої місця. Мейстер Воллес мав чітке завдання – вбити в голову його батьку що шлюби його дітей із південними леді та лордом це дуже вигідна річ. Авжеж, тільки вигідна для Цитаделі. Дракони, магія та багато інших дивних речей, чию природу Цитадель не могла пояснити, не мали місця у світі, який вона збиралася збудувати. Це просто жах. Невже навіть мейстер Лювін такий же?

А потім Еддард побачив ще одну записку. Розгорнувши її, лорд Вінтерфела прочитав послання свого вірного слуги:

Мілорде, якщо ви читаєте цю записку, отже ви знайшли копію того листа, що мій попередник відсилав до Цитаделі. Одразу зізнаюся вам: я не є членом тієї огидної змови. Наявність у ланцюзі ланки з валірійської сталі робить мейстера ізгоєм серед братів. Мене послали до Вінтерфела виключно з бажання відіслати "неправильного" подалі. Та я не можу розповісти так багато листом. Як тільки прочитаєте це послання – одразу йдіть до моєї башточки. Там я зможу розповісти вам більше. Ваш покірний слуга мейстер Лювін.

У цей момент в голові Еддарда Старка все перемішалося…

___

Королівська Гавань

Тайвін Ланістер із стоїчним спокоєм вислуховував зачитувані мейстером Пайселом листи від невдоволених лордів. Таких виявилося чимало – Монфорд Веларіон, Арон Сантагар, Андерс Айронвуд, Франклін Фаулер, Метіс Рован, Пакстер Редвин, Алістер Флорент, Джайлз Розбі та ще чимало інших. І в листах йшлося не лише про те, що дітовбивця може обіймати посаду Руки Короля. Останній лист, що саме читав Пайсел був вкрай гірким. Стосовно його планів щодо внесення роздорів між присяжними домами Тірелів.

– «Вельмишановний лорде Тайвіне Ланністер, у світлі останніх подій, а саме суду поєдинком на Туманному Острові, я змушений повідомити вам, що відмовляюся від виявленої для дому Тарлі честі – шлюбу мого спадкоємця Дікона з вашою онукою принцесою Мірселлою. Лорд Тірел, мій сюзерен, вважає ваш наказ про вбивство принца Ейгона і принцеси Рейніс обурливим, і я з ним погоджуюсь. Зараз, коли ви читаєте цього листа, принцеса Мірселла уже повертається до Королівської Гавані. Моє рішення обдумане і остаточне. З повагою, лорд Рендил Тарлі, володар Горн-Гіллу.». Мілорде, це вже як на мене занадто. Лорд Тарлі зазвичай не діє без довгих та ретельних роздумів. Це неповага.

– Скоріше відраза до ваших наказів. – відповів Ренлі. – Вищеперелічені лорди під час повстання підтримали Таргарієнів. А витівка Червоного Змія з сером Ґреґором тільки розпалила їх ненависть. Якщо вас не змусять покинути пост – у нас спалахне нове повстання…

– Я почув достатньо! – спаленів лорд Тайвін. – Грандмейстере, напишіть кожному лорду однакове коротке повідомлення: «Лева не цікавить думка овець.». Лорде Бейліш, скільки бідних співців тиняється Блошиним Дном?

– Достатньо на усіх розлючених лордів. Ви думаєте про те саме, що я? – лукаво усміхнувся Мізинець.

– Так. Зберіть їх усіх, заплатіть достатню кількість золота і скажіть що всі забули про те, що більше нікому чути як плаче дощ над Кастамером. Навіть найгірші з бардів зрозуміють що ви маєте на увазі.

– Зрозумів вас якнайкраще, мілорде.

– Є ще якісь нагальні питання?

– Ні, мілорде. – відповіли в унісон радники.

– Тоді засідання закінчено. Якщо буду потрібен – я у своєму солярії.

Пітир Бейліш покинув залу засідань у піднесеному настрої. Тайвін Ланістер своєю пихою розпочав нову цивільну війну. Якщо дорнійці та лорди Розлогу піднімуть повстання, Старки точно вступлять у битву, і буча буде неймовірною. О, це буде незабутнє видовище. Під це варто хильнути чарочку.

– Так мовив він, так мовив він, із Кастамера лорд. Як плаче дощ над замком тим не чує більш ніхто. – промугикав Мізинець проминаючи чотирьох гвардійців Ланністерів. – Гей, хлопці, ви знаєте слова цієї пісні?

– Не ображайте нас. – відповів старший.

– Радий чути наскільки солдати нашого Руки вірні своєму лорду.

– Ми просто пам’ятаємо що лорд Тайвін зробив для того, щоб ця пісня зˈявилася. – відповів третій у ряді. – Мій дід був одним із тих, кого поховали живцем у Кастамері, тож співаючи цю пісню ви насміхаєтеся із його смерті.

– О, перепрошую. Не знав. Гаразд, зустрінемося завтра, хлопці. Мені ж треба відвідувати засідання ради. Хорошої варти…

___

Сонцеспис. Вежа Сонця

Сонцеспис вперше за сотні років приймав гостей з далекої Півночі. З цієї оказії принц Доран вирішив прикрасити Вежу Сонця кольорами домів, звідки прибули гості. Одразу троє дітей великих домів Півночі заручилися із молодшими Мартеллами. Доран ще раз подякував брату за його розгульний спосіб життя і раптовий для всіх шлюб з Елларією. Дім Мартелл отримав більше «ресурсу» для альянсів. До цього були тільки Аріанна, Квентін та Тристан. А після одруження Оберіна до них приєдналися ще четверо дівчат – Елія, Обелла, Дорея і Лореза. Двоє останніх обіцяні молодшим синам лорда Старка. Елія вже мабуть вийшла за Теона Ґрейджоя. А десь за тиждень відіграють ще одне весілля.

Над троном Дорана висіли три великих прапори. По центру – червоне пронизане списом сонце на жовто-гарячому тлі – прапор Мартеллів. Зліва – сірий лютововк на білому тлі Старків. Справа – біле сонце на чорному тлі Карстарків. Коли Аріанна дізналась як виглядає герб її нареченого, то пожартувала чи не заснували його байстрюки Мартеллів. Дорану сподобався цей жарт, але він мусив люб’язно попросити доньку не жартувати так у присутності її нареченого.

– Увага! Їх милості лорд Брандон і леді Санса із дому Старк, та його милість лорд Еддард із дому Карстарк! – почувся голос герольда за дверима.

Доран глянув на прибулих і тепло усміхнувся. Санса Старк була високою, як на вік у тринадцять років, з довгим зплетеним у косу рудим волоссям, блакитними очима і стрункою поставою. Її брат Брандон, або ж просто Бран, був дуже схожий на сестру, але нижчим і з темнішим волоссям. І було в них ще дещо спільне. Двоє здоровенних звірів, схожих на вовків-переростків. Один був світло-сірим і тримався Санси. Другий сіро-бурий ішов поруч із Брандоном. Схоже це й були ті самі лютововки, про яких згадував Тристан і чиє існування підтвердив Оберін.

Наречений Аріанни, лорд Еддард Карстарк, був типовим північанином із подовгастим обличчям, сірими очима та довгим світло-каштановим волоссям. Та щось у ньому було таке, що змушувало б дівочі серця битися швидше. Можливо його зріст у більше ніж шість з половиною футів. А можливо весела усмішка на шляхетному обличчі. Та байдуже. Аріанна з моменту приходу свого нареченого не відводила від нього очей.

– Ласкаво просимо у Сонцеспис, шановні гості. – почав Доран. – Чи важким був шлях сюди?

– Шлях був довгим, але не важким, принце. – взяв слово Карстарк. – Північани не дуже й звикли до такого пекучого сонця, як у Дорні. Але девіз дому Карстарк – Сонце Зими. Я дуже радий тому, що принцеса Аріанна вирішила поєднати два доми із сонцем на прапорах. І якщо я заговорив про неї, оповіді про її вроду суттєво применшують її. Міледі, ви ще прекрасніша, ніж свідчать ті, хто мав честь бачити вас.

– Дякую, мілорде. З нетерпінням чекаю шлюбної церемонії. – Аріанна мило посміхнулася.

– Принце Доран, я дуже рада нарешті покинути смердючу діру, що зветься столицею і ще більше позбутися товариства принца-вигнанця. – приєдналась Санса. – Я страшенно рада що цей фарс із моїми заручинами з принцом Джоффрі нарешті закінчився, попри те що заради цього ледь не постраждала моя честь. І ще раз висловлюю подяку своєму нареченому принцу Тристану за його хоробрість проти Гори.

– Дякую вам, моя леді. – щасливий Тристан підійшов до неї і поцілував в руку.

– Що ж, час завершити знайомство. Лорде Брандоне. – мовив Доран. – Це моя племінниця Дорея, ваша наречена. Дорі, це Брандон Старк, твій наречений і майбутній лорд Рову Кейлін.

– Для друзів та близьких просто Бран. – усміхнувся хлопчик. – Леді, я дуже радий нарешті з вами познайомитися. Ви хоч і молодша за мене, та я вже готовий сказати що ви дуже гарна. Гадаю скоро ви досягнете вроди вашої кузини чи старших сестер.

– Дякую, Бран. – Дорея мило зморгнула.

– Тоді якщо всі познайомилися, пропоную зблизитися через бенкет. За дві години у великому залі Вежі Сонця. Запрошені усі. А зараз відпочивайте з дороги. Арео, якщо твоя ласка, проведи наших гостей до їхніх покоїв.

– Слухаюсь, Ваша милість. – Арео Гота перекинув свою страшну сокиру на праве плече. – Слідуйте за мною, шановні гості, і я гарантую що дорогою з вами нічого не трапиться. Я вже не одне десятиліття захищаю принца та його родину...

___

Коли дорослі вже добряче впилися дорнійським червоним вином, дітей (у тому числі й Брана з Дореєю) відвели до спалень. А ті хто залишився нарешті видихнули з полегшенням і взялися за вино із ще більшим ентузіазмом. Не пила тільки варта на чолі з Готою. Трохи менше – Аріанна та Еддард. Пара вирішила трохи ближче познайомитись і активно обговорювала події у Дорні та на Півночі. Попри повне небажання Аріанни Мартелл говорити про політику.

Та коли обоє зійшлися на тому, що Тайвіну Ланністеру не місце на посаді Руки Короля, розмова перетекла зовсім у інше русло. Еддард розповідав своїй нареченій всілякі смішні історії зі свого підліткового життя. Наприклад про тісну дружбу з Роббом Старком і їх походи до однієї хорошої пивнички у Зимовому Містечку, які закінчувалися горланням веселих пісень та жартами з Джона Сноу чи Теона Ґрейджоя. Аріанна ж розповідала про свої пригоди із кузиною Тієною та подругами Сілвою Сантагар, близнючками Фаулер і Велейною Толанд. Щоправда момент коли вона з Тієнною напилися і вирішили разом втратити цноту з Дрю Далтом вона опустила. Не хотіла наганяти на судженого занепадницькі настрої.

Вже ближче до півночі Аріанна помітила що всім геть байдуже на те, що діється довкола. Група лицарів зібралася в кутку і реготала з якихось анекдотів, обсівши барило елю. Якийсь із молодих зброєносців пристрасно тулив худеньку подавальницю до колони, і судячи зі стогонів, молода пара точно не збиралась обмежуватися поцілунками. Тристан і Санса весело сміялися, спостерігаючи як Арчибальд Айронвуд та Геріс Дрінквотер змагалися на руках, та не могли один одного перемогти. Такий шарварок означав одне – час тягти Еддарда в ліжко.

Наречений навіть не опирався. Або він захмелів від вина, або ж був готовий виконувати її будь-який миттєвий каприз. Навіть такий як злягання у перший день знайомства.

Уже в її спальні вони пристрасно цілували один одного в губи. Еддард поклав їй руки на талію, а вона гладила його міцну спину. Аріанна була зростом у п'ять футів та два дюйми, тоді як її наречений виріс до всіх шістьох з половиною. Через цю різницю Карстарк спершу сильно нахилився, та потім легко підхопив її за стегна і підняв точно на рівень очей. І аж тоді взявся покривати поцілунками її шию. Мартелл застогнала від задоволення, а Ед знайшов гачки на її сукні та розстібнув їх усі. Легка шовкова тканина зіслизнула з дівчини. Під нею не було нічого. Крім гарних золотих браслетів у вигляді скручених у кільця змійок.

– Тобі подобається, мій лорде? – кокетливо запитала вона.  – Подобається те, що ти бачиш?

Еддард втратив дар мови і лише ствердно кивнув. Принцеса була дуже спокусливою. Пишні груди з великими темними сосками, струнка фігура, округлі стегна і довге аж до талії волосся кольору нічного неба змусили його член затверднути аж до болю.

– Я була не завжди такою. – продовжила вона. – Чи віриш ти, що десять років тому я була товстуватою, плоскогрудою і прищавою?

– Аж ніяк. – відповів він.

– Я тоді багато молилася богам, щоб вони зробили мене вродливою. І мої молитви були почуті. У чотирнадцять я стала стрункою. А в шістнадцять моїм грудям вже заздрили усі високородні дівчата мого віку і навіть деякі старші.

Еддард тільки ще більше розпустив руки. Однією він розминав її груди, а іншою пестив міжніжжя. Тільки від одного його дотику жіночність спадкоємиці дому Мартелл бурхливо спливала вологою. Аріанна в цей час зривала з нього одяг. Принцеса нахилилася щоб зняти з нього штани, і коли вони впали вниз, твердий член Карстарка ледь не вткнувся їй у щоку.

– Я й не знала що у північан аж настільки великі члени. – промурчала вона, перед тим як взяти його в рот. Еддард застогнав від задоволення і занурив пальці у її волосся. Аріанна сприйняла це як заклик до продовження і взяла його в рот ще глибше. Член її нареченого був мабуть найбільшим з усіх, хто був до нього. Його верхівка впиралася їй в горло, і дівчина не могла вправлятися так як з усіма попередніми. Тому вона вийняла його і знову злилася з ним у цілунку. Далі перевернула його на спину і різко опустилася своєю піхвою на всю його довжину. Коли вони поєдналися з грудей Аріанни вирвався гучний стогін задоволення. Звикнувши вона почала рухатись верхи на ньому вгору-вниз. Еддард знову припав до її губ, жадібно цілуючи.

– Торкнися мене, мій лорде. Так, ось тут! – стогнала вона в поцілунок. – О так! Глибше! Ти можеш ще глибше! Я вся твоя. Ох!

Еддард схопив її за талію і перебрав контроль на себе. Він насаджував її на себе все швидше і швидше, тоді як Аріанна стогнала все гучніше і гучніше. І ось вона різко смикнулася в його руках, а її соки густо покрили його член. Карстарк прискорився і зробивши ще кілька фрикцій наповнив її своїм сім’ям. Знесилені, але задоволені, коханці впали на ліжко.

– У Дорні всі так приймають гостей? – порушив мовчанку Ед.

– А тобі не сподобалось? – Аріанна провела пальцем по його грудях.

– Збрешу якщо відповім «ні». Але…

- Але що?

– Чи не занадто ми квапимо події? Наше весілля відбудеться тільки через один поворот місяця.

– Отож. І я і ти не зможемо так довго чекати.

– Я б іще зачекав. Це головна позитивна риса північан.

– Але не дорнійців. Якщо ми бажаємо когось, то беремо без роздумів.

– Це всі знають. Але зараз я б хотів тебе дещо попросити.

– Усе, чого забажає мій наречений.

– Коли ми одружимось… будь ласка, зміни свою поведінку щодо сексу. Я люблю тебе і не хочу щоб ти завела коханця.

Почувши це прохання Аріанна гучно розсміялася і пристрасно поцілувала північанина.

– Ти думаєш що я колись подумаю що твій великий член мене не вдовольняє? – зашепотіла вона йому на вухо

– Ніколи не посмів би.  – прошепотів він у відповідь.

– Тоді звідки такі занепадницькі думки?

– Не думай що я не чув розповідей про дорнійок і їхню вірність.

– Ми такі лише до шлюбу. А одружившись жіки Дорну вірні своїм чоловікам якщо вони справді люблять їх. Якщо твої думки базуються на пісні «Дорнійська дружина», то це означає що ти упереджений.

– Ти вважаєш що я люблю тебе?

– Це видно по тому, як ти дивишся мені в очі. В Лісі кажуть що любов криється в очах. І я також люблю тебе.

– Ми знайомі лише один день і ще не знаємо один одного добре.

– Для любові немає термінів. Ти вродливий і сильний. Я все життя чекала такого.

– І я все життя шукав таку як ти. – Ед знову поцілував її. – А твій батько нічого нам не скаже про те що ми переспали?

– Він тільки зітхне з полегшенням що я лягла із нареченим а не тимчасовим захопленням.

– І скільки в тебе було таких «захоплень»?

– Семеро. Та це були тільки захоплення. Ти значно кращий за них.

– Я вірю тобі. І клянуся що не візьму в ліжко нікого окрім тебе.

– А якщо я сама запропоную взяти в ліжко ще одну дівчину?

– А чому ти мусиш мені це пропонувати?

– Бо я дуже люблю своїх кузин. Ми з Тієною та Нім усім ділимося. В тому числі й чоловіками.

– Я постараюся ввічливо відмовитися. Я належатиму лише тобі. На інших мені байдуже.

– Я все одно знайду спосіб тебе вмовити.

– Тоді я змушу тебе подумати над тим, чи варто ділитися таким чоловіком як я. – і Еддард піднявся до її губ, щоб знову змусити стогнати на весь Сонцеспис…

Chapter Text

XXII

Староміст, Цитадель.

Архімейстер Марвін поставив порожній кухоль елю на стіл і знову занурився у прочитання. Сьогодні із Вінтерфелу прибув лист. Його давній друг Лювін, із котрим вони дружили ще з послушницьких років та разом вивчали вищі матерії надіслав дуже цікаве повідомлення. Повідомлення, що стосувалося повалення дому Таргарієн із Залізного Трону. Така інформація вимагала концентрації та довгих роздумів. Тому Марвін і вихилив кухоль найкращого тутешнього елю. Слабкий алкоголь завжди допомагав йому швидше роздумувати. А роздумувати було над чим.

Марвіне,

Позавчора я перебирав документацію свого попередника мейстера Воллеса. І наткнувся на одну скриньку з хитромудрим замком. Коли я попросив коваля Мікена зламати цей замок, то дізнався дуже цікаві речі. Повстання готувалося роками. Та ідея знищення Таргарієнів така ж давня, як і Залізний Трон. Сірі вівці стояли за всіма альянсами між великими домами Вестеросу. Старки, Таллі, Арріни та Баратеони не просто так вирішили наукладати династичних шлюбів між собою. Ідея заручин між Ліанною Старк і Робертом Баратеоном належить не лорду Рікарду, а мейстеру Воллесу. І його переписка з Цитаделлю тільки підтверджує наші з тобою припущення. Припущення що сірі вівці бажають знищення того, чого вони не розуміють. Більше написати я не можу. Та попроси свого послушника Аллераса дістати всі приховані щоденники мейстерів Вінтерфелу, Ріверрану, Стормс-Енду та Орлиного Гнізда у архівах. Певен, ти знайдеш достатньо доказів на нашу користь.

Твій давній друг, мейстер Лювін із Вінтерфелу.

Марвін тільки усміхнувся. Змова Цитаделі проти Таргарієнів виявилась реальною. Авжеж, мейстерам дуже не подобалися магія, дракони, скляні свічки та безліч інших неймовірних речей з-за Вузького чи Нефритового моря.  Цитадель не могла пояснити цих див у жоден відомий спосіб. Тоді як він знав вищі матерії і розумів як діє та ж магія крові. Чи валірійська магія вогню або ройнарська магія води. Усе в цьому світі мало свою енергію. І лише окремі люди були здатні нею керувати. Він хоч і мав прізвисько Чарівник, та запалити скляну свічку не міг вже не один десяток років. Але деякі секрети він уже розкрив. Наприклад, гасло Таргарієнів було не просто словами. А шифрованою інструкцією з вилуплення драконів. Чи те, що Стіну будували не для захисту від дикунів...

Рейгар Таргарієн знав про це і розповідав Еймону. А старий мейстер слав листи до нього. Хоча Еймон Таргарієн був вдвічі старшим за Марвіна, та між ними завжди були міцні дружні стосунки. Зараз Еймону писати не можна, бо на превеликий жаль він сліпий. У Варті немає людей, що знають валірійську, та ніщо не заважає йому рушити у Чорний Замок. Але спочатку Аллерас повинен дістати щоденники чотирьох мейстерів. А він повинен відфільтрувати всіх хто не вартий довіри.

Значно легше знайти тих, хто вартий брати участь у його з Лювіном авантюрі. Усі, хто викував ланку з валірійської сталі - його друзі. Це архімейстери Керік та Улліс, а також мейстери Байрен, Волкан, Ейніс та Фрерін. Із тих, хто не викував валірійської ланки - Калеот із Сонцеспису, Ломіс із Гайґардену та Колмон із Орлиного Гнізда. Старий Еймон хоч і друг та він сліпий і Нічна Варта не втручається в справи королівства. Під питанням Кресен із Драґонстоуну та Ейвін з Дрифтмарку. Всі решта скоріше за все не варті довіри. Тим паче старий Пайсел, що годується з кишені Тайвіна Ланністера. Особливо він.

– Аллерасе, я знаю що ти за дверима! Зайди сюди!

Аллерас на прізвисько Сфінкс через дуже екзотичну зовнішність та дивну властивість до відсутності волосся на обличчі служив Марвіну вже четвертий рік. І просто зараз він стояв перед ним, зібравши своє густе чорне волосся в пучок та дивлячись світло-горіховими очима на нього, чекаючи вказівок.

– Біля тебе нікого не було? - запитав архімейстер.

– Нікого.

– От і чудово. Почнемо мабуть здалеку. Скільки ще часу ти дуритимеш мене і всю Цитадель, Сарелло Сенд?

– Я не обманюю вас, архімейстере. Ви ображаєте мене вважаючи байстрючкою Червоного Змія.

–  Он як. Що ж, тоді послухай мої спостереження. Оберін Мартелл до Елларії Сенд мав чотирьох доньок. Одна з них від торговки з Літніх Островів. Тамтешній народ має темну шкіру. І ось моїм послушником стає хлопець від зв'язку дорнійця з літнійкою. А потім я жартома написав слово "Аллерас" і прочитав його задом наперед. Я ще в житті так не сміявся з того, наскільки тупі сірі вівці і що я хоч у чомусь схожий на них.

– Гаразд, ви мене розкусили. Так, я Сарелла Сенд і я пишаюся тим, що мій батько – Червоний Змій Дорну, воїн, який заколов на смерть проклятого Ґреґора Клігана. Що зі мною робити тепер вирішувати вам.

— Я прошу в тебе послугу. Ось тобі ключ від спецфонду, де зберігаються всі щоденники. Знайди щоденники мейстерів Воллеса, Бертоса та Карлона. Там ми знайдемо докази змови мейстерів проти дому Таргарієн. Зрозуміло все?

— Так, архімейстере. А що буде далі?

— Готуйся до подорожі на схід звідси. Час мені відвідати нові володіння з Таргарієном на чолі. І якщо можна, набивай чимось штани в районі паху. Мені хотілося б щоб таємницю Сфінкса знав тільки я...

___

Вінтерфел

В таємній кімнаті сиділо четверо людей. Еддард Старк із сином та невісткою і мейстер Лювін, вірний слуга Вінтерфелу протягом вісімнадцяти років. Робб та Маргері не розуміли що їм тут робити. Та лорд Старк вирішив що його спадкоємець та леді Вінтерфелу повинні знати що тут коїлось. Сьоме пекло, це ж іще розповідати головну таємницю дому Старк. Походження Джона...

— Що тут діється, батьку? Мейстер Лювін щось приховує? — запитав Робб.

— Він навпаки дещо нам відкрив. — відповів лорд Старк. — Але приховую тут дещо я. Та про це пізніше. Мейстере, скажіть що тут накоїв мейстер Воллес.

— Усі знають що повстання Роберта Баратеона трапилося через викрадення вашої сестри і тітки Ліанни. Та це була тільки формальність. Лорди Вестеросу вже давно готували змову проти дому Таргарієн. І мейстер Воллес був частиною цієї змови. Він вмовив вашого лорда-діда заручити двох своїх дітей із південцями. Це були незалежні одна від одної змови Цитаделі та великих домів. Рікарду Старку хотілося мати кров Старків на Залізному Троні. Роберт Баратеон вважався гідним через таргарієнську бабцю. Змова була грандіозною. Але її зміг викрити Рейгар Таргарієн. Лорде Старк, далі ви. Я не знаю всіх деталей на відміну від вас.

— Дякую, мейстере. Робб, Мардж, діти мої. Присягніться Старими і Новими богами що не розповісте нікому цю таємницю.

— Присягаємося. — відповіли обоє в унісон.

— Джон не мій байстрюк. Він законний син принца Рейгара і моєї сестри Ліанни.

На мить запанувала тиша.

— Як плід зґвалтування може бути законною дитиною? — порушив мовчанку Робб.

— Рейгар не викрадав і не ґвалтував твою тітку, сину. — відповів Еддард. — Вони кохали один одного і одружилися на таємній церемонії у Зорепаді. Присядьте, діти мої. Ця історія дуже довга.

І лорд Еддард розповів сину та невістці все. Від моменту коли троє зброєносців напали на юного Гауленда Ріда і до моменту сутички біля Вежі Радості. Ні Робб ні Маргері не сміли переривати батька. А коли він закінчив, кімната занурилась у мовчанку.

— Чому тітка не надіслала ворона зі словами що з нею все гаразд? — ледь не плачучи запитав Робб.

— Вона це зробила. Та твій дядько Брандон порвав його і нікому нічого не сказавши помчав до столиці. Хотів відкласти дату одруження з твоєю матір'ю. І завдяки його запальному характеру я мусив одружитися з його нареченою, яку ледве знав, а твій дід і сам Брандон загинули ні за цапову душу.

— А як щодо сера Артура? Якщо ти не вбивав його, то де він зараз?

— На Туманному Острові командує гвардією Джона і Дені. Ти бачив його — лицаря, що ніколи не знімає шолом.

— Рікард?

— Саме так.

— Хто ще знає правду? — запитала Маргері.

— Сер Артур, сер Баристан, лорди Ройс, Тірел і Таллі, Тіріон Ланністер, Червоний Змій, принц Доран і лорд Рід.

— Чому тоді ви одружили його з Дейенеріс? Ви ж знали що це кровозміс.

— На кровозмісах між кузенами тримаються всі великі доми Вестеросу. Тірели весь час одружуються з Фосовеями, Редвинами, Рованами чи Бісбері. Старки споріднені з Карстарками. Арріни - із Ройсами та Корбреями. Всі шлюби в межах певного королівства частково кровозмісні.

— Останнє питання від мене: сам Джон знає про своє походження та права? — знову запитала Маргері.

— Ні. Спитаєш чому? Я поклявся перед Ликом у Вінтерфелі що Джон дізнається правду тільки коли Роберт помре, а позиції дому Старк будуть вигіднішими ніж Ланістерів. Остання умова виконана: у нас є підтримка Річкових земель, Долини, Розлогу і Дорну. Це п'ять із семи королівств разом із нами. Та нам буде потрібно мати всюди лояльних людей. Твій брат Лорас схиляє на наш бік лорда Ренлі. А шлюб Теона Ґрейджоя із Елією Мартелл забезпечить підтримку Ґрейджоїв. Роберт Баратеон попри всі свої хиби мій друг і майже брат. І хоч я і вважаю його не гідним трону, та воювати проти нього не збираюся. А дітям його дружини я нічого не винен. Вони не його а Царевбивці.

— Ні! — спаленів Робб. — Це надто серйозне звинувачення. Де докази?

— Між Баратеонами й Ланістерами вже укладалися шлюби. І все потомство виглядало як Баратеони — чорноволосі та з блакитними очима. Усі Робертові байстрюки мають такий вигляд. А діти Серсеї наче чистокровні Ланістери. Лорд Варіс підтверджує зв'язок між королевою та її братом. І за ці знання було отруєно лорда Арріна.

— Але ж я, Санса, Бран і Рікон схожі на Таллі а не Старків. Тільки Арія з Джоанною більше схожі на тебе ніж на маму.

— За всю історію династичних шлюбів між Старками та іншими домами у сімох з десяти випадків діти отримували більше материнської зовнішності, ніж батьківської. В Баратеонів усе зовсім не так. Навіть принцеса Рейніс прозвана Майже Королевою не мала таргарієнських рис — чорне волосся і блакитні очі. Саме це було аргументом на користь дітей королеви Рейніри.

Робб і Маргері довго думали над почутим. Не щодня ти дізнаєшся що твій зведений брат насправді твій кузен і на додачу принц-спадкоємець.

— Чому? Чому ти обрав саме цей спосіб захистити його, батьку? — знову порушив мовчанку Робб. — Ти ж міг віддати його серу Артуру чи принцу Дорану. В Дорні він би мав гідне життя. А тут його весь час проклинала моя мати.

— Я не хотів прирікати сина своєї сестри на поневіряння Ессосом якби його забрав Артур. А Доран Мартелл вбив би мене на місці бо вважав що я схвалюю дії Гори. До того ж, якби я показав йому Джона, доказ того що Рейгар порушив шлюбні обітниці, він би вбив і його називаючи причиною смерті сестри. Тому я і забрав його у Вінтерфел. А потім лорд Мандерлі врятував Дені і Роберт запропонував їх заручити. Так мені ще ніколи не щастило.

— Тому коли король Роберт помре ми піднімемо ще одне повстання?

— А ти хочеш служити Тайвіну Ланістеру?

— Аж ніяк.

— І наші союзники також. Це повстання буде майже безкровним. Армію Ланістерів буде затиснуто з двох боків. І десь за три-чотири місяці червоно-чорні прапори Таргарієнів знову замайорять над Королівською Гаванню. Ти ж хочеш короля з кров'ю Старків?

— Так, батьку.

— Тоді поклянись мені що ця розмова не покине цю кімнату. Зрозумів? І тебе це також стосується, Мардж.

– Присягаємося! – відповіли в унісон Робб та Маргері…

___

Гайґарден. Через три місяці

Коли бенкет на честь весілля Віласа та Вайнафрід перейшов у веселу пиятику, верховні лорди разом із васалами та довіреними особами відійшли в таємну кімнату. Вона знаходилася за солярієм леді замку і ні слуги ні члени родини не могли випадково підслухати присутніх. Як архітектори створили таку річ не розумів ніхто. Адже в ній зібралося чи не півтора десятки людей.

Гостями на весіллі майбутнього Вартового Півдня були всі його майбутні васали. Окрім них прибули й делегації з інших регіонів – Еддард Старк та Вайман Мандерлі з Півночі, Едмур Таллі з Річкових Земель, Джон Ройс із Долини та Тіріон Ланістер і Оберін Мартелл як почесні гості. В кімнаті зібралися тільки просвічені в змову – Нед Старк, Едмур Таллі, Джон Ройс, Мейс та Оленна Тірели, Тіріон Ланістер, Оберін Мартелл та найближчі соратники лорда Тірела: Лейтон Гайтавер, Пакстер Редвин, Метіс Рован, Джон Фосовей,  Лорен Касвелл, Рендил Тарлі та Ортон Мерівезер. З часу останньої зустрічі організаторів змови минуло чимало часу. І зараз обговорювалися наступні кроки.

 – Чому нас тут стільки, лорде Тірел? – заптав лорд Старк.

– Тому що присутнім тут васалам я довіряю найбільше. Лорд Лейтон мій тесть, лорди Редвин та Фосовей – свояки, лорд Тарлі командує моїми військами а лорди Рован, Касвел та Мерівезер найближчі мої підлеглі. А серед вас я помітив лорда Тіріона, хоча змовляємось ми проти його батька.

– Мій батько вигнав мене з дому. – відповів Тіріон. – Але й без цього я все одно бився б на боці Старків. Тайвін Ланістер жорстокий з усіма, хто не такий як йому  треба. Елія Мартелл відібрала у Серсеї нареченого і він наказав Горі вбити її. Мій дід завів собі коханку, і коли його не стало, мій батько прогнав її вулицями Ланіспорту голою. Тож не судіть усіх за імˈям, мілорде.

– Вони знають усе? – запитав лорд Старк.

– Так. Я мусив їм це розповісти коли вони натисли на мене після недавніх подій, повˈязаних із візитами кількох бардів що виконували одну-єдину пісню. «У Кастамері дощ», зветься.

– А що спричинило ці візити?

– Гнівні листи, стосовно наших думок щодо його наказів майже двадцятирічної давності. – відповів лорд Тарлі. – Спершу ми отримали короткі відповіді з одним реченням: «Лева не цікавить думка овець». А потім прибули співці і заспівали нам ті самі пісні.

– І тоді ми всі прибули до лорда Тірела напередодні весілля лорда Віласа з проханням підняти нове повстання з метою зняття Тайвіна Ланістера з посади Руки Короля. – продовжив лорд Редвин. – Та лорд Тірел відмовлявся бо ще не час. Адже ми не могли розраховувати на підтримку тріумвірату північних королівств.

– І коли мене остаточно притисли я повідомив їм про наші плани. – завершив лорд Тірел. – Моя мати ще довго кипіла від люті, але зрештою мене б прозвали боягузом і негідним свого титулу якби я не знайшов достатньо контраргументів.

– Тоді і я мушу вам сказати що дехто також отримав цю інформацію від мене. Мої син і невістка. – мовив лорд Еддард.

– І Доран також в курсі справи. Як і всі його діти. – завершив Червоний Змій. – Мені досі цікаво як Арі ще досі не розщебетала цю звістку моїм старшим донькам чи таким своїм подружкам, як Сілва Сантагар чи Джейн Фаулер. Мабуть нарешті навчилася тримати свій язичок за зубами.

– Якщо ми заговорили про вашу небогу, то чи сподобався їй наречений? – запитав лорд Старк.

– О, повірте мені, сподобався аж дуже. – Оберін усміхнувся. – Доран скаржиться що краще б запропонував когось іншого. Арі й до того не старалася стримувати свої стогони, а тепер вона тільки й кричить який у Еддарда великий..

– Поменше деталей, ми все зрозуміли. – урвав його лорд Рован.

– Ех. От вмієте ви на найцікавішому. Та пусте. Щодо вашої доньки, лорде Старк, то Тристана і Сансу важко побачити не разом. Хіба що вночі, але і те через рік чи два минеться – все ж таки вона в одному замку з Аріанною живе. Бран та Дорі зазвичай разом розважаються у Водяних Садах. Але це ненадовго, адже скоро Квентін вирушить у Піднебесся щоб одружитися з Джейн Фаулер. Про ваших дітей наразі все. Як моя Лореза? Ще не замерзла?

– Вінтерфел – найтепліший замок Півночі, принце. Леді Лореза у доброму здоровˈї, і мій Рікон нарешті причесався і трохи підстриг волосся. Вони разом або граються з Кошлатиком, або бігають наввипередки у дворі, або няньчать Лео та Джоанну. Я боявся що їм буде важко подружитися, але раптом ваша донька дуже полюбила уроки у мейстера Лювіна і почала заохочувати до цього Рікона. Тож я дуже радий цьому. Дружба це перший крок до майбутніх стосунків.

– Радий це чути. Мабуть ми з Елларією навідаємося колись до вас. Що ж, із цим розібралися, тепер перейдемо до інших справ. Лорде Тіріоне, ви хотіли нам дещо повідомити?

– Так. Я вже попереджав лорда Джона і тепер кажу вам усім. Мій батько задумав криваву помсту. Він збирається змовитися з Юроном Ґрейджоєм і напасти на Туманний Острів.

– Звідки така інформація? – запитав лорд Ройс.

– Пташечки Варіса повідомили. Не дивуйтеся так. Варіс шпигує за сером Баристаном, а той веде переписку із сером Рікардом. Складіть до купи два і два й отримаєте чотири. Одна з його пташечок підслухала розмову мого батька з Мізинцем. Той повідомив про ще одну страшну штуку. Дикий вогонь під Червоним Замком, Великою септою Бейлора, Драконовим лігвом і ще кількома місцями. Безумець хотів у випадку повстання спалити місто щоб забрати з собою бунтівників. А тепер мій батько хоче дати цю річ божевільному пірату і вбити останню дитину Безумця. Що ви на це скажете?

– Потрібно підсилити гарнізон фортеці. Я попрошу лорда Мандерлі прислати  туди більше людей і кораблів. До того ж мені відомо що з Пентоса туди прислали кілька перероблених бід бойові кораблів. Потрібно буде доставити засоби захисту з берега.

– Цим займусь я. – відповів Червоний Змій. – лорд Толанд має декілька зайвих скорпіонів з повним запасом стріл та обслугою. Я напишу йому і він їх відправить.

– Чудово. А тепер, лорде Тірел, які новини зі столиці?

– Король вже менше випиває, але тепер зганяє злість на полюваннях. І ще королева зачастила до його спальні. Схоже щось підозрює.

– Це батькова кара за розбещення Джоффрі. Він знає про його, Мірселлине і Томенове походження, тому за його вказівкою Серсея повинна народити Роберту ще одну дитину, але від нього. Варіс і про це мене повідомляв. – пояснив Тіріон.

– А тут у нас можуть виникнути проблеми. Якщо ми доведемо відсутність прав на трон у Томена й Мірселли, то наявність у Роберта істинної дитини із зовнішністю Баратеона буде суттєвою перепоною на нашому шляху. – втрутилась Королева Шипів. – Що ми робитимемо із цим?

– Оголосимо спадкоємцем Стормс-Енду і віддамо кудись на виховання. Не у Вінтерфел. З мене досить заручників.

– Цим займусь я. – відповів лорд Таллі. – Це буде честю для дому Таллі та для Річкових Земель.

– Чудово, Едмуре. Є ще що обговорити? – запитав лорд Старк.

Присутні заперечно похитали головами.

– Тоді повернімося на танці…

___

Туманний Острів

– О так! О, бляха, так, Теоне! Я твоя! – стогнала від задоволення Елія.

Теон припав губами до ніжної шиї Піщаної Змійки і зосереджено встромлявся у її лоно. Вони вже три місяці як одружені, і залізороджений просто не тямився від свого щастя. Від щастя того, що Елія виявиться такою ж пристрасною як і більшість дорнійок.

– Ти така туга. – шепнув він їй на вушко і знову ввійшов на всю довжину під її гучний скрик.

– Твій член такий великий! Я від нього просто тану! А-а-ах, так! – у відповідь простогнала вона.

Ще кілька поштовхів, і Теон відчув як її стінки стискаються довкола нього, готові от-от витиснути з нього все, що він пропонував. Та сам він ще не був готовий кінчати. Схоже його походи у бордель дали йому витривалість в ліжку.

– Теоне, я… зараз… А-а-а-а-а-а-ах! – Елія смикнулась в нього в руках, і її соки покрили Теона аж до кореня.

– Хороша дівчинка. – промовив Ґрейджой і почав рухатись швидше, на скільки дозволяв змащений соками дружини член. Кілька митей, і ось він бурхливо вибухає, заповнюючи її плідну утробу своїм сіменем. Елія тільки пискнула і повалилася на простирадла. Теон ліг поруч і пригорнув її до себе .

Лежачи в обнімку з дружиною, Ґрейджой роздумував над тим, як іноді можна помилятися в житті. Одинадцять років тому він вважав своїм домом Пайк – сиру, відкриту всім вітрам руїну з лихим батьком і ще гіршими братами. Потім лорд Малістер вбив Родріка, а при обстрілі замку загинув Мерон. Його, ще малого шмаркача забрали як заручника, та жити він почав значно краще. Вінтерфел став йому домом. Робб та Джон замінили йому братів, попри те що він був старшим. Дейенеріс… так, він знав хто вона і кому обіцяна, та хто не пробує, той не знає. І краще б він цього не робив, бо принцеса скаржилась Джону, а той зривав злість під час спарингів. А зараз він має милу дружину і посаду на флоті Півночі, тож тепер може сміливо сміятися останнім. Адже Родрік з Мероном зараз гризуть землю, а він після смерті батька разом з дружиною і можливо дітьми отримає те, що його по праву. Яра буде плавати разом з ним і допомагатиме правити Островами, а Елія демонструватиме всім, що і жінки бувають із зброєю на «ти». Життя склалося краще, ніж могло бути.

– Теоне. – пролунав голос Елії.

– Так, мила. – відповів він.

– Я кохаю тебе.

Теон усміхнувся.

– Я знаю. – відповів він. – Ти це стогнеш кожен раз коли ми трахаємось.

– А ти?

– Що я? Чи також кохаю тебе? Так. Як можна не кохати таку як ти. Милу і водночас бойову дівчину. Ти зі своїм списом і я з мечем – непереможний дует у бою.

– Тобто я подобаюсь тобі не тільки через гарне тіло?

– Не тільки. Я бачив яка ти вправна зі списом. Залізороджені часто дозволяють жінкам брати участь у набігах. І тільки така як ти може бути мені камˈяною дружиною.

– А є ще інші?

– Колись були. Під час набігів на Річкові Землі залізороджені часто крали дівчат чи жінок щоб брати їх в ліжко. Їх називали морськими або соляними дружинами. Але вже давно ніхто так не чинить.

– Ти хочеш щоб повернулись старі часи?

– Ні. Якщо весь час усіх грабувати, то зрештою або почнуть відбиватися ті, кого грабують, або у них просто скінчаться ресурси.

– Полони мене. Візьми мене ніби я твоя морська дружина!

– А хіба я не роблю цього щоночі?

– Я хочу щоб ти трахнув мене грубо, так як залізороджені роблять це з морськими дружинами.

– Ти щойно зробила велику помилку, кохана. – прошепотів Теон перед тим, як припасти до губ дружини…

___

timeskip 4 місяці. Королівська Гавань

Тайвін Ланістер був розчарований. Заручини Аріанни Мартелл і Ренлі виявилися мертвонародженою затією. Поки він думав, Нед Старк легко обвів його довкруж пальця — тихо і без розголосу заручив її зі своїм родичем Еддардом Карстарком. І поки Ренлі ламався, давав неоднозначні відповіді та про щось перемовлявся з Лорасом Тірелом, дівка вийшла за північанина і вже навіть встигла завагітніти. Семеро бісів, як так швидко це могло статися? Щоб цього павича із Стормс-Енду вразили всі на світі громи і блискавки за його поведінку! Слід поговорити із Верховним Септоном щодо нової кари за педерастію. Пташечки Варіса іноді дуже багато розповідають про когось, а за додаткову платню вони працюватимуть на двох панів. Так він і дізнався що у позаробочий час Ренлі та Лорас таємно штурхаються в якійсь таверні на Блошиному Дні. Шлюб із Аріанною Мартелл відвів би від брата короля підозри. Але тепер доведеться шукати іншу. І підходящі варіанти тільки у клятого Волдера Фрея. Старого пердуна, котрому замість в могилі гнити все ще трахатись хочеться. Ренлі точно відмовить дівчині Фреїв без покарання за содомію. А з цим він піде на будь-який спосіб врятувати репутацію.

З роздумів його вивів голос вартового при дверях.

— Мілорде, до вас королева Серсея.

— Нехай зайде.

Серсея за цей час дуже змінилася. Наприклад зменшила кількість спожитого алкоголю та витрачених грошей на всілякі заморські цяцьки та витребеньки. Тепер вона носила одну і ту ж червоно-золоту сукню і турмалінове намисто. Довге золоте волосся збирала в просту зачіску, а на обличчя вдягала спокійний вираз. Майже як її покійна мати...

— Батьку, в мене новини. Приємні для тебе та мого чоловіка.

— І які?

— Я вагітна.

Лорд Тайвін щасливо усміхнувся. Та потім знову став серйозним.

— Хто батько?

— Роберт. Хто іще може бути?

— Ти казала мені те саме коли завагітніла Томеном. А потім я побачив що він зовні такий же як і Джоффрі та Мірселла.

— Батьку, ти сам наказав серу Баристану щоб завалив Джеймі більшим об'ємом роботи. Я б не встигла.

— У твоїх словах є логіка, донько. Роберт знає про це?

— О, бачив би ти його. Каже що має виплеснути щасливу енергію на полюванні.

— Яке ще в біса полювання?! Знаючи Роберта, він збере всіх підряд і пиячитиме тиждень!

— Ні. З ним підуть лише Ренлі, Лансель, кілька робітників псярні та сер Баристан із Джеймі. Менше людей — менше помпи. Хоче вперше в житті сам загнати кабана чи оленя.

— Хай спробує. Перекажи йому що я бажаю ні пуху ні пера і хай його кінь буде швидким, а спис влучним. Що-небудь іще?

— Ні. Лише звістка від шпигунів на Туманному Острові. Джон Фоґстарк домовився із лордом Монфордом Веларіоном про спільну операцію на Крокуючих Каменях. Йому вже набридли скарги купців із Волантиса на тамтешніх піратів. Поведуть кораблі Теон Ґрейджой та Оран Вотерс — лорд Монфорд потрібніший на Дрифтмарку.

— Мені байдуже на те що робить той байстрюк. Більше того, він чесно платить податки і завдяки йому діри в скарбниці стають все меншими і меншими. Якщо захотів погратися у Деймона Вигнанця - хай грається. Крокуючі Камені зараз мене не цікавлять і поки не буде сплачено Залізному Банку тримільйонний борг чхати я хотів на ті скелі. Якщо це все, можеш іти.

Серсея поклонилася і вийшла із солярію. А Тайвін одразу занепокоївся.

Пірати на Крокуючих Каменях були дуже і дуже хорошим прикриттям для його майбутньої операції. Їхній ватажок на прізвисько Барвистий Змій. Командував він набродом з Тайроша, Лісу та Міру, котрі знали тутешні води як свої двадцять пальців. І його люди мали допомогти Юрону Ґрейджою з нападом на байстрюка і дівчисько Таргарієнів. Якщо малий Ґрейджой і байстрюк з Дрифтмарку розженуть їх, то Юрон однією "Тишею" багато не наробить. Пірати мали у своєму розпорядженні десять чималих кораблів з встановленими на них метальними машинами. За особистим наказом лорда Тайвіна весь знайдений під Септою Бейлора та Червоним Замком дикий вогонь було вивезено підкупленими контрабандистами і відправлено як підтримку боєприпасами молодшому з Ґрейджоїв. Якщо ці кораблі перехопить флот Веларіонів  — нове повстання уже для реставрації Таргарієнів забезпечено. Тепер він мусить тільки покладати всі свої надії на богів та попутні вітри для його людей. Остаточне знищення Таргарієнів повинне відбутися зараз, або ніколи...

Chapter Text

XIII

Туманний острів

— Ласкаво просимо на Туманний острів, архімейстере Марвін. Це велика честь для нас, приймати таку непересічну особу як ви, — привітав гостя Джон.

— Для мене також честь зустрітися з вами, лорде Джон і вами, принцесо Дейенеріс. Розповіді про вашу вроду виявилися правдивими, хоча людям Цитаделі заборонено дивитися на жінок. Чи не виявите ви мені честь поговорити з вами віч-на-віч? Лише я, ви та леді Дейенеріс.

— Я не проти, архімейстере. Мій управитель Семвелл проведе вашого помічника до виділених вам покоїв.

— Чув, Аллерасе? Слідуй за лордом Тарлі. Зустрінемося на вечері.

— Зроблю так, як ви наказуєте, архімейстере, — відповів Сфінкс і приєднався до товстуна.

Приблизно чверть дороги Сем та Аллерас не розмовляли. Сем пильно вдивлявся у обличчя послушника, ніби шукаючи щось знайоме. Він ніколи не бачив мулатів, але дещо у обличчі Аллераса здавалося знайомим.

— Скажи мені, скільки тобі років? — почав розмову Сем.

— Дев'ятнадцять. А тобі?

— Стільки ж. І скільки часу ти провів із архімейстером?

— Я вже чотири роки як послушник, і навіть викував кілька ланок ланцюга.

— Ти хоч раз голився?

— Так.

— По тобі не видно. У тебе взагалі не росте волосся на обличчі. Я вмію відрізняти голені обличчя від безбородих.

Аллерас зам'явся. Схоже, цей товстун попри безпечний вигляд був дуже розумним. А такі небезпечніші за інших, і отже його афері загрожує розкриття. Але нічого. Тут батько, і він захистить його...

Раптом з перехресного коридору влетів якийсь охоронець, що запізнювався на зміну вартових, і випадково штовхнув Аллераса просто на Сема. Мулат не втримався і впав на товстуна. Сем повалився на спину, а Аллерас опинився зверху з притиснутими своїми губами до його.

"Чорт! Чорт! Чорт!"

Саме такі думки пролітали в голові Сарелли Сенд в ту мить.

Семвелл же широко розплющив очі та витріщився на неї. При їх контакті він відчув, що груди в Аллераса жіночі, повні. А між ногами… це був не член, а просто чимось напхані бриджі.

— Ходімо до покоїв. — У Сема тремтіли руки та голос.

Коли вони дісталися до гостьових покоїв архімейстера і його послушника, Сем надійно зачинив двері і почав поспішну розмову.

— Ти не хлопець! Ти дівчина. Зараз же кажи хто ти така і як у Цитаделі тебе не виявили?

— Так. Я дівчина. Мене звуть Сарелла Сенд. А в Цитаделі ніхто нікого не мацає між ногами, тому й не виявили.

— Хтось іще знає, хто ти насправді?

— Тільки архімейстер та мій батько. Ти ж знаєш тепер, чия я донька.

— Тільки донька принца Оберіна могла б влаштувати таку аферу. — Сем усміхнувся. — Я не розкрию тебе, можеш не хвилюватися. Але...

— Ти не можеш ставити тут умови, бо мій батько знаходиться у цьому замку, — різко перервала його дівчина.

— Гаразд, — здався Сем. — Я нікому не розповім.

— Чудово. А щодо нашого зіткнення… це був?

— Так. Це був мій перший поцілунок.

Сарелла посміялася з цього.

— Що? Ти бачила мене? Яка дівчина гляне на таку свиню як я?

— Зате ти розумний. Скажи, що син Рендила Тарлі забув на Півночі?

— Батько хотів здати мене у Нічну Варту, бо я поганий воїн. Але Джон врятував мене. Батько трохи побурчав, але мені байдуже. Хай Дікон керує Горн-Гіллом. Я тепер довірена особа одного з найбагатших лордів Півночі. Тут мені значно краще, ніж у батька.

— І чому ти став довіреною особою лорда Джона?

— Бо мейстер Лювін сказав, що якби батько не був скупим, то я б став чудовим мейстером. Мене завжди більше цікавили книги, ніж мечі. І якби не це, мене б зараз забили у тренувальному дворі Чорного замку.

— Ми з тобою однакові у плані захоплень. Я люблю вивчати історію цих земель. Я завжди розглядала старі руїни, адже там можуть зберегтися фрески, які б розповідали про те, чим захоплювалися власники тих будівель. Це дуже цікаві речі.

— Я також займався подібним. Тільки любив читати про історію свого дому і Розлогу в цілому. Але навряд чи дівчатам більше подобаються розумні, ніж лицарі чи просто красені.

— Не всім. Мене більше цікавлять розумні. — Сарелла усміхнулася.

— Радий це чути. — Сем почервонів від компліменту. — Тоді я залишу тебе. Зустрінемось на вечері...

___

Вузьке море. Десь біля Крокуючих Каменів

Теон пильно вдивлявся в обрій, виглядаючи ворожі кораблі. Двадцять кораблів із Туманного острова та Дрифтмарку із приблизно двома тисячами бійців готувалися до битви з піратами. Вітер був попутнім, що віщувало хороший результат майбутньої битви. Але всі моряки та солдати готувалися до будь-якого повороту подій.

На «Морському Змії» — флагмані відісланої флотилії Веларіонів і зібралися всі командири операції. Головнокомандувачами були сам Теон і Оран Вотерс — брат-байстрюк лорда Монфорда Веларіона. Як довірені радники їм допомагали сер Девос Сіворт (за рекомендаціями лорда Стенніса як чинного Майстра над кораблями) і Гролео, капітан корабля «Садулеон» (котрий тепер звався «Голодний Вовк» на честь короля Півночі Теона Старка, що ходив з вогнем і мечем аж на батьківщину андалів) — досвідчений моряк, що не один раз захищав свій крам від тайроських чи лісенійських піратів. Теон не був досвідченим моряком чи командиром, але посада від лорда Старка зобов’язувала брати на себе відповідальність та приймати рішення. «Колись дядько Віктаріон також слухав думки діда Квелона і вчився на його досвіді», — думав він під час кожної наради. І саме зараз розпочиналась остання перед майбутньою битвою. Така, що мусила визначити остаточну стратегію знищення піратів.

— Отже так, шановні, — розпочав Вотерс. — Наша ціль все ближче, та ми все одно не одностайні в тому, як вибивати піратів з насиджених місць. Що робимо?

— У нас двадцять кораблів, що несуть важке озброєння, — відповів сер Девос. — Якщо обстрілювати острови, то пірати вступлять в бій, і з ними розправляться наша піхота й лучники.

— А я б запропонував дещо інше, — приступив до розмови Гролео. — Пірати найбільш за все люблять здобич. Нам знадобиться великий корабель без солдатів як приманка. Пірати спокусяться на золото чи їжу, викажуть себе і потраплять нам в руки. Крокуючі Камені це цілий архіпелаг і у нас буде вдосталь місця, щоб сховатися.

— Ви пропонуєте ризикнути одним із кораблів лорда Джона чи флоту Веларіонів? — перепитав Оран.

— Якщо ворог затягне нас у бій на їхній території та їхніх умовах, то шансів у нас небагато. А так у нас буде чисельна перевага в кораблях і воїнах.

— Я не можу піти на такий ризик. Якщо Монфорд побачить, що його флотилія зменшилась хоча б на один корабель він мене зі скелі зіштовхне! — опирався лорд Вотерс.

— А хто сказав вам, що ми втратимо кораблі?

— Ніхто не застрахований від цього.

— А може краще послухаємо того, хто знає краще ці острови? — запитав Теон. — Сер Девос, ви колишній контрабандист. Як часто ви тут бували?

— Крокуючі Камені це ідеальне місце для переховування контрабанди, — відповів Цибулевий Лицар. — На одному з ось цієї групи є дуже просторий грот, де за бажання можна заховати і десяток кораблів. — Він вказав на центральний острів, ближче до територій, що належали Вільному місту Тайрос. — Скоріше за все пірати ховаються там. Ми зможемо дістатися туди за два дні. Та якщо до нас підпливе корабель під тайроськими прапорами, нам доведеться довго пояснювати, що наша флотилія не несе загрози місту.

— Це лише непідкріплене фактами припущення, — заперечив Гролео.

— Але цілком ймовірно, що дорогою туди ми ще наткнемося на ворожі кораблі, — став на бік Девоса Оран. — Я підтримую цей план. Чи решта згодні? Бачу, що так. Тоді швидко повідомте решту кораблів.

— Мілорди! — раптом до них підбіг зв’язківець. — Повідомлення із «Чорного Вітру»! Схоже, капітан Яра побачила ворогів.

Теон, Оран, Гролео і Девос взялися читати послання. Яра повідомила, що її спостерігач побачив кілька кораблів без прапорів, котрі поспіхом відпливали на південь у бік Лісу та Літніх островів. Схоже, це були пірати.

— Підняти всі вітрила! — скомандував Оран. — Конлі, сигналь усім іншим кораблям про перехід на швидкість атаки! Всі інші по місцях!

Матроси та солдати одразу влаштували лютий шарварок. Помічники Вотерса тільки й вигукували вказівки, щоб швидше рухалися. Лучники натягали спущені тятиви і перевіряли стріли на справність. Піхота гострила мечі та сокири. Теон помітив, як Елія вдягає свій панцир, після чого перевіряє древко списа на наявність пошкоджень. Попри його гучне несхвалення Піщана Змійка таки взяла участь у цьому рейді. Ґрейджой заприсягся, що битиметься поруч із нею, щоб у разі потреби захистити її від небезпеки.

— Хвилюєшся? — він підійшов до неї ближче.

— Трохи, — вона розкрутила свій спис над головою. — Не дочекаюся, коли покладу свого першого ворога!

— Боїшся?

— А повинна?

— Так. Але в цьому нема нічого соромітного. Бо як казав мені лорд Старк, лише у хвилини страху ми по-справжньому сміливі. А хто боїться, той має клепку в голові.

— Тоді позмагаємося? Хто більше покладе піратів, той і обере ім’я дитині.

— По руках. Стривай! Дитині? Ти...

— Так, Теоне. Я вагітна.

Теон у цей момент неначе відлетів кудись далеко. Кудись вище хмар, сонця і зірок. Яке ж це щастя — знати, що скоро станеш батьком.

— Пообіцяй мені, що не будеш лізти на рожен. Обіцяєш?

— Якщо я не лізтиму на рожен, то змагання буде безглуздим. Тому вибач.

— Я знав, що ти це скажеш. — Теон пригорнув її і міцно поцілував. — Будь неподалік.

— Гаразд. — Вона відсторонилася, і обхопила спис міцніше...

___

Битва була недовгою. Лише чотири із півтора десятка піратських кораблів прийняли бій. Перший розстріляли із скорпіонів «Чорний Вітер» і «Лютововк». Три інші було взято на абордаж і солдати Веларіонів та Фоґстарків вступили з піратами в бій. Лучники нещадно поливали один одного дощем із стріл, а бійці ближнього бою люто рубали і кололи неприятеля. У бою загинуло понад дві сотні піратів. Ще шістдесят потрапили у полон. Теон власноруч вбив праву руку Барвистого Змія — високого літнійця на ймення Деггу. Бився чорношкірий пірат здоровенним бойовим молотом, але Теон вдосконалив свої вміння у володінні мечем спарингами з Рікардом Сендом. Загалом Ґрейджой вбив двадцятьох ворогів. Його дружина — сімнадцятьох. Дівчина не сумувала поразці, адже від її чоловіка варто було очікувати кращого результату — військова справа є питомо чоловічим заняттям.

Оран Вотерс радів — жоден із кораблів Веларіонів не постраждав. Найбільшими пошкодженнями виявилися стріли ворогів, що застрягли в обшивці, але це були дрібниці. Що не було дрібницями, то це те, що пірати втекли із Вузького моря. А Теон мав чіткий наказ — не покидати вищезгадане море. Тому було вирішено повернутися додому із мінімальними втратами і трофейним кораблем-лебедем, відбитим у піратів. Власників цього колись торгового судна з Літніх островів було вбито, тож формально це не крадіжка.

На честь перемоги та майбутнього батьківства, Теон вирішив влаштувати маленьке свято. Солдатам дозволили викотити діжки з вином і пити скільки душа забажає аж до Дрифтмарку. Вже там дві флотилії розлучалися, і чи випаде можливість нових спільних рейдів, не знав ніхто. Тому солдати з обох островів вирішили веселитися як у останній день. На відміну від простих смертних, лорди та офіцери випили тільки по келиху. Хоча б хтось повинен подавати приклад простим матросам...

___

Королівська Гавань, Червоний замок

Тайвін Ланістер саме завершив перемовини з Тайхо Несторисом, клерком із Залізного Банку, щодо виплати боргу Корони. Правдою-неправдою, але ще півмільйона золотих драконів буде відправлено у Браавос протягом трьох днів. Клерк виявився цікавим співрозмовником і досить-таки поступливою людиною, бо ввійшов у положення і зрозумів, що повернення боргу за один платіж — річ, що може спричинити повстання. А нова війна це останнє, чого хотів би Вестерос у ці непевні дні.

«Все-таки майстерність не зменшується з приходом старості», — роздумував Старий Лев, попиваючи літнє вино з Волантиса — подарунок Несториса на честь вдалої угоди. Привід трохи розслабитися нарешті з'явився. Серсея нарешті поводиться так, як має поводитися зразкова дружина і королева, Роберт менше пиячить, Мала Рада виконує все без заперечень. Лишилося тільки позбавити Стенніса посади і поставити замість нього когось свого. Лорд Фарман просто ідеальний варіант. Але тимчасовий. Коли Юрон Ґрейджой виконає наказ і отримає Залізні острови, Тайвін нібито за гарантії не нападати на західне узбережжя віддасть йому посаду Майстра над кораблями. І зробить те, чого не зробили дракони за століття правління — остаточно інтегрує острови у Сім Королівств. Усе ж насправді так просто...

Та зі спокійних думок його вивів охоронець.

— Мілорде, до вас лорд Ренлі. Каже, що це терміново.

— Якщо це терміново, то чого ти його тримаєш? Впусти.

Ренлі вперше в житті нагадував свого брата Стенніса виразом обличчя. Його одяг був брудний і місцями подертий, а обличчя покривали коричневі смуги. Схоже, все значно гірше, ніж Рука Короля міг собі уявити.

— Мілорде, мій брат... то був здоровенний кабан, а Роберт сильно впився... Я сам не знаю, як він на ногах тримався...

— Видихніть, лорде Ренлі, і скажіть коротко і ясно.

— Король Роберт помирає.

Тайвін зблід і впав у ступор.

— Як?! Від чого?! Чому?!

— Він сильно напився і почув, що собаки занюхали великого кабана. Роберт в п'яному угарі схопив спис і пішов шукати звіра. Казав, що зробить це сам. З ним пішов тільки Лансель бо мій брат весь час вимагав пити. Коли ми наздогнали його, кабан був уже мертвий, а Роберт важко поранений. Лансель розповів, що кабан уже поранив Роберта, але він все одно стояв, поки не заколов тварину...

— Досить подробиць! Хто зараз з моїм зятем?!

— Лише королева з дітьми, сер Баристан, сер Джеймі та Лансель.

— Проведіть мене до нього, швидше!

Коли Ренлі з Тайвіном зайшли у кімнату з пораненим Робертом, лорд скелі Кастерлі зморщив носа від смороду. Так не смерділо навіть Блошине Дно в літню спеку. Роберт лежав на закривавлених покривалах і розмовляв із Серсеєю. На диво, донька зберігала спокій. Мірселла й Томен плакали від того, що «батько» помирає і більше не повернеться. І як тут не плакати? Король помре, залишивши державу в боргах на малолітнього хлопчика, який має менше прав на трон, ніж Дейенеріс Таргарієн та її син. Але нічого. До повноліття Томена він, його дід, усе владнає. І про часи Томена з домів Баратеон і Ланністер ще згадуватимуть як про часи Старого Короля...

— Ланістере... — прохрипів Роберт. — Підійди. В мене руки німіють... Остання воля короля. Серсеє... і всі решта... вийдіть.

Серсея взяла дітей за руки і вивела з кімнати. А Роберт знову захрипів.

— Пиши. «Я, Роберт з дому Баратеон, титули, призначаю лорда Тайвіна Ланістера, титули, лордом-захисником королівства до повноліття спадкоємця, принца Томена з домів Баратеон і Ланністер. Король Роберт з дому Баратеон, титули». Написав?

— Так, Ваша Величносте.

— Тоді дай сюди. Хоч закарлючку поставлю. — Роберт тремтячою рукою підписав указ. — Поклич сера Баристана для запечатування.

Сер Баристан прочитав останній указ свого короля, після чого підтвердив, що все правильно і що лист можна запечатати. Коли Тайвін Ланістер зробив це, Роберт знову заговорив.

— Нед. Я не можу померти, не попрощавшись з другом! Де Пайсел? Хай негайно шле ворона у Вінтерфел! Я не хочу здихати, не поговоривши з другом!

— На жаль, лорд Старк не з'явиться тут у цей момент, — відповів Ланістер. — Поки він дістанеться сюди, ви помрете три чи чотири рази. Мейстер Пайсел був категоричним у своєму висновку.

— Я завжди знав, що треба було пробачити йому прихисток дівчиська Таргарієнів! Він мав бути на вашому місці, лорде Тайвін! Тоді напишіть йому. Напишіть, що якщо він не явиться сюди на мій похорон, то мій привид буде діставати його до смерті!

— Мейстер Пайсел уже мабуть відіслав звістку до Вінтерфела.

— Тоді дайте мені папір і перо! Я сам напишу прощального листа. На деякий час у мене ще вистачить сил і на таку дрібницю. Вручите йому як прибуде.

І коли його прохання було виконано, Роберт з безумним блиском в очах писав листа. Закінчивши, він подав його серу Баристану і знову заговорив:

— Запечатайте його і вручіть тільки Неду. І нікому більше. Це моя остання воля. Покляніться мені, сер Баристан.

— Клянусь честю лицаря Королівської Гвардії. — Старий лицар схилив голову.

— Чудово. А тепер залиште мене самого. І дайте чогось, щоб зменшити йоханий біль.

Лорд Тайвін та сер Баристан вийшли з кімнати, де помирав король. Перший одразу рушив до Серсеї прояснити ситуацію, а лицар зайняв пост біля дверей.

Серсея сиділа у своїх покоях, щойно вклавши спати обох дітей. На її щоках застигли потоки сліз, а вираз обличчя був порожнім. Напевно, хоч якоюсь частинкою душі вона змогла полюбити свого чоловіка. Але зараз не до сентиментів. У них серйозна розмова.

— Твоя робота? — почав її батько.

— Що саме?

— Загибель Роберта. Ти організувала це?

— Як ти смієш таке говорити?

— Так само як ти — спокушати рідного брата! Це ти знову почала його споювати?!

— Ні! Він сам взяв з собою вино! Я тут ні до чого!

— Авжеж. Ти думаєш, твій батько такий дурний, що повірить у нещасний випадок на полюванні?! Я певен, ти під'юджувала його взяти з собою випивку заборонами. Так було?

— Так! Так! Я хотіла вбити його. Він би побачив дитину з чорним волоссям і блакитними очима, і поворушивши рештками свого мозку зрозумів би, що Джоффрі, Томен і Мірселла не його діти! А ти знаєш, що б він зі мною за це зробив?!..

— Я б захистив тебе, бо ти моя донька! Невже ти забула, що леви не кидають своїх?!

— Якби так було насправді, ти б не вигнав Джоффрі із королівства.

— Джоффрі не треба було показувати свою невихованість, а тобі — розбещувати його! Все! Моєму терпінню прийшов кінець! Як тільки ти народиш останню дитину Роберта, я віддам її Стеннісу на виховання. А тебе відішлю у скелю Кастерлі під домашній арешт! І навіть не думай мене розчулити — не в тому ти зараз положенні!

Серсея не могла робити нічого, окрім як гірко плакати над наслідками своїх діянь...

___

Передавши свої обов'язки охорони королівської кімнати серу Мендону Муру, сер Баристан рушив до Вежі Білого меча. Варіс уже напевно знав про те, що трапилося на полюванні, і час реалізувати їхній план. Час надіслати листа лорду Старку із сигналом до дій.

Уже в таємному тунелі він зустрів євнуха. Павук був як завжди при незворушному виразі обличчя та легкою усмішкою на губах. Схоже, «пташечки» вже нашептали йому про смерть короля.

— Схоже, наш план потроху приходить в дію, — почав лицар.

— О, так, мій друже, — відповів євнух. — Але спершу нам треба підготувати підґрунтя для рокошу. Лорд Старк уже має підтримку більшості королівств та домів, та спершу треба всіх повідомити. Мої пташечки уже відлетіли, і несуть на своїх крилах сумну звістку. Можливо нове повстання підніметься десь за кілька місяців після похорону короля, а може й за рік. Принц ще не знає, ким є насправді, і невідомо як поведеться дізнавшись. Нам слід діяти обережно й філігранно. Будьте готові до найгіршого, сер Баристан.

— Як і ви, лорде Варіс.

Покинувши тунель, Варіс одразу викликав одну зі своїх «пташечок». Слід було надіслати звістку Іліріо. Час реалізувати їхній план. Щоправда, Ертур Дейн скоріше за все розкриє їхній фарс. І тоді може повторитися Війна Дев'ятипенсових Королів, якщо не Червонотравне поле. Останній Блекфайр проти останніх Таргарієнів. Король помер. Хай живе новий король. Mirros mōris, mirros rhaenagon (Щось закінчується, щось починається)...

Chapter Text

XXIV

Туманний острів

Джон сидів у своєму солярії, переглядаючи звіти сера Озріка та Оберіна. Поки що його вотчина була найбезпечнішим місцем у Сімох Королівствах. Завдяки портовій варті та селищній міліції, на острові не з'являлися ні грабіжники, ні беззаконники. Щодо зовнішніх зв'язків — із Браавосу прибули торгові судна з цінною місцевою деревиною, молюсками та рибою. Вдалося укласти торговий договір з ібенійськими китобоями — китове м'ясо і жир в обмін на місцеві деревину, парусину та канати для кораблів і залізо для гарпунів та зброї. Іще Червоний Змій нахвалявся, що скоро вдасться укласти угоду з Міром, Лісом і Тайросом. Їх зацікавив ринок збуту тканин, вина та господарських товарів і можливість купувати за нижчими цінами місцеві ювелірні вироби. Джон тільки радів цьому. Драконів діамант приніс йому нечувані прибутки. Скоро він поговорить із лордом Мандерлі щодо купівлі незалежності від нього і можливості відповідати безпосередньо перед Вінтерфелом. Та поки що це не на часі.

Архімейстер Марвін з послушником вирішили залишитися тут як можна на довше. Перший виявився другом мейстерів Волкана і Лювіна. Марвін зазвичай сидів у покоях Волкана і щось активно обговорював. Аллерас же здружився з Семом, і Джону ця дружба здавалась дивною. Аж дуже часто Сем позирав на Сфінкса, мов на дівчину своєї мрії. Та й сам Аллерас аж дуже фамільярно спілкувався з Німерією та Обеллою. Ніби вони були близькими родичами. А сам Оберін ставився до нього як до рідної доньки. Чорт, тут щось нечисто. Треба сказати Ертуру, щоб поставив за мулатом нагляд, бо щось тут нечисто. Або ж напряму запитати Оберіна, що це в біса таке.

Та не тільки таємничий Аллерас бентежив голову Джона. Позавчора прибув дарунок батька на честь річниці його з Дені шлюбу. І під красивими плащами виявилося ще одне дно, за яким ховалися ще три драконячих яйця. Три драконячих яйця, котрі, як казав батько, по праву належать Валарру та його ще ненародженим (точніше незачатим) братам і сестрам. Були то яйця Вермакса, дракона, на якому літав принц Джейкерис, син королеви Рейніри, і колись навідувався у Вінтерфел. Криваво-червоне, жовто-жовтогарячо-буре та біло-синє яйця були відкладені у замку і зберігалися в крипті. Для чого? Ніхто не знає відповіді на це питання. І це диво, що ці яйця не знайшли і не запідозрили щось нечисте. Хоча, якщо батько віддає йому цю таємну реліквію, отже щось задумав. Тільки Джон не хоче ніякого трону. Ні залізного, ні золотого, ні деревˈяного. У нього є любляча дружина, маленький син і землі, які приносять йому чималі дивіденди. Для чого йому пертися у смердючу діру, що зветься столицею, і щодня чекати удару в спину?

— Мілорде. — У солярій зайшов Векс. — Мілорде, лорд Теон повернувся.

— Чудово. Я зараз же зустріну його.

Джон вибіг із замку і рушив до портової брами. Із гавані вже рухалися колони його солдатів. І повернулися з походу не з порожніми руками. Красивий корабель-лебідь із Літніх островів тепер прикрашав увесь флот дому Фоґстарк. Напевно його відбили у піратів. Теон мабуть дуже собою пишається. І он він іде, трохи втомлений, схудлий, але як завжди веселий. Напевно перша перемога так на нього подіяла. Поруч із ним йшла Елія. Від тієї трохи бешкетної дівчинки не залишилося й сліду. Тепер вона доросла шістнадцятирічна воячка і майбутня володарка Залізних островів. Схоже, Теон зміг полюбити її, як і вона його, хоч і шлюб був політичним. Схоже, цього разу боги змилосердилися над домом Старк та його союзниками, якщо останні шлюби виявилися щасливими.

— Ласкаво просимо додому! Бачу, битва була неважкою, якщо повернулися більшим числом кораблів, — почав розмову Джон.

— Так і є, брате, — відповів Теон. — Крокуючі Камені знову вільні для мирного судноплавства. І крім цього є ще декілька чудових новин. По-перше, лорд Веларіон похвалив наш флот, і бажає частішої співпраці. А по-друге, ми з Елією раді повідомити тебе, що чекаємо дитину.

Джон щасливо усміхнувся. Авжеж він був радий за друга. І Оберін зрадіє онукові. Може трохи поскаржиться, що зять і донька змушують його почуватися старим, але це буде скоріше жартома, ніж всерйоз. Чому б не радіти тому, що твої діти ростуть і народжують своїх дітей?...

___

Вінтерфел

Лорд Старк милувався першими не дуже вдалими кроками онука. Маленький Лео вже пробував говорити перші слова, чим дуже розчулював своїх батьків та діда. Усі ледь не заплакали від щастя, коли хлопчик пролепетав «тато». Робб тоді був на межі між сміхом та сльозами, а Маргері наполегливо просила сказати «мама», що малюк і зробив після десяти повторень цього слова. Сталося це приблизно місяць тому.

А тепер Лео майже не замовкає. Після «тато» і «мама» з його губ пролунали і «дідо», «Їкон» (коли нарешті з'явиться немовля, що чітко вимовлятиме всі звуки), «Анна» (тому що «Джоанна» виявилося занадто довгим і складним), його власне ім'я і ще декілька інших. Таких як «Годо». Годор весь час повторював своє ім'я, а Мардж з Роббом дуже любили кінні прогулянки у вільний час і завжди брали на них сина. Годор гледів їхніх коней і на кожну похвалу з боку лорда і леді говорив те єдине слово, яке міг говорити, і вже дуже швидко Лео також почав повторювати за ним. Але в силу нездатності вимовити літеру «Р» Лео ковтав її, і замість «Годор» виходило «Годо». Усіх це веселило, і на деякий час забувалося горе від втрати попередньої Леді Вінтерфелу.

— Шкодую, що пропустив твої перші кроки, сину, — зітхнув лорд Старк.

— Але ти бачив, як це було у Санси, Арії, Брана і Рікона, тату, — відповів Робб. — Як думаєш, Валарр уже також ходить?

— Твій брат швидко став на ноги, як і Дені. Десь у десять місяців, якщо не помиляюся. А коли зміцнів, то навіть вибирався з колиски і стояв біля Дені, коли вона спала.

— Оце я розумію любов, — пожартував Робб.

— Мати розповідала мені, що Гарлан і Вілас мене стерегли по черзі. — Тепер усі сміялися із слів Мардж.

Нед поглянув на свою щасливу родину і на мить засумував. Декого тут бракувало. Наприклад, Кейтлін. Певна річ, вона б раділа за старшого сина. Або ж Брандон. Напевно, якби його старший брат не був таким імпульсивним, Робб був би його сином. А Джон ріс би в Королівській Гавані чи на Драґонстоуні. Можливо його б і тоді одружили з Дені. А може й з Рейніс — старшою єдинокровною сестрою. Та байдуже. Ліанна була б живою. Вона б любила і своїх племінників, і своїх онуків. Це був би ідеальний світ — без змов, інтриг і клятої політики. У цьому світі він, можливо, також бачив би, як ростуть Джон і Дейенеріс. І з ними гралася б Ліарра. А Ешара, її прекрасна мати, подарувала б йому ще кількох дітей. Та на жаль цього світу не існує. Є тільки жорстокий світ, де мейстери, що покликані просвічувати людей, лише сприяють невігластву і борються з тим, чого не можуть осягнути своїм розумом; лорди затівають між собою війни з нудьги; королі пиячать або доводять власний народ до злиднів. Такий світ має зникнути. З вогнем і кров'ю.

— Мілорде, — у покої вбіг мейстер Лювін, — ворон із Королівської Гавані.

— Чорні слова на чорних крилах? — запитав лорд Старк побачивши сумне обличчя мейстера.

— Боюся, що так, — відповів той.

Еддард узяв листа і почав читати. О боги. Його друг. Його названий брат. Роберт...

— Щось трапилося, батьку? — запитав Робб.

— Король помер. Нещасний випадок на полюванні...

«...Хай пиячить скільки влізе, і не напивається. І хай одного дня це заведе його в могилу...».

«Ох, Ліанно. Твій проклін втілився у життя цілком і повністю».

Роберт після становлення королем тільки те й робив, що пиячив, тягав до ліжка повій та полював. І все це перед очима Джона Арріна, який чомусь дозволяв це. Ліанна на смертному ложі прокляла його. І її прокляття легко втілилося в реальність. Бо тільки в п'яному угарі Роберт міг стати жертвою нещасного випадку на полюванні...

— Що робимо? Ти скажеш Джону про його походження? Ти поклявся, батьку. А клятви перед Святим Ликом не можна порушувати. — Робб був категоричним у своїх словах.

— Усе зроблю як належить. Але після похорону Роберта. Скоріше за все він ще живий, але на порозі смерті. Я мушу побачити, як мого друга кладуть у крипту під Септою Бейлора. І лише тоді Джон дізнається правду, — тремтячим голосом відповів батько.

— А якщо він відмовиться? А якщо він не захоче трон? Що тоді? — запитала Маргері.

— Не захоче він — захоче Дейенеріс. І захочуть наші союзники. Я певен, що Доран Мартелл уже піднімає знамена, а Стенніс готує ноту недовіри до королеви. Повірте мені, навіть Роберт не мав такої підтримки вісімнадцять років тому. Гріх не скористатися такою ситуацією, — відповів лорд Старк.

— Тоді й ми кинемо заклик по всій Півночі. Щоб наші війська уже перетинали Тризубець, коли флот Туманного острова висаджуватиме десант біля Долини Сутінок.

— Чудова думка, сину. Та спершу про це мусять знати лорди Півночі. Мейстере, через два тижні розішліть воронів із закликом.

— Слухаюся, мілорде.

— Робб, залишаю тебе за старшого. Тобі нічого робити у столиці. Зі мною все буде гаразд: Вартовий Півночі завжди ходить із великим загоном охоронців. Керуй мудро і чини так, як вчинив би я.

— Так, батьку...

___

Туманний острів

Джон саме завершував перегляд листів. Було вже близько дев'ятої вечора, та він засидівся у себе, бажаючи зменшити кількість роботи на завтра, щоб провести більше часу з родиною. Дені вже звикла до цього і не нарікала. Сем весь час просив передати цю роботу йому, але Джон весь час відмовляв. Він тут лорд, а Сем лише веде підрахунок припасів та фінансів, тож не йому підписувати листи. Хоча, певною мірою він правий. Лорд не весь час повинен сліпнути над паперами. Можливо на якесь свято Джон передасть ці обов’язки своїй правій руці. Та поки що він робитиме усе, що має робити. А бути гарним татом в нього ще буде час.

Валарр уже ходить. Навіть більше — бігає. І тішить своїх батьків першими словами. Його перше слово «мама» пролунало під час сніданку. Дені того дня заплакала від щастя. А Джон стримував скупі чоловічі сльози, коли його хлопчик пролепетав «тато». Арія тоді сміялася з них обох, поки Валарр не мовив «Ая». Спершу Джон не зрозумів, що це означало, але потім зрозумів, що його син назвав імˈя своєї тітки. І тоді настав час Арії проявити радісні емоції…

Відклавши останнього листа, Джон вирішив піти до мейстера Волкана, щоб дати вказівки щодо наступних листів. Завтра має повернутися Оберін, і тоді вони проведуть нову нараду щодо наступних переговорів. Зараз найлегше йшла торгівля з Браавосом, Пентосом і Дорном. Трохи гірше — із Норвосом, Міром та Лісом. Тайрос і Когор поки розмовляли неохоче. Точніше, Тайрос бажав, щоб упійманих злочинців відсилали до них як рабів, чого Джон точно не міг здійснити. Когор у плані рабства був приблизно таким же. А шкода, бо Джендрі хотів собі компаньйона із цього міста. Але зрештою, як вода точить камінь, так і бажання прибутку змусить їх піти на поступки.

Вийшовши у коридор, Джон раптом побачив Привида, що стрімко біг до нього. І раптом відчув різкий біль у правому плечі. А потім його тіло заніміло, і лише язик та щелепи могли ворушитись.

—  Варто! Рікарде! Хто-небудь! — прокричав Джон у відчаї.

—  Мій бідолашний лорде. — Раптом до нього підійшов мейстер. — На жаль, я мусив це зробити. Я мусив піти на співпрацю з Тайвіном Ланістером. Він бажає вашої смерті, і я повинен піднести ваше тіло Юрону Ґрейджою, як тільки він сюди прибуде.

—  Як ви могли? Я ж платив вам. Я довіряв вам.

—  Конклав бажає знищити дім леді Дейенеріс, як і лорд Тайвін. Вони погрожували мені позбавленням ланцюга і смертю. Та я не дам вас убити так просто. Тайвін Ланістер повинен померти. Я даю вам цю річ. — Мейстер приєднав до його лівого передпліччя дивну річ, схожу на наруч з дротиком. — Це винахід ассасинів з Лісу. Коли побачите Тайвіна Ланістера, стисніть кулак, і дротик, змащений сумішшю отрути мантикори та вовчого аконіту, миттю вбˈє того, в кого влучить. Так ви зможете помститися за свій дім. А тепер прощавайте. Я спробую врятувати ваших дружину та сина.

—  Зрадник! — заволав Артур вбігаючи у голл. Він миттю вихопив меча і одним ударом зніс мейстеру голову. А потім схилився над непорушним Джоном і втупив погляд у нього. — Тримайтеся, мілорде, я не дам вам померти.

—  Леді Дейенеріс та лорд Валарр. Врятуй спершу їх, Рікарде, — прохрипів Джон. — Облиш мене, я знаю, що робити. Я сам дістану Ланістера.

—  Я клявся захищати вас!

—  Сюди вже пре Юрон Ґрейджой. Підніми гарнізон і врятуй Дені... — і раптом залунали звуки великих сигнальних рогів. Тривога.

А потім дивна зелена вогняна куля влучила з вибухом у східну вежу…

___

Теон уже був готовий до бою. Він саме завершував огляд кораблів, для якого вдягнув свій обладунок та повісив на пояс меч. І тепер, побачивши ворожі кораблі, він дістав меча і скомандував усім матросам, що залишались на кораблях, виходити на перехоплення. Пˈять бойових когів виступили вперед. А з берега дружні метальні машини відкрили вогонь по ворогах.

Ґрейджой кинувся у бій як тільки кораблі зблизилися. Вороги виявилися піратами, які накивали пˈятами з Крокуючих Каменів. Теон рубав і колов ворога, наче це були загарбники з Ессоса. Бійці з інших кораблів слідували прикладу командира. Пірати пробували відбиватися, перестрибувати на кораблі Фоґстарків чи просто відстрілюватися з луків. Коли шкіпер ворожого корабля упав без голови, решта команди здалася. Ще три чи чотири кораблів другої лінії пішли на дно від вогню з берега. Та раптом зелена вогняна куля впала на палубу, вибухнувши смарагдовим вогнем. Теона вмить відкинуло вбік, і більше залізороджений нічого не бачив і не чув…

___

Артур зібрав усіх гвардійців та повів їх до гавані. Замок палав. І це зелене полумˈя було йому дуже знайомим з часів Королівської Гавані. Дикий вогонь був улюбленою річчю Безумця. Сотні, якщо не десятки нещасних згоріли у дикому вогні за його божевільними наказами. І тепер наявність цієї речовини у нападників означає одне: це був наказ Тайвіна Ланністера. І схоже, Старий Лев знайшов старі запаси свого старого друга…

Юрон Ґрейджой, схоже, злигався з тим, чий флот спалив десять років тому. Уже було темно, і розгледіти «Тишу» серед ворожих кораблів було неможливо. Хоча скоріше за все корабель Воронячого Ока знаходиться десь у третій лінії. Та байдуже на нього. Головне витримати наземну атаку. Ворогів менше, та вони занадто покладаються на дикий вогонь. А Юрон може його зекономити навмисно. Тому в принципі їхній напад відбити можна. Хоча й самим не варто занадто розслаблятися.

—  Хто ми?! — заволав Артур.

—  Морські вовки! — відповіли гвардійці.

—  Чия це земля?!

—  НАША!!!!!

—  Що станеться з нашим ворогами?!

—  ВСІ ЗДОХНУТЬ У БОЮ З НАМИ!!!

—  ТОДІ В БІЙ! — Артур повернувся у напрямку човнів з ворожими нападниками. — Ласкаво просимо на Північ, сука! — заволав він, а решта підхопили. Битва почалась.

Лучники на чолі з Коро та Марселесом випустили залп стріл по ворогах. Перші три човни причалили із половиною гребців та грабіжників. Артур наказав вишикуватися стіною щитів та готуватися до бою. Дотракійці гупали аракхами по щитах і лякали ворога дикими вигуками. Ібенійці гарчали щось незрозуміле своєю мовою. Північани скандували девіз свого сюзерена. Усе тільки розгоралося.

Коли пірати кинулися вперед, Артур повів їм навперейми своїх людей. Нападники падали один за другим від його меча. Жоден пірат не міг зрівнятися із Мечем Світанку, як би не хотів. Кожен падав або без голови, або з перерубаною шиєю, або з наскрізною колотою раною в грудях. Решта гвардійців не відставали. Здоровенні сокири, аракхи, мечі, списи та булави впевнено нищили нападників. Час від часу і бійці лорда Фоґстарка падали зі смертельними ранами від ворожих стріл чи мечів. Пірати мчали вперед наче божевільні. Та усі падали замертво через брак умінь та захисту. Пірати під керівництвом Юрона були набродом з Вільних Міст та рибальських сіл. А підготовкою гарнізону Фоґфорту особисто займалися сам Ертур, Сіріо Форел та ветерани війн між Сварливими Сестрами, дотракійськими халасарами чи останніх міжусобиць у Вестеросі. Тому попри невелику чисельність, солдати Туманного острова були грізною силою. І ворог не розумів цього.

Коли першу хвилю ворогів було відбито, Артур окинув поглядом побратимів. Втрат майже не було. Та й бою як такого теж. Ворог ще не думав слати другу хвилю. Схоже, зрозуміли, що не на тих напали. Це добре.

—  Сіріо, де леді Арія? — запитав він у стоячого поруч браава.

—  Вона в укритті. Я змусив її залишатися в себе і не втручатися у битву.

—  Повертайся у неспалену частину замку та керуй евакуацією. Сер Озрік!

—  Я! — попри звання каштеляна, юний Мандерлі в усьому слухався командира домашньої варти Джона.

—  Командуй обороною гавані. А я виведу леді та лорда з пожежі.

—  Сер, так сер! — Озрік витяг меча і приєднався до стоячих поруч гвардійців.

Артур же побіг до східного крила. Там залишалися принцеса із маленьким принцом. Вдасться відбити напад чи ні, та замок доведеться покинути. Юрон не захопить його, та руйнувань завдати зможе чималих. І чим швидше він витягне Дейенеріс звідти, тим краще.

Дорогою він побачив довговолосу постать із луком в руках та сагайдаком за спиною. У вогні вдалось розгледіти обличчя. Це був Аллерас, чи то пак Сарелла, донька Оберіна. Він ледве змирився з тим, що її старша єдинокровна сестра приєдналася до Джонової гвардії. А Сарелла… Артур був розумним і бачив, як на неї позирає Сем Тарлі. І їй, здається, він сподобався також. Треба її зараз же зупинити.

—  Сарелло, зараз же стій!

—  Я потрібна на стіні, сер Артур! Мій лук із златосерда, і користуюся я ним вправно.

—  Там і без тебе достатньо лучників! Зараз же повертайся назад!

—  Ви мені не батько і не архімейстер, щоб наказувати!

—  Якщо ти солдат, то я твій командир, мать твою за ногу! І ти слухатимешся моїх наказів, подобається тобі це чи ні!

—  Я не слухаюсь того, хто ображає мою матір!

«Це точно донька Обі», — подумав він.

—  Гаразд, вибач за висловлювання. Ходімо зі мною. Допоможи врятувати леді Дейенеріс. Прикриватимеш мені спину.

—  Гаразд, піду з вами. Але не стримуйте мене в бою.

—  То доведи мені, що ти гідна донька Обі. Вперед!

І вони обоє кинулися до східного крила. Повз них пробігали слуги і служниці, що намагалися втекти від пожежі. Ті охоронці, яких не задіяли в обороні, намагалися погасити вогонь. Та все було марно. Дикий вогонь легко проникав у будь-який матеріал, і горів довго, поки не закінчувалося паливо. І ні вода, ні пісок не могли його зупинити. Єдине, що можна було зробити — вивести тих, хто ще не постраждав. Чим і займалася інша група охоронців на чолі з Елдредом та Іррі.

—  Стережіться! — Сарелла в змиг ока вихопила з сагайдака стрілу і послала її у набігаючого ворога із сокирою. Елдред помітив це, і кинувся в бій. Виявилося, що кляті пірати встигли розповзтися територією, і тепер пробували пробратися в тил.

Артур вбив ще кількох. Аж раптом глянув на одного з убитих, і ще одна річ блискавкою вразила його розум. Під грубим плащем ховалася кольчуга, явно сплетена у Західних землях, і такі ж бронепластини, як у елітних загонах на службі у Тайвіна Ланістера. Сьоме пекло! Тайвін Ланістер геть знахабнів, якщо посилає своїх вояків із таким слабким прикриттям. Або це було погоджено з Узурпатором, або Узурпатор уже мертвий. Та зараз це не найважливіше. Життя і здоровˈя леді та її сина зараз стояли на першому місці.

—  Де леді Дейенеріс?! — запитав він у Іррі.

—  Халісі була у своїх покоях. Із нею Джиккі та халако Валарр, а ще чоловік із ланцюгом на шиї, що зветься Марвіном.

Почувши цю інформацію, Артур побіг до покоїв принцеси. Дорогою він молився, щоб не підвести ще одного Таргарієна. Він не був поруч із Рейгаром, і Срібний Принц поліг на Тризубці. Він не був у Королівській Гавані, і собаки Тайвіна Ланістера вбили Елію та її дітей. Він не стояв у тронній залі, і Джеймі заколов у спину Ейриса. І зрештою він не захищав принца Візериса, і Узурпатор підступно його отруїв. Це його останній шанс довести, що він гідний зватися лицарем Королівської Гвардії…

___

Дені опинилася в пастці. З усіх боків палав смарагдово-зелений вогонь. Ходу назовні не було. Через двері заважав густий дим, а вікно знаходилося надто високо над землею, і стрибок звідти означав щонайменше переломи ніг чи рук і щонайбільше — загибель. Ні того ні іншого Дейенеріс не хотіла.

Валарр на її руках знову заплакав. Авжеж йому не подобалось те, як усе довкола палає, чути звуки ударів сталі об сталь і крики вбитих чи поранених. Чи почувались так само Елія з маленьким Ейгоном під час розграбування Королівської Гавані? Хоча тоді Рейгар уже був мертвий, а Джон мабуть зараз там унизу координує оборонців. А з ним Теон, Артур, Озрік, Обара, Сіріо і бійці їхнього гарнізону. Її чоловік вправний воїн, і здолає всіх, хто стане на його шляху.

—  Халісі! — до кімнати вбігла захекана Джиккі. — Хвала Великому Жеребцю ви живі!

—  Джиккі, що там? Де Джон? Де Рікард та решта?

—  Ваш ко керує всіма воїнами. А хал… він…

—  Джиккі, що з ним?!

—  Ко Рікард наказав віднести хала у окрему кімнату. Хал не рухався. Я боюся, що він…

—  Ні. Не Джон! Він не міг.

—  Я кажу лише те, що бачила, халісі. Мені прикро, але хал, що не може битися, більше не хал.

Дені не могла ясно думати. Її чоловік, її кохання, батько її дитини уже напевно загинув. А без Джона Роберт Баратеон може просто вбити і її, і маленького Валарра. Коли все тільки налагодилося. Коли Джон знайшов джерело доходів для них та всієї Півночі. Чому боги такі жорстокі?

Вогонь тим часом уже пролазив до спальні. Дені наказала Джиккі тікати, а сама взяла в руки першу скриню з яйцями. Архімейстер сказав їй, що девіз її дому не просто слова. Це послання драконових володарів нащадкам. Щодо того, як на світ приходять дракони. З вогнем та кровˈю. Перше у неї є, як і друге. А щодо третього пункту — людської жертви — то їх буде безліч. Сьогодні в імˈя Дейенеріс Таргарієн було вбито безліч ворогів. І хай валірійські боги оберуть душу, яка переселиться у новонародженого дракона.

Дені витягла все, що легко горіло, і склала на купу. Потім вийняла із скрині перші три яйця. Поклавши їх на купу, принцеса зробила легкий надріз на долоні, і потерлася раною об яйця. Від цього вони почали відчуватися ще теплішими. Зрозумівши, що дії правильні, Дейенеріс зробила те саме із трьома іншими. Закінчивши це, вона взяла простирадло із свого ліжка, і добре змочила її в олії з погашеної поруч лампи. Поклавши один кінець на лежбище з яйцями, Дені взяла Валарра на руки, інший кінець скерувала до палаючого пройому, і стала з малюком над яйцями.

—  Ми кров від крові Дракона, синку, — шепотіла вона, коли вогонь перекинувся на простирадло. — Вогонь у нашій крові. Вогонь не нашкодить драконам.

Валарр спершу пробував кричати, але потім заспокоївся, і здивовано підняв рученята, коли полумˈя охопило лежбище. Дені ж зберігала спокійний вираз обличчя як тоді, коли вперше поклала яйця в камін. Ще мить, і червоний вогонь оточив її звідусіль. Його язики лизали її тіло, та не завдавали шкоди. Її сукня загорілася, а разом з нею й пеленки Валарра. Однак ні хлопчик, ні Дейенеріс не відчували пекучого болю, який мав би за цим послідувати. Вогонь не був їм ворогом. Вогнем були вони.

І тут пролунав перший тріск із біло-блакитного яйця. За ним лопнули жовто-буре та криваво-червоне. Дейенеріс переможно усміхнулася: архімейстер казав правду. І коли ця думка прошмигнула в голові, вибухнуло кремово-золоте. За ним смарагдово-зелене. І коли вогонь охопив кімнату повністю, гучний, мабуть найгучніший звук пролунав із чорно-червоного.

Дракони пробудились із каменю…

___

Наступного ранку

Артур розгрібав завали, що залишилися після битви. В більшості постраждала деревˈяна забудова та селище. Основа замку вистояла. Камінь був дуже міцним, і зміг витримати те пекло, яке їм влаштував Юрон Ґрейджой. Замок наче будували не андали, а валірійці в період розквіту імперії. Та не варто на це скаржитися, адже дикий вогонь міг знищити навіть каміння.

Джон все ще не ворушився. Паралізуюча отрута, яку йому вколов мейстер Волкан, була невідомою, і архімейстер Марвін зараз підбирав протиотруту. За Джона він не дуже хвилювався. Більше його хвилювала Дейенеріс. Він так і не зміг винести її з палаючого замку, як і Валарра. Скоріше за все, вони спочатку задихнулися димом, а вже потім згоріли на вугіль. І шукати їх останки немає сенсу. Тож зараз Дейн тягав важкі уламки, впиваючись важкою роботою на памˈять про свою добру леді. Про добру Дейенеріс Таргарієн, котра за словами Арії в дитинстві допомагала подавальницям та кухаркам Вінтерфелу перед бенкетами через те, що їй було нудно.

А ще Артур намагався вшанувати загиблих героїв тієї битви. Озріку Мандерлі було лише двадцять, і він поліг боронячи пристань, зловивши близько десятка ворожих стріл. Хоробрий дотракієць Магго люто бився аракхом в правій та сокирою в лівій руці, поки його не пронизало метальним списом із ворожого човна. Командир лучників Марселес врешті розстріляв усі свої стріли і кинувся в рукопашну. Не вижив. Поліг від здоровенної шаблі пірата-співвітчизника. А ще полягли троє братів із Долини Сутінок, що приєдналися до них добровольцями. Старшого розстріляли із арбалетів. Середній впав від меча. А молодший згорів у хижі, яку підпалив один із вогняних снарядів, коли ховався від стихійного обстрілу пристані з арбалетів. Здивовані таким опором, пірати відступили. При цьому втративши чотири із сімнадцяти кораблів. Сам Вороняче Око на берег не зійшов. Схоже, побоявся. Так закінчилася кривава ніч, і почався жалобний день.

Артур так і не зміг втішити бідолашну Елію, що ридала за Теоном, який вийшов у море і не повернувся. А як почуватиметься Джон? Що з ним буде, коли він дізнається про долю дружини і маленького сина? Якщо не вбила отрута, то вбˈє інше. Смерть найдорожчих для нього людей. І тоді він остаточно підведе дім Таргарієн. А ще Еддарда Старка, який і без Джона оплакує не дуже але любу дружину.

Аж раптом він почув вражені скрики. Ті, хто був ближче до замку, падали на коліна. А ті хто далі — лише збиралися це зробити. Артур випростався і побачив те, що навіть і не думав побачити.

До нього йшла Дейенеріс Таргарієн. Неушкоджена, перемазана сажею і гола. На руках у неї був такий же неушкоджений Валарр. А навколо тіла обгорнулися… дракони.

Шестеро маленьких, щойно вилуплених, драконів обвилися довкола принцеси. На її лівому плечі сиділи біло-блакитний, жовто-помаранчево-бурий та криваво-червоний, а на правому — чорний, смарагдово-зелений та кремово-золотий. Усі гучно кричали ще тоненькими голосками. А Дейенеріс стояла ні в сих ні в тих, не розуміючи що трапилось.

—  Матір Драконів! — закричав хтось.

—  Muñnykeā Zaldrīzoti! — хтось інший повторив це валірійською.

—  Матір Драконів! Матір Драконів! МАТІР ДРАКОНІВ!!! — скандував натовп простолюду, слуг та гвардійців.

А Артур лише зняв із себе плащ і загорнув свою володарку в нього. Негоже заміжній жінці, і тим паче королеві, розгулювати серед натовпу голяка…

Chapter Text

XXV

Всі діти у Драконовому містечку обожнювали історії діда Векса. Столітній старигань розповідав про дивні речі — драконів, міста з пірамідами, Стіну, Вінтерфел, Другу Довгу Ніч, білих блукачів та інші на думку деяких дорослих небилиці. Ну як старигань може твердити, що служив гвардійцем королеви Дейенеріс та короля Джона, яких в народі прозивали відродженими Старим Королем і Доброю Королевою? Можливо жив у ті часи, адже вік цілком збігається. Але навряд чи він тинявся такими далекими землями як Волантис, Бухта Драконів чи Руїни Валірії. Руїни Валірії, пхе. Сотні сміливців перепливали Димне море і не поверталися. А він каже що разом із королем та королевою облазив ті руїни, і навіть отримав сокиру з валірійської сталі, котрою вбив білого блукача під Вінтерфелом. Не існує ніяких білих блукачів і не існувало! Дід все собі вигадав, щоб сподобатися дітям. Та єдиною радістю від його байок було те, що діти хоча б розуміли що добре, а що ні, і чому всі так люблять уже покійних короля та королеву. 

— То що сталося далі? — запитала старого Медді, семирічна донька коваля. — Як королева і король вигнали Старого Лева з Червоного замку? Як це містечко потім відбудували? І як ви воювали біля Вінтерфелу? 

— Не поспішай, Медді, — урвав її Піп, десятирічний син рибалки. — Усе ж очевидно: вони сіли на драконів і полетіли в Королівську Гавань, де спалили всіх Ланістерів і зайняли свій трон. 

— Дракони були ще маленькі, — виправив його пекарчук Том. — Навіть усі шість не змогли б понести королеву, а ти кажеш і про короля. 

— Ану цитьте мені тут всі! — гримнув дід. — От же дрібнота перебивати любить, навіть король Валарр не перебивав своїх батьків у вашому віці. Так, ти правий, Піпе, король і королева сіли на драконів і як колись Ейгон Завойовник із королевами Рейніс та Вісеньєю підкорили собі шість із семи королівств, так і король Джон із королевою Дейенеріс зробили це. Та не лише драконами вони всіх поганих спровадили. Були у них і друзі. Наприклад, лорд Еддард Старк, дід лорда Лео Старка. Чи Мейс Тірел, чий онук Танкред зараз у Гайґардені сидить. І про принцесу Дорнську Аріанну не забувайте, як і про її дядька Червоного Змія і його хоробрих доньок. І про Теона Ґрейджоя, прозваного Вогняним Кракеном, і про сера Артура Дейна Меча Світанку, і багатьох інших. Усі вони допомогли моїм лорду та леді здобути трон. Та в той час, коли це містечко спалив Юрон Ґрейджой, дракони були ще маленькі, а король і королева слабкі тілом і військом…

— А як вони тоді завоювали трон? — запитала Нім, дівчинка восьми років, названа на честь легендарної драконовершниці Німерії. 

— Кому я казав про перебивання! — насварив її старий. — От сидиш тут, памˈять свою стару ворушиш, а слухачі збивають і я забуваю. 

— Вибачте. — Винувато опустила оченята дівчинка. 

— Пробачаю. Але якщо ще хоч раз хтось мене перебˈє — слухатимете продовження завтра. Усе зрозуміло? 

— Так, — відповіли всі хором.

— От і файно. Але спочатку перенесемся трохи далі на південь. До Брана і Санси…

___

Піднебесся

Бран сидів у закинутому Божому гаю Піднебесся із закоченими очима. Його права рука лежала на стовбурі чар-дерева, а ліву тримав прибулий із ним Джоджен Рід для зміцнення звˈязку. Поруч на варті стояли кілька стражників Фаулерів і Мартеллів — Бран і Джоджен у трансі були беззахисними, а не всі у Дорні розрізняли Старків, Ланністерів та Баратеонів. Принц Доран зробив так, як просив зброєносець його сина. Усе із вказівок Оберіна, котрий знав про здібності майбутнього зятя. І на щастя, ця особливість не відлякувала від нього Дорею, а навпаки наближала. 

І зараз Бран із Джодженом опинилися в тій самій печері, що являлася їм у снах. Вони стояли перед химерним троном із коріння і дивилися на старого, що майже вріс у цей дивний трон. Одне-єдине червоне око старого також сфокусувалося на хлопцях, з якими він контактував уже не один рік. Триокий ворон, що привів їх сюди, сів на плече старця, і ніби розчинився у повітрі. А старий захрипів до гостей.

— Вітаю вас, Брандоне, сину Еддарда і Джоджене, сину Гауленда. Я чекав вас відколи прийшов сюди сам, ще в моє буття лордом-командиром Нічної Варти. 

— А хто ви? — запитав вражений Бран.

— Я — це памˈять світу людей. Я — це той, хто чує Пісню Землі, яку співають її Співці. Моє тіло вже практично зрослося із цим деревом, але дух мій усе ще бачить увесь Вестерос тисячею й одним оком. 

— Але ким ви були до того, як стали… тим, хто чує Пісню Землі?

— Мене усі боялися та ненавиділи як через моє походження, так і через мої методи служби королю. Після битви з моїм єдинокровним братом, коли я допомагав законному королю стримати іншого брата, я втратив одне око. Але відтоді усі казали, що в мене очей тисяча й одне. 

— Ви Бринден Ріверз. Кривавий Ворон і незаконний син короля Ейгона Негідного та Мелісси Блеквуд. Рука короля Ейриса І і його брата Мейкара, і колишній лорд-командир Нічної Варти, — вражено мовив Бран. 

— Колись був. Та зараз я не він. Сила частково його, та розум зовсім інший. У мені живуть усі покоління древовидців. І так само станеться із одним з вас, коли це тіло стане непридатним для життя.

— А для чого вам ми? — запитав Джоджен. — І чому хтось із нас повинен замінити вас за Стіною?

— Необовˈязково за Стіною, — відповів старий. — І на південь від Стіни є місця сили. Острів Ликів на Божому Оці. Божий гай у Сіроводній Варті. І у Вінтерфелі. Вінтерфел це найбільше місце сили на Півночі та в усьому Вестеросі. Давня магія закладена у його стіни. І тільки Старк — людина крові Дітей Лісу та Перших Людей — може контролювати цю силу. 

— І що нам робити? — запитав Бран. 

— Чар-дерева допоможуть нам спілкуватися на відстані. Кожного дня я показуватиму вам минуле через наш звˈязок. І Бран, тримайся поруч з твоїм лютововком. Лютововки це не просто тварини. Це магія Дітей Лісу в тілі. І чим ближче він до тебе, тим кращим буде звˈязок між нами. А зараз я мушу прощатися. На північ від Стіни існує ще одна сила, що відчує, як ми розмовляємо. До завтрашньої зустрічі. 

— До завтра, — відповіли Бран і Джоджен в унісон. 

І коли видиво печери зникло, Джоджен повернувся до Брана. 

— Тепер ти розумієш, що нам передстоїть?..

___

Водяні сади

Санса випірнула з басейну, повного теплої від дорнійського сонця води. На Туманному острові були гарячі джерела, що аж парували від тепла землі. У Вінтерфелі також були гарячі джерела, та не такі, як у вотчині її брата. Дорн же був найжаркішим місцем у Вестеросі, і вода тут нагрівалась одним лише сонцем. Та навіть попри таку зручність Сансі тут не дуже подобалося. Вона звикла до прохолоди Півночі, що дозволяла носити більш закритий одяг. А на тутешньому сонці закриті сукні з вовни змушували дівчину обливатися потом. Дорнійські сукні були із тонкого шовку і відкривали забагато того, чого Санса не хотіла відкривати стороннім людям, і тим паче дорнійцям. Мати і септа Мордейн розповідали їй достатньо про те, якими розпусними були мешканці Дорну незалежно від того, чоловіки чи жінки. Жінок взагалі вважали гіршими. «Усе через вогнеперець та прянощі з Ессосу. Від них чоловіки шалені, а жінки хтиві», — так їй розповідала септа, яка походила з селянської родини із Розлогу, де своєрідну поведінку південних сусідів пояснювали цим твердженням. 

Та виявилося, що дорнійці не зовсім такі, як описувала септа. Санса ще до відбуття у Сонцеспис подружилася із Деймоном Сендом і Тієною. Донька принца Оберіна розповідала їй про свої… пригоди з хлопцями. Наприклад, про невдалий перший раз із Дрю Далтом та кузиною Аріанною. Доказати до кінця не вийшло, бо Санса почувши опис… чоловічого багатства хлопця опинилася на межі непритомності. А потім вони серйозно поговорили, і після тієї розмови Тієнна оголосила її безнадійно наївною і геть нетямущою в плані спільного життя з чоловіком. І ось, коли Сансі виповнилося чотирнадцять, «найневинніша» донька Червоного Змія взялася просвічувати її у плотських справах. Найперше вона пояснила їй, що злягання повинне приносити задоволення обом. Санса відповіла їй словами септи Мордейн, що це служить лише для зачаття дітей і задоволення лише побічний ефект, і взагалі гріх. І тоді донька септи лише розсміялася і довго говорила про затурканість цих дуреп із порожніми головами і сухими піхвами. А потім похвалилася, що її матір — септа, якій пробачили «гріх» і дозволили продовжувати службу. В кінці своєї розповіді про служителів Сімох Тієнна завдала риторичне питання про те, чому Верховний Септон є, а Верховної Септи — нема. Тож у кінці обидві дівчини зійшлися на тому, що чоловіки при владі диктують лише те, що вигідно їм. І розумні просвітлені жінки — їхній страшний ворог. 

І тепер, після безсоромних розмов із Тієною, невинна на перший погляд Санса в глибині душі бажала нарешті лягти в ліжко з Тристаном. Їм обом було по чотирнадцять, і Аріанна все підбивала дівчину на цей крок. Спадкоємиця Дорну попри вагітність все одно кохалася зі своїм чоловіком. Санса пам'ятала стогони майбутньої своячки, ніби вона приховано підбивала юну Старк втратити цноту з нареченим. І окрім нічних звуків були ще й «подарунки». Так, на чотирнадцяті іменини Аріанна залишила їй у кімнаті пляшечку з місячним чаєм. Санса спершу не зрозуміла що це, і спитала свою покоївку Леору що це. Почувши відповідь, вона захотіла викинути цю річ і насварити Аріанну за непристойні подарунки. Але потім добре все зважила, і сховала пляшину в скриню з сукнями. Раптом знадобиться...

І схоже, що таки знадобиться. Кожен раз, коли дівчина бачила свого нареченого без одягу, її білизна сильно намокала. Тристан мав струнке і точене тіло плавця з чітко окресленими м'язами на грудях і животі. А нижче цього Санса не дивилася, щоб зайвий раз не червоніти від того, що її покійна мати назвала б непристойним. Але в неї є подруги, що за сумісництвом були сестрою та кузиною Тристана, і за сумісництвом тими, кого б її мати назвала «розпусними хвойдами». І обоє твердили, що вже час перейти з «невинних поцілунків у губи» до чогось більшого. Ну, нехай твердять. А що є більшим ніж поцілунок в губи вирішувати їй. 

Від вина, яким Санса часто запивала гострі дорнійські страви, трохи паморочилася голова. Тепла вода трохи розвіювала цей туман, але отримана сміливість залишалася. Розповіді Аріанни та Тієнни про те, як чудово займатися коханням з тим, хто тобі подобається, тільки підливали олії у вогонь. Колись її від цього утримувала септа. А зараз... батько після смерті матері відіслав її назад у Староміст і сказав своїй доньці, що вона вже занадто доросла для гувернантки. Та й як тут стримуватися, коли її наречений, принц, як обіцяла їй мати, купається у сусідньому басейні, і навіть не помічає її. 

Санса вирішила трохи розважитися. Аріанна розповідала їй, що раптове переривання прелюдії та обіцянка продовження через деякий час ще більше збуджує чоловіків, ніж повторення самого процесу. Старк ще не робила цього жодного разу, а Тієнна зараз писала листа старшим сестрам на Туманний острів. Дати пораду було нікому, та дівчина знала, як завести свого нареченого. Достатньо кількох поцілунків, ще менше — дотиків, і Тристан Мартелл готовий робити все, що вона його попросить. 

Тож рудоволоса випірнула з басейну, і не прикриваючись стрибнула в сусідній до Тристана. 

Молодший із дітей Дорана Мартелла був заскочений зненацька. За тих більш ніж півроку перебування Санси у Дорні юнак пізнав її як сором'язливу та невинну діву. А зараз вона поводиться майже як його кузина Тієнна — в тихому озері чорти ховаються. Більша частина її краси ховалася під водою, але й від того, що кохання його життя зараз так близько до нього і в настільки інтимній обстановці, принц відчув, як його член став тверднути. 

Санса підпливла ближче і міцно поцілувала його в губи. Тристан відповів на поцілунок із нечуваним завзяттям. Його руки блукали по оголеній спині нареченої, а розум перебивав бажання стиснути її гарненькі округлі сідниці. Санса ж діяла не настільки стримано. Її долоня раптом опустилася до його члена і почала рухатися вгору-вниз. Тристан тільки дивувався, як від цих дотиків він ще не кінчив. 

— Мій прекрасний принце, — прошепотіла вона йому в губи. — Не стримуйся. Я знаю, що ти хочеш мене. 

Ці слова подіяли цілком належним чином. Тристан пригорнув її міцніше до себе, так, що вона відчула як його ерекція треться об її животик. Однією рукою він стис її сідниці, а іншою торкнувся вологої, ще незайманої квіточки між її ніг. Санса від настільки «невинних» дотиків стогнала майже так само голосно, як Аріанна у ліжку з її коханцями чи чоловіком. Переможно усміхаючись в думках, Тристан переніс руку із її сідниць на її груди. Спочатку він розминав красиві округлості Старк, після чого легко прокручував її соски між великим і вказівним пальцями. Стогони Санси перейшли в безсоромні крики, і Тристан тільки задавався питанням в голові, чому на ці стогони ще не збіглися всі, хто тут відпочивав. 

— Леді Старк хоче мене? — зашепотів він їй на вушко. 

— Страшенно, — простогнала вона і припала до його губ із ще більшим ентузіазмом. Тристан цілував її у відповідь з не меншим запалом. І крім цього посилив пестощі в районі паху дівчини. Погравшись із її складками, хлопець ввів всередину один палець. Санса різко зітхнула від приємного відчуття, і прискорила рухи на члені Тристана. Дорнієць ввів у неї ще один палець, і посовавши всередині знайшов маленьку чутливу горошинку клітора. Від цього стогони Санси перетворилися в гучний писк, а сама вона здригнулася всім тілом і обм'якла в його руках. Мартелл здивовано підняв очі: вона щойно кінчила від одного його дотику в цій зоні. Тому він міцніше обійняв її, і знову поцілував в губи. 

— Ти ніколи не торкалася себе? — запитав він розірвавши поцілунок. 

— Торкалася. Але… не настільки глибоко, — відповіла Санса тремтячим голосом. 

— Ти хотіла зайнятися зі мною коханням тут, у басейні? 

— Я лише хотіла зробити так, як мене вчила Арі. Розпалити тебе, а потім перерватися, і пообіцяти, що решта буде вночі. 

— Упізнаю свою сестру. — Усміхнувся Тристан. — Сансо, я не кваплю події. Ти сама казала, що хочеш зберегти цноту до весілля. 

— Тіа вчила мене й іншим речам. Що це можна робити ротом… чи просто торкатися один до одного. Я не думала, що ти змусиш мене кінчити швидше. 

— Ну, схоже, вона не врахувала того, що попри всю твою просвіченість ти залишаєшся незайманою. — Тристан пригорнув її міцніше. — Але знаєш, я б хотів сьогодні вночі хоча б пообійматися з тобою в ліжку. І показав би тобі все, чого мене навчили Деймон і Еддард. 

— Ти дружиш із Едом?

— Тепер ми свояки, і Арі стогне від нього на весь замок. І Квент за час його перебування з нами змінився в кращий бік. 

Принц Квентін на вигляд був повною протилежністю брата. Якщо Тристан був високим і струнким, то його брат — приземкуватим і трохи горбатим. Де молодший був впевненим і спокійним, старший — імпульсивним і невпевненим. Санса чула, як Квентіна прозивали Жабою через непоказну зовнішність, і щиро жаліла його. Чимось це нагадувало їй ставлення деяких пихатих лордійчуків до Джона, тільки він, на відміну від принца, був принаймні вродливим. 

Але Еддард, побачиши таку несправедливість щодо другого спадкоємця Дорну, вирішив усе кардинально змінити. Спочатку він почав тренувати Квентіна з мечем. Потім, коли принц набрав кращу форму, Еддард почав вчити його тактиці флірту. Принаймні на нього вказувала одна із подруг Аріанни Мірія Джордейн, котру Квентін зумів спокусити і затягти в ліжко. Санса повважала це зрадою, адже Квент був заручений із Джейн Фаулер, на що Тієна, з котрою вона обговорювала «перетворення жаби у принца», посміялася, і сказала, що Джейн і її сестра-близнючка Дженнелін уже затягли в ліжко безліч шляхетних і не дуже хлопців та чоловіків як із близьких до Піднебесся територій, так і віддалених. І скоріше за все після такої практики Дженнелін точно не захоче когось, окрім чоловіка своєї сестри. Санса тільки дивувалася тому, як такі розпусниці могли походити від Перших людей. 

— То сьогодні вночі…

— Я покажу тобі, де коридор для слуг. І постарайся стогнати не дуже голосно.

— Це ще не факт, хто з нас буде гучним, мій принце. — І Санса знову поцілувала свого принца в губи…

___

Десь у Вузькому морі

Джон ледве ходив по розхитаній палубі «Леді Дейенеріс», опираючись на перероблене під костур ратище списа. Лише вчора архімейстер Марвін поставив його на ноги після того, як його паралізував дротиком мейстер Волкан. Згадуючи, як він допоміг Дені, коли народжувався Валарр, і той підлий дротик у найбільш неочікуваний момент, Джону хотілося плакати. Якби не це, він би зараз не тікав підібравши хвоста на сімох кораблях із п'ятьма сотнями людей (включаючи селян і слуг, які пішли за ним і Дені), майже порожніми в плані провізії трюмами і шістьма новонародженими драконами. Драконами! Якби два роки тому йому сказали, що на нього нападе божевільний дядько Теона і змусить його тікати в Ессос, поки дракони не підростуть, Джон би посміявся і налив би тому, хто це сказав, повний ріг елю. А зараз він би все віддав за можливість осушити хоч би піврогу цього збадьорюючого напою. На жаль, архімейстер був категоричним — жодного алкоголю протягом тижня. Навіть елю. Чому йому так не пощастило саме зараз? 

Червона комета світила майже так само яскраво, як і сонце, і Джон був певен, що сьогодні вночі вона затьмарить місяць. Дивне знамення за словами архімейстера означало повернення драконів. Як він, а разом з ним Сарелла (Джон миттю зрозумів близькість Сфінкса з Червоним Змієм) розповідали, комета завжди з'являлася, коли народжувалися нові дракони. Коли принци Джекейрис, Люцерис та Ейгон (майбутній Ейгон ІІ) вилупили своїх драконів, комета віщувала велику битву з їх участю. І справді, через майже десять років розпочався сумнозвісний Танок Драконів. Війна, що погубила як тисячі людей, так і багатьох драконів. Артур, побачивши цю комету в небі, сказав, що скоро принцеса поверне свій трон. З вогнем і кров'ю, як це й заведено. Джон на це лише підтакнув йому, Першому мечу Королівської Гвардії Дейенеріс із дому Таргарієн, Першій Свого Імені, Неопалимій Матері Драконів. Нові титули дружини змушували його вважати себе лише королем-консортом, та Дені швидко його заспокоїла, і сказала, що він правитиме разом з нею. На рівних правах. Так само, як вони разом правили своєю вотчиною. Спогади про те, як вони покидали ще димучі руїни містечка і замку, все ще ятрили його душу. І він знову занурився у те недавнє минуле, коли він лежав без сили та здатності поворухнутися...

<Flashback>

Прокинувшись від напівмертвого сну, Джон спробував поворушити руками. Не вийшло. Схоже, отрута все ще діяла і її дія не закінчиться ще довго. Перше, що він побачив — морду Привида, який стояв над ним, втупившись своїми рубіновими очима. Якщо Привид тут і живий, отже Юрон Ґрейджой не зміг захопити його, і він усе ще на Туманному острові. Але у повітрі відчувався сморід диму і нагару — битва і підпал все-таки йому не примарилися. 

Поруч у кімнаті архімейстер Марвін щось розігрівав над невеличким вогнищем і заливав у флакон із темного скла. Напевно це підібрана протиотрута. Джон тільки зрадів би цьому, адже не хотів так надовго втрачати здатність ходити. 

— Бачу, ви прокинулися, мілорде. От і чудово. Я саме приготував антидот від цієї паралізуючої отрути. Досі не можу повірити, що це зробив мій друг Волкан. Я вважав його сильнішим, а він... та годі про це. Про мерців, як то кажуть, або хороше, або нічого. 

— Хто його вбив? — одразу поцікавився Джон. 

— Сер Рікард зробив це одразу, як побачив, що поруч із ним лежить установка для пускання таких дротиків. 

— Чорт! Він зізнався мені, що зробив це під тиском з боку Цитаделі. А коли знерухомив мене, то приєднав інший пусковик для дротиків, щоб я міг вбити Тайвіна Ланістера. 

— Якщо чесно, я знав про змову Цитаделі проти Таргарієнів і прибув сюди, щоб застерегти вас від неї. Я вивчав щоденники усіх мейстерів попередніх десятиліть, і чим більше я дізнався, тим сильніше бажав знищити це кодло сірих овець. Вони влаштували диверсію в Саммерголі, в результаті чого експеримент старого короля Ейгона із виведенням драконів провалився, а замок став руїною. І це лише вершина гори з їхніх злодіянь. Та зараз не про це. Випийте цей антидот, і десь за годину встанете на ноги.

— Чи можу я вам вірити після того, як ваш друг зрадив мене? — недовірливо підняв брову Джон. 

— Я б ніколи не відплатив злом за те добро, яке ви зробили для мене і моєї учениці. Ви прихистили нас, дали нам їсти і пити та можливість тримати тіла в чистоті. Від сьогодні я зобов'язаний вам, лорде Фоґстарк, і вашій дружині, леді Дейенеріс. 

— Ученицю? То Аллерас — дівчина? — Джон не приховував здивування. 

— Так. Леді Сарелла Сенд, донька шановного Оберіна Мартелла, котрого я також вчив іще до того, як отримав звання архімейстера. 

— Тепер ясно, чому мій торговельний посол так близький до вашого послушника, а Сем мало не цілується з нею на самоті. Давайте свій антидот. 

Пійло було гидким із гірким смаком та обпікало горло. Але Джон витерпів це випробування і вирішив чекати годину, перш ніж підвестися. 

Та не довелося. 

— Мілорде! — до нього вбіг Векс. — Мілорде! Леді Дейенеріс. Я... я не знаю як, але вона пережила пожежу, так само як і лорд Валарр, і тепер у неї є дракони! 

— Ти що, попелу нанюхався, Векс? — здивовано запитав Джон. 

— Я не брешу. Вона вийшла із спаленого крила замку вся у сажі та попелі, з вашим сином на руках і шістьма драконами. Те крило палало як у Сімох пеклах, а леді вийшла неушкодженою, тільки голою. 

— То якого хріна ти мені тільки тепер це кажеш?! Ану підсоби мені. Поки архімейстер не бачить, я спробую вийти звідси і все побачити власними очима. 

Векс підставив своєму лорду плече, і так вони обоє рушили на вулицю. Ще на виході Джон побачив натовп, що дивився вперед. Джон одразу зрозумів на що, чи точніше на кого вони всі дивляться. Посеред спаленої площі стояла його дружина. Артур закутав її у свій плащ, що дуже потішило Джона, але те, що в неї на плечах справді сиділи дракони, змусило його занепокоїтися. 

— Матір драконів! — скандували всі присутні. 

Джон наказав Вексу стати на коліна, і допомогти своєму лорду це зробити. Дені схоже не бачила його, і це трохи засмучувало, але побачив Артур, і одразу підійшов до нього, простягнувши руку. 

— Встаньте. Не гоже королю стояти на колінах. 

— Я не король, Рікарде, і ти це знаєш. 

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу», — промайнуло в голові у Артура. 

— Ваша дружина королева, а отже і ви король за правом одруження. Тож встаньте, і стійте разом з королевою. 

— Я б залюбки, друже, та клята отрута досі діє. Векс мене ледве сюди дотягнув. 

— Тоді не відмовляйте своєму гвардійцеві у руці допомоги. 

Артур підвів Джона і повів до ошелешеної дружини. 

— Ти витріщаєшся, — привітала його Дені. 

— А ти ніби привида побачила, — відповів Джон. 

— Джиккі казала мені, що Артур відніс тебе нерухомого. Ти знаєш, що я в той момент подумала? 

— Дені, те, що мене паралізував дротиком мейстер Волкан, не означає, що треба вчиняти акт самоспалення. Хоча мушу сказати, я здивований тим, що вогонь тебе не бере. Як і нашого сина, до речі. 

— То це був мейстер? 

— Йому пригрозили смертю. Але він дав мені інструмент для вбивства Тайвіна Ланістера, бо недооцінив вишкіл наших воїнів. На щастя, ми перемогли ворогів, і я не мусив використовувати його останній дарунок. 

— Я думала... я думала, що тебе вбили. Я на мить відчула безсилля, ніби вся вага світу тисне на мене. Але ти вижив. Наш син вижив. Зграя вижила. І тепер у нас є шестеро драконів. 

— Про це вже поговоримо за більш формальної обстановки. — і Джон ніжно її поцілував в губи. 

___

— Залишив вас самих на тиждень і ви рознесли пів острова, — жартома посварив їх Оберін. — Гаразд, покінчимо із жартами. Поки Елія допомагає відкачувати Теона, мого любого зятя і батька мого ще ненародженого онука, я мушу знати все від йоти до йоти: хто на нас напав, чому з тридцяти всіх наших кораблів залишилося тільки сім, і звідки у нас взялися дракони? 

І Джон, Артур та Дейенеріс розповіли Червоному Змієві усе від початку до кінця. Від моменту, коли мейстер Волкан паралізував Джона дротиком і аж до кінця, коли Дейенеріс отримала титул Матері Драконів.

— Ні хріна собі. Якби знав, залишився б тут. З усіх покидьків Юрон Ґрейджой посідає третє місце в моєму списку ворогів після того, як розграбував торговий корабель Сареллиної матері, а її вбив. Без образ, Елларіє, я люблю тебе, але Сарелла заслужила сатисфакції за матір — їй тоді було від сили десять. Але ми не про це. Узурпатор мертвий. Загинув від ікол дикого кабана на полюванні. Усі сподівання Тайвіна Ланістера на те, що зять нарешті перестав пити, зійшли нанівець. Лорда Старка, як і решту верховних лордів, запрошено на похорон. Королем проголосили Томена, та я сумніваюся, що він хоч знає як працюють королівські укази. Фактично Тайвін Ланістер узурпував владу як лорд-захисник при малолітньому королі. Тому краще нам залягти на дно десь у віддалених місцях. І це практично неможливо, враховуючи що з нами троє лютововків і шестеро драконів — поголос піде по всьому Ессосу, а звідти у Вестерос, і тоді нам точно не жити. 

— То куди нам іти? — поцікавився Джон. 

— Найближчі до нас із Вільних Міст Браавос, Пентос і Лорат. Та я б не ризикував відпливати туди, бо вони близькі до Королівської Гавані. — розпочав Артур. 

— Якщо відпливати далеко, то чим далі, тим краще, — приєднався Тіріон, котрий все ще притуляв до обпеченої щоки лід. — Ми можемо висадитися у Лораті чи десь біля півострова Сокира, і звідти рушити у Норвос чи Когор. Гадаю, у Норвосі леді Мелларіо, братова принца Оберіна буде нам рада. 

— Тоді тупцятимеш туди на своїх коротких ніжках сам, карлику. — Скоса блимнув Червоний Змій. — На нас ще на півдорозі налетить халасар дотракійців, які вб'ють Джона і решту чоловіків, нашу королеву зґвалтують, а драконів виміняють у першому-ліпшому місті на кілька тисяч коней. Треба кудись в інше місце. 

— Слідуйте за кометою, — раптом втрутилась Мелісандра. — Комета це знак від Володаря Світла. Він прихильний до лорда Джона і королеви Дейенеріс, і з його поміччю ми дістанемося туди, де вас приймуть із почестями. 

— А де була прихильність вашого Володаря Світла, коли на нас напали?! — прогарчав Артур. — Де він був, коли мого лорда, сина мого друга, знерухомив слуга, а принцеса опинилася у пастці і лише дивом виявилась стійкою до вогню?! 

— Шляхи Володаря Світла незвідані. Безбожник Юрон Ґрейджой спалив ваш замок, але з цього вогню, крові та смертей вийшли дракони. А у світі немає ближчих до Володаря Світла істот, ніж вони. 

— Я схильний вірити жриці, — приєднався Оберін. — Червоні жриці це вам не якісь там шарлатани на зразок мейгі чи піромантів. Тільки я б хотів знати, де нас приймуть із почестями.

— У Головному Храмі Володаря, що у Волантисі. Там ви знайдете давнього друга, що був прихований від усіх, і дізнаєтесь відповіді на всі питання. Наприклад, чому у лорда Джона така потужна аура, і що змушує так званого Короля за Стіною іти на південь. 

— Я також згоден із жрицею, — втрутився Артур. — Я знаю, хто цей давній друг, і що Червоні жерці та жриці завжди дотримуються обіцянок. 

— А я завжди хотів на власні очі побачити знать Старого Волантиса, що їздить верхи на слонах, — приєднався Тіріон. — І подейкують, що тамтешнє вино нічим не гірше арборського. Я підтримую ідею леді Мелісандри.

— Тоді і я з вами згоден, — поступився Джон. — Але слід попередити батька, що ми живі-здорові, і хай чекає звісток про лютововків із сходу. Усі зі мною згодні? 

— Так! — відповіли в унісон присутні. 

— Архімейстере, я не можу вам наказувати писати лист… — почав Джон.

— Я сам пошлю звістку. Ворона можуть перехопити, але ніхто ніколи не перехопить таємне послання від Дейна. 

— Тоді роби те, що повинен, Артуре…

< end of flashback >

___

Спустившись у їхню з Дені каюту, Джон з полегшенням сів на ліжко. Антидот хоч і подіяв, та як казав архімейстер, його дія була швидшою на твердій землі, ніж на хиткій корабельній палубі. Попри це він продовжив стояти на своєму — ніхто не повинен бачити новонароджених драконів. Так думав він, і так думала Дейенеріс. 

І ось знову скрипнули двері, впускаючи всередину зблідлу Дені. Його дружина до цього плавала на кораблях, і з нею все було гаразд. А тепер, за два дні шляху, її знудило вже невідомо скільки разів. Точніше, після десятого усі збилися з рахунку. Сарелла і архімейстер знаходилися на іншому кораблі, де доглядали важкопоранених разом із Семом і групою мандрівних цілителів та лікарів, очолюваних волантійкою Талісою. Джон прийняв її десь місяць тому, щоб зменшити навантаження на мейстера Волкана, і дівчина виявилася вправною. Вона чудово розбиралася у лікувальних травах і наданні допомоги при пораненнях чи опіках. А пізніше Оберін розповів йому, що це донька одного з триархів Волантиса Мелакво Мейгіра, котра втекла з дому, бо колись раб врятував життя її молодшому братові, коли той мало не втопився, і замість подяки раба було вбито за те, що торкнувся вищого за рангом. Джона також обурила така жорстокість, і крім цього здивувало, що Мартелл володіє такою інформацією. На це Червоний Змій відповів, що бачив її портрет на афішах розшуку ще у Волантисі і впізнав її з обличчя. Джон вирішив не видавати дівчину батькові при висадці, адже вона не зробила йому нічого поганого, а навпаки, робить добру справу, що вартує похвали. Цікаво, чи зможе вона пояснити, що не так із його дружиною? 

— Знову? — запитав він у неї.

— Я перенесла жахливу бурю будучи новонародженим немовлям, а зараз мене рве від найменшого крену, — люто відповіла вона. — Я Матір Драконів, Неопалима, і повинна бути сильною, а натомість не можу втримати в своєму шлунку обід. 

— Я також цього не розумію. А що кажуть Іррі та Джиккі? 

— Не знають, бо дотракійці, як відомо, не плавають по морях, та про всяк випадок рекомендують порахувати дні. 

— Дні? Які саме? Чи не після останньої крові? 

Дені раптом широко розплющила очі і ляснула себе по лобі. 

— Яка ж я дурепа! Вони саме це мали на увазі, а я не здогадалася з цим усім рейвахом. Старі Боги, в мене майже тиждень як затримка. Схоже… схоже…

— У нашого Валарра буде братик чи сестричка, — закінчив за неї Джон. 

— О боги! Я мушу перевіритися у архімейстера. Або ж Іррі мені підкаже, вона казала мені, що допомагала повитусі в своєму халасарі. Якщо я справді чекаю дитину, то…

— Діти це завжди благословення богів, кохана. Але як на мене, давай краще поговоримо про твоїх інших дітей.

— Ти про драконів? І що тебе в них непокоїть?

— Їхня безіменність. Мені набридло називати їх за кольорами. 

— Хочеш обрати для них імена? 

— Ми це зробимо разом. Ти назвеш трьох, яких тобі подарував Іліріо Мопатис, а я — тих, що нам передав батько. Як на мене це справедливо. 

— Ну гаразд. Тоді почнемо? Я перша. 

— Ти завжди перша, моя королево, — жартома вклонився Джон, підійшов до клітки з драконами і відчинив її. — Почнемо з того, хто обпік мені руку ще в яйці. Як назвемо цього чорного? 

— Балеріон. Тільки таке імˈя повинен мати дракон, що дуже схожий на нього за описами. 

— Сподіваюся, що колись він спалить армію Ланністерів та Скелю Кастерлі, як це зробив його тезка. — Усміхнувся Джон. — А цей зелений красень? Невже Ваґар? 

— Ні. Ваґар була не тих кольорів і значно старшою. А от він мені нагадує Вермітора, на якому літав Старий Король. Тож я обираю саме це імˈя для нього. 

— А цей золотий? 

— Тессаріон. Історія його життя не така велична, як у Балеріона чи Вермітора, але мені подобається. А тепер твоя черга. Як зватимуть цього червоного змія? 

— Нагадай, як звали дракона Порочного Принца? 

— Караксес. Що ж, імˈя непогане, та й вони обоє схожі. А цього жовтого? 

— Мелеїс. Мені подобалась життєва історія принцеси Рейніс і я дуже шкодував, що вона не стала королевою. Вона герой, адже не втекла від величезної Ваґар та Сонцежара, і ледь не вбила Ейгона Узурпатора. І її дракон був приблизно таких же кольорів, як наш. 

— А цей біло-блакитний? 

— Я все думав над його іменем, і мені дещо спало на думку. Як валірі ською «зима»? 

— Sṑnar. Ти хочеш назвати його на честь найлютішої пори року? 

— Не тому що хочу, щоб він був лютим як зима, а тому що дивлячись на нього, я згадую сніги на Півночі. А як валірійською «сніг»? 

— Sṑna. 

— Звучить близько. Тож гадаю, Сонарес буде для нього ідеальним. 

— Чудово. Що ж, ми обрали імена для драконів,

а тепер час зробити дещо інше.

— І що? 

— Якщо я вагітна, то це чудово. Але якщо ні… нашим драконам так чи інак потрібні вершники. — І Дені палко припала губами до Джона, знаючи, що тільки цим усе не обмежиться…

Chapter Text

XXVI

Королівська Гавань

Лорд Старк стояв у Великій Септі Бейлора і слухав молитви Верховного Септона Невідомому. Завдяки Кейтлін він розумів Віру в Сімох, але не був готовий прийняти її. Іноді він брав участь у молитвах дружини із септоном Чейлом, ще коли вона жила. Та після її смерті Еддард не те щоб занедбав маленьку септу у Вінтерфелі. Він просто не заходив туди, щоб не мучити себе спогадами про померлу дружину. А тепер, коли помер Роберт...

Роберт Баратеон був йому майже братом. Не те щоб Брандон та Бенджен не були з ним близькі — навпаки. Скоріше Роберт бачив у ньому більшого брата, ніж Стенніс та Ренлі. Вони багато що робили разом. Разом полювали, разом тренувалися у володінні зброєю, разом мандрували Долиною чи іншими королівствами. Єдине, що Еддард із Робертом не поділяв — його постійне бажання злягатися. Не було таверни з молоденькими подавальницями, яких би Роберт не затяг у ліжко. І одна така привела у світ Майю Стоун. Нед і Роберт навіть навідували її, коли вона ще була немовлям. Дуже сміхотливим немовлям, якому подобалося, коли тато підкидав її в повітря. А після заручин з Ліанною його друг ніби й забув про свою першу дитину. Потім сталася війна, шлюб Роберта із Серсеєю та його інтронізація. Зараз дівчина служить провідником у Місячній Брамі. А скільки ще невизнаних байстрюків привів його друг? Невідомо...

А ще Еддарда розривали зсередини переживання за Джона і Дейенеріс. Артур Дейн прислав звістку про атаку Юрона Ґрейджоя. З поганих новин — замок згорів. З хороших — Джон, Дені, Арія та їхні лютововки вижили. Теона контузило і зараз він відходить від травми. А ще у Дейенеріс вилупилис дракони. Дракони! Півтори сотні років їх ніхто не бачив, і тут на тобі, одразу шість. Як це вийшло, Артур у своєму листі соколом не повідомив. Та натомість сказав, що вони за порадою Червоної жриці пливуть до Волантиса. Чорт забирай, вони ж могли просто заявитися до Вінтерфела, і дізнавшись про смерть Роберта, почати повстання і реставрацію. Та схоже, що доля Роберта їм не була відомою, і їхній порив відпливати подалі цілком зрозумілий. Окрім цього Артур попередив його, що скоріше за все у Головному храмі Р’Глора Джон дізнається про своє походження. Тому Еддард просто написав окрім відповіді ще одного листа із поясненнями для Джона і Дені. Якщо вийде, його пробачать. Якщо ні... краще про це не думати, а зосередитися на тому, що зараз діється у септі.

Біля Робертового тіла стояли сер Джеймі та сер Баристан. Томен та Мірселла оплакували батька, хоча він не був їхнім батьком. Королева Серсея також оплакувала чоловіка. Попри щирі сльози, Еддард не вірив у те, що це насправді. Живіт королеви трохи округлився, що свідчило про її вагітність. Та Нед був готовий поставити власну голову на відсіч просто на сходах Великої Септи, що Серсея боялася, що Роберт побачивши дитину з чорним волоссям і синіми очима міг зрозуміти, що його старші діти... не зовсім його. А ще одного вбивства дітей та їхньої матері держава не перенесе. Тоді або Ренлі проголосить себе новим королем, або Мартелли піднімуть повстання і проголосять незалежність Дорну. І тоді справді поллються ріки крові, як і вісімнадцять років тому. Та й невідомо, що там задумав Юрон Ґрейджой.

Лорд Старк і не помітив, як швидко проминули усі подальші події. Як тіло Роберта поклали у крипту під септою, де вже лежали всі попередні королі від Бейлора Блаженного до Ейриса Безумця. Як Верховний Септон відчитував усі заупокійні молитви. І як усі присутні на похороні рушили у Червоний замок вислухати останню волю короля.

Томен на Залізному Троні виглядав мов дитина на невеличкій, але дуже страшній гірці, з якої його так і хотілося зняти і більше не підпускати туди ні на крок. Джон чи Дейенеріс виглядали б на ньому значно краще. І правителі з них були б кращі, ніж Роберт і Томен разом узяті. Та чому були б? Будуть. Його прийомні діти живі, і зараз на дорозі у Волантис. І скоро повернуться звідти із драконами. Щоправда, дракони зараз маленькі, адже тільки-но вилупилися. Але все може бути. Мейстери пишуть, що дракони ростуть швидко. І цілком можливо, що архімейстер Марвін знайде спосіб змусити їх рости швидше. Можливо до розмірів Вермакса і Арракса, на яких літали принци Джейкерис і Люцерис. Та зараз це не важливо. Краще вслухатися у те, що читає старий грандмейстер Пайсел. З його тихим голосом важко щось розібрати, та все одно ті, хто стоять у передніх рядах, почують його.

— Указом Серсеї із дому Ланністер, королеви-матері, узгодженим із Його Величністю Томеном із домів Баратеон і Ланністер, сера Баристана Селмі, лорда-командира Королівської Гвардії, звільнено від його обов’язків лорда-командира Королівської Гвардії та відправлено на почесну пенсію у зв’язку з його похилим віком та зниженням бойових навичок...

— Я правильно вас зрозумів? У мене бойові навички зі старістю знизилися?! — обурився сер Баристан. — При всій повазі, та я у такому віці здатен перемогти усіх своїх братів, за винятком хіба що сера Лораса.

— Вам довірили життя короля Роберта, і ви не впорались, — відповіла королева. — Король загинув, а ви навіть не забруднили кров’ю свій меч. Це свідчить про те, що вам час на відпочинок.

— А нічого, що мене поруч не було?! А нічого, що король особисто відіслав мене і сера Джеймі, залишивши при собі тільки свого зброєносця?! Я фізично не зміг би врятувати його.

— Деталі нас не цікавлять, — відповіла Серсея. — Новий король бажає вам спокійної старості на землях поблизу Жатниці, ваш внучатий племінник буде радий вам. Рішення остаточне, і не піддається обговоренню.

— Тоді знайте, що ви вчинили найбільшу помилку в житті! — сер Баристан зірвав із себе плащ і нагрудник. — Ваш чоловік пробачив мені, що я бився на Тризубці проти нього, а ви просто звільняєте мене за те, що я виконав наказ короля Роберта! Бажаю вашому новому командиру всього найкращого! — і легендарний Баристан Зухвалий покинув залу. Еддарду було шкода старого лицаря. Після стількох подвигів його просто прогнали, мов старого сторожового пса, що давно оглух та осліп. Нічого, він знайде його і скерує до Волантиса, де Джон і Дені радо приймуть легендарного Баристана Зухвалого у свою Королівську Гвардію, де вже служить його інший великий співбрат Ертур Дейн. Треба тільки встигнути.

— Також згідно з рішенням королев-матері та короля Томена, новим лордом-командиром призначається дядько короля сер Джеймі Ланністер, — продовжив Пайсел. Лорд Старк в думках сплюнув на підлогу. Царевбивця вбив одного короля, наставив роги другому, і став батьком третього. Просто волаючі порушення Кодексу, за які його підвищили до такого високого чину. Точно бажання Серсеї. Присутній у замку лорд Касвел щось пробурчав собі під ніс і вийшов геть, а решта залишились дослухати до кінця.

— Присутні тут лорди повинні скласти присягу на вірність королю Томену з домів Баратеон і Ланністер Першому Свого Імені, Королю Андалів, Ройнарів та Перших Людей. Хто не виконає цього наказу, буде оголошений поза законом і позбавлений усіх титулів та привілеїв, — закінчив Пайсел, обтираючи з обличчя піт.

— Ви всі чули. Скоріться наказу, або відправляйтеся у чорні каземати! — владно мовила Серсея.

І лорд Старк зам’явся. Якщо він зараз відмовиться схилити коліно — його голова прикрасить в’їзну браму Червоного замку. А якщо схилить коліно — то ввійде у хроніки як двічі зрадник. Положення було вкрай невигідним.

— При всій повазі, королево, — відповів лорд Ренлі. — Та мій небіж іще неповнолітній, що не робить його повносправним королем...

— Яка різниця? Він король за правом народження, і байдуже, скільки йому років!

— Та... кхххм... в очах богів... кхххмм! — втрутився Джайлз Розбі. — Король Томен ... кххмм... все ще... кхххмм... дитина, яка... кххмм.... не може нічого вирішувати без ради матері.

— Змушений погодитися із лордом Розбі, королево. — Тайвін Ланністер нарешті зайшов у тронну залу. — Сер Бейлон, будьте ласкаві, проведіть їх милості королеву Серсею та короля Томена до їхніх покоїв. Я ж з вашого дозволу продовжу.

І коли сер Бейлон Свонн вивів королеву з малолітнім королем із зали, лорд Ланністер продовжив.

— Отже ми зупинилися на вашій вірності. Як правильно підмітив лорд Розбі, ви не можете присягнути моєму онукові через його малий вік. Але до повноліття Томена ви повинні присягнути на вірність Залізному Трону. Не мені, адже я не збираюся узурпувати владу. Присягніться, що будете вірними Залізному Трону, поки король Томен не досягне повноліття.

І лорд Старк із видихнув з полегшенням. Одна річ присягати трону, і зовсім інша — людині, що сидить на ньому. Схоже, Старі боги вважають справу Джона і Дейенеріс правильною, якщо підносять йому таке везіння.

І коли лорд Тайвін розпустив двір, Еддард Старк вирішив зустріти сера Баристана, щоб дещо повідомити. Повідомити те, що є король та королева, які радо приймуть його меч.

На щастя, старий лицар зустрівся йому в коридорі. Він одягнувся до дороги у полотняний плащ та чоботи, а за спиною тримав торбу. Меч як завжди висів при боці, а обличчя як і зазвичай було незворушним.

— Куди ви збиралися, сер Баристан?

— Світ за очі. У мене нема короля, щоб служити йому.

— Король та королева живі. Джон та Дейенеріс зараз на шляху до Волантиса.

— Але як?

— Артур, схоже, добре натренував гарнізон. А Дені... вона пробудила драконів із яєць.

— Воістину це диво, мілорде. Тоді я вирушу туди ж. Але перед цим я мушу передати вам послання від короля Роберта. Його прощального листа.

— Дякую вам. Тоді до зустрічі. Хай Мати береже вас, а Воїн дасть сили вашому мечу.

— До зустрічі.

Коли сер Баристан покинув його, лорд Старк розгорнув листа. І коли він почав його читати, сумні сльози навернулися на його очі.

Нед,

Схоже, клята свиня не дасть мені востаннє тебе побачити. Я вбив довбаного дракона, а помру від кабанячих іклів. Не треба було мені йти на нього самому. Треба було прикритися пещеною мармизою Ланселя. Та байдуже — що було, те загуло. Я, здається, хотів попрощатися з тобою. Попрощатися і перепросити за образи, яких я завдав тобі. Пробач, що зробив Рукою Ланністера. Він ще нестерпніший, ніж Серсея. Я і так її не терпів, а тепер вона знову вагітна. Захисти мою останню дитину. Зроби з неї гідного лорда Штормових Земель — Ренлі дівку візьме, тільки якщо в неї хер між ногами метлятиметься. Дівча Таргарієнів... я пробачаю їй те, що її грьобаний брат зробив з Ліанною. Вона ще бултихалась в яйцях Безумця, коли Рейгар викрав у мене наречену, а всю війну плавала в матці Рейли. Скоро я возз’єднаюся з Лією, і чекатиму тебе. Та від щирого серця бажаю тобі прожити ще довше, ніж я. Кет та Ешара почекають. Це ж Ешара мати байстрюка? Та байдуже. Живи далі, і живи краще, ніж я. Обіцяй мені, Нед. Прощавай.

Твій друг король Роберт Баратеон.

«Ох, Роберте, який же ти наївний...»

Ліанна ніколи не кохала його. Ліанна гидувала ним, а натомість покохала Рейгара. Срібний Принц зміг полюбити особистість, що ховалася за її вродливим обличчям. Роберту подобалась тільки ідея називати Неда своїм братом, а його вірність Ліанні протривала б не довше шлюбної ночі. Він би вже наступного дня затяг у ліжко нову хвойду. А Ліанна точно ненавиділа б його більше, ніж зараз Серсея. Вона б ганьбила його на всі Штормові Землі щонайменше, а якби він став королем — на весь Вестерос.

І зі скорботними думками лорд Еддард покинув Червоний замок, не бажаючи залишатися там ще хоч на хвилину...

___

Зорепад

Едрік Дейн милувався заходом сонця над Торрентін. Знаменитою рікою, чиїми королями звались Дейни до того, як Німерія об’єднала під прапорами Мартеллів увесь Дорн. Краєвид із Вежі Білокам’яного Меча відкривався чудовий. Та вежа мала погану славу після того, як із неї буцімто викинулася його тітка Ешара. Простолюд уже довго переказував сумну історію кохання Ранкової Зорі Зорепаду і Тихого Вовка Вінтерфелу. Познайомилися на тому самому турнірі у Гаренголі, там і покохалися, а потім Еддард Старк кинув фрейліну Елії Мартелл, щоб пошлюбити наречену брата. А потім леді Ешара породила від нього сина, та дізнавшись що той, кого вона кохала, вбив її брата, викинулася із вежі, не витримавши ще одного удару...

Едрік весь час дивувався дурості простолюду. Еддард Старк завдав дому Дейн стільки прикрощів, та лорд Ертос Дейн називав свого спадкоємця «Нед», так само як прозивали Еддарда Старка близькі до нього люди. Зараз його батька нема. Важка хвороба скосила лорда Зорепаду нещодавно. Тітка Аллірія знов мусила відкласти своє весілля з Беріком Дондаріоном, якому Нед донедавна служив зброєносцем, через жалобу, і після того, як васали присягнули на вірність чотирнадцятирічному хлопцеві, розповіла повну трагедію Ешари та Артура Дейнів. Обоє живі, і обоє прагнуть помсти. Тітка Ешара народила дівчинку, котра виявилась заслабкою і померла через кілька днів. Її маленька могилка знаходиться під вежею, у якій Нед чекає родича, щоб надати важливе доручення. А щодо його тітки і дядька — дядько Артур прислав свого сокола із листом. Він, король, королева і довірені особи пливуть у Волантис, де зустрінуть тітку Ешару, а далі діятимуть так, як того вимагатимуть обставини. Багрець (так прозвала дядькового сокола тітка Аллірія) зараз поніс відповідь власникові. А Едрік поглянув на стоячий на підвищенні меч.

Це був великий дворучний меч, завдовжки майже у п’ять футів. Його ефес прикрашала велика зоря, відлита із білого золота. Руків’я та піхви були виконані із красивої білої шкіри змії, яку за легендою вбив засновник дому Дейн, коли вона спробувала його вжалити. Ремінь, який дозволяв носити цей меч на спині, був уже із простішої, скоріше за все свинячої чи яловичої дубленої шкіри. Хоча лезо меча було прихованим у піхвах, та Едрік знав, що воно біле немов молочне скло, попри всі легенди, що його викувано з валірійської сталі. Володіти мечем, що носив ймення Світанок мав право не наступний лорд Зорепаду, а найвправніший мечник дому Дейн. І цей гідний воїн зараз плив до Волантиса з королем та королевою.

Аж ось з східців залунали кроки. Важкі кроки закутих у сабатони ніг. Едрік міг упізнати їх із сотні, бо тільки його родич Герольд Дейн, лорд Гірського Притулку на прізвисько Даркстар, ходив так, ніби своїми кроками хотів розколоти землю, по якій ступав. Його світле волосся із пасмом темного, трохи лютий вираз обличчя і такий же норов робили Герольда найнебезпечнішим у Дорні, за винятком Червоного Змія Оберіна Мартелла. Але побічна лінія Дейнів повинна коритися головній, тож Даркстар ніколи не змушував ні Ертоса, ні Едріка засмучуватись через його дії.

— Здоров, Нед, — привітався Даркстар. — Викликав?

— Так, Герольде. Маю для тебе завдання. Пам’ятаєш, що казав мій батько про дядька Артура?

— З ним щось не так?

— Пливе разом із законними королем та королевою у Волантис. І ось твоє завдання. Бачиш цей меч?

— Ти оголошуєш мене Мечем Світанку?

— Ні. Ти повинен передати його дядькові Артуру — істинному Мечу Світанку. В мене передчуття, що він знадобиться йому.

— Це для мене неабияка честь. Можна питання?

— Ну?

— Я зможу ним користуватись?

— Якщо втратиш свій — на здоров’я. Але навряд чи ти зможеш володіти ним на повну силу. Тільки той, хто гідний ним володіти, зможе.

— То я недостойний?

— Навряд чи, поки дядько Ертур живий.

— Що ж, аргументовано. Тепер запитаю свого лорда дещо особисте. Хто стане наступною леді Дейн?

— Хотів би почути твою думку. Хто краща — Теора Толанд чи Сілва Сантагар?

— Теора Толанд.

— Чому?

— По-перше вона твого віку, а по-друге вона не така шльондра як Ластата.

— А ти що, спав з Сілвою?

— І не раз. Це вона замовила за мене слівце перед принцесою Аріанною.

— Он воно як. Ну що ж, бажаю успіху. І перекажи дядькові Артуру, що тільки він гідний посвятити мене в лицарі. А тітці Ешарі скажи, що скоро вона і її Тихий Вовк знову будуть разом.

— Ніколи не розумів, що кузина знайшла в ньому. Дякую за напутні слова. І ти також не спи, малий. Маєш справити на Артура потрібне враження.

— Обов’язково. Не дарма лорд Берік хотів висвятити мене одразу як я став лордом цього замку....

___

Десь у Вузькому морі

Сем нарешті переборов свою морську хворобу. За три дні у морі його знудило більше півсотні разів. А зараз його шлунок заспокоївся, обличчя повернулося до більш-менш нормального кольору, а думки знову перейшли у звичне русло. Про те, як їм далі бути у Волантисі, і як подбати про купу поранених на борту корабля.

Коли сім кораблів покинули зруйновану гавань Туманного острова, на борту всіх кораблів знаходилося більше п’ятьох сотень здорових людей, здатних тримати зброю. Ще близько півтори сотні служниць та стюардів, та півсотні поранених і обпечених. І це число щодня зменшувалося. Архімейстер Марвін, Сарелла Сенд і Таліса Мейгір з медиками працювали день і ніч, доглядаючи немічних. І за цих три дні встигли померти десь під два десятки людей. Хтось від ран, хтось від виснаження, а хтось від слабкості. Сем допомагав їм, але від смороду ран та опіків його нудило так само як і від хитавиці. Сарелла, як помітив Сем, потроху дуріла від браку сну та відпочинку. І при цьому в її руках все частіше з’являлася порожня склянка, що трохи відгонила ромом.

І коли Сем згадав про Сареллу, милу дівчину із шкірою кольору темної карамелі, густим кучерявим волоссям та великими золотими очима, та, про кого він думав, піднялась на палубу з пляшкою рому та двома склянками. ЇЇ красиве волосся було зібране в пучок, а на обличчі застигла сумна саркастична посмішка. Сарелла підійшла до Сема і простягла йому склянку.

— Що, ведмежа, відпочиваєш? — почала Сарелла.

— Не зовсім. Капітан покликав мене, бо із «Леді Дейенеріс» прибуло послання, а він не дуже добре читає. А ти чому тут?

— Таліса сказала, що з десятьма важкими і сама впорається. А мені порадила знайти тебе і допомогти з морською хворобою.

— Я вже її подолав, — парирував Сем.

— Як казав мені архімейстер, ніколи не мона бути цілком у чомусь впевненим. — Вона налила йому ром. — На Літніх островах, звідки родом моя мати, ром вживають у невеликих кількостях, щоб не так завертало кишки. Пий.

Сем випив і закашлявся. Ром попри приємний пряний смак обпікав горло і рот. Він любив розведене вино, але ром був чимось іншим. Чимось, що знаходилось на геть іншому рівні.

— Не пішло? — співчутливо похитала головою Сарелла.

— Не дуже, — відповів Сем.

— То прийми мої вибачення, — майже прошепотіла дівчина і забрала склянку. — Ходімо до тебе, поговорити треба.

Ром трохи розніс хлопця. Коли вони спускалися до кают, він ледь не впав із сходів, а заходячи в каюту боляче гахнувся головою в одвірок. Біль був такий сильний, що Сем відчував, як на голові росте чимала ґуля. Така незграбність напала на нього дуже невчасно, принаймні він так думав.

— Дай подивлюсь. — Сарелла глянула на його тім’я. — Болить?

— Є таке, — відповів Сем.

— Тоді я зменшу твій біль. — Сарелла притулила холодну пляшку рому до ґулі. А потім вона глянула йому в очі.

І поцілувала в губи.

«Що?» — промайнуло у голові в Сема, але Сарелла пішла далі. Вона просунула свій спритний язик йому в рот і сплелася з його. Сем відповідав на її поцілунок, а вона ж почала його роздягати. Він не заперечував. Четверта донька Червоного Змія йому подобалась ще з того моменту, коли вони випадково поцілувалися. Тож коли вона висунула ініціативу, він також почав знімати її одяг. Він стягнув через голову її сорочку, оголивши невеликі, але пружні груди з великими темно-коричневими сосками. Побачивши їх, він одразу припав до них губами, зірвавши з її вуст тихий стогін. Сарелла відірвалась від нього, щоб стягнути з нього штани і чоботи, після чого зняла із себе легінси. Сем застиг. Він вперше в житті опинився у такій інтимній обстановці з дівчиною, і не знав, що робити. Від красивого тіла Сарелли його член миттю затверд, і стирчав, мов дебела щогла між його ногами. Але дівчина схоже знала, що робити, адже миттю скоротила між ними відстань для ще одного поцілунку.

— Він такий здоровенний, — прошепотіла вона розірвавши поцілунок. — Я вже його хочу в себе. Зроби це.

Сем у відповідь знову її поцілував і сів на койку. Сарелла зрозуміла, що він хотів, і тому сіла на його коліна, після чого сама скерувала його член у себе. Стогін, з яким вона опустилася на нього вийшов гучнішим, ніж тоді як він грався з її грудьми. Вона спритно їздила на ньому мов на жеребці, щоразу стогнучи все гучніше і гучніше. Сем вперше в житті відчував щось подібне, і насаджував її тіло на себе все швидше і швидше. Аж ось Сарелла різко опустилася на нього із гучним стогоном, покривши його своїми соками. Через мить і сам Семвелл застогнав із задоволенням і наповнив її своїм сім’ям. Сем важко дихав і покрився потом, а Сарелла задоволено лягла йому під бік, поцілувавши його у щоку.

На певний час запанувала тиша.

А потім Сем заговорив.

— Сарелло...

— Так.

— Чому ти це зробила?

— Бо ти мені подобаєшся.

— Чому? Я ж товстий і боягуз. З мечем я гірший, ніж Джоффрі...

— Я тебе полюбила не за тіло. Ти хоч і милий, але ти дуже розумний. Якщо чесно, я захоплювалась архімейстером. Довгий час я він був моїм ідеалом чоловіка. Але потім я зустріла тебе. І ти виявився таким як мій вчитель, тільки молодшим.

— І я люблю тебе. Ти дуже розумна і добра. А ще смілива і чудово з лука стріляєш. Хотів би і я вміти стріляти як ти.

— Хочеш навчу. У тебе на гербі лучник, то чому б тобі не вол

одіти луком.

— Ти навчиш мене?

— Легко. Марселес казав, що я була б гарною вчителькою.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Сем, і знову поцілував Сареллу в губи...

Chapter Text

XXVII

Рибальське селище на берегах Ройни

Конінгтон переможно усміхнувся. Лист від Варіса завершення про смерть Узурпатора. Нарешті. Нарешті цярогата свиня зійшла у Сьоме пекло за все своє злодіяння. Як лорди Вестеросу взагалі могли піти за ним? Ще з юних років було очевидним, що це перероджений Ейгон Негідник. Подейкували, що його брат Ренлі насправді перший байстрюк короля від якоїсь покоївки. Це дуже було логічне припущення, бо два брати були схожі мов батько і син. А інші щодо байстрюків... напевно лорд Аррін зовсім не дбав про моральні якості вихованця, якщо все так погано. До перемоги у Повстанні Роберт Баратеон привів на світ щонайменше трьох незаконних дітей. А після загарбання трона цих дітей стало значно більше. Він навіть примудрився зганьбити рідного брата, зачавши прямо на його подружньому ложі Едріка Шторма із сестрою Селізи Флорент Делейною. Він не був придатним для королювання. А Рейгар був. Рейгар скоріше б кинувся в море із фортечного муру Драґонстоуну, ніж зрадив би Елії Мартелл. хоча ні. Він це зробив із тією клятою дівкою Старк. Він зробив це, увінчавши її зимовими трояндами в Гаренголі. Звичайно ж, між принцом та принцесою ніколи не було великих почуттів. Та це не означало, що її можна ганіти на очах у всьому світі королівства. Але роки думати про минуле. Що зробив — не повернеш. Рейгар мертвий, а його син попри загальну думку — ні. Ейгон рис тут, на берегах великої ріки Ройни і готувалася стати королем. Кращим, ніж були його дід Ейрис і Узурпатор.

Ейгон мав усі завдання для того, щоб стати хорошим королем. З дев'яти років втікач із Буремосту Роллі Дакфілд тренував його з мечем, за що потім отримав звання обличчя з рук учня. Мейстер-недоучка Голдон навчив його основам, які мусив знати хорошого короля. Септа Лемора наставляла хлопця Вірі в Сімох, хоча й з багатьма своїми правками. Клята дорнійська кров, ніби у жилах короля її було недостатньо. А сам Ейгон краще за всіх лордів Вестеросу знав, як живе простолюд, адже все своє життя провів у шкурі простолюдина. Він сам готував собі собі на вогнищі, сам сам свій одяг, сам голився та стриг волосся, дивлячись на своє відзеркалення у річковому плесі, сам лагодів і закидав сіті, сам стріляв у качок та бобрів, щоб мати що є, і при нападі заблукалих грабіжників. . із Валісару боронів селище разом із сером Качуром та місцевими рибалками. Він зробив усе, щоб заслуговувати на Залізний Трон Вестеросу, але Вестерос не зробив нічого, щоб заслужити такого правителя, як Ейгон. 

Єдиною проблемою залишилось одне — повідомлення хорошої нареченої. Павук був вкрай категоричним зі своїми доносами. Дейенеріс Таргарієн мертва, як і її байстрюк-чоловік та син — Тайвін Ланністер жорстоко їм відплатив за принесення онука на Туманному острові руками Юрона Ґрейджоя. Дикий вогонь зжер усе, що роками будували Старки. І якщо мова про них, то Санса Старк уже заручена з кузеном короля Тристаном Мартеллом. Тристанова сестра Аріанна вже заміж з Еддардом Карстарком і носить його дитину. Маргері Тірел тепер Леді Вінтерфелу через смерть Кейтлін Таллі на пологовому ліжку. А Таллі та Арріні взагалі не мають доньок. Тож лишається два варіанти — Мірселла Баратеон, чий дядько вбив Ейгонового діда, а батько — самого Срібного Принца, і її кузина Ширін Баратеон, яка окрім того, що була небогою Узурпатора, у ранньому дитинстві перенесла сіру лускачку, яка спотворила її обличчя і ще більше. . ослабила без того слабке здоров'я. Обідві дівчини не підходили, адже шлюб із ними означав наругу над пам'яттю матері короля. І виходить, що гідною нареченою буде тільки одна-єдина дівчина. Ронелла Веларіон, донька Монфорда Веларіона, чий батько Люцерис разом з лордом Редвином блокував Кораблетрощильну Бухту, над якою стоїть Стормс-Енд, родовий замок Баратеонів. Веларіони вже не такі можливості та впливові як колись, але валірійська кров залишається валірійною кров'ю. Якби лорд Люцеріс мав доньку тих же років, що й принц Рейгар, то напевно не було б Дня, коли погасли усмішки, і Ейгон не був би наполовину Мартеллом…

Скрипнули двері і в хатину зайшов Ейгон. Його руки були в риб'ячій лусті і трохи відгонили остому. Напевно знову допомагав рибалкам чистити рибу. Та нічого, це був останній раз, коли його король трудився у поті чола свого. Скоро все зміниться. Скоро Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, посяде свій трон, як і повинно бути. 

— Батьку, — привітався він. — Щось важливе? 

— Час настав, синку. — Гриф поклав йому руку на плече. — Час тобі повернути трон. Узурпатор мертвий, і не лишив нащадків. Це ідеальна можливість для нас. 

— А моя тітка? Що з нею?

— Тайвін Ланністер найняв Юрона Ґрейджоя і атакував її замок. Усі згоріли заживо. Мені дуже прикро, сину. 

— Ні. Ні, це неправда. Варис бреше! Вогонь не шкодить дракону! 

— Твій батько колись сказав мені таке слово: останні дракони — це Таргарієни, але не всі Таргарієни — дракони. Що, його сестра була такою. 

Хороший настрій Ейгона ніби корова язиком злізала. Хлопець безсило упав на долівку і закричав в істериці. З індигових очей полілися важкі його сльози. Сльози горя і смутку. Он як буває — він її ніколи не знає, але щиро оплакує, наче вони виросли разом. 

— Він за це заплатить! Клятий лев за це заплатить! За матір, за Рейніс, і за тітку! Я накажу Качуру ґвалтувати його шльондру-доньку та онуку-байстрючку до смерті! А як він втомитися, віддам комусь інше, бажано такому ж здоровенному, яким був Кліган! Я накажу зробити це на його очах! Це буде моя помста за рідних! Хай знає, що дракони не вмирають, а повертаються з вогнем і кров'ю! Присягаюся муками матері, сестри і тітки, дім Ланністер буде знищено! 

— Роби так, як має бути, сину. Ти як ніхто не заслужив на справедливість. — І лорд Конінгтон обійняв вихованця за плечі, щоб заспокоїти і привести до ладу. Але глибоко в середині себе відчув страх: схоже, дідове божевілля почало лізти назовні…

____

Волантис

Порт Волантиса був на диво наполовину порожнім. І на превелике щастя для сімох кораблів тут вистачало з головою. Капітан Гролео віддав наказ зупинитися і стіти на човни, і Джон та Дейнеріс разом з Оберіном, Артуром, Обарою водою, Німерпуском, Мелісандрою та Бельвасом поставити зійти на берег. Частина гвардійців та слуг вирушили на ринок здійснити покупки. Бо купувати треба було багато чого і для багатьох кого. 

Коли вони покидали Вестерос, у трюмах було від сили два центнери свинячої та яловичої солонини, двадцять діжок з рибою, п'ятдесят з питною водою і десять з ромом, пів бочки вина і трохи овочів, в основному ріпі. Не так уже й багато на більш ніж п'ять сотень людей. До Волантиса залишилась ледве вісім частин із цих запасів. Деякі зі слуг скаржилися, що їм уже остогидла риба. У Елії важко протистояла вагітність через обмежений раціон, і дещо подібне відчувала Дені. Сарелла пропонувала їй трохи рому, але архімейстер Марвін насварив її за це, бо алкоголь вагітним протипоказаний. Тож усі тільки зітхнули з полегшенням, коли перед очима стали Чорні Стіни Старого Волантиса. 

Артур ішов на чолі процесу, вміло ухиляючись від рабів та жебраків. Час від вулиці часом пронесли багатіїв у паланкінах, а десь на півдорозі до Червоного Храму Джон уперше побачив слона. Величезна тварина із голою сірою шкірою, широкими вухами, довгим хоботом і двома довгими іклами під ним видала довгий трубний звук, від якого Джонові барабанні перетинки ледь не луснули. Оберін на це тільки насмішливо усміхнувся і запитав: 

— Перший раз? Не хвилюйтеся я тоді теж ледь не всрався. Зате потім… тут я і зустрів твою маму, Нім. Точніше її слон мене ледь не розтоптав, а вона сто разів вибачилась, поки я не сказала, що визнаю дещо інший спосіб вибачення. Ех, молодість…

— Досить, Обі, ми тебе зрозуміли, — перервав його Артур. — А тепер пильнуйте обома очима. Головний Храм Р'Глора неподалік. Я певен, що Мелісандра варто довіри, але тут маємо кого зустріти. Декого, чиє серце розбив твій «батько», Джоне. 

— Не знав, що мій батько плавав до Волантиса. — Здивовано підняв брову Джон. 

— Вона не з Волантиса, вона з Дорну, і за вірність родині нашої королеви їй загрозувало переслідування, тому вона і втекла сюди. Червоний Храм завжди продовжує втікачів, байдуже хто вони і що зробили. А зараз пропоную стулити роти і далі йти мовчки. Вперед. 

Та далеко йти не довелося. Уже через три ярди Мелісандру зустріла і привітала стати у червоному плащі з захопленням. І коли вона його відкинула, Артур радо вийшов їй назустріч.

— Привіт, сестро. Двадцять років минуло, а я досі тебе впізнаю. 

— Артуре, — жінка обійняла його за плечі, — я дуже рада тебе бачити. І тобі також, Обі! Бачу, твої дівчата підросли. І… о, боги, Нед? 

Джон здивувався і глянув на незнайомку. Вона була вродливою, хоч і вже не молодою. Її волосся було фарбоване у вогнисто-червоний колір, але очі не були рубіновими, як у Мелісандрі. Вони були фіалковими, як у Дені та Артура. І Джон одразу зрозумів, хто перед ним. 

Невже це його мати? 

— Я не мій батько, міледі. Так, ми з ним схожі, та я навіть не його легальний син. Я Джон Сноу, а якщо точніше Джон Фоґстарк, лорд Туманного острова…

— Ти забув, хто ти тепер? — перервав його Артур. — Вибач, Еш, я й забув, які ці Старки твердолобі. Дозволь представити тобі Джона з домів Старк і Таргарієн та королеву Дейенеріс Таргарієн — законних правителів Вестеросу. 

— Дякую, що перебиваєш мене, Артуре, та це не змінює того факту, що я байстрюк із Вінтерфелу. І ще. Привіт, мамо. 

Ешара на мить застигла, після чого підійшла до Джона і міцно обійняла. Так, наче рідного сина. На Джонові очі навернулися сльози. Сльози щастя. Щастя, що його мати жива і любить його.

Та на жаль це було не так…

— Ти дуже схожий на Неду, Джон, — тихо мовила вона, відлинувши від нього. — Але жаль на я не твоя мати, хоча я дуже б цього хотіла. 

— Але хто тоді моя мати? Чому я досі не знаю її імені і чи взагалі вона жива? — тепер Джон плакав від суми. 

— Заспокойся, Джон. Королі не плачуть через те, що не знають чогось. — Артур поплескав його по плечу. — Твоя мати була чудовою жінкою. І з нею твій батько, мій хороший друг, став щасливим, як ніколи до цього. Та ці знання не те, що може переказати третя особа. Ти досі не знаєш таємницю свого походження. І тут, у Головному Червоному Храмі ти можеш усе почути з перших уст. Я ж правду кажу, сестро? 

— Кінвара ніколи не помиляється. Якщо вона бачить видіння, то це правда. За одним, пов'язаного із тобою, Джон. 

— І що вона побачила про мене? — запитав Джон крізь сльози. 

— Дізнаєтеся усе як зайдете у Храм, мілорде, — раптом заговорила Мелісандра. — Ходімо. Кінвара вже чекає нас. 

Джон вирішив більше нічого не запитувати. Він усе життя чув шепітки про батька та Ешару Дейн і переконався, що саме вона його мати. Але її брат і вона сама щойно усе спростували. І крім цього Ертур назвав його батька своїм іншим. Як Еддард Старк та Ертур Дейн могли бути хорошими друзями? А можливо його батько Червоний Змій? Та байдуже. Мелісандра повідомила, що в Головному Храмі Р'Глора він знайшов відповіді на всі питання. І краще задавати їх тому, хто знає. Якщо ця вищезгадана Кінвара знає правду, то сьогодні він нарешті побачиться, хто змусив Еддарда Старка заплямувати свою честь…

___

Піднебесся

Бран і Джоджен знову розмовляли із Тріоким Вороном. Старий древовидець ніби оживав, коли вони обоє з'являлися перед його очима. Що, десятиліття самотності і справді погано впливають на людину. 

— Сьогодні, мої любі учні, я навчу вас дивитися крізь час і простір. Так ви бачите події як теперішнього, так і минулого.

— А майбутнього? — перервав його Бран.

— Майбутнє таке ж мінливе як весняна погода на Північчі, — відповів старий. — Та побачивши аналогічну подію в минулому ми знаємо, що робити правильно, а що ні. А зараз зосередьтесь. Уявіть собі знайомі місця. А тепер нехай ваш розум залишити ваші тіла і вселитися у коріння чар-дерев, так як ти, Бране, вселяєшся у Літо. 

— Добре. Я пробую, — відповів Бран. 

— Ні. Не пробуй. Зроби. Коли ти пробуєш щось зробити, то вже це робиш. Спроба це дія, чиє виконання ми не визнаємо. Тому зроби. 

Бран не зрозумів слів лорда Бріндена про спроби. Мабуть він уже занадто старий і досвідчений, і такий учні, як він та Джоджен для нього ще занадто зелені, щоб перевірити. Ну що ж, слід зробити як каже вчитель. 

Бран закотив очі і відчув, як його розум вислизає з тіла. Тоді він проник у коріння чар-дерева. І все, що він бачив, змінилося. 

Перед ним постала картина Божого гаю у Вінтерфелі. Там були Рікон із схожою на Дорею дівчинкою, які ганяли наввипередки довкола гарячого ставка. Рікон страшенно змінився за тих кілька місяців, відколи вони не бачилися. Його волосся було охайно підстрижене і зачесане, а одяг чистим. Невже дівчата здатні все змінити? 

— Ріконе! — гукнув Бран. 

Рікон зупинився і принишк. Ніби вслухався у шум гаю. 

— Ріконе, щось не так? — поцікавилась дівчинка. 

— Я щось чув, Лорезо. Ніби хтось мене кликав. 

— Я нічого не чула. Хіба що вітер якось дивно завив. 

— Мабуть я почув те саме. Гаразд, обід скоро. Ходімо до трапезної. 

І коли Рікон та Лореза зникли з поля, Брандена повернулася назад у своє тіло, а потім приєдналася до лорда Брінде. 

— Я бачив Рікона і Лорезу. Він почув мене.

— Тебе на превеликий жаль ніхто не чув, — відповів старий. — Я також на перших порах хотів поговорити з дорогими для себе людьми. Із братом, якого любив, із братом, який мені став ворогом, із жінкою, яку кохав… та на жаль вони чули тільки завивання вітру або шелест листя. Твій брат тебе не чув, як і дівчинка, з якою його заручили. Так, я знаю про те, що ви вже обіцяні. Але це не заважає вашим здібностям. Без любові до когось людина живе мов порожня мушля. Тож не накручуй себе, Бране, а роби те, що мусиш. А тепер спробуй зайти глибше, у часі, коли ще тобі не було. Зазірні, і розкажи мені з Джодженом, що ти бачив. 

І Бран зробив те, що йому сказав. Він уявив собі глибоке біле коріння чар-дерева, яке спліталося у дивні фігури і берегло пам'ять про минуле. Правду, яку могли приховати переможці. 

І ось перед ним знову Вінтерфел. Тільки цей раз якийсь інший. Не такий старий як хлопець пам'ятав. Перед очима поставив його тренувальний майданчик, де затято змагалися на матчах двох хлопців, які були схожими між собою мов брати. А наглядав за поєдинком… сер Родрік? Мабуть він, тільки молодший, не такий огрядний і ще не сивий. Принаймні його довгі бакенбарди були темно-каштановими, а не білими, як зараз. 

І вось менший із хлопців падає, не витримавши натиску більшого. Приблизно так само, як падав Теон у спарингах з Джоном. Але більший з хлопців подав йому руку і допоміг встати. 

—  Ще раз, юні лорди!  — наказав сер Родрік. —  Лорд Еддарде, ви вправний, але у Гнізді не всі ваші суперники будуть на зріст та вік як лорд Бенджен. 

«Батько. Перед відправленням у Орлине Гніздо», — подумав Бран. 

У цей момент на майданчик влетіла білосніжна кобила. А вершником була…

«Тітка Ліанна», — зрозумів Бран. 

Його тітка і справді дуже нагадувала Арію. Така ж струнка, невисока, із подовгастим обличчям і темно-каштановим волоссям. І судячи з того, як насправді вона їздила верхи, характером Арія також вдалася в неї. 

—  Легше, Лія! Ти ж могла нас стоптати!  — насварив її Еддард. 

— Могла, але не змогла. — усміхнулась Ліанна. — Що, знову переміг Бенджена? 

—  Нед завжди виграє. Післязавтра він виїздить у Гніздо, а я жодного разу його не переміг , — похнюпився Бенджен. 

—  Може час Неду підшукати когось більшого?  — загадково усміхнулась Ліанна. —  Гей, Вілісе! Іди-но сюди. 

Віліс виявився товстуватим, але високим хлопцем, що відводив кобилу Ліанни у стайню. І судячи з його роботи і вигляду це був…

«Годор?»

Віліс підійшов до дітей Рікарда Старка, і Ліанна відразу дала йому в ліву руку щит, а у праву дерев'яний меч. 

—  Не завжди сильно замахується…

—  Перед тим, як зробити випад. Я завжди спостерігаю за тренуваннями ваших братів, м'леді,  — відповів хлопець. Невже Годор умів колись добре говорити? Що ж тоді з ним сталося? 

—  Краще поклади меча, Вілісе, і вертайся до коней!  — стара Нен була такою ж старою, як Бран її пам'ятав. Він знав, що Годор був її родичем, тож не дивно, що стара жінка почала відмовляти його від тренувань з мечем. 

—  Чому він не може з нами тренуватися?! У його жилах тече кров велетнів. З його силою треба воювати, а не за кіньми ходити , — заремствував Бенджен. 

—  Він конюх. Йому добре виходити дивитися коней, той характер у нього добрий, —  відповіла Нен. —  А вам, маленький лорде, час обідати. Ходімо, Вілісе, повертайся до роботи. 

Віліс розвернувся і рушив до стаєнь. Та відійшовши десь на три фути раптом упав на землю і затрясся мов осіковий листок. 

—  Вілісе ! — перелякано скрикнула Нен і підбігла до нього. Віліс же тремтів і стогнав. Очі його закотилися, а руки дивно сіпалися. Піні з рота не було, але це страшенно нагадувало напад трясушки. 

— … двері! Тримай двері! Не дай їм ходу! Не дай ходу!  — повторював конюх звиваючись на брудній землі. —  Не дай ходу! Ходу! Ходу! Ходу! Ходу! Годор! Годор! Годор! Годор! Годор! Годор! Гоооодоооооооооор! 

І в цей момент видіння перервалася, а Бранвся повернувся у своє тіло…

___

Волантіс, борт «Леді Дейенерис»

Архімейстер Марвін був зачарований цим видовищем. Шестеро маленьких драконів у просторій клітці завзято гралися один з одним, хапаючи беззубими щелепами за хвости чи крила. Особливо завзятим був чорний, якого, згідно зі словами Іррі, звали Балеріон. Напевно він і справді буде таким же великим і лютим, як і його тезка, на яку літали Ейгон Завойовник, Мейгор Лютий та Візерис Справедливий. Всі інші п'ятеро були спокійнішими і стриманішими, ніж брат. Хоча ніхто не знав, який саме дракон відклав яйця, з яких вилупилися Балеріон, Вермітор і Тессаріон, усіх шістьох вважали братами, проте матір у них була одна. Королева Дейенерис із дому Таргарієн, Перша Свого Імені. І окрім драконів вона матиме ще одну дитину. Ретельний огляд довів, що у принца Валарра скоро з'явиться брат або сестра. Дім Таргарієн воскресає із попелу, немов фенікс із легенд та переказів Золотої Імперії Йї-Ті. 

Скрипнули двері і в каюті зайшла Сарелла, його найкращий учень за багато років. Вже її батько та мейстер Пілос із Драґонстоуну не були такими старими як вона. За короткий час дівчина вже знала більше ніж інші учні Цитаделі її віку. І це було доказом того, що інтелект жінки нічим не поводиться чоловічому, а місцями й переважає його. Це буде великою насолодою — продемонструвати конклаву своєму ученицю і занурити їх пихаті піки в багнюку. Можливо, Цитадель дозволяє навчання дівчат, жінок у Сімох Королівствах нарешті перестати бути такими безправними камінними прикрасами, якщо їхні чоловіки чи інструментами для союзів їхніх батьків. 

— Я принесла м'ясо, як ви й просили, архімейстере, — мовила Сарелла. 

— Чудово. А тепер подай мені смолоскип. Час показати драконам, як готувати собі їх. 

Архімейстер взяв у ліву руку смолоскип, а у праву невеликий шматок яловичини, після чого підніс м’ясо до вогню, і тримав його там доти, доки воно не засмажилося до чорного, і це після закинув його в клітку. Дракони миттю розтягли його між собою, і радісно закричали, просячи добавки, що старий їм і дав. Так довго півгодини, поки «діти» королеви не розляглися в клітці, видаючи незрозумілі звуки задоволення. 

— Зараз вони знають, як готувати для себе їжу, і коли в них виростуть зуби та з'явиться можливість дихати вогнем, вони повинні себе прогодувати, — пояснив Марвін учні. 

— Дивовижно, — зачаровано мовила Сарелла. — Тіа й Арі згорять від заздрощів, коли бачать, що я спостерігала за ростом драконів. І всі інші послушники Цитаделі також. 

— До речі, щодо послушників Цитаделі. Я чув, як ти стогнала, називаючи ім'я Семвелла Тарлі. Ти затягнула його в ліжко? 

— Так. — Дівчина трохи почервоніла. — Але до чого тут послушництво у Цитаделі? 

— Ти ж знаєш, що мейстери повинні слідувати целібату? 

— Я не хочу ставати мейстером. У Цитадель мене привела жага до знань. Я хотіла знати історію держави, в якій живуть, як хворих чи поранених, вести облік, розуміти ознаки зміни сезонів і навіть розбиратися у Вищих Матеріях як ви. Я в будь-якому випадку не стала б майстром, бо перед одяганням ланцюга і мантії перевіряють на статтю. А до цього часу я зібрала вирушити в подорож, у якій Аллерас Сфінкс потерпів би кораблетрощу і потонув. І щодо Семвелла… він не такий, як інші його однолітки. Ми поділяємо любов до книг та знань, і це те, що нас зближує. Ми любимо один одного і дружимо, як тільки випаде нагода. Принаймні він цього хоче, попри те, що мені байдуже, одружені ми чи ні. 

— А чи думала ти, що каже його батько, Ренділ Тарлі, про одруження свого сина з байстрючкою і не простою, а самого Червоного Змія? 

— Лорд Ренділ ніколи не любив Сема через те, що він не виправдовував його очікування. Очікування того, що його спадкоємець буде таким же військовим як і батько. Ви ж бачили його, великим воїном він не стане, але щодо стрільби з лука… або йому хочеться справитися на мої враження, або я дійсно дала йому мотив до навчання. Тож якщо ми одружимося, його батько трохи полютує, але прийміть цей факт попри вбите його. 

— Радий це чути. Що ж, тоді я задоволений тим, що ти на все маєш план. У Цитаделі є прислів'я: розумний мейстер виплутується із халепи, а мудрий у неї не вскочить. Ти повністю і втілюєш цей вислів. 

— Дякую, вчителю. 

— Нема за що. Ти завжди заслуговуєш моєї похвали. 

Сарелла вистрибнула з каюти і побігла на палубу. Там, спершись на борт, стояв Сем і милувався видом чудового міста Волантиса. Чорні Стіни і справді виглядали неймовірно, привертаючи увагу навіть не відвідуваного спостерігача. Та цікавили дівчину не стіни, а спостерігач. Ваш улюблений спостерігач, що оглянув та обцілив її тіло вздовж і впоперек. Її мілій Сем Тарлі. 

Дівчина просто схопила його обличчя в долоні і міцно поцілила в губи. Сем попри те, що вони вже кілька разів займалися коханням, густо почервонів, але відповів на поцілунок, а коли вони розділилися, задав трохи дурне питання. 

— Що це було? 

— Архімейстер про нас знає, але не засуджує. Трохи побурчав, що твій батько це не схвалить, але я його заспокоїла. 

— Та мені байдуже, що скаже батько. Він хотів відправити мене на Стіну, де мене б уже давно вбили, чому він би лише радів. Дікон можливо б трохи сумував за мною, а мама… я гадаю, вона вже думає, що я мертвий. Що я загинув під час того нападу. Але я живий, і обіцяю тобі, що покине Мелесса Флорент леді Горн-Гіллу, замкові брами будуть для тебе і для мене відчиненими.

— Справді?

— Ну принаймні для мене. Мама сказала мені це перед відправленням у Чорний замок, а тоді ми не були знайомі. А зараз, якщо вона побачить про тебе, то буде тільки рада. Радитіме тому, що я знайшов когось, кому я небайдужий. 

— Ой, Сем. Ти навіть не показуєш, яка я рада на цьому. — І пара знову злилася у палкому цілунку…

___

Головний Храм Р'Глора, Волантис. 

— Вітаю вас, лорд Джон і леді Дейенерис. Я Кінвара, Полум'я Істини, Світло Мудрості та Архіжриця Р'Глора, Володаря Світла, Життєдайного Вогню, Що Розганяє Нічну Темряву. Я бачила ваш дім у півмі і знала, що Мелісандра приведе вас до сюди, у Червоний Храм по відповіді на ваші питання. Запитуйте, і Полум'я покаже вам її, — привітала гостей високою, струнка жінки з довгим вогнисто-червоним волоссям, такими ж очима і приємною оку фігурою. Якщо Мелісандра здала дуже яскравою у своїх червоних вбраннях, то Кінвара була ще яскравішою в довгій яскраво-червоній сукні, жовто-гарячій шалі та з ще яскравішим ніж у Мелісандри рубіном на шиї. 

— Дякую за гостинність, леді Кінваро, — відповів Джон. — Я хочу знати правду про своє походження. Усе своє життя я вважав, що леді Ешара Дейн — моя мати. Але зустрівши її тут, у Волантисі, я почув її заперечення. І її брат, сер Артур, називає свого батька своїм хорошим іншим, хоча Еддард Старк і Артур Дейн ніколи не були близькими. І це заплутало мене остаточно. Допоможіть мені розплутатися із цим. 

— Зазирніть у півм'я, і ​​побачите там правду, — відповіла жриця. — Дозвольте кілька крапель вашої крові. 

— Авжеж, — відповів Джон, простягаючи руку. Кінвара взяла маленький ніж, і зробила невеликий надріз на його підмізинному пальці. Коли там зібралося достатньо крові, вона плавно піднесла його над палаючим світильником і струсила туди кров Джона, шепочучи, які невідомі слова валірійською. 

Першу нічого не відбулося. 

А потім вогонь підстрибнув чи не до стелі, і з нього вилетіли дивні фігури: дракон із трійкою голови, яка склав крила і розсіявся у повітрі мов дим, велика тварина, що схожа на лютовку і троянда із синього полум'я, що різко зів' яла. і також розчинилася. 

Всі були шоковані видовищем. 

— Тепер я остаточно заплутався, — порушив мовчанку Джон. 

— Як і я, — відповіла Кінвара. — Триголовий дракон, вовк і зимова троянда. Схоже, у тобі кров не лише Старків. Тут не обійшлося без Таргарієнів, і того, що в один момент я на короткий час втратила можливість бачення на півдні. Це було майже двадцять років тому, коли у Вестеросі тривалого повстання. Тоді Володар Світла був дуже неприхильним до нас, Його слуги. 

— І що тепер робити? — поцікавилась Дейенерис. 

— Є один спосіб. Онейромантія. Ми практикуємо її, коли наше Бачення не працює, або занадто складно для тлумачення. І в цьому нам допоможе інший мій брат, — мовила у відповідь Кінвара. 

— А хіба для онейромантії не потрібен медіум, що бачить сни? — запитав Артур. 

— Колись був потрібен. Але зараз ми все спростити. Зілля Відаючих Сновидінь нам у цьому допоможе. Прошу за мною. 

І коли вони рушили до сусіднього залу, Артур різко стиснув Джона за плече. 

— Слухай мене уважно. Зараз ти дізнаєшся те, що від тебе приховували відколи ти народився, але зарубай собі на носі: що б там не було, Еддард Старк завжди буде твоїм батьком, а Вінтерфел — домом. Що б тобі не показали, те що було — давно минуло. Твоя мати і твій батько дуже любили один одного, але одне рогате бідло із Стормс-Енду образилось і розв'язало війну. Не дозволь емоціям затьмарити свою любов до Еддарда Старка. Якою б поганою мачухою не була Кейтлін Таллі. Робб, Санса, Арія, Бран, Рікон та Джоанна завжди будуть твоїми братами і сестрами, а Дейенеріс завжди кохатиме тобі, не зважаючи ні на що. Ти зрозумів мене? 

— Так. Але що це все означає? 

— Зараз хороший дядечко у червоному балахоні приспить тебе і все побачиш і починаєш сам. А ось ми й на місці. 

У вас було безліч пляшок з іншими рідинами, порошками та якимись невідомими речовинами. За довгими столами сиділи послушники, а незнайомий Джону Червоний Жрець саме щось пояснював їм валірійською. Кінвара підійшла до нього і заговорила вже загальною мовою Вестеросу:

— Вітаю, брате Бенерро. Мені, точніше нам, потрібне зілля Відаючих Сновидінь. 

— Ой, сестро Кінваро, — повернувся до неї жрець, — ти ж знаєш, що лише той, у кого сильний дух і повністю перенести його дію. Небагато зберегли глузд після цього. 

— Та він точно витримає. Це лорд Джон Фоґстарк. Його кров... неймовірна. Неймовірно сильна. Чиста магія, яку я не бачила навіть у Ейгона Завойовника. 

— Невже ти кажеш, що це?... 

— Усе може бути. Багато чого давнього повертається. Лютововки... білі блукачі... дракони. 

— Ходімо за мною. Бона ри. Aōha jollōragon iksos mōris syt tubī (Це все. На сьогодні ваше заняття завершено). — Бенерро ківнув учням і пішов до дальніх рядів, де на стелажах стояли пляшки із ще дивнішим вмістом. 

— Це те, що ви шукали, — мовив Бенерро, подаючи плящину із дивовижною золотистою рідиною в середині. — Це дуже старе зілля. Кілька крапель змусити вас заснути на кілька годин. Ви побачите уві сні те, що вас ціквати. Зосередьте ваші думки над цим, і лише коли ваш розум буде сфокусованим на цьому єдиному питанні — випивайте. Але небагато і точно, якщо думаєте лише про своє питання. Бажано, щоб це було питання життя і смерті, бо це зілля можна прийняти лише один раз у житті. Якщо пробуєте вдруге — помрете. Або втратите глузд. А зараз ходимо зі мною в спеціальну кімнату, де ви спокіно спатимете. 

Джон кивнув і рушив за Бенерро. І в голові в нього крутилося одне. Що він хоче побачити? Напевно свій матір. Але хвилину. Артурував, що його батько був його другим. То що ж він має знати? Прокляття! Чому все так заплутано? Ну чому це все так заплутано? Та байдуже. Він повинен знати, чий він син. Хто його батьки? Ось воно. І на цей слід зосередитися. 

«Хто мої батьки? Чий я син? Хто мої батьки? Ох, яка Дені прекрасна без одягу... Не те! Я знаю, хто мої батьки. Хто мої батьки? Хто мої батьки? То мої батьки?»

Ось так весь час думаючи про це, Джон узяв склянку з водою, і простягнув її Бенерро. Жреть капнув десяток крапель зілля, після чого Джон сів на ліжко і одним духом перехилив її. А потім відчув, як усі його м'язи перетворюються на кисіль, і впав на ліжко, занурюючись у сон. 

___

POV Джон

Він стояв у дивному лісі. Лісі із чар-дерев, що росли всюди, куди не кинеш оком. Де це таке могло бути? Мабуть це місичний острів Ликів на Божому Оці. Але до чого тут це? До чого тут це місце біля Гаренголу? Артур хоча згадував, що турнір у Гаренголі був місцем, де зійшлися та розлучилися багато романтичних пар. У тому числі його батьки. 

Листя зашелестило, і на галявину вийшов вершник на білому коні. Дуже знайомому коні, і якщо точніше кобили. Зімі. Джон пам'ятав її, адже як казав йому батько, це одне з небагатьох нагадувань про тітку Ліанну. Але якщо це Зима, то вершник….

Ні. Ні-ні-ні. Не можна бути цього! Невже батько повважав себе Таргарієном?! 

Вершник був у дивних, ніби зібраних з окремих наборів, обладунках. Шолом повністю закривав обличчя, а на щиті й сюрко було зображене дерево із усміхненим обличчям. То його батько Лицар Усміхненого Дереева? Лицар, що покарав зброєносців, які напали на Голенду Ріду? Хоч це тішить. Тішить, що він не дитя кровозмісу. Але тут вершник зняв свій шолом, і Джон остовпів.

Вершник був жінкою. Молодою жінкою, що була дуже схожа на Арію. А кого за словами лорд Старка нагадувала Арія? 

— Титко Ліанно.... — пробелькотів Джон. — А-але як? Як ти можеш бути...

— Так, Джоне. Я твоя мати. Я дала тобі життя, пожертвувавши своє. Я і твій батько були дуже щасливими, коли найкращий прогрес, що я ношу тебе під серцем. Особливо твій батько. Він мабуть уперше в житті щиро усміхався від радості, і через це місце твого народження і прозвали Вежею Радощів. 

— Але хто тоді мій батько? Якщо це не Еддард Старк, тоді хто? 

— Це я, сину мій. — З-за дерев вийшов чоловік із довгим сріблястим волоссям та індиговими очима. На ньому були чорні обладунки із вигравіруваним на ринграфі червоним триголовим драконом. Тільки зображення було зім'ятим, наче по ньому вдарили чимось важким, як молот чи довбня. Молот… від молота загинув тільки один чоловік, що підпав під цей опис. 

— Ні. Ні! Я... о боги! Я дружився із власною тіткою! — Джон впав на колину перед Рейгаром Таргарієном і гірко заридав. Зілля не могло його обманювати. 

Він був сином Рейгара Таргарієна і Ліанни Старк. 

Милосердні боги! Скільки разів він підтакував леді Старк, що інцест це важкий гріх. Так підтакував, що мимовільно вдався до нього, закохавшись у власну тітку. 

— Батьку, вибач мені! Я дружився із твоєю молодшою ​​сестрою, не знаючи, що я твій син! Я розлучусь із нею, як повернувся тільки в реальний світ і візьму чорне, бо тільки на Стіні можна спокутувати таку провину! Пробач мені, пробач мені! 

А потім він повернувся до матері, яка співвідносно поділась на нього, зійшовши із Зими. 

— Мамо моя! Пробач мені! Пробач, що я проклинав тебе в хвилини слабкості! Мене все життя обманював батька... чорт, дядько! Він усе життя носив мене як пляму на своїй честі, хоча насправді я заплямував твою і батькову честь! Я все життя хочу бачити тебе і запитати, чи було воно того варте — привести байстрюка, що осоромив доньку дому Таллі. Пробач мені, бо я не знав, що зробив. Сер Артур мавцію. Я нічого не знав у своєму житті... — а потім його голос потонув у глухих видах. 

І раптом сильна рука опустилася на його ліве плече і чоловічий голос мов «Встань». 

А на праве плече опустилась ніжна, але не менш сильна рука, і жіночий голос мов «Встань». 

 І коли Джон підвівся, Рейгар Таргарієн та Ліанна Старк зі сльозами на очах обійняли свого сина.

Chapter Text

XXVIII

POV Джон

Джон усе ще тремтів від тамованих ридань. Він одружився із тіткою, не відаючи цього. Він усе життя кохав Дейенеріс, і думав, що невзаємно. Та виявилося, що це не так — принцеса без спадку також кохала його. О боги, який він був щасливий того дня, коли батько… чорт, дядько заручив їх. Та щастя тривало тільки чотири роки. До сьогодні, коли Джон довідався, хто його батьки, і краще б він цього ніколи не робив. 

І ось зараз він стоїть у видінні, обіймаючи своїх батьків. Батьків, які так і не побачили, як він росте, вбивається в силу і починає свій власний шлях. Батьки, чия історія виявилась брехнею. Рейгар не викрадав Ліанну Старк. Він кохав її, а вона кохала його. А Джон, їхній син, насправді не Сноу, а Сенд. Або Блекфайр. Він усе життя ненавидів Деймона Блекфайра, а тепер можливо він такий як він. Королівський байстрюк, що оголосив себе королем. Ну як оголосив. Дейенеріс оголосила його королем. Та це ненадовго. Доведеться їй шукати собі нового чоловіка — він не підходить. Він її племінник, а одруження з племінником це кровозміс. 

— Сину, — мовив Рейгар, — ти ніколи нікому не шкодив, одружившись із Дейенеріс. Моя сестра кохає тебе ще з дитячих років, і кохатиме завжди. І я б ніколи не засудив твоїх почуттів до неї. Ми Таргарієни, а з усіх людей на світі Таргарієни найближчі до богів. Ваші взаємні почуття абсолютно щирі, як між твоїми прадідом і прабабкою Джейхерисом і Шейрою, чи предками Рейнірою та Деймоном чи іншим Джейхерисом та Алісанною. Кров драконів взиває до крові драконів, зміцнюючи її. 

— Але це гидь! Шлюби між братами і сестрами це гріх!

— Так тобі казала Кейтлін Таллі та її септи. Ніколи не розуміла, що Брандон у ній знайшов. Худа закомплексована дурепа. Як від неї народилась така дівчина як Арія не розумію навіть я, — втрутилась Ліанна. — Джоне, сину мій, ти занадто сильно картаєш себе, і я це розумію. Усі, хто затаврований байстрючим походженням мають посилене почуття провини. Настільки посилене, що одного разу це зводить їх у могили. Брандон Сноу хотів пролізти у табір Ейгона, щоб убити драконів, знаючи, що це для нього вірна загибель, бо увесь його час зростання у Вінтерфелі ловив повні ненависті погляди мачухи і слуг через походження. Ти зростав із тавром байстрюка. Тебе ненавиділа Кейтлін Таллі, та перед смертю вона дізналась, хто ти насправді, і завдяки щирому каяттю уникла пекельних мук. У тебе занижена самооцінка і ти вважаєш, що недостойний Дейенеріс, але це не так…

— Що саме не так? Що байстрюк, як я, не заслуговує принцесу? 

— Ти ніколи не був байстрюком, Джон, — заговорив Рейгар. — Ми з Лією одружилися перед серце-деревом у Зорепаді, а потім і у септі. Верховний Септон розірвав мій шлюб з Елією, адже він себе вичерпав. Елія не могла народити мені ще одну дитину, а якби й могла, то шлюб із нею завжди був суто політичним через близькість Мартеллів до Таргарієнів. Ні я ні Елія ніколи не кохали один одного. Але коли настав момент істини, момент, коли я твердо вирішив одружитися із твоєю матір’ю, Елія висунула умову: Рейніс та Ейгон залишаться спадкоємцями Залізного Трону, тож як бачиш, я не образив своїх любих дітей, але водночас і вбив їх… 

— Не ти. Їх вбили Ґреґор Кліган та Ейморі Лорч за наказом Тайвіна Ланністера. 

— Я все одно що вбив їх. Я мав наказати серу Баристану і серу Льюїну залишатися з Елією і не потикати носа із Драґонстоуну чи Червоного Замку. Тоді б при розграбуванні столиці загинув лише мій батько, і то від руки сера Джеймі. Та головна моя провина тільки у тому, що Роберт Баратеон вбив мене. Я занадто багато думав про повернення у Вежу і возз’єднання з тобою та Лією, і став неуважним. Роберт ще навіть до кінця не відійшов від поранення при Ешфорді, але й без того був вайлом, та на відміну від мене, битва його збуджувала. Він був тим, хто більше любить битву, ніж, наприклад, музику. Я ж був зовсім іншим. Тому тільки моя загибель призвела до різанини, яка погубила твоїх брата і сестру. 

Джон був вражений тим, що його батько ось так бере провину інших, значно гірших від нього осіб, на себе. Так міг зробити тільки Срібний Принц. Ну і ще його останній син. Останній син Останнього Дракона. 

— То ти не вважаєш, що я зганьбив твою сестру? — перепитав Джон. 

— Я тільки радів вашому з Дені щастю. Так, ми з твоєю мамою мертві, та ми стежили за вами з Дені. Усі боги благословили цей шлюб, адже достойніших правителів не буде ніколи. І те, що ви тітка та племінник, діло десяте. 

— А ти, мамо? Ти ж не Таргарієн, принаймні не від народження. Що ти на це скажеш?

— Мої батьки були кузенами, тож це майже те саме. І знаєш, якби Роберт не вбив твого батька на Тризубці і все склалося б інакше, я б наполягала на твоєму з Дені шлюбі. Ви обоє такі милі, наче пара голубів. А ще… ви привели на світ таку милу дитину як Валарр. Якби я не померла, я б його так розпестила, як Серсея розпестила Джоффрі… але я б не зробила з нього таке чудовисько, як цей байстрюк Ланістер. 

— Чув свою матір, сину? Ти не зробив нічого поганого моїй сестрі. І коли прокинешся, перекажи їй, що я дуже нею пишаюся і шкодую, що мене не було поруч, коли я був потрібен. 

— Обов’язково перекажу. Дякую вам обом. За все. 

— Ще нема за що дякувати, сину. Я ще не сказав тобі те, що Володар Світла бажає від вас. 

— Я не поклоняюся Червоному Богу, як і Дені. Ми зростали на Півночі і шанували Старих Богів…

— Усі боги взаємно пов’язані між собою. Старі Боги Лісу, Седмиця, Втонулий Бог, Володар Світла та інші відомі й невідомі. Кожен відповідає за свою окрему паству. Але ти і Дені належите кільком паствам. І Володар Світла бажає вам допомогти. Тому я, твій батько, кажу тобі Його волю: пливіть у Валірію. Дракони це породження Чотирнадцятьох Вогнів, а вогонь сильнішає у вогні. Вони мають пройти через Чотирнадцять Вогнів, щоб зміцніти. А спадщина Валірії допоможе вам на подальшому шляху. 

— Що? Пливти у Валірію? На тих руїнах загинули безліч авантюристів, і я не хочу поповнити їх ряди. 

— Валірія, як і острів Наат чи Соторіос, не любить чужинців. Але ти й Дейенеріс свої. Ви кров Старої Валірії, як і мій онук та ненароджена онука. Земля не відштовхне вас, а навпаки нагородить. Бо із поверненням драконів у цей світ повернулася магія. А її нам дуже бракувало. 

— Я спробую. Та якщо не вдасться…

— Усе вдасться, запевняю. Але я ще не закінчив. Далі ви маєте тримати курс на Бухту Работорговців. Візерис готує військо для вторгнення у Сім Королівств. Ви повинні заволодіти ним…

— Візерис мертвий. Ми отримали звістку із Королівської Гавані…

— Це був обман. Візерис інсценував свою смерть, щоб не оглядатися у пошуках погоні. Він одружився і навіть полюбив свою дружину. Ніколи не думав, що його виправить кохання. Якщо постараєтесь, то можливо матимете ще одного вершника для драконів. І останнє. Загроза з-за Стіни реальна. Білі блукачі не легенда. Вони знову збираються принести у наш світ Довгу Ніч та вічну зиму. Здіймаються холодні вітри, а мерці повстають із могил. Час Другої Битви за Світанок близько. І тобі знадобляться всі сили, які ти зможеш зібрати. 

— Звідки ти знаєш, що це не легенда?

— Я бачив це у снах. Сни для Таргарієнів це спосіб комунікації з предками. Дім Таргарієн веде свій родовід ще до часів Першої Довгої Ночі. Геркун Герой, або ж, як його називають, Азор Ахай, був одним із тих, хто після повернення в Ессос заснував Валірійську цивілізацію, принаймні її зародок. Його меч Світлоносець був першим мечем із валірійської сталі, а його нащадки передавали його з покоління у покоління, щоб одного дня він знову опинився у правильних руках. П’ятсот років тому Дейніс Сновидииця побачила Фатум Валірії. А через двісті років її нащадок Ейгон побачив те, що змусило його завоювати Вестерос. Він дав пророцтво, що з його крові з’явиться dārilaros qilōni iksin kivio. Принц чи принцеса, що були обіцяні. Та схоже, що мова йшла про двох, чи більше. Бо слово dārilaros, тобто «принц», не відмінюється ні за родом, ні за числом. А давнє пророцтво про відродженого Азора Ахая має більше символізму ніж прямоти. Ти — це втілене пророцтво. Ти народився під кривавою зорею двічі — коли Артур вбив друзів Неда, і коли тебе поставив на ноги архімейстер після нападу. Ти причетний до того, що дракони пробудились із каменю, адже твій із Дені син був присутнім при цьому процесі. І скоро ти виймеш із вогню перекований Світлоносець. Легенда голосить, що Азор Ахай убив свою дружину Нісу-Нісу, щоб загартувати меч, але у пророцтві нічого не написано про жертву коханою — тільки про виймання меча з вогню. Скажи це Кінварі — вона знатиме, що робити. А тепер останнє. Твій батько. Твій названий батько Еддард Старк повинен допомогти тобі в підготовці до війни з білими блукачами. Дикуни, або ж Вільний Народ, знають про загрозу довше, ніж ми, бо жили з ними під боком. Але зараз Вільний Народ потребує рятунку. Напиши Неду, щоб він не бився з ними, а пропустив на свої присяжні землі. У Дарі та деяких замках Нічної Варти знайдеться для них місце. Лорд-командир Мормонт прийме їх, адже нещодавно бився з Чужими, як і твій дядько Бенджен. Хороший король дбає про свій народ, Джон. Зроби це. Пообіцяй мені, сину. 

— Я не можу ось так взяти і пробачити батькові… чорт, дядькові те, що він мене обманював усе життя. Я питав його, хто моя мати, але він весь час відмовлявся, через що я проклинав свою матір — його сестру. Як мені йому пробачити це все? 

— Увійди в положення мого брата, сину, — відповіла натомість Ліанна. — Лише уяви собі: твій найкращий друг — блядун, який вбив собі в голову, що кохає Арію, але Арія не кохала його і таємно вийшла заміж за іншого. І цей блядун підняв війну нібито заради неї, вбив її чоловіка, але так і не дізнався де тебе переховують. Але дізнався ти, і знайшов її на смертному ложі з новонародженою дитиною від іншого. І вона благає тебе поклястися, що захистиш цю дитину. Що б ти зробив? Сказав цьому другові правду, яка б убила цю дитину, чи сховав би її? 

— Я б зробив майже так само, як і батько… чорт, дядько Еддард, — відповів Джон. — Але я б не пропонував Арію якомусь, як ти кажеш, блядуну, і лорд Старк цього не зробив би. І якби не доведіть боги сталося щось подібне, я б видав цю дитину за байстрюка, але не свого. А чийогось іншого, для кого незаконні діти — звична річ. Ви знаєте, на кого я натякаю. 

— Оберін був затьмарений горем від смерті сестри, а син Рейгара від мене образив би його ще більше. І якби Нед спробував так вчинити, Робб став би лордом Вінтерфелу ще двомісячним немовлям, і ні Артур, ні Ешара не переконали б його, — відповіла Ліанна. 

— Наш час спливає, сину, — продовжив Рейгар. — Я маю дати тобі останні настанови. Перша: вір своїм снам. Сни для Таргарієнів це послання від предків. Але не дозволяй стороннім та користолюбним трактувати їх на свій лад, як це зробив Візерис Справедливий. І друга: не вір фальшивому дракону. Коли десь почуєш, що твій єдинокровний старший брат вижив — не вір цим словам. Ейгон мертвий. Я можу це підтвердити, адже мій дух іще сорок днів після смерті знаходився на землі. Я бачив із астральної площини, як Ланістери знущалися з моєї родини. Елія, Рейніс та Ейгон повинні бути відімщені. І ти з моєю сестрою зробиш це. 

— І я також дам тобі поради, моє вовченя, — приєдналась Ліанна. — Я знаю, що в мене буде онучка. Не дивуйся, усі душі померлих бачать, як душі новонароджених переходять у тіла, які ще виношують матері. Вашій із Дені доньці судилося бути найвродливішою і найсміливішою жінкою в світі. Зроби усе, щоб її доля була кращою, ніж у мене, чи її пращурки Рейніри. Дозволь їй обирати свій шлях самостійно, але наставляй її на ньому, де б вона не була. І тоді ти спокутуєш провини своїх предків, яких боги нагороджували такими доньками. Обіцяй мені, сину. Поклянись. 

— Клянуся своїм життям, що виконаю твою волю, мамо, — відповів Джон. — Я маю ще одне питання. Як мене звати? Яке ім'я ти дала мені при народженні? 

— Твоє ім'я Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені. Ти народився через три місяці після Розграбування столиці, і я хотіла увічнити пам'ять твого брата. Але весь час я думала, що ношу дівчинку, і якби ти народився нею, я б назвала тебе Вісеньєю. 

— Та якби я і мої діти не загинули, ти б мав ім'я Джейхерис, на честь двох достойних королів із нашого роду. Яке з цих імен обрати, вирішуватимеш тільки ти, — приєднався Рейгар. — Наш час добігає кінця. Ми віримо у тебе, сину. Тобі судилася велика доля, але я не розкрию тобі цього. Великі досягнення є результатом важкої і наполегливої праці. А з великою силою приходить велика відповідальність. Пам'ятай про це, Джон. Пам'ятай. І наостанок: перекажи Ертуру, що всі його дії та рішення були правильними, і що йому нема про що шкодувати. А тепер підійди. Час прощатися. 

І троє Таргарієнів знову обійнялися, та цього разу на прощання. Джон плакав, не знаючи від чого, а його батьки лише обіймали його та заспокоювали. А потім чудесне видіння попливло перед очима і зникло. Замість нього постав світ живих, якому належав Джон, відтепер не Сноу, не Фоґстарк, а Таргарієн. Король Джон із домів Старк і Таргарієн, Перший Свого Імені…

___

Прокинувшись, Джон побачив біля свого ліжка тих, без кого він не уявляв своє життя уже два роки. Його мила дружина і їхній син все спостерігали за тим, чи прокинеться він. Милуючись турботливим виразом обличчя Дейенеріс і милим личком сина, Джон задумався над тим, що він скаже їй про себе, що все життя його обманювали, що вони тітка і племінник, а їхній син і ненароджена дочка — плоди кровозмісу. Але глянувши на свого сина — наймилішу дитину на світі — Джон миттю відкинув погані думки. Він скаже їй, хто він насправді, після чого повторить те, що він сказав їй майже п'ять років тому в батьковому… чорт, дядьковому кабінеті. Схоже, Артур мав рацію щодо того, що Еддард Старк завжди буде для нього батьком. Але йому ще слід добре з ним поговорити про це. І бажано віч-на-віч. А зараз є дещо, точніше дехто важливіші. 

Дружина і син. 

— Тато! Тато став! — радісно засміявся Валарр. 

— О, Джон! Я так хвилювалася, що той жрець влив тобі кінську дозу того зілля. Ти спав майже пів дня. Що ти побачив? Хто твоя мати? 

— Дені… це дуже і дуже складно пояснити, і я тільки щойно це дізнався… я твій племінник. Моя мати Ліанна Старк. А батько, справжній батько — твій брат Рейгар. 

Сказати, що Дейенеріс Таргарієн була шокована — нічого не сказати. Вона здивовано округлила очі, розтулила від подиву губи і зблідла ще більше, ніж була на кораблі.

І Джон в одну мить опустив руки. Він міг здогадатися, що почувши правду Дені засмутиться і захоче розірвати шлюб, попри те, що Джон цього аж ніяк не хотів. Попри те, що у них є маленький син і на підході донечка. В принципі, чого іще слід було очікувати? 

Та раптом Дені кинулась йому на шию, і почала цілувати всюди, де могла дістатися. В щоки, в очі і кілька разів в губи. Джон також поцілував її у відповідь. Він легко торкався її губ своїми, впиваючись їхнім солодким смаком. А коли вони відірвалися один від одного, Дейенеріс заговорила. 

— Я мала б здогадатися! Спочатку батько недоговорював про те, від чого померла Ліанна. Потім Ертур сказав, що Рейгар не викрадав і не ґвалтував її. А потім ти вхопив яйце, з якого вилупився Балеріон, і ледь обпікся. Усе збігається! Ти мій племінник, хоч і незаконний…

— Цілком законний. Верховний Септон розірвав шлюб Рейгара та Елії як такий, що вичерпав себе. А мої батьки одружилися у Зорепаді в септі та Божому гаю. І якщо ти хочеш знати правду цілком — моє справжнє ім'я Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, Законний Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володар Сімох Королівств та Захисних Держави. Бачу, що мої претензії на трон виявилися більшими. 

— То виходить, що ти передуєш мені, адже ти єдиний живий нащадок Рейгара, — прошепотіла Дені. — Яка іронія. Мене назвали королевою, хоча законним правителем був ти. А тепер королем будеш ти, а я…

— Ми правитимемо разом як рівноправні правителі! — обірвав її Джон. — Рейгар сказав мені, що нам судилося бути разом. Пророцтво про Принца, що був Обіцяний. Його неправильно трактували через неточність у перекладі з валірійської. Слово dārīlārōs не має ні числа, ні роду…

— А отже ми повинні правити разом як король та королева. О боги, усе складається просто неймовірно! То що тепер нам робити? 

— Для початку визначимося із нашими почуттями…

— Ми це зробили ще у день моїх чотирнадцятих іменин. Я тоді чітко сказала, що кохаю тебе, і ти відповів так само. Якщо сумніваєшся — твої проблеми. У нас є син і на підході ще одна дитина. І я думаю, що ти не як Роберт Баратеон, готовий забути про першу дитину за першої нагоди. 

— Батько казав мені те саме, і я змирився зі своїми почуттями. Що б там не було, я кохаю і кохатиму тебе завжди, ñuha jōrrālēgōn. І якщо хоч хтось бовкне хоч одне криве слово на нашу адресу, я накажу обирати йому, від чого померти: мій меч, мій вовк, чи мій дракон. 

— Я вже тебе боюся. — Усміхнулась Дені. — А валірійську треба підтягнути, бо цей твій північний акцент… він дуже спокусливий, але валірійська з ним просто кумедна. Мій брат казав ще щось?

— Просив переказати, що пишається тобою і дуже шкодує, що не може обійняти нашого сина. А ще сказав, що у нас буде дівчинка. Мати це підтвердила, тільки я не дуже зрозумів, що вони там бачили. Це те, що просили переказати тобі. А решту… я повідомлю,коли ми усі зберемося на нараду. Завтра. Зараз я хочу побути на самоті з тобою і нашим хлопчиком. Чуття підказує мені, що така нагода випаде нам нескоро…

___

Землі за Стіною. Табір Манса Рейдера

— Чую носом, ворон, — прохрипів магнар теннів. — І нічого дивного. Тут завжди зупиняються ворони перед тим як шукати нас. 

За іронією долі Манс вирішив стати табором біля Замку Крастера. Того самого місця, де Нічна Варта робила великі привали під час вилазок. Як донесли йому розвідники, у Крастера більше нікому керувати. Господар мертвий. Його вбив розлючений брат Варти на ймення Ремсі, за що потім вбили і його. Ким був той Ремсі Манс не знав, але здогадувався. Перебуваючи на південь від Стіни він чув плітки про байстрюка з Дредфорту…

Перелякана дівчина, судячи з усього одна із доньок-дружин Крастера, підійшла до нього із сповитком в руках. Вона все ще тремтіла від схлипів і дивилася на присутніх із ним людей як на щось страшне. Ніде правди діти, почет Короля-за-Стіною не складався із красенів. Лисий і безвухий магнар Стир, довгобородий та хтивоокий Тормунд Велетозгуб, насторожений Плаксій, одягнений у кістяні обладунки Лорд Кісток Тарарах і дикий на вигляд Варамир Шестишкурий не були писаними красенями, але були лютими вояками і вірними побратимами. Хтось пішов за ним, бо повірив, а більшість (таких як Стир) довелось перемагати у бою.

— Королю… — боязко почала дівчина. — Допоможи мені. Допоможи мені й моєму синові, благаю!

— Погляньте, Крастерова хвойда щось нас просить, ха! — реготнув Тормунд. — Дозволь нагадати, що твій батько робив підношення тим крижаним лохам, від яких ми втікаємо. З якого хріна ми маємо тобі допомагати?! Хіба що, якщо ти відсмокчеш кожному з нас…

— Годі, Тормунде! — урвав його Манс. — Як тебе звуть, дівчино? 

— Жиллі. 

— Інші твої сестри знають, що ти вже народила, Жиллі?

— Так. І це вони порадили мені шукати вас, щоб захистити сина. Боги… вони прийдуть по нього. Вони заберуть мого сина! 

— Погляньте на неї! Ця гидь зве білих блукачів богами. Тьху! — сплюнув Стир. 

— Ану припиніть ображати дівчину! — відповів Манс. — Діти не відповідають за вчинки батьків. Ярле, візьми Торвінда і відведи її до Вал і Далли, вони подбають про неї. Далла і так скоро має народити, тож хай вчиться доглядати малого. Тормунде, нехай твої сини стережуть намет моїх дружини та своячки з потрійною пильністю. Чужі можуть заявитися по хлопчика в будь-який момент. 

— А ти подумав, що по мою Мунду може заявитися будь-який лох в будь-який момент?! — огризнувся Тормунд. 

— Твоя Мунда вже доросла списосуджена, образити себе не дасть. Хіба що це буде хтось, чиї наміри справді серйозні. Виконуй, Ярле. 

— Так, мій королю. — Ярл розвернувся і вийшов з намету. Жиллі, все ще перелякана і тремтяча, пішла за ним. 

На мить запанувала тиша. 

— Ворони нас і не думають зустрічати, — порушила тишу Гарма Собача Голова. — Ми вже за тиждень шляху до Стіни, а вони навіть вивідувачів не шлють. Що це може означати? 

— Напевно всі повсиралися зі страху за свої воронячі шкури, ха! — вишкірився Тормунд. — Атож, у мене хрін більший за їхні руки, і то його ведмедиця надкусила! Як такого не боятися?!

— По-перше, Тормунде, вони точно не злякалися твоїх вихвалянь своїм хріном, а по-друге, схоже, їх занадто мало, щоб протистояти нашій потузі. Нас понад сто тисяч. А у Варті скоріше за все і однієї тисячі не набереться, і це якщо рахувати зі зброєносцями, конюхами і каліками. Сумніваюся, що й пів тисячі буде разом. Тож скоріше за все вони спробують реалізувати свою перевагу в дечому іншому. В них є Стіна. На неї довго лізти, та захищати легко. І схоже, Старий Ведмідь не хоче втрачати і без того обмежені ресурси. Це змінює усі наші плани. 

— То ми більше не йдемо до Стіни? — скосив очі Стир. 

— Ні. Ми йдемо до Стіни, але не битися, а домовлятися. 

— Із воронами?! Із людьми з чорною кров’ю, для яких вбити когось із Вільного Народу — як у сніг посцяти?! — вибухнув Альфін Круковбивця. 

— Домовлятися, та не з ними. Домовлятися із Старками, — відповів Манс. 

— Старки нічим не кращі за ворон, — прохрипів Сорен Щитолам. — Вони нас ненавидять не менше, ніж ворони. 

— Та не лорд Вінтерфела. Еддард Старк не справив на мене враження ворога. А наші пісні навіть викликали сльози у ще більших південців Тірелів. І ще він сказав, що проситиме Варту відправити до нас переговорників, тож скоріше за все, остання вилазка Варти була не спробою побитися, а спробою домовитись. І дехто її зірвав. 

— Не дивись так на мене, Мансе. Я не можу стриматись, коли бачу срані воронячі плащі, — спробував виправдатись Тарарах. — І як ти можеш бути настільки впевненим у миролюбності воронячих планів? 

— Бенджен Старк колись був моїм командиром. Він людина слова і якщо щось пообіцяє, то виконає. Не забувайте, що я колись був одним із них. 

— І коли ти поткнеш носа на Стіну, тебе стратять як дезертира, — вишкірився Стир. 

— Якщо прибуду під прапором миру, чіпати точно не будуть. Кого-кого, а посланців південці поважають, і навіть якщо це буде небезпечний злочинець, вбивати його не будуть. Я в цьому впевнений. 

— А якщо тебе і справді порішать? — запитав Тормунд. 

— То візьмеш командування на себе і може таки налякаєш їх своїм здоровенним надкушеним хріном. Іще є питання? Нема? Тоді можете розходитись і відпочивати. Всім хорошого вечора…

Chapter Text

XXIX

Волантис. Червоний Храм

Джон навмисно наказав усім соратникам від Оберіна до Сема зібратися у Храми, щоб ніхто не зміг підслухати їхні плани. Червоні Жерці ніколи не служили жодним політикам чи королям, тож нікого б не підслухав.

Та перед нарадою він вирішив поговорити з Кінварою про своє бачення. Рейгар Таргарієн, його батько, сказав про витягання меча з вогню, і що Кінвара знає, що робити. Пхати руки у вогонь? Божевілля. Балерион ще не вилупився, а вже обпік йому руку. Шрами від опіку в формі візерунку яйця, з якого вилупився Балеріон, досі вкривали його долоні, хоч і не так виразно, як це було рік. Якщо йому взагалі пхати руку у вогонь, щоб витягти звідти меч, то йому взагалі добре зіграти на публіку, що його не пече. Але все покаже час і розмова з Кінварою. Раптом не особливо лізти у вогонь.

— Леді Кінваро, тепер, коли і ви і я знаємо хто я, мабуть слід мені переказати вам слова батька.

— І що бажав мені сказати Срібний Принц?

— Що настав час обраному витягти меч Світлоносець із вогню. Точніше двом обраним. Мені й королеві Дейенерис.

Кінвара таємничо усміхнулась і просто повела його і Дейенерис кудись у зал за помаранчевими дверима. Джон уже заплутався, які двері куди ведуть, і просто пішов у слід за архіжрицею. Невже Рейгар колись відвідав Червоний Храм і щось там залишив для нього чи його брат Ейгона? І як це пов'язано з пророцтвом?

А тим часом Кінвара привела їх до дивної споруди, що нагадувала величезну скриню, але з палаючим вогнем у середині. Жриця зупинила їх і почала пояснювати, що це за річ:

 — Це Горнило Володаря Світла. Коли хтось колись покладе сюди будь-яку річ, ніхто крім того, кому це призначалося, не вийме цієї звідси. Вогонь нищить, але захищає, і немає кращого захисту, ніж цей зачарований вогонь. Якщо сюди засуне недостойний, то його руку знищити вогонь, а якщо гідний, то вогонь його не зачепить, і здаватиметься ілюзією руку. Так працює наша магія, що є лише тихим відголоском магії вогню Валірії.

— Оце так, — захоплено мовив Джон. — А як той, кому призначено, зрозуміє, що це його?

— Те, що призначене комусь, завжди буде здобуте ним. Треба і тільки йому назустріч і не опиратися на це. А зараз, мій королю, підійдіть до Горнила і візьміть те, що вам призначене.

І Джон послухав жрицю. Він простягнув руку, і коли вона увійшла у вогонь, болю та жару не було. Лише приємне тепло, ніби від вогнища у каміні. Якусь мить нічого не відбувалося. А потім він відчув у своїй руці щось, що на дотик нагадувало руків'я меча. Здивований, Джон витяг із Горнила руку, і побачив у своїй правиці великий розкішний меч. Його руків'я було прикрашене моріоном і золотом, а навершя було виконане у вигляді голови дракона із обсидіану. І коли юнак вихопив його з піхов, його захопленню не було меж. Лезо було темним як ніч, а поверхню вкривали легкі брижі. Валірійська сталь! Тепер ясно, чому він попри п'ять футів довжини так легко відчувався в руках. Джон махнув ним, виписав «вісімку», після чого легко засунув назад до піхів. Баланс був ідеальним, ніби зброю не кували спеціально для нього.

— Це Темне Полум'я. Меч, яким Ейгон Завойовник підкорив собі весь Вестерос від Арбору до Останнього Вогнища, — почала розповідь Кінвара — Після загибелі Деймона Блекфайра його єдинокровний брат Єйгор, на прізвисько Гіркий Клинок, забрав меча з собою в Ессос і володів ним до своєї смерті. Більше ніж сто років цей меч вважався втраченим. Та насправді емісари від короля Ейгона Неймовірного віднайшли його на берегах Ройни і доставили сюди на зберігання. Ваш пра-прадід мав видіння, що цей меч повинен пройти очищення вогнем, перш ніж потрапити в гідні руки — все-таки дуже багато поганих людей тримали його. Коли його клали у Горнило, то під впливом Володаря Світла було виголошено умову:  Нехай темрява породить світло, і осквернений меч стане чистим. Нехай у лиху годину Принц, що був Обіцяний, вийме Світлоносець із півм'я і пробудить драконів із каменем. А доти нехай вогонь зміє всю ганьбу, що вкриває його.  Умови виконано. Довгого вам правління, Королю Джон із Домів Старк і Таргарієн.

— Звідки ви це знаєте? — ошелешено запитав Джон.

— Бо я і моя духовна посестра Мелісандра були тими, хто відкрив Горнило для цієї меча сто років тому. З вигляду ми молоді, та насправді нам уже не одна сотня років. На двох нам майже тисячоліття. Сила Володаря Світла припинила нам збереження краси і молодості. Та на жаль, ця сила не вічна. Рано чи пізно Володар Світла забере наші душі у Своє Полум'я, що очистити їх від тягарів минулого і дозволити переродитися проживши інше життя.

Джон тільки здивувався словами жриці, і знову почав розглядати легендарний меч Таргарієнів. Один із двох, якщо точніше.

— Я також повинна підійти до Горнила, — приєдналася Дейенерис. — Я відчуваю поклик. Там є щось, що кличе мене. Я повинна підійти і взяти те, що мені належить.

— Але якщо там нічого немає, що належало вам?

— Вогонь не шкодить дракону. Я пережила спалення нашого замку і на жодного опіку. Мені нічого боятися.

— Але цей вогонь не такий, як будь-який інший. Він магічний, і шкодить імунним до вогню.

— Все одно я повинна зробити це, — і з цими словами Дейенерис підійшла до Горнила і просунула руку всередину.

Деякий час не відбулося нічого. Дені не скривилась від болю, а отже вогонь їй не шкодив. І це означало одну з двох речей: або вона отримала щось для себе, або не було на світі такого вогню, щоб нашкодити їй. Та коли вона витягла руку звідти, Джон остовпів. Це був ще один меч. І коли Дені дістала його з піхов, лезо виявилося із такою ж темної валірійської сталі. Руків'я було зроблене із драконячої кістки і покрите золотом, а обсидіанове навершя малої форми кігтя. Невже це…

— Темна Сестра. Останнім його власником був Кривий Ворон Бринден Ріверз. Він забрав його з собою за Стіну, і вважалося, що його також втрачено. Але один із місцевих жителів якимось дивом передав цей меч торговцям з Лісу, які передали його сюди через те, що на борту знаходився один із наших співбратів. Володар Світла показав жерцеві, що Темна Сестра не повинна опинитись не в тих руках знову, тому його і було забрано сюди на зберігання.

— Я навіть не смів мріяти, що колись триматиму меч із валірійської сталі, — прошепотів Джон. — А зараз ми з королевою Дейенерис повернули наш дом обидва родинні мечі.

— Це знак. Знак того, що дім Таргарієн починає спочатку, — твердо мовила Дейенерис. — Як колись Ейгон та Вісенья підкорили собі Вестерос цими мечами і силою драконового вогню, так само і ми повернемо Вестерос під владу Драконових володарів. А зараз ходимо. Час нам складати план наших подальших дій….

___

У тихому залі зібралися всі, хто був найближчим до короля та королеви: Оберін Мартелл, Артур Дейн, Семвел Тарлі, Тіріон Ланістер, Теон і Яра Ґрейджої та архімейстер Марвін. Дейенерис хотіла закликати щей ​​доньок Оберіна, та Джон заперечив, бо Оберін був його довіреною особою і вів усі важливі переговори, що стосувалися торгівлі з ближнім Ессосом та дальніми територіями, чого не скажеш про Піщаних Змійок. І взагалі Джон збирався сформувати в цьому залі свою власність Малу Раду, яка мала розширитися після повернення у Вестерос. Тож коли всі запрошення зібралися, Джон вирішив розпочати.

— Дякую всім вам за те, що зібралися в цьому місці, де нас ніхто не підслухає. Почну мабуть із нагальних питань: Оберіне, як іде закупівля провізії?

— Усе йде досить гладко. Джендрі та мої дівчата зараз шукають в'ялені м'ясо та рибу, щоб вистачило на два тижні мандрів назад у Вестерос. Скоро трюми будуть наповнені настільки, на скільки буде потрібно, — відповів Мартелл.

— Доведеться брати запасів на довший термін. Планувалися змінилися. Архімейстере, скільки часу звідси до Бухти Работорговців?

— Приблизно чотири місяці, за умови, що вітер буде попутним та відкритий зону мертвого штилю.

— Тоді закупитися слід провізією та водою для плавання тривалості в півроку.

— А чому це ми повинні тримати курс на Бухту Работорговців? — поцікавився Оберін.

— Час розповісти вам, хто я такий насправді. Та першу хай ті, хто знає, хто моя мати, піднімуть руки.

Руки підняли Оберін, Артур, і, на повне здивування Джона, Тіріон. Всі решта відбулися мовчанням.

— Ясно. Половина присутніх тут знали моє справжнє походження, і мовчали як риба на цей факт. Як завжди, інструменту чийого обов'язкового вивищення не обов'язково знати, хто він такий, і просто грати ту роль, яку йому відвели дорослі дядьки. Та я не звинувачую вас усіх в обмані. Для початку скажу: я не Джон Сноу. Навіть не Сноу, і навіть не Джон. Моє справжнє ім'я Ейгон Таргарієн, законний син Рейгара Таргарієна і Ліанни Старк.

Ті хто не знав просто заклякли на місці. Теон весь зблід, згадуючи, як жартів над ним в юні роки. Мелісандра загадково усміхнулась. Яра і Сем здивовано перезирались, а ті, хто знав цей факт, ствердно кивали головами.

— Як ти можеш бути законним сином принца Рейгара, якщо він зґвалтував леді Ліанну? — порушив мовчанку Сем.

— Артуре, ти свідок. Розкажи їм, як усе було, — звернувся Джон до нього.

— Артур? А чому ти звертаєшся до сера Рікарда ім'ям сера Артура Дейна? — запитав Теон.

— Бо я і є сер Артур Дейн. — І лицер зняв шолома, продемонструвавши весь свій шляхетний профіль.

цей разу здивованих було значно більше.

— Якщо ви сер Артур Дейн, то виходити, що лорд Старк усім брехав. Він не вбивав вас біля Вежі Радощів, — здивовано мовив архімейстер.

— Так само малий пройдисвіт Бейліш обдурив лорда Рікарда Старка, коли потрапив про викрадання леді Ліанни, — відповів той. — Мій друг ніколи не вчинив так ганебно, бо він був втіленням ідеалів лицарської честі. Присягаючись Старими і Новими богами, Рейгар Таргарієн не вчинив злочинів, у яких його звинувачував покійний Роберт Баратеон і продовжують звинувати королева Серсея і весь дім Ланністер.

— То виходити, що повстання Роберта Баратеона виправдовувалося на брехні? — запитав Теон. — Рейгар не викрадав і не ґвалтував леді Ліанну, а ти взагалі не байстрюк. Ох щоб мене Штормовий Бог втопив, виходить, ти спадкоємець Залізного Трону! А що тоді із Дейенерис?

— Ми правим разом як рівні. Так, як це мало бути ще з часів Ейгона Завойовника, — відповів Джон. — А зараз, сер Артур, розкажіть усім, що стало двадцяти років тому від моменту, коли на арену вийшов Лицар Усміхненого Дерева.

І Артур розпочав довгу розповідь про те, як у Гаренголі на арену виїхав таємничий обличчяр, що викликав на поєдинках лише трьох осіб, і переміг усіх. А коли король Ейріс запитав, чого він хоче, відповідь чомусь змусила його назвати цього обличчя небезпечним і вимагати принести його голову. І тоді принц взяв із собою найвірніших осіб Королівської Гвардії — Герольда Гайтавера, Артура Дейна і Баристана Селмі — та вирушив на його перехоплення. Наздогнати лицаря вдалося тільки біля Божого Ока, де він зняв із собою шолом, і Рейгар побачив, хто ховався під зібраним із різними частинами обладунком.

— «Мене звуть Ліанна Старк. Леді Ліанна Старк для незнайомих мені людей», — процитував Дейн. — Минуло двадцять років, а я й досі пам’ятаю, з якою твердістю і сталлю в голосі леді Ліанна представилась нам чотирьом. Якби хтось тоді сказав, що заради неї Рейгар розірве шлюб з твоєю сестрою, Оберіне, то я б посміявся з того, хто це сказав.

— Я б теж посміявся з цього бовдура, та на жаль, це сталося, — відповів Оберін. — Я і справді був вражений листом від Елії, в якому йшлося про те, що їх шлюб буде розірвано з визнанням Рейніс та Ейгона законними спадкоємцями. Та потім прибув ти, Артуре, а з тобою сер Герольд і сер Освел як супровід нової принцеси. Принцеси Ліанни із дому Старк, яка вже носила Третю Голову, що стала єдиною. Гаразд, новою першою головою дракона, без образ, моя королево. — Відсахнувся Червоний Змій, коли Дейенеріс насупила брови.

— Краще нехай сер Артур продовжить свою оповідь. Я страшенно хочу почути деталі, які у Ріверрані опустив лорд Старк, — перервав розмову Тіріон.

— Слушна думка, лорде Бісе. З вашого дозволу я продовжу, — відповів Артур, і продовжив розповідь далі.

І розповідав він уже не так розлого і довго. Спершу він коротко описав другий день турніру, де Рейгар увінчав Ліанну вінком із зимових троянд, і подальші події, що відбулись опісля. Про переписку між Рейгаром та Ліанною, в якій вони домовились про зустріч та їхню втечу до Зорепаду, де Верховний Септон та лорд Ертос Дейн одружили їх спершу перед Божим Ликом, а потім і у септі. Решту подій він волів не розповідати, а натомість вирішив розставити всі крапки у кінці оповіді.

— Я тисячу разів запитував себе: чому саме Брандон, а не Еддард Старк був старшим сином і спадкоємцем Вінтерфелу? Чому саме він, імпульсивний і майже такий самий розгульник як Роберт Баратеон був старшим сином Рікарда Старка? Якби він мав хоча б дрібку здорового глузду, як у молодшого брата, цілком можливо, усе б склалося значно краще. Леді Ліанна повідомила і його і лорда Рікарда, що з нею все гаразд, та чомусь вони щодуху помчали в Королівську Гавань вимагати суду над Рейгаром. Як мені потім розповіла Ешара, суду вимагав тільки Брандон. Лорд Рікард же стримував його і вимагав пояснень, чому кронпринц викрав    його доньку. Та Ейрисове безумство вже тоді досягло піку. Він наказав вбити обох, чим і розпочав занепад свого дому. Тому винен у всьому, що трапилося тільки один — король Ейрис Безумець, що в темряві власного безуму вважав себе всемогутнім і гадав, що може робити усе, що заманеться. Я засуджую всі його діяння, і абсолютно схвалюю дії свого колишнього зброєносця Джеймі Ланістера у ніч розграбування.

— А дії Ґреґора Клігана ти також схвалюєш, Ертуре?! Чи схвалюєш ти вбивство Елії, Ейгона та Рейніс? — прошипів у відповідь Червоний Змій.

— Якби ти був хоч менш імпульсивним, Оберіне, то почув би усе, що я тільки що сказав. Я сам бажав вбити Клігана, і зробив би це із задоволенням, та я боявся, що мене виявлять. Гора довів, що він лише ручний розбишака Тайвіна Ланістера, який без задньої думки вбиватиме всіх, на кого його спустить старий шакал із Скелі Кастерлі! Я вдячний тобі, що ти відплатив за Елію та її дітей, і Еш також ледь не підстрибувала від щастя, коли почула це.

— Але ти схвалив дії Царевбивці!

— Ейрис заслужив на смерть після всіх злодіянь, які вчинив протягом свого життя. Я б сам заколов його, та марно сподівався, що Залізний Трон сам вб’є його. Безумець стільки разів різався об трон, що старий Пайсел тільки й замовляв необхідні для перев’язки матеріали. На жаль, трон його так і не вбив, тож Джеймі зробив те, що мусив, і в будь-якому випадку тільки він скаже нам правду.

— Досить сперечатися, — урвав їх Джон. — Ви усі — мої соратники, тож суперечки зараз не на часі. Зараз я поясню вам, що ми забули в Бухті Работорговців. Візерис, мій дядько і свояк, живий, попри те, що Варіс звітував уже мертвому Узурпатору, що сер Джора Мормонт вбив його. Ця смерть була інсценована. Візерис Таргарієн одружився із мієринською шляхтянкою і готує своє вторгнення у Вестерос. Для того, щоб Тайвін Ланістер поніс відповідальність за свої злочини, нам буде потрібна армія, і наявні у нього та його союзників війська саме те що треба. Усі згодні з цим?

— Я не згоден. — Нахмурився Артур. — Я не хочу, щоб ви стали королем, що повернув свій трон за допомогою рабів.

— А я взагалі хочу знати походження цієї інформації, — приєднався Оберін.

— Принц Рейгар сказав мені це в сні, і я йому вірю. Як на мене, мерці знають чи приєднався до них хтось, хто був їм близьким, — відповів Джон.

— Це було лише видіння, хай би якою сильною не була магія червоних жерців та жриць, — різко відповів Мартелл.

— Тоді як ти поясниш це? — і Джон витяг з піхов Темне Полум’я, а Дені — Темну Сестру.

Усі заціпеніли.

— Звідки вони у вас? Їх же було втрачено сотню років тому! — ледь не прокричав Оберін.

— Рейгар сказав мені, що у Червоному Храмі є дещо, що призначалося мені та королеві. Темне Полум’я було віднайдено ще при Ейгоні Неймовірному, але віддано на зберігання сюди, щоб більше жоден недостойний не зміг ним володіти. У Темної Сестри історія приблизно така сама. Ейгон Негідник передав ці мечі байстрюкам, і цим самим навів тінь на дім Таргарієн. Але зараз ці мечі у правильних руках, тож вірте нам.

— Ніколи не думав, що побачу давні реліквії старої династії, — вражено прошепотів Дейн.

— Я теж вражений, — приєднався Червоний Змій. — Тоді я схильний вірити чоловіку своєї сестри. Але напевно є ще щось, що ми повинні зробити, так?

— Так. Перед тим, як повернути на Бухту Работорговців ми повинні висадитися у Валірії…

— У жодному разі! — спаленів Тіріон. — Ми не висадимося там навіть якщо зможемо проходити крізь підводне каміння. Я втратив у тому проклятому місці дядька Геріона, а дім Ланістер — наш родинний валірійський меч. Ми і наші союзники точно не хочемо втрачати вас, коли ви тільки почали свій шлях!

— Рейгар сказав мені, що Валірія, як і острів Наат чи Соторіос, не любить чужих. Ваш дядько Геріон не мав у собі й краплі валірійської крові, тому й загинув. Я і королева Дейенеріс — останні, в кому тече кров драконових володарів. Наша мета — дракони. Вони повинні пройти через Чотирнадцять Вогнів, щоб швидше вирости. Вогонь кріпне у вогні, а дракони це вогонь у плоті. Ось чому ми повинні тримати курс туди.

— Принц Рейгар і наш король мають рацію, — підтримав Джона архімейстер. — У Асшаї я знайшов давній валірійський манускрипт, де описувалися методи селекції та вирощування бойових драконів Валірії. Наші шестеро драконів ще малі, і користі з них небагато. А як вони виростуть… шість дорослих драконів будуть беззаперечним аргументом на нашу користь.

— Рейгар був по-своєму безумцем, — усміхнувся Артур. — Я також підтримую цю затію. Наші король і королева навряд чи послухають думку старших, тож я захищатиму їх від тих небезпек, що чигають на них там.

— А хай вам грець, я з вами, — приєднався Оберін. — Я, найбільший авантюрист в усьому Вестеросі та Ессосі, ніколи не відмовлюсь від найграндіознішої авантюри століття. А ви всі що на це скажете?

Усі інші ствердно закивали головами.

— Тоді я зроблю ще дещо, для чого зібрав тут вас усіх, — продовжив Джон. — Ми з королевою Дейенеріс бажаємо змінити Сім Королівств докорінно. Так, щоб простолюд більше не був без’язиким стадом на побігеньках у лордів, а лорди робили те, що повинні робити — виконувати свій обов’язок перед королівством. Та ми не зробимо цього самі. Нам потрібні надійні порадники. Наша власна Мала Рада. І сьогодні, після довгих і ретельних роздумів та наради з королевою, я готовий оголосити, хто ввійде у її склад. Готові почути це?

Присутні зосередили свої погляди на королі та королеві. Відчуваючи їхнє хвилювання, Джон почав:

— Для початку мені потрібен надійний і вірний Рука. Такий, що служитиме і королівству і мені. Підведіться, лорде Семвеле Тарлі.

— Я? — здивувався Сем. — Але ч-чому с-саме я?

— Ти дуже розумний, і завжди знаходиш вихід з патової ситуації. Ти допомагав мені керувати моїми землями, тож ти найкраща кандидатура.

— Але є різниця між одним замком і цілим континентом!

— Принцип той самий. І ти будеш не сам. Усі тут присутні допомагатимуть тобі. І ти зможеш довести своєму батькові, що й боягуз може досягти висот, якщо робитиме те, що в нього виходить найкраще.

— Я згоден із королем. Ви чудово справлялися на Туманному острові, а моя учениця дивується тому, наскільки дурним виявився лорд Рендил, — приєднався архімейстер. — Ви найкраща кандидатура на цю роль, тож прийміть цю пропозицію.

— Д-д-дякую, Ваша Величносте, — затинаючись і шаріючись відповів Сем.

— Джон, друже, просто Джон. Ми усе ще друзі. Байдуже на те, які у нас титули. Ти будеш другою особою в королівстві, тож опусти формальності. — Поклав йому на плече руку Джон.

Сем на ці слова усміхнувся і сів на своє місце. Джон же вирішив продовжити.

— І для короля, і для його Руки необхідні цінні поради. І без Грандмейстера Малій Раді не обійтись. І я не бачу нікого кращого на цю посаду крім вас, архімейстере Марвін.

— Це для мене честь, мій королю, та Грандмейстера обирає конклав. Не король, — відповів Марвін.

— Коли ми повернемо Залізний Трон, я докорінно зміню Цитадель. Ви були одним із небагатьох, хто не бажав брати участі в змові проти Таргарієнів. Ви бажаєте реформ у Цитаделі, і я дозволю вам це зробити. Вірність повинна винагороджуватись, і я зроблю це.

— Ще раз дякую вам, Ваша Величносте. Я служитиму Дому Таргарієн з усією своєю вірністю. — Щасливо усміхнувся архімейстер.

— І Дім Таргарієн приймає вашу вірність, — відповів Джон. — А зараз я продовжу. Для усіх реформ та проектів королівству потрібні гроші. І хто краще, ніж представник найбагатшого дому у Вестеросі, зможе забезпечити стабільний дохід та наповненість скарбниці. Я кажу про вас, лорде Тіріоне Ланістер.

— Я? Найбільший гульвіса і пияк у всьому Вестеросі? — здивувався карлик.

— Так, ви, мілорде. Про ваш розум ходять такі ж легенди, як і про ваші походеньки. Я впевнений, що ви зможете ліквідувати борг корони перед Залізним Банком, який нам залишив король Роберт. Покладаюся на вас, лорде Тіріоне.

— Дякую вам, мій королю. Присягаюся, що зможу очистити Дім Ланістер від тієї ганьби, яку на нас обвалили діяння моїх батька і сестри. — Тіріон був розчулений. — Як сказав я подавальниці найкращого шинку в Ланіспорті, коли вона запитала скільки я візьму вина, дайте трішечки. Трішечки, але у відро. Саме стільки я збираюсь випити, святкуючи цю велику подію.

— Тоді я попрошу архімейстера приготувати для вас побільше напою від похмілля. — Усміхнувся Джон. — Тільки коли приступите до виконання своїх справ, щоб жодного алкоголю на робочому місці. Тільки ввечері за вечерею, і то розведеного.

— Не будьте моїм батьком, мій королю, — засумував карлик.

— Я ж не заборонив вам робити це після роботи. У позаробочий час пийте скільки влізе, але в міру.

— Тоді я задоволений. Хто ще буде у вашій раді?

— Принц Оберін допомагав мені організувати торгівлю, тож я введу його у Малу Раду як Майстра над торгівлею, — відповів на це Джон, а Оберін широко усміхнувся. — Новим Майстром над кораблями стане лорд Теон Ґрейджой. Ні, не відпирайся, друже. Ніхто краще від залізороджених не тямить у кораблях та бойовому флоті. Не хвилюйся, твоя сестра буде допомагати тобі безпосередньо на місцях — вона досвідченіша, і знає чим живуть матроси і капітани. — Теон від щастя почервонів, а Яра підбадьорливо поплескала його по плечу. — І щодо тебе, Артуре. Ти був найсильнішим у Королівській Гвардії Безумця. Я призначаю тебе лордом-командиром нової Сімки Білих Плащів…

— Ні, мій королю. Поки що я не заслуговую цього, — відповів сер Артур. — Із Сімки Ейриса залишився ще один, хто із радістю прийме білого плаща з ваших рук. Я кажу про сера Баристана Селмі, мого побратима, що разом зі мною та сером Герольдом зустрів вашу матір і благословив її шлюб з вашим батьком. Це він дав мені знак, що час виходити з тіні, хоч і не повністю. Скоро він приєднається до нас тут. Лорд Старк так і написав мені — Серсея звільнила його з посади і зробила командиром Джеймі.

— Упізнаю свою сестричку. Кажуть, сер Кристон Коул також порав королеву Алісенту, за що й отримав звання лорда-командира Білих Плащів. Історія повторюється, — усміхнувся на це Тіріон. — А як щодо посад Майстра над законами і Майстра над шептунами?

— Майстром над законами стане лорд Еддард Старк, — відповів Джон, на що усі зітхнули з полегшенням. — А посада Майстра над шептунами залишиться за лордом Варісом. Поки його з нами нема, передаю цю посаду вам, принце Оберін. Леді Обара та Німерія точно зможуть вивідати все, що захочуть.

— Покладаюсь на них, мій королю, — усміхнувся Червоний Змій.

— І крім цього я вводжу ще дві посади, — продовжив Джон. — Королівській армії потрібен головнокомандувач. Я довго радився з королевою, і вирішив, що хоч для Сема це буде трохи неприємно, та цю посаду отримає його батько, лорд Рендил Тарлі. Той, хто розгромив і поранив Роберта Баратеона при Ешфорді. Чи згодні з цим ви всі?

— Хочу побачити його обличчя, коли він дізнається, що його син-боягуз буде вищим за нього в рангу, — хихикнув Оберін, з чого посміялися всі, в тому числі й Сем.

— Якщо всі згодні, тоді я завершу. Остання посада — це Рука Королеви. Леді, що підійматиме питання прав жінок у королівстві. Ми з королевою довго думали, і вирішили, що кращої ніж леді Ешара Дейн на цю посаду нема. Чи згодні ви? — закінчив Джон.

Усі ствердно закивали головами.

— Тоді оголошую цю нараду завершеною. Можете займатися своїми справами. За три дні підіймаємо якір, і рушаємо в напрямку Валірії. Усім це підходить?

— Так! — відповіли всі в унісон.

— Тоді розходимось…

___

Коли Джон, Дені та їхні радники покинули залу, до них підійшла Мелісандра у компанії двох незнайомих Джону чоловіків. Один був старим з короткою білою бородою та у плащі з каптуром. Другому на вигляд було десь тридцять років, а у світлому волоссі виднілось одне темне пасмо. За спиною цей чоловік носив довгий згорток незрозумілого призначення. Хто це був, Джон не знав, та на його думку, було б значно краще, якби це були друзі.

— Мій королю, ці люди прибули сюди і сказали, що шукали вас, — почала Мелісандра. — Я не почула у їхніх словах брехні, і вирішила прийняти їх тут.

— Назвіться, шановні, — попросив їх Джон.

Білобородий відкинув каптур, і Джон заціпенів. Він уже бачив його на Туманному острові, коли Роберт завітав на весілля Оберіна.

— Сер Баристан, — Джон ковтнув слину.

— Ви дуже схожі на принцесу Ліанну, мій королю. — З очей старого лицаря потекла сльоза. — А ви, моя королево… мені здається, що Ця Милість королева Рейла повернулася у ті ваші. — Сер Баристан шанобливо став на колино. — Дозвольте мені служити вам, як я служив вашому батькові, дідові та прадідові — у вашій Королівській Гвардії, пліч-о-пліч з сером Артуром, Мечем Світанку.

— Підведіться, сер Баристан Селмі, лорд-командир Королівської Гвардії короля Джона з Домів Старк і Таргарієн, Короля Андалів, Ройнарів та Перших Людей, — відповів Джон. — Я приймаю ваш меч, і присягаюся, що ви завжди матимете м'ясо та мед за моїм столом, і тепло мого дому грітиме вас, як і мою родину.

— Дякую Вам. Ви будете найкращим королем за всю історію Вестероса. — Сер Баристан стер зі щоки сльозу щастя.

— Я ж прибув сюди із завданням від вашого племінника, сер Ертур, — приєднався до розмови білявий. — Для тих, хто не знає, мене звати Герольд Дейн, лорд Гірського Притулку та відданий васал лорд Едрика Дейна. З жалем повідомляє, що лорд Ертос Дейн, твій брат, кузене, вирушив до праотців. І новий лорд, Едрік, сказав мені таке: Меч Світанку і його меч не треба розлучатися. Я повертаю тобі те, що твоє по праву, кузене. — І сер Герольд зняв згорток із спини.

Артур тремтячими руками розгорнув його, а потім злегка залитий коридор раптом утворив біле світло. Біле світло, що прийшло від леза великого меча з вигравіруваною зорею на ефесі.

— Привіт, друже. Ти навіть не уявляєш, як я сумував за тобою. — Артур любовно провів великий пальцем по пласкому боку, після чого взяв його обіруч і виконав кілька складних, мовби танцювальних, рухів. — І бачу, ти також сумував. Така зброя не має лежати на камінній поліці чи візити на стіні.

— Це те, про що я думаю? — цікавився Джон.

— О так. Це Світанок, меч, яким можна володіти тільки найкращий мечник Дому Дейн, і відповідно найкращий мечник у королівстві, — відповів сер Баристан.

— Подивіться на лезо. Світанок також радіє поверненню в гідні руки. — Посміхнувся сер Герольд. — Я ніколи не бачив, щоб він так світився.

— Чи не є це той самий Світлоносець із легендою? — намагався пожежувати Теон.

— Хто його зна. Ми знаємо про минуле з переказів та записів. І про такі давні часи, як заснування Дому Дейн та королівства на річці Торрентін, жодних записів не збереглося, — похмуро відповів архімейстер.

— Та одне я знаю напевне. Сьогодні темрява породила світло. І нехай це світло розжене темряву, що сходить на Вестерос, — відповів по-філософський Джон, на що присутні лише кивнули головами.

Chapter Text

XXX

Пайк

— Повтори, що?! — Бейлон Ґрейджой здавалося зараз вибухне від люті.

— На жаль, повідомлення із столиці саме так і каже, — відповів Родрік Гарло. — Мої любі небожі Теон і Яра не пережили той напад на Туманний острів. Мертве не вмирає, мій лорде.

— Мертве не вмирає! — повторили присутні в палаті Віктаріон Ґрейджой, Даґмер Щербатий, Ейрон Мокрочубий та інші капітани, що жили на Пайку.

Віктаріон із сумом опустив голову. Яра була чудовою морячкою і вродженим лідером. Теон… його наймолодший племінник не був йому таким близьким, як його старші брати чи сестра, та якщо вірити розповідям Книгогриза, Старк зробив його лордом-капітаном флоту Туманного острова. Нещодавно він вигнав із Крокуючих Каменів банду піратів. А ще одружився, і не аби з ким, а з донькою Червоного Змія, майже такою ж запальною як і Яра. Якби Бейлон не був таким схибленим на поверненні до Старого Шляху, можливо його син був би таким самим хорошим моряком як батько чи він, його дядько.

— Чи не означає це те, про що я подумав? Невже у нас нарешті розв’язані руки для нападів на Зелені землі? — гидко усміхнувся Щербатий.

— Якщо це так, то це можливість нарешті повернути собі те, що у нас відібрали дракони, а потім Роберт Баратеон, — відповів Книгогриз. — Та спершу нам треба скликати віче. Усі острови мають знати, що трапилося із нашими спадкоємцями, а також чого варті гарантії тих, хто зве себе королями Вестеросу.

— Нехай допоможе нам Втонулий Бог, — пробубонів Мокрочубий. — Брате, це час знову вдягти корону островів. Завтра ж рушаємо на Старий Вік, де на руїнах палацу Сірого Короля оголосимо кровну помсту Старкам та всім іншим лордам Зелених земель.

— Не Старки вбили Яру і Теона! — гаркнув Бейлон. — Я нюхом чую підступ левів. Сотні років пірати у Вузькому морі лише атакували торгові кораблі, і тут на тобі — розграбували суверенні території одного з королівств. Відчуваю, що командував ними зовсім не якийсь грабіжник. Ейроне, що тобі сказало море про нашого іншого брата?

— Тиждень тому я слухав волю Втонулого Бога і почув застереження. Безбожник і родовбивця з нашого роду повернеться, і матиме за спиною могутню протекцію наших ворогів і самого Штормового Бога. Благаю тебе, брате, не ходи сьогодні мостами. Я звідси чую, як на морі бушує шторм. Ти і без того втратив спадкоємців, і якщо сам загинеш, острови зануряться в хаос.

— Я вже немолодий, брате, та на слизькому мосту втримаюсь. Усе життя переходив між скелями в шторм, і зараз перейду, — відповів Бейлон. — І чи не звинувачуєш ти Юрона в смерті Теона і Яри?

— Лише Втонулий Бог може судити Вороняче Око. Я лише переказую Його волю, — відповів жрець. — І Втонулий Бог не хоче твоєї смерті, брате. Та й щодо долі племінників наших його вердикт не остаточний.

— Я до речі не згадав ще дещо, стосовно Теона і Яри, — приднався Гарло. — Незадовго до нападу Воронячого Ока на землі байстрюка Старка Теон одружився. Дружина його скоріше за все вижила, і є висока ймовірність, що у тебе буде онук, мій шваґре. А це вже означає, що якщо Теон загинув, спадкоємцем стає його ненароджена дитина…

— «Можливо», «ймовірно», «скоріше за все» — усе це вітром по воді писано, Родріку! Мені потрібна точна інформація про моїх дітей! — спалахнув Бейлон. — Якщо твої листи не дають мені певності в майбутньому островів, то засунь їх собі якомога глибше в сраку! На цьому розмову закінчено! Я до своїх покоїв! Завтра поговоримо детальніше.

Бейлон вийшов із нарадчої зали і рушив крізь шторм на сусідній острівець, де розміщувалась його спальня. В його думках вирувала така сама буря, як і на вулиці. Мости небезпечно розгойдувались від сильного вітру, та лорд-жнець Пайку не боявся цього. З чотирнадцяти років він лазив цими мостами у бурю й шторм, та сьогоднішній був якимось іншим. Таким, що навіював тривогу, невпевненість, і що найгірше — страх.

Спалахнула блискавка. Потім загуркотів грім, ніби сотні ковальських молотів вдарли по сотнях ковадл одночасно. Вітер завивав у розщелинах та тріщинах мурів немов зграя голодних вовків взимку. Кажуть, що у такий шторм його брат Ейрон і став теперішнім Мокрочубим. Не доведи Втонулий Боже, щоб і він сам повторив долю брата. Стати фанатиком-святошею — останнє, чого Бейлон Ґрейджой хотів у своєму житті.

Коли міст більш-менш стабілізувався, Бейлон ступив на нього. Слизькі дошки серйозно вповільнювали його ходу, адже весь час він мусив думати, як би не послизнутись і не загриміти в море. Ще раз спалахнула блискавка. І втретє, при чому Бейлону здалося, що на протилежному боці мосту хтось чекав його. Прискоривши кроки, лорд Пайку наблизився до таємничої постаті. А потім закляк…

— Бачу, тобі вистачило зухвальства з’явитися тут через десять років, брате! — прохрипів у темряву Бейлон.

— Завдяки своїм зухвальству й майстерності я став Капітаном Сімох морів. А чого добився ти, брате?!

— Теон і Яра! Це ти напав на них?! — проігнорував відповідь брата Бейлон.

— Ах, маленький Теон і Яра-Прищава. Хай Втонулий Бог прийме їх у своїх залах! Мертве не вмирає. Воно повстає сильнішим. Так, це я зробив. Я знищив общипану ящірку та її байстрюка-чоловіка, і разом з ними твоїх дітей. Вони, як і ти, мені заважали!

— Ти заплатиш за це! — Бейлон вихопив меча. — Хоч тут і темно як у їжака в гузні, та я відплачу тобі за своїх дітей!

— То спробуй. — Юрон Вороняче Око усміхнувся і вихопив меча у відповідь. — Та спершу дай відповідь на питання: чи може залізороджений в змиг ока відростити крила?

— Що ти маєш на увазі? — здивувався Бейлон.

— Ось це. — І перш ніж Бейлон зрозумів, що сталося, Юрон рубонув мечем по мотузках, на яких тримався міст.

Спершу Бейлон почув, як сталь встромляється у дерево. А потім спалахнула блискавка, загуркотів грім, а у вухах зашумів вітер. Так Жнець Пайку зрозумів, що падає сторчма головою в прірву між двома скелями, на яких стояв його замок.

«Ти мав рацію, Ейроне», — промайнуло в його голові.

А далі він більше нічого не бачив і не чув…

___

Вінтерфел

Коли караван із лордом Старком тільки з'явився на обрії, Робб із дружиною та кількома гвардійцями вийшов у головний двір замку, очікуючи відповідей на питання, які в нього виникли після дивного листа. Майже тиждень тому із Королівської Гавані прилетів ворон із коротким посланням: «Не скликати зграю, плани змінилися, детальніше поговоримо коли повернусь». Уже двома днями пізніше до Вінтерфелу дійшли чутки про напад на Туманний острів. Замок згорів до тла, більшість загинули. Доля лорда і леді залишилась невідомою. У ту мить Робб лютував. Він миттю склав докупи два і два і зрозумів, що це каверзи Тайвіна Ланістера. Не може група піратів просто так взяти і спалити укріплений замок. Хтось (і він знав, хто) щедро їх проспонсорував. Батькове повернення мало дати відповіді на всі питання, що вже тиждень мучили його.

Швидко обмінявшись вітаннями і обіймами, родина Старків рушила у світлицю лорда. На півдорозі їх уже чекав вірний мейстер Лювін, як завжди готовий дати мудру пораду тим, хто її потребує. А Робб потребував цього як ніколи. Його зсередини з'їдала туга за братом і сестрою. Адже Арія залишилась із ними, а отже і з нею могло статися щось лихе. І якби щось таке сталося насправді, Робб згодував би Сірому Вітру того, хто нашкодив їй, і всі існуючі в цьому світі боги не зупинили б його.

— Що з Джоном? Я впевнений, що сер Артур повідомив тебе, батьку, — нетерпляче спитав Робб, тільки усі четверо дісталися пункту призначення.

— Із ним усе гаразд, сину. Мейстер Волкан зрадив їх, і ледь не видав Юрону Ґрейджою. На щастя, Артур Дейн залишився Артуром Дейном, і твій брат вижив.

— А Дені? А Арія? Що з ними? — жалібно спитала Маргері.

— Теж усе в порядку. На Арії ні подряпини, а от Дейенеріс… навіть не знаю як це сказати, щоб не звучало як фантастика.

— Кажи прямо, батьку, — насупився Робб.

— Дейенеріс та Валарр пережили пожежу. Вони залишились у палаючому крилі, і вийшли неушкодженими. І крім того… ви ж усі бачили червону комету?

— А хто її не бачив? Вона світила вночі яскравіше, ніж місяць, — відповів Робб, і це була цілковита правда. Дивне явище загнало в ступор усіх. Більшість говорили, що це лихий знак, що провіщає війну. Робб запитав мейстера Лювіна що це, і старий відповів, що сам не розуміє як таке сталося. Невже його батько має пояснення цього?

— Сер Артур написав мені, що Дейенеріс змогла вилупити драконів з яєць, що у них були. Архімейстер Марвін розповів їм як це робиться, і в ніч нападу Дені зробила це. Причина — Джиккі сказала їй, що Джон загинув, і вона впала у відчай, через що вирішила прийняти гідну смерть від вогню, щоб не дістатися ворогам. А потім виявилося, що Джон живий, та все одно у нас є шестеро новонароджених драконів. Саме тому у небі з'явилась ця комета.

Робб і Маргері зблідли від почутого. Авжеж, не щодня почуєш таке — люди не згоріли у вогні, дракони повернулися. Що далі — Стіна впаде?

— І де вони зараз? — запитав тремтячим голосом Робб.

— Пливуть у Волантис до Червоного Храму. Скоріше за все, Джон уже дізнався, хто він насправді, і це крає мені серце, як і той факт, що уже півтора року як я втратив твою матір, Робб. Я не знаю, як він це дізнається, і як відреагує на це, та ми повинні зробити все, щоб він пробачив мені, тобі, твоїй матері та всім іншим, хто обманював його роками.

— Він пробачить і вам, батьку, і тобі, Робб. Я знаю його недовго, та в одному я впевнена: Джон — найдобріший із усіх чоловіків, яких я знаю, — відповіла Маргері. — До того ж із ним будуть сер Ертур і Дені, тож гадаю дурниць він не наробить. Усе буде гаразд, я впевнена в цьому.

— Всі інші наші союзники знають про це? — поцікавився Робб. — Лорд Тірел, лорд Ройс, дядько Едмур, принц Доран. Їх повідомили?

— Із твоїм дядьком та лордом Ройсом я бачився дорогою додому. Лорду Тірелу послали гінця з шифрованим повідомленням, а принц Доран підтримує контакти з лордом Дейном. Упевнений, що найближчим часом не відбудеться нічого радикального.

— А якщо відбудеться?

— Діятимемо так, як диктуватимуть обставини, що складуться. Можливо нам доведеться певною мірою співпрацювати з Ланністерами, щоб відвести підозри. Поки Джон не повідомить про повернення — жодних різких рухів, випадів чи будь-яких інших дій. Зрозумів мене, сину?

— Як завжди, батьку.

Ненадовго усі замовкли.

А потім у вікно солярію влетів великий птах із забарвленим у багряно-червоний колір пір'ям. До його спини був прив'язаний сувій, запечатаний восковою печаткою із новим, але зрозумілим гербом: триголовим драконом Таргарієнів та лютововком Старків. Це було послання від Джона. Схоже, Артур дозволив йому скористатися таємним засобом зв'язку дому Дейн. Тремтячою рукою Еддард зняв зі спини листа і зламав печатку. Деякий час його обличчя зберігало порожній вираз, а потім він сумно усміхнувся, і подав листа синові. Без жодних пояснень Робб взяв його, і вперше в житті відчув сумніви щодо брата.

Батьку,

Якщо ти читаєш цього листа, це означає, що Багрець виконав свою роботу і його не перехопили. Я не казатиму, що розчарований у тобі, бо думаю ти сам розумієш як це, коли все життя тебе обманювали і використовували "для вищої мети". Та я не можу звинувачувати тебе в тому, що ти хотів захистити сина своєї сестри від жорстокості огидного найкращого друга. Ти пожертвував своєю честю заради справедливості, і це заслуговує найвищої похвали. Я пробачаю тобі те, що ти обманював мене, та якби не це, і я, і Дені були б мертвими. Поговоримо на цю тему пізніше, коли я повернуся з армією і драконами як законний правитель Вестеросу.

Тепер щодо нашого з Дені повернення. Це станеться не за місяць, і не за півроку. Ми відпливаємо в Бухту Работорговців, щоб об'єднатися з Візерисом. Так, батьку, король-жебрак живий, а його вбивство було сфабрикованим нашим давнім знайомим Джорою Мормонтом. Спитаєш, звідки я це знаю — Рейгар розповів. Я бачив і його, і свою матір у віщому сні, що на мене наслала Кінвара, Архіжриця Р'Глора. І крім мого походження я дізнався ще дещо. Білі блукачі реальні. Вони тисячі років тероризували дикунів, і тепер змушують їх атакувати Стіну. Не воюй проти них, батьку. Ти Вартовий Півночі, і це робить тебе відповідальним за Вільний Народ. Дозволь їм перетнути Стіну та врешті-решт помири Варту з Королем за Стіною. Вони не вороги, а союзники у майбутній війні живих і мертвих. Вважай це моїм першим королівським наказом, лорде Еддарде Старк, Вартовий Півночі та Майстре над законами у моїй Малій Раді.

Перекажи вітання Роббу і скажи йому, що він завжди буде мені братом, так само, як і Теону. Наш вовкокракен живий, і скоро стане батьком. І ти також матимеш ще одного онука, точніше онучку. Моя мати була точною в своєму вердикті. Я також дуже щасливий, що матиму свою маленьку непосидючу суміш Арії та Дені. Арія усіх обіймає, Валарр хоче, щоб дідо також "погвадив дваконів".

З найкращими побажаннями,

Твій син і небіж король Джон із домів Старк і Таргарієн, Перший Свого Імені, Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володар Сімох Королівств та Захисник Держави.

Post Scriptum.  У Волантисі я зустрів декого, хто хотів би знову зробити те, що ви зробили у Гаренголі. Я сказав, що не заважатиму, та не певен, що лорд Старк знову буде таким молодим і шаленим, як двадцять років тому.

Дочитавши, Робб заціпенів і передав листа дружині. Маргері прийняла його зміст спокійно, після чого обійняла Робба і прошепотіла тільки два слова:

— Вони живі… вони живі… я думала… я боялася.

— Усе гаразд, мила. Мій брат міцний горішок, а Дені з Арією та всіма іншими теж. Але ця ситуація з дикунами… ми може й приймемо їх як своїх, та навряд чи вони житимуть за нашими законами.

— Захочуть врятуватися — житимуть, — відрізав Еддард. — Бенджен нещодавно прислав листа, що Манс Рейдер стоїть під Стіною, і бажає бачити Вартового Півночі. І Вартовий Півночі з'явиться. Можливо він не буде нашим васалом, та принаймні буде союзником.

— І ми забудемо, скільки людей з Ведмежого острова і Дару постраждали від набігів дикунів? — пробурчав Робб.

— До твого відома, у мені та тобі тече кров Короля за Стіною Беїла Барда. До того як предок лорда Болтона здер шкіру з Брандона-байстрюка, його дружина народила сина, і також назвала Брандоном за давньою традицією Старків. Він був прадідом твого діда Рікарда, а отже і твоїм предком. Дикуни такі ж нащадки Перших Людей, як і ми. Їм просто не пощастило з тим, що доводиться жити на північ від Стіни. Я вирушаю завтра, і не знаю, коли повернусь.

— Я піду з тобою, батьку, — відповів Робб. — Я твій син, і повинен допомагати тобі.

— Ні, Робб. Ти потрібен Маргері та Лео з Джоанною. Залишаю тебе Старком у Вінтерфелі — Рікон ще замалий для цього. Це моє остаточне рішення.

Робб підняв руки, демонструючи відсутність контраргументів. Та потім згадав постскриптум листа, де йшлося про когось, хто хотів би повторити одну ніч у Гаренголі. Це вгнало його в ступор. Джон не байстрюк його батька, та як казав мейстер Лювін, ніщо не виникає з нічого. Це потребує серйозної розмови з батьком.

— Батьку, а про кого йшлося у постскриптумі листа? — грайливо спитав Робб.

Почувши це питання Еддард густо почервонів.

— Це довга, і ще більше, ніж Джонове походження, заплутана історія однієї південної леді та північного лорда, що зараз із тобою розмовляє, — відповів Еддард із винуватим виразом обличчя.

— То старі плітки про тебе й сестру Артура Дейна не такі вже й плітки, якщо усі вважали її матір'ю Джона?

— Її звали Ліарра, і вона не дочекалась свого батька, який навіть не підозрював про її народження. Так, у мене була позашлюбна дитина, Робб, та я зачав її ще до того, як мене одружили з твоєю матір'ю, — з сумом відповів Нед. — Ешара Дейн жива, і зараз приєдналась до Джона й Дені. А лист від Джона дає мені певність, що вона досі пам'ятає мене, і можливо пробачила мені те, що сталося після нашого розставання.

— Моя бабуся ніколи не вірила в цю історію з самогубством леді Ешари, — приєдналась до розмови Маргері. — Вона завжди казала, що дорнійки занадто горді, щоб кидатися з вежі через нерозділені почуття. Хотіла б і я бути настільки розумною і проникливою.

— Не все в житті дається легко, доню. Не все, — відповів лорд Старк. — А зараз дозвольте вашому старому батькові відпочити з дороги.

Обоє молодших Старків кивнули головами на знак згоди і вийшли з кімнати. Робб взяв дружину за руку і вивів її на один з балконів, звідки відкривався краєвид Вовчого лісу. Маргері тут уже майже три роки, і ці місця стали для неї майже такими ж рідними, як сади Гайґардену над широким плесом ріки Мандер. Північ з прибуттям нової Леді переживала бабине літо, попри звістку із Цитаделі про кінець найдовшого за тисячу років літа. Це була магія. Чиста магія витоків дому Старк, як плутано пояснив йому батько після весілля Оберіна Мартелла.

— Знаєш, Джон згадував, що в нас буде племінниця. — Маргері глянула в очі чоловіка.

— Я дуже радий за нього. Вони пережили таке, що нам з тобою в кошмарах не снилося, та все ж змогли знайти промінець щастя в цій темряві смутку, — відповів Робб.

— Ти що, у поети зібрався? — лукаво усміхнулась Мардж.

— Ти зробила мене клятим поетом, кохана. Щоразу, коли я бачу тебе, мені хочеться співати про те, як я люблю тебе, Маргері Старк, Осіння Трояндо Вінтерфелу.

— А я люблю тебе ще більше, мій Вовче, — прошепотіла вона, цілуючи його в губи. — І скоро в цьому замку стане ще більше любові.

— Що ти маєш на увазі?

— У нашого Лео буде братик або сестричка. Мейстер Лювін сказав, що термін короткий — ледве тиждень.

— Я обожнюю тебе. — З блакитних очей Робба потекли сльози щастя. — Ходи, обійму. Якщо боги існують, то вони страшенно люблять мене, звівши мене з тобою…

___

Драґонстоун

Вечірнє небо освітлювало Залу Розписаного Столу багряним, якщо не кривавим світлом. Разом із чорними стінами, це місце нагадувало, хто збудував цей замок, і кому він належав століттями. Червоні та чорні кольори Королів-Драконів, чиїм нащадком теперішній лорд Драґонстоуну та Верховний лорд Вузького моря залишався дотепер, попри всі заяви брата про те, що Залізний Трон став належати йому тільки тому, що він взяв свій молот і відбив його у клятих божевільних драконів. Усе своє правління Роберт заплющував очі на те, що його дід Ормунд одружився з донькою Ейгона V Рейеллою, і принаймні на чверть і Роберт, і він, Стенніс, і Ренлі були Таргарієнами, що й робило Баратеонів найближчими до Залізного Трону. Та ніхто при здоровому глузді не говорив цей факт, хіба що хотів дізнатися, що таке чорні каземати під Червоним Замком.

Довкола великого столу, виконаного у формі континенту, сиділи усі васали Стенніса, яких він здобув після того, як Роберт віддав йому цей острів у володіння. По праву руку найближче до нього сидів Монфорд Веларіон, лорд Дрифтмарку та Володар Припливів. За його спиною стояв у повній готовності захищати брата Оран Вотерс, командир флоту Веларіонів, та, як його називали, відроджений Корліс Морський Змій. Стенніс знав, що бородатий чоловік валірійської зовнішності такий же вправний мечник і вбивця, як і морський капітан, тому старався говорити стримано, щоб не спричинити тут сварку чи бійку. Наступними після лорда Веларіона сиділи Ердріан Кельтигар, Тристон Санглесс та Дюрам Бар-Еммон. По ліву ж сіли довірені до Стенніса Баратеона особи: мейстери Кресен та Пілос, сер Девос Сіворт разом із синами Дейлом, Алардом, Метосом і Деваном; Саладор Саан, пірат з Лісу, якого запросив Девос, а також посланець від лорда Естермонта, що був родичем Стенніса по матері. Обговорювали нещодавні події: смерть короля Роберта і напад корсарів на Туманний острів. Остання подія викликала в усіх чимало питань, і саме їх обговорювали всі, хто сидів за Столом.

— Мілорде, це вже занадто, — почав Веларіон. — Оран та лорд Теон за підтримки присутнього тут сера Девоса вигнали тих корсарів з Крокуючих Каменів, але потім вони ось так беруть і знищують володіння лорда Джона. Як це сталося? Я думав, ваш флот тримає довколишню акваторію  на замку.

— Вони пропливли вздовж східного узбережжя Вузького моря. Там моя влада закінчується, як би неприємно це не звучало, — коротко відповів Стенніс.

— Але це ставить хрест на ваших із лордом Старком планах! Ми двадцять років сидимо тут як миша під віником і терпимо клятих Ланністерів, якими ваш брат оточив себе! — лютував лорд Бар-Еммон. — Якщо останні Таргарієни загинули, то хто висуне кандидатуру на Залізний Трон?! Висловіть претензії! Ми всі знаємо, що ваші буцімто племінники — байстрюки Царевбивці!

— Вони не мертві! — відповів Стенніс. — Корсари намагалися вбити їх, та не змогли, бо тих, кого захищає Артур Дейн, не так просто схопити. Замок згорів, та вони вціліли, а ще якимось чином вилупили драконів. Еддард Старк повідомив мені про лист від Артура Дейна, і якщо лорд Старк вірить йому, то й я вірю їм обом.

Усі присутні замовкли.

А потім здійнявся лютий шарварок. Усі хором сперечалися щодо того, чи є правдою слова лорда Стенніса та його соратників. Найгучнішими були лорди Веларіон та Кельтигар. Обоє суперечили один одному, обзивали хамськими синами, і можливо дійшло б до бійки, якби сер Девос та його старші сини Дейл та Аллард не розтягли двох розлючених валірійців. Всі інші лорди замовкли, тільки-но Стенніс загрюкав кулаком об стіл.

— Усе! Заспокоїлись?! Лорде Монфорде, зараз же помиріться з лордом Ердріаном. Байдуже, хто ким був триста років тому. Якщо виходити з цього, то мій предок Орис був братом-байстрюком Ейгона Завойовника. Справа не в цьому. Законні правителі відпливли на схід, та обіцяли повернутись. І наше завдання — створити для них плацдарм для наступу. Як тільки їх флот перетне Крокуючі Камені, усі ви повинні забезпечити для них безпечний прохід через ваші землі, і за можливості приєднатися до цього флоту та армії. Капітане Саан, що із вашим флотом?

— Шість кораблів, мілорде. Усі укомплектовані екіпажем та бійцями, чекають в гавані Лісу. Коли флот Таргарієнів тільки підпливатиме до міста, мій флот вирушить розвідати для них шлях, — коротко відповів пірат.

— Чудово, капітане. Лорде Веларіон, сер Оран, лорде Кельтигар та всі решта — ви усе зрозуміли?

— Так, мілорде! — відповіли всі в унісон.

— Тоді повертайтесь у свої замки і чекайте моїх інструкцій. Вільні. Крім вас, сер Девос. І вас, сер Аллард і сер Дейл.

Коли усі покинули залу, Стенніс підійшов до усіх трьох Сівортів, та зашепотів так, щоб ніхто крім них не чув.

— Девосе, пам’ятаєш, як ти врятував Стормс-Енд під час Повстання?

— Ніколи не забуду. Ви посвятили мене в лицарі та дали титул лорда за те, що обійшов блокаду лордів Редвина та Веларіона, але відрубали на лівій руці чотири фаланги за контрабанду.

— Не злишся за це?

— На чотири нігті менше обстригати, — усміхнувся Цибулевий Лицар.

— Твій малий корабель усе ще справний?

— Так. Ним дуже зручно перевозити товари із більших кораблів на землю, тому я й не розібрав його.

— От і чудово. Він знадобиться тобі у завданні, яке я тобі даю. Ти маєш таємно від Серсеї й Тайвіна Ланністера вивезти із Стормс-Енду мого… — Стенніс нервово пересмикнув щелепою. — Племінника. Едрік Шторм повинен бути недоступним для королеви-регента і її батька. Я чув про зачистку в Королівській Гавані — Золоті плащі перенишпорили всі борделі та вбогі будинки, шукаючи Робертових байстрюків. Доля тих, кого знайшли, була жахливою. Рано чи пізно Едрік «невдало впаде з коня» чи «підхопить заворот кишок». Випередіть ці події. Ренлі знає про мої плани і готовий співпрацювати. Ви доставите його сюди, а звідси — на Північ, до лорда Старка. Там він буде у безпеці, далеко від довгих рук Тайвіна й Серсеї. Усе зрозуміли?

— Так, мілорде, — відповіли в унісон Сіворти.

— Тоді щасливої дороги, і хай допоможуть вам боги…

Chapter Text

ХХХІ

Десь поблизу міста Вол о н - Терис

Тижнева мандрівка вздовж течії Ройни нарешті досягла пункту призначення. Конінгтон попри кінець плавання навіть не думав бачити з полегшенням. Та й тішитись не було причин. Сотні разів він пропонував Ейгону оминути руїни колись великого міста Кроян та сумнозвісний Міст Сновидінь, але юний король відмовлявся. «Я король, а король повинен бути в зірці усміхненості для підлеглих», — так тоді сказав йому Ейгон. І що це їм дало? Двічі заблукали у тому буцімто магічним тумані, а коли втретє оминали Міст Сновидінь, стало непоправне. Кам'яні люди зробили те, що зробили. І ні, Ейгон вижив. Качур і Джон сам добре навчили хлопців володіти мечем. Та захищаючи Лемору сам Конінгтон заразився сірою лускачкою. Як? А біс його зна. Увесь той бій лорд Грифонового Гнізда не дав жодному з ошалілих хворих торкнутися себе. І зараз згадав як на його руку бризнула кров одного з тих чудовиськ, що колись були людьми. Тоді септу Лемору загнали в кут, і Гриф не думав про свій стан. І якби хоч трошки обережніше повівся… та до біса всі ці «якщо» і «якби». Нічого вже не зміниш, його рука неминуче заражена, і рано чи пізно хтось про це побачиться. А поки, коли його розум ще не затьмарено, він мусить служити спадкоємцеві Рейгара. І йому краще зосередитись на тому, щоб здобути для Ейгона найсильнішу перекупну армію Ессосу.

«Золоті Мечі» отримали свою назву не просто так. У їхніх рядах панувала сувора дисципліна і фанатична відданість мети. Ще коли Єйгор Гіркий Клінок заснував компанію, головною платою їх обслуговування було повернуто у Вестерос Блекфайрів. Кілька разів вони висаджувалися на Чорноводній, і кожен раз це закінчувалося поразкою. Та коли останнього Блекфайра було вбито сером Баристаном Селмі, «Золоті Мечі» стали просто найкращою перекупною компанією в Ессосі. послуги коштували чималих грошей, тому були вони використані у війнах між Сварливими Сестрами, або захищали волантійські васальні міста Валісар, Селорис і Волон-Терис від набігів дотракійських кінних володарів. Сам Конінгтон також служив у цьому загоні, коли ним командував Майлз Тойн. Зараз посаду перебрав сер його Гаррі Стрікленд, на прізвисько Безпритульний Гаррі, колишній скарбничий, що замінив Конінгтона на цій посаді. Тоді вони майстерно обіграли нібито казнокрадство, за що Джона не обезголовили, а вигнали з компанії. Усе це було хитрим планом Варіса та Іліріо Мопатіса. «Про сміливця, що був до останнього, пам'ятати всі, а про п'яницю й казнокрада лише ті, чиї кишені він обчистив», — так сказав йому Павук. І слова євнуха збулись. У Вестеросі про нього забули всі, що й врятувало його життя, і дало можливість виховати Ейгона.

Табір був чудово організованим — з одного боку його захищала ріка, з іншого — великий частокіл. Над наметами майорили прапори або вимпелі золотого кольору без жодних гербів. Намет командирів стояв по центру, і впізнати його було найлегше — він був найбільшим, а перед ним стояли палі з позолоченими черепами. Ці черепи належали колишньому командиру компанії від Гіркого Клінка до Майлза Тойна. Традицію починав сам Гіркий Клинок, а його наступники наслідували дії засновника. Позолочений череп на палі символізував бажання командира бути похованим у Вестеросі. Хороша традиція, та не факт, що це колись станеться. Звичайно ж Конінгтон вірив в успіх перемоги Ейгона, та майбутнє було надто туманним. Усе залежало від бажання Безпритульного приєднатися до їхньої справи. І краще щоб він погодився, бо інакше інші повернуться ні з чим…

— Грифе! — радісно привітав його Франклін Флаверс. — Яким вітром?

— У справах. Як іде робота? — відповів Конінгтон.

— Безпритульний точно стане найледачішим генерал-капітаном. Я вже й забув, коли восстаннє було на довгому марші. Весь час скаржитися на мозолі в чоботах і під час привалів тільки й вимочує ноги.

— Ну, не всі перекупні мечі однакові. Чи вільна зараз компанія?

— Поки що. Мешканці Селорису розбігаються хто куди, бо чутки кажуть, що сюди знову дотракійці йдуть. Сутички не уникнути, та кращого якби цього не стало. Я не хочу, щоб мене стоптали копитами, якісь конелюби. Кажуть, веде їх якийсь до біса сильний хал. Хал над халами його називають, і описують як чоловіка, що ніколи не стриг волосся, бо не програвав жодного бою. Не дуже мені хочеться зустрітися з ним, хай би волантійки піднесли мене на цю саму корону Ейгона Завойовника.

— Гаррі приймає нас?

— А хіба він коли-небудь відмовитися від давнього другого? Ходи, проведу тебе.

Коли вони ввійшли, старші офіцери підвелися зі стільчиків. Старі друзі вітали Грифа усмішками й обіймами, нові люди викликалися стриманіше. «Не всі вони вже такі нам раді, як хочуть показати». Він відчував, що за деякими усмішками ховаються ножі. Досі майже всі вони вважали, що лорд Джон Конінгтон давно в могилі, і, понад усі сумніви, дехто гадав, що там йому й місце, адже він обібрав своїх товаришів по зброї. На їхньому місці Гриф, може, почувався б так само.

Сер Франклін представив присутніх. У декого з перекупних капітанів були байстрічні імена, як і у Флаверса: Ріверз, Гілл, Стоун. Інші назвали прізвища, які колись гриміли у Сімоха Королівствах: Гриф нарахував двох Стронгів, трьох Піків, Маду, Мандрейка, Лотстона, пару Коулів. Не всі вони і справді ті, за кого себе видають. Серед вільнонайманців чоловік може назватися ким завгодно. Та хай які в них імена, перекупні мечі люблять похизуватися своїм багатством. Як заведено в їхньому товаристві, вони все своє майно мають на собі: оздобленим камінням мечі, інкрустовані обладунки, масивні торквеси, вишукані шовки — а золотих браслетів на кожному з присутніх було стільки, які можна відкупне за лорда сплатити. Кожен браслет символізував рік служби в золотому загоні. Рябий після віспи Марк Мандрейк,

Не всі капітани були вестероської крові. Чорний Балак, сивий мешканець Літніх островів з темною як сажа шкірою, командував лучниками, як і за часів Чорного Серця. Він одягався в пишний плащ із зеленого і жовтогарячого пір’я. Блідий як мрець волантіць на ім’я Горис Едорієн став замість Стрикленда скарбничим. Через плече у нього була перекинута леопардова шкура, руде як кров волосся спадало на плечі наолієними кучерями, а от гостра борідка була чорна. Керівника шпигунської служби Гриф не знав: то був лісенієць на ім’я Лісоно Маар з фіалковими очима, біло-золотим волоссям і губами, яким би позаздрила і повія. Спочатку Гриф узагалі прийняв його за жінку. Нігті в нього були пофарбовані фіолетовим лаком, а з мочок вуст звисали перли й аметисти.

«Примари й облудники, — подумав Гриф, роздивляючись обличчя. — Привиди давно забутих воєн, програної боротьби, придушених повстань, братство переможених і пропащих, опальних і обездолених. Ось моє військо. Ось уся наша надія».

Він обернувся до Гаррі Стрикленда. Безпритульний Гаррі мало нагадував воїна. Опасистий, з великою круглою головою, з лагідними сірими очима, з ріденькою чуприною, яку він зачісував набік, щоб приховати лисину, Стрикленд сидів на похідному стільці, відпарюючи ноги в ночвах з морською водою. Законний король сяде на Залізний Трон, як і має бути. У цьому він не сумнівається.

— Бачу, в нас гості. Та ще й які. — Безпритульний радо підняв очі на новоприбулих. — Джон грьобаний Конінгтон, колишній скарбник і чи не найкращий мечник в усій компанії. Прийшов хлопчину влаштувати? Нагадую, із «Золотих Мечів» ніхто не дезертирує, тільки смерть звільняє від обов’язку.

— Він не мій син, Гаррі, — відповів Гриф. — Це той, хто просить твоєї допомоги. Той, хто вижив усупереч обставинам, що склалися.

— То чи може юний замовник удостоїти мене честі назвати своє ім’я? — зверхньо запитав Стрикленд.

— Можу. Я Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, син Рейгара Таргарієна і Елії Мартелл, законний Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володар Сімох Королівств і Захисник Держави стою перед тобою з проханням допомогти моїй справі, — відповів із запалом Ейгон.

На мить запанувала тиша.

— Отже час настав? — запитав Стрикленд. — Час нашій виправі розпочатись?

— Так. Узурпатор мертвий, його старший син у вигнанні, а на троні сидить Тайвін Ланністер від імені меншого сина Узурпатора. До того ж на наш бік можуть стати кілька королівств: Північ забажає помсти за виховану там Дейенеріс. Розлог, Річкові землі та Долина пов’язані з ними через шлюби. Усі вони захочуть повалити лева із краденого трону, — відповів Конінгтон.

— Співчуваю вашій втраті, принце, хоча напевно ви й не знали свою тітку. Та коли Джон згадав про старшого сина Роберта Баратеона, чи то пак Серсеї Ланістер, я згадав про одного нахабу, що приперся сюди перед вами вимагати нашої допомоги у поверненні трону батька, — загадково почав Стрикленд.

— І що ви сказали йому? — напружено спитав Конінгтон.

— Краще вам самим спитати його. Гей, Лісоно, приведи-но нашу золотоволоску і її охоронців сюди!

Десь через кілька хвилин у намет завели чотирьох людей — трьох старших і одного хлопчака віком десь у чотирнадцять-п’ятнадцять років. Один із старших був високим, із лютим виразом спотвореного жахливим опіком обличчя. Другий був середньої тілобудови, коротким темним волоссям і такою самою як і у Грифа рудою бородою, а на сорочці виднівся герб: чорний повішеник на синьому тлі — герб Трантів із Штормових земель. Третій був лисим, опасистим і трохи наляканим. А от юнак, якого привели разом з ними був…. чистою копією Джеймі Ланістера. Точніше того ще юного і зухвалого шмаркача, що пишався службою під самим Артуром Дейном завдяки протекції з боку багатого батька. Що ж, коли спалахнуло Повстання, і батько і син зрадили короля і знищили його родину, хоч і не всю. І зараз, цілком можливо, Ейгон помститься Ланістеру за батьків та сестру.

— Дозвольте представити вам — пробачте мені боги — короля Джоффрі з домів Баратеон і Ланістер, Першого Свого Імені, Короля Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володаря Сімох Королівств і Захисника Держави, і його Королівську Гвардію: серів Меріна Транта, Бороса Блаунта і Сандора Клігана, — ледве стримуючи регіт представив бранців Безпритульний Гаррі. — Отже, десь за тиждень до вашого прибуття, ці четверо приперлися у наш табір біля Селорису і почали по-хамськи вимагати нашої допомоги у поверненні до Вестеросу. Малий Джоффрі кричав, що йому зрадила наречена з якимось дорнійцем… Як його там звали? Тристон чи Кристон.

— Тристан Мартелл! — спаленів Джоффрі.

— Дякую, бісеня. Так-от, цей Тристан і ця дівка… Санса Сатарк? Я правильно назвав її? Та хер з ним. Отже ці двоє буцімто наговорювали на Тайвіна Ланістера, і за це ось-цей-ось розвінчаний принц і брат нашого обпеченого лицаря вирішили за це провчити її. Але їх впіймав командир гвардії її брата, і дав їм за це на горіхи. Потім був суд подинком, Червоний Змій вбив Гору, а малого вигнали сюди. І тому він захотів нашої допомоги у поверненні. Наобіцяв сім мішків гречаної вовни, але ми посадили його до ями, і чекали королівського правосуддя. Що скажете, королю Ейгоне?

— Дивовижно, — вдоволено усміхнувся Гриф-Молодший. — Я йшов сюди по армію, а отримав помсту. За матір, сестру і тітку. Ти знаєш, хто я?

— Якийсь байстрюк перекупного меча? — відповів Джоффрі.

— Ні. Я Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, син Рейгара Таргарієна і Елії Мартелл, законний Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володар Сімох Королівств і Захисник Держави стою перед тобою і збираюся вчинити правосуддя.

— Ти не він! Сер Ґреґор розгепав твою голову при взятті Червоного замку! Ти самозванець! Я законний король!

— Ти лише виплодок Серсеї Ланістер, а гнилої крові Узурпатора у тобі немає й краплі, — холодно відповів Ейгон. — Подай мені меча, батьку.

Конінгтон витяг з піхов меча і подав його юнаку. Ейгон взяв його і заговорив:

— Твій дід вбив мою тітку і мого кузена, а сам ти знущався із своячки моєї тітки. Це були злочини проти дітей Півночі, тому ти пізнаєш північне правосуддя. Я, Ейгон із дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей, Володар Сімох Королівств і Захисник Держави страчую тебе. Твої останні слова?

— Щоб ти згорів! — крикнув Джоффрі. — Щоб тебе спалило на воді! Мій дід помститься за мене!... — і його крики замовкли, коли меч Ейгона одним ударом зніс йому голову.

— Цих трьох відпустіть. Я не маю наміру бруднити цей меч їхньою кров’ю. — Ейгон вказав мечем на полонених. Найманці беззаперечно виконали наказ хлопця.

— Бачу, що ти сильний, — оцінив його Безпритульний. — Що ж, ми пролили першу кров у майбутній війні, тож шляху назад немає. «Золоті Мечі» ваші, мій королю.

Усі присутні вийняли мечі і схилили перед юнаком коліна. Конінгтон переможно усміхнувся: відвоювання трону почалося…

___

Останнє Вогнище

Еддард відчутно нервував. Великий Джон Амбер, Рікард Карстарк та Мейдж Мормонт були його вірними соратниками і виконували свою клятву так як належало. Але ситуація з дикунами, чи то пак Вільним Народом (як назвав їх у своєму листі Джон), була для них питанням руба. Співвідносним із наказом залишити свої замки та землі й передати їх Болтонам (чого точно ніхто не наказав би). І якщо їм це рішення не сподобається, то бути ще одному повстанню проти Старків, але цього разу його розв'яже не Болтон, а Карстарк, закликавши на допомогу дорнійців. Чорт, хто тягнув лорда Старка за язик, пропонуючи одного з синів Рікарда Карстарка кандидатом на роль принца-консорта у Дорн? Та нічого вже не зробиш. Аріанна Мартелл уже носить їхню спільну дитину, а отже шлюб так просто не розірвеш, як і союз Карголду з Сонцесписом. «Ось чому Великі Доми одного королівства не одружують дітей з дітьми менших домів інших королівств», — подумав лорд Вінтерфела, перш ніж у Божий гай прибули ті, кого він чекав.

Великий Джон Амбер був високим на зріст, кремезним у плечах та буйним у плані норову. Рікард Карстарк уже хтозна скільки років не підстригав довгі сиве волосся і бороду, що давало йому дикого вигляду, та під цим лякаючим образом ховався чоловік, готовий іти на компроміс та співпрацю, якщо це дозволяли честь та обов'язок. Мейдж Мормонт, приземкувата і кремезна жінка, підкреслювала свою войовничість незмінним вбранням — поверх полотняної сорочки одягала шкіряну жилетку, за широким чересом завжди була заткнута невелика, але грізна сокира з двома лезами, а шкіряні легінси й поножі завершували образ лютої Ведмедиці. Дивлячись на неї, Еддард вважав правильними забобони про те, що жінки дому Мормонт шкуромінки і ночами злягаються з ведмедями, продовжуючи таким чином свій рід — настільки володарка Ведмежого острова не відповідала тим стандартам леді, про які Кейтлін весь час торочила Арії. Леді Мейдж чи її донька Дейзі або Алісанна точно б посміялися з цих потуг. Та зараз зовсім не про це мова. Слід зосередитися на дикунах і тому, як пропустити їх на південь від Стіни, щоб і вовки були ситими, і вівці цілими.

— Мілорде, — почала розмову леді Мормонт. — Справа мабуть дуже важлива, якщо ви забажали викликати мене й лорда Карстарка сюди, у замок лорда Амбера?

— Так, леді Мейдж. Скажіть мені, коли ви востаннє контактували зі своїм братом Джіором, лордом-командиром Нічної Варти?

— Давно, ще коли мій небіж Джора зганьбив наш рід. З ним щось трапилося?

— Ваш брат у доброму здоров'ї, але після того, що сталося на Кулаці Перших Людей, Варта більше півтора року не виходила в рейди. Мій брат Бенджен дещо мені повідомив. Зима близько, а з нею те, про що ми забули тисячі років тому.

— Ви про що, мілорде? — жахнувся лорд Амбер.

— Білі блукачі реальні. Бенджен брав участь у тій битві і дивом вижив. Вони піднімають мерців, імунні до звичайної сталі, і навіть дикуни не можуть їх зупинити. Варта просить допомоги.

Усі присутні, як лорд Старк і передбачав, подивилися на нього з недовірою. За інших умов піднявся б регіт, але вираз шоку на обличчі леді Мормонт унеможливлював це. Поки що все не так і погано.

— Якщо їх не бере сталь, то як ваш брат і Старий Ведмідь вижили? — запитав лорд Карстарк.

— Є те, до чого вони вразливі. Піднятих мерців бере вогонь, драконове скло і валірійська сталь. Білих блукачів — два останні з вищеперелічених пунктів. Саме так врятувався ваш брат, леді Мормонт. Довгий Кіготь вбив блукача, що привів мерців на Кулак, а разом з ним впали й мерці, яких він підняв. Та зібрав я вас не тому. Причина у дикунах.

— А що з дикунами? — поцікавився Великий Джон.

— Вони вже біля Стіни. Поки що не атакують, але готові домовлятися з Вартою і нами. Вони втікають від армії мертвих, щоб не стати її частиною, — відповів лорд Старк.

І знову над Божим гаєм зависла тиша. Авжеж, лорди Амбер і Карстарк та леді Мормонт були тими, чиї землі споконвіку страждали від набігів банд, що перелазили Стіну чи перепливали Тюленячу або Крижану затоки. Північна приказка говорила, що Мормонти одну половину життя б'ються з залізородженими, а другу — з дикунами. Предки лорда Амбера завжди громили армії Короля за Стіною разом із Старками та Нічною Вартою. Авжеж присутні тут не будуть згодні прийняти у себе під боком дикунів. Але навряд чи їх згоди доведеться питати. Буде краще, якщо вони самі підуть з ним і змусять дикунів поклястися в тому, що суміжні з Даром землі не страждатимуть від набігів.

— Я схильна вірити у те, що каже мій брат, а ваш і поготів, — порушила мовчанку леді Мейдж. — Джіор і замолоду не вмів жартувати, тож навряд чи у нього з'явилося на старість почуття гумору. Я вірю, що білі блукачі справжні, та у те, що дикуни підуть на компроміс після кількох тисяч років ворожнечі — ні.

— Я підтримую леді Мормонт, мілорде, — приєднався лорд Амбер. — Але якщо ви збираєтеся оселити дикунів у Дарі, то це загроза для моїх, а отже й ваших підданих. І раніше я чув, що вони крали дівчат на моїх землях, а також землях присутнього тут лорда Карстарка, і відсутніх лордів Болтона і Лока. Мені потрібні гарантії, що ці випадки не почастішають.

— Як і мені, — додав лорд Карстарк.

— Тоді самі й скажете їм це в очі, коли ми зустрінемося з ними біля Стіни, — відповів лорд Старк.

На мить запала тиша.

— Що ви маєте на увазі, мілорде? — поцікавився Рікард Карстарк.

— Якщо вам важлива певність у словах Короля за Стіною, то ви повинні піти разом зі мною в Чорний замок.

— Але мілорде, хіба переговори з дикунами не ваша турбота? Ви наш сеньйор, і ми підкоряємось вашій волі. Чому ми повинні піти з вами? — допитувався лорд Амбер.

— Тому що у разі успіху перемовин ваші землі прилягатимуть найближче до місця розселення Вільного Народу, — відповів Еддард. — Ви мабуть найбільш віддані васали мого дому, мілорди і міледі. Ваші землі, лорде Амбер, лежать на південь від Дару; ваші, лорде Карстарк — на схід, а леді Мормонт переважно відбиває атаки з моря, та все одно її володіння знаходяться на захід від Дару, і крім цього, лордом-командиром Нічної Варти є її брат. Саме тому ви всі потрібні мені. Домовтесь із дикунами, і подяка від дому Старк не знатиме меж. Що скажете на це?

— У мене є питання: чому ви не запросили сюди лорда Болтона? Він також межуватиме з дикунами у разі успіху, — запитав лорд Карстарк.

— Не після того, як він зневажив закони королівства і зґвалтував простолюдинку, прикриваючись Правом Першої ночі. Та й якщо чутки правдиві, він і досі лупить шкіру з в'язнів, хоча ще Ейгон Завойовник заборонив цю практику. Така людина мені не союзник і навіть не васал.

— Правильна думка, мілорде, — підтримав його Великий Джон. — Але що буде потім? Що ми скажемо королю Томену чи то пак лорду-регенту Тайвіну Ланістеру? Йому точно не сподобається, що Північ раптом підсилилась дикунами, і у білих блукачів він точно не повірить.

— А йому необов'язково знати про це. — Таємничо усміхнувся Еддард. — А зараз покляніться мені, що наша розмова не покине межі Божого гаю. Зробіть це перед Святим Ликом, як це зробив я майже двадцять років тому.

— А це тут до чого? — запитала леді Мормонт?

— Спершу присягніть, що слова, які ви почуєте від мене після клятви, не покинуть це місце.

І коли васали зробили те, про що їх просили, Еддард розповів їм усю правду про Рейгара, Ліанну та свого байстрюка. І про те, де вони зараз, і з чим повернуться, щоб повернути те, що по праву належить їм. Усі троє широко розкрили роти від здивування, а потім зворушено хитали головами, зрозумівши, на чому ґрунтувалося повстання. Як вони поставляться до свого сеньйора тепер — невідомо.

— Я завжди відчував, що тут щось не так, — бубонів лорд Карстарк. — Старі боги, я сотні разів бачив леді Ліанну, і розумів, наскільки у неї крута вдача й міцне здоров'я, щоб отак просто померти від гарячки. І Рейгар… холера, тепер зрозуміло, чому в той злощасний день Королевою кохання і краси стала ваша сестра. Не за личко полюбив її Рейгар, а за сміливість. І бути такого не може, щоб лицар, який ненавидить насилля і надає перевагу лютні перед мечем, міг ось так взяти і зробити те, що скоріше зробив би Роберт. Усе збігається. Ви б не образили леді Кейтлін, а ваш зв'язок із леді Дейн (якщо чутки правдиві) відбувся ще до втечі леді Ліанни. Тоді лорд… перепрошую, король Джон був би старшим, ніж лорд Робб, а ви щойно сказали, що він народився у той самий день, коли ви відвідали Вежу Радощів. Та сам Варіс не здогадався нічого, а я дивуюся всім іншим.

— Дейзі весь час торочила, що її подруга не може ось так просто взяти і померти від гарячки, — сумно усміхнулась леді Мормонт. — Ви обрали зрадити друга, який мав владу вбити вас, щоб не підвести свою сестру, яку ваш друг нібито кохав. Але тепер ви зраджуєте сина вашого друга…

— Томен, Джоффрі та Мірселла на діти Роберта. Вони усі байстрюки королеви Серсеї від її брата сера Джеймі Ланістера, — перебив її Еддард. — У «Історії Великих Домів Вестеросу» згадуються шлюби між Баратеонами і Ланістерами. В усіх випадках діти успадковували смолу та синь, а не золото й смарагди. Усі незаконні діти короля Роберта виглядають як Баратеони, тоді як діти королеви схожі на чистокровних Ланістерів. Тільки сліпий нічого не підозрює, і це не дивно. Саме тому Джон Аррін і зійшов у могилу. Він розкрив зраду королеви, і мав намір оприлюднити її. Тому його і отруїли, і завдяки цьому Тайвін Ланістер узурпував владу.

— І коли ваша вихованка та небіж повернуться із Ессосу, Північ повинна стояти за них. Не скажу за всю Північ, але Дім Амбер стоїть з королем Джоном і королевою Дейенеріс, — завершив Великий Джон.

— Дім Карстарк підтримає короля та королеву, що зросли на Північнощі і знають наші шляхи. Король Джон і королева Дейенерис мають нашу підтримку, — приєднався лорд Рікард.

— Дім Мормонт завжди слідував за королем, чиє ім'я Старк. Я не порушую цю традицію. Ведмежий острів підтримає короля Джона з домів Старк і Таргарієн та королеву Дейенеріс із домом Таргарієн. Наші сокири з вами, — завершила Мейдж, війнявши з-за пояса свою сокиру.

І Еддард полегшено зітхнув, оскільки його припущення щодо вірності присутніх тут лордів були правильними…

Chapter Text

XXXII

Чорний Замок

Еддард був радий зустрічі з братом, а також із лордом-командиром Мормонтом. Бенджен попри те, що був молодшим, посивів значно більше, ніж його брат. Напевно ці останні події, а також попередні стреси призвели до подібного ефекту. Попри приязну розмову за спільним обідом у Щитовій Палаті, атмосфера була дещо напруженою. Скільки б жартів не кидав Великий Джон і як гучно не реготали б леді Мейдж та лорд Рікард, у повітрі все одно зависло щось, що навіюало тривогу. Усі знали що це, та не хотіли про це говорити. 

Коли криваво-червоний сонячний диск зайшов за видимий край Примарного лісу, Еддард, Бенджен, Рікард, Великий Джон і брат та сестра Мормонти здійнялися на верхівку Стіни. Дорогою до них приєднався сліпий майстер Еймон, який пояснив своє рішення бажанням трохи відчути старими кістками північний вітер, як у свій перший день тут сімдесят років тому. Мало хто знав, ким був старий, але те, як Еймон Таргарєін розмовляв з усіма, змушувало співрозмовників згадати, ким він був до того, як вступив у Варту. 

Тут, на вершині краю світу, усе було видно як на долоні. Внизу аж роїлося світло від багатьох вогищ, які розвели ті, з ким Еддард прийшов домовлятися. Вогнів було так багато, що хтось назвав би їх зірками на білому небі. Глянувши у телескоп, який колись давно було придбано за гроші ще Ейгона Неймовірного, можна було розрізнити намети, людей, що сновигали довкола як мурашва, а також небачених істот: мамонтів та велетнів. Здоровенних істот, яких уже давно не бачили на південь від Стіни. З такими точно не варто битися, принаймні так думав Нед, і сподівався, що цю думку поділяють й інші. 

— Нагадайте мені, лорде-командире, скільки їх тут? — запитав Еддард у Мормонта. 

— Більше ста тисяч, лорде Старк. Але це разом із жінками, каліками, хворими і старими, — відповів той. — Боєздатних якщо й буде половина від усього цього збіговиська, то все одно забагато на нас трьохсот. 

— Не доведіть боги щоб вони всією масою посунули на нас, — сплюнув Великий Джон. 

— О, вони посунуть (якщо Стіна впаде), не сумнівайтесь у цьому, лорде Амбер, — відповів Бенджен. — Усі, що тут зібралися, починаючи ватажками банд, і закінчуючи Мансом Рейдером, бажають вбити всіх у Чорному Замку, а потім зробити те саме з усіма, хто живе на півдні. Як Манс зумів їх схилити до переговорів, навіть Чужі не знають. 

— Будемо сподіватися, що ці переговори не зайдуть у глухий кут, — відповів на це Еддард. — Лорде-командире, що вам відомо про цього Манса Рейдера?

— Він перебіжчик. Колись служив у Тінистій Вежі під сером Денісом Малістером, і був хорошим розвідником. Але варто було йому тиждень пожити з дикунами, чи то пак з дикункою, і всі його клятви пішли тінь-коту під хвіст, — пробурчав Старий Ведмідь. — Десять років дикуни нас майже не турбували, і тепер я знаю чому: Манс збирав їх докупи, щоб усією силою піти на південь. Та повірте мені, лорде Старк, побачивши те, що змусило їх йти сюди, ви самі захочете пропустити їх на південь від Стіни. 

— Які вони? Які з себе ці білі блукачі? 

— До біса страшні, до біса швидкі і до біса вправні з мечами. А підняті ними мерці — гидь у чистому вигляді. Ніщо їх, крім вогню і драконячого скла, не бере. Ми врятувалися волею щасливого випадку, і кожен, хто пережив ту виправу, зі мною погодиться. 

— Якщо ваша розповідь хоч наполовину правдива, я готовий межувати з таким небезпечним сусідом. Живого злочинця карати легше, ніж воскреслого, — відповів на це лорд Карстарк. 

— З вашого дозволу, я спущусь, — мовив Мормонт. — Завтра кляті перемовини, а я завжди довго сплю перед чимось важливим. 

— Я піду з братом. Надто довго ми з ним не бачились, і маємо про що поговорити, — приєдналась Мейдж.

Великий Джон і лорд Карстарк спустилися без пояснень своїх дій. На верхівці лишилися тільки Нед із Бендженом, а ще мейстер Еймон, чиї вкриті більмами очі були скеровані на північ. 

— Скажи мені, Бенджене, що ти бачиш? — слабким голосом запитав старий. 

— Море вогнів, наметів та людей, що метушаться як мурахи, — відповів той. 

— Гадаю, ви шкодуєте про те, що не бачите того, чиє існування Цитадель заперечує? — поцікавився Еддарад. 

— Якщо чесно, лорде Старк, я бачив і велетнів і мамонтів, ще коли був молодим і ходив зі своїм… дядьком за Стіну. Так, я не любив Кривавого Ворона, як і всі інші у королівстві, та це не змінює того, що мій батько і він — дядько і племінник. 

— Але більшість вважали вашого діда сином Лицаря-Дракона, — відповів на це Бенджен. 

— Деймон Блекфайр використав це, щоб обґрунтувати свої претензії, а мій прадід — передачу йому меча королів, — відповів Еймон. — Більшість також вважають, що Джон Сноу ваш байстрюк, лорде Старк, але ви і я знаємо правду. 

Еддард на останні слова похолов. 

— Що ви маєте на увазі? 

— «Jorrāelagon iksos morghon hen gaomilaksir», що валірійською означає «Кохання — смерть обов’язку». Саме так я відповів своєму любому правнуку Рейгару, коли він писав мені про леді Ліанну. Він вчинив імпульсивно, і почалась війна, що повалила і майже знищила мій дім. Ми переписувались з ним валірійською після того, як він відвідав Стіну. То був останній раз, коли я бачив когось, так схожого на мого меншого брата Еґґа. Потім був Гаренгол і та злощасна війна, яка забрала справді достойного правителя. Та ви навіть не уявляєте як я зрадів, коли дізнався про народження Дейенеріс. Самотній Таргарієн у світі — це трагедія. Та вона не сама. Я мав два десятиліття на роздуми і дійшов висновку, що ви обманюєте свого друга і все королівство, лорде Старк. Скажіть, як звати останнє дитя Рейгара?

— Ліанна назвала його Ейгоном, після чого померла, — сумно відповів Еддард. — Але він воліє звати себе Джоном, щоб його не плутали з загиблим старшим братом. Так він і підписав свій останній лист із Волантису. 

— Якого біса він у Волантисі?! — різко запитав Бенджен. 

— Юрон Ґрейджой спустошив Туманний острів. А Тайвін Ланністер допоміг йому в цьому. Джон знає про своє походження, і пробачає мені. Але повернеться нескоро: Рейгар наказав йому йти у Валірію, а потім у Бухту Работорговців. 

— Рейгар? — перепитав Бенджен. 

— Червоні жерці та їхні магічні трюки. Сам спитаєш його, коли зустрінетесь. 

— А для чого їм у Валірію? 

— Дракони. Дейенеріс вилупила драконів з яєць, які їм подарував Іліріо Мопатис. А ще я передав їм три яйця, що знаходились у таємному сховищі крипти Вінтерфелу. 

— Нічого собі. Я думав, що це легенда. 

— А я взагалі вважав, що дракони пішли назавжди, — втрутився мейстер. — І я знаю, чому вони пливуть у Валірію. Дракони це вогонь у плоті, а вогонь кріпне у вогні. 

— Що ви маєте на увазі? 

— Я читав про те, як валірійці селекціонували драконів. Щоб ріст і сила драконів зростала швидше, їх купали або у термальних джерелах, або у лаві Чотирнадцятьох Вогнів. Останнє було найефективнішим. Термальні джерела дозволяли отримати величезних драконів за рік. А лава Чотирнадцятьох — за лічені години. У всіх війнах проти ройнарів чи Гісу валірійці поповнювали втрати у драконах саме таким чином. 

— О боги, — жахнувся Еддард. — Якщо це станеться, то кожна битва з Ланістерами перетвориться у Полум’яне Поле.

— Усе може бути, мілорде. Усе може. А зараз, допоможіть мені спуститися. Завтра я також візьму участь у перемовинах, і хороший сон мені не завадить…

___

Наступного дня

Важка залізна брама піднялась, і у двір Чорного Замку зайшли переговорники від дикунів, чи як вони звали себе самі, Вільного Народу. І виглядали вони… не так, як собі уявляв їх Еддард. Розповіді старої Нен, ветеранів Нічної Варти і Бенджена створили в його уяві картину страшних нечепур, любителів носити намиста з кісток і пити з черепів вбитих ворогів. До повного «щастя» бракувало тільки рогатих шоломів та довгих нечесаних борід. Але ті хто прийшов на переговори виглядали більш-менш пристойно, якщо судити за мірками півдня. Виділялися тільки двоє. Перший носив на собі безліч людських кісток, а обличчя ховав за здоровенною маскою з черепа. Другий був лисим, безвухим і з лютим виразом обличчя. Одягнений у кістки поверх одягу мав бути Лордом Кісток. Титули другого він забув. Але потім Еддард побачив когось знайомого. Когось, хто розчулив його дружину і всіх жінок на весіллі Джона…

— Ласкаво просимо у Чорний Замок! — розпочав трохи натужно Джіор Мормонт. — Дозвольте представити вам нашу делегацію. Сера Деніса і Котера Пайка ви знаєте всі, як і Бенджена Старка, Бовена Марша і Отела Ярвіка. І разом з ними лорди Півночі: лорд Еддард Старк, Вартовий Півночі та лорд Вінтерфела, і його довірені васали: лорд Джон Амбер із Останнього Вогнища, лорд Рікард Карстарк із Карголду і леді Мейдж Мормонт із Ведмежого острова. 

— Відкиньте ці формальності, лорде-командире, ми всі знаємо, шо ви не терпите нас, — відповів той, хто два роки тому представився Абелем. — Я перебіг із Варти до Вільного Народу, і всі тут присутні бажають бачити мою голову на списі як застереження. Але у нас мирні переговори, тож я представлю своїх делегатів. Лорда Кісток, я думаю, знають усі. Решту представлю поіменно: це Тормунд Велетозгуб, — він вказав на приземкуватого чоловіка з рудою бородою, — та магнар теннів Стир, — лисий ще більше нахмурив брови. — Решта лише охороняють нашу делегацію. 

Еддард та решта мовчки кивнули і рушили у заздалегідь обігріту та підготовлену Щитову Палату. Тільки приєднавшись до мейстера Еймона і Клайдаса, Еддард ще раз глянув в очі Короля за Стіною, а потім заговорив до всіх присутніх:

— Два роки тому ви співали на весіллі мого байстрюка Джона і поваленої принцеси Таргарієнів Дейенеріс. Ще тоді я сказав, що не проти вислухати ваші вимоги, адже як Вартовий Півночі я повинен дбати про добробут усіх, хто живе на Півночі. І ось зараз я зустрічаю вас, Абелю, уже без вашої маски барда, а натомість уже з титулом Короля за Стіною і бажанням оселитися на моїх землях. Тепер питання: як мені вірити такому лицеміру, якщо ми домовимося?

— Хороше питання, лорде Старк, — відповів Манс. — Вибачте, що відповім питанням, але скажіть мені, мілорде, якби раптом ваш друг-король оголосив вас зрадником, а вам була потрібна цінна інформація, чи діяли б ви відкрито, а чи приховували б своє ім’я? 

— Напевно що представився б кимось невідомим, та те, чи оголосив би мене Роберт зрадником чи ні уже не має значення: Роберт Баратеон мертвий, а номінальним королем є Томен — восьмирічний хлопчак, яким керує його дід Тайвін Ланістер. 

— Ха! — реготнув Тормунд. — Південці ще більші лохи ніж ми! Дитина — король, ха-ха-ха! А як він відстоював своє право на корону? Проти нього билися немовлята?! 

— Південці м’якотілі, Тормунде, — прохрипів магнар. — Вони не б’ються за владу особисто. Вони використовують інших людей, яким платять золотом або ж дають землю. І з нами так буде, коли ми підемо на південь! — при останніх словах лисий люто блимнув очима на Еддарда. 

— Присягаюся честю Старків і присутніх тут Амберів, Карстарків та Мормонтів, вам не доведеться служити малолітньому королю! — відповів на це Нед. — Але про це трохи згодом. Назвіть ваші пропозиції та вимоги, ми назвемо свої, і спробуємо десь посередині зійтися. 

— Тоді я почну, — відповів Манс. — Вільний Народ бажає поселитися у Дарі та отримати такі ж придатні для землеробства землі, як і всі інші мешканці півдня. Окрім цього ми вимагаємо гарантій, що на нас не нападатимуть ні люди Варти, ні ваші присяжні лорди. Окрім цього, ми потребуємо зберегти нашу культуру, спосіб життя і релігію, а також — захисту від Вартового Півночі. Ось наші вимоги, лорде Старк, а тепер хочемо почути ваші. 

— По-перше, ви занадто завуальовано висловилися… як мені вас звати? Ваша величносте? Королю? Мілорде? А по-друге, свої вимоги я озвучу тільки почувши ваші. 

— Ха! Південці хочуть перед тобою на коліна стати, Мансе! — реготнув Тормунд. 

— Називайте мене просто Мансом, лорде Старк, — відповів Манс. — А щодо наших нібито завуальованих вимог — що кому не ясно? Ми бажаємо жити так само, як і простолюд на цих землях, але бажаємо зберегти своїх богів, свої шляхи і свою культуру. Що тут не зрозуміло?

— Щодо богів — усе зрозуміло, як і з бажанням жити тут. Але мене цікавить одне: ваші шляхи і культура. Це означає, що ви бажаєте красти дівчат щоб зробити їх дружинами? Чи влаштовувати набіги на мирні села з метою наживи? Поки не поясните усе детально — не домовимось. 

— Я одразу знав, що цим любителям ворон не сподобається наш спосіб життя, — ще більше спохмурнів магнар. — Це наш шлях. Ми здобуваємо те, що нам треба, силою, і ті, кому це не подобається, слабаки і наші вороги!

— Тихо, Стире! Не ти тут командуєш! Я готовий переглянути деякі… незручні звичаї нашого народу, — урвав його Манс.

— Я з самого початку знав, хто ти насправді! Не вір йому, Тормунде! Він віддає нас воронам! Нас змусять стати на коліна і вдягти чорне, як це колись хотів зробити Брандон Будівничий! Тенни цього не робитимуть! Я йду звідси. — І лисий просто вийшов із Щитової Палати разом з двома такими ж охоронцями. 

— Ненавиджу йоханих теннів! — вилаявся Тормунд. 

— Я згоден з тобою, мій хтивий марнославний друже, — сумно усміхнувся Манс. — Але якщо він повернеться до табору, ми ризикуємо втратити людей. 

— А їм необов’язково туди діставатися, — хитро усміхнувся Бенджен. 

— Але ж він парламентер, переговорник, — здивувався Манс.

— Той, хто кричить образи, приходячи під прапором миру, а потім самовільно покидає зал переговорів, втрачає імунітет посла, — відповів Джіор. — Не хвилюйтесь, вбивати його не будемо, та кілька днів у крижаних камерах йому не завадить. 

— А що я скажу його людям? 

— Скажете, що він добровільно зголосився залишитися як гість Варти, — усміхнувся лорд Старк. — Ми також відправимо до вас одного з наших людей як запоруку того, що ми не атакуємо. А зараз поновимо розмову…

___

Після кількох годин полеміки, суперечок і розмов, Нед, Джіор та Манс все-таки змогли досягти консенсусу. Манс міг провести своїх людей на землі Дару і оселитися там. Частина його людей мали приєднатися до гарнізонів Останнього Вогнища, Карголду і Ведмежого острова як присяжні мечники. Манс ставав верховним лордом Дару, а його лейтенанти мали заснувати васальні до нього поселення. За ним мав спостерігати Рікон, але до його повноліття ці обов’язки переходили до лорда-командира Варти і обраних серед прилеглих домів емісарів. Вільний Народ зберігав релігію і шляхи, але викрадати дівчат за межами Дару було суворо заборонено. Схиляти коліно не вимагали, але хоча б клятва перед Божим Ликом у вірності дому Старк не завадила б, і Манс пообіцяв, що це буде виконано, як тільки останній віз із його людьми перетне Стіну. 

Коли перемовини закінчилися, Еддард попросив мейстера Еймона і самого колишнього Короля за Стіною піднятися разом з ним на Стіну. Тормунд почав люто щось говорити про підступність південців та ворон, і напросився разом з ними. Лорд Старк не смів відмовити, і взяв рудого дикуна з собою. І вже на вершині розпочав нову, таємну від усіх розмову:

— Скажи мені, Мансе, служачи у Варті ти бував хоч раз у Чорному Замку? 

— Авжеж, лорде Старк. Лорд Бенджен хотів краще познайомитися із «перспективним розвідником». Готував мене собі на заміну, — відповів той.

— Чи зустрічав ти хоч раз мейстера Еймона? 

— Бачив, але щоб поговорити нагоди не було. 

— А чи знаєш ти ким він був колись?

— Чутки ходили. Десь після Повстання всі шепталися про те, як сліпий відреагує на смерть Рейгара Таргарієна. Уривками я знаю, що сімдесят років тому мейстер Еймон міг стати королем, але вбрався в чорне, щоб не заважати молодшому братові. 

— Чекайте-чекайте, ви хочете сказати, що оцей-ось старий сліпий ворон міг стати королем? — поцікавився Тормнуд. 

— Міг, — відповів старий. — Ваш голос, пане Тормунд, насмішливий, та хотів би я побачити вас через сорок років, чи то пак почути, адже зір уже давно покинув мене. А ще років тридцять тому я бачив, де закінчується Примарний Ліс, і де починаються володіння Вільного Народу. А сімдесят років тому на мене задивлялися усі вродливі та не дуже дівчата від Близнюків до Арбору, та я не міг обрати жодну з них, адже ланцюг на моїй шиї забороняв кохати когось у відповідь, хоча мій батько Мейкар, а після нього мій брат Ейгон одним розчерком пера міг усе скасувати. 

— Перед тобою, Тормунде, Еймон із дому Таргарієн, син Мейкара, Першого Свого Імені і так далі, і тому подібне, — представив старого Манс. — І попрошу тебе не перелічувати усі свої титули, бо щось мені підказує, що ситуація недоречна. 

— Ваше чуття не підвело вас, — відповів на це Нед. — Пригадуєте, я говорив, що про вірність королю поговоримо трохи згодом? 

— І чому ми робимо це на вершині Стіни?

— Бо тут ніхто не підслухає. Лорд-командир наказав нікого не пускати сюди, поки ми не переговоримо з вами. А тепер до справи: є ще один Таргарієн.

— То ваша вихованка таки стане королевою? 

— Так. І її чоловік Джон не мій байстрюк. Це син Рейгара Таргарієна від моєї сестри Ліанни. 

— А як же син вашого друга? 

— Томен не син Роберта. Він байстрюк королеви від її брата Царевбивці. 

— Фу! — пирхнув Тормунд. — А ще мене збоченцем називають. Де таке бачено, щоб брат сестру трахав? 

— Факт. Батьки королеви Дейенеріс були братом і сестрою, але одружили їх насильно, і я ще довго сварив небожа за цей проступок, — сумно мовив мейстер Еймон. — Ейрис та Рейла терпіти один одного не могли, і Джейхерис потім писав мені як він кається, що вчинив так зі своїми дітьми. Можна ж було одружити Рейлу із Стефоном Баратеоном чи Люцерисом Веларіоном, та було вже пізно. Якби не це, усе могло б скластися інакше. 

— То нам обирати між кровозмісами? — здивувався Тормунд. — Час від часу не легше. Південці практикують інцест, а дикунами обзивають нас. Я думав, тільки Крастер таку херню чинить. Точніше чинив, бо один з ваших ворон таки прирізав старого гандона. А шкода, бо я хотів відрізати його хер і згодувати йому сказавши, що це така сосиска, ха! 

— Не знаю що й казати, — мовив після роздумів Манс. — По суті, справа, яку ви затіваєте, лорде Старк, є державною зрадою в чистому вигляді. Але якщо чесно, я б волів бачити королем чоловіка, про якого знаю хоч щось, ніж хлопчака, яким керує його дід. Давайте зробимо так: коли Джон Таргарієн прибуде сюди особисто, тоді я й подумаю над тим, чи схиляти перед ним коліно. А поки що ми будемо під опікою Варти. Я, до речі, хотів би для себе один із покинутих замків біля Стіни, щоб бачити, чи не рухаються білі блукачі на південь. Таке вас влаштує?

— Так, — відповів Еддард. 

— Тоді клянуся богами, Вільний Народ дотримуватиметься домовленостей із домом Старк. І як запоруку цього, я віддам на виховання у Вінтерфел свого новонародженого сина, коли йому виповниться чотири роки. А поки він росте, це зроблять наші вожді. Тормунде, я чув, твій Торвінд хотів побачити південські замки. Відправиш його у Вінтерфел?

— Запитаю його думки, — відповів той. — І маю питання до Старка: у вас є син?

— Є. А що таке? — відповів Еддард.

— Та чув я, що південці люблять домовляючись одружувати своїх дітей. У мене є донька. Її звуть Мунда, їй вісімнадцять і вона така ж бойова, як мої старші Тореґ і Дормунд. Я хочу, щоб ваш син її вкрав. 

— Змушений відмовити. Мій старший син Робб уже одружений із леді Маргері Тірел, має дворічного сина і ще одна дитина на підході.

— Ет холера. А інші?

— Уже обіцяні. А якби не були, я б все одно відмовив, бо Брану десять, а Рікону вісім. 

— Тьху, зараза! А отой здоровило Амбер має сина?

— Про плани Великого Джона на Малого Джона вам краще поговорити з Великим Джоном особисто. Вашу ж пропозицію щодо підданства Варті, Мансе, я приймаю. Завтра поговорите про це з лордом-командиром. А зараз спустімося вниз, бо цей вітер мене перетворює на бурульку…

___

Timeskip 2 місяці. Десь у Димному морі

Подорож у Валірію була подорожжю в невідомість. Усі мапи Димного моря були або знищені в часи Фатуму, або ж написані таким складним варіантом валірійської, що сам архімейстер не міг перекласти їх зміст. На щастя, Мелісандра пообіцяла, що Володар Світла вкаже їм шлях, тому на фальшборті встановили жаровню, і жриця весь час вдивлялась у вогонь, наче це була найнадійніша мапа у світі. Джон і Теон сподівалися, що це допоможе їм знайти точний щлях, але на всякий випадок розпитували Гролео і його матросів, де найменш туманна ділянка Димного моря, і що ховається за його чорними хвилями.

Дракони уже жваво літали по каюті. Балеріон, Вермітор і Тессаріон уже впевнено дихали вогнем. Караксес, Мелеїс та Сонарес у цьому плані ще стримувались, але від їхнього подиху куплені у Волантисі яловичина і баранина швидко смажились до чорного, після чого зникали у їхніх задоволених ротах. Уся шістка швидко подружилася з усіма трьома лютововками. Привид, Німерія та Сиракс із задоволенням катали дитинчат на своїх широких спинах. Джон жартував, що коли вони досягнуть Валірії, ролі коней та вершників зміняться. Дені на це весело сміялася, а Ертур лише ділився думками щодо того, як їм вигравати майбутню війну. 

І коли сірий, повний запаху сірки і аміаку туман замаячив перед очима, Джон зрозумів, що час настав. Час зібрати тих, хто з ним висадиться і займеться дослідженням покинутих земель. Зійти на берег із Джоном та Дейенеріс зголосилися Ертур та сер Баристан, Теон, Оберін з Обарою та Німерією, Джендрі, архімейстер і Сарелла, і ще з півсотні гвардійців на чолі з Вексом і Коннором. Ще подібні бажання виголосили Сем і Арія, та Джон суворо забороняв це робити. І якщо Сем пішов на це, то Арія лютувала, опиралася, і таки домоглась свого. Її взяли на один човен до Джона і Дені, щоб сер Ертур і сер Баристан тримали її на оці. 

І коли на корабель-лебідь, відбитий Теоном у корсарів, зійшов останній член групи висадки, вітрила було піднято, і корабель рушив у димову завісу. Попереду засіяне підводним камінням море і невідомість. Можливо їм вдасться довідатись, від чого загинув Геріон Ланістер, і можливо, якщо усе піде як треба, дракони швидко виростуть до тих розмірів, що будуть прийнятними для бою та польотів на них. 

Коли вони запливли у туман, усе довкола потемніло. Скрізь смерділо тухлими яйцями та сіркою, а смак на губах був ще гіршим. Джон підозрював, що дещо подібне станеться, але боявся, що чим ближче буде земля, тим гірше буде далі. Але не так сталося, як гадалося.

Раптово сірий туман розсіявся, і за ним виднілося чисте небо та високі скелясті береги — Валірія близько. Запах потроху також розвіювався, та все одно сморід сірки відчувався. Але команда не поспішала розслаблятися. Аннабар, виходець з Літніх островів, що командував лучниками, пильно вдивлявся у морське дно, шукаючи підводне каміння. Все-таки прибережні води були мало вивченими після Фатуму. 

На щастя, підводного каміння не спостерігалося, але Теон все одно наказав кинути якір десь за півмилі до берега. І коли спущені човни із охочими висадитися зупинилися на пляжі, а Ертур і Джон ступили на берег, останній обернувся до дружини і мовив:

— Ми вдома, Дені…

Chapter Text

ХХХІІІ

Валірія

Спочатку вони здіймалися мощеною доріжкою на вершину пагорба, на якому збереглось те, що виглядало як невеликий замок, принаймні за вестероськими мірками. Будівля потроху програвала війну ліанам і плющу, які щільно обмотували стіни і заповзали всередину через вікна. Та попри покинутість, усе трималося рівно і навіть не думало обвалюватися. І підійшовши ближче, Джон упізнав матеріал, з якого було побудовано цей замок. Це був такий же чорний камінь, з якого було збудовано Драґонстоун — першу резиденцію його предків Таргарієнів. А зазирнувши всередину зрозумів, що це не більше, ніж вартова вежа, хоча досить гарно облаштована, місцями навіть краще, ніж замки менших вестероських лордів. Всередині не знайшли нічого цінного, крім кількох проіржавілих списів, битого посуду та кількох кістяків у круглих шоломах. 

А по інший бік пагорба відкривалась прекрасна, і водночас сумна картина. Колись це було велике місто із багатьма будинками, вежами та палацами. Мури уже почали обвалюватися, але вежі, особливо брамні, збереглися, як і супроводжуючі їх статуї драконів. Величезних, колосальних, більших, ніж могли б вирости. Джон і Дейенеріс були вражені видовищем, і вирішили піти туди, щоб дослідити велич старого міста, і тому підкликали до себе супутників.

— Шановні, — почав Джон. — Ми з королевою бажаємо оглянути місто. Нам потрібні люди, щоб прикрити спину, або ж розшифрувати написи, які нам будуть незрозумілі. 

— І окрім цього, — продовжила Дейенеріс. — Ми не знаємо, чого чекати від цієї землі. Я чула розповіді про вогняних хробаків і часті землетруси поблизу вулканів. Тому з нами піде небагато людей, щонайбільше десятеро. 

— Піду я, — почав Артур. — Я ваш королівський гвардієць, і моє завдання стежити за вами.

— І я, як лорд-командир вашої Королівської Гвардії, також повинен бути з вами, — приєднався сер Баристан. 

— Мені б також не завадило оглянути місто. Це допоможе дізнатися більше про те, як жили валірійці до Фатуму. Я також з вами, — приєднався архімейстер.

— І я разом з вами, учителю, — підняла руку Сарелла. 

— Дейенеріс, я супроводжую тебе відколи ти отримала замок, тож у цій пригоді я також з тобою, — почувся голос Німерії. 

— А я її старша сестра, і також піду з вами, — зголосилась Обара. 

— Я не залишу своїх дівчат без нагляду це раз, і я хочу оглянути це покинуте місто, і це два. Я з вами, — широко усміхнувся Оберін. 

— Ми вже дорослі, і не з такого вилазили, батьку, — спробувала огризнутись Обара. 

— Але тут вам не Дорн. Це Валірія. Тут ніхто не живе уже чотириста років, і кажуть, що чортзна-що водиться. Мені треба знати, що ви не ризикуєте собою, і бути поруч, щоб за можливості допомогти. Я дію так, як має діяти справжній батько. 

— Дякуємо, батьку, ми цінуємо твою турботу, — вдячно усміхнулась Сарелла. 

— Ви вже визначились з тим, хто кого сильніше любить? Бо я іду з вами, — втрутилась Арія. 

— У жодному разі! — спалахнув Джон. — Ти ще мала, і я не можу тобою ризикувати! Батько з мене шкіру злупить, якщо з тобою щось станеться!

— Мені чотирнадцять! Я вмію себе захистити і мені ніхто не нашкодить! 

— Ти хоч усвідомлюєш де ми?! Тут тобі не Вінтерфел і не Туманний Острів, де всі усіх знають! Тут водиться всяка невідома погань, і від неї тонкий мечик не допоможе! 

— То допоможеш ти!

— Я не зможу бути поруч весь час! І крім тебе є ще Дені, яка вагітна, і я боюся, що мені доведеться вибирати між тобою і нею!

— Вам не доведеться обирати, і стежити за королевою і леді Арією, — втрутився Джендрі. — Дозвольте мені піти з вами і наглядати за вашою сестрою. Я не дуже вправний мечник, але мій молот нищить ворогів не гірше. — Хлопець на підтвердження підняв здоровенний молот з великим гострим шипом на задньому кінці. 

Артур уважно глянув на юнака. Коротко стрижене, але трохи відросле за час подорожі смолисто-чорне волосся, великі блакитні очі, м’язиста статура з одного боку, і дещо простакувате обличчя з недостатнім знанням етикету з іншого. Два роки хлопець керував кузнями у Джона, і жодного разу не змушував сумніватися у його вірності. А ще Арія дуже приязно ставилась до нього. Арія Старк із Вінтерфелу була повною копією її тітки Ліанни. Принцеси Ліанни, матері Джона, лютої вовчиці з Вінтерфелу, що полонила серце і душу Рейгара. У цьому романі був і третій, ображений відсутністю уваги до нього, і зрештою відкинутий. Роберт Баратеон мав слово батька Ліанни, та не мав слова самої Старк. А дії когось стороннього запустили війну, яка вбила і її, і Рейгара. До чого тут це? А до того, що схоже, боги вирішили змилостивитись над розбитим серцем Роберта і дати шанс його синові, явно кращому ніж батько. Ертур вже давно здогадувався, хто батько коваля. Зокрема Джон згадав про рекомендацію від Стенніса Баратеона, який перед смертю Джона Арріна шукав байстрюків Роберта. Синь і смола були так би мовити підписом дому Баратеон, а перед ним Дюрандон. Склавши до купи два і два, Дейн отримав результат. Джендрі був сином Роберта Баратеона і ще одним доказом того, що Джоффрі, Томен і Мірселла не є дітьми короля. А тепер Роберта немає, але його син має шанс на щастя, що обіцяли батькові. Арія Старк весь час шарілася, коли поруч був Джендрі, а сам Джендрі також незручно почувався у її присутності. Він не знає, чий син, але можливо дізнається. Але байдуже на це. Навряд чи їм бути разом. Так, Арія друга донька, і жодних шлюбних альянсів Еддард Старк не планував. Та одруження доньки з байстрюком, що працює ковалем, буде мезальянсом, що відріже її та її дітей від родини. Так, лорд Старк усе зрозуміє і прийме, та інші лорди Вестеросу цього не зрозуміють. І тому хлопець має зробити все, щоб мати хоч якийсь шанс на майбутнє з Арією. 

— Гаразд, тоді можеш іти. Але не відходь від Джендрі ні на крок. Не хочу, щоб з тобою щось трапилось. І доведеться мені ще когось до вас приставити. Векс, іди сюди! Десятим будеш. Не відходь від Джендрі та леді Арії ні на крок, і хай твоя сокира завжди буде напоготові. 

— Слухаюся, мій королю, — кивнув воїн і міцніше стис свою сокиру…

___

Зсередини місто було ще величнішим, ніж ззовні. Джон чув від мейстера Лювіна про велич Давньої Валірії, та ніколи не уявляв собі масштаби цієї величі. Він бачив Королівську Гавань із її вбогими нетрями Блошиного Дна, і це була столиця Сімох Королівств. Він бував у менших містах, таких як Біла Гавань чи Мартінтаун, і виглядали вони краще, ніж столиця. Волантис… це було велике місто, що дуже нагадувало про велич тих, хто заснував його. Але це… це було вінцем зодчества Драконових Володарів. 

Як йому пояснив архімейстер, багатоповерхові будівлі з дивного матеріалу, схожого на суцільний камінь, призначалися для простих міщан та рабів. Матеріал той звався бетоном, і на піку своєї могутності валірійці використовували його навіть як фундамент для своїх легендарних доріг. Коли Джон запитав архімейстера, з чого цей матеріал отримувався, Марвін сумно відповів, що рецепт цього матеріалу канув у Лету разом з Валірією, на що Джон також засумував. 

Ще більше враження на мандрівників справили високі вежі та заможні будинки з так званого драконового каменю. В цих багатих житлах мешкали тільки вершки валірійського суспільства. За довгі роки після Фатуму вони навіть не думали обвалюватися і продовжували стояти навіть після великої катастрофи, що знищила велику цивілізацію. Вздовж упорних колон звивалися прекрасні мармурові фігури драконів чи василісків, а великий палац у центрі міста прикрашали чотирнадцять колосальних статуй вогнедишних ящерів. 

Джон вирішив оглянути цей палац. Дейенеріс, архімейстер Марвін та Сарелла висловили таку ж думку. Обара, Німерія та Оберін утрималися і оголосили, що підуть шукати ринкову площу. А от Джендрі та Арія забажали шукати кузні, де кувалась легендарна валірійська сталь. Джендрі сказав, що майстер Мот умів перековувати цю сталь, і твердив, що якщо побачити облаштування валірійських ковалень, можна буде розгадати секрет загиблої цивілізації. Джон прийняв бажання соратників і призначив зустріч на заході сонця у місці, де всі розійшлися. 

І коли четвірка на чолі з Джоном піднялась сходами на пагорб, враження від будівлі зросло у стократ. Палац був повністю чорним із позолоченим дахом. Великі двері, скоріше за все викувані з валірійської сталі, були відчинені для всіх, хто бажав зайти всередину, а вхідний портал був виконаний у вигляді великої арки на подобу аркам, що прикрашали місто під ним. Над цією аркою на сталевій табличці, що не піддалась іржі за довгі роки, золотими літерами було написано:

“Sḕnatus se vali hen valyrio”

— Що це означає? — запитав Джон. 

— У Валірії правив Сенат — рада наймогутніших та найзаможніших драконових володарів, — відповів архімейстер. — Їх чисельність сягала сотні людей, і з них обирали чотирнадцятьох «перших серед рівних» — Консулів. Кожен Консул відповідав за окрему провінцію Фригольду і звітував перед Сенатом. Окрім цього Сенат приймав скарги вільних громадян Валірії, і навіть створив для них окрему палату — Нижню. Верхня палата завжди намагалась прибрати Нижню палату, а делегати з Нижньої палати хотіли перейти у Верхню. І те і те було неможливим. Зрештою за триста років до Фатуму обидві палати щороку підписували договір про співправління, що називався Конституцією. І цей напис цілком імовірно й символізує цю домовленість, і його буквальний переклад означає «Сенат і громадяни Валірії». 

— У Вестеросі таке б не пройшло, — сумно зітхнув Джон. — Люди можливо змогли б домовитися, та лорди… хочу побачити того відчайдуха, який посадить за один стіл Блеквуда і Бракена чи Мартелла і Ланністера. 

— Тоді це наша з тобою мета. — Дені взяла його за руку. — Ми разом зробимо все, щоб і лорди і простолюд Вестеросу відчували себе єдиним народом. Тільки так Сім Королівств процвітатимуть, а не занепадатимуть. 

— Я згоден з тобою, Дені. — Джон пригорнув її до себе, після чого усі четверо зайшли всередину будівлі. 

Джон не бував у Червоному замку, але лорд Стенніс якось приймав його на Драґонстоуні. Ознайомившись із величним замком Таргарієнів, юний король вважав, що його вже не здивувати. Як же він помилявся…

Зсередини усі стіни були виконані з білосніжного мармуру. Кожен віконний пройом прикрашали прекрасні мозаїки із зображенням героїв, бенкетів, танців та інших сфер валірійського життя. Колони були не просто опорними стовпами, а здавалися практично живими драконами — аж настільки деталізовано їх було вирізьблено та розфарбовано. Зайшовши глибше всередину, четвірка побачила ще одні великі двері. Пройшовши всередину, Джон, Дейененріс, архімейстер та Сарелла здригнулися від побаченого. 

Схоже, Фатум застав сенаторів у сам розпал засідання. На довгих кам’яних лавах аж роїлося від скелетів у напівзотлілому одязі. Зала була ідеально круглою, а по центру стояли чотирнадцять високих трибун, з яких, судячи з усього, і виступали Консули. Поруч лежали ще скелети у обладунках, які навіть не сміла зачіпати іржа. Схоже, це були охоронці, щоправда невідомо чиї — самого Сенату чи ж окремих сенаторів. Велике панорамне вікно відкривало вигляд на величезну гору, з верхівки якої струменів дим. Глянувши на неї, Джон і Дейенеріс раптом згадали про драконів, які мали викупатися в лаві. А їх не було видно ще з моменту висадки. Сарелла згадала, що як тільки вони побачили землю, дракони одразу полетіли у невідомому напрямку. Скоріше за все вони відчували тепло історичної батьківщини, і бажали якомога швидше прийняти його цілком і повністю. 

Вони поблукали так ще з годину, дивуючись мистецтву зниклої цивілізації. Сарелла особливо прикипіла до мозаїк. Джон знав про її пристрасть до старовини, і тому не дивувався її захопленню. Та якою би красивою не була будівля Сенату, її все одно слід було покинути, щоб зустрітися з рештою. На вулиці їхній захоплений настрій раптом наповнився настороженістю. Джон відчував, ніби хтось стежить за кожним їх кроком, тому завбачливо поклав руку на руків’я меча. Сарелла на всякий випадок витягла із сагайдака свій лук і наклала на тятиву стрілу. Архімейстер же засунув руки за пояс своєї мантії, і Джонові припущення щодо прихованої зброї там потроху стали більш реальними. Щоб розрядити напругу, Дейенеріс вирішила порушити мовчанку.

— У вас також відчуття, ніби хтось стежить за кожним вашим кроком? 

— Так, Дені. Мені здається, що хтось звідкись за нами спостерігає, — відповів Джон. 

— І мені, — підтакнула Сарелла. — Десь так з моменту, коли ми спустились із пагорба. А ще… думаю він сидить… ОН ТАМ! — вона миттю навела лук на давно зачахлий кущ, за яким промайнула грива білосніжного волосся. Джон миттю вихопив з піхов Темне Полум’я, а архімейстер метнув туди щось схоже на металеву зірку з лезами. 

— Опустіть зброю! Зла не заподію вам я, — пролунав хрипкий старечий голос. 

Коли Джон і Сарелла опустили меч і лук, з-за куща вийшов чоловік, який мабуть бачив ще розквіт Валірійського фригольду, якщо не падіння. Мав він довге біле волосся, що звисало нижче спини, а таку ж білу бороду можна було сміливо заткнути за вицвілий шкіряний пояс, що якось притримував на висхлому тілі поношений балахон, чиї барви вже давно вивітрилися та змилися дощами. Глибоко посаджені на зморшкуватому обличчі очі ще зберегли блідо-фіалковий колір, а покриті старечими плямами та нестриженими нігтями долоні стискали довгий костур, у який вп’ялась метальна зірка архімейстера. Старець повільно пришкандибав до четвірки, після чого пильно глянув в очі Джона і Дені, ніби вдивляючись у них майбутнє. Ошелешений таким Джон повільно запитав:

— Перепрошую, але хто ви? 

— Хто я? Я вже стільки живу на цьому світі, що й забув своє ймення. Та ви можете звати мене Старим Майстром. 

— Майстром чого? — поцікавився Марвін. 

— Майстром містичних наук і останнім підкорювачем вогню. Одним з тих, на кому трималась ця цивілізація. 

— Ви підкорювач вогню? — ошелешено перепитав Джон. 

— Був колись. Історія мого життя така довга, що сягає своїм корінням іще в сиву давнину, коли ми, валірійці, тільки навчились селекціонувати драконів. Ми тоді були непереможними. Держава за державою, місто за містом схилялися перед нашою силою. І усе це завдяки нам, магам, що володіли магією вогню і могли спопелити за бажанням цілу армію ворогів. До того фатального дня… — старий затнувся і раптом поточився, та Сарелла швидко схопила його під руки.

— Ви бачили Фатум Валірії? — перепитав Марвін, тільки-но старий встав на ноги. 

— Ось як називають його на захід від Волантиса. Занадто поетично. Правильніше на це сказати Руйнування Валірії. Це не було частиною Великого Фатуму. Це була помилка усіх Чотирнадцятьох Обраних Вогнем. З нас усіх лишився тільки я. І я досі пам’ятаю ту жахливу мить…

— Ви знаєте причину цієї катастрофи? 

— Так, бо я був частиною цієї причини. Сідайте зручніше, я розповім вам, як наша захланність знищила усе, що ми будували століттями…

___

Королівська Гавань

Неспокій оселився у Вежі Руки ще з того дня, коли Юрон Ґрейджой прислав шифровану записку. Очевидно, Тайвін одразу знищив її, та дещо його непокоїло — чи справді байстрюк Старка і повалена принцеса загинули. Старий Лев не довіряв пірату. Як можна довіряти людині, що колись давно спалила увесь флот Ланністерів? Отож. Та бажання помститися за безчестя онука переважало стару образу. Саме тому він і погодився на цю операцію. Та чи вдало все пройшло? А біс його зна. Кілька торгових капітанів згадували про сім кораблів, що ставали на якір у Волантисі. Один п’яний матрос розповідав, що бачив там же величезних вовків, а ще один торговець вином з Літніх Островів буцімто бачив маленьких драконів. Драконів. Маячня! Чорнопикому точно сонце голову напекло. Жодних драконів не існує. Але згадка про вовків трохи напружує.

На додачу Серсея все більше і більше капризує. Він усе розумів — вагітність і тому подібне. Але це вже занадто. Вона весь час скаржиться на несмачну їжу і вимагає менш розбавленого вина. Мейстер Пайсел чітко сказав, що не можна вживати алкоголь під час вагітності, та схоже, що їй було не вперше пиячити у такому положенні. Паралельно, його донька час від часу скаржилась на погане самопочуття, біль в животі та слабкість. Усе це нагадувало йому минуле, коли Джоанна носила Тіріона. Тіріон…

Не можна було сказати, щоб Тайвін ненавидів свого найменшого сина. Так, він був карликом — калікою, що заслуговував співчуття. Але з іншого боку він вбив свою матір при появі на світ. Джоанна була коханням усього його життя. І досі Старому Леву сняться щасливі сни, де вона жива, її довге золоте волосся розвіває океанічний бриз, а він, її чоловік, обіймає її за талію та ніжно цілує в губи. Поруч граються їхні діти Джеймі та Серсея, а Тіріон зовсім не карлик, а такий же як Джеймі, тільки молодший і занурений у читання. Любов до книг напевно була найкращою рисою Тіріона. А ще його здатність до співстраждання. Верховний Септон вчив, що тільки ті, хто все життя відчував необґрунтовану ненависть, здатні до співчуття та милосердя. Тіріон був таким. Простолюд боявся його і ненавидів, але він все одно виписував чималі суми допомоги для бідноти Ланіспорту. Це він спільно з лордом Вестерлінгом та своїм дядьком Стафордом відкрив у місті притулок для калік та вбогих. А тепер Юрон Ґрейджой вбив його разом з поваленою принцесою та її байстрюком-чоловіком. Серсея почувши про це раділа, не приховуючи своєї радості. А Джеймі… Джеймі любив брата. Джеймі завжди захищав Тіріона і заступався за нього у певні моменти. І почувши про його смерть він випав з життя на тиждень. Посада лорда-командира Білих Плащів не гріла йому душу. Тайвін хотів звільнити його, та його син прийняв тверде рішення носити білий плащ до кінця своїх днів. За які гріхи боги покарали його такими проблемними дітьми, лорд скелі Кастерлі не знав. 

— Вибач, Джоанно, — мовив він сам до себе. — Я вбив нашого сина, хоча він і вбив тебе. Мабуть я не зміг прийняти його як свою дитину, хоча і Кеван, і Дженна, і Тайгет завжди казали, що він найбільше схожий на мене своїм розумом. Напевно тільки втративши починаєш цінувати…

Його думки перервав стукіт у двері.

— Можна, — байдужим голосом відповів лорд. 

— До вас лорд Варіс, — пролунала відповідь. 

— Хай зайде. 

Євнух як завжди тихо і нечутно увійшов до солярію і всівся навпроти нього з улесливою посмішкою. Тайвін ненавидів такі гримаси, адже це нагадувало йому слабкохарактерного батька. Тайтос Ланністер завжди так усміхався своїм васалам Рейнам і Тарбекам, коли давав їм величезні суми із заощаджень Скелі. Завдяки його слабкохарактерності доми підняли бунт і ледь не позбавили дім Ланністер верховенства у Західних землях. Тільки смерть батька і сила зброї змогли приборкати непокірних васалів. І схоже, богам це навряд чи сподобалось, бо інакше у нього не було б таких проблем у родині.

— Мілорде, мої пташечки співають мені дуже цікаву пісеньку, — єлейно почав Варіс. 

— Дайте вгадаю, дракони і воскреслі мерці? — люто спитав Рука. 

— Про це мої пташечки ще не співали, та співають про декого іншого. 

— І про кого?

— Про одного проповідника, що зве себе Верховним Горобцем. Його послідовники громлять борделі, «чинять справедливість» щодо лихварів та нечесних торговців, а усіх інородців, що прибули з-за моря, ненавидять лютою ненавистю. 

— І що нам це дає? 

— Це може бути хорошою інвестицією в народну любов. Простолюд ненавидить чинного Верховного Септона, бо він багатий і впливовий, хоча проповідує чесну бідність. Якщо горобці викриють його, а їхній лідер стане новим Головою Віри, у нас буде надійний союзник, адже проти богів простолюд не піде. 

— Звучить цікаво, але ризиковано. Я відішлю фактотума для перемовин з ним. Що-небудь іще?

— Кракени лютують. Сталося віче, і тепер новий Король Островів готує нове повстання…

— Банда неврівноважених піратів не ворог для нас. Я сам займуся новим ватажком залізороджених. Це все?

— Так, мілорде. 

— Тоді повертайтесь до своїх справ, а я подумаю над ситуацією, що складається. 

Коли Варіс пішов, Ланністер занурився у нервові роздуми. Так, у нього з Юроном була домовленість: Юрон не чіпає Західні землі, а Тайвін не втручатиметься у його набіги. Та схоже, чортів син починає втрачати береги. Якщо засвітить дикий вогонь, думаючі складуть докупи два і два, і усе таємне стане явним. За цей час треба вигадати щось таке, що відведе від нього підозру. Бо інакше Старки і Тірели таких жартів не зрозуміють і вибухне нове повстання, не гірше від попереднього. 

У коридорі почулися важкі кроки і таке ж дихання, поєднане із брязканням ланцюга. Чого грандмейстеру Пайселу від нього треба, ще й так терміново? Невже щось з Мірселлою чи Томеном, чи не доведіть боги із Серсеєю? 

— Мілорде! — важко дихав старий. — Мілорде, жахливі речі! Королева…

— Що з моєю донькою?! — різко встав Ланністер. 

— Ідіть зі мною. Мені важко це казати. З нею мейстери Вот і Пейт. Роблять усе можливе, щоб вона жила. 

Тайвін зблід, але рушив за старим чи не бігом. Покої Серсеї були неподалік від Вежі Руки, що дозволило дістатися туди швидко. І коли двері відчинилися, Тайвін відчув черговий тупий удар в живіт.

На закривавленому ліжку лежала бліда і непритомна Серсея. Її губи були прирозтулені в беззвучному крику, а на обличчі застигла гримаса болю. Один з мейстерів порався між її ногами, а другий міряв її пульс. Сидяча поруч септа Сколера пошепки молилась богам за її життя. Пояснювати не треба було нічого.

— Як це сталося? — зламаним голосом запитав Тайвін. 

— Не знаю, — відповів грандмейстер. — У королеви до цього вже була невдала вагітність, ще до народження принца Джоффрі, але викидень стався пізно, на сьомому місяці. Я припускаю два варіанти: або організм королеви ослаб з віком, або хтось підсипав їй у їжу абортив. Усе покаже тільки розтин, та королева жива і такої потреби немає. 

Тайвін важко видихнув, ще раз глянув на непритомну доньку, після чого без слів вийшов із її покоїв. Уже в своєму солярії він безсило впав у крісло і заридав від безсилля. Скільки він зробив, щоб винищити свій дім, і все для того, щоб ці плани пішли крахом. Так, він Рука Короля, його донька — королева, та що йому з цього? Її діти не від Роберта, і прав на трон у них ще менше, ніж у байстрюків Робертових байстрюків. Джоффрі у вигнанні, Томен слабкий духом, а Роберта було вбито у витончений спосіб. Він міг правдою-неправдою оголосити спадкоємцем трону останню (і єдину) дитину Роберта і Серсеї, та викидень усе змінив. 

«Ти втратиш усе, коли думатимеш, що все склалося добре, мерзото!»

Саме це кричала йому полонена Елін Рейн, коли Кастамер впав, а Тарбекгол згорів. Він здолав її братів та чоловіка, а тепер йому здається, що леді Тарбек сміється з нього, знаходячись на тому світі. 

Іноді життя просто знущальницьки хапає тебе за волосся, коли ти на вершині, і скидає назад в болото…

Chapter Text

XXXIV

Валірія

Джон пильно вдивився у наморщене старече обличчя. Старий заплющив очі і скривився, ніби спогади завдавали йому фізичного болю. Напевно і йому було б неприємно згадувати про знищення свого дому. Йому і досі снилося, як порт Фоґфорту палав вогнем чи не усіх кольорів веселки. Але все-таки йому було цікаво почути головну тамницю Валірії. Таємницю її падіння.

— Це сталося чотири сотні років тому, коли наша магія досягла піку своєї могутності. Ми могли бачити події, що відбувалися за тисячі миль від нас, за допомогою скляних свічок. Ми виробляли драконячу сталь у таких же обсягах, що й прикраси із золота. Ми підкорили собі драконів, зробивши їх чи не своїми летючими кіньми. Наша держава була готовою завоювати весь світ. Але уся наша могутність трималась на двох речах: магії та рабській праці. Ми мали тримати хиткий баланс, але з роками масового видобутку гірських копалин під Чотирнадцятьма Вогнями, їх поклади все танули і танули. А обійтись без руди ми не могли. Тоді чотирнадцятеро Майстрів зібралися і почали радитися про те, як нам далі бути. І тоді вирішили задіяти найпотужніше із заклять: ми мали поєднатися із силою вулканів і перетворити усе пусте каміння в залізо та інші метали. Тривало це дуже довго і потребувало великої концентрації та сили. Варто було помилитися одному, і усе б закінчилося фатально, що й сталося. У той фатальний день, коли ми вже завершували свою місію, прогримів вибух. Вибух, який одразу вбив трьох із нас, і ще сімох покалічив. Я встиг встановити бар’єр навколо себе, та не навколо найближчих до себе людей. Ми всі настільки ослабли, що не змогли елементарно розкинути каміння зі шляху. Троє останніх вцілілих Майстрів померли через невизначений від відсутності сонця час. Я зміг зібрати останні рештки енергії і вийти назовні. І коли вийшов, місто палало. Уся дерев’яна забудова згоріла на попіл. А над тим, що колись було нашою столицею, завис чорний дим, а попіл падав немов сніг. Більшість драконів вбили вулканічні бомби, а ті, що вціліли, трималися ще з тиждень, поки не померли від голоду та попелу, що осів на їхніх легенях. Чому я досі живий? Мабуть тому, що Бог Вогню іще має на мене плани. Я протримався іще чотириста років, та відчуваю, що мій вогонь потроху гасне. Навряд чи я доживу до того моменту, коли ви повернете відібраний у ваших предків трон…

— А ви вважаєте, що у нас вийде? — запитав Джон.

— Так, Ейгоне з домів Старк і Таргарієн. Я бачив твоє і королевине майбутнє у вогні. Усю історію я не можу повідати вам, та дещо скажу: окрім Ланістерів у вас є ще один, в рази небезпечніший ворог. Останній слуга Бога Вічної Зими і Довгої Ночі. Той, хто веде до Стіни легіони мертвих. Той, хто несе з собою вічну зиму і вічну ніч.

— Ви про Великого Чужого? — запитав Джон.

— Великого Чужого було знищено ще у Першу Довгу Ніч. Він був наймогутнішим слугою Бога Вічної Зими. Він міг одним порухом руки заморожувати океани і умертвляти цілі армії. Десять тисяч років тому він зібрав велику потугу, щоб знищити людство, адже у нього з’явився союзник у вигляді білих блукачів — штучних істот, яких створили Діти Лісу, щоб захиститися від людей. Великий Чужий міг лише сіяти холод і темряву, але не міг створити нічого живого, бо холод це невід’ємна частина смерті, як тепло — життя. Магія Дітей дала можливість Великому Чужому зібрати армію із мертвих людей і звірів, а також тих Дітей, які впали у битвах з Першими Людьми. Катаклізм сколихнув не лише Вестерос. Там, де зараз Дотракійське море, була замерзла крижана пустка, а Імперія Йї-Ті взагалі занурилась у вічну ніч. Коли здавалося, що усьому приходить кінець, знайшлися ті, кому стало духу скликати людей на останню битву. Битву за Світанок та Літо. В аннали увійшли імена Геркуна Героя, що отримавши вказівки від Брандона Будівничого рушив на пошуки Дітей Лісу, Брандона Будівничого, що був квінтесенцією магії Дітей і зміг підкорити своїй волі усіх лютововків, ведмедів, лосів та інших великих звірів. Та найвідомішим на заході є Азор Ахай, якого часто вважають однією особою з Геркуном Героєм. Він був ковалем і воїном великої сили, у предків якого замовляли зброю самі Імператори Світанку, а Імператор Кривавого Каменю просив стати своїм вартовим, та Азор відмовився, адже знав, що той був узурпатором. Ніч, яка впала на Імперію Світанку, накрила і батьківщину Азора й Геркуна, завдяки яким ці землі й стали називати Вотчиною Геркуна. Але тоді вони разом із дружиною Азора Нісою-Нісою покинули батьківщину, рятуючись від темряви. Шлях привів їх сюди, у Храм Вогню біля Чотирнадцятьох Вогнів. Тут Архіжрець Кедоріон зустрів їх і розповів про те, що є причиною темряви, і показав їм, що діялося у Вестеросі, який повністю занурився у зиму та Довгу Ніч. Корінь зла лежав там, а отже і битва мала відбутись там. Кедоріон розіслав своїх підлеглих у всі краї, яких не торкнувся катаклізм, у тому числі до Асшаю та навіть Ультосу. Звідусіль збиралися добровольці, готові скласти голови за те, щоб знову настало літо. І коли це велике військо рушило у Вестерос, їхні кораблі розтягнулись на багато миль. Їх було так багато, що коли передні досягали Зламаної Руки, задні тільки піднімали вітрила у гавані. Уже там Геркун знайшов Дітей Лісу і отримав від них драконове скло, яке могло знищувати білих блукачів та підняту ними нечисть. Але щоб долати білих блукачів, Азору був потрібен інший меч. Меч, який мав бути вогнем у сталі. Спершу він кував його тридцять днів і тридцять ночей, та коли занурив його у воду для гартування, клинок зламався. Тоді він взявся за роботу вдруге, цього разу протягом п’ятдесятьох днів і ночей, і щоб загартувати його він спіймав і заколов лева, але й тоді меч зламався навпіл. І втретє приступив Азор Ахай до роботи з важким серцем від знання, що доведеться зробити. І через сто днів та сто ночей він покликав Нісу-Нісу, свою дружину. Він попросив її оголити груди, після чого пронизав її живе серце мечем. У той момент душа Ніси-Ніси та вогонь її життя переселилися у меч. Його лезо горіло мов сонце в зеніті, а пронизані ним вороги згорали на вугіль. Отримавши таку силу, люди здобули перемогу в Вестеросі, після чого Брандон відгородив землі людей від земель Дітей Лісу та Краю Вічної Зими Стіною. А згодом перемогу було здобуто і на сході, коли Імператора Кривавого Каменю було повалено, а темряву розігнано. На жаль, узурпатор втік далеко за Сіру Пустку і заснував темне місто К’Дат, яке аж кишить темними магами, а його мури обходять навіть такі жахливі істоти як шрайки. Але зараз не про це. Коли Великого Чужого було повержено, його крижане серце вирвали, і за допомогою його сили спільно з Дітьми Лісу та велетнями було збудовано Стіну. Білі блукачі, що залишилися, не могли вразити серце свого володаря, і саме тому Стіна збудована з льоду. Але на жаль, Азор Ахай вчинив фатальну помилку, коли пощадив сина Імператора Кривавого Каменю. Він віддав його у Нічну Варту, щоб той під пильним оком Брандона захищав Стіну від хай і ослаблених білих блукачів. Та на жаль, юнак був таким же підступним і темним, як і його батько. Він шукав способів повернути силу білим блукачам та воскресити Великого Чужого. На жаль, крижане серце неможливо було дістати з ядра Стіни, тому єдиним способом, що залишився, було запропонувати йому своє тіло. Цей син став тринадцятим лордом-командиром Нічної Варти, після чого почав діяти. В одному з рейдів за Стіну він узяв силою останню з жінок білих блукачів, передавши їй із своїм сім’ям і частину своєї душі. Цей акт був настільки неприродним, що на тих землях знову запанувала темрява. Тринадцятий лорд-командир оголосив себе Королем Ночі, а свою «дружину» — Королевою. Він підкорив собі гарнізон Твердині Ночі магією, і робив піднесення своїми з Королевою дітьми білим блукачам. І не лише своїми, адже він змушував воїнів Варти красти у Вільного Народу жінок, а плоди ґвалту після народження підносив Чужим. І так тривало тринадцять років, поки Брандон Руйнівник та Джорамун Здичавілий не здолали його. Короля Ночі та його мертву Королеву було вбито, та їхній старший син встиг прийняти у себе частину душі Великого Чужого. І тепер він готує похід помсти на південь. Якщо Стіна впаде, новий Король Ночі здобуде серце Великого Чужого і завершить його переродження. У Валірії це передбачали. Дейніс Сновидиця бачила це у своїх видіннях, а її нащадок Ейгон бачив порятунок для світу. Він передбачив, що із його роду прийде Обранець, що й стало причиною Завоювання Вестеросу. Пізніше Візерис І побачив, що із його онука Ейгона народиться цей рятівник, та його дружина повважала, що мова про її сина, також Ейгона. І вже твій батько Рейгар побачив, що на жаль його діти від Елії Мартелл не мають усієї сили, що здолає Чужих. Коли ти народився, Ейгоне Таргарієн, я побачив у вогні неймовірну силу. Така ж сила є у твого сина Валарра, і буде в інших, поки ненароджених дітей. А тобі, Дейенеріс Народжена Бурею, вдалося те, що не вдавалося іншим твоїм предкам. Ти пробудила драконів із каменю, ти пережила спалення вашого дому, ти така ж обрана, як і твій чоловік. А тепер гляньте на небо…

Джон, а разом з ним Дейенеріс, Артур, сер Баристан та архімейстер із Сареллою глянули вгору. Спершу не побачили нічого особливого. Але потім…

О, це не могло зрівнятися ні з чим, що пережив Джон за все своє життя. Його предки намагалися повернути це видовище багатьма способами, та не змогли. До цього моменту.

До моменту, коли шість величезних драконів по черзі вилітали із жерла найбільшого з вулканів…

___

Джендрі як завжди зберігав стоїчний спокій у присутності Арії Старк. Арії Старк, яку він знає вже не один рік як вельми непосидючу дівчину, що тільки й катається на конях або вчить молодших дівчаток битися на мечах. Вона тільки в нього замовляла підкови для коня, новий кинджал чи «Голку підгострити». За два роки знайомства хлопець все більше і більше захоплювався нею, а тепер… а тепер він не знав, куди подітися у її присутності.

Арії нещодавно виповнилося чотирнадцять, і уже зараз вона справляла враження красивої та впевненої у собі дівчини. Тренування із Сіріо перетворили худорляву дівчинку на струнку мов молода берізка леді. Шкіряна жилетка вже трохи піддималася в районі грудей, а високі чоботи та легінси ще більше підкреслювали довгі стрункі ноги. Подовгасте обличчя округлилося на щоках, вкритих легким рум’янцем, а великі сірі очі були злегка підмальовані вугіллям. Додайте до цього зібране в пучок довге темно-каштанове волосся і легку усмішку — і портрет північної красуні готовий. І ця красуня аж надто часто забігала до нього в кузню, байдуже, по роботі чи ні. Тоді свою ніяковість хлопець міг списати на спеку від горна, то зараз це було вельми проблематично.

На щастя, юний коваль мав на що відволіктися. Валірія була чудовим, небаченим місцем, точно кращим від діри, прозваної столицею Сімох Королівств. Особливо його зацікавила дивна споруда, схожа на кількаповерховий міст. На жаль, архімейстера Марвіна чи Семвела Тарлі поруч не було, і ніхто не міг пояснити, що це. Хоча Арія колись була вельми старанною ученицею в мейстера Волкана, і можливо змогла б пояснити йому що це, що він і зробив.

— Це, — відповіла Арія, — називається акведук, і його призначенням було постачання води для міщан або ж місцевих фермерів. Принаймні так мені пояснював мейстер Волкан.

— Була б така штука у Королівській Гавані… Блошине Дно б не смерділо так, як я пам’ятаю, — вражено відповів хлопець.

— Усе аж на стільки було погано?

— Я жив у мабуть найбільш смердючому районі Блошиного Дна, коли лорд Аррін та лорд Стенніс знайшли мене і віддали майстру Моту. А майстер… він вважав мене своїм наступником, але я не бачив для себе перспектив у Королівській Гавані. Я б не витримав кувати мечі для Тороса з Міру на кожен новий турнір.

— Але ж це б приносило прибуток.

— Якщо зневага до праці майстра приносить прибуток, це не означає, що так повинно бути завжди.

Арія на це лише захихотіла, і знову зацікавилась великими будівлями. Джендрі ж рушив далі шукати легендарні ковальні Валірії.

Сказати по правді, він не знав, як вони мали б виглядати. Орієнтувався він на місце, де працював сам під майстром Мотом. Але навряд чи у Валірії усе було так само. До того ж, враховуючи масштаби тутешніх будівель, усе могло бути на такому ж рівні. Тільки має бути якась підказка. Наприклад, напис на стіні чи вивіска…

Наче підкорившись його думкам, в одній з будівель двері виявились відчиненими. Ну як відчиненими, виламаними, явно не дуже й давно. Юнак боязко зайшов всередину і остовпів від того, яке ж це було просторе приміщення.

Ближче до виходу стояло щось дивне, схоже на величезний чан. До нього була підведена невелика драбина з платформою нагорі, звідки відкривався вигляд на вміст посудини. І коли Джендрі здійнявся туди, то не зрозумів, що там всередині. Спершу він подумав, що це дно, але навряд чи воно могло бути таким товстим, аж до половини об’єму, і настільки нерівним. Аж потім він зрозумів, що це застиглий метал. Поруч із «чаном» знаходилась ще якась посудина, чиє призначення він не зрозумів. Підійшовши ближче він зазирнув всередину і побачив, що там було: обсидіан, або ж вулканічне, чи як там іще його називав архімейстер, драконове, скло. Навіщо? Це був вкрай непрактичний матеріал для кування зброї. Часто його використовували у прикрасах, та цю річ дорожче було видобути, ніж продати. Що ж це таке тут?

Присівши на лаву, хлопець глянув на стіну, і побачив, що на ній висіли ковальські інструменти: молоти, щипці, тиглі та інші знайомі йому речі. Це ковальня? Цілком схоже, але де тоді горн та міхи, якими роздмухували б вогонь? І яке тоді призначення цього величезного чана?...

— Про що думаєш? — почувся за спиною голос Арії, від якого Джендрі аж підскочив.

— Не можна так підкрадатися! Я ледь ратиці не відкинув! — спаленів той.

— Вибач, — винувато опустила очі дівчина. — Сіріо в перші дні казав мені стишувати кроки байдуже у якому я взутті, бо водяний танцюрист має бути тихим як тінь. Я виробила таку звичку і завжди так ходжу.

— Он воно як, — усміхнувся той. — Я намагаюся зрозуміти, що це за місце. Тут висять ковальські інструменти, але немає горну та міхів. Замість цього маємо якийсь кам’яний чан і незрозуміло для чого ємність з драконовим склом. І всередині як просторо, хоч дракона пхай.

— Стій! Повтори останні слова! — раптом скрикнула Арія.

— Тут так просторо, хоч… дракона пхай… о, Сьоме пекло, який я тугодум! Це ж очевидно! Для чого тобі заморочуватись з горном і вугіллям, якщо в тебе є вогнедишний звір?!

— Але для чого тоді драконове скло?

— Чорт, це теж незрозуміло, хоча… стій! Ні-ні, невже це так просто?!

— Що так просто?

— Драконів вогонь, драконове скло… і драконова сталь!

— Ти ж не маєш на увазі?...

— Валірійська сталь! Валірійська, бляха, сталь! Я… я… Я не знаю, у мене в голові стільки ідей! Як повернемось, витягну майстра Мота з крамниці і будемо днями і ночами сидіти в кузні, поки не повернемо у світ свіжо викувану валірійську сталь.

Арія не слухала далі. Вона замилувалась хлопцем, який щойно знайшов справу всього життя. Цей радісний і заведений Джендрі був зовсім не тим, що постійно скаржився на те, що йому нудно в морі і тільки те й робив, що випилював з металобрухту якісь дрібні речі. Це їй нагадало про часи, коли на них ніхто не нападав і вони мирно жили на Джонових землях, а вона вперше відчула щось до хлопця. І тому без задньої думки вона підійшла до Джендрі та обійняла його.

А потім невміло і незграбно поцілувала його в губи.

Джендрі запанікував. Арія йому подобалась уже давно, але в глибині душі він знав, що разом їм не бути. Вона — донька Вартового Півночі, а він — байстрюк невідомо від кого. Можливо, існував шанс на те, що вони будуть разом, але скоріше Стіна впаде, ніж Еддард Старк дозволить щось подібне.

Тому хлопець поспішив розірвати поцілунок і прибрав її руки зі своїх плечей.

У повітрі зависла тривожна і незручна мовчанка. Арія просто відвернулася і затремтіла. Або від хвилювання, або від печалі, адже вслід за цим почулися тихі схлипи.

— Аріє, я… я не знаю як тобі це пояснити. Ти подобаєшся мені, але…

— Мій батько завжди вчив, що слова перед «але» лайна варті! — крізь сльози промовила дівчина. — Я думала, що якщо я тобі небайдужа, ти не повважаєш себе негідним мене.

— Але так і є! — у відчаї відповів Джендрі. — Я байстрюк з Блошиного Дна, якому пощастило, що лорд Аррін та лорд Стенніс віддали у зброярню, а потім твій брат зробив старшим над ковалями.

— А ти не думав, чому це сталося?! Ти ніколи не бачив, на кого схожий?!

— Тобто?

— Санса сказала мені, що ти схожий на лорда Ренлі як дві краплі води, а вона жила з ним у одному замку і знає, як він виглядає.

— Але він занадто молодий, щоб бути мені батьком, — відповів після паузи Джендрі. — Та й з жінками його ніхто не бачив…

— А знаєш, на кого він схожий?! На свого брата Роберта, найкращого друга мого батька. А це значить, що ти його син!

Після цих слів Джендрі завис. А потім істерично зареготав.

— Я весь час думав, чому Рука і брат короля зацікавилися мною. А ти щойно сказала мені чому. Я байстрюк Роберта Баратеона, і у мене серйозні проблеми.

— Чому? — здивувалась Арія.

— По-перше, Роберт Баратеон ворог короля Джона, а я його син. А по-друге, тут поруч тиняється Векс, і я впевнений, що він уже біжить доносити твоєму брату про нас. А по-третє, Джон у гніві — страшний чоловік, і якщо він дізнається про мене таке — я труп.

— Не будь таким категоричним. По-перше, сер Ертур явно розповів Джону про твоє походження, а по-друге, не забувай, ким Джон вважав себе майже все своє життя.

Джендрі вже було розтулив рота щоб відповісти, як в ковальню вбіг Векс, і Арія інстинктивно збільшила між ними відстань.

— Ось ви де! — захекано крикнув гвардієць. — Ходімо зі мною. Там таке… самі побачите.

— Що там? — занепокоєно спитала Арія.

— Кажу ж, самі побачите. Ходімо!...

___

Сонцеспис

Доран Мартелл засів над кайвасним столиком і за звичкою вдивлявся у фігури, шукаючи у них натхнення на нові політичні ходи. Присяжні лорди знову влаштували йому з’ясування стосунків з Ланістерами. Толанди, Аліріони, Уллери, Далти, Сантагари і ще декілька менших домів закликали повалити Томена Баратеона з трону і посадити туди когось зі своїх дітей. Найбільш активно пропонували Квентіна. Менше — Тристана. Останній варіант сподобався лорду Далту, адже Тристан був сильний духом, гарний на вроду і що найголовніше — заручений із донькою Великого Дому, і ще й якого. Санса Старк могла стати королевою при Джоффрі, то чому б їй не стати королевою при Тристані? Ідею підхопили й інші, хто бажав повстання. Лорд Уллер згадав, що Санса дає їм могутніх союзників, адже за Старками підуть Таллі, Арріни та Тірели. А разом з Мартеллами це п’ять із сімох домів, і відповідно королівств. Усі гучно кричали, перебивали принца, а то й закликали до зміни правлячого принца на принцесу. А потім принц-консорт Еддард гепнув своєю сокирою по стільниці, від чого всі замовкли, після чого заговорив Едрік Дейн, і усі зрозуміли, чому принц Доран сидить і нічого не робить…

Та ці події вже минулих днів, зараз на часі дещо інше. Аріанна, його спадкоємиця і радість зараз під опікою мейстера Калеота народжує. Прогноз останнього був точним — двійня. Аріанна почувши це знепритомніла, а Еддард отримав купу жартівливих привітань від Тієни, Квентіна, близнючок Фаулер та Деймона Сенда. На щастя, донька швидко прийшла до тями, але тепер стала нервувати ще більше. Тієна розповідала йому, що її кузина весь час картає себе за часті походеньки і багаторазове вживання місячного чаю, бо від цього, мовляв, померти в пологовому ліжку можна. Прибулий у Сонцеспис септон Теренс не раз підтакував цьому, та мейстер Калеот запевняв, що все буде гаразд, хіба що народжувати двійню буде важче, ніж одну дитину. І ось сьогодні опівдні усе почалося…

На сходах почулися нервові кроки, а потім у дверях з’явилась кремезна постать Еддарда Карстарка, принца-консорта Дорну. Він був блідий і нервовий, з-під довгого волосся лився густий піт а руки тремтіли і були вкриті водянками. Напевно вбивав час на тренувальному майданчику. Попри спеку він все одно носив плаща з хутряним коміром. Це зовсім не поєднувалося з шовковою тунікою та штанами. Напевно він настільки звик до північного одягу, що не збирався позбуватися цієї звички. Ох ця впертість північан…

— Як ти? — поцікавився Доран.

— Як я? Я, здається, не терплю пологового болю, тому мені в рази краще, ніж моїй дружині та вашій доньці, — важко відповів той. — Іноді я себе ненавиджу.

— За що?

— Я завдаю фізичного болю своїй дружині, хоча клявся захищати її від цього. І який я після цього чоловік?

— Заспокойся, Еддарде. Ти не завдав їй болю. На жаль, люди приходять у цей світ через біль матері та страх батька. Тому не картай себе, а вір у Арі. Моя донька не кришталева, вона з міцної сталі, як і її пращурка Німерія. Така принцеса принесе Дорну процвітання в майбутньому. Тому заспокойся, і ось, випий. Літнє вино з Волантиса. Здається, улюблений рік Тіріона Ланістера. І справді, хороший рік.

— Я думав ви не любите Ланістерів, — силувано усміхнувся Еддард.

— Окрім того, хто знається на винах найкраще, — зробив те саме Доран, наливаючи вино і подаючи келих зятю.

Почулися ще одні важкі кроки, які привели до принца капітана його охорони. Здоровенний із такою ж здоровенною сокирою Арео Гота увійшов всередину і неквапом почав говорити:

— Принце, я не думав що це коли-небудь станеться, але до вас дехто повернувся.

— Хто? — поцікавився той.

— Я, — пролунав за спиною капітана жіночий голос. Дуже знайомий для принца голос. Тієї, кого він кохав усе життя.

А потім всередину зайшла невисока жінка із довгим темним волоссям, у якому вже кинулась сивина. Великі золоті очі були підведені темними тінями, а губи набарвлені червоною помадою. Попри вік вона все ще носила досить відкриту сукню із Вільних Міст, та на вигляд їй можна було дати щонайбільше років тридцять п’ять-тридцять сім, хоча була вона не сильно молодшою за нього.

— Мелларіо… — мрійливо прошепотів Доран.

— Приємно знову тебе бачити, любий, — відповіла вона. — Ох, бачу, життя завдало тобі ще болю, разом зі смертю нашої любої сестри Елії. — сумно поглянула норвосійка на скорчене тіло чоловіка, який колись був втіленням чоловічої вроди.

— Зворотній бік життя у достатку. Якщо сталь не чистити та не витягати з піхов, вона ржавіє і стає негодящою, через що її переплавляють у щось інше, — сумно відповів Доран, дивлячись на дружину. — Зате тепер ти вища за мене, кохана. Що привело тебе сюди?

— Я надто довго сумувала за своїми дітьми. Каюся, що пропустила весілля Аріанни та Квентіна, але весілля Тристана я нізащо не пропущу, як і народження своїх перших онуків, — зі сльозами на очах відповіла Мелларіо, а потім глянула на Еддарда. — А ви, юначе, мабуть і є моїм зятем, лордом Еддардом із дому Карстарк? Визнаю, моя донька обрала найкращу партію після черги із капшивих та хворих стариганів, яких пропонував їй Доран.

— Так, я Еддард Карстарк, і я радий нарешті познайомитися з вами, принцесо Мелларіо. Тепер я розумію, у кого моя дружина вдалася вродою, — шанобливо поцілував їй руку північанин.

— У вас дуже незвичний акцент, але у ньому є свій шарм. Розумію, чому Ешарі Дейн так сподобався ваш тезка.

— То плітки, які розпускали пралі та покоївки у Вінтерфелі правдиві? Лорд Старк дійсно забув про свою честь із сестрою Артура Дейна? — округлив очі Еддард.

— Я там не була, але Елія була, і могла б підтвердити. А зараз і її, і її подруги нема серед живих. Життя іноді дуже коротке і дуже жорстоке…

Доран уже було розтулив рота щоб заперечити, але у покої вбіг сер Деймон і сповістив:

— Принцеса народила! Двійню — хлопчика і дівчинку!

Еддард відчув, як його серце запурхало в грудях від радості. Син і донька, плоди його почуттів до Аріанни. Коли він глянув на тестя і тещу, то побачив, як з їхніх очей течуть сльози радості, а на обличчях застигли посмішки.

— Я почуваюся… таким старим… — меланхолійно мовив принц.

— А я навпаки, молодою, — шморгнула носом Мелларіо. — Я така щаслива, що моя Арі знайшла кохання і тепер має родину. Це мені нагадує про те, як ми з тобою були молоді. Пам’ятаєш ті часи? Як ми зустрілися у Норвосі?

— Ти тоді відправила Готу, щоб спитав, хто це такий пишний та яскравий витріщається на тебе. — Принц підняв тремтячу руку, щоб узятися за руку дружини. — Зараз я повна протилежність цього.

— У Норвосі кажуть, що якщо душа молода, то байдуже на старе кволе тіло. — Мелларіо нахилилась до його обличчя, щоб поцілувати у вкриту сивою щетиною щоку. — А зараз ходімо до нашої доньки, познайомимося з онуками…

___

Аріанна важко дихала, її лоб вкрився рясним потом, а сама вона перебувала у якомусь трансі. Еддард на початку був тут, тримав її за руку, і здавалося хвилювався ще більше, ніж вона. Коли зрештою повитуха за підтримки Тієни та мейстера вигнала його з кімнати, її найкраща подруга взяла її руку, і допомагала привести на цей світ їхніх з Едом дітей. Сказати, що біль був нестерпним — це нічого не сказати. Однак вона розуміла, що без цього на жаль не обійтися, тому старалася побороти свій страх смерті у пологовому ліжку. Та на щастя, усе пройшло відносно гладко попри всі її побоювання.

І ось Тієна з повитухою піднесли її дітей. Двох маленьких янголят, що роздивлялися новий для себе світ своїми милими очима. Вона майже не чула слів «це хлопчик» і «це дівчинка», коли їх клали поруч із нею, щоб вона взяла їх на руки. Обоє отримали її оливкову шкіру, але на півтону світлішу, на голівках вихрилося чорне волоссячко, а от їх очі були не золотими, а сталево-сірими. Та дещо інше цікавило її понад усе на світі.

— Хто з них перший? — запитала вона у кузини.

— Я не зовсім розумію питання, — відповіла Тієна зі здивуванням у голосі.

— Хто вийшов із мене швидше: син чи донька? — повторила вона.

— Син, — відповів замість Тієни мейстер.

— Точно?

— Я можу підтвердити, — приєдналась повитуха. — Я прийняла їх обох на світ, і запевняю вас, принцесо.

— А чому ти запитуєш? — поцікавилась Тієнна.

— Тому що у нас право абсолютного первородства, і якщо народжуються близнюки, номінально старшим є той, хто народився першим.

— Здається, я зрозуміла хід твоїх думок, — лукаво усміхнулась байстрючка.

— Ви вже обрали їм імена? — поцікавився Калеот.

— О так, — усміхнулась принцеса, після чого взяла на руки хлопчика. — Але без їхнього батька я не оголошу їх.

І ніби нагадуючи приказку «про вовка промовка» у кімнату увійшли Еддард, її батько і…

— Мамо… я сплю? Чи у мене видіння після стресу?

— Я тут, моя дівчинко. — Мелларіо підбігла до неї щоб обійняти. — О боги, яка ж ти красива. Ще красивіша, ніж була до мого від’їзду.

— Це мабуть найщасливіший день мого життя, — мрійливо промовила Аріанна. — Я стала матір’ю і моя матір повернулась. Ти надовго?

— Сподіваюсь, що назавжди. Твоєму батькові потрібна допомога, враховуючи його фізичний стан. Ми нарешті помирились з ним.

— І я дуже щасливий, що побачив своїх онуків, — приєднався Доран. — Ти уже обрала для них імена?

— О так, — усміхнулась Аріанна, після чого взяла на руки сина. — Його звуть Німрод. — Еддард із радістю підійшов до неї і взяв сина на руки, а їй передали дівчинку. — А її — Шадія. Я прочитала колись, що це було одне з королівських імен ройнарів і означало «та, що веде до води». Я хотіла, щоб у моїх дітей були їхні власні, унікальні імена, а не на честь когось, хто колись прославився, і разом з цим іменем на їх плечі падав тягар очікувань чогось надзвичайного.

— Гарні імена, — мовив на це Доран. — Але тепер питання: хто буде спадкоємцем Дорну?

— Німрод, — коротко відповіла Аріанна. — Він народився швидше і формально старший. Я навчу його усьому, щоб він став хорошим принцом.

— А я допомагатиму їй у цьому. Хоча мої діти дорнійці, та крапелька честі Півночі їм не зашкодить, — приєднався Еддард до дружини.

— А що буде з Шадією? — поцікавилась Мелларіо.

— Вона стане наступною королевою, — коротко відповіла принцеса.

— Ти віддаси її Ланністерам?!

— Ніхто не віддасть її Ланістерам, люба, — простягнув руку Доран. — Бо коли їй виповниться шістнадцять, Ланістери заледве зможуть зберігати лояльність своїх підданих на Західних землях.

— Але хто буде її майбутнім чоловіком?

— Син тих, хто повернуть собі трон так само, як їх предки здобули його для себе. З вогнем і кров’ю, — відповіла на це Аріанна. — Тебе довго не було в Дорні, тому в нас є багато чого тобі розповісти. А почнемо ми з Дня, коли зів’яли усмішки…

Chapter Text

XXXV

Драґонстоун

Сер Девос дивився на те, як розважаються діти. Його син Деван встиг подружитися з Ширін Баратеон ще до його «поїздки» у Стормс-Енд. А тепер у компанії Едріка Шторма, незаконного сина Роберта Баратеона від Делейни Флорент, їхня компанія стала ще більше шумною, ніж до того. Щоправда, дехто інша не брала участі у їхніх розвагах. Принцеса Мірселла не дуже охоче спілкувалася з кузиною та братом. Вплив Серсеї Ланністер на її виховання був аж надто великим, чого старий моряк не міг не відзначити. Але напевно з часом Ширін зможе долучити її до їх гурту, що явно піде принцесі на користь.

— Батьку, тебе викликає лорд Стенніс. Є важлива розмова, — почувся з-за спини голос Дейла.

— Уже іду, сину. — Девос розвернувся і рушив до свого сюзерена. Увійшовши до його солярію, лицар глянув на Стенніса… і не розібрав нічого, оскільки Стенніс Баратеон весь час ходив із понурим обличчям і ніколи не усміхався, тому ніхто ніколи не розумів, у якому лорд Драґонстоуну настрої.

— Дякую, сер Дейл, можете йти. — Стенніс кинув погляд на молодшого Сіворта і той вийшов. — Девосе, у мене не дуже добрі новини з Ессоса. Буквально щойно прийшов лист. Глянь.

— При всій повазі, мілорде, та я не вмію читати, — винувато опустив очі контрабандист.

— А мав би. Тоді я зачитаю. «Брату Узурпатора, Я, Ейгон з дому Таргарієн, Шостий Свого Імені, Законний Король Андалів, Ройнарів і Перших Людей, закликаю вас, лорде Стенніс з дому Баратеон, залишити родинний замок моїх предків і присягнути мені на вірність. Ваш псевдо-племінник мертвий, а той, кого назвали королем, не має жодних прав на без того вкрадений у мене трон. Якщо проявите розважливість і виконаєте умови — будете помилувані і отримаєте назад Стормс-Енд. Якщо ні — я візьму замок штурмом, а ваша голова вирушить у Королівську Гавань разом з головою Джоффрі. Даю три дні на роздуми після отримання листа. Якщо не отримаю відповіді у визначений час — замість мене заговорить зброя. А зброї у мене вдосталь. З повагою, Ейгон VI Таргарієн, Законний Король Андалів, Ройнарів і Перших Людей». Що скажеш на це?

— А що тут іще сказати? Я бачу, що наш друг — прийомний син лорда Старка, кидає нам виклик. Можливо знайшов якийсь спосіб збільшити своїх драконів до тих розмірів, якими можна було б нас полякати, і тепер погрожує.

— Я спочатку теж так подумав, але потім засумнівався. По-перше, лорд Старк повідомив мені, що Джон та Дейенеріс зараз у Валірії, але навіть якщо гіпотетично вони вже могли звідти відпливти, то їм не сюди, а в Бухту Работорговців. А шлях туди і звідти довгий, і це я не врахував часу на збір та спорядження армій. Тому висновок — або хтось видає себе за Таргарієна, або у Безумця чи Рейгара були позашлюбні діти.

— Але мілорде, Джон Сноу і є позашлюбним сином Рейгара від Ліанни Старк…

— По-перше, я не враховував Джона Сноу, а по-друге, Джон Сноу, точніше Ейгон Таргарієн, позашлюбний з натяжкою, оскільки Верховний Септон розірвав шлюб принца з Елією Мартелл за взаємною згодою обох. Тому твій коментар трохи невпопад.

— Можливо нам слід опитати когось із мейстерів? Принц чи король могли мати романи на стороні, які закінчилися небажаною вагітністю, і мейстер у таких випадках особа першої необхідності.

— Навряд чи. Я допитав і Кресена, і Пайсела після завершення війни. Ейрис мав декількох фавориток, та мейстер Пайсел запевнив, що жодна з них не народила королівського байстрюка. Кресен повідомив, що Елія та Рейгар не зраджували один одному, а отже й дітей немає. Замкнене коло.

— То виходить, що це просто самозванець?

— Виходить що так.

— Мілорде, до вас мейстер Пілос, — почувся з-за дверей голос вартового.

— Впустіть.

Молодший мейстер енергійно увійшов до солярію, після чого заговорив.

— Мілорде, нещодавно один з фактотумів Саладора Саана повідомив мені дещо. «Золоті Мечі» покинули околиці Волон-Териса і рушили до Волантиса. Там вони придбали чималий флот, третину з якого становлять канонірки, і рушили на захід. Ймовірно, їхня ціль — Вестерос.

— Що Саан думає робити? — запитав Стенніс.

— Поки що зайняв вичікувальну позицію. Він не знає, хто це.

— А цей фактотум не згадував про драконів чи лютововків?

— Ні, але я почув одне забуте ім’я. Джон Конінгтон.

Стенніс і Девос здивовано перезирнулися.

— Неможливо. Джон Конінгтон давно спився після того, як «Золоті Мечі» прогнали його з ганьбою. Варіс нам про це розповідав ще років дванадцять тому назад, — здивовано мовив Стенніс.

— Не знаю, що там казав лорд Варіс, але фактотум казав геть протилежне звітам Павука. Та річ не в цьому. Цей же фактотум згадував про те, що з Конінгтоном прибув такий собі Гриф-Молодший, або ж, як він представився Безпритульному Гаррі Стрикленду, Ейгон Таргарієн. Згадував, що Варіс врятував його від загибелі, купивши у якогось пияка із Засцяного Кута Королівської Гавані за пляшку арборського золотого немовля, а принца передав Конінгтону. І зараз цей буцімто врятований принц іде повернути собі вкрадений трон.

— Маячня. Не скажу, що я знав покійну принцесу-консорта, та я знаю, що таке материнський інстинкт. Якби Елія Мартелл бажала врятувати спадкоємців Рейгара, то вивела б таємно і Рейніс. І чорт, її було б леше вивести, адже вона була старшою і розуміла б, що як сказали мовчати як миша під віником, то значить мовчати. І її підмінити було б легше, адже смаглявих темноволосих дівчаток у нетрях столиці хоч греблю гати. Напишете цьому Ейгону, що історія його порятунку вражає, тільки якщо це правда, то де сестру загубив? А тепер… дещо в цій історії надто часто мелькає. Конінгтон служив у «Золотих Мечах», тепер буцімто вийшов із загулу і разом із «Золотими Мечами» іде на Вестерос… Холера. Жоден поважаючий себе Таргарієн не водиться із «Золотими Мечами», а «Золоті Мечі» не водяться з Таргарієнами. Вони усю свою історію якщо й ставали на бік якогось дому, то тільки одного. Блекфайрів. Тільки цікаво, звідки взявся ще один Блекфайр, якщо Мейліса Жахливого вбив сер Баристан, а дітей він не залишив?

— Ви знаєте, мілорде, Мейліс і справді не лишив нащадків. Але якщо спадкоємців по мечу не лишилося, слід глянути на веретено, — підказав Пілос.

— Веретено кажете, — відзначив Стенніс. — А тут нас і підвела пильність. Скажу Варісу, що він занадто швидко розслабився. Та поки що тут усе занадто туманно. Треба дізнатися, хто із багатіїв у Вільних Містах одружувався із жінкою таргарієнської зовнішності. Мейстере, напишіть фактотумам, щоб усе перенишпорили, і повідомте прапорних, щоб відсилали флот сюди. Час нам готуватися до оборони. Негайно!

— Виконую. — Мейстер вклонився і вибіг із солярію. Стенніс же глянув на контрабандиста.

— Мілорде, я вам потрібен? — запитав Девос.

— Так. Завтра вночі вивезеш мою дружину, а разом з нею Мірселлу, Ширін та Едріка у безпечне місце.

— Знову переправляти контрабандою людей?

— Доведеться. Вези їх у Ґалтаун, а звідти — у Рунстоун. Я повідомлю лорда Ройса про твій приїзд.

— А ви?

— Я відповідальний за безпеку цього замку і Королівської Гавані в цілому. Очолю оборону острова від самозванця.

— Це небезпечно, сер. Ви можете загинути. Ми навіть не знаємо, скільки ворогів проти нас.

— Я солдат, друже. Я брав цей замок у кінці Повстання, і очолював штурм Пайка, мені не звикати. А тепер іди, наказуй своїм хлопцям готувати корабель.

— Як накажете, мілорде…

___

Гайґарден

— Ще раз, лорде Г’юетт, і розбірливіше! — підняв очі Мейс Тірел на Гемфрі Г’юетта, що тремтів як осиковий листок перед своїм сюзереном.

— Мілорде, це були залізороджені. Вони вигулькнули з туману і раптово атакували нас. І… їх було так багато, що наш гарнізон у порівнянні з ними як купка розбійників перед армією. Один з моїх солдатів нарахував під три сотні кораблів, а на флагмані був новий прапор. Не кракен, а червоне око під короною та двома воронами. А билися вони як демони, на одного вбитого залізородженого десятеро моїх. Я дивом вибрався, а дружину і доньок врятувати не встиг. Допоможіть, мілорде, попросіть своїх союзників розібратися з ворогом, — відповів тремтячим голосом лорд Г’юетт.

Сидячий поруч із братом Гарланом Вілас замислився над словами лорда Гемфрі. Залізороджені напали на Щитові острови і захопили їх, а отже захід Розлогу тепер вразливий до морських атак. Перші замки, що стоять у ворогів на шляху, це Старий Дуб, Ясноводна Твердиня та Чорна Корона. А ще Староміст — головний порт усього Розлогу. Якщо пірати нипатимуть акваторією довкола нього, це може завдати серйозного удару по торгівлі. Варто розібратися з ними якомога швидше, поки не пізно.

— А ви не брешете щодо кількості ворогів, лорде Гемфрі? — поцікавився Гарлан.

— Якби їх було менше, то скоріше за все я б прислав ворона із повідомленням про перемогу. І повірте мені, я ще легко відбувся. Замок лорда Честера спалили, а лорда Серрі втопили у морі. Зі мною солдати із решти островів, і вони брехати не стануть.

— А що це за прапор у них такий? У Ґрейджоїв на прапорах кракен, а не червоне око, — здивувався лорд Тірел.

— Це прапор вигнанця, — відповів на це Вілас. — На грот-щоглі «Тиші», якою командував Юрон Ґрейджой, вивішували його особистий прапор з червоним оком. Схоже, що це він став новим очільником Островів, і тепер вирішив тероризувати нас.

— Ненадовго, — продовжив Горас Редвин. — Мілорде, я тут від імені батька, тому скажу прямо: накажіть, і флот Арбору викине ворога із наших територій.

— Я не можу цього зараз робити, бо не володію всією інформацією, — відповів Мейс. — Я не маю жодного підтвердження про напади на материкову частину моїх володінь, а штурмувати форти на островах і без того важко. До того ж, флот твого батька розкиданий по всьому Літньому та Вузькому морю, і щоб зібрати їх усіх знадобиться багато часу. Тому даруйте, лорде Гемфрі, але наразі я нічим не можу допомогти.

Лорд Г’юетт хотів було розтулити рота щоб заперечити, але розумів, що з цього не вийде нічого. І поки він думав розкланятись, у зал вбіг захеканий гонець із зображеними на камзолі дубовими листками Окгартів. Судячи з вигляду, чоловік дуже поспішав і причина була дуже терміновою.

— Мілорде! Термінове повідомлення від лорда Окгарта! Залізороджені атакували прибережні селища.

— Скільки їх? — запитав лорд Тірел.

— Багато. На прапорах чорні коси і червоне око під короною.

— Знову це червоне око? Отже ви не дурили нас, лорде Гемфрі, — важко зітхнув лорд Тірел. — Старий Дуб не постраждав?

— Ні, але облога неминуча. Лорд уже скликає воїнів та збирає припаси по селах. Битва неминуча, але нас замало. Потрібна підмога.

— І допомога прийде. Мейстере Ломіс, негайно пошліть лорду Ровану листа з наказом прийти на допомогу лорду Окгарту. Гарлане, збирай наших людей та вирушай до Сидрголу. Там об’єднайся з лордом Тарлі і готуйся до можливого нападу на Староміст.

— Так, батьку, — відповів Гарлан.

— Я ж надішлю повідомлення лорду Старку і лорду Таллі — вони також можуть потрапити під роздачу. Та й принц Доран нехай готує своїх людей — раптом доведеться просити у них допомоги. Наразі усі вільні.

Вілас вийшов із нарадчої зали та рушив до своїх покоїв, де на нього чекала дружина. Він все ще згадував, як Вайман Мандерлі дякував його батькові та бабусі за надану честь і весь час говорив, що нарешті між Мандерлі та Гайґарденом закопано сокиру війни і їх доми знову об’єдналися. Вайнафрід виявилась такою ж розумною, як його бабуся, і галантною, як Санса. За більш ніж півроку в шлюбі їх стосунки переросли із взаємоповаги у дещо більше. Можливо навіть у взаємну любов. Його молодший брат Гарлан одружився з Ліонеттою Фосовей значно раніше, але тільки два місяці тому поділився з усіма чудовою новиною про вагітність дружини. Вілас трохи заздрив брату, але знав, що усьому свій час. Навіть якщо його діти народяться на рік-два пізніше, ніж Гарланові, все одно вони будуть наступними лордами Гайґардену.

І ось так задумавшись, Вілас зайшов до своїх покоїв, де знайшов Вайнафрід у компанії його матері та бабусі. Поруч сидів мейстер Ломіс та щось пояснював його дружині, на що мати мовчки кивала головою, а бабуся давала деякі коментарі.

— Я б не рекомендував вам, леді Вайнафрід, багато солоної їжі. Сіль занадто затримує воду в організмі, а у вашому положенні важливо, щоб організм добре очищався від надлишкової води та розчинених у ній солей, — саме радив їй мейстер, коли Вілас зайшов до середини.

— У якому положенні? Чого я не знаю? — насторожився Вілас.

— Ох, любий, — усміхнулась Вайнафрід. — Я кілька тижнів не була впевнена, але порадившись з твоїми матір’ю та бабусею і оглянувшись у мейстера Ломіса я тепер впевнена цілком і повністю. Я вагітна.

Вілас відчув, як його серце забилося частіше. У нього буде дитина. Майже одночасно із Гарланом. Як же це тішило. Від щастя він широко усміхнувся, але нічого не говорив, а просто стояв на місці.

— О, тепер ти викапаний дід, коли дізнався, що я ношу твого батька, — вколола його бабуся, на що усі присутні розсміялися.

— Бабусю, я просто думаю, що сказати, — зашарівся чоловік, після чого обійняв дружину. — Я дуже щасливий, кохана. Мій батько буде дуже щасливий, що і від нас матиме онуків.

— І мій дідусь теж радітиме, що стане прадідом, — усміхнулась вона. — Мейстере, відішліть ворона у Білу Гавань.

— Уже роблю, міледі. Якщо буду потрібен — я у своїй башточці. — Мейстер вклонився і покинув покої.

— Ну що скажеш, бабусю? Нам досі потрібен Старк? — пожартував Вілас.

— Мені подобалась ідея одружити тебе із Сансою, та зараз пізно плакати над розлитим молоком. Все-таки ми уклали союз із Старками через шлюб твоєї сестри з Роббом Старком. І якби Тайвін Ланістер не пхав нам палиці в колеса, ти б досі був лише зарученим, а зараз чекаєш дитину.

— Обов’язково подякую Тайвіну Ланістеру за це, коли королева Дейенеріс судитиме його за всі злочини проти дому Таргарієн, — пожартував Вілас.

— Тайвін Ланістер скоріше кинеться на меч, ніж дасть себе судити, але жарт зараховую, — усміхнулась Королева Шипів. — Гаразд, залишимо вас самих. Насолоджуйтесь своїм щастям.

— Побачимось на обіді, мамо. — Вілас задоволено усміхнувся і міцніше пригорнув до грудей дружину…

___

Валірія

Коли Джендрі, Арія та Векс вибігли на площу перед палацом Сенату, над місцем уже кружляли шість величезних драконів. Такого давно ніхто не бачив. Величезні звірі завбільшки у… триста? Чотириста футів? Розміри немислимі. Як таке могло існувати? Магія. Тільки так це можна пояснити. Джон, Дейенеріс, сер Артур і сер Баристан, принц Оберін, Обара, Німерія і Сарелла, архімейстер, Арія, Джендрі та Векс вибалушили очі і дивувалися тому, як можуть вирости дракони за лічені години. І тільки таємничий старець дивився на це, як на щось буденне.

— Магія повернулась, — мовив старець. — Ваші дракони лише своїм народженням повернули велику частку магії у цей світ. Та ритуал їхнього дорослішання у Чотирнадцятьох Вогнях повернув її остаточно.

— І що далі? — запитав Джон.

— Вони мають обрати собі вершників, мій королю. Дракони відчувають кров драконів і взивають до неї. Навіть якщо ця кров сильно розбавлена іншою, — з останніми словами старець таємничо глянув на Джендрі, Німерію та Оберіна. — Якщо ти достойний, то навіть крапля крові дракона зробить тебе вершником. Зазирніть в себе, відчуйте поклик дракона. Дозвольте їм створити зв'язок з вами. Тільки так ви зможете не згоріти у драконовому вогні.

Джон та Дейенеріс так і зробили. Вони відчули силу вогню, що видихали дракони, і простягнули руки вперед. І ось Дейенеріс побачила у своїй голові великого чорного дракона з червоними шипами на спині, який склав крила, сів на землю і торкнувся мордою її руки. І коли вона розплющила очі, то побачила, як Балеріон спускається на землю, а сівши торкнувся до неї своєю мордою. Те саме сталося і з Джоном, тільки до нього сів Вермітор. Величезний бронзово-зелений дракон навіть здавався приязнішим до господаря. Джон аж розреготався, коли дракон облизав його своїм широким язиком, і цей сміх поширився на інших.

— Ви також зробіть це. — Старий знову обернувся до Німерії, Оберіна та Джендрі.

— Але чому? Ми не маємо в собі валірійської крові, хоча я з Нім і походимо від Таргарієнів, — відповів на це Оберін.

— Ви усі достойні. Навіть ти, Джендрі, сину Роберта Баратеона, онука Ормунда і Рейли, у чиїх жилах текла кров драконів та королів перших людей. Зробіть це.

Усі троє перезирнулися і зробили те, що сказав старець. Спершу нічого не відбувалося, та потім…

Першою це відчула Німерія. До неї раптом спустився кремово-золотий Тессаріон і приязно нахилив свою шию. Приблизно те саме зробив Караксес, приязно загарчавши до Оберіна. Джендрі довго зосереджувався, уявляв собі, як він кує валірійську сталь, а дракон дихає вогнем на чан з розплавленою сумішшю заліза і драконового скла, щоб підтримувати належну температуру. І ось він побачив бронзово-бурого дракона, що опускався до нього. Як? Так, він був сином дому валірійської крові, та все одно не вважав себе достойним цього.

«Здоров, людино! Я — Мелеїс, і я обираю тебе. Ти пахнеш вогнем, та не так як keppa і muňa. Я бачу, як ти хочеш відродити сталь, яку кували з допомогою моїх предків. Я допоможу тобі, лише впусти мене у свій розум», — почув у голові Джендрі.

— Е-е-е-е, ви теж це чуєте? — обернувся Джендрі до Оберіна й Німерії.

— Чуємо що? — запитала Німерія.

— Ну як що, дракон вам в думки заліз?

— Тільки не кажи, що ти… о щоб я Серсею Ланістер трахнув! — заволав Оберін, побачивши, як бронзово-бурий дракон опустився до хлопця і притулився до його долоні. Джендрі був не менш збентежений, ніж всі інші.

— Очманіти! Я не думав, що кров Роберта усе ще вважається достойною, — здивовано мовив Оберін.

— Отже боги не карають дітей за гріхи батьків, — мовив на те старець. — П’ятеро з шести драконів обрали собі вершників. Шкода, що серед вас нема ще одного, хто гідний, проте я певен, що Сонарес обере собі вершника по поверненні на кораблі. А зараз, королю, ходімо зі мною. Є дещо, що ви повинні зробити, перш ніж пливти на схід.

— Куди? Що я маю зробити? — запитав Джон.

— Ідіть за мною, і побачите. І ви, королево, також.

Джон та Дені рушили вслід за старим мудрецем. Він провів їх до іншої великої будівлі, біля якої стояла величезна статуя дивної тварини із крилами та великими очима. Підійшовши ближче, Джон побачив, що це сова, і не зміг зрозуміти, що це означає. На щастя, старий пояснив йому, що сова була символом мудрості, і цим позначали місця, де здобували освіту вільні громадяни Валірії. А це місце було головним у освітній ієрархії, як Цитадель у Вестеросі. За цими розмовами, усі троє спустилися вниз, до залу з мармуровими статуями драконів та великим басейном по центру. Старий провів їх до басейну, і зосередившись на ньому заговорив:

— Це — Жива Вода Знань. Той, хто зробить хоч ковток, отримає знання про безліч речей, починаючи з усіх відомих мов і закінчуючи найменшими частинками всього живого і неживого. За весь час існування цього джерела тільки шістдесят чотири людини змогли з нього випити і не збожеволіти, бо знання не лише великий дар, але й важкий тягар. Якщо твій дух достатньо сильний, то зробивши ковток ти станеш мудрим та могутнім, а якщо слабкий — твій розум розкладеться і ти будеш приреченим на повільну смерть.

— Якщо вона така небезпечна, для чого мені її пити? — запитав Джон.

— Не тільки ви повинні її випити, але й королева. Ви стали на найважчу з усіх стежок, якими йшли ваші предки. Ви — Принц і Принцеса, що були обіцяні, ті, хто здолає білих блукачів та захистить людей від нової Довгої Ночі, і для цього ви повинні мати ясний розум, щоб приймати правильні рішення. Зробіть ковток, і отримаєте велику силу, яка для вас необхідна.

— Я зроблю це, але не королева, — відповів Джон.

— Ні, я теж її вип’ю. Ми обоє мусимо! — запротестувала Дені.

— Ти вагітна! Я ще розумію, якби не була, та у тобі наша дитина! Невідомо як ця вода подіє на неї.

— Організм матері та її дитини — одне ціле. Що буде з матір’ю, те й буде з дитиною, — втрутився старий. — Я впевнений, що з королевою та вашою дитиною все буде гаразд. Декілька розумних жінок будучи на ранніх стадіях приймали Воду і народжували здорових і розумних не по роках дітей. Усе що вам треба — це зосередитися на тому, хто ви, і яка ваша мета у цьому житті. А зараз пийте. — Мудрець узяв в руки два срібні келихи, зачерпнув у них Води, і дав Джону та Дейенеріс. Обоє прийняли напій, і глянули один на одного.

— За нас? — поцікавився Джон.

— За нас і нашу родину. — Підняла келих Дені. Цокнувшись, обоє одночасно випили Воду одним ковтком.

А потім настала суцільна темрява…

Chapter Text

XXXVI

Валірія

POV Джон

Він не бачив і не чув нічого. Перед ним була суцільна темрява, а суцільна тиша різала його слух. Аж раптом він побачив спалахи. Дивні спалахи, схожі на феєрверки чи вогонь. Тоді перед ним постала земля. Порожня, без людей чи тварин. І як тільки він подумав про це, почулося ревіння звірів, і ось виповз здоровенний ведмідь, але поранений в бік. Вслід за ним вистрибнув величезний вовк. Лютововк, як зрозумів Джон. Його очі були покриті більмами, але він якимось чином знав, за ким женеться. І тільки потім Джон побачив за спиною велике біле дерево з криваво-червоним листям і розлюченим ликом на стовбурі. Здавалося, цей лик стежить за ним і тваринами, що боролися. Врешті лютововк перегриз горлянку ведмедеві, після чого більма з його очей зникли, а райдужка стала жовтою.

Потім ніби минуло кілька століть. Перед Джоном знову постало чар-дерево, та інші дерева були поламані або вирвані з корінням. Величезна істота з товстим покритим густою шерстю тулубом та крихітною головою рвалася до чар-дерева, а менші істоти з зелено-бурою шкірою сипали в нього крихітними стрілами з чорними наконечниками. Велетня це тільки дратувало, та раптом з-за дерев вистрибнуло п'ять лютововків та один величезний лось, які спільними зусиллями повалили його на землю, і врешті велетень сконав. Колись Стара Нен розповідала йому про війни Дітей Лісу та велетнів, і схоже він побачив одну з них.

Потім він побачив іншу сцену. Армія трупів, ведена істотою, схожою на дуже бліду людину із сапфірово-синіми очима із крижаним мечем в руці безжально нищила людей, одягнених в хутра і бронзові обладунки. Людська зброя не брала мерців, а від контакту з мечем тієї істоти взагалі розсипалась на дрібні уламки. І коли останній воїн-людина впав, істота переможно підняла руки, і усі хто поліг піднялися, тепер уже як його маріонетки з такими самими блакитними очима. Чомусь Джон знав, що ця істота — Чужий. І коли він про це подумав, армія мертвих кинулась на чар-дерево, що мовчки спостерігало за всіма подіями.

А далі події змінювалися стрімко, ніби дні перейшли в години, а години — в секунди. Джон бачив, як армія людей на чолі з воїнами, що тримали палаючі багряним полум'ям мечі, нищила армію мертвих, а їхній ватаг пробивався через Чужих, поки не вразив своїм мечем їхнього… короля? Старий згадував про Великого Чужого, істоту, абсолютно протилежну людині. А воїн з сяючим мечем спершу зняв ворожу голову, а потім розсік опоненту груди і вирвав його крижане серце. Решта розбитої армії кинулась тікати далеко на північ. А люди, що йшли за воїном, впали перед ним на коліна з криками «Слава Азору Ахаю!», «Слава Королю Геркуну!», «Слава Брандону Перевертню!». А до воїна, одягненого у плащ з вовчого хутра, підійшов величезний, завбільшки з бугая, лютововк і протяжно завив.

Потім він бачив того ж Брандона, тільки тепер він лежав під величезним дубом із закоченими очима, а навпроти нього ходили велетні з такими ж білими очима і тягали звідусіль лід, каміння та деревину. Поруч на підвищенні стояла залізна скриня, від якої віяло холодом, і Джон зрозумів, що це будується Стіна, а в її фундаменті стоїть серце Великого Чужого. Згодом картина змінилася, і ось перед ним у місячну ніч чоловік у чорному плащі Вартового насильно бере жінку, що за описом нагадує Чужого. Жінка заливається в його руках, намагається опиратися, та нічого не виходить. І тоді вона розтуляє губи і вигукує щось дивною, мов скрегіт криги, мовою. І Джон розуміє, що це прокляття на адресу того, хто насмілився зґвалтувати білого блукача. Картина знову змінюється, і ось лицар в обладунках із вовчим хутром та під прапором Старків одним ударом великого темного меча зносить голову блідому чоловіку в крижаній короні. А інший із невеликим ріжком через плече пронизує мечем із обсидіану крижану жінку з попереднього видіння. Схоже, що це падіння Короля Ночі та Мертвої Королеви, а люди, що їх здолали — Король Зими Брандон Руйнівник і Король за Стіною Джорамун Здичавілий. Ось як воно було насправді. І значить, Старий не брехав про те, як ледь не повернулася Довга Ніч.

Далі Джон бачив, як люди під прапорами з велетом, броньованим кулаком, дволезною сокирою, перехрещеними топірцями, кінською головою та сірою долонею дістають мечі і схиляють коліна перед чоловіком з сірим лютововком на прапорі і скандують «Король Півночі!». Вже в іншому видінні Старки разом з новими васалами беруть в облогу замок, стіни якого аж кишать Х-подібними хрестами з обдертими людьми. Болтони, Червоні Королі та їх замок Дредфорт. Скільки крові вони випили у Старків, перш ніж скоритися. Далі вже інший Болтон таки стає на коліна перед Старком, а потім уже вся армія Півночі нищить ворогів, що прийшли під знаменом Семикінцевої Зірки, а голови ворогів розвішує вздовж узбережжя. Це Теон Старк, Голодний Вовк, громить андальське вторгнення на Північ. Це видіння повне жорстокості та люті.

Далі вже часи Ейгонового Завоювання. Король Торен Старк стає на коліна перед Ейгоном Завойовником. Поруч від несхвалення кривить лице чоловік, схожий на Короля-на-колінах, а з його сагайдака стирчать три білі стріли. У підсвідомості Джон розуміє, що ці стріли призначалися для драконів. Краще, якщо про це знатиме тільки він.

Потім дійові особи видінь змінилися. Жорстокий чоловік із сріблястим волоссям грубо бере жінку вестероської зовнішності. Пізніше він же страчує зодчих, які завершили будівництво фортеці в Королівській Гавані. Мейгор Лютий, король, вбитий своїм же троном. Молодик із рідкими білими вусами під зеленим прапором із золотим драконом. Цей же молодик, уже весь обпечений та в оплавленому обладунку кричить не менш покаліченому дракону «Dracarys!». Дракон видихає потік золотого вогню на жінку із таким же волоссям як у Дейенеріс, та коли вогонь стихає, жінка виживає, тільки втрачає весь одяг. І тоді дракон просто нападає на неї і в один змиг ока з'їдає. Це була смерть Рейніри Таргарієн на Драґонстоуні. Джон щиро жалів її, адже вона мала посісти трон за правом. Наступне коротке видіння показує йому, як Ейгон ІІ падає мертвий, а з його рота ллється кров. Зраджений і отруєний своїми, узурпатор був повалений, а його малолітній небіж став наступним королем.

Далі видіння були про ще гірших людей. Худий, схожий на їхнього знайомого старого чоловік у лахмітті б'є себе в груди, благаючи у богів прощення гріхів. Це міг бути тільки Бейлор Блаженний, добрий але слабкодухий король, який став релігійним фанатиком, чим і погубив себе. Далі вже інший чоловік, уже явно п'яний товстун тяг до ліжка кількох дівчат, які навіть не опиралися, а тільки хихотіли. Пізніше цей же чоловік уже очевидно на смертному ложі оголошує всіх своїх шляхетних байстрюків законними. Найближче до нього стоять високий вродливий чоловік із чорним триголовим драконом на червоному тлі та альбінос із червоною плямою, що нагадує за формою крука. В обох в руках мечі, які Джон та Дені віднайшли у Червоному Храмі. Старий точно є Ейгоном IV Недостойним, а ці двоє це Деймон Блекфайр та Бринден Ріверз, королівські байстрюки. Поруч з ними стоять й інші — Ейгор Гіркий Клинок, Шайера Морська Зоря, Балеріон та Нара Отериси і ще кілька, кого він не запам'ятав. Напевно він бачить слабких і недостойних королів-Таргарієнів, бо як іще це пояснити?

Останні видіння показують йому вже зовсім нещодавні за цими мірками події. Ось хворобливий на вигляд чоловік веде до вівтаря Сімох юну дівчину із сріблястим волоссям. Там її приймає молодий, але старший за неї чоловік, сильно схожий на батька дівчини. З очей дівчини течуть сльози, і Джон готовий закластися, що це не щасливі сльози. Це шлюб Ейриса і Рейли, батьків Дейенеріс і його бабки та діда. Бо наступне видіння показує йому, як старий із довгими, схожими на кігті нігтями насильно бере вже трохи старшу жінку з попереднього видіння. Вона плаче, на її обличчі подряпини і Джон не сумнівається у тому, яка річ їх залишила. Старий лише лютує і бурчить «Ти розбудила дракона!». О боги, як це огидно. А біля дверей стоїть юний золотоволосий лицар у білому плащі і плаче від безсилля. Це хто, Джеймі Ланістер? Царевбивця? Але чому він плаче? І тільки потім він чує жіночі крики болю і благання про допомогу. Отже він плаче від безсилля, адже він клявся захищати королеву від усього, та не від короля. І ось наступне видіння, а в ньому король сидить на троні і волає «Спалити їх усіх!». Бородань у каптурі із брошкою у вигляді правої руки регоче і роздає накази іншим чоловікам у плащах. Та раптом Джеймі Ланістер спершу вбиває усіх піромантів, включно із Рукою, а потім пронизує самого Ейриса, і біжить до дверей зали. Там вбиває ще одного піроманта, а після кількох поворотів різко зупиняється, бачачи солдатів та величезного лицаря у жовтому закривавленому сюрко з собаками. Собаки… це Ґреґор Кліган, Гора-на-Коні. Схоже, що Ланістери прорвалися у Червоний Замок і напевно зараз вб'ють Елію та її дітей…

І справді, згодом Джон побачив маленьку смагляву дівчинку, яка забилась під ліжко. Аж ось грубі руки вихоплюють її з-під ліжка і перед нею постає лицар із мантикорою на сюрко. В його руках великий кривий ніж, а на його обличчі злобна посмішка. «Маленька принцеса хоче погратися!» — регоче Ейморі Лорч — «Що ж, я знайшов її, і тепер вона у моїй владі! Іди сюди, розповім казочку». Маленька Рейніс почала плакати і кликати тата. А Лорч схопив її за сукенку і пронизав своїм ножем її серце. А потім почав колоти скрізь, де тільки міг дотягнутися…

Потім його перекинуло в інше місце. Там Гора з кількома солдатами Ланністерів виламав двері і ввірвався всередину. Елія щосили притискала до грудей немовля Ейгона, який щосили верещав. «Не чіпай його! Він лише дитина! Візьми натомість мене!». А Кліган лише розреготався і прогудів: «Я маю наказ знищити поріддя дракона, та від пропозиції не відмовлюсь!» — і він видер з рук Елії хлопчика і кількома ударами об стіну розбив його голівку. А потім роздер одяг Елії, спустив штани і грубо взяв її. Елія тільки схлипувала, а коли гігант здригнувся, розливаючись у ній, він вийшов з неї, підтягнув штани, а потім схопив свій меч і одним ударом розрубав її навпіл. Ось так це сталося, і виглядало ще гірше, ніж на словах.

Але наступні видіння… не минуле. Це був Червоний Замок. Залізний Трон порожнів, та під ним стояли два інших сидіння, на яких сиділи двоє людей: темноволосий чоловік та світловолоса жінка. Жінка… мала сріблясто-золоте волосся і схоже це була Дейенеріс. А темноволосий… це був він сам. Але коли вони обоє розплющили очі, Джон здивувався. У обох були повністю фіолетові очі. Білки, тобто те, що в нормальних людей було білками очей, були бузковими, а зіниці — темними, мов аметист. А вже інше видіння показало кількох дітей із валірійською зовнішністю. То це були їх діти? Отже їм усе вдасться.

І тут в його голові залунав голос: «Це ти і твої предки! Знай про них правду і прийми себе таким, яким ти є, Дитя Льоду і Полум'я! Прийми або помри в муках!».

Саме так. Він — Джон-Ейгон із домів Старк і Таргарієн, законний король Вестеросу. А щоб керувати Вестеросом йому потрібно прокинутись…

<end POV Джон>

Коли він прокинувся, то побачив біля себе пробуджену Дейенеріс і старого. Дені трималася за голову і стогнала від болю. Старий підтримував її і щось шепотів, як зміг зрозуміти Джон, закляття від болю. І справді, згодом Дейенеріс ніби полегшало, і вона підвелася. А потім вони зазирнули один одному в очі і здивовано скрикнули.

— Джон, твої очі!

— Мої?! Ти на свої глянь!

— А що з ними?

— Вони фіолетові!

— Вони завжди були фіолетовими! Твої також фіолетові!

— В сенсі?!

— Повністю. І білки і зіниці!

— І у тебе такі ж.

— Краще глянути на них у щось, що схоже на дзеркало!

І коли вони нахилилися до води, їх враженню не було меж. Їх очі були фіолетові на бузковому. І чомусь Джон знав, що це від того, що вони випили Воду, котра, схоже, змінила їх кардинально.

— Магія. Лише магія може дати вам неосяжні знання. Та не може бути так, щоб усе було безслідним. Ваші очі — це і є відбиток Магії Знань. Я теж мав колись такі очі, та як змивається зі шкіри засмага, так і магія з часом покидає тіло людини, — промовив до них старий. — А тепер ходімо зі мною. Сам вам почути нові поради щодо ваших подальших кроків…

____

Королівський Тракт, десь на Півночі

Лорд Старк міг не любити свого брата Брандона за його шаленство і нестриманість, але саме з цього випливали менші причини цієї неприязні. Бо якби Брандон не піддався пориву люті більш ніж двадцять років тому, його брат Еддард не залишався б у Вінтерфелі на день-два, щоб після поїздки на південь їздити на північ до Стіни. За що лорд Рікард Старк так прогнівив богів? Питання беззмістовне, адже і його батько і його брат уже давно спочили у крипті, а він зараз іде додому разом із лордами Амбером та Карстарком. Леді Мормонт разом з Бендженом рушила на захід, де мала сісти на корабель до Ведмежого острова, а Бенджен мав наглянути за розселенням дикунів вздовж узбережжя. Десь у цих місцях лорд Карстарк мав би разом з Отелом Ярвіком повести ту частину людей на схід. І вже разом з самим лордом Еддардом, Великим Джоном Амбером та Кворином Напівруким ішла більша частина дикунів на чолі з Мансом, Тормундом та Сореном Щитоламом. Переговори про те, хто де поселиться і кому присягатиметься, тривали ще кілька тижнів до сьогодні. Тенни, а також нальотчики, що йшли з Альфіном Круковбивцею та Плаксієм навідріз відмовлялися схиляти коліно перед Старками та їх васалами. «Ми не схиляємо колін, особливо перед тими, хто годує ворон!» — так відповідали вожаки, яких Манс знову мусив перемагати в бою. Стир пішов назад у Долину Тенн разом зі своїми людьми, перед цим плюнувши під ноги і Мансу і лордам Півночі. На свою голову, бо через тиждень після цього до Східної-Варти-біля-моря прибилися рештки теннів, уже на чолі з новим магнаром Сігорном. Той, на відміну від батька, хотів жити більше ніж ненавидів Нічну Варту, і коли Манс та лорд Старк змусили його схилити коліно, лисий вожак так і зробив. Іще більші проблеми були з велетнями та їх мамонтами. Зовсім небагато людей знали давню мову, і ще менше велетнів знали загальну мову. Котер Пайк довго відмовлявся пропускати їх через гавань свого замку, та зрештою погодився, і тепер група з півсотні страшних істот величезними кроками ішла за своїм королем Маґом. Еддард сам не знав де їх поселити, і ще більше — як їх прогодувати і що сказати Тайвіну Ланістеру, коли Русе Болтон поскаржиться на дикунів біля своїх земель. Він зміг поспілкуватися з королем велетнів через Тормунда, який знав давню мову, і зрештою домовився, що поки вони мешкатимуть неподалік від Твердині Півночі, яку виділили Мансу за резиденцію, а вже потім буде вирішено, куди їх поселити.

Чим ближчими ставали землі Амберів, тим легше на душі було в Неда. Йому хотілося відкласти до біса усі справи, рвонути чвалом до Вінтерфелу і забрати свого онука у Робба й Маргері, щоб хоч місяць-другий провести з ним час. Присутність Лео поруч допомагала йому перебороти страх за його життя. І за життя іншого онука, Валарра. Джон, Дені… хай бережуть їх боги у Димному морі та самій Валірії. З розповідей він чув, що навіть повітря на знищеному півострові отруйне. Одна із принцес ще в часи драконів літала туди, і повернулась напівмертвою. Тільки б Джон і Дейенеріс не повторили її долю. Вони двоє і так ледь не загинули, і звістка від Ертура про той напад ледь не викликала в нього удар. А з ними ще Арія, його маленька перероджена Ліанна. Чорт, краще не думати про погане, бо так тремтітиме на кожен шорох. Краще зосередитися на супутниках, чиї розмови точно не назвеш… пристойними. Особливо розмови Тормунда з Великим Джоном.

— Отже, ти походиш від велетнів, і тому носиш на прапорі велетня у ланцюгах, так? — перепитував Тормунд у Великого Джона.

— Так, принаймні давні королі Останньої Ріки походили від них. Саме тому ми високі і сильні тілом, — вже мабуть вдвадцяте відповів лорд Амбер.

— А чому ви схилили коліно перед Старками? Ви ж були королями.

— Старки були сильнішими, хоча один воїн із Останнього Вогнища міг побити сімох-десятьох не звідти. Та ми зробили це через те, що Королі Зими пішли на союз через шлюб. Мало хто це пам'ятає, але син Амберів взяв за дружину доньку Старків. Їхній син не бажав воювати проти кузена і схилив коліно.

— Он як все у вас, південців, хитро. Щоб не битися — женитесь, ха! У Вільного Народу все не так. Ми не йдемо за сином великого воїна. Новий вождь має сам довести силу і перемогти інших претендентів. Невже вам подобається йти за малявкою, якій дід шмарклі підтирає?

— Ми не йдемо за малим Ланістером. Ми поклялися у вірності Залізному Трону, а на ньому за одинадцять років може змінитися сидяча особа, чи не так, лорде Старк? — усміхнувся Великий Джон.

— Ви ще на всю Північ це прокричіть, лорде Амбер, — відповів Еддард, — Ви поклялися, що ніхто сторонній не знатиме про наші плани. Попрошу вас дотримуватись цієї клятви.

— Ну я, наприклад, не сторонній. І Манс також, — спробував обуритися Тормунд.

— Про твій довгий язик, Тормунде, знає вся Північ, — присоромив того Манс. — Він вже хвалився вам своїм довгим членом, м'лорде?

— Чим-чим? — перепитав Еддард.

— А навіщо мені хвалитися ним перед чоловіком? — запитав Тормунд. — Я тобі що, хріносос якийсь?

— О боги. Я змушений буду взяти вас до Вінтерфелу, Тормунде, і навчити нормальних манер, — простогнав лорд Старк, явно боячись, що Рікон або Джоанна почують рудого дикуна і будуть повторювати за ним прокльони і лайки.

— Нащо? Я сорок з гаком років прожив без ваших південських штук, і ще стільки ж проживу, — відповів на це дикун.

— А якщо вас запросять у столицю і ви там почнете розкидатися такими словами? А червоніти за вас муситиму я, бо це з моєї волі Вільний Народ пройшов на південь від Стіни, — спробував відповісти Нед.

— Хріна лисого! Я не буду їздити в якесь задуп'я півдня, щоб вклонитися якомусь вельможі. Хай сам приїжджає до мене, і побачимо, хто буде червоніти.

«Як Манс його терпить?» — подумав у той момент Нед, а Тормунд вирішивши перевести розмову в попереднє русло знову повернувся до Великого Джона:

— Тормундом Велетозгубом звуть мене, і не спроста. Минулої зими я зумів вбити велетня. Хочете знати як? Зараз розповім. Як вертався з полювання, то потрапив у пургу. Мело так, що далі свого носа не бачив. Аж глип — печера. Ну, я пішов туди, а там велетка спить. А велетні, щоб ви знали, чужинців ненавидять більше ніж Чужих та їх гидку армію. Тож я знаючи, що вона як прокинеться, то голову мені відірве, взяв і розпоров їй живота. А холод був такий, що мій хрін міг перетворитися на здоровенну бурульку, і тому я заліз їй в живіт, і проспав так до весни. А прокинувся вже разом з нею, та вона прийняла мене за свою дитину і ще довго годувала своїм молоком, поки не зрозуміла, що в неї всі кишки випали, та було вже пізно. Так я вибрався на світ божий і відтоді мене так і звуть — Тормунд Велетозгуб. Та це ще так, розвага. Я за своє життя багато різного зробив. Наприклад, трахнув ведмедицю. А ще…

— Клянуся Старими Богами, Тормунде, ще хоч одна з твоїх вигадок і відправлю в ар'єргард! — заволав від люті Манс. — Я терпів це довго, ще до того як ми пішли на південь, але зараз це вже просто огидно.

— А я б хотів послухати, — лукаво усміхнувся Старк. — Історія про зарізану вами велетку цікава, та назвали вас трохи не так. Ви Тормунд Велеткозгуб, а не Велетозгуб. Забули всього одну букву, а як сенс змінився, — Манс та лорд Амбер розреготалися, а Тормунд почервонів ще більше ніж його борода.

— Зате я єдиний з усіх тут, хто насправді вбив велетня! Хтось іще вбивав велетнів? Мансе? Амбере? Може ви, лорде Старк? Ні хріна, зате я це зробив! І насрати як, адже вбивство велетня це перш за все справа розуму. Треба обрати слушну мить, і так його розпороти, щоб не зрозумів, що сталося, що я і зробив. Як хочете повийохуватись, то йдіть і спробуйте зарубати Маґа Могутнього. Або Вун-Вуна. Нумо, ви на словах такі круті перці, а на ділі — сцикуни, ха! — виголосивши цю тираду, Тормунд пришпорив коня і рушив до середини валки, де його сини охороняли вози зі старими та каліками.

— Як ви терпите його? — запитав Великий Джон у Манса. — Він купу разів пропонував моєму синові свою доньку за дружину. Я б із задоволенням, та що люди скажуть.

— Я вже звик до нього і тому не звертаю особливої уваги на ці вихваляння. А щодо шлюбу… і справді не знаю. Усе має вирішити тільки ваш син, і аж тоді нехай пробує її красти, — відповів на те Манс.

— Красти? А якщо я просто прибуду до Тормунда і скажу, що приймаю його пропозицію?

— Все одно доведеться. Це доказ того, що наречений сильний і готовий іти до кінця.

— Але краще це робити лише тоді, коли Вільний Народ зможе осісти в Дарі, — приєднався Старк. — Вас прийняли тільки Амбери, Карстарки та Мормонти, не враховуючи мене. Лорд Болтон може збунтуватися, та краще б йому цього не робити, бо він один, а Вільний Народ має підтримку двох інших великих домів, одного меншого та самого Вартового Півночі. І поки що вони лише підлеглі Нічної Варти, і якщо хтось нападе на землі Варти, це означатиме війну між ними та державою. А я цього дуже не хотів би.

— І я не хотів би. Та на всякий випадок, чи можу я просити у лордів Півночі трохи зброї та амуніції для наших людей? Я маю намір озброїти хоча б двадцять тисяч, щоб коли ми підемо на війну за Північ, не ганьбитися смаленими ратищами та кам'яними молотами.

— Не можу обіцяти таку кількість, але половина у наших зброярнях та цейхгаузах має набратися. У разі чого я найму ще ковалів і закуплю ще металу. Час зараз непевний, — відповів Старк.

— І я прийму стільки, скільки дасте. Радий мати з вами справу, м'лорде.

— Як і я з вами…

____

Королівська Гавань

Тайвін Ланістер останні тижні ходив як у воду опущений. Ні з ким не розмовляв про щось окрім обов'язків, мало їв, але частіше випивав менш розведене вино, і думав про те, чому саме його боги вирішили так покарати. Особливо в плані дітей.

Коли його кохана Джоанна народила Джеймі та Серсею, він був на Сьомому небі від щастя. Тоді він був Рукою Ейриса, свого доброго друга, і якось після святкування десятого дня народження принца Рейгара, трохи хмільний король запропонував скріпити їхню дружбу шлюбом дітей. Серсея та Рейгар, принц із срібним волоссям та леді із золотим. О, Тайвін тоді ще більше радів, але потім сталась Долина Сутінок, і все пішло шкереберть. Ейрис перестав йому довіряти і сказав, що донька слуги не варта принца. Тоді між ними сталась остання люта сварка, внаслідок якої Ланістер з люттю покинув Червоний Замок і разом з родиною вирушив назад до Скелі Кастерлі. І вже там народився Тіріон. Його наймолодший син, який попри страшну зовнішність і розгульний характер виявився кращим ніж Джеймі та Серсея. Тіріон хоча б спав з повіями. Але його улюбленці… як Серсея посміла спокушати брата і зраджувати з ним своєму чоловікові? Півбіди, якби це був якийсь купець, лицар чи малий лорд. Але рідний брат, чиїх дітей вона видала за дітей Роберта. А коли вона знову завагітніла від чоловіка, то його вбила, а потім дивним чином втратила дитину. Коли, здавалося, все пішло на краще.

А тепер ще й Тірел прислав листа із новинами про залізороджених. Клятий Юрон Ґрейджой напав на західне узбережжя Розлогу і грабує прибережні поселення. Фактотум із листом уже мчить туди, та що толку? Юрон може взяти дикий вогонь і спустити його на Ланіспорт. А тоді буде велика біда, адже біс із тими шахтами — вони б і так рано чи пізно вичерпалися б. Ланіспорт є важливим центром торгівлі й джерелом доходів для Ланістерів, і якщо пірат спалить місто, багатствам і могутності Ланістерів кінець. Ось яка вона, допомога від малого пройдисвіта Бейліша — завжди буде тільки гірше.

І до речі про Бейліша. Коли Тайвін викрив ще один спосіб відмивання грошей Мізинцем, то з ганьбою прогнав його з Малої Ради і замінив своїм братом Тайгетом. Тайгет був непоганим в обліку, і що найголовніше — абсолютно лояльним до нового короля. А Пітир раптом виплив у Орлиному Гнізді вже як новоспечений чоловік Лізи Таллі. Оце так несподіванка! Малий усе життя любив її старшу сестру, котру видали за Старка, і тут на тобі — тепер консорт регентші Долини. Самопроголошеної, бо згідно з останньою волею лорда Арріна, лордом-протектором при малолітньому Робіні був Йон Ройс, якого Ліза страшенно не любила. Та нічого, Долина є союзником Півночі, адже у спадкоємця Старка все одно тече кров Таллі, як і у Робіна. І роздор у цьому вельми ізольованому королівстві дуже й дуже не завадить.

Раптом у двері постукали, і після дозволу всередину вбіг блідий як мрець Пайсел, а разом з ним ще два молодших мейстери. В руках Грандмейстера був розпечатаний лист, а молодші несли кедрову скриньку із вирізьбленим левом на кришці. Що це могло бути?

— Мілорде, сьогодні один торговець з Волантиса прислав цього листа і цю скриню особисто вам. Я звичайно ж прочитав листа, і він… просто жахливий. Жахливіший тільки вміст скрині, — тремтячим голосом промовив Пайсел.

— Що там таке? — запитав Тайвін.

— Самі прочитайте, ось.

Тайвін розгорнув сувій, і весь світ поплив перед його очима. Ні, ні… не може бути…

Лист був скріплений печаткою із триголовим драконом Таргарієнів. А червоним як кров чорнилом було написано таке:

Зраднику із Скелі Кастерлі

Двадцять років тому, коли я був немовлям, за вашим наказом армія Західних земель вчинила грабіж у столиці. Тоді за вашим наказом два шакали , Ґреґор Кліган та Ейморі Лорч , вбили моїх матір і сестру. І тоді липовий лицар на ім'я Гора буцімто розбив мою голову об мур. Та я вижив, щоб сьогодні написати вам новину про те, що справедливість буде відновлено. Окрім цього ви наслали піратів на володіння моєї тітки, принцеси Дейенеріс Таргарієн та її чоловіка лорда Джона Фоґстарка. Ви вбили її та її сина, тож я вбив вашого онука. Вашого онука від ваших дорогоцінних близнят Джеймі та Серсеї. Я сам вчинив правосуддя, і зараз йду зробити це з вами. Я йду на вас з вогнем і кров'ю, як мої великі предки. Готуйте руки для ланцюгів і шию для плахи. Коли я візьму Драґонстоун, я вирушу на столицю, і тоді ви почуєте , як дощ сміятиметься над вашим замком.

Король Ейгон VI Таргарієн, законний Король Андалів, Ройнарів та Перших Людей.

Тайвін ще більше зблід. Маячня. Ейгон не міг вижити, адже Гора власноруч вбив його. Це самозванець. Якийсь хлопчик з борделю в Лісі, якого хтось багатий просуває на трон. Але пункт про вчинене правосуддя над його онуком… Джоффрі? Ні, не він. Бути цього не може, він же чітко сказав йому, що далі Пентоса не слід потикатися. Там пожив би в придбаному маєтку з усіма умовами і періодичною грошовою допомогою. Але що ж у цій скриньці?

І коли Тайвін відкинув віко, то жахнувся…

— Покличте Мовчазних Сестер… нехай вчинять усі обряди. І заберіть це від мене, — ледве вимовив лорд Ланістер.

І коли скриньку із засоленою головою Джоффрі винесли, Тайвін Ланістер вперше після смерті дружини гірко заплакав…

Chapter Text

XXXVII

Драґонстоун

Стенніс Баратеон був непохитним. Він витримав облогу Стормс-Енду і очолив штурм Пайка. Він мав за плечима чималий досвід командування військами та флотом. Але цей великий флот, що насувався на його резиденцію, вперше змусив його засумніватися у власній силі.

Близько сімдесяти бойових кораблів під прапорами з триголовим драконом та золотими черепами на списах йшли на швидкості атаки у напрямку до зібраного за три дні флоту з Дрифтмарку, Клешні, Естермонту, Мису Гніву та ще кількох островів у Вузькому морі. П'ятдесят кораблів під прапорами з морським коником, крабами, черепахою та чорним коронованим оленем сформували довгу оборонну лінію і готувалися відбивати напад. Так званий Ейгон VI мав перевагу в чисельності, та Стенніс виграв більше битв, ніж вихователь хлопця Джон Конінгтон. Зараз усе почнеться, і для когось закінчиться.

Першими з ворожих кораблів пішли легкі галери під косими вітрилами. Стенніс просигналив чатовим, а ті передали сигнал лорду Веларіону. Лучники на кораблях дали кілька залпів підпаленими стрілами, які продірявили вітрила ворожих кораблів і сповільнили їх. Потім тишу розірвали звуки відпущених дротяних тятив на скорпіонах, і величезні стріли знесли на ворожих кораблях щогли. Два кораблі лягли на бік. Решта відступили до загальної групи, та Стенніс знав, що це лише «проба пера», і все тільки починається.

Нової атаки не було. Лише вогняні кулі, описавши з десяток дуг, впали на кораблі оборонців. Один снаряд перелетів флот і влучив у одну із статуй драконів, навіть не пошкодивши її. Кораблі Стенніса відповіли тим же. І до залпів з кораблів приєдналися розміщені на пляжі требушети. А з ними великі балісти. І ще кілька ворожих кораблів пішли на дно або зазнали пошкоджень. І тоді авангард ворожого флоту рушив вперед.

— Дайте сигнал капітану Вотерсу, здивуємо самозванця! — віддав наказ Стенніс сигнальнику. Той підніс до губ великий горн і що було сили в легенях засурмив.

Оран Вотерс почувши звук сталевої труби наказав Конлі просигналити решті кораблів маневри. Хлопець підняв два прапорці і просигналив з «воронячого гнізда» на грот-щоглі іншим кораблям. Усі зрозуміли наказ і почали розпливалися в різні боки, формуючи коридор. І коли в той коридор запливли сім ворожих важких галер, по їхніх бортах одразу відкрили шквальний вогонь з усієї стрілецької та метальної зброї. З берега ворога зустріли розміщені там балісти і скорпіони. Бій був без шансів. Усі сім галер, що увійшли в коридор, потонули або згоріли. Вцілілих добивали лучники та арбалетники. Стенніс переможно усміхнувся — хлопчисько-самозванець і його вихователь Конінгтон зовсім не вміли командувати флотом. Тай як їм уміти, адже старший з тріском програв Битву Дзвонів військам Еддарда Старка і Гостера Таллі, а молодший, як йому доніс фактотум, п'ятнадцять років свого життя провів у селах на берегах Ройни. А Безпритульний Гаррі Стрикленд навряд чи був вмілим стратегом, якщо першими послав під вогонь важкі кораблі свого флоту. Перемога буде легкою.

Та раптом ворожі кораблі із середньої лінії випустили залп якихось дивних снарядів. Через мірський телескоп Стенніс побачив, що це було: якісь чорні металеві кулі з палаючими шнурами всередині. Що це могло бути? Дикий вогонь? Навряд, адже його секрети в більшості забрали з собою в могилу вбиті Джеймі Ланістером піроманти. Тоді що?

Відповідь прийшла несподівано, і була дуже невтішною.

Бо снаряди, влучаючи в борти його кораблів, вибухали помаранчево-червоними спалахами.

І у цей момент Стенніс наказав відступати. Бо ще не було такого корабля, який міг би опиратися Йї-Тійським пороховим бомбам…

____

Конінгтон, дивлячись у підзорну трубу, переможно усміхнувся. «Подаруночок», як назвав бомби Ейгон, подіяв бездоганно. Одразу півтора десятки ворожих кораблів вибухнули і почали йти на дно. Сили у Стенніса Баратеона були вкрай обмежені, як в принципі і у нього з Ейгоном. Єдине, що було у них — чисельна перевага. Він не схвалив використання важких галер як приманок для ворожого флоту, і після довгих дискусій було домовлено, що єдиними людьми на цих кораблях будуть тільки гребці та матроси. На щастя, Стенніс та його лорди заковтнули наживку, і після обстрілу новими бомбами вони будуть перелякані, що призведе до швидкого кидання зброї та здачі в полон.

— Стрикленде, наказуй десанту атакувати, — віддав наказ Джон.

— Усім на позиції! Шлюпки на воду! — скомандував Безпритульний підлеглим. Матроси одразу забігали по палубі, готуючи системи блоків для спуску човнів. Уперед рушили легкі скіфи, з яких лучники під командуванням Чорного Балака відкрили стрільбу по наземних позиціях Стенніса. Кілька підпалених стріл, послані літнійськими лучниками, зіпсували ворожі метальні машини. Та ворог відступав до чорних стін замку, займаючи там оборону. Конінгтон навіть з корабля бачив, як ворон готує смолу, каміння та інші небезпечні для його людей штуки. Балак і його лучники вистрелили по мурах, цілячись у обслугу, але не всі стріли вражали тих, у кого цілилися стрільці.

І ось з канонірок дали ще один залп пороховими бомбами. Гримнули вибухи, і частина оборонців разом з частинами стін полетіли вниз. Човни ж усе ближче підходили до берега.

— Не стріляти вибухівкою по замку. Мені він потрібен цілим, а не напівзруйнованим! — крикнув наказ Ейгон, сідаючи разом з Качуром у човен.

— Але як ми інакше знімемо з мурів стрільців, сер?! — запитав командир корабельної артилерії.

— У нас для цього є Балак і його лучники! Якщо хочете розлякати берегову оборону — це можна!

— Вас зрозумів, Ваша Світлосте! Цілитися у ворожі скупчення на косі! — роздав накази перекупний моряк. Обслуга одразу взялася послаблювати пружини на катапультах. Наступні залпи вдарили по березі.

Тим часом авангард на чолі з Едвіном Стронгом добивав рештки солдатів Стенніса Баратеона на березі. Вцілілі втікали до барбакану, за яким було безпечне місце і кращі позиції для оборони. Битва потроху наближалася до своєї кульмінації.

І коли Ейгон VI Таргарієн зійшов на берег з оголеним мечем та Роллі Качуром по праву руку, штурмовики із бойовим кличем підняли зброю вгору, після чого до чорних стін потяглися довгі драбини, а до брами — тарани із залізного дерева. Штурм розпочався…

____

Ейгон та Качур вже пробивалися до Кам'яного Барабану, коли на їхньому шляху став сам Стенніс Баратеон із загоном особистих охоронців. Увесь шлях від брами до найбільшої вежі замку був відносно легким. Качур і Ейгон билися пліч-о-пліч як справжні брати по зброї. Можливо, колись так само люто билися його батько принц Рейгар та сер Ертур Дейн. Обоє доповнювали один одного, і де один не встигав, підчищав другий. І ось перед ним гідний супротивник — прославлений воїн, що витримав облогу Стормс-Енду і штурмував Пайк. Юність та запал проти досвіду та зваженості.

— Стенніс Баратеон, брат того, хто вкрав мій трон! — розпочав Ейгон.

— Самозванець! — парирував Стенніс.

— Єдиний самозванець сидить зараз у Королівській Гавані і робить усе, що йому каже Тайвін Ланістер! Я — істинний син Рейгара Таргарієна та Елії Мартелл і законний король Вестеросу!

— Це тобі сказав Джон Конінгтон? Тоді запитую востаннє: де загубив сестру? Де принцеса Рейніс Таргарієн, дівчина із темним волоссям та оливковою шкірою? Принцеса Елія врятувала б вас обох.

— Мене врятував Варіс! Спадкує меч, а не веретено, і всі це знають!

— Так, але у тебе немає прав ні по тому, ні по іншому. Я не бачу в тобі жодної ройнарської риси, а отже ти не син Рейгара та Елії!

Ейгон не сказав нічого у відповідь. Він просто кинувся в бій, намагаючись дістати суперника. Стенніс вміло перехопив його удар пласким боком меча і контратакував. Лорд Драґонстоуну бився спокійно і виважено, перехоплюючи кожен удар Ейгона і відповідаючи на його невдалі атаки своїми, більш небезпечними. Ейгон спробував вразити його в напівоберті, але Баратеон розгадав його наміри, ухилився, пірнув йому попід пахву і втяв його в потилицю. На щастя для себе, Гриф-Молодший вчасно розвернувся і різким ударом заблокував атаку суперника. Але Стенніс не даремно був одним із найкращих мечників свого часу. Він знову ліниво перехопив атаку Грифа, а потім сильно натис на ефес меча, намагаючись обеззброїти суперника. І це пішло вдало, адже меч вилетів у Ейгона з руки, а Стенніс одним ударом по обличчю збив його з ніг. І ось він підійшов, притулив меч до горла суперника і спокійно мовив:

— Здавайся, і я не страчу тебе за атаку на мої суверенні землі… — а потім різко перервався, скривившись від болю. Із його стегна стирчало закривавлене лезо довгого меча. Це Качур по-зрадницьки вдарив його ззаду своїм мечем, після чого підняв Ейгона з ніг та віддав йому свій меч.

— Отже, лорде Баратеон, якими будуть умови капітуляції? — запитав хлопець у суперника.

— Удар в спину? Ось так ти виграєш битви, Ейгоне Шостий? Якщо так, то ти більший невдаха ніж твій родич Мейліс Жахливий, — з люттю прошипів Стенніс.

— Завдання Королівської Гвардії — боронити короля від усіх та усього, що загрожує його життю. Сер Роллі Дакфілд вчинив правильно.

— Ти ще гірше вибираєш собі гвардійців, ніж мій покійний брат. Сьогодні ти переміг, але це твоя перша і остання перемога. Ні Еддард Старк, ні Мейс Тірел, ні твій ймовірний дядько принц Доран Мартелл не підтримають тебе. Усі знають правду про Розграбування Королівської Гавані і долю дітей Рейгара Таргарієна. Я прийму свою долю із залізом в руках, як справжній лицар. Роби свою справу, Блекфайре.

— За твої образи я мав би вирвати тобі язика, але ти мені потрібен живим. Сер Едвін, відведіть його до Голдона, а потім у допитувальну. Решта ж можете святкувати. Сьогодні законний Принц Драґонстоуну повернувся додому, і недалеко час, коли законний Король Сімох Королівств знову сяде на Залізний Трон! Ура, товариші, ура!

— Ура! Ура! Ура! — повторили десятки горлянок перекупних мечів.

І до заходу сонця над чорними вежами замість жовто-чорних прапорів Баратеонів знову замайоріли червоно-чорні Таргарієнів…

____

Королівська Гавань, Велика Септа Бейлора

Джеймі Ланістер був сильною людиною. Він ніколи не показував своїх справжніх емоцій на публіку і довгих двадцять років грав роль байдужого зверхника, якого весь світ не обходить. А яким він був двадцять років тому? Юним зухвалим зброєносцем, якого батько приставив до самого Артура Дейна. О, це було щось неймовірне. Сер Артур був йому не просто вчителем. Якоюсь мірою він замінив йому батька, адже якщо Тайвін Ланістер тільки й товкмачив йому про цінність золота, вірність васалів і те, чого не можна робити Ланістерам, Артур Дейн навчив його головному правилу життя: будь собою, не зважай на інших, і навіть якщо досягнеш висот, завжди є простір для вдосконалення. Тоді у Гаренголі, коли вчитель поклав йому на плечі білого плаща, Джеймі був на Сьомому небі від щастя. Тоді всі аплодували йому, особливо Серсея, його люба сестра, яку він любив більше ніж слід любити сестру. Дядько Кеван і дядько Тайгет підбадьорливо кивали. Тіріона там не було, адже батько не хотів виставляти свого сина-каліку на загальний огляд усьому королівству, особливо коли поруч був Ейрис. А щодо батька… він зовсім не радів. А чому він мав радіти? Дружина померла під час пологів, Серсея не стане королевою при Рейгарі, старший син дав обітницю целібату, а спадкоємець — карлик, через якого увесь Вестерос сміється з Могутнього Лева. Чому тут ще радіти?

А солодкі мрії Джеймі розвіялись як дим. Ейрис весь час змушував його супроводжувати у Червоному Замку, навіть якщо король йшов їсти, до нужника, або у покої королеви. Королева Рейла була повною протилежністю свого чоловіка — доброю, співчутливою і розсудливою. О, як Джеймі за тих півтора року встиг її полюбити. Мабуть, Рейла Таргарієн зайняла у його серці те місце, яке належало його покійній матері леді Джоанні Ланістер. Королева завжди знаходила його у Вежі Білого Меча і підбадьорювала після того, як йому випадало чергувати біля її покоїв у ті жахливі ночі. В ночі, коли збуджений палаючими людьми Безумець грубо брав її, супроводжуючи це ударами і криками «Ти розбудила дракона!», Джеймі стояв і плакав від безсилля, адже він клявся захищати королеву від усіх та усього, крім короля. І в ніч Розграбування, коли він мовчки пронизав своїм мечем спину Ейриса, в думках він кричав «За добру королеву Рейлу!». Тільки вбивши ненависного короля, сер Джеймі Ланістер відчув певне полегшення. До цього моменту.

Коли його старший син, плід його кохання до Серсеї, вчинив насильство над Сансою Старк… Джеймі здалося, що він опинився в минулому, де Ейрис ранить своїми кігтями королеву Рейлу, а Гора-на-Коні вбиває Елію Мартелл та її дітей. Тоді він підвів Рейгара, адже вирушаючи із сером Баристаном, сером Льюїном та сером Джонотором на Тризубець, Срібний Принц так і сказав йому: «Довіряю вам свою родину, сер Джеймі. Коли ми знищимо повстанців, вона тільки збільшиться». Джеймі тоді не зрозумів, що це означає, але потім він побачив вагітну королеву. Тоді він не знав, як на це реагувати, адже ще ненароджена принцеса Дейенеріс, попри всю його любов до королеви, була плодом ґвалту. І через дев'ятнадцять років його син вчинив безчестя над її своячкою Сансою Старк. Ох, чому останнім часом донькам Старків так не щастить з кронпринцами? Рейгар Таргарієн коронував Ліанну Старк у Гаренголі, а потім викрав її і зґвалтував. Джоффрі був заручений із Сансою Старк, але приревнував її до ледве знайомого дорнійця і руками Гори ледь не забив до смерті. І в обох випадках усе скінчилося для обох принців смертю. Рейгару Роберт Баратеон розтрощив ребра на Тризубці, а Джоффрі вигнали у Ессос, де він опинився у полоні в «Золотих Мечів», а потім самозванець, що назвався Ейгоном Таргарієном, відрубав йому голову і прислав до Королівської Гавані як застереження.

Стоячи на чуванні біля голови сина, Джеймі все ще роздумував над його долею. Точніше над тим, хто такий цей Ейгон. Він пам'ятає ніч Розграбування так само, як і момент, коли Мовчазні Сестри омивали від солі й оцту голову Джоффрі. Не сказати, що він бачив, як Гора розтовк малюка об мур, але він бачив те місиво, що було маленьким принцом Ейгоном, і на рештках голови виднілися пучки світлого волосся. Усі слова претендента не мали жодного сенсу — Джеймі був поруч із Елією і ніколи не чув про якийсь план порятунку Ейгона. Більше того, принцеса-консорт любила обох своїх дітей однаково, і при нагоді врятувала б обох. Варіс… євнух був ходячою загадкою, і ніхто ніколи йому не не довіряв. Особливо Елія Мартелл. Вона зневажала його, і навіть не бажала лишатися з ним в одній кімнаті, не кажучи вже про те, щоб довірити йому життя своїх дітей. І до того ж, вивести дітей таємно не було жодної можливості — Дівосклеп, де перебували дружина і діти Рейгара, не мав жодних таємних виходів. Щоб дістатися до найближчого слід було вийти з Мейгорової Твердині, а за нею пильно стежили люди короля і його батька. І в ту фатальну ніч її вже контролювали солдати Гори та Лорча, тому Елія та її діти опинилися в пастці. Як би він не хотів, та принц Ейгон був мертвий. А той, хто зве себе ним, звичайний самозванець. У кращому випадку — хлопчик, народжений повією з Лісу, якого просуває якийсь багатій. В гіршому — втрачений з поля зору Блекфайр.

Поки він роздумував, у Септу зайшла Серсея. Вона зовсім не була схожа на себе дворічної давнини. Колись вродливе обличчя вкрили зморшки, яскраві зелені очі потемніли і почервоніли, а у золотому волоссі пролягли сиві пасма. Колись горда постава стала сутулою, а гучна хода стихла. Пухкі червоні губи зблідли, а гоноровиту усмішку замінила скорботна гримаса. Тай сам Джеймі став іншим: пиху та безтурботність замінила скорбота і спокій, раніше голене обличчя вже тиждень не бачило леза і вкрилося сіруватою щетиною, а колись довге золоте волосся він обрізав чи не до коренів. Ось такі різкі зміни були наслідками потрясінь, що впали на родину Ланістерів з того моменту, як їхній батько став Рукою короля Роберта.

— Як ти? — запитав її Джеймі.

— З чого б почати? Я втратила можливість бачити тебе поза роботою, завагітніла від ненависного чоловіка, вбила його, щоб уникнути смерті у випадку якщо дізнається, хто батько трьох старших дітей, потім втратила його дитину, а через тиждень якийсь самозванець присилає мені голову мого первістка. Як я повинна почуватися по-твоєму?

— Наче з розбігу впала в купу лайна.

— Це мало бути смішно?! — вона люто вдарила його по обличчю. — Ви, чоловіки, геть не тямите, як це боляче — втрачати дитину, яку майже рік носиш під серцем, ростиш її, вкладаєш в неї душу, а потім тобі присилають її голову! Скажи мені, чому ти не супроводжував Джофа у володіннях байстрюка і драконячої хвойди?!

— І що б це дало?! Він слухав тільки тебе, і тільки тоді, коли ти давала йому робити те, що він хоче! Як ти думаєш, якби я спробував зупинити його від насильства над дівчиною Старків, він би не зробив цього деінде?! Наприклад у Червоному Замку чи Королівському лісі?! Ти розпестила його, Серсеє, і це звело його в могилу.

— О, то на твою думку це я винна, що він загинув?!

— Як ти можеш так думати?! Його кров на руках лише того самозванця, що вбив його! Я страшенно хочу взяти голову того пройдисвіта і скупати в смолі, перш ніж насадити на списа і прикрасити нею браму Червоного Замку. Він був моїм сином, і хоча характер мав нестерпний, я любив його.

— То пообіцяй мені, що принесеш мені голову вбивці нашого сина на блюдечку. Пообіцяй мені, Джеймі, — її губи були за кілька дюймів від його.

— Обіцяю, Серсеє, обіцяю, — тихо мовив Джеймі, перш ніж пристрасно поцілувати її.

«Не варто було цього робити», — промайнуло у його голові, коли його руки почали блукати по її тілу, торкаючись тих місць, від яких Серсея збуджувалася ще більше. Особливо коли він торкався крізь одяг її грудей. Варто було йому лише раз торкнутися, як її соски твердли так, що можна було об них порізатися.

— Припини… Джеймі, не тут… нас побачать!

— Я не мав тебе клятих два роки! Ти навіть не уявляєш собі, як я хотів стати двічі Царевбивцею, коли той жирний олень тебе мацав! — він затулив їй рота поцілунком, однією рукою притиснув до себе, а іншою задер її спідниці і зірвав зі стегон білизну.

— Мені боляче! — прошипіла вона, коли він розірвав поцілунок. Але Царевбивці було байдуже. Він розвернув її до себе спиною, спер на вівтар Матері, спустив штани і одним рухом увійшов в неї. Серсея застогнала від болю, але він не звернув на це уваги. Він порав її грубо, наче хорт суку, не зважаючи на її стогони і крики. Спершу вона опиралася, намагалася хвицнути його ногою, але чим більше він входив в неї, тим менше вона чинила опір, а її стогони ставали задоволеними.

— Швидше,— шепотіла вона,— хутчіш, хутчіш, уже, уже! Джеймі, Джеймі, Джеймі! — руки її спрямовували його.— Так,— скрикнула Серсі, коли він опинився всередині. — Мій братику, любий братику, так, саме так, отак. Ти мій, і нічий інший, як і я! Так!

Вона цілувала його у вухо та гладила коротке наїжачене волосся. Джеймі загубився в її тілі. Відчував, як серце Серсеї б’ється в унісон з його власним, відчував вологу крові й сімені, коли вони злилися в одне.

Та щойно кінчили, королева сказала:

— Дай підвестися. Якщо нас отак заскочать...

Неохоче Джеймі перекотився набік і допоміг їй злізти з вівтаря. Білий мармур був у слідах крові. Джеймі витер його рукавом, а тоді нахилився підняти свічки, які перед тим скинув. На щастя, всі вони, падаючи, згасли. «Якби септа загорілася, я міг би й не помітити».

— Це було безглуздо, — Серсея розпростала сукню. — Коли батько в замку... Джеймі, мусимо бути обережні.

— Мене вже нудить від обережності. Таргарієни одружували братів із сестрами, то чого й ми так не можемо? Виходь за мене, Серсеє. Вийди перед королівством і скажи, що хочеш мене. І буде в нас своє весілля, і ми зробимо ще одного сина — замість Джоффрі.

— Не смішно, — відсторонилася вона.

— А ти чуєш, що я сміюся?

— Ти голову загубив? — роздратовано мовила вона. — Томен може трон успадкувати тільки через Роберта, і ти це знаєш.

— У нього буде Скеля Кастерлі, невже цього не досить? Нехай на троні сидить батько. А я хочу тільки тебе, — він торкнувся її щоки.

— Не... не кажи так. Ти мене лякаєш, Джеймі. Не дурій. Одне необережне слово — і ми все втратимо. А тепер я піду, а ти приведи себе в лад, бо септони щось запідозрять.

— Як ти взагалі відпросилася в батька?

— Він не тиран, щоб заборонити матері попрощатися з дитиною. Побачимося завтра, — вона поцілувала його в щоку і вийшла з Септи.

«Я геть дурію», — подумав Джеймі, поправляючи штани. «Цікаво, а що сказав би Джоффрі, якби побачив нас разом?»...

___

Валірія

Джон та Дені були цілком задоволені своїм перебуванням у Валірії. Старий після довгої розмови з драконовершниками про те, що дракони не підкоряються людям, а йдуть з ними на співпрацю, привів їх до ще одного підземелля, де був своєрідний склад. І лежало там багато чого. У десятьох великих скринях виявилися товсті книги. Це були праці усіх Чотирнадцятьох Мудреців на тему історії, географії, астрономії, математики, фізіології, медицини, права і звичайно ж Вищих Матерій. Архімейстер Марвін ледь не заплакав, побачивши стільки книг, особливо зі сфери його інтересів. Джон наказав трьом охоронцям перенести це на човни до Теона. У ще кількох скринях виявилися прекрасні коштовності з золота, срібла, валірійської сталі, рубінів, сапфірів, смарагдів та деяких рідкісних каменів, як-от аквамарин та моріон, якими Джон активно торгував до нападу Юрона Ґрейджоя. Але найбільше його вразило дещо інше: зброя. Два десятки мечів з валірійської сталі всіх відомих йому розмірів і форм; ще більше кинджалів із цього самого сплаву; три великі дволезні сокири, тридцять луків з драконячої кістки із повними сагайдаками стріл, наконечники яких були також з валірійської сталі. А ще безліч шоломів, панцирів, кольчуг та інших елементів обладунків із валірійської сталі. Та найбільше його увагу привернули величезні, явно драконячі сідла. Їх, щоправда, було тільки чотири, але старий пояснив їм, що у скринях є креслення, за якими вправні лимарі зроблять ще декілька. Також Джон знайшов два величезних панцирі, які також призначалися драконам. Він не зрозумів, для чого драконам панцирі, адже їхня луска була дуже міцною і практично непробивною. І тоді мудрець розповів йому, що дехто на Півночі знає, що біла стріла із чар-дерева здатна вбити дракона через магію, якою просякнуті білі священні дерева. Джон подякував за це старому і закликав на допомогу Артура і ще кількох охоронців, яких привів Векс. Витягши панцирі для драконів, Джон і Дейенеріс викликали подумки Балеріона і Вермітора. Коли вони приземлилися, Джон взявся вдягати на них панцирі. Спершу дракони опиралися, та коли їм показали видіння збитого дорнійцями Мераксеса чи пошматованих Мелеїс та Сонцежара, обидва дракони заспокоїлися і дали себе захистити. А от до сідел у них претензій не було, тому прикріплення їх до шипастих ший пройшло значно легше.

Теон, побачивши дорослих драконів, спочатку жахнувся, але потім заспокоївся. І після довгої розмови з Джоном про цінність вантажу просто запропонував скласти усі валірійські лати в скрині, приєднати їх до драконячих спин, і таким чином перевезти до решти кораблів. Джон поважав це доцільним, і наказав своїм людям приступати до роботи. І поки вони носили цінний вантаж, Джон вирішив поговорити із тими, хто добре пам'ятав роки правління Ейриса. Із Артуром та Баристаном.

— Сказати, що король Ейрис був безумцем — це нічого не сказати, — розпочав сер Баристан. — Я служив трьом останнім королям з династії Таргарієнів. Король Ейгон V був добрим правителем, як його дід король Дейрон. Король Джейхейрис же занадто багато покладався на традиції предків. Хоч він і королева Шейра щиро кохали один одного, та це почуття не поширилося на їхніх дітей, Ейриса і Рейлу. Ейрис замолоду був… своєрідним, але правив мудро і в ранні роки його правління королівство процвітало. Це вже пізніше сталась Долина Сутінок, від чого його розум геть потьмянів. Він посварився зі своїм другом Тайвіном Ланістером, посварився з Рейгаром, тиранив королеву Рейлу, а на додачу почав для розваги палити людей за просто так. Скажу чесно, я не дивуюся, чому назріла змова між Старками, Таллі та Аррінами, котрі бажали змінити короля, але обрали не Рейгара, а Роберта Баратеона. Думаю, вся справа у боязні того, що син успадкував батьківське божевілля.

— Але вони помилялися, — приєднався Артур. — Я служив Рейгару протягом декількох років, і скажу відверто, він мав у собі щось таємниче, але це не був садизм, як у Ейриса. Рейгар весь час їздив на руїни Саммерголу — місце свого народження — і проводячи там ночі надихався на нові пісні. А співав він прекрасно, як і грав на своїй срібнострунній лірі, та не веселих пісень. Усі його пісні навіювали скорботу за добрим королем Ейгоном, його не менш шляхетним сином принцом Дунканом Малим, принцесою Дженні із Стаоркаменів, сером Дунканом Високим, королевою Бет і усіма тими, хто загинув у тому вогні. Навіть такий цинік як Тайвін Ланістер пускав сумну сльозу, коли Рейгар співав про привидів, що танцюють із Дженні на замшілих руїнах, не кажучи вже про знатних дам і молодих лордів. Його талант певною мірою мав крихту безумства, як і те захоплення пророцтвом лісової відьми. Коли я запитав його, навіщо нам вивозити твою матір у Дорн, він відповів, що у Дракона три голови, і для Ейгона потрібна Вісенья. І саме бойова Ліанна Старк могла породити Принцесу Щита, але натомість породила нового Завойовника.

— А є ймовірність того, що я і Дені успадкували безумство нашого предка? — запитав Джон. — І чи є гарантії, що Валарр і Ліанна також стануть такими?

— Король Ейрис став Безумцем тільки після полону в Долині Сутінок. До того його дивацтва могли викликати хіба що сміх у дворі, але садистом він став тільки після тих катувань, яким його піддав лорд Денніс Дарклін, — відповів сер Баристан. — Я вивів його з тих підземель, і клянусь, що на його тілі не було живого місця. Навіть шкуролупи Болтони посоромилися б таких катувань, сліди від яких потім лікував мейстер Пайсел. Тож даю вам слово, безумство вашого діда і батька нашої королеви не передалось жодному з вас, і не проявиться ні у принці Валаррі, ні у ненародженій принцесі Ліанні.

— Дякую, сер Баристан, за ваші слова. Вони й справді збадьорюють мене, і принесуть спокій королеві, — відповів Джон.

— Стривай, ти вирішив назвати свою доньку Ліанною? На честь матері? — запитав Артур.

— А хіба ти не хочеш вчити маленьку Ліанну Таргарієн володіти мечем і захищати від усіх зловмисників, які посягатимуть на її життя і честь, Артуре?

І Артур застиг. Ліанна Старк була вельми непересічною особою. Вона не була пихатою дурепою як Серсея Ланістер чи Кейтлін Таллі. Вона була бойовою жінкою, яка в моменти, коли вагітні капризують щодо їжі, викликала його, сера Герольда чи сера Освела на спаринг. І тоді усі троє непереможних Королівських гвардійців опинялися в дуже незручному становищі, адже Ліанна була не менш шаленою вовчицею, ніж її старший брат Брандон. «Проклята вовча кров», — висловлювався дорогою в Зорепад її брат Еддард. — «Чим більше піддаєшся її шаленству, тим менше розуму залишається у голові, і тим більша ймовірність дурної або передчасної загибелі». І де Тихий Вовк був неправим? Брандон Старк був шаленим і розпусним не менше ніж Роберт Баратеон, що й загнало його в могилу у крипті Вінтерфелу. Його молодша сестра була майже такою ж, і померла у пологовому ліжку, залишивши на милість долі новонародженого сина. Та це не означало, що Меч Світанку не любив її. Ліанна з її веселим характером була тією, хто сповнював Вежу Радощів позитивом і впевненістю в завтрашньому дні. І Артур щиро сподівався на те, що ще ненароджена принцеса Ліанна буде такою ж, як і її бабуся.

І ось з такими роздумами Ертур сідав у човен разом з іншими людьми короля. А самі король з королевою та іншими драконовершниками вирішили дістатися флоту верхи на драконах. Джон і Дейенеріс впевнено залізли у свої сідла, а от інші робили це трохи боязко. Лише завдяки підбадьорливим словам Джона Німерія і її батько таки осідлали Тессаріона і Караксеса. Джендрі ж тремтів від страху перед Мелеїс і навіть не смів підходити до драконки, що видавала звуки, які Артур в думках називав «драконячим муркотінням». Але раптом до хлопця підійшла Арія і міцно поцілувала в губи. І Джон і Дейенеріс, і всі інші остовпіли, і ніхто не знав від чого більше — від сміливості малої вовчиці чи того, що буйна Арія Старк цілується з хлопцем. Але Джендрі раптом набрався сміливості, стрибнув на дракона, і усі п'ятеро вершників злетіли у повітря. Сонарес полетів вслід за ними, скоріше з причини того, що попри відсутність власного вершника він не хотів лишатися без братів і сестер.

Коли трохи збентежена Арія сіла до Артура в човен, лицар довго мовчав. Та коли вони достатньо віддалилися від берега, між ними розпочалася серйозна розмова.

— Аріє Старк, я завжди знав, що ти смілива, але ніколи не думав, що у тебе немає клепки в голові.

— Це ви про що?

— Про маленьке видовище, яке ти влаштувала нам кілька хвилин тому.

— Це? Це всього лише наш другий поцілунок, у нас нічого не було…

— Другий?! А коли був перший?

— Коли він відкрив секрет валірійської сталі.

На ці слова Артур Дейн похолов.

— Як? Як це сталося?

— Я підійшла до нього і поцілувала…

— Я не про поцілунки, я про валірійську сталь.

— А, це. Ми знайшли велику будівлю, яку спочатку повважали невеликим маєтком. Але Джендрі знайшов там якийсь великий чан з грубим деформованим дном, а поруч драконове скло і ковальські інструменти. Потім він підмітив, що там за бажання і дракон поміститься, а опісля він поєднав поняття «драконове скло», «драконів вогонь» і «драконяча сталь». Ось так ми дійшли висновку про те, як кували валірійську сталь.

— Бачу, що він не дурний. Якщо чесно він мені сподобався з того часу, як почав у вас працювати, але потім я дізнався, що він байстрюк Роберта. Тоді я боявся, що він стане розгульником і п'яницею як батько, але за ці два роки він не змусив мене сумніватися у його чеснотах. Я бачив, як ви витріщаєтеся один на одного, і в думках лаяв долю за таке дійство: донька Старка і син Баратеона покохали один одного. Я думав, що довести це до кінця у вас немає шансів, але те, як ти його поцілувала… дай мені відповідь, хто був ініціатором вашого першого поцілунку?

— Це була я. А він почав нарікати на свій низький статус і став віддалятися від мене. Ти знаєш як це, коли ти кохаєш когось, а цей хтось шукає дурні відмовки…

— То по твоєму його статус це відмовка?

— Та чхала я на статус! Коли принц Дункан Малий одружився з простолюдинкою Дженні, ніхто нічого не сказав, хіба що його батько погрожував зняти його з черги на трон. А дім Баратеон взагалі заснував байстрюк, що одружився з принцесою…

— Орис Баратеон на відміну від Джендрі ріс разом зі своїм братом Ейгоном Завойовником і мав певний статус в його оточенні. Джендрі ж простий коваль, у якого без Джона ні кола ні двора, і ніхто не зрозуміє того, що ти одружилася з простолюдином і байстрюком!

— А як же тоді Джон? Усі ж знали, що він байстрюк, але ніхто не заважав йому одружитися з Дені!

— Бо для всіх Дейенеріс була лише принцесою скинутої династії та донькою безумця! Усі мабуть жаліли Джона тим, що його дружина божевільна і народить йому божевільних дітей, але правди про походження Джона не знав ніхто, крім мене, Варіса, сера Баристана, моїх брата і сестер та твоїх батька і дядька. Лише після їхнього одруження Еддард Старк і Мейс Тірел за підтримки Оберіна Мартелла, Йона Ройса і Едмура Таллі розпочали реставрацію, яку зірвав Юрон Ґрейджой. До того ж цей шлюб був указом Роберта, і повір мені, я сам із цього сміявся. Тому не порівнюй свою ситуацію із ситуацією Джона.

— Дивно чути вчення правильному вибору чоловіка від дорнійця, — вщипнула його з безвиході Арія.

— Дейни — кам'яні дорнійці, а Дейн, що зараз розмовляє з тобою — Королівський гвардієць. Я за своє життя жодного разу не відчув потягу ні до жінок, ні до чоловіків. Я з народження людина обов'язку, і як на мене, це добре, бо в цьому світі мають бути і закохані дурні, і раціоналісти, що захищають закоханих дурнів. Такий порядок речей. Але поговоримо про це вже з Джоном і твоїм батьком. Корабель уже близько.

— А моя мачуха візьме в цьому участь?

— Про кого це ти?

— Про твою сестру, дядечку Артуре. — весело усміхнулась Арія.

Артур важко видихнув і притулив долоню до чола:

— Бачу, Еш не гаяла часу і розповіла тобі про Гаренгол. Так, вона досі кохає твого батька, так само як він кохає її. Я знаю це, бо незадовго до смерті твоєї матері ми мали розмову в крипті Вінтерфелу. Я тоді відкрив йому секрет, що моя сестра не вчиняла самогубство, а втекла у Волантис, де переховувалася усі ці роки. І ти можеш дивуватися тому, як можна кохати одну жінку, і мати дітей з іншою. Зверни увагу на вікову різницю між Роббом та Сансою. Рік твій батько воював, і ще два твоя мати не могла ділити з твоїм батьком ліжко через Джона. Зрештою вони змогли примиритися, знову довіритися один одному і збудувати щасливу родину. Навіть у шлюбах за домовленістю може бути щастя, якщо подружжя довіряє один одному. Ось і вся мудрість.

— А як тато зміг забути леді Ешару і полюбити маму?

— Давай уявимо ситуацію: ти кохаєш Джендрі, але тебе насильно видають за нареченого Санси, яка захворіла і померла, а ніхто не хоче, щоб пропадав союз. І потім ти дізнаєшся, що Джендрі вчинив самогубство, бо не зміг змиритися з тим, що ти належиш іншому. А твій чоловік виявився добрим, шляхетним і вихованим, поважає і любить тебе. Ти б далі жила минулим, чи змирилася з теперішнім?

— Напевно змирилася б із теперішнім, але є виняток: я б не змирилася з Джоффрі, а Джоффрі геть не такий, як Тристан.

— Тут навіть я з тобою згоден, але твій батько полюбив твою матір, бо знав, що його перше кохання вже не повернеш. Він скоріше приспав почуття до Ешари, а коли дізнався, що вона жива, вони одразу пробудилися. Зараз він вдівець з сімома дітьми. Так, я не забуваю про Джона, — додав він, коли Арія підняла брову. — Леді Вінтерфелу — невістка, що сама тільки-но народила першу дитину, і цілком ймовірно вже носить другу. Рікард Старк мертвий, Кейтлін Таллі мертва, Ешара Дейн жива, а я давно схвалив вибір сестри. Тому не бійся, вовчице, через рік з гаком зможеш сміливо хвалитися подругам, що Меч Світанку — твій дядько.

— Рада, що ти за. Бо я також.

— Так, але наш корабель уже дуже близько, тому робимо розумні обличчя і готуємося до розмови з Джоном…

____

— Ти про що взагалі думала?! — лютував Джон. — Ти хоч розумієш, що Елдред розповість Іррі, Іррі розповість Джиккі, Джиккі розповість усім іншим служницям, і через кілька днів увесь екіпаж флоту пліткуватиме про те, як принцеса Арія в усіх на очах цілувалася з простолюдином!