Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

— Тіло, — сказав Тулук з невимушеністю людини, яка провела всю ніч на галсах на краю шторму і вже не має емоцій на переживання за нещастя іншого екіпажу. Ранок був яскравий, веселий і майже безвітряний, хмари вже розійшлися.

Хакода був не з тих, хто дивиться на смерть поглядом роззяв, але він уже спирався на поручні, дозволяючи сонцю вбиратися в його мокрий одяг. Отже. Він розплющив око і подивився, як повз нього пропливає тіло.

Воно було… меншим, ніж він сподівався побачити. Не дитина, але й не дорослий. Його руки чіплялися за якийсь уламок. Блідий — як Нація Вогню чи як утопленик — це вже не мало значення. Він почув, як один з інших пробурмотів молитву до духу океану.

Наче всупереч, труп вибрав саме цей момент, щоб примружити очі та розплющити їх. Шрам на його обличчі перетворив скляний погляд на злісний.

— Киньте йому мотузку, — наказав Хакода. Бо раптом стало дуже важливо, чи хлопець з Нації Вогню, чи просто блідий від холоду.

Хлопець не кликав на допомогу. Це мало стати першою ознакою того, у що Хакода втягнув свій екіпаж.

***

Зуко не мав був стояти на палубі під час шторму. Не тоді, коли фортеця Похай була менш ніж за добу позаду, коли він проспав рівно дві години та коли шолом був щільно насунутий на голову, щоб дядько не побачив темного синця, який залишила стріла Юян. Але в останньому штормі, в який вони потрапили, також був Аватар, і…

(«Як гадаєш, ми могли б бути друзями?»)

…Йому боліла голова, і холодне повітря допомагало, і якщо подорожі під час штормів, щоб уникнути виявлення, були новою стратегією Аватара, то Зуко мусив про це знати.

Ніхто особливо не турбувався, коли вдарила хвиля. Вона була не така страшна, як під час останнього шторму, який вони пережили, і навіть якщо їхній принц безглуздо стояв у центрі палуби — за своїм дурнуватим принцовим правом, — всі уже звикли до рефлексів Зуко. Як і сам Зуко. Але минулого тижня він ледь не вивихнув плече, не давши рульовому Кіо впасти з вежі, і минулої ночі потягнув свої напівзагоєні м’язи, поки грався у Блакитного Духа, тож коли його рука зімкнулася з поручнями корабля, він… не зміг втриматися.

А потім він опинився у штормових хвилях, у металевих обладунках.

Тоді всі стали стурбовані набагато більше.

***

— Золоті очі, — повідомив Тулук, плескаючи хлопця по спині.

Хлопець продовжував викахикувати солону воду на їхню палубу.

— Він, напевно, з того колоніального корабля, який ми бачили на днях, — припустив один з членів екіпажу, знизавши плечима.

— Хіба це не їхні солдати носять під обладунками? — сказав інший, посмикуючи ніж на поясі.

На цій деталі погляд Хакоди також зупинився. Якщо колоніст або напівкровка носить такий одяг, йому краще мати дуже задовільне пояснення.

Хлопець зупинився, щоб перевести подих. Тулук ще раз ляснув його, і знову полетіла вода.

***

Екіпаж кинув Зуко мотузку майже перед тим, як він сам шувбовснув у воду. Це не допомогло, бо він не міг до неї дотягнутися. Скільки б він не плив, єдиний напрямок, куди він рухався, був вниз.

Він дряпався за пряжки та ремені обладунків, які мали вдягатися з допомогою інших, але якщо екіпаж чогось його і навчив, так це того, що якщо хочеш чогось досягти, то мусиш робити це сам, він робив це сам багато разів, але кожне серцебиття, яке він витрачав на плечеву застібку, було ще одним ударом, який він витрачав на втоплення, чому його пальці не рухаються швидше…

***

— А він не замалий для солдата?

— Ти ж знаєш, що їхні хлопці старіють не так, як наші. Присягаюся, вони виглядають на двадцять аж до сімдесяти…

Молодий солдат, схоже, не стежив за розмовою, що точилася над його головою. Наразі він явно був задоволений тим, що впав на коліна і зробив кілька перших вдихів без перешкод.

Він тремтів, але не так сильно, як мав би. Це завжди було поганим знаком, коли вони переставали тремтіти.

***

Зуко поплив у протилежний бік від того, де потонув його нагрудник. …Спробував. Думав, що спробував. Він відчував, як хвилі штовхають його, але кожен напрямок був сірішим і сірішим, і він не знав, скільки ще зможе затримувати дихання…

(Стільки, скільки доведеться, це ж просто повітря, хоч у цьому не будь слабаком…)

Він сплив на поверхню. Зробив вдих, і його вдарило дощем по обличчю. Він не бачив свого корабля, де його корабель…

— Зуко! — кричав дядько, а дядько не повинен так кричати.

Зуко повернувся. Палуба була далі, ніж раніше, але то нічого, він допливе…

І, звісно ж, саме тоді наступна хвиля накрила його з головою.

***

Хакода присів навпочіпки. Вхопив рукою підборіддя молодого солдата і примусив хлопця підняти очі. Тулук сказав, що його очі золоті, але так вони називали всі очі Вогняної крові: каламутні жовті та обгорілі помаранчеві, темні, як вугілля. Але Хакода не очікував побачити золото. Як колір металу, яскравіший, ніж у медвевовка, а тому ще більш неприродний. Це був погляд хижака, а не людини.

— Ти з Нації Вогню? — запитав він. Хоча завдяки очам це запитання було зайве.

— Звісно, — відповів хлопець, наче так сильно пишався цією нацією вбивць, що навіть подумати це заперечити не міг. І знову закашлявся, перш ніж Хакода встиг поставити наступне запитання. Хоча запитання «Ти солдат?», мабуть, теж було трохи зайвим.

***

Корабель віддалився ще більше, коли Зуко знову опинився на поверхні. Тепер він… був не настільки впевнений, що впорається. Не з рештою обладунків, які все ще обтяжували його, чоботи та захист зап’ястя робили кожен рух повільним і важким, намагаючись з кожним рухом затягнути його під воду. І течія була проти нього, тягнула його назад. Йому треба було зняти решту, інакше він ніколи не зможе наздогнати корабель.

— Зуко!

Він ледве розгледів дядька на палубі, або члена екіпажу, який тримав старого генерала. Це добре: екіпаж повинен його зберегти. А дядько повинен… припинити ці майже крики, припинити поводитися так, ніби Зуко не прямо тут і не зараз же повернеться.

(Він повернувся з фортеці Похай. Він не дозволить кільком бризкам його зупинити).

Він вдихнув. Цього разу він приготувався до того, що вага потягне його під воду, поки він боротиметься з просякнутими водою шкіряними ременями.

Коли він знову виринув на поверхню, то «Ваньї» не побачив.

— Дядьку!

Дощ, грім, гуркіт хвиль. Його власні крики. А дядька немає.

***

— Принаймні він не маг вогню, — пожартував Тулук, бо саме про такі речі Тулук жартував перед дитиною, чиє обличчя було наполовину обгорілим.

— Ні, я маг, — швидко виправив солдат, і в його хриплому голосі прозвучало водночас і приголомшення, і образа. Приблизно в цей час Хакода почав звертати увагу на темний синець від недавнього поранення на голові так само як раніше звертав увагу на шрам. І переохолодження явно йому не допомагало.

— Ну, що ж… спасибі за чесність, — сказав Тулук, знову ляснувши хлопця.

Позаду нього інший член екіпажу зробив не такий вже й непомітний жест: погляд на океан, дотик до меча, піднята брова в бік Хакоди.

***

Зуко не знав, де знайшов корч, так само як не знав, як довго протримається його вогняний подих. Недостатньо довго.

Він відчував холод, який нагадував його ж вогонь, холод, який колов і обпікав, змушував його тремтіти так сильно, що м’язи зводило судомами та болем. Він більше не намагався пливти, не намагався дістатися до вершин хвиль у надії побачити «Ваньї». Він просто тримався.

Він… більше не відчував, що тримається. Його пальці були товстими, далекими та дивними. Він звільнив пояс, засунув один його кінець до рота, бо ще міг відчувати між зубами, і прив’язав себе до корча так, як тільки зміг, наосліп, а не на дотик.

Принаймні йому вже не було так холодно. Хвилі вщухали, а океан ставав теплішим.

(Хоча частина його свідомості знала, що океани влаштовані зовсім не так).

(Але який сенс думати про це, коли від цього йому знову стане холодно. Нехай… йому буде тепло. На деякий час. Він відпочине, поверне собі вогонь, а коли прокинеться, то з’ясує, що робити…)

Він прокинувся на світанку. На горизонті виднівся корабель. Не «Ваньї».

Коли він знову розплющив очі, він був набагато ближче. Люди дивилися на нього зверху вниз. Він повинен… щось сказати. Сонце вже зійшло, але його внутрішнє полум’я ще не згасло, і йому було надто тепло, і він не знав, де дядько або його екіпаж, і, можливо, ці люди можуть допомогти…

Але йому ніхто ніколи не хотів допомагати.

Біля нього ляпнулася мотузка, до того ж вкрай суперечливо. На відстані витягнутої руки. Неможлива відстань для подолання.

Він добре знався на неможливому.

Зуко звузив очі. Пововтузився з вузлом на поясі, доки не відірвав його від корча. Відштовхнувся.

Він, звісно ж, потонув. Але він потонув у напрямку до мотузки, кінець якої теж тонув, і коли він вхопився за неї, то вже не відпустив. Адже він мав хист зосереджуватися на одному завданні, доки воно його мало не вбило.

Він уже не так добре затримував дихання, як на початку всього цього. Але він не відпускав, і не помер до того, як вони зрозуміли, що його треба підіймати, а потім він опинився на дерев’яній палубі (не металевій), і хтось змусив його відпустити мотузку (він не хотів, йому треба було не відпускати, це ж важливо, чи не так?), і хтось став так сильно лупцювати його по спині, що ледь не зламав ребра, а також змусив приблизно половину океану витекти з його легенів.

***

На цьому кораблі полонених довго не тримали. Хлопець був дуже молодий, а отже, трохи більше, ніж новобранець — можливо, він не вчинив стільки зла, скільки й інші, можливо, взагалі не отримав шансу вчинити зло. Але він також не дізнається нічого корисного. Вони не збиралися катувати дитину забави заради, так само як не збиралися дозволити солдату-магу вогню спати з ними до наступного порту.

Меч, вирішив Хакода, зустрівшись поглядом з товаришем по екіпажу, коли хутко торкнувся свого. Чоловік кивнув і почав якомога тихіше витягати клинок з піхов. Хлопчина тільки-но втік від океана, вкинути його назад було б жорстоко.

І ще він був молодий. Вони зроблять все швидко.

***

Зуко не подобалося, що один хлопець продовжував його лупцювати. Йому не подобалося, що інший хлопець схопив його за обличчя. Йому не подобалося, що вони розмовляли з ним так, ніби він був спійманою в сітку рибою, а не людиною.

Не подобалося, що вони були одягнені в блакитне, а не в червоне.

Не подобалося, що він стояв на колінах, коли почув, як позаду нього виходить з піхов сталь, тихо, як леза самого Блакитного Духа.

Він знав, що вони не допоможуть. Ніхто ніколи не допомагав, а він завжди, щоразу попадався…

***

Хлопець струснув руку Тулука зі своєї спини та насилу звівся на ноги. Інший член екіпажу тримав лезо напоготові, чекаючи на чисте вбивство. Хай тільки перестане так сильно хитатися. Хакода наказав би притримати хлопця, якби знадобилося, але солдат явно хотів щось сказати, тож потурати йому не завадить.

— Мене звуть принц Зуко. Син Урси та Володаря Вогню Озая. Якщо ви збираєтеся мене стратити, то робіть це, поки я стою на ногах, боягузи.

…І зовсім не боляче.

***

Чоловік, який схопив Зуко за підборіддя, теж встав і подивився на нього зверху вниз з такою ж розважливістю, як Азула, або Чжао, або батько.

— Ну ж бо, — прогарчав Зуко, бо не пам’ятав, як йому вдалося змусити ноги стояти, і не був впевнений, як довго зможе на них протриматися.

— Тулуку, відведи його до цілителя.

— Вождю, — сказав чоловік, який продовжував собі лупцювати Зуко по спині.

— Розберемося, якщо виживе, — сказав вождь.

А Зуко виживе, хоча б для того, щоб їм насолити. У нього це добре виходило.

(А також надто добре змушувати дядька хвилюватися).

Chapter Text

У них не було ні сталевих наручників, ні карцеру. Не було вільних кают, які можна було б перетворити на камеру, чи ліків, які могли б безпечно завадити робити магію — цілитель Кустаа був чесний до мозку кісток: у нього було кілька засобів, які могли б спрацювати на магові землі чи магові води, але вони впливали на контроль. Останнє, що їм було потрібно, це маг вогню з проблемами контролю.

Все, що у них було, — це легкозаймиста мотузка та порожній гамак, який його заступник залишив у каюті екіпажу.

Хакода заплющив очі, притиснув пальці до скронь і постарався не бажати смерті підлітку. Але життя в Антарктиці виховувало практичність, і було б зручніше, якби хлопець не вижив. Вже точно зручніше, ніж альтернатива.

Духи його забери, вони були на дерев’яному кораблі.

Затопчик тицьнувся носом у його руку. Хакода неуважно почухав під краями панцира ізоцуцика і розплющив очі на іншу проблему, досить суміжну: чистий пергамент на його столі. Як то тільки написати вимогу викупу до Володаря Вогню?

Ще одна проблема, з якою йому не довелося б мати справу, якби…

Якби.

У двері постукали. Увійшов Тулук.

— Як там наш пасажир? — запитав Хакода.

— Чарівний малий борсук-гадюка, — відповів третій заступник Хакоди, що виконував обов’язки другого. — Кустаа не впевнений, чи він виживе.

Принц Вогню примудрився втримати себе на ногах, випнувши підборіддя від зарозумілості, аж поки не спустився під палубу. Він впав, щойно зник з поля зору екіпажу, і решту шляху його довелося нести на руках. Гордість Нації Вогню в найкращому її прояві.

Затопчик смикав його за штанину, не втрачаючи надії видряпатися йому на коліна. Хакода ніжно відштовхнув переоподи собаки.

— Він прокинувся?

— Думаєте, це його зупиняє? — Напівпосмішка Тулука, як і завжди, не сягала очей. — Вождю. Ми не можемо утримувати мага вогню. Хіба що ви хочете час від часу занурювати його в океан і робити гіпотермію постійним станом.

…Хакода подумував про це. Ходили чутки, що Нація Вогню тримає в’язнів-магів води якнайдалі від води, а магів землі — на металевих вартівнях у морі, то чом би їм не тримати мага вогню якнайдалі від спеки?

Йому не потрібен був цілитель Кустаа, щоб розуміти, що принц такого ставлення не переживе. Він бачив, як хлопець стояв навколішки на палубі, надто втомлений, щоб тремтіти.

— Розберемося, якщо виживе, — повторив він. Ця фраза жила в глибині його свідомості й зараз. — А якщо він не слухатиметься, як впоратися з магами вогню ми знаємо.

Тулук видав ухильний звук, який можна було б інтерпретувати як незгоду, та лише з Бато. Заступник вирішив закрити тему.

— Може, підміните Ааке? Якщо він ще хлопця не задушив.

Ааке хлопця ще не задушив. Але він був явно близький до того, щоб передумати. Їм довелося втиснутися на одну койку у каюті цілителя, під купу товстих ковдр і хутра. Ааке займав більшу частину простору, тож маг вогню виглядав меншим у всіх можливих порівняннях. Нижчий, худіший, молодший; із заплющеними очима та шрамом він був схожий радше на жертву цієї війни, аніж на одного із її винуватців.

Ааке мав синець під оком, якого Хакода раніше не бачив, і похмурий вигляд людини, на яку забагато звалили.

— Вождю, ще не пізно його викинути.

— Але ж вам так зручно разом, — посміхнувся Хакода. З іншого боку лазарету — що означало більшу відстань, ніж дозволяло тісне приміщення — пирхнув цілитель Кустаа. — Тулук каже, ми випадково витягли дитинча борсука-гадюки.

— Тулук підтасував жеребкування, щоб йому не дісталася коротка соломинка, — буркнув Ааке. — Самі спробуйте поспати поруч з цією тварюкою.

— Я і планував, — відповів Хакода.

Він не міг позбутися думки, що полегшення Ааке було більш драматичним, ніж заслуговував один непритомний підліток, неважливо, належав він до Нації Вогню, чи ні. Хлопець видав щось на кшталт протесту, сонно зіщулившись, поки Ааке скидав шари ковдри так швидко, як тільки міг.

— Він ваш, вождю, — посміхнувся він.

— Пам’ятайте, — сказав цілитель Кустаа, — не штурхайте його надто сильно, інакше він знову перенапружиться. Нам аж ніяк не потрібно, щоб холодна кров повернулася до його серця надто швидко.

— Кустаа, я вже допомагав при переохолодженні, — нагадав Хакода, скидаючи чоботи.

Ааке досі посміхався. Кустаа надто зосереджено прислухався до суміші, яку заварював у чайнику. Хакода кинув на них обох підозрілий погляд і нарешті заліз в гніздечко з ковдр.

Постіль була теплою завдяки тілу Ааке, але хлопець був схожий на чортову крижану брилу. Вони зняли з нього одяг — тепер той купою відсихав в кутку. Якби Хакода не відчував, як неглибоко здіймаються й опускаються груди підлітка, він би подумав, що притулився до трупа. Солдат лежав на боці; Хакода обхопив його рукою і стримав тремтіння.

Ааке досі посміхався. І притулився до одвірка, наче очікував вистави.

Саме в цей момент виплодок Озая вистрілив Хакоді ліктем у живіт. Хакода зловив іншу руку, перш ніж вона встигла вдарити його по обличчю.

— Не давайте йому забагато рухатися, — нагадав йому цілитель Кустаа. Попередження, так само як і медична порада.

— На’то тепло, — запротестував принц і вмазав Хакоді ногою прямісінько в колінну чашечку.

Йому ще ніколи не доводилося притискати жертву переохолодження.

— Трохи ніжніше, будь ласка. Ми виявили, що обійми допомагають.

— Тобто, мені його обійняти.

— В медичних цілях, — сказав Кустаа, посмикуючи губами під бородою.

Ааке досі посміхався.

— Ану до роботи, — наказав Хакода. — Хіба що ти хочеш обмінятися?

— Я розповім про вашу благородну жертву, вождю, — сказав чоловік, самовдоволено відступаючи.

Хлопець слабко сіпався, а його серцебиття нерівномірно тіпалося під долонями Хакоди. Очі хижака знову розплющилися, але вони були напівзосереджені, а обличчя скривилося в похмурій гримасі.

— Ти хочеш, щоб я його обійняв, — повторив Хакода, кинувши ще один погляд на корабельного цілителя.

Кустаа наливав у чашку щось, що пахло напрочуд смачно.

— І всадіть його, якщо вже на те пішло.

***

Зуко було надто тепло, його не переставали торкатися, не дозволяли йому вилізти з-під ковдр, і ковдри були дивні та пухнасті, і ліжко було зручніше, ніж його звичайний старий футон (і трохи вище від підлоги), і шпангоути та все інше, що мало бути металевим, було зроблено з дерева, що було… пожежонебезпечним, ось що, і здавалося, ці факти повинні були зійтися та створити щось більше, але він… він не дуже добре почувався, однак дядько був тут, тож, імовірно, нічого не станеться, якщо він ненадовго віддасться запамороченню.

— Нумо, принце Зуко. Чай.

— Не хочу я твого дурного чаю, дядьку.

— Але ви все одно його вип'єте. Ви ж такий чемний племінник.

— Гаразд, — сказав Зуко. Він спробував взяти чашку, але вона була така… важка і брязкотіла в його руках, що якби дядько не допоміг її втримати, він би ніколи не зміг піднести її до губів. Коли він ковтнув, то обпік горло, бо чай був надто гарячий, але дядько змусив його зробити ще один ковток, перш ніж дав віддихатися.

— Він думає, що ти його дядько? — сказало те, до чого він притулився, а це була людина, яка тримала його за талію, ніби він не міг сидіти самостійно, і яка була надто гаряча. Зуко вдарив чоловіка ліктем у ребра. Це призвело до того, що чоловік також обхопив руки Зуко, та як він посмів. Зуко наступив йому на ногу. Тоді чоловік трохи струсонув його, від чого стало набагато важче дихати, і він пропустив те, що чоловік прогарчав йому на вухо, бо був надто зайнятий, намагаючись згадати, коли дядько змінив стиль бороди, бо вона стала… менш гострою.

— Він трохи не в собі, — сказав дядько. — З ним так легше впоратися, хіба що його справжнього дядька шкода. Він товстий і ледачий, і робить жахливий, дурний чай.

— …Його дядько — Дракон Заходу.

— А. Ну тоді перестану його жаліти, вони варті один одного. Ну ж бо, принце Зуко, ще трохи.

Зуко застогнав, як на те і заслуговує чайна драма, але решту допив.

— Чому у тебе очі блакитні?

— Приміряю новий колір, — відповів дядько. — Вам подобається?

— Ти дивний, — вирішив Зуко за мить. Він хотів накричати на дядька, щоб той не купував непотрібне барахло, старий колір очей був нормальний, йому не потрібен новий, але крик забирає багато енергії, а просто сидіти було… дуже важко, навіть поки той дурепський чоловік позаду досі його торкався. Його голова закинулася вперед, і світ потемнів, напевно, тому, що його очі більше не залишалися відкритими. — Я втомився.

— Кладіть його назад, вождю. Він деякий час хропака даватиме.

— Чай?

— Ні, то була просто морошка. Я намагаюся зігріти його зсередини. Йому… зле, вождю. Він холодний навіть для немага. Для мага вогню…

— Я буду в порядку, дядьку, — сказав Зуко в подушку. Він знову був… на подушці. І жахливі пухнасті ковдри душили його, і чоловік позаду нього нагадував піч, але його руки були притиснуті до боків, і все було надто важким, щоб спробувати поворухнутися. Він просто… відпочине тут. Трошки. — Ти забагато хвилюєшся.

На його лоб хтось поклав руку, і в ній все було правильним, окрім розміру.

— То привілей дядька, неслух малий.

***

Кустаа повільно відсмикнув руку. Струснув її, наче не знав, що нею робив. Потім знову сів і поставив чайник на маленький пальник, щоб був теплим, коли солдат прокинеться знову.

Хакода тим часом намагався не звертати уваги на колекцію синців, які отримав відтоді, як опинився в зоні досяжності принца Вогню. Він попросту не розумів, як хлопець не втримав чашку, але при цьому мав сили для спонтанного нападу. Він влаштувався за малою зміюкою і випереджувально обхопив хлопця руками, щоб зловити, якщо що, зап’ястя. Це були не обійми, а просто базова тактика. Проти напівмертвого підлітка. Якщо хлопець виживе, це буде просто кошмар.

Це «якщо» продовжувало висіти в повітрі, оскільки малий знову впав у надто повільний пульс і надто поверхневе дихання, як раніше.

На зап’ясті хлопця щось було. Хакода ліниво провів пальцями по ковдрі. Воно було трохи вологим від хвиль і вкрилося солоною скоринкою по краях, де почало висихати, але на дотик було гладким і тонким, як одна зі стрічок, на яких жінки його племені носили намиста. Подарунок на спомин від коханої? Принц вже досяг того віку, коли можна мати кохану. Можливо, на нього вдома чекала майбутня Володарка Вогню. Аж дивно думати, що мала фігура, яка лежала поруч з ним, належала майбутньому Володареві Вогню. Можливо, з його перебування на їхньому кораблі вийде щось хороше; якщо вони справедливо з ним поводитимуться, чи згадає він про це, коли опиниться на троні? Чи він пам’ятатиме лише приниження від перебування в полоні у тих, кого його народ називав дикунами? Чи здобуде він повагу до їхньої культури, чи лише більш особисту причину розірвати її на шматки?

Якщо хлопець виживе, у Хакоди з’явиться ще більше питань, над якими варто буде замислитися.

На стрічці висів кулон — кам’яний, круглий, такий же холодний, як і сам хлопець. З тильного боку — гладенький, але з витонченим різьбленням на лицьовій стороні. На дотик він здавався майже знайомим, наче Хакода сотні разів обводив цей візерунок у темряві, а поруч з ним лежало тепло Каї…

Рука Хакоди завмерла. Він відкинув ковдри, підвівся і смикнув хлопця за зап’ястя. Між ними бовтався блакитний кулон. Він так хотів побачити його знову, так сильно, але не обмотаним навколо зап’ястя мага вогню, наче приємний трофей.

— Вождю… — почав Кустаа, підводячись.

— Це намисто моєї матері. Намисто Каї. Намисто Катари. Звідки воно у тебе?

Катари, яку вони залишили на півдні два роки тому, щоб уберегти. Нація Вогню побувала у їхньому домі, десь між тим часом і тепер. Принц Нації Вогню побував у їхньому домі. Скільки військових кораблів Озай надав своєму синові? Наскільки хорошу репутацію міг заробити собі хлопчик-принц при дворі перебільшеними історіями про підкорення останнього Південного Племені Води? Як давно це було, і чому Хакода це не зупинив?

— Вождю, — обережно сказав Кустаа. — Ви можете спробувати витрясти з нього відповіді, або ж зберегти йому життя. Зараз і так і так не можна. І я не думаю, що вас задовольнять відповіді, які отримаєте, поки він у такому стані.

Хакода стягнув хлопця з ліжка. Той стояв на колінах у клубку хутра, що впав разом із ним, не вириваючись із його хватки на зап’ясті та схиливши голову, і бурмотів щось швидке та впевнене, наче молитву.

***

Від хватки на зап’ясті у Зуко скрипіли кістки, і він не пам’ятав, чим саме розсердив батька цього разу. Він навчився набагато краще ховати мечі, і не пропустив жодного уроку, і… і батько не повинен бути тут, чи не так? Він прогнав Зуко…

(Немає значення.)

Дядько не допомагав, але дядько ніколи не допомагав проти батька, він завжди був десь далеко, або сидів у залі та спостерігав, але ніколи не допомагав. Батько був Володарем Вогню, а дядько був вірним, і це означало, що він знав своє місце, на відміну від Зуко. Зуко ніколи не міг збагнути, де його місце, він завжди вибивався з колії, завжди потребував, щоб його вчили, щоб він міг засвоїти урок…

(Немає значення.)

Він завинив, і він це знав, але здавалося, що правила постійно змінюються, і їх йому ніхто ніколи не пояснював, і він не знав, яке з них порушив зараз…

(Це ніколи не мало значення.)

— Пробачте, я більше не буду, я не хотів вас розчаровувати, я ваш вірний син…

На мить хватка на зап’ясті стала сліпучо-міцною, а потім послабилася. Чиїсь руки грубо зірвали з нього намисто, яким було обмотане зап’ястя, чого у нього там намисто. Тепер він був вільний. Зуко поклав руку на підлогу, ігноруючи, як зап’ястя спалахнуло від ваги, яку на нього поклали. Вклонився як слід. Не підняв очей, бо востаннє, коли він їх підняв, то побачив лише вогонь, і не хотів бачити його знову…

***

Хакода не знав напевно, чи не вб'є принца, якщо залишиться в цій каюті. Намисто Каї притиснулося до його долоні твердим колом, холодним, як могила. Хлопець вклонився йому в ноги та заговорив з ним так, ніби Хакода був його батьком, але який батько захоче мати сина, що панічно боїться…

Та звичайно ж, Володар Вогню. Він був мерзенною людиною, що виховала сина-гадюку.

Погляд цілителя Кустаа ковзнув між хлопцем і Хакодою. На його обличчі не було осуду — він скоріше чекав, коли дізнається, наскільки великий безлад йому доведеться прибирати з підлоги.

Хакода повільно зітхнув.

— Не кажи екіпажеві, що він був на півдні. Поки не дізнаємось більше.

— Звісно. А принц?

— Зроби все, що зможеш. Я маю до нього питання.

Кустаа дочекався, поки вождь зачинив двері. Потім він перевів подих і присів навпочіпки.

— Давай, — сказав він, обхопивши підлітка рукою. — Повертайся. Тепер моя черга, раз я єдиний, хто не хоче тебе задушити.

Принц дозволив затягнути себе під ковдру без жодних звичних скарг. Коли Кустаа присунувся до нього, то побачив, що маг вогню ховає обличчя в його сорочці. Хлопець тремтів, але не дрижав. Кустаа не прийшлася ця відмінність до вподоби.

***

Хакода поклав намисто на стіл, поруч із чистим листом паперу. За мить він його сховав, тож залишилося лише намисто.

Якщо хлопець виживе, йому потрібно буде написати Озаю. А хлопець виживе, тільки якщо переживе хворобу і запитання Хакоди.

Це було те «якщо», на яке він не хотів витрачати чорнило.

Катара. Сокка. Його мати. Його односельці та інші селища, якими б розкиданими та захованими вони не були: він зробив це для них. Покинув їх, заради них.

Він ніколи не думав, що вони теж покинуть його.

***

Хлопець вижив. Протягом дня його температура повзла вгору, поки не повернулася до норми, а потім до температури мага вогню; вночі вона підвищувалася, поки він не став гарячим на дотик, а потім майже недоторканим. Цілитель Кустаа припустив, що тепер вони мають справу з гарячковим магом вогню. Лишалося сподіватися, що це для їхнього виду норма.

Це анітрохи не зупинило спроб втечі, які почалися одразу ж, як тільки Кустаа залишив його самого, аби звітувати.

Chapter Text

Перша втеча стала примітна насамперед тим, що принц Вогню більшу її частину проспав. Він зник з каюти цілителя рано-вранці, тож більша частина дня пішла на його пошуки. Він лежав згорнувшись під брезентом у просторі між баркасом і вельботом. Прямо на палубі, на яку він, очевидно, вийшов серед білого дня. Як ніхто не побачив, що він це зробив, було питанням, в якому Хакода був вокально зацікавлений, до глибокого переляку палубної команди.

Було чимало членів екіпажу, які хотіли висловити Його Високості своє незадоволення марно витраченими годинами пошуків, але мало хто зміг би його виправдати, коли об'єкт їхнього гніву не прокинувся навіть для короткого, дружнього такого побиття.

Цілитель Кустаа поцокав язиком на нові синці хлопця, вклав його на койку і не забув замкнути двері на випадок, якщо знадобиться деінде. Принц прокинувся лише на заході сонця. Виглядав він саме настільки пильним, наскільки Кустаа очікував від мага вогню о такій порі. Особливо від того, хто напередодні ледь не помер і робив усе можливе, щоб смерть залишалася життєздатним варіантом.

— Поїси — і спати, — сказав Кустаа.

Сердитий погляд хлопця був би страшнішим, якби не наполовину насунута на обличчя ковдра. Коли він був переохолоджений, він не міг швидко вибратися з купи хутра; тепер, коли його лихоманило, Кустаа здивувався, що малий не потягнув її за собою під час спроби втечі.

— Ти анітрохи не схожий на мого дядька.

— Я цього і не казав. А тепер їж.

Хлопець бурчав, коли Кустаа допомагав йому сісти, і хмурився, коли передавав тацю, і зніяковіло закляк, коли допомагав тримати миску з супом, щоб той не пролив його на позичену сорочку. Підлітки з племені Вогню, як дізнався Кустаа, були на кілька ступенів гордовитіші за воїнів Племені Води та на кілька розмірів менші. Хлопець потопав у блакитній тканині. Його Високість сором’язливо смикнув комір сорочки, що звисав на плече, і втупився ще сердитіше. Ефект був зіпсований тим, що його конкретно рубило в сон.

Кустаа забрав порожню миску.

— Відпочинь хоча б день, перш ніж спробуєш знову, добре? Наказ лікаря.

— Добре.

Кустаа жартував. Принц, як виявилося, ні.

***

Бранець був без свідомості вже добу і ледь прокидався, коли Кустаа будив його поїсти. Екіпаж швидко перейняв звичку перевіряти клямку на дверях цілителя щоразу, коли проходив повз них, щоб запевнитись, що вони досі замкнені. Моряцькі забобони.

У кімнаті був ілюмінатор. Це не вважалося проблемою, поки не почав гавкати корабельний собака. Ізоцуцик займався тим, чим займаються ізоцуцики: нишпорив по корпусу, обгризав балянусів при світлі зірок, пильнував морських слимаків-термітів та інших неприємних персонажів, яким серед деревини робити нічого. Принц Вогню ж робив те, на що принці Вогню не повинні бути здатні, і дерся по майже ідеально вертикальній стіні.

Нічна варта втупилася вниз, тримаючи лампу, щоб краще розгледіти те, що їм досі не вірилося бачити. Собака продовжував надривно гавкати.

— Та приберіть же собаку, — роздратовано зажадав принц, наче мав повне право чіплятися нігтями в корпус судна.

Екіпаж собаку не прибрав.

Ізоцуцик вчепився хлопцеві в ногу і вирвав смужку тканини з його широких штанів. Принц Вогню подряпався вгору, рухаючись… не набагато повільніше за багатоногого цуценя, якщо чесно. Він зупинився трохи нижче поручнів і явно почав вибирати між собакою, океаном і Племенем Води нагорі.

Ааке вчасно цей вибір обірвав. Він схопив хлопця за шкірку і витягнув його на палубу. І, засвоївши урок ще в лазареті, досить вправно притиснув хлопцеві руки, перш ніж той встиг нанести нові синці. Одного фінгалу під оком йому вистачило, спасибі.

Коли Хакода вийшов на палубу, принц Вогню намагався чи то звільнитися, чи то просто уникнути пса, що старався вкусити його за ноги.

— Як він вибрався? — запитав Хакода.

— Гадаю, через ілюмінатор, — відповів Ааке, міцно тримаючи хлопця за руки, коли той відштовхнувся та відірвав обидві ноги від землі. Ізоцуцик стрибнув за ним і вхопив ще один клаптик синього і нову лінію червоного.

— Затопчику, фу, — наказав Хакода. Що дало рівно нульовий результат. Два роки на кораблі, а пес так і не знав свого імені (а Хакода відмовлявся називати його прізвиськом екіпажу). Він різко свиснув, і цуценя відчепилося з останнім попереджувальним гарчанням. Принц Вогню знову торкнувся босими ногами палуби та трохи обвиснув на руках Ааке, стежачи за ізоцуциком, який гордо поцокотів у бік Хакоди.

— Вождю, зі зламаною ногою було б менше клопоту, — сказав Ааке з похмурим практицизмом.

Принц не одразу зрозумів, бо віддихувався в обіймах Ааке. Його очі бігали між незворушними членами екіпажу навколо нього.

— З моєю ногою все гаразд, — сказав він за мить до того, як допетрав.

Хакода нахилився і задумливо почухав Затопчика під панциром, як хорошого хлопчика. Зазвичай він не схвалював насильство над дітьми, але спадкоємець Озая навряд чи був дитиною. Власний народ послав його на війну: за їхніми варварськими мірками він мав бути повнолітнім. Достатньо дорослим, щоб розуміти, що дві спроби втечі за кілька днів матимуть наслідки.

Обличчя принца скривилося в потворному вискалі.

— Ви не посмієте… Дикуни!

І ось тут стало зрозуміло, що раніше він просто намагався ухилитися від собаки. Тепер він уже намагався звільнитися. Ааке вилаявся і зігнувся у дугу, коли хлопець штовхнув його ліктем, потім вислизнув зі своєї безрозмірної сорочки та стрімко побіг через палубу. Куди він зібрався втекти на кораблі посеред океану, в оточенні більш досвідчених бійців, Хакода не знав. Але він знав, що гарячковий підліток не повинен бути настільки вправним, щоб відбиватися від численних супротивників, навіть якщо він здебільшого ухилявся. А чому першою думкою мага вогню було спробувати вкрасти меч Токло, Хакода збагнути не міг. Принц був слизьким вугром-змією, і все це більше нагадувало хаотичні старання не впасти, ніж справжню сутичку.

Та хлопця здолала власна магія. Ааке загнав його до поручнів. Хлопець став у стійку, яку впізнав кожен чоловік, але все, що вилетіло з його кулака, — це клубок диму і пари. Потім він упав, його обличчя розчервонілося, а очі розфокусувалися.

Ааке часу не гаяв — завів руки принца за спину і притиснув його до підлоги. Потім вилаявся, схопив викинуту сорочку і використав її як імпровізований бинт, щоб не торкатися голої шкіри мага вогню. Хлопець зіщулився, намагаючись підібрати під себе ноги, ніби це могло їх захистити. Решта екіпажу наблизилася.

— Вождю? — запитав Ааке.

Хакода відчув сильну спокусу кивнути. Але сцена виглядала саме такою, якою і була: група дорослих мужиків збираються завдати шкоди наляканому хлопчикові.

Можливо, хлопець на це заслуговував. Але люди Хакоди не заслуговували на вождя, який би дозволив їм так низько пасти. Коли вони повернуться додому, їм ще в очі своїх дітей дивитися. …І знати, що їхні діти чекають на них.

— Несіть його до мого кабінету. З ногами, будь ласка. — Він багатозначно поглянув на принца. — Якщо у вас вистачає сил на це, то вистачить і відповісти на мої запитання.

Вони втиснули хлопця в стілець навпроти столу Хакоди та залишили їх удвох, хіба що собака шкрябався гострими ніжками під дверною щілиною. Хакода схрестив руки, чекаючи, поки принц відновить дихання. Це зайняло лише кілька миттєвостей; він почав якусь навмисну вправу з контролю дихання і випростався так гордовито, ніби вони запланували цю зустріч заздалегідь. Він також схрестив руки, наслідуючи Хакоду.

Хакода демонстративно розсхрестив руки.

— І який же у вас був план?

— План? — повторив принц, чиє приголомшення стало цілком вичерпною відповіддю на запитання.

«У нього лихоманка, — нагадав собі Хакода. — І рана на голові. …І ще він мав намисто моєї доньки».

— Звідки це у вас? — запитав він, кивнувши на блакитний кулон на засоленій стрічці. Той лежав між ними на столі, мов мовчазне звинувачення.

— Я його не крав. — Пристрасть, що стояла за цим твердженням, належала до розмови, в яку Хакода не був посвячений. — Та дурепська магиня води впустила його на плавучій в’язниці.

Серце Хакоди не зупинилося, коли він почув слова «магиня води» і «в’язниця» в одному реченні. Йому лише здалося, що воно повинно; реальність продовжувала рухатися далі, не дуже зважаючи на те, що він відчував.

— Вона жива?

— Що? Так. — Погляд хлопця трохи розфокусувався, і його постійна похмурість розвіялася. — Здається, вона була хвора: він сказав, що вона хвора. І в нього були жаби в сорочці? На греця йому жаби в сорочці?

Хакода не потребував цілителя Кустаа, щоб бачити, що хлопець досі марить. Що будь-які відповіді, які він отримає, не задовольнять його, що «вона жива» не повинно бути новим ритмом, в якому б'ється його серце, коли бранець явно не розуміє, що взагалі говорить. Хакода не повинен був сподіватися на гарячковий сон ворога.

— Ви повернетеся до лазарету, — сказав Хакода. — І залишитеся там, інакше будуть наслідки. Я ясно висловився?

Принц трохи просів у стільці, тож він рвучко випростався, знову насупився та відмовився відповідати. Хакода схопив його за плече і повів назад до ліжка.

Цього разу вони встановили варту. Всередині каюти. Тепер один нещасний член екіпажу здебільшого пильнував хлопця, який пильнував його у відповідь, поки солдат напружено ховався під купою ковдри. Ці очі таки нервували.

— Не роби магію, поки не спаде температура. Інакше мозок підсмажиться, — сказав цілитель Кустаа, змінюючи тканину на лобі принца. Перша спроба охолодити його швидко пішла парою, і Кустаа знайшов це одночасно і тривожним, і захоплювальним. — До того часу жодних спроб втечі.

— …Добре.

І обидві сторони розуміли, що жодна з них не жартує.

***

Зуко прокинувся вже вночі, і… не зміг точно порахувати, скільки разів сходило і заходило сонце відтоді, як його затягли на ворожий корабель, але по поту на одязі та по тому, що він міг знову рахувати, зрозумів, що лихоманка спала. Вартовий досі сидів у кутку і виглядав надмірно бадьорим для підлітка, який, як він думав, спав, і який, напевно, дійсно спав уже… якийсь час? Крізь ілюмінатор пробивалося світло, коли лікар Зовсім Не Дядько востаннє будив його поїсти.

Він був голодний. І надто гарячий. І відчував синці, яких після фортеці Похай у нього не було. Деякі з них він не пам’ятав, як отримав. Якщо гостинність Племені Води має в собі побиття напівпритомних полонених, йому потрібно забратися з цього корабля, перш ніж вони зрозуміють, що він достатньо здоровий для більшого.

Він дуже добре пам’ятав погрозу їхнього вождя: наступна втеча матиме наслідки.

Він пам’ятав холодні блакитні очі чоловіка, коли той дозволив Зуко подумати, що він дозволить своїй банді дикунів зламати полоненому ногу; він пам’ятав, як той самий чоловік ледь не зламав йому зап’ястя, перш ніж його гарячковий мозок навіть почав намагатися витягти його з цієї ситуації. Зуко нічого не зробив, він просто лежав хворий, а той чоловік… (Зуко стояв на колінах перед ворогом і благав, як безчесний вигнанець, яким він і був). Його рука була витягнута з-під ковдри, лежала перед обличчям; синець був темним, кривим колом чорного кольору, що переходив у синьо-зелений по краях.

Вождь — не його батько.

***

Третя спроба втечі була виявлена під час зміни варти. Попередній вартовий був без свідомості. У нього забрали ключ, яким ввічливо замкнули двері ззовні. Цілитель Кустаа визнав, що лихоманка у принца спала десь між обідом і тим, як він приніс дитині вечерю. Він відмовився негайно доповісти про це Хакоді, мотивуючи це тим, що йому, бачте, «не завадило б виспатися перед тим, як ви його налупцюєте, вождю».

Спочатку вони перевірили човни. Всі були на місці, жодних «зайців». Тож вони не мали жодного уявлення, де шукати далі, окрім того, що треба шукати скрізь і ретельно. Вони провели вже два роки на воді та думали, що їхній корабель маленький. Затишний у хороші дні, тісний у погані. Вистачило одного ворога на волі, щоб показати, наскільки великим він може бути. Як довго він снував кораблем? Скільки шкоди встиг заподіяти?

Хакода вб'є цього клятого принца. Після того, як отримає відповіді. Після того, як його знайдуть.

— Вождю, — сказав Токло. Хакода подивився на нього, і їхній наймолодший член екіпажу ледь помітно підняв підборіддя вгору.

Очам Хакоди знадобилася мить, щоб пристосуватися до темних вітрил на тлі зірок. І до тіні, якої там не повинно було бути.

Принц сидів на поперечині їхньої головної щогли, так високо, як тільки зміг залізти. Принц Вогню. На головній щоглі сидів маг вогню.

Ні, Хакода точно його вб'є. Одразу після того, як переконає принца, що не збирається його вбивати, і що той може спуститися, не розпалюючи пожеж, попри те, що ті можуть стати гарним відвабливим маневром для втечі.

***

План був простий: знайти човен, спустити його на воду, відплисти якомога далі, поки його не помітили, за необхідності битися.

Прості плани помирають простими смертями. Біля човнів було забагато людей, які недбало несли надмірно укомплектовані вахти, наче знали, що він сюди полізе. (…Виходить, він уже сюди ліз?)

А потім позаду нього почулася балаканина, що наближалася до проходу, в якому він ледве ховався, і… та де він взагалі міг сховатися на кораблі Племені Води? Тут навіть труб не було, лише деревина; жодних розгалужень до машинного відділення, офіцерських кают та їдальні, лише цей прохід, що вів трапи вниз і вгору, а він уже сидів навпочіпки на сходах останнього з них. Він це погано пам’ятав, лише враження, коли був напівпотопленим або в лихоманці, але він знав, що корабель був маленьким. Як він міг тут сховатися? Можливо… можливо, йому варто просто стрибнути в океан, поки вони не помітили його зникнення, і відплисти якомога далі, можливо, вони його в темряві не знайдуть, принаймні океан не буде активно намагатися зашкодити йому…

(Вода була такою холодною, що його полум’я майже згасло, він так втомився, що міг тільки потонути, і цього разу у нього навіть корча не було…)

Голоси уже долинали з трапу. Палубна команда не дивилася (точніше, не достатньо уважно). Зуко не запанікував, він просто обрав єдиний доступний варіант.

Саме тому він почав дряпатися на головну щоглу. І як же він тепер спуститься так, щоб вони не помітили, і куди взагалі може звідси подітися? Він дозволив собі тихо стукнутися лобом об дерево і востаннє поглянути на океан. Потім він заліз вище, сподіваючись, що вітрила його сховають. Принаймні допоки він отримає змогу подумати.

Вітрила його не сховали.

Його втеча тривала приблизно п’ять хвилин. Зуко не пам’ятав, але коли у нього була лихоманка, він протягнув набагато довше.

***

Хакода наказав чоловікам наповнити якомога більше відер водою. Про всяк випадок. Хоча що вони вдіють, якщо принц розпалить вогонь на верхівці їхніх вітрил?

— Принце Зуко, — покликав він. — Ми знаємо, що ви там. Спускайтеся.

Принц не відповів. Тінь на верхівці щогли трохи зсунулася. Частина Хакоди хотіла мати світло, щоб він міг краще бачити хлопця, а решта була так само рада, що там, нагорі, не видно жодного відблиску полум’я.

— Можемо його збити, — запропонував Тулук. Але в їхньому екіпажі не було талановитих стрільців, і вони обоє це знали.

Хакода утримався від того, щоб потерти скроні, аби не побачив екіпаж.

— Раз ви не спускаєтеся, я підіймуся, — гукнув він. — Я просто хочу поговорити.

Прозвучало це не дуже переконливо, судячи з того, як Тулук підняв брову. Озираючись назад, він міг би не гарчати останнє слово. Хакода перевів подих і почав лізти.

На легкозаймистий такелаж. Не маючи вільних рук для зброї чи навіть елементарної самооборони, він поліз до мага вогню, що стояв на узвишші.

Вищезгаданий маг вогню обережно відсунувся вбік, щоб звільнити йому місце на поперечині. Хакода поставився до цієї щедрості з підозрою, на що отримав у відповідь напрочуд ясний гнівний погляд. Хакода не звик бачити, щоб принц виглядав обізнаним. Йому не сподобалася ця зміна. Тепер вовченя-борсученя виглядало так, ніби було готове кусатися навмисно. Все тіло хлопця було напружене, а золоті очі стежили за кожним рухом Хакоди.

Він перестав лізти й поставив запитання, на яке дуже хотів отримати відповідь, відколи почалися ці маленькі спроби втечі.

— І який же у вас був план?

***

Зуко ненавидів це питання і ненавидів те, як йому довелося стримуватися, щоб не вигукнути «Та не знаю я, дядьку». Це був… рефлекс.

— Забратися з вашого дурного корабля, поки мене не вбили, — огризнувся він натомість.

«Племіннику, це не план», — прошепотів дядьків голос, такий же безглуздий, якими завжди були його поради.

— Принце Зуко, ніхто не збирається вас вбивати, — збрехав вождь, приблизно вдвічі гірше, ніж Азула, коли їй було вісім.

Слова були досить щирими — Зуко ніколи не міг зрозуміти по словах, — але очі воїна були холодними, як льодовик, і не кліпали, обіцяючи щось зовсім інше. А Зуко застряг тут, на верхівці дурепського вітрила, і вже змерз у цьому безглуздому мішкуватому одязі, і він не міг тут залишатися, але якщо він спуститься, цей чоловік зможе… зможе зробити все, що захоче, можливо, зашкодить йому, перш ніж вб'є, бо в цих очах не було ні краплі доброти.

— Я не… Я вам навіть не ворог, у мене своя місія. Просто відпустіть мене, честю клянуся, я не доповім про місцеперебування вашого флоту…

(Це був не його батько, але розмова з ним здавалася такою ж самою. Його мовчання не слухало, воно чекало, коли Зуко підкине хмизу у вогонь, а Зуко завжди так і робив, бо був дурним і не розумів, що ці люди хочуть від нього почути…)

***

Одного разу Сокка зламав улюблений спис Хакоди, сховав уламки в сніговій кучугурі й спробував відмазатися. Йому було сім. І він тоді довів свою правоту красномовніше, ніж справжній принц.

Принц, який посмів використати фразу «я вам не ворог». Хакода дозволив хлопцеві виговоритися. Нехай над ними знову запанує тиша.

— Принце Зуко, ви були на Південному полюсі?

— Я… так? — Золоті очі моргнули. «Це тут до чого?» — чулося в його тоні. Бо як же може принц передбачити страхи простого дикуна?

— Зі скількома кораблями?

***

— Лише з «Ваньї», — відповів Зуко, з дискомфортом відчуваючи, що вони ведуть зовсім різні розмови, і якщо він не приєднається до розмови вождя найближчим часом, то впаде.

— Ви відвідали якісь селища?

— Одне, — відповів він. Його пальці вчепилися в деревину поперечини під ним, бо він не знав, де пастка.

— Скількох ви вбили?

— Скількох… що? — Зуко вчепився міцніше, бо вождь зараз точно відмовиться від запланованих тортур і просто зіштовхне його на смерть.

— Чому моя дочка у в’язниці Нації Вогню, принце Зуко?

— Ваша…? Та вона сама винна!

Це була не правильна відповідь. Зовсім не правильна, і він мав би це знати, але він завжди був таким дурним…

***

— Ваша Високосте, — вичавив з себе Хакода. — Ви цінний заручник. Ми не вб'ємо вас за просто так. Ви не зобов’язані брехати.

Принц Вогню скочив на ноги. Принц Вогню скочив на ноги на верхівці розгойданого головного вітрила, без жодної опори, на висоті дванадцяти метрів.

— Я не брешу! — Його руки супроводжувало полум’я, коли він жестикулював, залишаючи іскристі дуги в ночі, що викликало тривогу з зовсім інших причин. — Моя місія — захопити Аватара, а не розбиратися з відсталими дикунами Племені Води. Я б навіть не пішов у те селище, якби вони його не переховували, і я не… я нікому не зашкодив, я не як ви, там була лише купка старих і дітей, а я не встромляю лезо в спину, коли люди на колінах стоять. Я просто їх налякав, щоб здали Аватара, і вони здали, я і пішов, і навіть не повернувся, коли Аватар порушив слово і втік, бо я, на відміну від вас, не монстр. Припиніть вигадувати мені злочини!

— …Не треба вести цю розмову тут, — сказав Хакода, бо не знав, що ще сказати неврівноваженому підлітку, який будь-якої миті міг розбитися на смерть або підпалити їхній корабель, і чия висока температура, схоже, призвела до незворотних ушкоджень мозку. Аватар? Переховувався в селищі Хакоди?

На викривлене почуття справедливості хлопця, який порівнює солдата Нації Вогню, як він сам, з людьми, які не робили нічого гіршого у своєму житті, ніж ховалися від солдатів, поки не зважатимемо.

— Ви спуститеся, — наказав Хакода, не залишаючи місця для незгоди. — Зараз же. Ми продовжимо цю дискусію в моєму…

— Ні. — У голосі принца не було нічого, крім незгоди. — Я не дозволю вам зламати мені ногу, або… або які там у вас наслідки.

— Ви не зможете сидіти тут вічно.

— А ось і зможу, — відповів принц, наче особливо вперте маля.

Хлопець стискав зап’ястя. Але його рука була меншою, ніж у Хакоди, і не могла приховати синця.

Він видерся сюди не для того, щоб отримати важіль впливу; якби це було так, принц уже спробував би ним скористатися, погрожував би їхньому кораблю. Хлопець просто забився на дерево, як сполоханий єнокотик, і був надто наляканий воїнами внизу, щоб спуститися.

— Мої люди вам не зашкодять. Даю вам слово.

— А ви? — запитав хлопець, який надто сильно стискав синець.

— Мені не доведеться, якщо відповісте на мої запитання.

Щелепа принца стиснулася. Він нахилив підборіддя.

— Про Націю Вогню не розповідатиму.

— Мене більше цікавить Південний полюс, — відповів Хакода. — І моя донька.

— …Я першим не спускатимуся.

Схоже, це була єдина згода, яку Хакода отримає. Він почав злізати. Через кілька хвилин, залишаючи між ними щедрий проміжок, принц рушив за ним.

***

Весь екіпаж витріщався на них, мовчки засуджуючи, а Зуко не наважувався ступити на палубу ще до того, як корабельний собака з гавкотом кинувся на нього знову.

Зуко був уже на пів дорозі до щогли, коли капітан відірвав гострі, комашині лапи собаки від дерева і зупинив переслідування.

Хтось засміявся. Це був надто гучний, недовірливий звук, явно спрямований на нього, і якщо Зуко коли-небудь дізнається, хто це зробив, він що-небудь підпалить. Він гнівно подивився на кожного з чоловіків, що стояли під ним, окремо.

— Вже можете спускатися, Ваша Високосте, — сказав вождь, тримаючи під рукою багатоногого пса, що гарчав і перебирав ногами. Він здавався розваженим.

— Знаю, — огризнувся Зуко, послабив хватку і швидко спустився, на що дядько завжди кричав: «Племіннику, будь ласка, користуйтеся сходами, вони там не для прикраси…».

Плем’я Води здригнулося від швидкості так само як і палубна команда «Ваньї». Зуко схрестив руки, скинув підборіддя і постарався не думати про те, наскільки вони вищі за нього. Не те щоб люди Нації Вогню були низькорослі, а Зуко для свого віку був цілком середнього зросту, і в будь-якому разі очікував, що незабаром повищає, але ці варвари були невиправдано великими.

Вождь дивився на нього зверху вниз, і це він навіть не намагався. Він був просто… занадто великий.

— Прошу сюди, Ваша Високосте, — сказав він, злегка вклонившись, щоб вкінець висміяти формальності. — Нумо, поговоримо.

Зуко йшов за ним, випроставши спину, та лише раз поглянув на воду. Вождь дав йому слово, що йому не зашкодять.

Слово дикуна, і вождя, і батька.

…Стрибати в океан було вже запізно.

Chapter Text

Вождь сів за стіл і посадив собаку на підлогу. Зуко непорушно стояв за іншим стільцем у кабінеті, чекаючи на запрошення сісти та твердо вирішивши не забирати ноги з зони досяжності зубів. Це була найзвичайнісінька тактика залякування. Це був найзвичайнісінький собака. Він гарчав звідкись з-під столу, але Зуко зосереджено дивився на вождя, не на заковану у тверду оболонку загрозу, що сягала йому по коліно.

***

Принц Вогню, вочевидь, мав намір вести цю розмову стоячи. Він стояв, заклавши руки за спину і розставивши ноги на ширині плечей — взірець суворої мілітаристської формальності. Те, що позичена сорочка не трималася на обох плечах явно було фактом, який принц старанно ігнорував, ніби це було більш гідно, ніж поправити її.

Хакода видихнув. Якщо малому подобається дискомфорт, то нехай. Коли б він не вирішив проковтнути свою гордість, стілець прямо тут.

— Починайте з початку, — наказав Хакода.

— …З якого початку? — перепитав принц, задаючи тон, наскільки важко буде отримати від нього прямі відповіді.

***

З якого початку? З того, як він впав з «Ваньї» і опинився тут? Зі світла на Південному полюсі? Навіщо він взагалі поїхав на Південний полюс? З початку його вигн… його пошуків Аватара? Що це взагалі означало: «Починайте з початку»?

Вождь дивився на нього так, ніби Зуко мав був знати. Ніби він навмисно приховував відповіді, хоча Зуко попросив роз’яснень, хоча саме вождь йому не відповідав…

(Він встановлював правила і чекав, поки Зуко їх порушить. Вони це обговорювали ще на щоглі: вождь йому не зашкодить, якщо Зуко відповість на його запитання, то звісно ж, його запитання не будуть справедливими…)

(Не дивно, що брат і сестра з Племені Води були так віддані Аватару: якщо це їхній батько, вони теж не можуть його розчарувати. Зуко їх не любив. Але він не ненавидів їх настільки, щоб все для них зіпсувати).

— Ваш син виявив неабияку хоробрість, захищаючи свій дім від переважних сил, — почав він, і відразу ж відчув, що, судячи з того, як чоловік застиг, він почав неправильно. А. А. Вождь же розпитував про дочку, а не про сина, напевно, йому взагалі немає діла до немага. Логічно. — І. Ваша дочка, е. Вона також билася в міру своїх можливостей на моєму кораблі, демонструючи цілий ряд технік магії води та льоду, з якими моя команда ніколи раніше не стикалася…

Вони ніколи раніше не стикалися з магами води, тож це була цілковита правда, навіть якщо вона заморозила власного брата і не змогла нікого влучити, хіба що коли кинула воду назад…

***

Це був не перший допит для Хакоди. Можливо, він був найбільш навмисно чемним, але не першим. Він був знайомий з отрутою, яку випльовували полонені солдати Нації Вогню, зі словами, що мали на меті навмисно завдати болю.

Він не звик до того, що вони так нерішуче підібрані, та ще і явно мають ввічливі наміри, але водночас вони пронизували його до глибини душі.

Принц Вогню згадав Сокку один раз. Лише один раз. Сокка виявив хоробрість, захищаючи свій дім, і все. Більше нічого.

А Катара — вона билася на кораблі принца. Корабель солдатів Нації Вогню напав на його селище, вб… бився з його сином і викрав його доньку, яка знала, що розкриття її магії стане смертним вироком, але все одно достатньо відчаялася, щоб це зробити, і навіщо вони взагалі взяли її на борт корабля…

Затопчик кинувся вперед, під край столу і навколо стільця, на який принц досі відмовлявся сідати. Молодий солдат позадкував і звалився на койку Хакоди; він схопив подушку і поставив її, наче щит, між собою і гарчанням ізоцуцика, який явно відчув невдоволення свого господаря.

…Хлопець не використав вогонь. І не відштовхнув собаку. На палубі теж.

Хакода підвівся і знову взяв собаку на руки. Принц… продовжував тримати злегка понівечену подушку, ніби…

Ніби очікував, що Хакода завдасть йому болю, і не знав, як захиститися.

Хакода підніс собаку до ілюмінатора і висадив його назовні. Закрив ілюмінатор. І знову сів на стілець, поки гострі лапи безрезультатно шкрябали по склу позаду нього.

Хлопець дивився на нього так само як на собаку. Насторожено, наче питанням було, коли на нього нападуть, а не якщо.

— Принце Зуко, я дав вам слово. Дотримаєте свого слова — я дотримаю свого. А тепер сядьте.

— Я уже сиджу.

Хакода продовжував дивитися на принца, поки той нарешті не випростався зі своєї незграбної оборонної пози на койці Хакоди та не підвівся.

— Ваша, е. Ваша подушка.

З неї витікало пір’я. Так, Хакода був в курсі.

— Облиште її.

Хлопець поклав її у головах койки, звідки взяв, перевернувши так, ніби так Хакоді буде легше забути про пошкодження. Потім він сів так само непорушно, як і стояв. Його золоті очі час від часу кидали погляд на ілюмінатор через плече Хакоди, бо крізь нього досі долинало приглушене гарчання.

— Якою була ваша місія на Південному полюсі? — запитав Хакода.

Тут швидко з’ясувалося, що Нація Вогню не має традиції усного оповідання. Або так, або принц просто дуже, дуже погано оповідав.

***

— Я полював на Аватара. І я його знайшов: спочатку був стовп світла, а потім сигнальні спалахи, і…

***

— Що? Ні. То вона напала на мій корабель, ми її взагалі не чіпали! Навіщо мені викрадати якусь селючку… Тобто, е-е, молодицю? Вона, е. Вона добре показала себе в бою, успішно виконавши несподіваний тактичний удар і повернувши Аватара, хоча сама була в меншості та зіткнулася з переважними силами противника…

***

— …Що? Ні, то не ваша дочка була в сукні, а… і, і це дуже шанована традиція на їхньому острові, він, мабуть, дуже їх вразив, раз вони дозволили йому тренуватися з ними, бо воїни Кіоші… Та звісно ж, живий, з чого ви взяли… Я такого не казав!

***

Хакода підняв руку, щоб зупинити принца від подальших слів. Якщо чесно, він за ним не встигав. Але була одна річ, яка в розповіді принца була йому незрозуміла:

— Ви намагаєтеся лестити моїм дітям?

— Ні.

Що ж. Це принаймні встановило базовий рівень того, наскільки ефективно принц брехав.

Хакода опустив руку. Принц продовжив. Ну, принаймні він припинив лестощі.

***

— Я гадки не маю, де вони взяли стільки вибухового желе, мене там не було, але міста самі себе не затоплюють, а регіональне командування просто так плакати про терміновий розшук не розсилає…

***

— Ні, це було після того, як вона обдурила їх, щоб її відправили у в’язницю для магів землі.

***

— До того, як вони змусили вулкан вивергнутися. Я не бурмочу, я сказав «з нами всередині»…

***

— Я, е. Не мав на гадці, що ваша донька краде у піратів. Але пірати так думали. Тож я, е. Її від них врятував? Ну треба ж її було до чогось прив’язати, я не міг дозволити піратам забрати її на корабель, і не довіряв, що вона не зламає що-небудь на моєму! Я не бурмочу, я кажу: «Я використав хорошу мотузку»…

***

— Вони ваші діти! Якби вони віддали мені Аватара, то, можливо, були б у меншій смертельній небезпеці!

***

— Якщо ви мені не вірите, то на греця я взагалі з вами розмовляю!

***

Хакода не знав, коли у нього почався головний біль, і не міг збагнути, коли він закінчиться.

Хлопець сидів навпроти нього, схрестивши руки, витріщався в точку на шпангоуті, і відмовлявся говорити далі. Там, на щоглі угода була не така; у фразі «Відповідай на мої запитання, і я тобі не зашкоджу» не було місця для дріб’язкового надуття губок. Але вже було пізно, і на плечах підлітка осіла втома, якої не було, коли вони починали, та й самому Хакоді не завадила б ніч, щоб подумати над тим, що він щойно почув, і над тим, наскільки він може всьому цьому довіряти. Розповідь звучала… фантастично. Але в ній чулася заплутана щирість, яку важко підробити.

Що в жодному разі не означало, що вона правдива; він не виключав можливості, що принцові просто наснилися дуже яскраві гарячкові сни, в яких фігурували двоє дітей Племені Води, яких убив його екіпаж.

Один зі зв’язкових Хакоди в Королівстві Землі знатиме, чи Аватар повернувся. Чи є у нього супутники з Племені Води. Чи всі вони в безпеці. Він вишле голуба-альбатроса, щойно розвидніється, і лише за кілька днів отримає якесь підтвердження — чи спростування — розповіді принца.

Що залишало більш нагальну проблему.

Принц напружився під його поглядом. Схоже, обличчя Хакоди було не таким порожнім, як він сподівався.

— Я вам відповів! — сказав солдат. — Що ви хочете, щоб я сказав?

— Ви сказали достатньо, принце Зуко, — відповів Хакода. — Мені потрібен час, щоб це підтвердити. А поки що обговоримо правила, яких ви повинні будете дотримуватися, перебуваючи на борту цього корабля.

Здорове око хлопця звузилося майже так само, як і обпечене.

— Ви сказали, що не зашкодите мені, якщо я говоритиму.

— І зараз я вам не зашкоджу, якщо ви дотримуватиметеся правил. Ваші спроби втекти повинні припинитися. Вони відволікають мій екіпаж, а все, що їх відволікає, може призвести до загибелі. Якщо мені доведеться переламати вам ноги, я це зроблю; якщо ви змусите мене вас вбити, я це зроблю. Вирішувати вам.

Хлопець не відповів. Він дивився на Хакоду звуженішими очима.

— Ви виконуватимете накази від мене і мого екіпажу. І працюватимете, бо карцеру у нас немає, і тут кожен заробляє собі на їжу. Зрозуміли?

Принц все ще випромінював бунт. Хакода здивувався б, якби той хоч день у своєму житті працював, але він ніяк не міг залишити солдата без роботи. Хлопець був достатньо творчим і без того, щоб йому давали на творчість час.

— І жодної магії вогню. Це дерев’яний корабель, навіть випадкова іскра, як ті, що ви видали на щоглі, може його покалічити, не кажучи вже про справжній напад на корабель чи мою команду. У нас немає способу безпечно стримати мага вогню. Я вас зараз, до речі, попереджаю, а не запрошую. Якщо ви почнете робити магію, у мене не буде вибору, окрім як вас вбити. Можливо, згодом з’являться інші правила, але поки що…

— Я не можу, — перебив солдат.

Хакода витріщився на нього, чекаючи на протест, який, він був упевнений, йому не сподобається.

— Я можу працювати, і наступного разу, коли я втечу, ви мене не зловите, але я не можу просто… не робити магію. Я не майстер, я не можу її вимкнути, і це… це шкідливо, хто так взагалі робить? Але… але я можу дати вам слово честі, що нікому не зашкоджу, а якщо і розпалю вогонь, то загашу його, і…

— Принце Зуко, — сказав Хакода, — вже пробачте, та я у вас сумніваюся.

І тому існувала досить велика, досить очевидна причина, яка дивилася йому… ну, прямо в обличчя. Він ніколи не бачив мага вогню з таким серйозним опіком. Той, хто вміє запросто гасити вогонь, не мав би такого сліду.

Принц, схоже, зрозумів, куди він дивиться. Він різко вдихнув, а потім його руки зайнялися вогнем. Хакода скочив на ноги з ножем у руці та похмурою думкою про те, що це, безумовно, один зі способів покінчити з їхньою проблемою…

Принц теж підвівся на ноги та відступив, наскільки дозволяло маленьке приміщення. Він загасив полум’я, але залишився напоготові.

…Його руки були на колінах, коли полум’я спалахнуло, але на тканині не було жодних слідів від опіків.

Хакода повільно опустив ніж, оцінюючи реакцію принца; принц опустив руки, так само як і Хакода. Хакода сховав зброю в піхви, і тоді хлопець розслабився.

— Це не я зробив, — сказав принц. — З собою… Тобто, я, але не в тому сенсі…

Хакода перевів подих.

— Якщо ви щось підпалите — або когось — у мене не буде вибору. І я не відповідатиму за реакцію екіпажу, якщо ви когось налякаєте. Мої люди ваших не дуже-то люблять, магу вогню.

Хлопець рвучко кивнув. Він знову схрестив руки, і Хакода запідозрив, що це не стільки гордовита поза, скільки спроба сховати руки, які могли почати тремтіти, коли вивітриться адреналін.

— Що ви плануєте зі мною робити?

— Я почну переговори з вашим батьком. Ви зможете повернутися додому, як тільки він виконає наші вимоги.

Хакода не передбачав, що реакцією на цю заяву буде справжнісінький жах.

— Ви не можете сказати батькові, що його син у полоні, це… це його осоромить. Поговоріть з моїм дядьком, він дасть вам все, що попросите, тільки не кажіть Володареві Вогню…

Гордість Нації Вогню була сміховинною.

— Принце Зуко, він ваш батько, — перебив Хакода. — Він хоче, щоб ви повернулися додому?

— …Так, — відповів принц. — Так, звісно, хоче.

— Тоді він піде назустріч принаймні деяким нашим умовам. Я не безрозсудний: я не очікую, що ваше захоплення покладе край війні, і не хочу ставити вашого батька в становище, коли він буде змушений повністю відкинути наші вимоги. Дозвольте нам вести переговори. І припиніть намагатися втекти. — Бо якщо щур-гадюка думав, що Хакода не розчув «наступного разу, коли я втечу, ви мене не зловите», то він помилявся. — Ви тут у безпеці, доки дотримуватиметеся встановлених правил.

***

Зуко завжди погано давалися правила. Їх встановлювали інші люди, змінювали, коли заманеться. Вони ніколи не були на користь Зуко, і, звісно ж, ніколи не гарантували йому безпеку. Вже тринадцять років у палаці та два з половиною постійно мінливих обмежень свого вигнання, його цього навчили. Якщо вождь Племені Води серйозно думав, що Зуко повірить, що на варварському кораблі все інакше, то він такий же ідіот, як і його діти. Зуко не був наївним: він знав, як влаштований світ.

Нічого. Він вчинить так, як і завжди: погодиться, а потім, намагаючись не попастися, зробить те, що треба.

***

Хакоді зовсім не подобався погляд принца. Але на сьогодні досить: так треба, якщо він не хоче вбити хлопця просто зараз.

— Ви підете спати, принце Зуко, — сказав він. — І залишитеся там до ранку, поки за вами не прийде один з моїх людей. Зрозуміло?

Якщо цей кивок не був самим визначенням невдоволення, то Хакода не знав, чого ще. Але він не встановлював жодних правил щодо загальної похмурості. Він відчинив двері каюти та зробив жест «після вас». Лазарет знаходився прямо через прохід, і хлопець попрямував до нього.

— Не там, — поправив його Хакода. — Вже вибачте, принце Зуко, але я хочу, щоб ви були під наглядом. І ви більше не хворі.

Він показав на трап, що вів вниз; принц наблизився до нього з такою обережністю, що Хакода залишився повністю впевнений, що він не блукав під палубами під час своїх втеч.

Більшу частину цього рівня займала каюта екіпажу; ззаду мався невеличкий склад і остання драбина, що вела до основних припасів. Але в основному, це був простий простір. Гамаки для кожного члена екіпажу та матроські скрині, складені по краях і закріплені на випадок штормів. Вільне місце було лише одне. Хоч як практично було віддати його принцу Вогню, Хакода все одно відчув гіркий присмак в роті. Вони залишили Бато в абатстві кілька тижнів тому — якщо він одужав, то незабаром возз'єднається з ними на місці зустрічі. Якщо ж ні…

— Він посередині, — поскаржився принц.

— Проблеми? — запитав Хакода. Його тон дуже чітко говорив про те, що жодних проблем немає і не буде.

— …Моторошно, — пробурмотів хлопець, але сів.

Хакода видав всьому екіпажеві наказ: за хлопцем завжди повинні стежити щонайменше дві пари очей. А з завтрашнього дня вони запрацюють його так, що у нього не залишиться жодних сил на втечу.

***

Це було дуже моторошно. Гамак рухався зовсім не так, як футон, він не міг лежати рівно, і навколо нього були люди Племені Води, і він не міг бачити їх усіх одразу, як не крутився. А ще ці хутра та ковдри були запилені, і… і він що, лежав в гамаку мерця? Інакше чому він порожній?

Здається, біля нього висів гамак цілителя Кустаа. Він пирхнув, коли Зуко знову перевернувся.

— Якщо я принесу тобі чашку чаю, щоб ти заснув, ти ще когось накачаєш?

Зуко почервонів. Вождь не став питати, Зуко не думав, що хтось помітив. І взагалі, він не винен, що їхній охоронець опинився неуважним ідіотом, який геть не второпав, що в його чай підмішали снодійне.

Охоронець був величезний, підозрілий і величезний, і Зуко не хотів з ним битися. Але він погано стежив за своєю чашкою.

— Я не збирався пити твій обдовбаний чай, — огризнувся Зуко. Тихо, бо навколо спали люди, а ті, що не спали, і так уже його ненавиділи.

— От спасибі, що не змарнував його, — відповів цілитель. — …Як ти себе почуваєш? Всі кістки цілі?

— Тобі яке діло?

— Я цілитель, малий. Відповідай, бо зараз підійду і буду тицяти.

— …Він мені не зашкодив, — відповів Зуко.

У тихому хмиканні цілителя не було абсолютно нічого заспокійливого.

— Добраніч, неслуху. Якщо знову пробуватимеш втекти, не буди мене.

— Не буду, — сказав Зуко.

Один з інших членів племені пирхнув, ніби думав, що вони жартують. Цілитель Кустаа пирхнув, бо знав, що це не жарт.

Chapter Text

На світанку вони пішли витягати принца Вогню з ліжка.

Він уже сидів у старому гамаку Бато, схрестивши руки.

У ретроспективі це був феномен, більш відомий як «попереджаю заздалегідь».

***

— Він закінчив, — сказав Тулук.

— Він… що? — Хакода підняв очі від курсових карт, потім подивився в ілюмінатор на положення сонця, а потім знову на свого другого заступника. Тулук підштовхував Затопчика ногою, не даючи собаці вискочити за двері каюти та помчати до теми їхньої розмови. Яка була у трюмі. Мала бути в трюмі. Мала бути там цілий день, штовхати весь вантаж з одного боку в інший, бо за два роки в морі вони знайшли кращий спосіб розкладати речі, але так і не знайшли часу втілити його в життя. — Йому не повинні були стільки допомагати.

— Йому взагалі не допомагали, — сказав другий заступник. — Хлопець навіть не попросив. І жодних перерв не робив.

— …Переконайтеся, щоб робив, поки цілитель Кустаа нам голови не повідривав.

— Малий гадюка гарчить, коли натякаєш, що він втомився. — Тулук пирхнув і відштовхнувся від одвірка. — Зараз накажу йому надраїти палубу. Впевнений, Ааке подбає, щоб він «он де місце пропускав» щонайменше годину.

***

Зуко вже тричі драїв те місце, він його не пропустив, ці тупі дикуни просто знущалися з нього.

— Якщо ви втомилися, — насміхався один з них, — можете зробити п…

— Я не втомився.

Йому просто боліла спина від того, що він переносив усі ящики в трюмі, а вони зовсім не допомагали, а потім ще й собака втік з кабінету вождя, і він загнав скабку в руку, намагаючись залізти вище, тож тепер він сидів прив’язаний до головної щогли та гарчав на нього. Що все одно було краще, ніж воїни Племені Води, які усміхалися.

Зуко штовхнув дурнувату швабру на місце, яке пропустив. Знову. І краєм ока спостерігав, як екіпаж переводить вітрила, щоб зловити мінливий вітер.

Поки Зуко штовхав швабру, він обійшов усі шлюпки. Маленькі човни були такими ж технологічно відсталими, як і решта цього корабля, але мали матеріали, якими можна було б змайструвати тимчасове вітрильне оснащення. Що збільшило б потенційну дальність і швидкість його втечі, але для цього треба з’ясувати, як працюють вітрила. І тепер він точно знав, де в їхньому трюмі зберігається їжа, а де бочки з водою…

Один з членів екіпажу, здоровань з підбитим оком, який постійно витріщався на нього, той самий, що пропонував зламати йому ногу, схопив кінець швабри. Зуко витріщився на нього ще дужче.

— Палуба ледве мокра. Починай спочатку.

— …Спочатку?

— Ти не глухий.

Їх палуба навіть не була брудною. Не була, коли він починав, і вже точно не була тепер, коли він пройшовся по ній не раз (і не два). Ламач ніг витріщався на нього, чекаючи, що він здасться, і собака досі гарчав, а Зуко просто хотів присісти на п’ять хвилин і виколупати дурнувату скалку, і щоб ніхто не насміхався з того, що він взяв перерву, і його останні охоронці здали його оцьому, а потім принесли на палубу їжу, але йому ніхто нічого не запропонував, екіпаж просто їв перед ним по черзі, наче він не заслужив…

Зуко поставив ногу на край відра і штовхнув його. Вода розлилася по палубі та по ногах Ламача ніг.

— Так достатньо?

***

— Якщо Тулук знову всуне його мені, я цього гада приб’ю, — повідомив Ааке, ввічливо постукавши у дверну раму Хакоди. — Просто, щоб ви знали.

Він посміхався приємніше, ніж належить чоловікові з розсіченою губою.

— Візьму до відома, — сказав Хакода.

***

— Я не тікав, не робив магію, я працював, працював весь день, що б він не говорив, він бреше, — огризнувся принц, щойно Хакода переступив поріг лазарету. Солдат сидів на краю ліжка, міцно обхопивши руками дерев’яну раму, а золоті очі без покаяння вдивлялися в Хакоду. Він зняв позичену сорочку: цілитель Кустаа колупав нові синці на його ребрах.

— Він сказав, що ви перекинули на нього відро з водою. А потім… обмінялися ударами.

— А, — сказав принц. — Тоді він не бреше.

— …Нове правило. Не провокувати бійки з моїм екіпажем, з магією чи без.

— То він «спровокував», — пробурмотів майбутній Володар Вогню.

— Що?

— Нічого. — Він перевів сердитий погляд на шпангоут і злегка поморщився, коли Кустаа тицьнув пальцем в особливо темну пляму.

Хакода не потирав скроні, поки не опинився в проході.

***

Зуко драїв палубу. Знову. Принаймні йому в потилицю дихали інші члени племені; принаймні цілитель витягнув ту дурнувату скалку, коли закінчив колупати Зуко по ребрах.

Потім йому довелося підмітати під палубами та вичищати їхні… не яструб'ятні, що це взагалі таке? Він вичищав клітки найбільших та найгучніших чайок у світі. Одна з них заворкувала і заплуталася дзьобом у його хвості.

— О, диви, — сказав один з його нових охоронців, притулившись до дверної рами. — Він їй подобається.

— Або ж вона намагається його з'їсти, — більш реалістично сказав інший охоронець.

Коли він закінчив, його охоронці пірнули в тісний відсік, який слугував камбузом, вийшли зі своїми обідами та з'їли їх перед ним. Знову.

***

Яка ж чудова ніч. Сильний вітер, чисте небо, рідкі зорі. Сузір’я далеко на півночі такі дивні — знайомі дороговкази висіли низько над горизонтом або ж зовсім ховалися. Два роки тому їм довелося придбати нові карти, та Хакода все одно не відчував їхні візерунки так, як ті, що на півдні. Було щось тривожне в тому, щоб підняти очі вгору і побачити, що зорі, які наглядали за їхнім народом, тут їх не бачать.

— Ваш принц намагається заморити себе голодом, — повідомив Панук. І відкинувся на спинку поруччя.

Ніч була чудова. Хакода опустив секстант.

— Ви принесли йому їжу?

— Так. Взяли кілька тарілок і спробували поїсти з ним. Навіть не доторкнувся. Ви впевнені, що він не звик їсти немовлят і пити кров невинних? Бо тоді йому буде важко змінити раціон.

Другий наймолодший член екіпажу посміхався, але в краєчках його очей виднілося щось стурбоване. Занепокоєння за принца чи за нього самого, Хакода не знав.

— Ще якісь проблеми? — Він кинув погляд на палубу, де принц непорушно сидів і грізно дивився на Токло, який закінчував свою трапезу. Тарілки зі спільною їжею стояли поруч, але принц тримався від них на відстані.

— Багато гарчить і огризається, і я майже впевнений, що мітли — екзотична тварина, яку він до сьогодні бачив лише здалеку. І бачили ви б його з голубами-альбатросами.

— Він їм погрожував?

Панук посміхнувся.

— Навпаки, дурбелики його обожнюють. Морський бриз спробувала причепурити його і хвилин п’ять виплутувалася з його волосся, але гарчав він лише на нас. Як би він не перетворив їх на ворожих птахів.

***

Вождь хотів його бачити. Принаймні цього разу він не змусив Зуко стояти. «Сядьте», — це було перше, що він сказав. А потім: «Їжте». Зуко майже відмовився з принципу, бо звучало, наче він собаці наказує, але…

Але йому потрібно було підтримувати сили, якщо він збирався втекти. А після того, як він цілий день виконував за Плем’я Води всю каторжну роботу, будь-яка їжа здавалася йому смачною.

(…Вона і була смачною. Смаків опинилося більше, ніж він очікував, і сіль відчувалася не так приголомшливо, як тоді, коли дядько зводив його в той «автентичний» ресторан Племені Води…)

До того ж. Якщо її дав йому вождь, то він, мабуть, нарешті зробив достатньо, щоб заслужити на їжу.

***

Схоже, принц таки не оголосив голодування. Він просто був надто гордий, щоб просити їжу або їсти з одних тарілок з рештою екіпажу. Доведеться його цієї звички позбавити.

Хакода дочекався, поки він закінчить. Це… не зайняло багато часу. Потім хлопець знову подивився на нього, такий же похмуро-підозрілий, як і завжди. Хакода відсунув порожню тарілку і замінив її аркушем паперу.

— Пишіть батькові.

І знову цей майже панічний погляд. Спрямований на чистий аркуш, а не на нього.

— …Добре, — сказав принц. І почав писати рівно нічого.

Хакода сів за стіл і взявся за оновлення суднового журналу. Він намагався не квапити хлопця. Його власний лист до Володаря Вогню… зайняв чимало часу. Зрештою, лист не відповідав придворній досконалості, до якої той звик, але принаймні був щирим. Хакода спробував уявити, що з ним було б, якби Сокка опинився в руках Нації Вогню; що він віддав би, аби повернути сина, і чого не зміг би віддати та продовжувати називати себе вождем. Володар Вогню теж був батьком, і саме таким вийшов його остаточний варіант — нічим не прикрашений лист, від одного батька до іншого.

Їхній флот був змушений відступити після нападу кілька тижнів тому. Це був той самий напад, який довів Бато до межі… довів його друга до потреби в тривалій медичній допомозі. Кілька людей з іншого корабля захопили в полон. У листі Хакода вимагав повернути їхніх людей і укласти договір щодо Нації Вогню у водах Південного Племені. Він сподівався, що до кінця цього несмачного торгу йому вдасться принаймні повернути своїх.

Принц досі нічого не написав.

Хакода тихо зітхнув. Не настільки тихо, щоб не злякати малого. Широкі золоті очі зустрілися з його поглядом, виблискуючи у світлі олійної лампи, ніби у хлопця справді всередині жив вогонь. Це було… тривожно.

— Принце Зуко, він же ваш батько, — сказав Хакода. — Просто скажіть йому, що ви в безпеці, та що з вами добре поводяться.

— Але я не в безпеці, — заперечив хлопчисько. — І зі мною поводяться не добре.

Хакода відстовбурчив щелепу, стримуючи відповідь. «Ми могли б поводитися з вами набагато гірше, Ваша Високосте». Все це явно дуже тривожно для дворянина, вихованого в палаці: його просять виконувати найпростішу роботу, змушують їсти найпростішу їжу, без жодного слуги. Нація Вогню рознесла війну, а до неї самої вона не дійшла. Без сумніву, принц жив вибрикуючи на своєму кораблі, поки Океан не передав його до рук Племені Води.

— Пишіть, — наказав Хакода.

***

Зуко сховав забите зап’ястя між ногами. І почав писати.

Цей спосіб був абсолютно неадекватний для вираження сорому за те, що він потрапив у полон. Саме сорому, не вибачення, вибачення є виправданнями, а батько не любив…

І. І він поклявся, що зробить краще, якщо йому дадуть ще один шанс, він був так близько, він знайшов Аватара, коли ніхто інший не знайшов…

(Батько не любив хвастощів, хіба що від Азули).

Але він обов’язково захопить Аватара і привезе його додому. Якщо йому випаде ще один шанс, він його не змарнує; Нація Вогню ним пишатиметься.

Вождь прочитав його листа, коли Зуко закінчив. Його зростальне мовчання було неприємним передчуттям реакції батька.

— Тепер мені можна повернутися до роботи? — запитав Зуко.

— Ідіть спати, принце Зуко. Екіпаж прийде за вами вранці.

***

Зуко наснився той самий сон. Екіпажу це не сподобалося.

— Ну вибачте, — огризнувся він. — Намагатимусь бачити кошмари тихіше.

Екіпажу це теж не сподобалося.

Він не помітив, як пішов цілитель Кустаа, але той повернувся з чаєм. Це був звичайний жасмин, але він… заспокоював. Він просто тримав його і, зосереджуючи дихання на зігріванні напою, чекав сходу сонця.

***

Виявилося, що вранці, перед миттям, екіпаж ходить по палубі та натирає її палицями з набитими на них пісковиками. Вчора він цю процедуру пропустив. Зуко ледь не запитав, чи не можна йому знову переставити речі в трюмі; принаймні це залучило б інші м’язи.

— Не відмикуй, — сказав один із членів екіпажу.

Він і так не відмикував, просто трохи послизнувся, немає потреби буквально щосекунди спостерігати за ним, чекаючи, коли він неминуче оступиться…

— Спину гни, — гиркнув інший.

Спина не боліла б, якби він її не гнув…

Не допомагало й те, що сьогодні було холодніше. Вони рухалися все далі на південь, а може, просто змінилася погода, але вітер, який вчора був прохолодним, сьогодні став насправжки холодним. Його вільний одяг анітрохи не зігрівав і, здавалося, спрямовував вітер проти нього. Зуко намагався застосовувати вогняний подих, але члени екіпажу поглядали на нього, бо його дихання парувало, а він пам’ятав попередження вождя: він навіть не спробує його захистити, якщо той «налякає» екіпаж своєю магією. Що б там не означало «налякає».

Швидше за все, «налякає» — це коли велетенський птах падає з неба на палубу прямо перед ним.

— Що, — сказав Зуко. Це була одна з тих гігантських чайок, яких вони використовували як птахів-посланців. Вона приземлилася на лице. І відскочила. Тепер вона стояла біля його ніг, воркуючи, а він не знав, чи це був звук страждання. — З нею… все гаразд?

— Та все норм, — зневажливо відповів член екіпажу, підхопивши велетенську пташку під руку. Та була більша за корабельного собаку. І, можливо, менш здатна до польоту.

— …Гаразд. — Зуко дивився, як чоловік несе її під палубу, ймовірно, щоб передати послання вождю. Він знав, що ще зарано чекати відповіді від батька, але…

— До роботи.

Зуко насупився і накинувся на палубу, наче вона була всіма його життєвими проблемами. Та після його зусиль теж виглядала все так же.

***

Голуб-альбатрос, що ніс послання Хакоди до Володаря Вогню, а також принцеве сумнівне підтвердження безпеки, відлетів на світанку.

Послання Хакоди до союзників у Королівстві Землі відійшло після розмови з принцом. Це була найшвидша відповідь, яку він коли-небудь отримував від генерала Фонга. Зі значним відривом.

Королівство Землі з радістю запропонувало для полоненого принца в’язницю. Набагато безпечнішу і надійнішу, ніж дерев’яний корабель, що плаває в неспокійних водах.

Королівство Землі з нетерпінням чекало на його відповідь і відправило один зі своїх найшвидших кораблів, повністю обладнаний для того, щоб стримати навіть королівського мага вогню.

Королівство Землі буде щасливе захопити цього цінного бранця і всю переговорну силу Племені Води, щоб використати принца у своїх цілях.

Постскриптум: а ще вони надіслали інформацію, яку зібрали про Аватара та його супутників.

Іноді Хакода дивувався, наскільки дурним його вважали генерали. Їхні стосунки невдало склалися ще два роки тому, коли він з’явився зі своїм флотом і запропонував приєднатися до війни безплатно. Без умов, без контрактів, без бартеру. Королівство Землі з радістю прийняло таких невибагливих союзників і відтоді поводилося з ними, як з некультурними, але захопленими дітьми.

«Дякуємо за вашу щедру пропозицію, — почав був відповідати Хакода, — але…»

Тут хтось постукав у двері та заштовхав всередину принца Вогню.

— Він робив магію, — сказав Ааке, йдучи слідом за ним.

— Ви ж сказали, що можна, — заперечив принц. Хакода замислився, чи зрозумів маг вогню, що укорінився в стійці, тільки-но знайшов рівновагу, або що він стояв збоку від столу Хакоди, наче за звичкою тримаючи обох представників Племені Води в полі зору. Він робив це свідомо, чи це був закладений у крові інстинкт?

— Вождь тобі сказав, — спитав Ааке, — що ти можеш ходити по палубі та дихати вогнем?

***

Зуко не намагався дихати вогнем. Але він знову зробив щось, що не сподобалося екіпажу, і тоді хтось єхидно сказав: «Батько, либонь, дуже тобою пишається», і… Його вогняний подих перетворився на вогняне дихання. Але лише на одну-дві секунди, полум’я майже не було, і перед ним навіть нічого легкозаймистого не було, а потім Ламач ніг схопив його за руку і потягнув геть, а оскільки Зуко не дозволялося «провокувати бійки», він пішов з ним (і відчув дурне полегшення, коли той відвів його до каюти вождя, а не просто кудись, де було менше свідків) (що було ще дурніше, бо вождю було начхати…).

— Принце Зуко, — сказав чоловік, навіть не потрудившись підвестися. — Поясніться.

— Мені холодно, — сказав він. — Погода холодна. Що, існують якісь правила, які забороняють мерзнути?

Вождь дивився на нього своїми блакитними очима. Зуко розправив плечі, випростався і випустив кілька іскор на наступному видиху.

Чоловік нарешті підвівся. Він зробив крок до Зуко, і Зуко закляк, але той… опустився на коліна. Порився у своїй матроській скрині. І витягнув шубу?

— Взагалі-то, існують, — сказав вождь, і його тон свідчив, що він намагається пожартувати, але його очі все ще були холодними, як льодовик. — Можете позичити це. І перестаньте дихати вогнем.

Зуко натягнув шубу. Рукава накрили йому руки та опустилися майже до колін. Хутряна облямівка капюшона лоскотала шию і пахла пліснявою, як і всі речі, що надто довго зберігалися на кораблі. А ще шуба трохи пахла потом, що, власне, було покращенням у порівнянні з одягом, який він уже носив, — і з усіма іншими членами корабля, — і який дуже сильно пахнув потом. Душу він так і не помітив. Та це справедливо, цей корабель на десятки років відставав навіть від застарілої конструкції «Ваньї», можливо, Плем’я Води душові ще навіть не винайшли. Але він не помітив жодного місця, де можна було б помитися. Вони взагалі купалися? Бо, судячи за спільним запахом, навіть його, не схоже.

— Так краще? — запитав чоловік.

— Вона завелика, — відповів Зуко. — І пахне дивно.

— …Ааке, — сказав вождь. — Давненько у нас не було прального дня, скажи? Клич Панука і Токло і повідай гарну новину. Його Величність запропонував допомогти з їхнім улюбленим зайняттям.

«Його Величність» призначено для Володарів Вогню, а не для принців. Та Зуко не став виправляти вождя.

***

«Перестаньте дихати вогнем» — не та фраза, яку Хакода думав, що скаже. Коли Ааке вивів принца, він знову сів і взявся за перо. Адже на нього досі чекала відповідь до Королівства Землі.

…Він дістав чистий аркуш.

«Ми розглянемо вашу пропозицію».

Запропоноване Королівством Землі місце зустрічі було недалеко від їхнього поточного курсу, і в тому ж напрямку намічалася їхня зустріч із Бато. Хакода надіслав свою відповідь.

***

Серед нових охоронців Зуко були ті самі, що й учора, коли він драїв палубу та вичищав пташині клітки.

— Я вас зараз так сильно ненавиджу, — сказав молодший з них. — Сподіваюся, ви це розумієте.

Зуко напружив плечі, але йому вдалося одночасно промовчати та не дихнути вогнем, бо він був впевнений, що тепер це стало правилом, навіть якщо вождь не сказав про це прямо.

— Та жартує він, малий, — сказав інший член екіпажу, не набагато старший за нього. — Просто прання — найгірше зайняття.

— Чому? — Зуко не пригадував, щоб на «Ваньї» хтось скаржився. А деталями покарання були чистка нужників та нічна варта.

— Окрім того, що це жіноча робота? Нате, несіть, — сказав старший-але-надто-молодий-щоб-звати-когось-малим, тицьнувши йому в руки плетений кошик. Він теж прихопив один, тож Зуко взяв. — Ходімо. Ми вам продемонструємо.

Вони повернулися на палубу. Старший подивився на молодшого. І… зробив крок позаду нього. Молодший драматично зітхнув.

— Прання, — вигукнув він з усією фальшивою пристрастю гравця з Вугільного острова, що паскудить сцену смерті.

І тоді люди почали кидати в них брудні сорочки. Що уже було досить огидно, але потім кілька людей пішли під палубу переодягнутися і повернулися з ще гіршими речами. Старшого з них, здається, звали Панук, і він безсоромно продовжував ховатися за ними, поки екіпаж кидав глузування та смердючий одяг. Молодшого звали Токло, і він ухилявся набагато гірше, ніж Зуко.

— Ненавиджу вас обох, — зітхнув Токло, коли дощ з одягу вщух. — А тепер ходімо морозити руки. Сподіваюся, вам не подобається відчувати пальці, Ваша Величносте.

— «Ваша Високість», — сказав Зуко. — «Величність» — то для Володаря Вогню.

— Матиму на увазі, коли наступного разу розмовлятиму з Володарем Вогню, — сказав Токло.

Далі вони набирали відро за відром води та наповнювали пів бочки, які, вочевидь, мали стати їхніми ваннами для прання. Вони були дуже схожі на ті, що стояли на його кораблі, тільки менші. Це була перша ознака того, що на кораблі Племені Води є мило, що підняло Зуко настрій значно більше, ніж мало б. Він був у повній свідомості лише два дні, але вже дуже скучив за милом.

— …А що таке «жіноча робота»? — запитав Зуко, намагаючись якомога менше торкатися сорочки, поки тер її. Він мав просто… терти її вздовж і впоперек? Як довго? Це справді виведе запах, бо він був дуже сильний…

— Ну знаєте, жіноча робота, — відповів Токло. — Прибирати там, готувати, шити. Тільки у нас немає жінок, тому вони це завжди доручають наймолодшим членам екіпажу. А це завжди ми.

— Він просто злиться, що у нього добре виходить, — сказав Панук. — Ми з тебе ще зробимо гарну друж… Чому. Ваша вода парує.

— Вона не парує, — відповів Зуко. Бо вода не парувала сильно, а якщо обережно видихнути, щоб випустити трохи тепла, то не парувала зовсім, і вони не могли нічого довести…

— Туї та Ла, яка тепла, — сказав Токло, бо щойно запхав обидві руки всередину і щосили намагався налізти на борт. — Як ви це зробили, це ж дивовижно, зробіть так з моєю…

Старший з них дивився на Зуко. Це був моторошний вимірювальний погляд, який потім ковзнув по палубі до Ламача ніг, який похмуро спостерігав за ними, зав’язуючи мотузку (він завжди спостерігав за Зуко).

— Хакода справді дозволив вам використовувати магію? — запитав Панук.

Зуко насупився.

— Я не брехав, Ламач ніг просто мені не повірив…

Панук пирхнув, і на його губах з’явилася напівпосмішка.

— «Ламач ніг»?

Зуко не посміхнувся у відповідь.

— Він хотів зламати мені ноги.

— А, точно. …Що ж, тепер це не так смішно. — Він прочистив горло, дуже підкреслено не озираючись на старшого члена екіпажу. — Тож. Можете і нашу нагріти?

— А хіба не треба спочатку у вождя запитати? Переконатися, що він справді дозволив? — запитав молодший член екіпажу. Хоча сам не зробив жодного кроку, щоб відсторонитися від води Зуко чи його особистого простору.

— Ну, взагалі можна. Але якщо Хакода скаже «ні» — залишимося без теплої води. Але якщо ми повіримо принцу на слово…

— …Я беззаперечно вам вірю, Ваша Високосте.

Двоє молодших членів екіпажу сиділи поруч один з одним. А Зуко посадили посередині, де він міг бути оптимальним нагрівачем води для всіх трьох бочок.

Зуко був радий, що не знав про це вчора, коли писав листа батькові. Не те щоб він це згадав, чи взагалі комусь розповів, але писати було б ще важче, якби він знав, для чого використовують його королівську магію. …Батько, скоріше за все, вважав би це відповідним його рівню. А може, то був лише голос Азули, що лунав у глибині його свідомості.

Принаймні він більше не драїв підлогу. Сьогодні це доручили комусь іншому.

— …Навіщо їм стільки води? — запитав Зуко.

— А, щоб палубу драїти? — запитав Панук. Зуко кивнув, і плем’янин на мить перестав терти, щоб постукати кісточками пальців по колоді. — Дерево, не сталь. А коли драїш, це утримує дошки набряклими, не дає їм викривитися, і гарантує, що під час наступного шторму дощ на нижню палубу потрапить якнайменше. Деревина не така вже й водонепроникна, якщо з нею не поводитися належним чином.

…Отже, Зуко справді вживав недостатньо води. Він пропустив кожне місце, і йому справді треба було починати все спочатку.

Панук досі дивився на нього вимірювальним поглядом.

— Ви хоч раз у житті сорочку прали?

— …Ні.

Тож плем’янини показали йому, як це робиться, і через деякий час прали лише він та Токло, а Панук віджимав білизну. Це було неважко, просто дуже рутинно. Зуко розумів, як жахливо було б прати в холодній воді. Звісно, їм не хочеться цим часто займатися.

— А тепер зупинимося і повісимо трохи, — сказав Панук.

— А чому ви просто не приберете воду? — запитав Зуко. За що отримав дуже дивний погляд від обох членів екіпажу. — Хіба… маги води так не можуть?

— Ми не маги, — сказав Токло.

— А хто ж тоді? Вони можуть допомогти? — Вони все ще дивилися на нього. Зуко примружив очі й подивився у відповідь. — Можуть чи ні?

— У нас немає магів, Ваша Високосте, — сказав Панук, і вперше вимовив цей титул не як жарт чи навіть просто ім’я, а так, наче він мав якусь вагу. — Хіба ваші старші — чи вчителі, наставники, неважливо — вас не вчили, що ваша нація зробила з нашою? Чому ми взагалі воюємо з вами?

Це був піратський флот, що грабував поодинокі військові кораблі та ігнорував благання Володаря Вогню про мир, змушуючи до суворих розправ з південними поселеннями, які їх підтримували.

…Це не було безпечною відповіддю. Зуко спробував уявити, чого б навчили їх…

— Були… набіги?

— Вони забрали наших магів, — сказав Панук. — Можливо, навіть вбили, вам краще знати. Ми їх більше ніколи не бачили.

— Але ж у вас ще є маги води. Дочка вождя…

— Остання.

Це було божевілля. І брехня. Їх мало бути більше, вони просто їх приховували. Не могло бути, що флот просто… просто прийшов і забрав їх усіх, як взагалі виглядає нація без жодного мага? І які були шанси, що в єдиному селищі, яке відвідав його корабель, у крижаних халупах житиме останній маг води Південного полюса?

(Які були шанси, що він дійсно знайде Аватара?)

— …Я міг би висушити.

Плем’янин моргнув, його темний вираз обличчя змінився на щось набагато більш збентежене.

— Ви… що?

— Буде не так добре, як магія води, бо я не можу витягти сіль, але й розвішання також не зарадить. Але я можу їх висушити. Якщо хочете.

— …Ну давайте.

***

Хакода саме ставав за штурвал, коли Тулук підійшов і поплескав його по плечу. Вказав вниз, не кажучи ні слова, і забрав у нього штурвал.

Хакода підійшов до краю шканців і зазирнув за поручні. Принц і двоє наймолодших членів екіпажу прали білизну, як і було наказано. Токло, схоже, тер одяг, Панук віджимав, а потім передавав його принцу, який… стискав тканину між долонями, і між його пальцями просочувався тоненький слід диму… ні, пари. Цього разу його обличчя не було спотворене похмурістю, а лише зосередженістю. Він виглядав майже як нормальний підліток, який не підживлюється злістю і бажанням завдати комусь головного болю.

Інші члени екіпажу спостерігали за Хакодою, очікуючи реакції. А для цього йому потрібно було з’ясувати, що він відчуває з цього приводу. Він прихилився до поручнів. Це було… безумовно, несподіване застосування магії вогню.

— Зручний трюк.

Принц здригнувся. Сильно. Він впустив штани, які сушив, за мить до того, як його руки зайнялися вогнем.

Так, оце вже було набагато більш звичне використання здібності.

Хлопець подивився на нього, широко розплющивши очі за мить до того, як знову нахмурився. Він стиснув кулаки та загасив полум’я.

— Я їх не підпалив.

— Я бачу.

— І це швидше, ніж вішати їх. І… і Панук мені дозволив.

— Ого. Ну давайте, кидайте мене під слона-моржа, — сказав член екіпажу, про якого йшлося, з кривою посмішкою.

Хакода продовжував дивитися вниз. А хлопець продовжував дивитися вгору, якимось чином примудряючись виглядати більш зухвало з кожною миттю, що минала. Це бачилося в дрібницях: те, як напружувалися його плечі, як випрямлявся хребет, як переставлялися ноги, ніби він готувався скочити, як буде потрібно. Як і багато хто з його народу, принц Зуко не знав, коли відступати.

Принц назвав Панука на ім’я. Наскільки Хакода знав, це було вперше — навіть Кустаа був лише «Цілителем». І він протримався майже весь ранок, не давши екіпажу причини притягти його Хакоді на килим, і не встряв у жодну бійку. Хакода навіть жодної скарги не чув.

…Ні від кого. Що було досить дивно, як на пральний день.

— Ви ж і воду нагріли, так? — запитав він. Від чого його власні члени екіпажу набули невиразно винуватого вигляду, ніби провели останню годину, активно прикриваючи мага вогню. Токло засовався, коли Хакода зустрівся з ним поглядом, а Панук ліниво знизав плечима. Принц же тонув у шубі Хакоди, доволі вдало імітуючи мурену-рака-самітника, готового напасти зі своєї мушлі.

— Це була гарна ідея, — сказав Хакода, і принц просто… перестав. Перестав витріщатися, перестав виглядати готовим до бою. Хакода підвищив голос, щоб його почули й інші, бо настав час зробити деякі речі офіційними. — Я ж сказав, можете робити магію, якщо вона нікому не шкодить. Просто узгоджуйте це з тими, з ким працюєте, як-от зараз. Продовжуйте.

Принц все ще виглядав трохи приголомшеним, коли Хакода пішов забирати штурвал у Тулука. Він явно не звик отримувати схвалення від ворога.

***

Вітер доносив їхні розмови до штурвала уривками.

— …Вода знову холоне, можете…? — сказав Токло. А потім, у наступному пориві вітру: — Як я тільки жив без мага вогню…

***

— Як працюють вітрила? — запитав принц.

— Ви вивуджуєте інформацію, яка допоможе вам втекти, — відповів Панук. — Ви собі не думайте, ми бачили, як ви нишпорили…

— Я міг би допомогти більше, якби знав, як вони працюють. Я ж не збираюся тікати найближчим часом.

— Ви б могли хоча б заперечити…

***

Несподівано хлюпання стало набагато більше, ніж мало б бути. Хакода віддав штурвал і втупився через поручні на трьох мокрих хлопців з винуватим виглядом.

— Спровокував він, та й взагалі, це була не бійка… — поспішив сказати принц Вогню, тицяючи пальцем у Токло.

— А він не переставав спостерігати, як працюють вітрила.

— А чого мені не спостерігати, самі винні, що привели мене на палубу…

— Будь ласка, заради мене, — заблагав Панук, — хоча б вдайте, що заперечуєте?

— Але ж усі знають, що я знову спробую втекти, — сказав принц Вогню, наче поняття обману було для нього абсолютно незрозумілим.

Якщо по справедливості, це дійсно знали всі. Але він міг би принаймні мати пристойність це заперечити.

— До роботи, — наказав Хакода.

***

— А дійсно, дуже зручно, — сказав Панук через кілька хвилин. — Можете висушити й мій одяг?

— Ні.

— Будь ласка?

— Ти перший почав.

***

— Будь ласка?

***

— …Будь ласка?

***

— Мені так холодно, що я, мабуть, сконаю, але я вас не звинувачуватиму і духом не переслідуватиму, бо «перший почав». І я дійсно засвоїв урок…

***

— …Будь ла…?

— Та гаразд уже, замовкни.

***

— …дев’ятнадцять, а Пануку — всі двадцять один.

— І не забувай про це, — сказав Панук.

— Шістнадцять, — сказав принц Вогню.

— Стоп, що, серйозно? Але… типу з половиною, так? Майже сімнадцять?

— Мій день народження був два місяці тому.

…У світі Хакоди все набуло трохи більшого сенсу.

***

— Ого. Гов, Пануку, понюхай.

— Шо ти мені пхаєш… зажди, що це?

— Не знаю, воно як затишне багаття? Але з якимись спеціями?

— А дай-но ще раз…

— Не можна нюхати чиюсь магію, — запротестував принц. — Це… це дивно. Припиніть, поклад… Віддай!

***

— А непогано.

— Стулися.

***

Панук встав, похрускуючи спиною.

— Я по хавку. А ви, хлопці, голодні?

— Так, — сказав Токло.

— …Так, — відлунив Зуко, коли погляд плем’янина перевівся на нього. Він працював не так довго, як учора, і не так важко, але… може, це й добре? Вождь сказав, що він добре попрацював. Хоч він нічого особливого не зробив: просто дядьків трюк із підігріванням чаю, доведений до крайнощів, і трюк слуги з сушінням одягу, про який він не повинен був знати (але Азула так часто штовхала його в той ставок, а він не міг продовжувати повертатися в зіпсованому одязі). Це навіть справжня магія не була. Але для екіпажу немагів вони, напевно, виглядали важчими, ніж були насправді.

Панук повернувся з кількома різними тарілками та розставив їх по всій палубі навколо них. Вони з Токло почали їсти.

— …Котра з них моя? — запитав Зуко.

— Жодна.

…Ясно. Зуко взяв сорочку, перевів подих, щоб переконатися, що не збирається її підпалити, і повернувся до роботи. Панук знову на нього подивився.

— Вони всі різні, так? Тож ми ділимось. Беріть, що хочете. І зробіть вже перерву, га?

Ох.

Все було… точно так само, як і вчора, коли вони ходили по вечерю. Але тоді вони дивилися на нього так, ніби… ніби він поводився дуже дивно. І не їв, коли вони буквально клали перед ним їжу.

…Ох.

— На моєму кораблі… їжею не діляться, — сказав він, намагаючись відчути себе трохи менш дурним.

— Воно і не дивно, — сказав Панук з напівпосмішкою. — Нація Вогню взагалі особливо не ділиться…

— Замовкни.

— Зачекайте, — сказав Токло. — То ви вчора буквально морили себе голодом, коли перед вами стояла їжа? Та що там, ціла кімната їжі, прямо під носом? І…

— Я не збирався красти вашу їжу!

— Та як же можна вкрасти їжу? — запитав Токло. — Ми її виставляємо, щоб усі могли поїсти. Якщо не береш, то не поважаєш кухаря, і мисливців, і тварин…

— А звідки я мав це знати?

— Ви ж могли запитати, — відповів Панук.

А це означало, що вони б йому відповіли. І що скажуть йому при цьому правду. З досвіду Зуко, це був дуже хороший спосіб бути обдуреним. Але.

— …Можна мені добавки?

— Ась? А, хочете ще? — Панук хитнув головою в бік переходу вниз. — Де камбуз ви знаєте. Але якщо не повернетеся за хвилину, я вишлю пошукову групу.

Не одного члена екіпажу у зоні чутності напружила надмірна довірливість Панука. Але камбуз був прямо за проходом, і половина параноїків бачила, як він зайшов туди, навіть не сходячи з палуби. І він дійсно повернувся за хвилину.

Він сів і постарався не наїжачитися, коли Токло вкрав прямо з його тарілки, бо… бо це ж була не його тарілка.

Решта членів екіпажу намагалися повністю ігнорувати його, особливо коли він знову повернувся по добавку. Це було безпечніше, ніж визнати, що принц Вогню може бути найзвичайнісіньким шістнадцятирічним хлопцем, що росте.

***

Того вечора Зуко довелося переодягнутися у власний одяг, бо цілитель Кустаа вкинув його в кошик для білизни. І йому довелося повернути смердючу шубу вождя (уже випрану), бо Токло позичив йому свою. Ця теж була завелика, але принаймні на кілька дюймів довше за пальці, а не за ступню. І він вперше за кілька днів відчув себе чистим, бо коли запитав, чи можна йому помитися, Токло зрозумів подальші наслідки легкодоступної гарячої води та був… неймовірно захоплений цією зміною способу життя.

На кораблі Племені Води не було ні душу, ні ванни, але Зуко був готовий прийняти відро і мочалку, якщо це означало, що він нарешті зможе позбутися огидного гарячкового поту, який носив на собі.

Коли того вечора вождь відправив його спати, він нарешті пахнув чистотою.

***

Йому досі снилися кошмари. Але вони були тихіші, тож то нічого.

Chapter Text

Хакода прокинувся одразу після сходу сонця. Його розбудило шкрябання, гарчання та загалом його собака, який намагався прокопати шлях під дверима каюти.

Схоже, дехто знову сидітиме прив’язаним до головної щогли.

— Затопчику, ти не можеш пошматувати мага вогню, — простогнав він. — Ти не вогнетривкий.

Затопчик заскиглив. Пошкрябав. І видав напівскиглення-напівгавкіт, який він зазвичай приберігав для благань пограти в «м'яча». Хакода провів рукою по обличчю і махнув рукою на сон.

Він відкрив свою матроську скриню і дістав щойно випрану сорочку.

І тут Затопчик як кинувся…

***

— Я вам не сковорідка, — заперечив Зуко. Та це не змусило Панука припинити простягати йому тарілку, або Токло, який скорчив — що це взагалі було за обличчя? Що він робив очима і чому на нього було так некомфортно дивитися, Зуко просто хотів, щоб він перестав… — Гаразд.

Він вихопив тарілку. Затиснув її між долонями. І обережно вдихнув, затримав, видихнув, аж поки риба, що лежала на ній, не почала шкварчати та хрустіти.

Не так треба проводити ранкову медитацію.

Плем’я Води подавало багато сушеної, солоної та копченої риби. Їжу, що зберігалася до наступного порту. Зуко також не побачив на борту багато джерел палива, коли обнишпорив весь їхній вантажний відсік. Корабель, що працює на вітрі, не мав потреби у великих запасах вугілля. Тож гаряча їжа була розкішшю.

І причиною експлуатувати бранця.

— Пахне дивовижно, — сказав Токло. Наймолодший член екіпажу надто нахилився в особистий простір Зуко. Він відкинувся далі, і…

І один зі старших членів екіпажу пройшов позаду нього і безтурботно поцупив рибу з тарілки. Зуко постарався не здригнутися: чоловік зайшов з його сліпої зони, а він навіть уваги не звернув, коли він встиг настільки втратити пильність…

— Е! У тебе своя є! — огризнувся Токло.

— Я думав, ви їжею ділитеся, — сказав Зуко. Токло кипів, Панук пирхнув, а Зуко так і не наблизився до розуміння того, як у Племені Води проходять трапези.

Але це було приємно. Їсти теплу їжу. Навіть якщо молодші члени екіпажу постійно переривали його і тицяли «ще одну тарілочку, будь ласка». Та байдуже, принаймні сьогодні ніхто не кричав на нього за магію, навіть коли з його рота вислизнуло кілька іскор. Панук просто спостерігав, більше здивований, ніж насторожений. Токло навіть не помітив.

Зуко спершу почув скімлення. І шкрябання. Потім напівгавкіт. Його плечі напружилися — собака прокинувся.

Гавкіт змінився гарчанням, а потім надзвичайно гучною лайкою. Плечі Зуко смикнулися — прокинувся вождь. Не в доброму гуморі. І чого це Панук так на нього витріщився?

Він не встиг збагнути. За мить пес уже вискочив на палубу та загарчав на…

На всіх. Він не кинувся прямо на Зуко, а зробив коло по палубі, принюхуючись та гарчачи. Сам Зуко отримав таку ж саму реакцію, і собака побіг собі далі.

Насуплений вождь вийшов на палубу і кинув на коліна Токло понівечену сорочку.

— Вітаю. Сьогодні ви займатиметеся своїм другим улюбленим зайняттям.

— Вождю, — сказав наймолодший член екіпажу, піднявши сорочку і дивлячись на чоловіка крізь дірки, — ви сильно переоцінюєте, наскільки добре я шию.

Панук простежив за успіхами собаки.

— Це через прання, так? Ми пахнемо, як попелюн… як маги вогню.

Зуко насупився, почувши недомовлену образу. А потім уже вождь насупився на Зуко, тож він випростався і насупився у відповідь.

— Я не знав.

Вождь повільно видихнув, так само як іноді видихав лейтенант Джі, коли рахував у голові до десяти скрипів броні.

— Ви не винні — ви лише намагалися допомогти. Я мав би це передбачити.

Вождь пішов геть. А Зуко… продовжував сидіти. І дивився йому вслід, аж поки Панук не кинув йому в обличчя сорочку. Принаймні ця була чиста, плюс-мінус слина ізоцуцика.

— Шити вмієте? — запитав Панук.

— Ні.

— Ми теж. — Плем’янин блиснув посмішкою. — Слухайте, їжа трохи охолола, поки ми розмовляли, ви не могли б…?

— Ні, — огризнувся Зуко. Бо він не допомагав.

***

Собака був проблемою. Зуко мало що пам’ятав через лихоманку, але пам’ятав, як він ганявся за ним по корпусу, намагаючись вкусити. І як тільки вивітриться одяг екіпажу, він знову пожене його на головну щоглу. Якщо він збирався втекти, йому треба було з цим розібратися.

Азула й батько, мабуть, розв’язали б цю проблему… швидше. Але Зуко мав час, йому не потрібно було тікати прямо зараз, він міг зробити все по-своєму…

(По-слабкому.)

Він знав про собак небагато. Деякі з палацових охоронців під час обходу використовували собак-ящірок, але мати завжди йому казала, що це службові собаки, і їх не можна гладити. А щоб заробити на домашнього улюбленця, Зуко ніколи достатньо успішно не вчився. Азула вчилася, але ніколи не хотіла собаку — батько дивився на них зверхньо, і вона теж. Тож все, що він знав, це те, що собаки потребують багато уваги, люблять, коли їх вигулюють, і загалом дуже відволікають.

Він драїв палубу, коли Токло і Панук витягли кошики для білизни та потрапили під дощ рваних швів і дірок під пахвами. Він використав це відволікання, щоб оцінити свого ворога.

Собака все ще був роздратований, але гарчав уже менше. Секрет був простий: чоловіки Племені Води ставали на коліна і дозволяли собаці обнюхати їхні руки. Тоді він дозволяв їм почухати себе за вухами та між сегментами панцира і здебільшого переставав гарчати.

(Чоловіки також зупинялися понюхати власний одяг, коли думали, що він не дивиться. І набували дивних виразів обличчя, не те щоб Зуко це хвилювало, він спостерігав за тим, що робить собака, не намагаючись зрозуміти, чому деякі з них раз принюхуються, потім моргають, потім принюхуються глибше, хіба вони не знають, як це моторошно, він не винен, якщо їм не подобається його внутрішній вогонь, та що там, взагалі не винен, і він не хотів знати, чи справді їм подобається…).

Собака поцокотів під палубу. За Зуко ніхто не стежив, і він завжди міг сказати, що просто ходив по їжу. Тож він притулив швабру до поручнів і пішов слідом.

Собака повернувся і загарчав на нього. Зуко став на коліна і простягнув руку.

***

Ааке дивився, як принц Вогню переслідує собаку по східному трапу. Маг вогню повернувся насуплений, намагаючись сховати вкушену руку.

Хороший цуцик.

***

— Як у вас так добре виходить? — поскаржився Токло. — Хіба ви не принц?

— Це як у тебе виходить так погано? — заперечив Зуко. Ніхто не сказав йому, що робити після того, як він закінчив драїти, тож він сів до молодших членів екіпажу, перш ніж хтось із старших знайшов би для нього гіршу роботу. Це було просто шиття, він не розумів, чого вони так скаржилися. Його шви були жахливі, далеко не такі гарні, як у лейтенанта Джі чи рульового Кіо, і він майже не користувався лівою рукою, бо дурепський собака вкусив не до крові, але залишив синці, але його шви все одно були кращі, ніж у Токло, які були жахливими навмисно. — Припини казати, що це жіноча робота! Ти що, про військову медицину не чув? Накладати елементарний шов не вмієш? Чи чоловікам Племені Води подобається мати відкриті рани та підхоплювати інфекції?

— Ну гаразд, — сказав наймолодший член екіпажу. — Отже, це робота цілителя…

Зуко поклав порвані штани, які він (дуже погано) зашивав, аби не підпалити, і підвівся, аби не підпалити щось або когось іншого.

— Куди ви? — запитав Панук. Його власне шиття було повільним, кропітким і найкраще описаним як «майже компетентне».

— По їжу! — вигукнув Зуко.

Логічно, подумав Панук. Хлопець їв так, наче спалював їжу на паливо.

***

Собака лежав у дверному отворі, що вів до кают-компанії. Його лапи були підібгані під себе, а тіло напівзгорнуте в броньоване коло принизливого страждання, яке час від часу гарчало.

Зуко пішов на камбуз. Він запхав до рота шматок копченої риби та прихопив паличку в’яленої тюленини. Потім він… підтупцював до собаки та штовхнув цю пропозицію миру на підлогу перед ним. Цього разу він тримав пальці заправленими в рукав позиченої шуби.

***

— Що це у вас з рукавом? — запитав Панук, коли принц повернувся.

— Нічого, — огризнувся Зуко. Стягнув шубу. І встромив нову голку так, наче вона його особисто образила.

***

Факти про принца Вогню:

Йому не потрібно було наказувати працювати. Йому потрібно було наказувати не працювати. Відповіддю на спроби змусити його зробити перерву ставав примружений погляд підозри, ніби він думав, що його хочуть підставити; ніби вони хочуть нагримати на нього за відмикування або покарати за те, що він присів на п’ять хвилин, щоб від одного лише погляду на нього вони не відчували втоми. Коли хтось повертався до принца спиною під час «перерви», то часто знаходив його на іншій половині палуби, де він займався чимось іншим. Тепер, коли він навчився основних обов’язків, він не припиняв їх виконувати. Особливо він намагався допомагати з вітрилами. У нього все краще виходило. Що не дуже-то подавало надію.

— Не намагайтеся втекти! — крикнув Токло.

— Я не тікаю, він сказав підняти вітрила, а я найближче стояв, тож…

— Ви вузли взагалі неправильно в’яжете!

— То покажи, як треба!

— Ви нам баки не заб'єте!

— Навіть і не намагаюся!

Це була правда. Принц був таким же непомітним, як пожежа в будинку.

А ще йому було точно, безперечно шістнадцять. І чоловіки намагалися пригадати, чи їли вони або їхні діти стільки в шістнадцять років, чи це химерія магів вогню. Принцові знадобилося кілька днів, щоб звикнути до того, як харчувалося Плем’я Води — два великі прийоми їжі на день, між якими цілком прийнятно перекушувати. Для цього їжа й існувала, її ніхто не контролював. Тепер же принц їв весь час. Одного разу Панук пожартував з цього приводу, і хлопець став вперто їсти тільки під час основних прийомів їжі, тож їм доводилося слухати його і бурчання його шлунка до кінця дня.

— Я пожартував, — сказав Панук. — Це був жарт. Я не мав на увазі, що ми повернемо Володареві Вогню найтовстішого у світі принца, якщо ви продовжуватимете так їсти. Будь ласка, прийміть це в’ялене м’ясо на знак вибачення.

— …Добре.

Він повернувся до перекусів, як полярний єнот-лис повертається до крадіжок зі смітника мисливського загону: крадькома, наче його могли будь-якої миті прогнати.

А ще він почав носити в кишенях в’ялену тюленину. Бо йому було шістнадцять, і було до болю очевидно, що він намагається подружитися з їхнім собакою, підкупивши його.

Спочатку вони переживали, що він хотів нашкодити ізоцуценяті. Собача було ледь вище коліна. Робочий пес, а не боєць, з панциром, який не призначений для того, щоб протистояти солдату, не кажучи вже про мага вогню. До того ж принц не міг розраховувати на якусь непомітну втечу, доки собака був поруч. Ааке та деякі інші дуже уважно стежили, як принц скрадався трапами за цуценям. Вони могли б перехопити його ще до того, як він покине палубу, але тоді у них не було б шансу застукати його на місці злочину або вчинити повчальне правосуддя при перших ознаках небезпеки.

Першою ознакою неприємностей стало те, що принц повернувся на палубу з новими дірками в рукавах позиченої шуби та став працювати ще старанніше. Коли хтось помилково казав, що йому треба перепочити, він знову потупотів геть.

— Куди…?

— По їжу!

Коли Хакода проходив повз камбуз, хлопець вперше в житті сів. Хакода дуже старанно вдав, що не помітив цього. Проігнорував золотий погляд, що стежив за ним, і те, як малий явно був готовий схопитися на ноги при першому ж натяку на «Ну нарешті ви зробили перерву», і просто… продовжив йти. І ще раз похитав головою, наскільки сміховинною була гордість Нації Вогню.

Того вечора за вечерею Токло виніс згорнутого ізоцуцика на палубу і затиснув його під пахвою, щоб він не вискочив.

— Хочете його погладити? — запитав він. — Якщо простягнете руку і дасте йому себе понюхати…

— Батько каже, що домашні тварини — марна трата часу, — відповів малий, відвертаючи обличчя.

Факти про принца Вогню, скорочено:

Він втомлювався, але відпочивав лише тоді, коли ніхто не бачив.

Він був голодний, як і належить підлітку, але не їв, якщо хтось про це говорив.

Хлопцеві був дуже, дуже потрібен собака. Але щодо цього екіпаж вирішив триматися осторонь.

***

Хакода побачив голуба-альбатроса, який заходив на посадку. Його побачив весь екіпаж, тому всі непомітно зійшли з дороги. За винятком принца, який вийшов прямо на траєкторію польоту. І, як і передбачалося, був перекинутий.

— Як ви цього не передбачили? — запитав Токло.

— Я якраз-таки передбачив. Чого ви їх не ловите? Це ж ваші птахи, хіба ви не повинні їм допомагати?

Бо, звісно ж, принц Вогню щойно спробував обережно зловити пташку, яка була вдвічі менша за нього, а розмах крил — вдвічі більший.

— Все гаразд, вони завжди так приземляються.

— Саме тому їм і треба допомагати!

Хакода перервав цю незрозумілу перепалку, зробивши крок вперед і знявши послання зі спини пташки. Принц закам’янів, як і завжди, коли Хакода підходив надто близько — його сердитий вираз обличчя змінився на звичний гнівний погляд звужених очей і він випростався на весь зріст, наче щетинисте полярне цуценя. Пташка в його руках не розуміла, який образ він намагається створити, і щосили намагалася зіпсувати йому вовчий хвіст. Чи то оселедець, чи то шлейф фенікса — як би там його не називали у Нації Вогню.

— Можете віднести Сніжку до її клітки. І перевірте, чи не треба їх почистити. Токло, допоможи йому.

Наймолодший член екіпажу щось буркнув. Принц важко кивнув, але не зрушив з місця.

— Проблеми? — запитав Хакода.

— Мій батько відповів? Пане.

Хакода бачив на листі печатку Королівства Землі, так само як і принц. Але це було слушне запитання: оскільки він був командувачем флоту, об його палубу щодня хряпалися чимало птахів.

— Ні, — відповів він і ледве встиг розгледіти надію в очах принца, перш ніж вона сховалася під звичним гнівним поглядом.

Принц Зуко поніс пташку, що воркувала, під палубу.

Хакода просунув великий палець під сургучеву печатку. Люди генерала Фонга збилися через шторм з курсу, але встигли поринути у вітер; з невеличкою зміною маршруту вони мають прибути на місце зустрічі сьогодні пополудні.

***

Інший корабель з’явився в полі зору пізніше того ж дня, після того, як Зуко і Токло покінчили з клітками, і, безумовно, після того, як він переконав плем’янина, що їм слід помитися. Токло не довелося довго вмовляти: ті чайки були огидні, а гаряча вода все ще була для нього чимось на кшталт новітньої магії. Зуко навіть погодився допомогти йому почистити сорочку, на яку випорожнилася Морський Бриз, — точніше, він погодився висушити її, якщо плем’янин її випере, — і він мав би це передбачити. Він більше ніколи не допомагатиме Токло.

— Припини нюхати сорочку!

— Принце Зуко, — сказав вождь, щойно вони ступили на палубу. Схоже, він на них чекав. В тому, що ворожий ватажок чекає на нього, не могло бути нічого доброго. Зуко відступив на пів кроку до люка, бо принаймні той був напівзахищеним, хоч і не надовго. Вождь… не виглядав сердитим. І Зуко працював, хіба що ванну прийняв, але нікому з екіпажу, який їх бачив, не було до цього діла, і вона не зайняла багато часу, і вони завжди казали йому, що він повинен зробити перерву (він як знав, що це пастка), але він не міг згадати, що він зробив сьогодні не так… — Поки у нас гості, я хочу, щоб ви посиділи в кают-компанії.

— Що я зробив? — огризнувся Зуко.

Вождь відмахнувся від питання.

— Це лише запобіжний захід, Ваша Високосте. Ааке, Раналоку, ви з ним.

То Ааке хотів зламати йому ногу, а Раналок був ще одним з величезних старших членів екіпажу, і, безумовно, не противником ламання ніг. Зуко не зробив другого кроку назад, коли вони наблизилися, бо не був боягузом, він залишився стояти.

— Я можу його посторожити, вождю, — запропонував Токло.

— Дякую, не треба.

«Вибач», — пробурмотів молодший член екіпажу, поки Ламач ніг спробував схопити його за руку, а Зуко спробував його струснути, а інший новий охоронець дивився на нього, піднявши брову.

Зуко… не знав, за що Токло вибачався. Це ж не його провина.

Останнє, що він побачив перед тим, як його повели під палубу, був корабель, що наближався. Кольори Королівства Землі та квадратні вітрила. Тепер Зуко бачив відмінності в тому, як вони були збудовані порівняно з кораблями Племені Води, але не знав, що це означає, та й не схоже було, що хтось хотів, щоб він дізнався.

В кают-компанії дрімав собака. Жоден з його охоронців і слова не сказав, коли він на нього загарчав. На випадок, якщо Зуко мав якісь ілюзії щодо дружнього ув’язнення.

***

Вони залізли в шлюпку та погребли між кораблями. Коли вони піднялися на борт, Хакода привітався з капітаном корабля Королівства Землі та представником генерала Фонга. Перший був суворим сивим чоловіком, з яким Хакоді уже доводилося працювати: без почуття гумору, але на своїй посудині такі маневри виписував, що Хакоді захотілося поставити його за штурвал корабля Племені Води. Останній був новачком. Він мав вкриті воском підкручені вуса, випрасувану уніформу, але не так добре, як могли б випрасувати руки мага вогню, і напрочуд щиру посмішку.

— Вождю Хакодо, дуже приємно. Я заступник секретаря генерала, Хсер Ту. Ви хочете перевести бранця негайно, чи він у безпеці там, де ви його тримаєте?

Хакода не мав жодної гадки, чим займається заступник секретаря. У Королівстві Землі обожнювали секретарів — той, що в Ба Сінг Се, завжди вів кореспонденцію короля Куея. Він вважатиме, що цей теж важливий.

І ігноруватиме, як деякі молодші члени його екіпажу відреагували на слова чоловіка.

— Він у безпеці, — відповів Хакода. Хоча сам сумнівався, що заступник секретаря уявляв собі хлопця, який дується в кают-компанії, коли казав «у безпеці». — Та перш ніж я дам згоду на будь-яке переведення, ми повинні обговорити умови. Я намагався чітко пояснити це у своєму листі до генерала. І, здається, ви маєте для мене інформацію про Аватара?

Вимовляти слово «Аватар» вголос почувалося дивно, наче він просив іншого дорослого чоловіка розповісти йому казки про духів. Але заступник секретаря схилив голову в поклоні та розвіяв багатоденну тривогу кількома недбалими словами:

— Звичайно, звичайно. Я маю звіти, які ви просили. Чи правильно я зрозумів: юні члени племені, з якими подорожує Аватар, — ваші діти?

— Так, — відповів Хакода, випустивши подих, який він не знав, що стримував. — Схоже, я теж правильно зрозумів.

***

Аватару було дванадцять. Так… дійсно, саме про таку деталь принц Вогню зовсім забув би згадати. Тепер Хакода відчував полегшення щодо тих частин історії, в яких його дочка та Аватар були, можливо, занадто близькими для молодої дівчини та ченця.

Він не був до кінця впевнений, чи звернув сам принц увагу на цю деталь, але ж батько-то знає.

Решта звіту заступника секретаря була… тривожною.

— Цей вулкан. Він був у Королівстві Землі, а не в Нації Вогню? — запитав Хакода.

— Так, звичайно. Я впевнений, що на Островах Вогню теж були виверження, це ж така жорстока земля, але ми не часто чуємо новини з-за блокади.

…Його діти побували на двох виверженнях вулканів. Дванадцять років чи ні, Хакоді треба з цим їхнім Аватаром серйозно поговорити. Як дитина, що має доступ до летючого зубра, продовжує потрапляти в такі ситуації?

— І, звісно ж, вам варто побачити наші запобіжні заходи щодо бранця, — сказав заступник секретаря, наче Хакода досі не був зациклений на численних вулканах.

***

Гауптвахта знаходилася на найнижчому рівні корабля, якраз над гнилим смородом трюму.

— Запах сам по собі не є навмисною частиною досвіду, — пояснив заступник секретаря. — Але на наших кораблях вважається корисним тримати магів вогню біля трюмної помпи на випадок спалахів буяння.

— Хіба ваші гауптвахти не вогнетривкі?

— О, так. Це радше поведінковий захід, ніж необхідність. — Заступник секретаря зробив жест, і член екіпажу, що йшов за ними, кинувся, наче слуга, відчиняти одні з дверей. Камера була обшита сталлю.

— Не камінь?

— Камінь досить добре ізолює, — погодився чоловік, — але не дуже стримує небажану поведінку. А от сталь… навіть найвпертіші маги вогню дуже швидко вчаться не обпалюватися. Ми збирали метал з затонулих кораблів. Доречно, чи не так? — Чоловік продовжував щиро посміхатися, запрошуючи Хакоду приєднатися до жарту.

Дійсно, доречно. Розумне, просте, досить кармічне розв'язання проблеми. Однак він не посміхнувся у відповідь, а продовжив бігати очима. Збоку були прикручені сталеві кайдани: такі ж, які він бачив на гауптвахтах Нації Вогню, і, без сумніву, взяті з тих самих затонулих кораблів.

— Звісно, це все дуже елементарно. Рада П’яти утримує в’язницю для високопоставлених офіцерів, тих, хто чекає на викуп. І, запевняю вас, вона найбезпечніша. Під землею, звичайно ж — немає сонця, немає вогню. Хоча, можливо, справа в прохолоді; у нас є повідомлення, що сама Нація Вогню використовує якийсь «кулер», щоб розправлятися зі своїми в’язнями. Ми сподіваємося, що деякі з наших менш педантичних торговців зроблять креслення ще до закінчення війни.

За межами камер були розвішані запасні інструменти. Додаткові кайдани, кілька речей, які, як Хакода сподівався, слугували у випадку з принцом для залякування — немає потреби допитувати хлопця — і…

— Це що, намордник?

— Ви знали, що деякі з їхніх найдосвідченіших майстрів вміють дихати вогнем?

— …Невже.

— Важко повірити, чи не так? Я сам на власні очі не бачив, але з кусючими вони розправляються.

Хакода міг уявити, як принц Вогню кусається, так. Складніше було уявити його в одній з цих камер, ледве здатним рухатися. У принца було погано з бездіяльністю. Але наразі йшлося про те, що було найкращим для його корабля і його людей, а не для сина Озая.

— Полонені можуть навіть заробити за гарну поведінку пільги. Сувої, ковдри, матрац. Хоча такі розкоші, як правило, легкозаймисті. Генерал Фонг вирішив, що економічно вигідніше спочатку переконатися, що полонений слухатиметься…

***

Хакода повернувся на корабель, скоріше щоб відпочити від того, як генерал Фонг забезпечував слухняність, ніж тому, що очікував якихось проблем. Він побачив, що екіпаж безсоромно пліткує про те, що підслухали раніше. Добре. Корабель не міг працювати як село: він не міг зібрати їх і шукати консенсусу щодо кожної проблеми. Але вони прийдуть до нього зі своїми занепокоєннями пізніше, до того, як будь-яка угода буде завершена. Вони це розуміли, навіть якщо людина генерала Фонга явно ні. Генерал завжди вважав, що доб'ється свого.

Коли Хакода увійшов до кают-компанії, бранець насупився, схрестив руки та витріщив очі. Він також сидів посеред підлоги. Чому…?

Тому, що саме туди падало сонячне світло. Точно. Очі Хакоди простежили його шлях — коли він послав принца під палубу, він мав бути біля шпангоута. Невже хлопець ганявся за ним по каюті, наче кіт-метелик? Він взагалі усвідомлював, що так робив?

— Я вже можу вийти?

Ааке і Раналок сиділи біля дверей. Ааке було явно не весело. Раналоку — було. Вони так просиділи весь день. Принаймні Затопчик складав їм компанію; він розкинувся на колінах Раналока, ліниво підмітаючи хвостом підлогу.

— Просто відпочиньте, Ваша Високосте, — сказав Хакода.

Принц витріщився ще дужче. Його плечі згорбилися під паркою.

— Чого ви взагалі тримаєте мене тут? Я не збираюся тікати на корабель Королівства Землі, вони магам вогню дроблять руки.

— Я впевнений, ви чули багато пропаганди…

— Моєму дядькові ледь не роздробили! Якби я прийшов пізніше, вони б це зробили. Мені байдуже, чи ви мені вірите, ви мені взагалі ніколи не вірите, але я не настільки дурний, щоб піти до них. Тож можна мені не сидіти решту дня у крихітній каюті?

У кают-компанії не було дверей. І все одно вона була набагато просторішою за будь-яку камеру, яку йому могло надати Королівство Землі.

***

Вождь знову дивився на нього поглядом Азули-Чжао-Батька, і як би Зуко не схрещував руки, йому все одно здавалося, що його шкіра ось-ось поповзе по тілу. Справа була не лише в тому, щоб не дати йому втекти, вождь щось там робив з кораблем Королівства Землі, і не хотів, щоб Зуко про це знав. І Зуко не дізнається, бо сидітиме замкнений у цій дурнуватій каюті доти, доки все це не закінчиться, і ніхто не збирався питати його думки, бо вона ніколи нікого не цікавила.

— Просто залишайтеся тут, Ваша Високосте, — сказав капітан і залишив його наодинці з двома найстрашнішими людьми на кораблі.

Плюс собака, який ненавидів його і підходив все ближче. Зуко засунув руки в рукави шуби та сердито подивився на нього. Той… обнюхав його.

Зуко кинув погляд на охоронців. Він не знав, кому з них довіряти більше: Ламач ніг досі злобно на нього дивився, а інший — майже посміхався. Очевидно, жоден з них не втрутиться, якщо собака почне його шматувати, тому Зуко підтягнув коліна ближче до грудей, опустив капюшон і став чекати, коли це закінчиться.

Собака сів і пошкрябав йому руку.

— Він бачить, коли людина засмучена, — сказав веселий охоронець.

— Я не засмучений!

Охоронець продовжував говорити так, ніби Зуко промовчав.

— Він і в селищі з дітьми дуже добре ладнав.

— І не дитина також.

Охоронець пирхнув.

Собака поклав гострі переоподи на коліна Зуко і наблизився до його обличчя. Ніби йому там не достатньо уже шрамів. Потім коротко дзявкнув, повільно виляючи хвостом. Що було… добрим знаком? Зуко бачив, як він робив так з деякими членами екіпажу, і це завжди здавалося добрим знаком. Він кинув ще один погляд на своїх охоронців, але погляд Ламача ніг не змінився, а майже усміхнений охоронець дивився вбік, ніби навмисне це ігноруючи, що було дивно, і Зуко не знав, чому він це робить.

…Що ж, принаймні собака не мав жодних прихованих мотивів. Він або збирався його вкусити, або ні. Зуко повільно розвернувся і запропонував йому шматок в’яленої тюленини. Той прийняв і побіг назад до усміхненого охоронця їсти свою здобич.

— Гов, Не Дитино, — сказав охоронець. — Грав коли-небудь в «м'яча»?

Ізоцуцик нашорошив вуха.

***

Переговори вони сіли проводити у каюті Хакоди, бо той був досить добре знайомий з ідеями Королівства Землі щодо силової політики та не дозволив провести їх на іншому кораблі. Він бачив, що каюта здалася заступникові секретаря химерною. Його губи скривилися у ще одній посмішці, коли він озирнувся на кабінет, який також слугував спальним приміщенням. Оскільки Хакода знав достеменно, що капітан Королівства Землі мав таку ж каюту на своєму кораблі та користувався нею, коли не бачили офіцери-педанти, він намагався не поширювати свою образу на всю країну.

Чоловік також знайшов вступні слова Хакоди до Володаря Вогню химерними. І аж ніяк не приводом для посмішки. Хакода, бачте, надто низько почав торги за Володареву плоть і кров; це може бути сприйнято як образа, і, безумовно, буде сприйнято як слабкість. Справжні викупи не починаються з розумних пропозицій, це мають бути грандіозні позерські жести, які обидві сторони знають, що ніколи не спрацюють (але ніколи в цьому зізнаються), аж поки через кілька раундів листування обидві сторони дуже неохоче не погодяться на остаточні умови (околяса яких вони увесь цей час ходили)…

Вже не вперше Хакода мріяв, щоб і в Королівстві Землі, і в Нації Вогню малися розумні ради старійшин, до яких він міг би звертатися. Когось, з ким він міг би сісти та поговорити, і чесно обговорити, як вберегти Племена Води від світового божевілля.

— Вождю Хакодо, ви поставили наших перемовників у скрутне становище. Нам доведеться дочекатися відмови Володаря Вогню, перш ніж підвищувати наші умови, і навіть тоді це покаже явну незгоду в наших рядах. І боронь Шу, щоб він прийняв ваші умови, це ж яка буде обмова! Навіть вигнаний принц повинен коштувати більше, ніж жменька безправних бранців.

Ця «жменька безправних бранців» була до біса гарними воїнами, а також одноплемінниками, які пішли за ним на війну, бо вірили в нього…

— …Вигнаний? — перепитав Хакода, намагаючись вловити решту речення.

Заступник секретаря поклацав язиком.

— Ось чому довіряти найтонші моменти військової політики треба нам, вождю Хакодо. Так, вигнаний: принц Зуко чимось образив свого батька, і йому заборонено повертатися додому без Аватара.

Це… дещо пояснювало. Але принц явно не сильно образив батька, раз йому надали такий легкий шлях назад — Аватар був дванадцятирічним пацифістом, а принц з самого початку був у нього на хвості.

…Тільки звідки йому було знати, коли та де з’явиться Світовий Дух? Невже мудреці Нації Вогню опинилися настільки точними у своїх передбаченнях? Шамани Племені Води зникли покоління тому, а магів води позабирали з рештою, прихопивши ще одну частинку їхньої культури.

Часу на глибокі роздуми не було, та й не було це питанням, яке можна вирішити лише роздумами. Потрібно було зосередитися на переговорах тут і зараз, і першим кроком було переконати заступника секретаря, що Хакода ще не погодився на передачу принца. Що він має дуже розумні умови, на які він хоче, щоб заступник і його генерал спочатку погодилися, і хоча вони можуть здатися образливо низькою початковою пропозицією, вони також остаточні. Плем’я Води не збиралося втрачати такого цінного заручника без певних гарантій того, що Королівство Землі враховуватиме інтереси Племені Води під час власних переговорів.

Годі й казати, що на це пішла решта вечора. І певно наступний ранок піде теж. Та перш ніж Хакода дозволив чоловікові повернутися на власний корабель, він поставив лише одне запитання. Підтвердження фактів.

— Я чув, що ви своїм полоненим магам вогню дробите руки. Сумніваюся, що Володар Вогню дозволить таке знущання зі свого сина, якщо це правда.

Заступник секретаря відмахнувся.

— Так, використовують у крайніх випадках. Якщо ви без проблем його так довго утримували, сумніваюся, що він завдасть клопоту нам.

Хакода щиро в цьому сумнівався.

Раналок підійшов до нього невдовзі після того, як людина Фонга пішла на ніч.

— Не проти, якщо принц вийде на палубу ненадовго? Хлопцеві не завадило б розім’яти ноги. Не знаю, як йому буде у в’язниці Королівства Землі, якщо йому після цілого дня несолодко.

Що ж. Ось і одна з озвучених думок. Хакода кивнув чоловікові; це була відповідь на його прохання і визнання його значення.

Принц крокував палубою так, ніби тільки зараз згадав, якою вона була маленькою; ніби вона ледве могла його вмістити. Що було правдою. І весь цей час його погляд блукав по кораблю Королівства Землі.

Стоп, ні. Вище. Принц дивився на зірки. На дуже специфічні зірки.

Ах він малий…

— Вони сьогодні прекрасні, чи не так, Ваша Високосте? — запитав Хакода. — Шукаєте якусь конкретну?

— Е.

— Мені самому подобається Дракон. Чудово підходить для навігації.

— …Ми називаємо його Друк.

— Я в курсі, — сказав Хакода. — Ідіть розминайте ноги під палубою, Ваша Високосте.

Хлопцеві вистачило сорому принаймні раз зніяковіти.

— Мені… потрібна охорона?

— А ви збираєтеся втекти, поки Королівство Землі прямо тут? Можу надати їм честь виловити вас з води.

— Я не намагатимуся втекти сьогодні. Даю вам слово. — Хлопець «дав слово» так, наче підбурював Хакоду до відмови; наче очікував, що він його не прийме.

Хакода кивнув. Хлопець явно не знав, що робити з цією довірою; він насупився, запізніло вклонився і попрямував до трапу, озираючись так часто, що Хакода був упевнений, що він чекає, коли той передумає.

Ну, половина команди все одно була під палубою — готувалася до ночівлі. І Затопчик здійме тривогу, якщо принц знову спробує втекти через ілюмінатор. Он, собака вже йшов за ним тінню.

***

Зуко зупинився в камбузі, де завжди щось було, хоча він і не розумів, як це працює.

Собака йшов за ним — його лапи нечутно цокотіли по підлозі.

Він поклав собі до рота сушену рибу і запропонував собаці ще одну. Той прийняв. Зуко схопив жменю і сповз вниз по шпангоуту.

— Не розумію я це місце. Навіщо тримати мене під замком цілий день, а потім просто… відпускати гуляти? Він збирається зробити щось жахливе чи ні?

Собака вирішив, що правильною відповіддю буде злизати з його обличчя крихти. Це була жахлива відповідь, і Зуко спробував відсунутися, але ізоцуцик мав так багато ніг, що здавалося, половина з них вчепилася в його руки, тому він просто задовольнився спробою сховати обличчя (собака почав лизати йому голову, фу, ні, за що…) А потім ззовні почулися кроки, а він досі не міг зняти собаку, вони можуть, будь ласка, знову стати ворогами…

На нього дивився Ламач ніг. Принаймні цей був послідовним: він хотів зашкодити Зуко, але вождь йому не дозволив. Зуко це розумів. А от вождя — ні.

— Я збирався…

— Лягти спати? — здогадався-запропонував-наказав член екіпажу.

— Так. Саме це я і робив. Тож я піду… і зроблю це.

Він не зміг зняти собаку, тому взяв його з собою. Ламач ніг відійшов убік, щоб вони могли проскочити повз. Вираз його обличчя не змінився.

***

До нього підійшло не так багато членів екіпажу, як Хакода очікував; Панук і Токло зупинилися, щоб замовити слівце на користь принца («Його вб’ють. Королівство Землі не таке гнучке, як ми. А мертвих заручників не викуповують» і «Мені він подобається. Той ще буркотун, звісно, але він також нескінченна гаряча вода», відповідно). Ааке та ще кілька людей мали протилежну думку. Але більшість членів екіпажу були напрочуд нерішучими та утримувалися від висловлення своєї думки. Бо вірили, що їхній командир розбереться, як правильно вчинити. Хакода повинен був прийняти рішення до кінця завтрашніх переговорів, і діяти так, ніби був у ньому впевнений.

А поки що Хакода хотів просто спати. Та тільки частини його нічної рутини бракувало. Він висунув голову в ілюмінатор і свиснув, але не почув у відповідь скреготіння біжучих переоподів.

— Щось шукаєте? — запитав Тулук, наче чекав, що він вийде. У тому, як він притулився до шпангоута навпроти каюти Хакоди, не було нічого термінового: не було напруження в плечах, що вказувало б на проблему, лише зморшки на краях очей, яким Хакода не довіряв цієї пізньої ночі.

— Щось важливе? — запитав він.

— Ні, — відповів його другий заступник. — Але я вам все одно покажу.

Принц безнапасно дістався до ліжка без жодних спроб втечі, як і обіцяв. Він також вкрав собаку Хакоди. Цуценя завиляло хвостом, але ніяк не спробувало вирватися з рук принца.

Тулук поклав руку йому на плече.

— Ваш пес — симпатизант Нації Вогню, вождю.

Хакода помітив, що Тулук говорив досить тихо, щоб не розбудити принца. Пес-зрадник позіхнув і притулився до підборіддя хлопця.

***

— То що, віддаємо його? — запитав Тулук, коли вони опинилися поза зоною чутності.

— Дерев’яний корабель, Тулуку, — відповів Хакода. — І ми зробимо мішенню весь флот, тримаючи його тут.

Тулук хмикнув.

…Хакода потребував Бато. Для чого — вмовити його на це чи ні? Він не знав.

***

Хакода зайшов до принца вранці. Востаннє перед зустріччю з людиною генерала Фонга, хоча й не знав, чим це має допомогти.

Затопчик туго скрученим диском прокотився повз дверний отвір. Вдарився об шпангоут, перекинувся і побіг назад до принца. Принц послужливо підтримав його, коли той знову згорнувся, і ще раз штовхнув через каюту.

Син Озая сидів в іншому промінні сонця і грався з собакою Хакоди в «м'яча». Ну звісно ж. Принц завмер, щойно помітивши Хакоду, схрестив руки, насупився і не проігнорував собаку, що тулився до його рук, бо ну звісно ж.

— Що? Є правило, що забороняє гратися з вашим собакою?

***

Це було не те питання, яке варто було б гримати, і Зуко відчув себе дурнем, навіть поки слова вилітали з рота. Ще дурнішим він себе відчув, коли вождь мовчки подивився на нього зверху вниз. Його охоронці навмисно це ігнорували, що не робило ситуацію кращою, бо тепер троє чоловіків з Племені Води навмисно нічого не говорили, і він не знав, добре це чи погано. Тож. Напевно, погано.

— …Я можу сьогодні працювати? — запитав він. — Якщо не хочете, щоб я був на палубі, може, Цілителю потрібна допомога. Або ж я можу почистити клітки чайок. Або.

Він просто не хотів знову сидіти тут цілий день, хоча сам не зробив нічого поганого і навіть не збирався робити. Він не хотів опинитися в пастці, поки там, нагорі, щось відбувається. Екіпаж поводився дивно і вчора ввечері, і сьогодні вранці — не дивився на нього, або дивився надто пильно, і не говорив про важливе там, де він міг почути. І ані слова про корабель Королівства Землі, тож очевидно, мова йшла про нього і про Зуко, а вождь досі мовчав, але продовжував дивитися на нього надто пильно, і…

Ох.

— Ви мене продаєте. Так?

***

Все було прямо як того разу, коли Ааке хотів зламати принцу ногу — хлопець не швидко, але все ж таки встиг допетрати.

Хакода побачив, як в очах принца промайнуло щось схоже на зраду, перш ніж його сердитий погляд знову її сховав.

— Я не порушив жодного з ваших правил. Я-я допомагав, ви самі так сказали, я робив все, що ви просили, і… і вони дроблять людям руки…

Так, принц не порушив правил. І Хакода дотримався своєї частини угоди — не зашкодив хлопцеві. На цьому їхня домовленість закінчувалася.

Хакода не хотів сперечатися, бо не знав, чи переможе.

— Ми все ще обговорюємо деталі угоди, Ваша Високосте.

***

Це означало «сиди тут і мовчи, навіть якщо хороша поведінка тепер нічого не дасть». Вождь розвернувся і пішов. І все. Йому було байдуже, що Зуко сказав чи зробив, і завжди було. Він планував це від самого початку, так? Ці люди підтверджували йому розповідь Зуко, але вождя завжди хвилювали лише новини про родину. Він навіть про Націю Вогню не запитав, що мало б стати першою підказкою, що щось не так, бо який ворожий командир не став би про це запитувати? Навіть цілитель Кустаа здивувався, що вождь не натиснув на нього сильніше. Але це було цілком логічно, якщо він з самого початку планував його віддати, якщо він просто хотів дізнатися про своїх дітей і не хотів бруднити руки, видобуваючи щось інше, якщо…

— Малий. Дихай.

— Я дихаю. — …Уже.

— Тебе ніхто не скривдить.

— Так. — Йому так набридло, що йому брешуть. А ще більше йому набридло на цю брехню вестися. Хоча вождь не так вже й брехав: те, що він встановив ці дурні правила і дозволив Зуко повірити, що він залишиться на кораблі, не означало, що він мав на увазі саме це, це просто означало, що Зуко був дурнем і… довірився ворогу, тим самим людям, які хотіли його вбити, щойно побачили очі. Вони цього не зробили тільки тому, що він був цінним. Лише… не для них.

…Чи міг він втекти? Але кораблів було два, стояв день, і вони точно помітять зникнення вантажу, враховуючи, що якраз продавали його. Він повинен був з’ясувати це вчора ввечері, принаймні темрява сховала б його. Їм від самого початку не треба було довіряти, варто було спробувати вкрасти човен кілька днів тому, замість того, щоб шукати кращі способи прати їхню білизну, розігрівати їм сніданки та гратися з їхнім собакою.

Що він міг зробити зараз? Краще буде дочекатися, поки буде укладено угоду, а корабель Племені Води зникне. У Королівстві Землі, напевно, є справжня гауптвахта, куди вони його запроторять, вони ж знали, що забирають бранця, але він… він що-небудь вигадає. Замки не так вже й важко зламати, а на справжньому військовому кораблі, мабуть, не буде сторожового собаки, який видасть його, якщо він вислизне через ілюмінатор. Цього разу він так і зробить, він не буде боягузом і просто стрибне в океан, якщо не зможе роздобути човен.

Наразі він нічого не міг вдіяти. Лише… сидіти тут, як слухняний маленький бранець, яким він і був, обіймати собаку, який ще вчора ненавидів його, і чекати, поки Королівство Землі та Племена Води потиснуть один одному руки, домовившись про ціну. Його наставники мали рацію: Південний флот був найзвичайнісінькою зграєю піратів.

***

— Генералу Фонгу це не сподобається, — сказав заступник секретаря. Він був надто професійним, щоб супитися, але був близький. — Він завжди підтримував ваш флот найщедріше.

— А наш флот завжди найщедріше підтримував ваш, — сказав Хакода. — І ми маємо намір продовжувати. Наш ворог — Нація Вогню: будь ласка, нагадайте про це генералу Фонгу. Я ціную його щедру пропозицію прихистити нашого бранця, але наразі його послуги не потрібні.

…Він ще про це пошкодує. Уже шкодував, коли екіпаж Королівства Землі розгорнув вітрила і взяв курс на відплиття.

Настав час побачити, як сильно він пошкодує.

***

— Можете повертатися до роботи, — сказав вождь.

Зуко висмикнув голову з собачої шерсті.

— Я… що?

— Вони пішли, — сказав чоловік. — Повертайтеся до роботи.

Це була пастка. Це ж була пастка, так? Зараз він підійметься на палубу, а вони… вони потягнуть його на інший корабель, або…

Але його охоронці теж виглядали здивованими. А вождь стояв і чекав, тож, якщо це не пастка, йому краще рухатися, поки він не забарився і не порушив якесь нове правило. Зуко спробував спустити собаку на підлогу, але не зміг (його лапи були надто цупкими, не дивно, що він лазив по стінах), тож підвівся і повернувся на палубу, а троє чоловіків пішли за ним слідом.

Був ще ранній ранок, і вітерець трохи морозив після сидіння в кают-компанії, але сонце було приємним, і корабель Королівства Землі абсолютно точно віддалявся. Зуко озирнувся на вождя. Вождь підняв брову, що б це не означало. Тут Токло помахав йому рукою, тож Зуко… пішов туди.

— Лагодили коли-небудь сіті?

Він похитав головою.

— Це як плести волосся, тільки гігантська версія. Сідайте.

Зуко сів. І продовжував намагатися стягнути собаку, але щоразу, коли він знімав одну вертляву лапу з плеча, до неї чіплялися ще три. Собака намагався бути живим шарфом, але він був жорстким і колючим, і єдиним, кому тут було зручно, був сам собака.

Вони… вони що, збиралися вдавати, що нічого не сталося? Що вождь не тримав його під замком півтора дня і не погрожував продати Королівству Землі? Це взагалі сталося, чи вони просто обмінювалися товарами та новинами з іншим кораблем, а вождь вирішив заодно побавитися в ігри розуму, щоб Зуко зрозумів, як йому на цьому кораблі добре, і наскільки гірше все могло б бути…

А… а це, безумовно, була гра розуму, неважливо, чи сталася вона насправжки, чи ні, і він це знав, але все одно був вдячний, що його зараз не тягнуть на гауптвахту Королівства Землі. Йому було приємно просто сидіти на палубі під променями сонця. Його навіть ніхто не скривдив з тієї ночі, коли йому мало не зламали ногу.

Та то лише ще одна гра розуму, і якщо Зуко знав, що вождь робить, то чому воно працює, і чи не міг би цей клятий собацюра просто відчепитися…

***

Токло намагався навчити принца лагодити сіті. Принц намагався змусити ізоцуцика перестати використовувати його плечі як місце для засмаги. Це були взаємозаперечні заняття, і було цілком зрозуміло, що принц наближається до межі свого терпіння. Хакода підійняв губи.

Він не знав, чи прийняв правильне рішення. Мати на борту сина Озая все ще було небезпечно. Хлопець мав вогонь, навіть якщо легко забував, наскільки він може бути небезпечним, з усією теплою водою та гарячою їжею, якими він втерся в довіру до екіпажу. І його батько все ще міг вирішити повернути його, а не вести за нього переговори.

Але зараз було приємно бачити його на сонці, як він працює з кимось майже його віку. Він справді був ще дитиною.

Дитиною, яка програвала собаці, вчетверо меншому за нього.

— Затопчику, — покликав Хакода. Свиснув. Його спокійненько проігнорували.

Два роки. Два роки плавання — і екіпаж знищив справжнє ім’я цуценяти. Хакода випустив повітря, зціпив зуби й визнав — лише цього разу — що є більш ефективний спосіб привернути увагу собаки.

— Сокко, — покликав він. Цуценя зістрибнуло з плечей принца та підбігло до нього. — …Хороший хлопчик.

— Як ви його назвали? — запитав принц.

***

— А ви що, не знали? — Токло посміхнувся. — Це Сокка.

— Хіба… хіба не так звуть вашого сина?

Вождь зітхнув і напівпосміхнувся, ніби це був жарт, деякі члени екіпажу усміхнулися, а собака побіг назад до Токло, нашорошивши вуха, бо явно знав своє ім’я, і…

І Зуко зробив поганий життєвий вибір, але він не зрозумів цього, поки не опинився на ногах і не почав кричати.

Кричати було набагато краще, ніж думати про ігри, в які намагався грати з ним вождь.

— Ви не можете його так називати! І не можете так ставитися до свого сина тільки тому, що він не маг, або не такий талановитий, як його сестра, або…

Дурний хлопчисько намагався битися з військовим кораблем, маючи при собі лише дерев’яний спис і бумеранг. Він був ідіотом, але батько залишив його захищати селище, і він його захистив, хоча з самого початку був налаштований на поразку, бо один підліток сам нізащо не впорається…

— Він щосили для вас старається, ви не можете просто… використовувати це проти нього, чи як привід для насмішок. І не можете називати свого собаку його ім’ям!

***

— Ви ображаєтеся за мого сина? — запитав Хакода. Щоб уточнити.

— Хтось же мусить, — насупився принц Нації Вогню, син і спадкоємець Озая, майбутній Володар Вогню. — Те, що він не якийсь там вундеркінд, не означає, що він марний. Він вірний вам. Ви не можете просто так від нього відмовитися.

— …Ви маєте рацію. Це було неймовірно нетактовно з мого боку. Треба буде придумати йому інше ім’я. — Наприклад, Затопчик. Його справжнє ім’я.

Принц схрестив руки.

— Він тепер В’ялена Тюленина.

— …Ні.

— Ви вже втратили право на ім’я.

Хакода розтулив рота, але не знав, які слова взагалі існують для цієї ситуації. Особливо, коли Раналок підійшов і ляснув принца по плечу — хлопець підстрибнув — і сказав з абсолютно прямим обличчям:

— Він має рацію, вождю. Це погане ім’я. Повірити не можу, що ви його так назвали. Сокка заслуговує на краще.

Собака дзявкнув, почувши своє ім’я. І, вочевидь, на підтримку.

Хакода так і не дізнався, хто придумав це ім’я — Раналок чи Бато, але він точно знав, що це вони — і Панук, і Токло, і половина екіпажу — тижнями підкуповували собаку ласощами, щоб він реагував на «Сокку».

А зараз кусали губи та напружували плечі від беззвучного сміху.

— Ану до роботи, — наказав Хакода, бо не бажав мати справи з цим ржакаючим бунтом. — Всі.

Симпатизанти Нації Вогню, та й тільки.

***

— …Просто він завжди ходить за вождем, так само як ходив людина Сокка. Тож Бато — ви з ним ще не знайомі — подумав, що було б кумедно, якби собака теж відгукувався на «Сокку»…

Зуко трохи помер всередині, поки Токло розповідав, як сильно вождь ненавидів екіпаж за те, що ті назвали його собаку ім’ям його сина. І чим більше він говорив, тим більше Зуко розумів, що вибухи сміху на палубі були через нього.

Вождь просто… просто взяв і дозволив Зуко так з ним розмовляти, і ця неповага навіть не була варта ризику, бо Зуко накричав не на того, і всі йому це дозволили. Вождь виглядав більш роздратованим на решту команди, ніж на нього, але це все одно було нерозумно, і чим він тільки думав, навіть якби вождь дійсно назвав собаку Соккою, Зуко не мав права ставати між ним і його сином…

Коли В’ялена Тюленина знову розкинувся на його плечах шарфом, Зуко йому дозволив. Принаймні під ним можна було сховатися.

Chapter Text

Вигуки радості були дещо драматичними, але Бато був вдячний за теплий прийом. Він навіть оцінив мотузяну драбину, яку йому кинули, та так невимушено, ніби він щойно повернувся з розвідки. Так невимушено, ніби його рука не була напівмертвим вантажем, що висів на боку. Він зціпив зуби в лютій посмішці та заліз на борт, наче все ще був тим, ким був, коли йшов.

Хакода простягнув йому руку, щоб допомогти подолати останні кілька метрів. І потягнув його за здорову руку, не показуючи, що помітив щось таке, що спонукало його до цього жесту.

— Як тобі черниці?

— Дуже цілющі, — посміхнувся Бато.

Його найкращий друг і вождь стиснув його в напівобіймах, мовчки обережний з перев’язаним боком. Бато відповів тим самим. Як же добре повернутися.

Тут Хакода закам’янів і відірвався від нього, щоб подивитися за борт корабля.

— Геть з човна.

— Тулук сказав…

— Геть.

Бато не впізнав обличчя, що дивилося на них. Через жахливу стрижку важко було судити про хлопців вік; похмурий вигляд не допомагав, так само як і опік, що розплився по його обличчю. Набагато давніша рана, ніж у Бато. Лише коли хлопець похмуро зійшов по драбині та став на палубі, дуже демонстративно на відстані півтора витягнутої руки від Хакоди, Бато побачив решту.

Неприродно золоті очі. Моторошно бліда шкіра. І червона сорочка Нації Вогню, ледь прихована під шубою Племені Води, яка не пасувала і не личила йому.

— Він сказав — розвантажити. Я розвантажував. — Хлопець схрестив руки на грудях і з викликом скинув підборіддя.

— Ви оглядали такелаж, — категорично сказав Хакода, як людина, яка мала цю розмову забагато разів і в забагатьох формах. — Втекти подумуєте?

— Я не тікав, мене всі бачили, та й взагалі, зараз середина дня, я ж не дурень…

— Марш під палубу, принце Зуко. Чистьте пташині клітки.

— Я ж їх вчора ввечері вичистив!

— Вичистите ще раз.

— Принц Зуко з Нації Вогню, — сказав Бато, і все, що стосувалося зовнішності хлопця — мінус причина, чому він опинився на їхньому кораблі, — негайно з'єдналося в його голові воєдино.

— Бато з Племені Води, — відповів принц Вогню, насупившись, наче то Бато мав за щось відповісти.

***

— Ти що, не міг випросити у них пару сталевих наручників, перш ніж розлютити Королівство Землі? Або попросити їхнього цілителя про пригнічувачі магії? — запитав його заступник.

Хакода застогнав.

— Саме тому ти мені й потрібен.

— Щоб ти не тримав королівського мага вогню на дерев’яному кораблі?

Вищезгаданий маг вогню щось там вигукував на трапі, приблизно вдвічі тихіше, ніж сміявся Токло. Хакода опустив голову на руки, бо це був Бато, і йому не треба було вдавати, що він знає, що робить. Не тоді, коли вони обидва сиділи за зачиненими дверима його каюти.

Бато насупився в напрямку шуму.

— Токло чи Панук зможуть його здолати?

— …Не думаю. — Враховуючи, яким слизьким був хлопець у напівмаренні. Він був боєць, безпомилково.

— Тоді чому його охороняють саме вони?

«Бо вони друзі» не було відповіддю.

— Вони добре працюють разом, — сказав він натомість, хоча це не було кращим виправданням, коли його заступник дивився на нього таким поглядом.

— Хакодо. Принц Вогню напав на твоє селище. Він переслідував твоїх дітей і Аватара Аанга через пів континенту. Сокка і Катара бояться його. Бачив би ти, як вони озиралися на абатство, ніби чекали, що він з’явиться навіть там. Вони не відчувають себе в безпеці, куди б не пішли, і це через нього. Він не є безпечним.

Ніщо з того, що Бато розповів про принца, поки вони надолужували, не стало новиною. Лише чергове підтвердження розповіді хлопця, без дивних прикрас, які робили з дітей Хакоди стратегічних геніїв та майстерних воїнів. З якою б дивною повагою не ставився до них принц, вони не відповідали взаємністю: версія подій, яку вони переказали Бато, фонтанувала деталями кожного разу, коли вони ледь не скидали свого переслідувача в полярні води, жбурляли його крізь стіни чи оглушували бумерангом.

Рана на голові, з якою принц до них попав, тепер мала набагато більше сенсу.

— Я знаю, що ти сумуєш за дітьми, — сказав Бато. — Я знаю, що принц не набагато старший за Сокку. Але не ти одягнув свого сина в обладунки та поставив його командувати військовим кораблем на критично важливу місію. Це зробив Володар Вогню. Що це тобі говорить про його сина?

Ось навіщо йому був потрібен Бато: щоб тримати його у вузді, коли він дозволяв собі розм’якнути. Вони мали виграти війну, а принц Вогню був розмінною монетою. Думати про нього інакше було настільки ж контрпродуктивно, наскільки й небезпечно.

— Як добре, що ти повернувся, — сказав він.

— Радий, що я встиг до того, як корабель згорів, — усміхнувся Бато.

***

Пташині клітки були чистішими, ніж будь-коли, підлогу під палубою підмели та надраїли, і Зуко нарешті дозволили повернутися на палубу. Човен Собачої Клички уже був там, покладений на інші, наче останній шматочок у наборі. Його оснащення було зняте і спаковане.

А сам Собача Кличка спостерігав за ним. З тієї миті, як вийшов на палубу. Ніби Зуко збирався щось утнути середодня, у всіх на очах, з кошиком в руках.

— Прання, — гукнув Токло і швидко сховався за Зуко. Панук стояв неподалік і наповнював бочку водою, тримаючись далі від лінії вогню.

Більшість членів екіпажу навчилися свій одяг ввічливо приносити або ж принаймні цілитися в кошики. А на всіх інших Зуко мав швидкі рефлекси та сердитий погляд.

— Ще раз кинеш в мене сорочку, Раналоку, — знайдеш її невисушеною.

— Бато, хочеш, я і твій одяг прихоплю? — гукнув Панук в бік шканців.

— Давай. Дякую.

— Добре, — посміхнувся другий за віком член екіпажу. — Бо я вже його прихопив. Не ображайся, але одежинка твоя смердить.

Плем’янин, який щойно повернувся, опустив очі та здивовано подивився на єдину ванну для прання та скромну купку одягу. Адже тепер вони прали регулярно.

— Я думав, ви ненавидите пральні дні.

— Не такі вони вже й погані. — Токло визирнув з-за плеча Зуко, безсоромний у своєму боягузтві.

Токло займався самим пранням, бо дуже любив стояти по лікоть у теплій воді, а Зуко дуже не любив торкатися брудного одягу екіпажу. Зуко віджимав речі, коли вони переставали бути огидними, сушив їх і передавав Панукові, який відповідав за перевірку дірок, бо був найкращим шевцем. А ще тому, що Зуко, можливо, трохи розкричався про те, як неефективно відкладати шиття настільки, що вони потім цілих два дні шиють, через що в нього терпнуть пальці, а хворе око затуманюється від примруження на дрібні стібки, і якби це не була, бачте, «жіноча робота», вони б не відкладали її на безвік, а робили б тоді, коли потрібно, як чоловіки…

Панук забагато усміхався, як на людину, на яку кричать. Але він погодився, а це означало, що Зуко переміг.

Собача Кличка блукав палубою так, ніби вона йому належала, і навіть не працював, а просто зупинявся і говорив з усіма. І продовжував спостерігати за Зуко, навіть цього не приховуючи, ніби той нападе на когось в ту ж секунду, як він відвернеться.

— Він до вас звикне, — сказав Панук.

— Мені плювати, — огризнувся Зуко. І спробував розслабити плечі. Ті залишалися розслабленими, доки новачок знову не глянув у його бік.

Чоловік спостерігав, як він гріє Токло воду, спостерігав за парою, що здіймалася між долонями Зуко щоразу, коли він щось сушив, спостерігав, як Зуко довелося кинути пару шкарпеток на коліна, щоб не підпалити їх, бо чоловік безперестанку за ним спостерігав.

— Не хочете зробити перерву? — запитав Панук.

— Ні.

— Тоді, може, принесете нам перекусити? Я б не відмовився.

— …Гаразд.

Він зіштовхнув з колін пару напівсухих шкарпеток, що трохи тліли, підвівся і пішов за тарілкою з камбуза. В’ялена Тюленина згорнувся під столом, оптимістично чекаючи на крихти, і Зуко «впустив» цілу рибину. Потім присів навпочіпки та гладив ізоцуцика доти, доки не втратив бажання розрепетуватися. Собака забив хвостом на знак нехитрого схвалення.

Коли Зуко повернувся на палубу, чоловік чекав на нього. Хоча ні: він був за крок від того, щоб спуститися слідом за ним.

— Щось ви довго.

— А ви що, час засікали?

Чоловік все витріщався. Зуко випнув груди та пройшов повз нього. Йому ніхто не наказував це терпіти.

***

Принц Вогню, як бачив Бато, драматично затупотів геть і безнапасно проігнорував як свою роботу, так і їжу, яку так довго добував. Замість цього він сів на відкритій палубі та почав гратися із вогнем.

***

— Чого він поводиться, ніби він тут головний? — запитав Зуко. Тихо. Він перевірив, чи зможе повернутися до сушіння, і йому загорілися руки, що означало «ні». Тож він повернувся до дихальних вправ. Тихо.

— Він і є головний, — відповів Токло. — Він заступник Хакоди.

Руки Зуко все горіли. Трохи. …Тихо. Принаймні на нього ніхто за це не кричав. Як же це принизливо: ворожий екіпаж настільки звик до його паскудної магії, що навіть не здригався. А ось Азулу, якби вона мала проблеми з контролем, ніхто б не ігнорував.

(Хоча справжніх проблем у неї не було. Вона посміхалася і лише казала, що вони в неї є, а потім його найкращі шати палали, і він запізнювався на придворний прийом, і від нього тхнуло паленим шовком і паскудною магією, та пояснювати, що він не винен, марно, бо батькові не потрібні його виправдання).

— Його обпекли, — сказав Панук, хоча Зуко не питав. — За кілька тижнів до того, як ми вас виловили. Набіг пройшов дуже погано. Ми не знаємо, чи це була пастка, чи просто не пощастило, але прибув ще один корабель Вогняного флоту і вступив у бій. Наш флот втратив людей. Ми навіть не знали, що не втратили Бато, поки він сьогодні не вийшов на зв’язок. Ми залишили його в абатстві, щоб він оклигав, але… справи були кепські.

Зуко крадькома глянув на Собачу Кличку, в один з тих рідкісних моментів, коли той не витріщався у відповідь. Білі бинти починалися від шиї та спіраллю спускалися до зап’ястя. Сорочку він носив на одному плечі, наче не міг терпіти дотику тканини. Якщо минуло лише кілька тижнів, якщо опік був хоч трохи того розміру, на який натякали бинти, він, мабуть, і не міг.

Зуко вдихнув ще раз. Видихнув. І перестав шукати собі виправдання. Він схопив наступний предмет одягу і повернувся до роботи, і не дозволив вогню вирватися. Він пам’ятав, як боя… як почувався біля полум’я, коли його власні бинти були ще свіжими. Завжди було гірше, коли вогонь був чужий, як він взагалі тепер міг довіряти чужому вогню…

(За винятком дядькового. Дядько був таким же ледачим, як завжди казали батько й Азула, і, мабуть, ніколи б не повернувся до тренувань Зуко, якби той його не примусив. Тижнями він тільки й робив, що розпалював маленький вогонь під чаєм. Він завжди надто захоплено описував свою останню суміш листя, щоб помічати здригання Зуко. На відміну від решти членів екіпажу, які лякалися майже так само сильно, як і Зуко, щоразу, коли робили при ньому магію, і поспішали перепросити, ніби були зобов’язані перепрошувати за те, що вони стали свідками його ганьби).

Зуко повільно (дуже повільно) закінчив сушити білизну. Потім підвівся.

— Добавочку? — запитав Панук, з надією підіймаючи порожню тарілку.

— Сам по неї сходи, — відповів Зуко. — Я піду до цілителя. …Якщо можна.

Плем’янин раптом став дуже стривоженим.

— Ви поранені?

— Що? Ні.

— Просто я був майже впевнений, що ви маєте помирати, перш ніж навіть попроситеся до Кустаа…

Зуко насупився.

— Я просто хочу його дещо запитати. То мені можна чи ні?

Панук знизав плечима.

— Чом би й ні.

Собача Кличка явно так не думав. Але Зуко проігнорував курс перехоплення, на який той став, і потупотів вниз по трапу.

Цілитель Кустаа сидів у тісній каюті лазарету. Він відірвав очі від книги, над якою хмурився, і скинув брову.

— Ти помираєш?

— Ні. Я просто…

І тут Собача Кличка намалювався у дверному отворі.

— У вас тут все гаразд?

Друга брова Кустаа приєдналася до першої.

— Впевнений, мій племінник поводитиметься добре.

— Ти мені не дядько!

Собача Кличка і дурний цілитель обмінялися поглядами, і Зуко не знав, що вони означали, але йому й не потрібно було знати, не тоді, коли він уже кипів.

Кинувши наостанок погляд, прибулець пішов. Кустаа чекав. Зуко схрестив руки та грізно втупився в шпангоут.

— Була одна мазь, — сказав він. — Її робив лікар на моєму кораблі. Коли мій опік був… вона дуже допомогла. І її було легко зробити, здається, я пам’ятаю…

Цілитель підвівся і витягнув ще одну книгу. Розгорнув її на позначеній сторінці.

— Оця?

— …Так. — Ну звісно ж, Цілитель вже знав, Зуко не повинен був його турбувати, він вчинив дурно, і, ймовірно, образливо, і…

— Сідай, хлопче. «Градуси» — це температура чи час? І не треба на мене так дивитися, мені заручники з Нації Вогню не щодня перекладають. Ну?

Ну, Зуко сів.

— …Час. Її потрібно тримати на рівні подвійного ци при двадцяти градусах сонця. Ем, ци — то типу температура? Подвійна середня спокійна ци.

— Гадки не маю, що ти щойно сказав, — сказав Цілитель. І одразу ж додав: — Зможеш її зробити? Ну, температуру, на ці… градуси?

— Звичайно. Це не так вже й…

Цілитель тицьнув йому порожній горщик і почав витягати з шаф інгредієнти.

***

— Чому, — запитав Бато, — принцу Вогню дозволено блукати кораблем?

Це був ще один момент, який Хакода виявився абсолютно неспроможним пояснити.

— Взагалі-то він спочатку запитав, — вставив Панук, демонструючи й своє нерозкаяне підслуховування, і жалість до Хакоди.

— Кустаа навіть не боєць, — наполягав Бато, — а ти залишаєш їх наодинці?

Цього разу на допомогу прийшов Раналок.

— Та ти їх просто не бачив удвох — принц, здається, прив’язався до нього, коли його лихоманило. Як каченя-тюленя. Повір, він зашкодить Кустаа так само як і собаці — аж ніяк.

Ця заява Бато анітрохи не заспокоїла.

— Ти залишаєш його з Соккою?

— Затопчиком, — виправив Хакода.

— В’яленою Тюлениною. — Раналок посміхнувся.

***

За ілюмінатором було темно, В’ялена Тюленина спав у нього на колінах, а Зуко їв третю тарілку пізньої вечері, і якщо Не-дядько щось скаже, Зуко більше ніколи йому не допомагатиме. Підтримувати стабільну температуру годинами важко.

— На сьогодні все, — сказав Кустаа, не звертаючи уваги ні на похмурі погляди Зуко, ні на його позіхання. — Коли закінчиш, лягай спати.

— А що, можна без супроводу?

— Бато вже до тебе чіпляється?

— Він поводиться так, ніби за мною весь час треба наглядати!

— Ти ж сам кажеш, що втечеш, — прокоментував Цілитель, вишкрібаючи дно горщика.

— Так він же цього не знає!

Кустаа сховав останню баночку мазі в шафу.

— Гадаю, мені теж пора на боковеньку. Ти поїв?

Зуко блиснув очима. І замість того, щоб скаржитися, запхав до рота залишки їжі.

Вони разом спустилися до каюти екіпажу. Зуко тримав на руках сонного собаку, який весь час намагався злизати крихти з його обличчя, бо собаки істоти огидні, і спочатку не зрозумів, чому Кустаа зупинився.

А потім зрозумів. Собача Кличка стояв біля гамака Зуко, піднісши до носа хутряну ковдру.

— …Що ви робите з моїм гамаком? — запитав Зуко.

— Вашим гамаком?

Так Зуко опинився в лазареті, на койці, яка була надто пласкою і стійкою, і не рухалася в такт океанським хвилям, на відміну від гамака. Тут було моторошно тихо, а компанію йому складав лише собака.

Вождь змусив його заприсягтися честю, що він не намагатиметься втекти, якщо цієї ночі йому дозволять поспати тут, а не на підлозі каюти екіпажу. Тоді це здавалося непоганою ідеєю, але ж ілюмінатор був прямо тут, і якщо корабель Королівства Землі його чогось і навчив, так це того, що, можливо, варто просто стрибнути в море і ризикнути, поки все не змінилося на гірше…

(Заступника вождя ледь не вбив маг вогню. Все обов’язково зміниться, а зміни завжди були на гірше).

В’ялена Тюленина розтягнувся на його спині та сонно стукнув Зуко хвостом.

Зуко грізно подивився на місяць. І не порушив свого слова, як ідіот. (Який не хотів потонути.)

***

— Ти йому довіряєш? — запитав Бато. — Ти ж знаєш, що честь у Нації Вогню як копійка щербата.

Його вождь виглядав більш розваженим, ніж того вимагала ситуація.

— Тільки за принца так не говори.

— Хакодо, ти його навіть не замкнув.

— За ілюмінатором уже не забувають стежити.

— …За ілюмінатором?

Бато поділився історіями Сокки та Катари про принца Вогню. Тепер Хакода ділився своїми.

Бато продовжував бути незаспокоєним.

***

Зуко вирвало з тривожної дрімоти, коли відчинилися двері. Ізоцуцик забурчав і не дав йому сісти.

Та це був лише Цілитель. Кустаа кинув подушку на іншу койку, дістав запасну ковдру і ліг.

— Що, тепер і ти маєш мене наглядати?

— Та я заснути не міг, бо поруч не було найтихішого нічного кошмару у світі.

— Стулися.

…Йому було легше заснути під звуки дихання свого дурепського Не-дядька.

Кустаа теж було легше заснути, коли неслух згорнувся калачиком під собакою. Набагато легше, ніж прокинутися та усвідомити, що принц сказав, що його опік лікував корабельний лікар.

Принцу було шістнадцять. А його шраму — роки. Не та математика, яка потрібна людині перед сном.

***

Бато полегшено зітхнув, і частина напруги витекла з його плечей. Зміна пов’язок була процедурою неприємною. Раптовий рух повітря над загоєною шкірою, тиск відчуття, яке він не міг розпізнати як щось інше, окрім болю.

— Новий рецепт? — запитав він, поки Кустаа обережно наносив мазь. Там, де вона торкалася, приходила майже прохолода. Оніміння. От би у черниць було таке.

— Нарешті розшифрував той, що з Нації Вогню.

Бато пирхнув.

— Ну звісно, Нація Вогню розбирається в опіках.

— Розбирається, — твердо сказав цілитель, закриваючи баночку з маззю з якимось таким категоричним клацанням. І він потягнувся за рулоном бинта.

Плечі Бато знову напружилися. Він затамував подих.

***

Зуко вчився плести гамак. Можливо, до того часу, як він спіймає Аватара, він зробить такий, крізь який не впаде. Та йому було б легше розібратися, якби люди перестали пхати йому тарілки, поки він намагався запам’ятати, на якому рядку зупинився.

***

Бато почав розуміти, наскільки некомфортно комфортно стало екіпажеві навколо магії вогню за його відсутності. Коли принц кричав на них, то дихав іскрами. Нормальною реакцією на це було б викинути мага за борт або пояснити в інший спосіб, що бранці не мають права кричати, і що погрози магією вогню матимуть наслідки.

Божевільна реакція включала повне ігнорування такої поведінки та пхання йому більше тарілок з їжею, що заохочувало його більше робити магію. Бато цінував гарячу їжу не менше за інших, особливо після того, як звик до теплих трапез в абатстві, але він не потребував риби з присмаком глобального завоювання.

— Трохи нервує, так? — запитав Хакода, слідкуючи за язиками полум’я, які наслідували крики принца.

— Я думав, їхнє драконяче дихання — лише вигадка. — Бато воно більше подобалося як вигадка.

— Секретар генерала Фонга каже, це ознака майстра.

— …Хакодо. Наскільки погані були умови? — Чому принц не насолоджувався гостинністю Фонга, десь, де малися кращі методи боротьби з майстром-магом вогню, ніж «стукнути його по голові, поки він не завдав завеликої шкоди»?

— Досить погані, — відповів його найкращий друг. — Ти ж знаєш Фонга. Він би залишив нас розбиратися зі звинуваченнями у захопленні принца, а умови викупу поставив би тільки для Королівства Землі.

Принц кинув погляд у їхній бік, наче чув їхню тиху розмову через усю палубу. Швидше за все, він просто хотів поділитися своїм сердитим поглядом; хлопець тільки й робив, що сердито витріщався на нього, відколи Бато піднявся на борт. Щоразу, коли він обертався, принц за ним спостерігав.

Ізоцуцик крутився навколо мага вогню, мабуть, чекаючи, що одна з тарілок таки впаде. Бато поплескав себе по колінах.

— Ходи сюди, Сокко. Хто хороший хлопчик? — Він почухав шерсть на мордочці цуценяти та проігнорував зітхання друга.

— Будь ласка, не називай його так.

— Але ж вождю, пам’ятати своїх дітей добре.

Хакода набув певного блиску в очах.

— А знаєш, що? Добре. Називай його так.

Принц знову сердито дивився в їхній бік через всю палубу.

— В’ялена Тюленино, сюди, — гримнув він голосом гоноровитого короля. Це свідчило про те, що принц Нації Вогню звертався до собак таким же тоном, як і до людей, що перебували під його командуванням.

— Не слухай цього злого маленького майбутнього Володаря Вогню, — промурмотів Бато, але цуценя вже вислизнуло і побігло назад через палубу.

Принц почухав ізоцуцика за вухами та усміхнувся.

Собачі лапи безнадійно заплуталися в тій халтурній подобі гамака, яку він плів, тож її довелося розрізати. Тепер усміхався Бато.

***

— Я завжди так роблю! — крикнув Зуко.

— Тоді ви завжди робите неправильно, — сказав Собача Кличка. — Хто вас взагалі навчив?

Токло щосили намагався відійти на задній план. Зуко навмисно не дивився в його бік, поки заступник вождя змушував його змотувати кожну мотузку на палубі. Знову. І знову. Він навмисне показав йому, як це робиться, надто швидко, а Зуко не збирався благати чоловіка показати ще раз, коли все досі робив нормально, як взагалі можливо змотати мотузку неправильно, і якби він помилявся, то хтось би вже помітив, адже всі мотузки ведуть до…

— Припиніть дивитися на вітрила.

— Та тут скрізь вітрила! Я не можу на них не дивитися, я ж на палубі!

— Це цілком поправно, — сказав чоловік.

…Зуко пошкодував про деякі життєві вибори.

***

Бато проходив експрес-курс з їхньої поточної стратегії.

— …Тепер, коли ти повернувся, ми приєднаємося до решти флоту, — сказав Хакода, прокладаючи їхній шлях на карті. — Генерал Фонг на нас сердиться, але генерал Хау залюбки надіслав нам розвіддані про найновіші порти постачання Нації Вогню.

— А, — сказав Бато. — Це той альбатрос, що прилетів сьогодні?

— Саме так. Решта флоту розвідує їхні шляхи постачання; до того часу, як ми повернемося на північ, у нас вже будуть цілі для атаки. Тоді подивимось, скількох зможемо знищити до того, як вони зміняться. Можливо, після цього повернемося до бухти Хамелеон. Переконаємося, що нікому не спаде на думочку блокувати внутрішні маршрути, та й хлопцям відпустка на суші не завадить. Адже не всім довелося до черниць на відпочинок потрапити.

— Заздриш? Так я впевнений, наш маг вогню з радістю влаштує тобі візит, — сказав Бато. — Де ви його тільки підчепили?

Це була досить безіменна смуга океану, зважаючи на обставини. Жодних відомих їм основних маршрутів, досить близько до берега, але досить далеко від дружніх портів Нації Вогню, щоб стало зрозуміло, що принц прямував уздовж берегової лінії, підозріло далеко у водах, контрольованих Королівством Землі. Корабель принца явно не рухався з рештою флоту. Що мало сенс, якщо вони мали спецзавдання вистежити Аватара. Один невеликий корабель міг прослизнути повз місця, через які флотилії довелося б продиратися.

— Як довго він на борту? Бо щось йому тут страшенно комфортно.

Хакода провів рукою по волоссю — він так робив, коли намагався не бути спійманим на тому, що розтирає головний біль.

— Майже місяць.

— А батько не відповів?

— Ми намагалися передати повідомлення через канали Королівства Землі, щоб захистити розташування флоту. Це було до того, як я зрозумів, наскільки Фонг дріб’язковий. Не здивуюся, якщо перше повідомлення загубиться в дорозі.

Так, це, безумовно, мало більше сенсу, ніж те, що Володар Вогню попросту ігнорує те, що його старший син потрапив у полон.

— Я відправив повторно через Хау. Якщо пощастить, отримаємо відповідь протягом наступних кількох днів.

Під вечір Бато був повністю у курсі подій на флоті. В кутку каюти екіпажу висів гамак принца Вогню, з явними ознаками того, що в нього провалилося щось розміром приблизно з шістнадцятирічну загрозу. Отже, ще одна ніч на койках у лазареті. Та Бато не був особливо розчарований: ідея спати з королівським магом вогню на відстані кількох простягнутих рук від нього була не надто приємною. Постіль Кустаа теж зникла: либонь, знову наглядатиме за хлопцем.

Але все це ніяк не пояснювало, чому його гамак пахнув димом. Навіть більше, ніж минулої ночі.

— А, ти помітив? — сказав Токло з посмішкою, яка свідчила про те, що це добре. — Ми зробили все, що ти йому доручив, і він сказав, що ти сказав, що йому не можна виходити на палубу, а у нього, як для заручника, дуже погано з неробством, тому ми випрали всю постільну білизну. Хіба не круто? — Їхній наймолодший член екіпажу закопався по самісінький ніс у власні ковдри.

Улюблена ковдра Бато була товста, тепла і набита гусячим пухом. Вона пахла багаттям, яке ось-ось мало вийти з-під контролю. Вона пахла, як той момент у його кошмарах перед тим, як він прокидався. Вона не пахла ні теплом ліжка, коли надворі завивав вітер, ні дбайливими руками його покійної дружини, коли вона зшивала її, ні домом.

— Сьогодні ми випрали лише ковдри, але завтра візьмемося за хутра!

Бато пошкодував про деякі життєві вибори.

— …Передай принцу, що він може повернутися на палубу. І до мого хутра ані руш.

***

Наступного ранку Бато не одразу зрозумів, що його турбує. Принц, треба визнати, досить ретельно драїв палубу. Вітерець був такий самий прохолодний, як і вчора, але небо сьогодні було безхмарним, а сонце — сильним; мабуть, через це хлопець опустив капюшон, а рукави засукав, наче ящірка, що гріється на сонці.

Було щось, чого він не міг зрозуміти. Щось більше, ніж те, що хлопець постійно сердито озирався на нього, або повна безглуздість, якою була його поголена голова з гордим шлейфом ретельно зав’язаного назад волосся.

— …А звідки у нього бритва? — запитав Бато, ні до кого не звертаючись.

Ніхто не зміг відповісти.

***

— Я ні до чого, — сказав Токло. — Я думав, він просив Панука.

***

— Я за своєю стежу. Він її не чіпав, — сказав Панук. — Може, Кустаа?

***

— Думаєш, цей малий неслух вміє просити? Та він, напевно, просто бере, коли ніхто не бачить, і кладе на місце, коли закінчує. Либонь, ще й чистить. — Кустаа пирхнув і накрив кришкою іншу баночку з божественною маззю від опіків. — Пошукай найчистіший набір. Ним він і користується.

Цілитель потягнувся за свіжими бинтами. Плечі Бато напружилися.

***

Найчистіший набір належав Ааке. Ааке відростив бороду і вже кілька місяців його не торкався. А пряма бритва всередині виблискувала, як новенька, саме так, як не повинен виблискувати шматок металу, занедбаний у вологому, солоному середовищі корабля.

Ааке був не вражений. Так само як і Бато з Хакодою.

— Я поклав її на місце! — протестував принц. Єдиною причиною, чому він досі сидів на стільці навпроти вождя, напевно, було те, що йому так наказали. Він рівномірно розподілив свій погляд між Хакодою, що сидів перед ним, і Бато, що стояв біля дверей позаду. — І почистив! Краще, ніж він, до речі!

— Ви вкрали зброю, — повторив Хакода, наче з другої спроби той допетрає.

— Я маг вогню, — насупився хлопець. — Чим я небезпечніший за бритву? І взагалі, немає правил, що забороняють голитися.

— А проти крадіжок — є.

Принц мав нахабство схрестити руки.

— Ні, немає. Я повинен працювати, інакше не зможу їсти, якщо ви зловите мене на втечі, ви зламаєте мені ноги, не «провокувати бійки», інакше мене битимуть скільки завгодно, і якщо я комусь або чомусь зашкоджу магією вогню, ви мене вб'єте. Такі правила.

Вождь повільно видихнув.

— Нове правило. Жодних крадіжок.

— Або що? — запитав принц.

Хакода піддався бажанню потерти скроні.

— Просто не треба, Ваша Високосте. Іноді речі не потребують наслідків, бо ви не повинні їх робити.

— Але…

— Я впевнений, хтось дасть вам бритву, якщо ви попросите. Ідіть попросіть.

Це був чіткий знак йти. Принц Вогню підвівся, обережно обійшов Бато зі своїм звичним похмурим поглядом і попрямував до дверей.

Він зупинився, поставивши ногу на поріг, та невпевнено переніс вагу.

— Мій батько вже відповів?

— Ні.

— …Добре.

***

Зуко гадки не мав, які будуть наслідки крадіжки. Це було проблемою. Це було проблемою, бо він повільно перекладав припаси, які йому знадобляться після викрадення човна, в містечко в задній частині вантажного відсіку (вантажний відсік, який йому дозволили реорганізувати, і, упс, він залишив простір між кількома ящиками, а щоб знайти його, вам доведеться перекласти вміст усього відсіку, якщо ви не знаєте, де він…).

Йому не подобалося не знати, що буде, якщо про це дізнаються. Вождь був… дивно послідовним у своїх правилах, і Зуко просто хотів знати.

Але це була частина спроби втечі, тож. Він просто припускатиме, що вони йому щось зламають, аби не хвилюватися про те, що його покарання буде гіршим. До того ж воно не матиме значення, якщо його ніколи не спіймають.

(Краще вже хвилюватися про те, що вони переламають йому ноги, ніж думати про те, як розчарований у ньому батько. Інакше чого він так довго не відповідає? Зуко мусив тікати сам. Довести, що він гідний другого (третього) шансу, довести, що він не просто виснажує королівські ресурси, і не придатний лише для того, щоб бути використаним як інструмент проти свого батька…)

***

— Хлопець активно плете проти тебе інтриги, — зауважив Бато.

— Я помітив, — відповів Хакода.

— Чув, Ааке мав гарну ідею.

Хакода згадав, як колись обмірковував пропозицію Ааке зламати йому ноги, і у своєму наївному ідеалізмі відкинув її як надто ницу. Тепер же він відкинув її з більш практичної причини: він не міг уявити, щоб зламана нога завадила принцу коїти дурниці.

***

— Вождь наказав мені у когось запитати, чи можу я позичати бритву, коли голитимуся, — сказав Зуко. — Я можу позичати твою бритву, коли голитимуся?

Раналок підморгнув йому.

— Гаразд. Тільки не забувай чистити.

— А чого ви мене не спитали? — поскаржився Токло.

— Твоя брудна.

— Скільки ж ви перебрали наборів, перш ніж поцупили набір Ааке? — запитав Панук.

Принц забарвився у відтінок червоного, що і стало відповіддю.

***

Бато полегшено зітхнув, його плечі розслабилися, коли чудодійна мазь почала діяти.

Кустаа не потягнувся за новими бинтами.

— Нехай шкіра сьогодні подихає. Ти добре гоїшся.

Плечі Бато напружилися. Він змусив себе продовжувати дихати, коли повернувся на палубу — тепер його опіки були виставлені на загальний огляд всьому племені. Кілька членів екіпажу відірватися від справ, а потім повернулися, ніби нічого й не бачили. Кілька інших кивнули йому, але, на щастя, на цьому все й закінчилося.

Принц Вогню був єдиним, хто витріщився на нього.

***

Опік. Опік опинився… більшим, ніж Зуко думав, навіть з бинтами. Він не знав, що після таких великих опіків можна вижити. Навіть з належним лікарем Нації Вогню, навіть з милосердям батька, який милував його око й обмежив поширення полум’я, його власна рана заразилася інфекцією. Дядько дуже хвилювався.

…Їм з Кустаа доведеться наварити ще мазі, так?

***

Бато обірвався на півслові. Він відповідав на запитання Ааке та Раналока щодо юного Аватара. Принц Вогню вже кілька хвилин майорів біля них, шліфуючи одне й те саме місце на рейці.

— Вам допомогти? — спитав він.

— …Ні.

***

Щоразу, коли він виходив за їжею або залишав палубу з будь-якої причини, дурепський Собача Кличка слідував за ним по п’ятах.

— Вам допомогти? — огризнувся Зуко.

— Ні, — відповів чоловік, хапаючи тарілку і кладучи на неї одну-єдину крихітну рибку, наче щось доводячи.

Зуко через це було дуже важко пронести їжу до схованки.

…З іншого боку, В’ялена Тюленина дуже радів, що у нього в кишенях заховано навіть більше їжі, ніж зазвичай. І навіть заступник вождя не ставив добавку під сумнів, попри їхню війну за клички.

***

— Сокко, сюди, хлопчику, — кликав Собача Кличка. — Сокко…

— Хороший В’ялений Тюленинка, — сказав Зуко, який мав теплі чухалки живота і готові до тактичного застосування хабарі.

Допомагало і те, що решта екіпажу явно була на його боці.

— Хороший хлопчик, Тюленинко, — сказав Раналок, мимохідь теж чухаючи цуценяті живіт. Собача Кличка вперше гнівно подивився на когось іншого, окрім Зуко.

***

Принц намагався пробратися у вантажний відсік. Принц намагався пробратися у вантажний відсік, і нікому це не здавалося проблемою.

— Ми завжди приймаємо ванну після пташиних кліток, вони ж брудні! І я не хочу, щоб ви на мене витріщалися!

Токло незграбно стояв між ними з відром води.

— Ну, ми це зазвичай робимо в каюті екіпажу. Але ти щось став витріщатися. А ми ж голі, Бато, моторошно як би.

…Бато вирішив проігнорувати це надзвичайно слушне зауваження, бо воно ніяк не заперечувало його власне надзвичайно слушне зауваження.

— Я не довіряю вам з вантажним відсіком, Ваша Високосте. Купайтеся в каюті екіпажу, або ходіть брудним.

Бато тримався насторожі — він не витріщався, і вже точно не моторошно. Принц зиркнув на нього і демонстративно скип’ятив відро між долонями.

— Що ж… гаряченько, — сказав Токло. — Ви не могли б…?

Принц пирхнув, перевів погляд на шпангоут і зробив щось, що перетворило бульбашки на просту хмару пари.

— І ти не міг би…? — сказав Токло, кишкаючи у бік Бато.

Бато витріщався на принца, поки той знову не перехопив його погляд.

— Більше до вантажного відсіку ні ногою. Чи мені його перевірити?

Принц знову пирхнув. Бато залишив їх, кинувши наостанок застережливий погляд.

***

Бато перевірив вантажний відсік. Він нічого не знайшов. Можливо, тому, що не зміг нічого знайти.

…Коли вони встигли тут все переставити?

***

Чоловік знову ходив за ним. Зуко навіть не намагався сьогодні поцупити їжу, він просто їв, йому можна їсти, коли захочеться, так сказав Панук, то чому ж чоловік постійно за ним ходив, коли він навіть не робив нічого поганого…

— Та дайте ж мені спокій! — Вогонь повзав йому під шкірою. Оскільки чоловік постійно переслідував його, Зуко не міг навіть вдати, що медитує. Він ніде не міг просто присісти на хвилину і подихати без того, щоб на нього не витріщалися.

— Що, не голодні, Ваша Високосте? — насміхався Собача Кличка, і Зуко зрозумів, що почав йти, нічого не захопивши. Він… він повернеться пізніше (і чоловік досі за ним ходитиме), або почекає, поки Панук чи Токло зголодніють, і візьме щось з їхніх тарілок (з чого вони сміятимуться, бо їх, бачте, смішило, що від того, що він цілими днями використовує свою магію вогню для роботи по господарству, голодніє), або… або ж він просто дочекається вечері та з'їсть більше. Це не мало значення, і йому було байдуже.

Йому стало не байдуже, коли чоловік спробував стати між ним і дверима, і раптом його контроль над диханням почав вислизати.

— Я знаю, що ви брали більше їжі, ніж потрібно, принце Зуко. І знаю, що ви її десь ховаєте, можливо, для того, щоби втекти, і я з’ясую, де. Ви наш заручник, а не гість. Ви своїми прогулянками нікого не дурите, і вони відтепер припиняться.

— Тут не ви встановлюєте правила, — виплюнув Зуко, і на його язиці спалахнув вогонь, такий гарячий, що мало не обпік його. Дурепська каюта була надто маленькою, а чоловік — надто близько, і Зуко більше не хотілося тут бути.

— Я заступн…

Зуко пройшов повз нього. Трап опинився не кращим. Йому потрібно було піти геть і просто подихати, але чоловік всюди за ним слідував. Майже всюди.

— Ви куди це зібралися?

Він відчинив двері лазарету, але всередині опинилося порожньо. Кустаа не міг відчитати чоловіка, а той був так близько, що майже наступав Зуко на п’яти, і йому не було куди йти, це був заступник вождя, ніхто інший йому не допоможе (не зможе допомогти), окрім…

Окрім…

Зуко штовхнув двері каюти вождя. Він побачив нову трубку для повідомлень і карту, яку вождь негайно прикрив. А потім Собача Кличка схопив Зуко за руку і…

— Дайте мені спокій.

…і тут з’явився вогонь.

Чоловік відпустив його. Швидко відступив, з тим самим страхом в очах, що й у Зуко, коли той вперше після опіку спарингував з лейтенантом Джі, бо це був несерйозний бій, але що, якби був, якщо власний батько його обпалив, то і будь-який солдат може, а Бато мав ще менше причин довіряти йому…

Зуко швидко змахнув рукою. Полум’я злетіло з рукава чоловіка і зависло в повітрі, не маючи матеріалу для горіння.

— Я-я…

Перепрошую? Так це не міняло того, як чоловік дивився на нього. Або того, як на нього дивився вождь.

— Я не…

Не хотів? Та коли це мало значення? Вождь був напрочуд послідовним у своїх правилах, а Зуко щойно використав своє полум’я проти одного з членів екіпажу. Можливо, він не стане його вбивати, він все ще був принцом Нації Вогню, все ще був цінним заручником…

(Батько не відповідав вождю цілий місяць).

(Батько не відповідав йому два з половиною роки).

І тут Зуко повністю втратив контроль над диханням.

***

Принц Нації Вогню переживав якийсь зрив у каюті Хакоди. Отаке тепер у нього життя.

— Сядьте, — наказав він, але хлопець лише позадкував від нього, вглиб каюти, та зайняв позицію, яка могла б стати захисною, якби не була такою хиткою. Малий неправильно дихав. Хакода не відводив очей від мага вогню, але перемикнув увагу на Бато. — Ти в порядку?

Його найкращий друг виглядав не краще.

…Спочатку принц. Бато навряд чи підпалить корабель, якщо продовжить панікувати.

Обережно, телеграфуючи рух, Хакода вийшов на трап і свиснув.

— Затопчику. Сокко. …Тюленино.

Цуценя збігло з палуби, нашорошивши вуха. Хакода підхопив його і поніс до принца.

— Тримайте. І сидіть.

Чого б маг вогню не очікував, він явно не очікував, що йому втиснуть собаку. Він сів на краєчок Хакодиної койки. Не на стілець, який повернув би його спиною до них.

Хакода вивів Бато на трап і посадив його. Він залишив двері відчиненими, щоб не спускати очей з принца, який надто часто кидав погляди на ілюмінатор. Але той притулився спиною до шпангоута та замість того, щоб просто тримати собаку, вчепився пальцями в його шерсть.

— Дай подивлюся, — сказав Хакода і закотив рукав друга. Тканина була обпалена, а шкіра під нею гаряча на дотик, але, здається, не обпечена. Він повільно видихнув.

(Принц теж спостерігав. Він відвів погляд, коли Хакода подивився на нього).

(Затопчик скористався нагодою і лизнув незахищене підборіддя принца, що викликало зовсім інше і явно здоровіше сіпання).

— Що сталося? — тихо запитав Хакода.

Бато відповів йому так само тихо.

(Принц втягнув ноги на койку. Затопчик заповнив його коліна і не дав йому згорнутися в клубок).

***

Заступник вождя говорив йому, що Зуко брав зайву їжу, а це була правда, і ховав її, що теж правда, і не слухався наказів, що також правда, а про вогонь йому говорити не довелося, бо вождь був поруч.

А потім він… дав Зуко собаку. Що не мало жодного сенсу, можливо, тому, що культура Племені Води була незрозумілою принципово. Це б пояснило більшість його досвідів на цьому кораблі.

Треба просто взяти й вистрибнути з ілюмінатора, поки вони не дивляться.

…Але хіба вождь дав би свого собаку тому, кого збирався вбити?

Зуко просто. Гадки не мав, що наразі відбувається.

— Нехай Кустаа перевірить, — сказав вождь. Обидва чоловіки встали, і Собача Кличка повернувся на палубу. Вождь розправив плечі, начепив на обличчя щось нерозбірливе, а потім підійшов до свого бранця. Він зайняв гостьовий стілець за столом і повернув його до койки (він таким чином був рівновіддалений, тому Зуко не міг втекти ні через ілюмінатор, ні через двері).

— Що сталося?

— Він вам вже розповів.

Чоловік повільно видихнув.

— А я і вас хочу почути.

Він хотів почути зізнання Зуко, як він вириє собі глибшу яму, хоч Собача Кличка свої слова навіть довести не міг? Він хотів, щоб Зуко суперечив людині, якій вождь явно довіряв, дав йому привід для… для чого?

Вождь дуже чітко пояснив йому, якими будуть наслідки, якщо він комусь зашкодить своєю магією, а потім дав Зуко свого собаку.

— Принце Зуко, — сказав чоловік, — я просто хочу почути вашу версію подій. Я не збираюся карати вас за нещасний випадок.

Це. Це була брехня. І до чого тут нещасний випадок?

— Я порушив правило. Ви сказали… ви сказали, що не зможете ігнорувати, якщо…

— Ви зараз сперечаєтеся проти самого себе? — чоловік майже посміхався. Вони знову вели дві різні розмови. Ця розмова була більш дружньою, ніж та, яку вони вели на щоглі, але це не мало жодного сенсу, бо тоді Зуко лише намагався втекти, а цього разу ледь не обпік друга чоловіка. Він зробив щось справді погане, а не те, що чоловік собі уявляв.

— Почніть з того, що сталося, а далі будемо розбиратися.

— Він мене постійно переслідував, і я не міг просто сісти та подихати, я не міг медитувати відтоді, як ви затягнули мене на цей дурний корабель, і не міг взагалі відтоді, як він піднявся на борт, і мій вогонь… Я не виправдовуюся, я повинен краще себе контролювати, я повинен бути кращим…

***

— Може з’явитися пухир, але не більше, — сказав Кустаа, знімаючи кришечку з баночки з маззю.

Бато зігнув зап’ястя, відчуваючи знайоме оніміння, яке приносили ліки, і постарався не дивитися на порожню баночку з таким трепетом, який відчував.

— А що, ця штука скінчилася?

— Зробимо ще. — Кустаа злегка скривив губи. — Якщо вождь не покалічить моє джерело тепла.

— …Що?

— Бато, це ж рецепт Нації Вогню. Хто, по-твоєму, допоміг мені його розгадати? Неслух навіть сам зголосився — прийшов до мене невдовзі після того, як ти повернувся. — Кустаа подивився на нього одним зі своїх пласких поглядів. Мовляв, він не засуджує, але було б добре, якби його пацієнти перестали калічитися.

«Нація Вогню розбирається в опіках», — сказав Бато, і Кустаа з ним погодився, бо застосовував ліки, які допоміг виготовити принц Вогню. Обпечений принц Вогню.

Тепер зап’ястя Бато було не єдиним, що зазнало оніміння.

***

— Ви не схожі на людину, що медитує, — сказав Хакода, бо сам винен, що попросив принца розповісти зв’язну історію. Вже бувало — нічого не вийшло.

Принц проводив руками по панциру собаки, розгладжуючи шерсть між пластинами.

— Дядько каже, що медитація допомагає нашому внутрішньому вогню відповідати нашим намірам. Щось таке. Він каже краще.

— Отже, ви підпалили рукав Бато, бо не могли медитувати?

— Я підпалив його рукав, бо я — поганий маг. Батько майже ніколи не медитує, але його вогонь ніколи… Він нікого не обпікає, якщо вони на це не заслужили.

Затопчик притулився до нерухомих рук хлопця. Тому знадобилася мить, щоб знову почати рухатися.

Якщо те, що Володар Вогню робив зі світом, хоч про щось свідчило, то Хакода мав думки радше про те, наскільки йому байдуже, кому він завдає болю, аніж наскільки добре він себе контролював.

На відміну від його сина. Це усвідомлення було дивне тим, що анітрохи не здивувало Хакоду.

— Ця медитація — вона допомагає вам не втрачати контроль?

***

Вони говорили про медитацію, а не про те, що Зуко щойно когось обпалив.

І якимось чином все закінчилося тим, що Зуко сів на підлогу з масляною лампою перед ним, намагаючись прикинутися, що вождь не сидить за столом і обробляє свою кореспонденцію, і, ймовірно, також чекає, що ще він сьогодні спалить. Крім того, як тільки Зуко схрестив ноги, собака знову вмостився на його колінах, що було просто… це був неправильний спосіб медитувати…

Але йому дозволяли це зробити. Це була якась дивна, безглузда альтернатива вбивству. Тож. Треба хоча б спробувати.

Зуко видихнув і спробував зосередитися, хоч у нього на колінах позіхав собака і плем’янин Води сидів на краю зору. (Принаймні цей зір не був пошкоджений. І принаймні собака був теплий).

Він вдихнув і простягнув свою ци до полум’я.

***

Хакода був абсолютно збентежений, коли полум’я на його настільній лампі теж почало рухатися. Кілька тижнів тому він би назвав це грою розуму: принц Вогню показував, що може більше, ніж змусив Хакоду повірити. Тепер же йому було цікаво, чи усвідомлює сам принц, що робить вогонь позаду нього.

Або чи усвідомлює він, що досі гладить собаку, навіть коли полум’я в каюті перейшло від хаотичного мерехтіння до дедалі повільнішого ритму дихання хлопця. Це було неприродно. …Або ж цілком природно, просто для мага вогню. Катара рухала воду відтоді, як навчилася ходити. А син Володаря Вогню, мабуть, змушував лампадки мерехтіти ще в колисці.

Хакода згорнув карту, над якою працював, ховаючи передбачувані рухи їхнього флоту. Натомість він дістав листи за тиждень і взявся звітувати перед численними союзниками з Королівства Землі, які цього вимагали, а також перед капітанами власного флоту, які на це заслужили.

Коли він підняв голову, руки принца лежали на спині ізоцуцика, що дрімав. Його плечі були розправлені, а не згорблені, спина трималася прямо, а не жорстко. Він просто… дихав. І полум’я дихало разом з ним.

Хакода зробив більше роботи, ніж думав.

***

Зуко зрозумів, що вже майже час вечері. Він займав підлогу в каюті вождя вже сором’язливо довго. Дядько завжди казав, що йому потрібно стільки часу, скільки потрібно, щоб знову відчути себе врівноваженим, але вождь не був дядьком, він навіть не знав, що магам вогню потрібно медитувати.

Він довго сидів нерухомо: його ноги заніміли під вагою собаки, і йому стало холодно. Він зробив наступний вдих більш усвідомленим. Глибоко втягнув його, згорнув з внутрішнім вогнем і поширив тепло назовні, у своє тіло. Його наступний подих вийшов з вогнем.

Що, мабуть, було надто очевидно. Вождь відклав перо і спостерігав за ним.

— Мені сказали, що дихання вогнем — ознака майстра.

***

Хлопець моргнув.

— Я… що? Ні. Це просто один з дядькових трюків. Як нагрівати чай без полум’я.

Один з трюків Дракона Заходу.

— І трюк з нагріванням я раніше не бачив, — сказав Хакода.

— А навіщо? Це ж навіть не справжня магія. Він не корисний в бою, навіщо комусь його вивчати?

— Ну ви ж вивчили.

Хлопець почервонів. Від зніяковіння, а не від злості.

— …Дядько хоче, щоб я заварював чай традиційним способом, але без магії дуже важко витримати потрібну температуру. Тому іноді, коли він не дивиться, я… шахраюю. Трохи.

…Хлопець навчився техніки, про яку Хакода ніколи раніше не чув, щоб шахраювати при заварюванні чаю. Ну звісно.

— А наскільки складно контролювати тепло без полум’я?

— З… здається, ви неправильно зрозуміли. Я не майстер, я ледве пройшов ази, тому батько… Так. У мене погано виходить. Але присягаюся, я працюватиму старанніше, більше нікому не зашкоджу, і не змушу вас пошкодувати, що дали мені ще один шанс.

Хлопець явно не розумів, що таке нещасний випадок. Принаймні він розумів, наскільки серйозними могли бути наслідки цього нещасного випадку. І якщо йому потрібно було сидіти з полум’ям і дихати, щоб утримати вогонь під контролем, то Хакода теж хороший: навіть не поцікавився, чи існують вправи, які повинен виконувати маг, що ще навчається. Катара одного разу мало не знесла дах їхнього будинку через сварку з братом — наскільки гірше було б втратити контроль над вогнем? Хакода не вдавав, що розуміє цей «внутрішній вогонь», яким так пишався їхній народ, або як будь-яка людина може підпалювати речі лише волею. Але йому й не треба було розуміти, щоб знати, що полум’я потрібно дбайливо підтримувати, щоб воно не вийшло з-під контролю. Чи не згасло.

— Як часто вам потрібно медитувати?

— Дядько медитує щонайменше сім градусів на день. Це, е. Близько пів години, за пісочним годинником Королівства Землі. …Я не знаю, як Плем’я Води вимірює час.

— Можна за часом Королівства Землі. — Південне Плем’я Води традиційно не переймалося такими хитромудрими мірками, як години — більшість їхніх справ відбувалися за порами року, які приносив місяць. Сезон, коли відступала крига і вилуплювалися чайки, сезон, коли росли сині ягоди та земля була достатньо пухкою, щоб копати коріння, сезон, коли мігрувала лосось-форель і косатки-вовки приєднувалися до них на полювання. Година Королівства Землі була несуттєвою одиницею, коли попереду на них чекали дні або тижні роботи.

— І я не про вашого дядька питав. Як часто потрібно медитувати вам?

— …Зазвичай я робив це ввечері. Протягом години. Іноді трохи раніше, якщо… якщо екіпаж надто тупив, або Чжао був у порту, або… або якщо дядько прикидався, що втратив слух. Хоча кричу я не так вже голосно. — Його бліда шкіра не приховала дедалі більшого почервоніння. Але його плечі залишалися розправленими, а голос — відповідної гучності для маленького замкнутого простору, і цього разу він не щетинився від одного лише погляду Хакоди.

— Ввечері я оновлюю судновий журнал, — сказав Хакода, і з виразу обличчя принца зрозумів, що той не второпав. — Можете приходити сюди після того, як закінчите роботу, якщо захочете усамітнитися. Якщо ж вам знадобиться перепочинок…

…А ось і щетина, до якої він звик…

— …на медитацію вдень, я очікую, що ви знайдете мене або цілителя Кустаа. У нас обох є каюти, якими ви можете скористатися. Якщо це вплине на безпеку мого екіпажу, я вам наказую медитувати за потребою.

— Так, пане. — Принц все ще виглядав так, ніби не второпав. Хакода починав підозрювати, що це через зовсім іншу проблему.

— І Бато все ж має рацію. Ви брали більше їжі, ніж вам потрібно. Більше ніяких ласощів для собаки, чи що ви там з ними робили. І до вантажного відсіку більше ні ногою, інакше знову його переставлятимете, і цього разу я слідкуватиму. Прикро буде, якщо щось знайду.

— …Так, пане. — Принцу реально треба попрацювати над своїм неймовірно винним виглядом.

Треба буде спустити Затопчика до вантажного відсіку і винюхати всі запаси для втечі, які принц потихеньку набрав. Пізніше. Бажано так, щоб принц не помітив, і не згорнувся знову калачиком на койці Хакоди, обіймаючи собаку та панічно боячись свого покарання.

***

Токло махнув йому рукою, коли Зуко повернувся на палубу. Але він проігнорував його і попрямував туди, де сидів заступник вождя, який вечеряв з іншими членами екіпажу, яким він дуже не подобався, але він все одно пішов до їхньої групи. Коли він підійшов досить близько, то вклонився. Іноді він загадувався, чи не придумали поклони для того, щоб не дивитися на людей, коли вибачаєшся.

— Пробачте. Я повинен був краще контролювати своє полум’я. Я повівся негідно мага вогню і не маю виправдання своїм діям: мені треба бути обережнішим.

Чоловік нічого не відповів. І продовжував нічого не відповідати. Зуко підняв очі й побачив, що той обмінюється поглядами з вождем, ніби… ніби думав, що Зуко підіслали, чи щось таке. Якби його підіслали, то він, напевно, сказав би краще, як тоді, коли мама вчила їх з Азулою, як вибачатися одне перед одним.

Що б Собача Кличка не побачив на обличчі вождя, цього опинилося достатньо, щоб він принаймні знову подивився на Зуко. Зуко прихилив голову і став чекати.

— Чому б вам не приєднатися до нас на вечерю, Ваша Високосте? — сказав він, що аж ніяк не означало прийняття вибачень. — Ви коли-небудь куштували морський чорнослив? — І його посмішка аж ніяк не була заспокійливою. Так само як і те, що він посунувся і поплескав по палубі між собою та Ламачем ніг.

— Ем, — сказав Зуко. Тоді вождь злегка штовхнув його в спину, до них. Технічно це не було наказом. За винятком того, що це був наказ.

Зуко сів в ідеальну судомну сейдзу*. Його спина закам’яніла, коли йому вручили цілу тарілку маленьких круглих зморшкуватих грудок. Чоловіки навколо нього хихотіли та посміхалися. Вождь сів поруч, і навіть він трохи хитав головою.

Воно отруєне, так? Зуко був майже впевнений, що його от-от отруять. З цими штуками явно було щось не так, вони навіть на їжу схожі не були, і вони дали йому цілу тарілку, наче вона його, але ж трапези у Племені Води працюють не так…

Він взяв одну грудочку. Група помітно нахилилася вперед в очікуванні. Чоловік, якого він обпалив, усміхався.

Зуко запхав її в рота, бо не збирався робити крихітний боягузливий укусик. Він з'їсть цілком і постарається не блюванути, яким би огидним воно не було…

Воно не було.

Огидним.

Воно було… зовнішня шкірка була жахливою, м’якою-солонуватою-ферментованою кашицею, але всередині воно було твердішим і кислувато-солодким, і на смак майже таким самим, як умебоші*, які їм надсилала бабуся (бабуся з боку матері, коли вона ще надсилала їм до палацу подарунки, коли мама ще жила з ними, і вони з Азулою не були лише дітьми Озая).

(Раз він не збирався перед ними блювати, то плакати й поготів…)

Воно було. Воно було дуже смачне.

Чоловіки сміялися з нього, а Собача Кличка усміхався.

— Це делікатес Племені Води, Ваша Високосте — можете не їсти, якщо не подобається.

Чоловік спробував забрати тарілку. Але обидві руки Зуко вчепилися в її краї, і всі на нього тепер витріщалися, тож.

— Власну зробіть, — сказав він і забрав тарілку.

— …Ваша Високосте, це для всіх.

— Ну, тоді не пощастило, — сказав Зуко і закинув ще одну до рота.

Люди засміялися. Вождь засміявся. Зі свого заступника, а не з Зуко. А Собача Кличка похмуро терпів, але зовсім не виглядав розлюченим (і рукав у нього був закачаний, але опік, якого йому завдав Зуко, не був настільки сильним, щоб знадобилися бинти, на ньому виднівся лише маслянистий блиск мазі).

Чоловік простежив за його поглядом.

— То ви її на своєму використовували? — запитав він, тихіше, ніж розмови навколо них.

— …Так.

— Дякую, — сказав він. — …Але у вантажний відсік вам все одно не можна.

— Вождь мені вже сказав.

Зуко поділився тарілкою. Зрештою. Зрештою, він навіть виліз із сейдзи. Вечеря зі старшими чоловіками була дивною, і він нічого їм не говорив, а вони нічого не говорили йому, але коли він крадькома під'їдав морський чорнослив, деякі з них посміхалися йому. Від цього ставало лише дивніше, але почувалося… добре. Коли тобі посміхаються.

Після вечері Раналок допоміг йому розплутати останню спробу сплести гамак і відволікти собаку досить довго, щоб він набув якоїсь форми. Схожої на гамак. Він виглядав не так вже й погано, коли був накритий ковдрами, які Кустаа приніс йому з лазарету. І він був майже впевнений, що зловісне поскрипування лунає через те, що він просто осідає на нових гаках. Напевно.

В’ялена Тюленина послухав його з сумнівним скигленням, а потім пішов спати до вождя. Зрадник Водяний.

***

Наступного дня Зуко сплів кращий. І навмисно не розігрівав тарілки Токло, доки той не припинив ржати з синців, яких Зуко не отримав під час казусу тієї ночі, про який вони не говорили.

***

Відтепер було не так вже й дивно побачити ворожого принца тихо сидячим на підлозі каюти Хакоди, і вогонь, що горів перед ним так добре, як не поводився сам хлопчак.

Це мало б здаватися дивним. Але постійний зліт і падіння полум’я в темній каюті дивним чином заспокоювали. Тепер Хакода бачив привабливість у цій їхній медитації.

***

Перша відповідь від Володаря Вогню надійшла через чотири дні. І Хакода раптом зрозумів, що підпалювати речі теж вельми привабливо.

Chapter Text

Перший лист прийшов під час військової наради. Старші воїни зібралися в каюті Хакоди на інструктаж; якщо все пройде добре, їхня перша атака на нову лінію постачання розпочнеться ще до кінця тижня. Капітан «Морської жінки» помітив першу ціль і стежив за її пересуванням з безпечної відстані. Решта флоту розташувалася навколо неї. Міни будуть розгорнуті в будь-якому напрямку, куди б корабель не втік. Кораблі-розвідники прокладуть широкий курс і переконаються, що несподівана допомога не зіпсує їхній план, як це сталось під час останньої поразки. Генерал Хау дотримався своєї обіцянки щодо вибухового желе. Кілька бочок, прикріплених до корпусу серед ночі — і самозатоплення забезпечене.

…Затопчик — чудова кличка для собаки. Ніхто не цінував складний гумор Хакоди. Або його лаконічні тактичні ілюстрації.

— Вождю, Бато ж повернувся. Нехай він малює. — У Раналока було обличчя чоловіка, який говорив за них усіх.

— Гаразд, — сказав Бато і взяв вугілля та чистий аркуш. — Як вождь намагався пояснити…

Почулися раптові кивки на знак розуміння і бурмотіння згоди.

— А де весь цей час буде принц Вогню? — запитав Ааке. — Ви ж не думаєте, що він сидітиме спокійно, поки ми нападатимемо на його народ?

— Сидітиме, якщо йому жити не набридло, — відповів інший член екіпажу, демонструючи фундаментальне нерозуміння принца Вогню.

Хакода підкреслено тримав руки якнайдалі від скронь.

— Цього разу ми перебуваємо в резерві, а не йдемо попереду не просто так. Триматимемо його під палубою під охороною. Якщо пощастить, він навіть не зрозуміє, що відбувається.

«Якщо пощастить» демонструвало бажане як дійсне майже так само погано, як і «якщо йому жити не набридло», але більшого вони зробити не могли.

У двері постукали.

— Вождю, вам послання, — покликав Панук. А за другим молодшим членом екіпажу…

Бато накрив креслення планів іншими паперами. Що було б ефективніше, якби він не сховав їх під кресленнями Хакоди. Його заступник нерозкаяно знизав плечима у відповідь на погляд Хакоди, але принаймні мав пристойність перевернути ескізи догори дриґом.

— Заходьте, — покликав Хакода.

Панук зайшов досередини й передав трубку з посланням. А на трапі стояв принц, який виглядав безглуздо, як і завжди, тримаючи птаху, вдвічі меншу за нього. Ця сама птаха драматично відстовбурчила крило та перекинула свою довгу шию через його плече і більшу частину спини.

— Здається, Буревісниця пошкодила крило, коли приземлялася, — сказав він.

— Та нічого вона не пошкодила, — сказав Панук, повертаючись до дверей. — Вона вас дурить, як Морський Бриз. Серйозно, кінчайте з ними панькатися…

Двері зачинилися. Всі почекали кілька хвилин, перш ніж повернутися до планів — серед екіпажу поширилося повір’я, що принц має надприродний слух. Та не з таким-то мацюпусеньким вухом, тож Хакода вважав, що хлопець просто мав надзвичайно вдалий час для своїх хмурих поглядів.

Принаймні тепер, коли він медитував, він дивився не так злісно, як раніше. Іноді навіть цілий день не тупотів.

Планування завершилося після кількох запитань і ще кількох пропозицій. Хакода занотовував зміни, які мав передати решті флоту, коли чоловіки повернулися до своїх обов’язків. Коли він зламав печатку Королівства Землі та побачив під нею полум’я Нації Вогню, залишився лише Бато.

«Прилетіло з яструбом-переслідувачем, — написав один з людей генерала Хау на зовнішній стороні записки. — Збили його і почекали день, перш ніж відправити. Має бути чисто».

…Ну, тоді він продовжуватиме надсилати послання каналами Королівства Землі. Укріплений внутрішній форпост був краще обладнаний для боротьби з вогняними нападами, ніж корабель у неспокійних водах.

Печатка Володаря Вогню була глибоко втиснута у червоний віск. Він тріснув під його нігтем.

Від Його Величності Володаря Вогню Озая, Смертного Полум’я Агні, Праведника на Драконовому Троні, Вічного Світла Цивілізованого Світу і т.д і т.п., дослівно передано рукою Рео, другого писаря:

«…наказує сієї ж миті припинити цю нескінченну наругу над пам’яттю його коханого сина. Генерал-принц Айро вже повідомив про трагічну загибель юного принца Зуко в морі під час виконання його королівської місії…»

«…ваш єдиний доказ — лист, який за тоном і змістом не можна відрізнити від будь-якої підробки…»

«…умови, яких ви вимагаєте, своїми образливими наклепами на гідність покійного принца Зуко надають ще один доказ брехні…»

«…ваш покруч чи самозванець-виплодок колоній з кожним днем виявляє свою ницість, поки терпить, що його використовують як знаряддя проти його нібито Нації…»

«…якби кров роду Созіна справді стояла поруч із мерзенним піратом-бунтівником, його горді й благородні предки керували б його рукою…»

Лист продовжувався, попри несвідомі зусилля Хакоди його задушити.

— Ну, цього ми йому показати точно не можемо, — сказав Бато. — Володар Вогню що, щойно наказав своєму синові тебе вбити?

Ні. Ні, вони аж ніяк не могли показати це принцу. Якщо не брати до уваги можливі замахи на вбивство, хлопець міг спробувати вистрибнути за борт, або ж згадати, що його магія вогню може бути використана для чогось більшого, ніж дядькові трюки. Або чогось ще більш радикального. Він був не першим бранцем, якого вони тримали, лише тим, кого тримали найдовше, і єдиним магом вогню. Хлопець знав, де вони тримають бритви. А інші, ті, кого вони не встигли стратити або передати Королівству Землі, знаходили й більш творчі способи. Володар Вогню що, намагався свого сина вбити?

— Що робитимеш? — запитав Бато.

А що ще він міг зробити?

— Відповідатиму.

Людина генерала Фонга попереджала його про позерство перших раундів переговорів — очевидно, заперечення того, що Хакода навіть має сина цього чоловіка, було частиною цього позерства.

— Ну що ж, — сказав його найкращий друг, поплескавши його по спині, — тоді розважайся.

Хакода дивився на лист ще довго після того, як Бато пішов.

«…цю нескінченну наругу…»

Якщо перший лист був відібраний генералом Фонгом місяць тому, чому писар назвав наругу «нескінченною»?

***

Стук пролунав у скронях Хакоди, застрягши поруч із наростальним головним болем. Перед ним лежала остання чернетка його відповіді, більша частина якої була перекреслена.

— Заходьте, — промовив він, гарчачи не так сильно, як йому хотілося.

Коротке вагання, а потім принц відчинив двері.

— Я б хотів помедитувати. Якщо можна.

Хакода зрозумів, що вже майже стемніло, і що примруження на власні кривульки без лампи могло бути однією з причин, чому йому пульсувало в голові. Він зрозумів, що принц все ще стоїть у дверях, чекаючи на відповідь.

— Не сьогодні. У мене… справи. Попросіть Кустаа, будь ласка.

— Добре. — Хлопець позадкував.

— …Заждіть, — сказав Хакода. — Вам треба ще раз написати батькові.

Хлопець на мить завмер, і на його обличчі з’явилася надія, яку переслідував жах. Відтоді, як він почав більше медитувати та менше кричати, його стало набагато легше читати.

— Мій батько ві…?

— Ні. — Хакода контрольовано видихнув. — Але я не впевнений, що перший лист дійшов — птаха могли підстрелити, або ж він загубився під час шторму. Тож спробуємо ще раз. Цього разу, будь ласка, напишіть щось більш особисте. — Принцу не потрібно знати, що Хакода вже відправив листа повторно, використавши один з численних майже ідентичних начерків хлопця. Він знав, що вони надто відсторонені для сина, що пише батькові, але попросити хлопця написати особистого листа було все одно, що попросити його розповісти історію, не відступаючи від неї ні на крок.

— …Добре.

***

Зуко не знав, коли він навчився читати вирази обличчя вождя, але навчився. Можливо. Коли чоловік підштовхнув до нього чистий аркуш паперу, під його звичайною порожнечею проглядало незадоволення. Більше, ніж зазвичай, коли він дивився на Зуко.

…Невже батько не відповів, бо перший лист Зуко був недостатньо гарний?

Він узяв папір. І сів на тому місці, де зазвичай медитував, бо не думав, що сьогодні вождь захоче ділити з ним стіл.

Вони обидва писали. І викреслювали. І писали. В’ялена Тюленина зазирнув у вікно і, побачивши, що вони міцно зайняті тим, що не гладять собаку, повернувся до пошуків щурів-балянусів у корпусі.

— Персональні подробиці, — нагадав йому чоловік. — Переконайтеся, що це щось, що може походити тільки від вас.

Зуко не знав, чи батько пам’ятає подробиці з його листів. Вони були досить тривіальними, відбувалися далеко від Кальдери, а раз батько був надто зайнятий, щоб писати тоді…

(А може, він не читав листів Зуко).

Тож він незграбно покладався на напівпритомні деталі дворічної давнини. Ані слова про день, який він пам’ятав насправді. Або про матір, він швидко і добре навчився ніколи не говорити про матір. Лише… нешкідливі речі. Він запитав про ставок з черекачками (сподіваючись, що не зробив їх мішенню), і про те, чи досі майстер Ейто королівський кравець, бо йому знадобиться новий одяг, коли він повернеться після того, як зловить Аватара…

Що. Що було надто зухвало, тож він добряче це викреслив. І замислився, що ж такого вождь викреслив з такою ж самовідданістю.

***

Коли вони закінчили писати листи, було вже пізно. Обидва довго дивилися на них після того, як їхні пера зупинилися.

— Ви ще хочете помедитувати? — запитав Хакода.

— Ні. Я… ні. Дякую. — Принц передав свого листа і виконав королівський еквівалент втечі.

Пізніше Хакода проходив повз лазарет. Хлопець сидів на підлозі, втупившись у полум’я. Кустаа і Затопчик відпочивали на одній з койок, по черзі позіхаючи.

***

Зуко потрібно було медитувати. Але ще більше йому було потрібно забратися з тієї каюти. Його лист, напевно, вже був згорнутий разом з печаткою вождя під печаткою Племені Води, чекав на ранок, і…

— Раз вже зібрався робити це всю ніч, — сказав Кустаа, коли полум’я знову вислизнуло з-під контролю Зуко, — я заварю чай. Хочеш?

— …Добре.

Це був заспокійливий жасмин, той самий, який дядько завжди змушував його пити. Допоміг приблизно так, як і завжди — ніяк.

***

Наступна відповідь Озая містила невелику коробку. Проста, дерев’яна, багата на досконалість кутів і темні плями полірування, але в іншому майже образливо неприкрашена для того, що прийшло від найбагатшої людини у світі.

«Збили ще один хвіст. Перевірили коробку на безпеку», — написала людина генерала Хау. І додала, з незграбною простотою: «Мені шкода».

Хакода спочатку прочитав листа від писаря Озая. Йому довелося перечитати його ще раз пізніше, після…

Після.

Кришка ковзнула по пазах з бездоганною майстерністю. Всередині був шар солі для консервування і десять темношкірих пальців. Їхньому флоту бракувало десятьох людей.

«…Володар Вогню дозволяє вам продовжувати брехати, але попереджає, що ваші люди скоро втратять лік кривдам, що ви йому заподіяли…»

«…Його Величність доброзичливо радить наступне: респектабельна підробка повинна включати особисті досвіди, що стосуються недавнього життя його дорогоцінного сина, а не байдужі дрібниці, що застаріли на багато років…»

«…Його Ясновельможність розуміє, що Племена Води — простий народ, але надіється, що це послання дасть вам змогу оцінити серйозність, з якою він ставиться до цієї справи. Він сподівається, своєю чергою, побачити докази вашої власної щирості…»

***

У штурвалі був встановлений компас. Зуко раніше не розумів, що воно таке, бо компаси Племені Води були дивними.

— Ми пливемо на північ, — сказав йому Тулук. — Може, годі вже витріщатися?

— Я не витріщався.

— Ага, — сказав заступник заступника. — Ви, принце Зуко, на палубі навігаційних карт не знайдете. І краще не попадайтеся вождю на тому, що ви шукаєте їх у його каюті.

— Я їх не шукав! — До того ж каюта вождя, коли його там не було, завжди була замкнена, і вони б помітили, як Зуко намагається прослизнути через ілюмінатор, а де знаходиться корабель він і так знав. — Я просто… дивився.

— Ага. Може, менше дивитиметеся, а більше драїтимете?

Зуко насупився.

— Що він тут робить? — гримнув вождь, підіймаючись.

— Драю, — відповів Зуко.

— Виколупує компас очима, — відповів Тулук.

— Та не потрібен мені ваш дурний…!

— Не хочу нічого чути, — обірвав його вождь. — Геть зі шканців. До компаса щоб ні ногою, і якщо хоча б подумаєте торкнутися наших карт…

— Я не…!

Вождь більше нічого не сказав. Він просто подивився на Зуко, і на мить все стало як першого дня, коли він стояв навколішки на підлозі лазарету…

Зуко зійшов зі шканців й, кліпаючи, застиг на головній палубі, тримаючи в руках швабру, з якої капала вода.

— Що таке, загубилися? — запитав Токло.

— …Я забув відро.

— І що? Підіть принесіть.

Зуко за ним не пішов. Він повинен, воно ж прямо там, і він мав вагому причину повернутися, він навіть надовго не затримається, але…

Панук дивився, як він не рухається.

— Токло. А закінчи-но драїти.

— Що, чому я?

— Тому, що завтра ми рибалитимемо, і я хочу показати принцу Зуко, як сплести сітку, яка витримає більше ваги, ніж його гамак.

Зуко наїжачився і тицьнув швабру Токло, який скаржився всю дорогу назад. І ще деякий час після цього.

— А чому компас показує на північ? — запитав Зуко, коли його руки були зайняті сіткою, а лікті — спробами відштовхнути ізоцуцика від цієї самої сітки.

— Океан тече з півдня на північ, так?

— Але ж де північ не видно.

— Але магнетити вказують на північ.

— …Справді?

Панук підняв брову.

— Так, тепер ви маєте розповісти, як працюють компаси Нації Вогню.

— Е-е, — відповів Зуко. Що було не більш розумно, ніж «я не знаю». — Та я ніколи… компасом не користувався?

***

Хакода стояв біля штурвала, обличчям до вітру, намагаючись ні на кого не огризатися. Навіть на Токло, який голосно драїв у нього за спиною.

Тим часом на палубі принц поклав сітку, над якою працював, і без жодної видимої причини витягнув руки в протилежні боки. Навіть стоячи перед компасом, Хакода не одразу зрозумів, що він безпомилково вказує зі сходу на захід.

— Це теж один з дядькових трюків? — запитав Панук.

— Ні, лейтенанта Джі. Це не зовсім магія. Просто… стеження за сонцем? Лейтенант каже, що кожен флотський маг повинен завжди знати напрямок і час. Я не думаю, що дядько так робить, це… це нижче принца — стежити за сонцем, та й взагалі, він служив в армії, а не на флоті. Але я думав, що це цікаво, коли був дитиною, і, е. Досі це роблю. Напевно.

— Ви й зараз дитина.

— Стулися.

Напрямок і час. Якщо принц знаходив зоряні карти теж «цікавими», настільки, що запам’ятав основні виміри Дракона чи іншої путівної зірки, то він знав їхнє приблизне місцеперебування. Мінус одна річ, що заважає йому втекти.

Хлопець опустив руки, розплутав ізоцуцика і повернувся до плетіння сітки. Він ніколи не протестував проти роботи, яку йому давали, і ніколи не ходив до цілителя з тими самими пухирями, на які скаржилися Токло і Панук, але на різних гучностях, ті перші тижні в морі. Його пальці були на диво мозолястими. Скоріше, як у фехтувальника, ніж у мага вогню. Скоріше, як у моряка, ніж у принца.

Він помітив, що Хакода спостерігає за ним. Його плечі розправилися, підборіддя скинулося, а нахмуреність міцно застигла на обличчі, наче він мусив вдавати з себе їжака-гадюку, яким був у перші дні перебування на борту.

Хакода перевів подих. Потім вирівняв вираз обличчя до чогось більш нейтрального і перестав витріщатися на хлопця.

— Ще одна відповідь? — тихо запитав Тулук.

Хакода напружено кивнув.

— Зайди до моєї каюти пізніше.

Буде краще, якщо старші члени екіпажу будуть в курсі ситуації. І він був би вдячний за їхню пораду щодо пальців.

***

Опівдні Зуко захотілося медитувати. Дуже сильно. Але Кустаа розслаблявся на палубі з однією зі своїх книжок, а вождь…

Вождь сердився на нього, і він не знав, чому. Не те щоб це «чому» мало значення: Зуко зробив щось не так, і тепер вождь дивився на нього зі стиснутими щелепами. Може, через компас? А може, через листа, якого він написав того дня; може, він і досі не був гарним, але вождь все одно його відправив, бо знав, що Зуко краще написати не міг. Можливо, він звинувачував Зуко в тому, що відповідь Володаря Вогню так довго не надходила.

(Минуло забагато часу. Навіть якщо батько не отримав першого листа, він мав би отримати другого, він мав би вже відповісти).

(А що, як він ніколи не відповість? Що, як він очікував, що Зуко візьме на себе відповідальність, що сам визнає свої помилки, що хоч раз у житті поведеться, як принц?)

(Що, як вождь починав розуміти, що не отримає викуп?)

Того дня Зуко тримався якнайдалі від чоловіка, а того вечора знову медитував з Цілителем. І намагався не думати надто багато про зорі, і про те, що знанню місцеперебування корабля гріш ціна, коли перебувають вони посеред океану.

***

Йому знову наснився кошмар. Він був недостатньо тихим.

— Чаю? — Кустаа запропонував, як людина, яка не хоче вилазити з ліжка, але все одно це зробить.

— Я чаю не хочу. Я… Я почну працювати раніше. Якщо можна. — Останнє прохання він звернув до заступника вождя, який спостерігав за ним (але не так, як вождь). Зуко не зводив з нього очей, щоб не бачити, як на нього дивляться інші.

Він був зовсім не тихим.

Чоловік придушив позіхання і повів обпеченим плечем так, як Зуко хотів би рухати своїм обличчям холодними ранками. Потім він провів Зуко на палубу і спробував залишити його під опікою Ламача Ніг.

— Бато, — сказав Ламач Ніг, — навіть не сподівайся. У мене з вождем угода: принц тримається від мене якнайдалі, а я його не вбиваю.

Зуко потер руки від досвітньої прохолоди. Сонце було на іншому кінці світу, тож він його поки не відчував; він не знав, котра година і скільки часу залишилося до сходу сонця. Він стояв на відстані лише кількох простягнутих рук. Він їх чув, і вони знали, що він їх чує.

— Ааке, малому наснився кошмар, — сказав заступник вождя, ніби це мало якесь відношення до потенційних убивств. Чи до будь-чого. Зуко постійно снилися кошмари, нічого особливого в цьому немає, то навіщо про це говорити?

— Я просто хочу працювати, — сказав Зуко. — Даю вам слово, що не спричиню жодних проблем. …Сьогодні.

Ламач Ніг пирхнув. Собача Кличка провів рукою по обличчю. Якимось чином вони таки домовилися, і заступник вождя повернувся до ліжка, а Ламач Ніг подивився на Зуко знизу вгору.

— Ну, чого встав? Працюй.

Ну. Зуко і почав.

***

Принц не висовувався. Не дивився, як налаштовують вітрила, не підходив до шлюпок, тримався тихо і не потрапляв на очі нічним вартовим, наче їхній власний привид з Нації Вогню. Він працював.

І продовжував працювати, ще задовго до того, коли інші вставали.

Він працював так, ніби думав, що це може щось змінити. З огляду на листи, які їм показував вождь, Ааке в цьому сумнівався.

***

— Є хвилинка, вождю? — покликав Панук, після того, як постукав.

Хакода міг порахувати на пальцях однієї руки, скільки разів їхній другий наймолодший член екіпажу називав його «вождем». Юнак був не з села Хакоди — його дядько був вождем віддаленого племені, одного з тих напівкочових, що живуть навколо стад медоленів. Флот навчився не тримати всіх членів племені на одному кораблі. Щоб засвоїти цей урок, їм знадобився лише один раз.

Хакода не був вождем Панука. Він не бачив сенсу вимагати цього титулу, а юнак не бачив сенсу його надавати.

Хакода відклав свою останню спробу відповісти на край столу.

— Заходь.

Юнак сів навпроти нього.

— Є якась причина, чого ви стремаєте принца? Він цілу ніч піщаником палубу шліфував, а тепер від самої думки про перерву на сніданок сіпається.

— Це неумисне, — сказав Хакода.

Панук закинув руку на спинку стільця і став чекати.

Він був розумним. Проникливим. Хоч його дядько мав багато синів, Панук мав шанс бути обраним вождем свого племені. І вже точно мав шанс отримати цю посаду крізь шлюб в одному з багатьох племен, які втратили ціле покоління молодих чоловіків. Панук знав, коли говорити, а коли притримати язика.

Хакода ще якусь мить дивився на нього. Потім дістав зі столу два листи та коробку.

Він міг порахувати на пальцях однієї руки, скільки разів чув, як цей юнак лаявся. Тепер уже на двох.

— Принц не знає, — сказав Панук. Хакода помітив, як тихо він говорив, навіть коли лаявся. Якщо Панук теж вірив у слух принца, то, можливо, у повір'ї щось таки було, бо юнак був анітрохи не забобонним. — Інакше б зробив щось радикальніше, ніж драїв палубу. Він просто вловив, як ви на нього дивитеся. Як на нього дивляться всі старші воїни. Відтоді, як… воно прийшло вчора, так?

— Не кажи Токло, — сказав Хакода. — Йому поки не треба знати.

— Не скажу. Він… — Панук нахилився вперед — лікті на колінах, очі на коробці. — Серед них його брат. Так?

Хакода теж надто довго роздумував над тим, який палець якому чоловікові належить.

— І як ви відповісте?

— А як би ти? — запитав Хакода, як чинний вождь до потенційного майбутнього вождя.

Юнак зустрівся з ним поглядом, який свідчив про те, що він знав точно, що робить Хакода, і ненавидів, що на нього так рано поклали відповідальність. Потім він випростався і відповів.

Його ідеї були не менш похмурими, ніж у Хакоди та інших воїнів. І не помітно гіршими. Принаймні ця була… похмуро креативною. Тим паче, що відповісти тим же було думкою більшості. Хакода не дав згоду. Але він про це подумає.

— Пришли до мене принца після сніданку, будь ласка, — наказав Хакода, коли вони закінчили.

***

Панук повернувся з посмішкою і тарілкою, захованою за спиною.

Зуко не довіряв ні тому, ні тому.

— Тебе дуже довго не було.

— Отак ви дякуєте своєму благодійникові?

Тарілка була повна морського чорносливу. Собача Кличка сказав, що він закінчився. (Собача Кличка просто хотів забрати його увесь собі).

— Перш ніж запитаєте, — сказав Панук, опускаючись поруч, — ні, я вам не скажу, де Бато його ховає.

— Я й не питав, — сказав Зуко, хапаючи один.

— Ви не думайте, я не кажу, що ви з'їсте нашу провізію за тиждень. Або що це точняк змова Нації Вогню, аби позбавити нас чергового елементу нашої культурної спадщини…

— Стулися, — сказав Зуко. Він навіть не забув спершу ковтнути.

— Або що солона смакота їжі Племені Води проникає у вашу сутність, заражаючи ваше тіло попелюна істиною, любов’ю та справедливістю…

Це не було варте кількох морських чорносливів.

(…Було.)

Панук відкинув голову назад і подивився на хмари, все продовжуючи нестерпно дратувати. Він не зустрівся поглядом із Зуко чи Токло. Ні той, ні інший не помітили.

***

— А, і Хакода сказав, що хоче вас бачити, коли ви доїсте.

…Зуко перестав їсти. Він. Він, здається, переїв, хоча насправді до того, як Панук приніс тарілку, ледве їв.

***

— Принце Зуко, — сказав вождь. — Сідайте.

— Принце Зуко, — сказав вождь. — Я просив вас написати у вашому останньому листі щось конкретне. — (Листа перед ним не було, перед ним нічого не було, його стіл був порожній, наче він вичистив його, готуючись до цієї розмови…) — Щось, що могло б його ідентифікувати як такий, що походить від вас. Не поясните, чому все, що ви написали, застаріло на багато років?

— Принце Зуко, — запитав вождь, і це питання ніхто ніколи не потребував ставити, — як довго ви у вигнанні?

***

Два з половиною роки. Два з половиною роки тому принц Вогню отримав завдання знайти Аватара. Два з половиною роки, протягом яких Аватар вважався зниклим назавжди.

Хакода помилявся: хлопець був фантастичним брехуном. Він сказав, що його батько хоче його повернути, і Хакода йому повірив.

І тепер Хакода привернув увагу Володаря Вогню до своїх людей, людей, які могли б сидіти у відносній невідомості в якійсь в’язниці Нації Вогню, де до них ставилися б зі звичайною образливою байдужістю, але натомість у його столі лежала коробка…

Хакода зробив це з ними.

— До роботи, — сказав він.

Затопчик заскиглив, бігаючи по колу між ногами свого господаря і хлопця, що відступав.

***

Зуко наснився ще один кошмар. У ньому його батько мав інше обличчя.

Бато вивів його на палубу. Залишив його з Ламачем Ніг.

***

Поручні бути гладенькішими, ніж у день спуску «Ахлута» на воду, а руки принца болітимуть до кінця тижня, якщо він не заспокоїться.

— Малий. Ти б раз у раз давав пальцям спочити. Декому з нас боляче просто дивитися на тебе. — Ааке зігнув руки наполовину для демонстрації, наполовину для того, щоб прогнати фантомні болі.

Принц відклав шліфувальний камінь і знову спробував розігнути пальці. Це зайняло деякий час.

— …Я не знаю, як це виправити, — сказав він.

Прозвучало так, ніби це була частина іншої розмови, але насправді нею не була.

— Ти не можеш, — відповів Ааке.

— Я не брехав. Я не зробив нічого поганого.

— Ти народився. — Для Нації Вогню цього виправдання було цілком достатньо, щоб нападати на їхні селища. Правила встановлювали вони, а не Плем’я Води.

Принц зупинився. Кивнув, наче це була причина, яку йому вже надавали раніше. Повернувся до роботи. І раз у раз давав пальцям спочити.

Він був непоганим хлопцем, правда. Але проблема була не в цьому.

***

Зуко потрібно було тікати з цього корабля. Бо… бо вождь явно не знав деталей його вигнання, хоча їх знали всі. Те, що Зуко щодо нього не збрехав, не означало, що він не винен. Батько досі не відповів, і Зуко перестав питати — не хотів нагадувати чоловікові.

Не те щоб він потребував нагадування. Він більше не розмовляв із Зуко, навіть не дивився на нього. Але решта членів екіпажу дивилися. Токло здавався збентеженим зміною поведінки старших членів племені. Панук — ні.

Якби вождь усе знав місяць тому, чи залишив би він Зуко в живих?

Скільки часу залишилося до того моменту, коли його вже не варто буде годувати? Зуко обмежив себе до того, що їв лише під час основних прийомів їжі, але… але він був зайвим ротом, і хоча він працював, він насправді мав лише одну роботу на цьому кораблі, і він з нею не справлявся.

— Вождь не зробить нічого радикального, — сказав йому цілитель Кустаа, коли вони пили чай одного вечора. — Тож і ти нічого не роби.

Тим часом на горизонті з’явилися інші кораблі Племені Води. Вони з’являлися протягом останніх кількох днів, у швидкоплинних проблисках, які він, мабуть, не повинен був бачити. Навіть Токло не здивувався їх появі.

Вони готувалися напасти на корабель, так? Наче косатки-вовки, що кружляють навколо кита…

А він. Він був магом вогню на дерев’яному кораблі, якого вони не могли стримати. Можливо, ризикнути його присутністю варто було раніше, можливо, навіть затримати його на день-два, щоб перевірити, чи не загубилися поблизу яструби Володаря Вогню. Але як тільки почнеться справжня атака, як тільки він стане ворогом на їхньому ж кораблі…

Йому треба було йти. І негайно.

***

— У них заглухли гвинти, — сказав Хакода своїм старшим воїнам. — Атакуємо вночі.

***

Все зникло. Сумка Зуко, їжа, яку він крадькома носив, вода, все зникло, його тут не було, воно…

— Зуко.

Він крутнувся — вогонь уже палахкотів на його кулаках. Панук стояв внизу трапу до вантажного відсіку, вже піднявши руки.

— Більшість бійців зараз на зборах. Не виказуй себе, гаразд? Хакода нарив твої штуки кілька днів тому, і ти знаєш, що зараз човен не роздобути. Якщо тільки не стрибнеш за борт ні з чим, ти… — Він трохи опустив руки, більше благаючи, ніж здаючись. — Послухай. Просто. Не стрибай за борт. Ти ж знаєш, що ми надто далеко від берега. А раз вже зібрався так помирати, то вже дай Хакоді шанс тебе не вбити, гаразд? …Я не дуже добре пояснюю. — Він повністю опустив руки.

…Як і Зуко. Він теж не дуже добре пояснював.

— Він не збирається тебе вбивати, — сказав Панук. — Просто уточнюю. Нам просто… потрібно, щоб ти не заважав під час атаки. Тебе, мабуть, відправлять в кабіну екіпажу з охоронцем. Це буде навіть не Ааке — він надто хороший боєць, не пересидіти. Отже. Давай просто підіймемося і вдамо, що нічого не сталося…

— Ви збираєтеся напасти на один з наших кораблів, — сказав Зуко. — Я не можу просто… І батько не відповів, він чекає, що я впораюся сам…

— Так, — сказав Панук, і вираз його обличчя став дивним. — Володар Вогню не відповідає. Це проблема. Але сьогодні ми маємо справу не з нею, тож ти не міг би просто…

Він зробив кілька повільних кроків вперед. Простягнув руку. Зуко не відповів на жест, але коли плем’янин обережно обхопив його зап’ястя, щоб не обпектися об розжарені руки, він дозволив витягнути себе на палубу, і вони обидва вдали, що Панук весь цей час знав, де він знаходиться.

…Панук знав.

І їх не було так вже довго, збори тільки-но закінчилися. Вождь вийшов на палубу, подивився на Панука тим самим порожнім поглядом, яким користувався вже кілька днів, і покликав Зуко до себе.

Панук трохи підштовхнув його.

— Просто вислухай його, — тихо сказав він. — І не психуй. Не кидайся у нього вогнем, гаразд?

— Ви про що? — запитав Токло. — І чим ви взагалі займалися? Я думав, ви пішли по їжу, але ви не…

Панук цитьнув на нього. І кишнув на Зуко.

***

Принц наблизився до нього з напруженими плечима, скинутим підборіддям і похмурим обличчям. Як Хакода міг прийняти це за щось інше, окрім як за те, що шістнадцятирічний хлопець готується до удару, він не знав.

— Ви помітили, що ми готуємося до атаки.

Хлопець кивнув — рух був тугим ривком.

— Мені потрібно, щоб ви побули в каюті екіпажу. Я приставлю до вас охоронця, і очікую, що ви сидітимете там і сидітимете тихо, поки вам не дозволять знову вийти на палубу.

— …Лише одного?

Хакода повільно видихнув.

— Я не хочу, щоб ви що-небудь за цей час утнули, Ваша Високосте. Дайте слово честі, що залишатиметеся там і не робитимете нічого, що могло б відволікти моїх людей під час бою. Це включає спроби втечі, напади та будь-які спроби обійти правила.

Принц схрестив руки та похмуро відвів погляд убік. Він так завжди робив перед тим, як піддатися.

— Гаразд. Але якщо солдати підіймуться на борт, якщо вони… якщо вони прийдуть за мною, я не збираюся там сидіти. Я нікому не зашкоджу. Але я піду з ними.

— Справедливо, — сказав Хакода і простягнув руку.

Принц взяв її за мить. Хакода відрегулював обидві хватки так, що вони стискали руку в руці.

Вони потиснули один одному руки, чого б воно не було варте. Будь-яка угода була настільки доброю, наскільки добре було слово людей, що стояли за нею.

***

Навіть якщо батько не відповідав, тепер усі мають принаймні знати, що їхній принц потрапив у полон. Вони… можуть. Вони можуть прийти за ним.

***

Зуко провів ніч у каюті екіпажу, сидячи у своєму дурнуватому гамаку. З ним був член екіпажу, який охороняв двері, собака на його ногах і цілитель, який приніс йому свої книжки.

Тож Зуко читав сторінки з закладками про лікарські рослини Королівства Землі, і водночас намагався не прислухатися до кожного звуку, що долинав з палуби. Звучало не як бійка. Воно ніяк не звучало, лише багато чоловіків поводилися нервово тихо.

Охоронець був один. І навіть не з більших членів екіпажу. Якщо Зуко щось почує, він… він…

Але він дав слово.

Але вони збиралися вбивати його людей.

Вгорі щось скрипнуло. Він відсмикнув руки від сторінок книги, щоб випадково їх не обпекти.

— Як ти це терпиш? — гримнув він.

Кустаа відмітив пальцем рядок і підняв брову.

— Вони там, нагорі, готуються до бою, а ти просто… сидиш тут у безпеці.

— Річ не у тому, що мені це подобається. Я просто приношу їм більше користі після бою, ніж під час. Якщо помру я, помре набагато більше чоловіків. Хіба у принців не так само?

Зуко скипів. В’ялена Тюленина зістрибнув з його колін і розпластався на значно прохолоднішій підлозі, пихкаючи.

— І чому я читаю про рослини Королівства Землі? — Він помахав книжкою.

— Південні племена не дуже-то знаються на історії лікарських рослин.

— Чому?

— Тому, що наші маги вміли зцілювати, — він перегорнув сторінку. — А потім вони зникли. Ми втратили стільки ж людей від поранень та інфекцій, скільки й від набігів.

— …Можна мені хоча б почитати, як що робиться? На кораблі рослин особливо не позбираєш.

— Спочатку рослини, неслуху. Якщо хочеш мені допомагати, то мусиш знати, що у мене в банках.

Цілитель сказав це так, ніби Зуко збирався залишитися, ніби існував хоч якийсь сенс тримати його поруч.

Зовні щось вибухнуло. Не на їхньому кораблі, але й не далеко.

— Хлопче, не грайся з лампами, — сказав Кустаа, перш ніж охоронець встиг зробити більше, ніж крок вперед. Зуко зосередився на диханні. Полум’я в їхніх лампах для читання повернулося до нормального розміру.

Екіпаж накрив ілюмінатори. Вони не хотіли, щоб світло проникало назовні. Не хотіли попереджати того, кого атакують, бо те, що Зуко чув, не звучало як чесний бій, вони влаштували засідку на нічого не підозрюючий корабель Вогняного флоту, як підступні боягузи, якими й були…

(А він просто сидів тут, як боягуз, яким і був).

Зуко читав одну сторінку знову і знову. Він навіть не знав, на яку рослину дивився, окрім того, що вона була схожа на всі листки на світі.

***

Атака пройшла успішно. «Морська Жінка» вислала баркас; вісім чоловіків і бочка з вибуховим желе гребли так швидко і тихо, як тільки могли, бо їхній корабель був надто далеко, щоб допомогти.

У такі ночі відбувався або спалах і перемога, або бойовий відступ. Їм ніколи не перемогти Націю Вогню, якщо битимуться віч-на-віч. Хакода і Бато довгі місяці сперечалися про це на кожній племінній раді, на яку їм вдавалося потрапити, ще до того, як вони покинули Південний полюс. Боротьба, якої хотіли їхні чоловіки, залишила б їхніх жінок без чоловіків, батьків та синів.

Тож міни-смердючки виводили з ладу гвинти, а риба-скунс всередині служила бонусним відвабливим маневром для зніжених носів Нації Вогню.

Вибухове желе Королівства Землі закріплялося на ватерлінії.

Вогняна стріла з безпечної відстані підривала корабель, якщо Туї підсвічувала екіпажеві баркаса дорогу, або ж постріл від надто пильного мага вогню, який намагатиметься знищити ймовірну абордажну команду, якщо ні.

І нарешті, повільна смерть у воді, поки Південний флот спостерігав. Завжди над глибокими водами, де уламки нелегко знайти чи дослідити. Завжди вночі, коли яструби-посланці напівсліпі та сонні, і ставали легкою здобиччю для золотих дрімлюгів степових племен.

Атака пройшла успішно. Неприємною справою була зачистка: корабель Вогняного флоту встиг спустити рятувальні шлюпки. Його екіпаж мав час зрозуміти, проклинати, благати.

Чим довше вони триматимуть свої стратегії на рівні чуток, тим безпечніше їм буде.

Це була їхня війна. І вони були кращими в ній, ніж Хакода коли-небудь хотів бути.

— Я знаю, що ви не дали згоду. Але. — Панук зупинився біля нього, вовтузячись із чимось, загорнутим у тканину. — Це варіант. Я досі думаю, що ми… повинні відповісти тим же, інакше Володар Вогню подумає, що може творити з нашими людьми все, що хоче, без жодних наслідків. Але ми не мусимо шкодити Зуко.

Хакода не хотів брати цей згорток. Але все одно взяв. Він був невеликим і легким; вміст зміщувався під його рукою, як палички, що перекочуються одна через одну.

Хакода не дав згоду. Але Панук все одно відчув потребу побути творчим. Їх… було не один і не два.

Панук знизав плечима у відповідь на його погляд.

— Подумав, що нам може знадобитися більше. Якщо не вийде. Хай краще будуть з одного набору, еге ж?

Хакода сів у своїй каюті з пальцями мерця і листом, якого не хотів писати.

***

Наступне послання Панук приніс пізніше того ж дня, разом з птахою. Сніжка була, як не дивно, розгніваною тим, що її несли під пахвою, а не як немовля, як вона звикла.

— Випередив принца? — пожартував Хакода. Спробував пожартувати.

— Він сьогодні не в гуморі ловити пташок. — Очі Панука перекинулися на папір перед Хакодою і згорток у дальньому кутку його столу. Він простягнув трубку з посланням без подальших коментарів.

Володар Вогню не мав причин йому щось надсилати. Не так скоро, до того ж він досі не написав відповідь. І все ж, його шлунок стиснувся, щойно він побачив, як ще одне послання перетинає його стіл…

Він ще ніколи не був такий щасливий бачити печатку генерала Фонга.

— Дякую, — сказав він, відпускаючи юнака, і розламав зелений віск.

Фонг все ще вимагав принца Вогню. Звичайно ж.

Ще один стукіт у двері. Цього разу Ааке.

— Принц на палубі з вогнем, і не працює.

Ааке не виглядав особливо стривоженим, і перше було майже очікуваним, тою чи іншою мірою. А от друге — ні. Хакода засунув згорток Панука в шухляду і став.

***

Зуко не випускали на палубу до середини наступного дня. Ззовні не залишилося жодних слідів битви, якщо її взагалі можна було так назвати — він не чув нічого схожого на справжній бій. Лише той вибух, і… і, можливо, крики, а потім довге очікування внизу, в каюті екіпажу. Не було ні затонулого корабля, ні уламків, ні ознак вцілілих, ні навіть інших кораблів Племені Води.

Він помилявся: це були не косатки-вовки, що полюють зграєю. Це були оси-піраньї, які збиралися разом, щоб розірвати здобич на шматки, а потім знову розходилися.

Він не знав, у якому напрямку потонув корабель. Не знав, куди спрямувати молитви за їхні душі. Тож він дивився на захід — напрямок, де все закінчується.

***

Принц просто… сидів. Схрестивши ноги та майже притиснувши коліна до рейок — спиною до екіпажу, обличчям вперед, і хто б повз нього не проходив, він всіх рішуче ігнорував. В руках він тримав маленьке полум’я, ледве більше, ніж може дати лампа. Хакоді знадобилася мить, щоб нагадати собі, що це видовище дивне, що полум’я без палива не горить і не тримається слухняно в руках підлітка.

Те, що він так звик до мага вогню, було шкідливо. Це було шкідливо і для його екіпажу: вони надавали принцу широкий простір, але не зі страху. Скоріше з поваги до якоїсь дивної церемонії, яку він явно проводив. І тільки Ааке здогадався його сповістити, хоча Бато і Тулук не спали та про щось балакали на шканцях.

Хакода опустився поруч із хлопцем і перевів погляд на океан.

— Що робите?

— Проводжу вігілію, — відповів принц.

— Ясно.

Обличчя хлопця вперто скривилося. Він не дивився на Хакоду.

— І не збираюся припиняти.

Океан сьогодні був неспокійним. Сірі хмари, сіра вода і поривчастий вітер, який боровся за контроль над полум’ям принца. Хакода нічого не казав: не тоді, коли сам принц явно не закінчив.

— Я мав був вас зупинити, — сплюнув хлопець. — Я їхній принц. Я мав був зробити більше, я мав був…

Він явно не знав, як закінчити це речення. Якби знав, то не провів би всю ніч у каюті екіпажу, дозволяючи Кустаа відволікати себе і стримуваний одним охоронцем.

— Принце Зуко, вам шістнадцять і ви полоняник. Ніхто не очікує, що ви зупинятимете кожен напад на ваш народ.

Обличчя хлопця перекосилося.

— Ніхто не очікує, що я щось зроблю.

— А що ви могли зробити?

Це було питання, яке Хакода не мав був ставити, якщо не хотів отримати надто чесну відповідь.

— Я міг би спалити ваш корабель, — сказав хлопець з тривожною відсутністю вагань. — Це було б неважко. Я міг би зробити це минулої ночі, а-або будь-коли, я можу зробити це прямо зараз, і зробив би, якби не був таким боягузом.

— Ми б вбили вас лише за спробу, — сказав Хакода, намагаючись говорити спокійно. Він не хотів загострювати цю розмову. — Ви б або згоріли, або потонули разом з нами. Принце Зуко, жити — не боягузтво. Ви не мусите чинити самогубство заради свого народу.

— Батько б цього хотів.

…Так. Володар Вогню, напевно, хотів би.

— Ваш батько помиляється.

Плечі хлопця підскочили. Він кинув швидкий погляд у бік Хакоди, а потім перевів погляд назад на океан.

— Я просто хочу додому.

Хакода теж хотів. Як дивно, що їм на заваді стояв один і той самий чоловік.

— Як довго триватиме ця вігілія?

Хлопець ковтнув.

— До ранку, щоб вони не загубилися вночі. Вони не можуть перевтілитися до наступного сходу. …Принаймні так каже дядько. Він вірить у духів.

Хакода підняв брову на хлопця, який наразі сидів на варті духів, але стверджував, що вірить лише його дядько. Щось Хакоді підказувало, що Володар Вогню не дуже-то поважає духів. Це б пояснило, чому він думав, що може без наслідків палити світ, як у цьому, так і в наступних життях.

— Ми не можемо розпалювати вогонь на палубі вночі, — сказав Хакода. — Не одразу після нападу. — Щонайменше кілька днів, поки не відпливуть від цього району.

Плечі хлопця вперто опустилися.

— Можете посидіти на палубі до заходу сонця, — продовжив Хакода. — Потім продовжите в моїй каюті. Або з Кустаа, якщо він захоче.

Хлопець кинув ще один погляд у його бік.

— …Добре.

— І не забувайте їсти. — Панук звернув його увагу на те, як мало хлопець останніми днями їв.

— Але ж я не працюю.

Хакода дуже обережно вдихнув і так само повільно видихнув.

— Принце Зуко. Я хотів би ще раз обговорити правила.

Якимось чином хлопцеві вдалося виструнчитися ще жорсткіше.

— Не використовувати вогонь з метою заподіяння шкоди, — сказав Хакода, — інакше я буду змушений вас убити. Сподіваюся, фальшивих нещасних випадків теж не буде?

Підборіддя хлопця смикнулося вгору. Він повернувся до Хакоди обличчям до обличчя, полум’я в його долонях спалахнуло.

— Я б так не вчинив!

— Я знаю, — продовжив Хакода, не звертаючи уваги на розгубленість принца. — Не затівати бійок, інакше мені доведеться серйозно поговорити з вами та з вашим опонентом. Якщо хтось спробує вас побити, ви дасте мені знати. І ми були б вам вдячні, якби ви у своїх намірах втекти були більш витонченими. Переконайтеся, що ви дійсно готові вижити — ми вже витягували вас з води, тож не змушуйте мене робити це знову. Принаймні постарайтеся роздобути один з човнів.

— Е.

— І, нарешті, робота. Тут кожен заробляє собі на їжу. Це не було проблемою для вас вчора, і передбачаю, що не буде завтра. Я задовольняю ваше прохання про одноденну відпустку. Тож не забувайте їсти.

— …Добре.

Хакода підвівся.

— Пане? — запитав принц. — В якому напрямку затонув корабель?

— На північ-північному заході.

Маг вогню мить подивився на сонце напівзаплющеними очима, а потім повернувся обличчям до нового напрямку. Хакода був упевнений, що якби він перевірив, то хлопець був би ідеально вирівняний з показаннями компаса.

— …Дякую.

Тієї ночі принц обрав його каюту. Чи це був знак довіри, чи знак того, що він воліє не давати спати Хакоді, а не цілителю, Хакода не знав. Хлопець вмостився на підлозі, обличчям до місця, де затонув корабель його народу. Його полум’я було маленьким, але рівним.

В одній шухляді столу Хакода тримав загорнутий у тканину пучок пальців Нації Вогню. Племені Води — в іншій. А принц Нації Вогню сидів на підлозі, довірливо повернувшись до нього спиною.

Хакода просидів з ним усю вігілію. Вранці, переконавшись, що принц зрозумів, що він має виспатися перед тим, як повернутися до роботи, він взяв один зі згортків, відніс до поручнів та надто швидко поховав у морі, тихо помолившись не тому богу. Це було найкраще, що він міг зробити.

Хакода воював не на умовах Володаря Вогню. І не дозволить йому змусити себе почати.

***

«…ваш син впертий, винахідливий і, попри незаслужену провину, вірний. Якби ви не вірили, що він у мене, ви б не вважали за потрібне відповідати на мої листи.

Королівство Землі повідомляє мені, що мої листи надто відверті. Оскільки в нашому листуванні ви проявляєте лише грубу жорстокість, дозвольте мені також відкинути атрибути цивілізованості.

Я хочу своїх людей і договору.

А чого хочеш ти, Озаю?»

***

«Його Величність Володар Вогню радить, що не буде жодного договору і жодного повернення ваших людей, поки ви смієте прикриватися цим самозванцем…»

«…поблажливість може бути виявлена, якщо ви відмовитеся від цього банального виверту Племені Води, що завдає королівській родині ще більшого горя, і позбудетеся від претендента на престол Созіна…»

Хакода довго сидів і дивився на відповідь Володаря Вогню. Саме стільки часу знадобилося справжньому батькові на розуміння, що цей чоловік просить голову його сина.

Це була ціна, яку назвав Володар Вогню в обмін на людей Хакоди.

…Хакода продовжував сидіти ще деякий час.

***

На горизонті з’явився корабель Нації Вогню, а вітер був проти них. Година за годиною він наближався.

Принц не відривався від справ, кидаючи на нього погляди з такою надією, якої вони не бачили відтоді, як він востаннє запитав: «Мій батько відповів?». Він думав, що він тут по нього.

Екіпаж був вкрай розчарований з цього приводу. Якщо корабель і прийшов за ним, то не так, як він сподівався.

— Що з ним робитимемо? — запитав Тулук на зборах того дня.

Ця атака не була схожа на попередню — вони не спостерігатимуть здалеку, а лише пропонуватимуть підтримку. Їм треба було або швидко тікати та скинути переслідувача, або скоротити дистанцію та знищити перевагу катапульти й битися в ближньому бою. І те, і інше треба було зробити до того, як їх назгонять інші кораблі Вогняного флоту, бо вітер вже прийняв рішення за них. Поки що вони тягнули час до ночі, щоб осліпити операторів катапульт та вдарити магів вогню у найслабшу точку.

От тільки важко було забути про мага вогню, якого вони вже мали, про того, хто не буде радий сидіти під палубою, коли над головою вирує битва. Не тоді, коли вони вже намочували вітрила і розбризкували воду на дошки, щоб зробити їх хоч трохи менш легкозаймистими.

Принц був їм корисним лише мертвим, буквально. Володар Вогню вибрав найкращий час для своєї відповіді.

— Як минулого разу, — відповів Хакода, що було ще одним способом сказати «я не знаю».

***

Хлопець витонченим не був зовсім. Він витріщався на корабель.

— Ви ж не подумуєте втекти? — запитав Хакода, і принц підскочив.

— Я не… Я просто… — хлопець знову насупився. — Це один з кораблів Чжао.

Що ж. Тут, безумовно, малася своя історія. Хакода підняв брову і почекав на неминучий вибух. Той стався, з драматичною жестикуляцією і напрочуд малою кількістю іскор. Хлопець справді мав кращий контроль, коли медитував.

— Чжао моторошний. Він завжди… і… я не хочу бути на одному з його кораблів. Тобто, я б з ними, звісно, пішов, але… але чому це не може бути буквально будь-хто інший? Командир Нгуєн не ходить за мною між портами, адмірал Хоанг не блокує мої постачання, а командир Ву не запрошує мене на чай.

…Хакода трохи не допетрав, що за два з половиною роки на власному кораблі принц мав би добре знати флотоводців свого флоту. Він щиро сумнівався, що генерал Фонг теж. Не дивно, що його листи були такими наполегливими: принц представляв для нього більше, ніж просто потенційний викуп.

Хакода також трохи не допетрав, що принц, якого послали шукати вітра в полі, коли йому було лише тринадцять, може бути не в найкращих стосунках з вищезгаданими флотоводцями. Особливо, якщо Володар Вогню заохочував їхню поведінку. Чи навіть якщо просто ігнорував.

Принц знову наїжачився, і не через пригадані образи. Хакода розгладив похмурість і не став допитуватися, що саме зробив адмірал Чжао, що кваліфікує його як «моторошного» для шістнадцятирічного підлітка. Не під пору, і він хлопцеві не батько. Не те щоб принц Вогню мав хоч якогось батька.

— Мені знадобляться всі мої люди, — сказав Хакода. — Ви зможете посидіти в каюті екіпажу без охорони?

Принц твердо кивнув.

— Якщо тільки…

— Якщо тільки вас не прийдуть рятувати, — погодився Хакода. Вони не прийдуть. — Я хочу, щоб ви дали слово, що, коли йтимете, ні на кого не нападете і не пошкодите корабель.

Хлопець знову кивнув, і вони зчепилися зап’ястями.

Він не міг дозволити собі людину, яка б охороняла принца Вогню. Та й не було вже важливо, чи він втече.

***

Настала ніч. «Ахлут» набрав повний хід, намагаючись сховатися від катапульт. Вони скоротили дистанцію, і зустріли десантні трапи екіпажу Вогняного флоту своїми. Почався бій.

***

Цього разу воно як бійка звучало.

Зуко ходив по каюті екіпажу, косячись на прохід, хоча Кустаа мав рацію, і він… річ не в тому, що він нічого не міг зробити, він не повинен був. Якщо він зараз вийде на палубу, то (порушить слово) його, ймовірно, попросту вб’ють, бо він опиниться на боці ворога. Якщо — коли — військовий корабель переможе, його знайдуть.

— Та просто перечекай, хлопче, — сказав цілитель. Цього разу він не вдавав, що читає. Його книга лежала згорнутою на колінах, та й В’ялена Тюленина все одно її собою придавив. — Неважливо, хто переможе — ти все одно єдиний, хто вціліє.

Зуко насупився, бо це не допомогло. Виправдання того, чому він боягуз, не робило його боягузом менше.

Зуко не бачив обладунків Нації Вогню вже понад місяць. Лише повсякденний блакитний одяг Племені Води або шкіряну броню та вовчі шоломи, які вони одягали для бою. Він не очікував, що воїн виглядатиме таким суворим. Таким безликим. Так само як і кожен член власної команди Зуко, за винятком того, що коли його команда дивилася на нього, він був одним з них, а не сидів у каюті корабля Племені Води, з цілителем Племені Води, який жорстко хапався за зброю поруч з ним, і з собакою Племені Води, який гарчав, і поки Зуко був в одязі Племені Води.

Чоловік навіть вагатися не став — він збіг з трапу і плавно перейшов у бойову позицію.

— Стій! — Зуко розвів руки в сторони, і вогонь послухався. Він стиснув кулаки та видихнув, гасячи іскри, перш ніж ті встигли зайнятися.

Це солдата сповільнило. Він повернувся в оборонну позицію. Його голос відлунював у металевому шоломі, виходячи порожнім і дивним, від чого Зуко вже давно відвик.

— Ти що, напівкровка якийсь?

Чоловік до них кинувся. Але тепер він мав час придивитися, а обличчя Зуко мало досить помітну рису. Як… як солдат міг його не впізнати?

(Хіба що його ніхто не шукав).

Зуко випростався і зайняв нейтральну позицію, опустивши руки переважно донизу. От би ця дурна парка сиділа на ньому краще. І була червоною.

— Я Зуко, син Володаря Вогню Озая, твій принц.

Солдат на мить завмер. Повільно підняв руку і відкинув забрало, щоб краще бачити. Він був, звісно, старший за Зуко, але не старий. Приблизно віку Панука.

— Ваша Високосте? Як…?

Чому чоловік дивувався? Зуко захопило Плем’я Води, чому б йому не бути на кораблі Племені Води?

(Хіба що флотові ніхто не сказав, що він може на одному з них бути).

— Мене схопили.

— Тоді нумо виведемо вас звідси, — відповів чоловік все ще злегка спантеличено. — Е. Пане.

Зуко рушив до нього, але солдат не попрямував до проходу. І він досі не повністю вийшов з позиції. У центрі каюти біля ніг Кустаа гарчав В’ялена Тюленина. Цілитель стояв напоготові, тримаючи в руках ніж, яким невідомо, чи вмів користуватися.

— Треба йти, — сказав Зуко. — Поки решта екіпажу нас не помітила.

— Пане, я розумію, що ви хочете звідси забратися, я навіть уявити не можу, через що ці дикуни змусили вас пройти, але… якщо ми знищимо їхній запас води, всі зможуть відступити. Ми будемо в безпеці. І корабель дерев’яний. Якщо оцей єдиний, хто охороняє нижні палуби…

Кустаа рушив до трапу вантажного відсіку з ножем у руці.

Солдат змінив позицію і повернувся у позицію з вогнем на руках, і Кустаа ворухнувся, і В’ялена Тюленина гавкав голосно, але недостатньо голосно, і Зуко…

***

Бій пройшов не гладко. Але він пройшов, і ніхто з людей Хакоди поки не загинув. Навіть Ааке і Раналок, з якими Хакода збирався провести дуже сувору розмову щодо того, коли варто, а коли не варто підривати желе. Ворожий корабель був надто зайнятий борсанням, щоб продовжувати атаку. Його солдати відступали, щоб врятувати те, що могли, послати сигнали лиха, спустити шлюпки.

«Ахлут» не стане їх переслідувати. Набагато важливіше було створити якомога більшу відстань між ними та кораблем, перш ніж прибуде підкріплення. А екіпаж Вогняного флоту розповідатиме лише про те, як запекло вони билися в бою, який очікували від варварів, а не про їхню хитрість та підступність.

Вони закінчили зіштовхувати абордажні трапи. Його люди саме рубали обгорілі вітрила. Як тільки підіймуть нові, вони зникнуть.

А тепер треба подбати про поранення та вторинні інфекції. Маги вогню були як морські змії-їжаки: наслідки їхніх укусів були набагато небезпечніші за їхні ікла.

— Хто-небудь, скажіть Кустаа, що уже чисто, — наказав Хакода. Панук і Токло попрямували вниз. Щоб передати це повідомлення, вистачило б і одного, але Хакода похитав головою і закрив на це очі. Вони хотіли перевірити, як там їхній друг, та й принцові не завадило б побачити дружні обличчя після того, що він пережив. Хакода взагалі був здивований, що хлопець не утнув жодної дурниці під час бою.

Останнє тіло шубовснуло у хвилі. Хтось хлюпнув відро води по тому місцю, де загинув чоловік, розрідивши пляму, хоч не зовсім її видаливши. Та це вже не перша кров на деревині їхньої палуби. Вони лише сподівалися, що встигнуть її вивести до того, як принц побачить.

Панук повернувся. Без Кустаа.

— Вождю. Вони пробралися під палубу, — сказав він. — Принаймні один з них.

Запах горілого дерева та хутра меркнув в порівнянні із запахом паленої плоті. І чим ближче вони підходили до каюти екіпажу, тим сильнішим він ставав. Хакода ненавидів цей запах — маслянистий і неправильний, запах людини, перетвореної на м’ясо.

Кустаа був у порядку. Його собака був у порядку. Тіло в обладунках Нації Вогню було не в порядку. Принц, якимось чином, ще менше.

У повітрі відчувався відтінок крові. І блювотиння.

Причина, чому їхня команда не втратила нікого під час самої атаки, була простою. Бо спалити людину на смерть важко. Легко поранити, вивести з бою, але вбити? На це потрібно стільки часу, скільки ніхто у ближньому бою не мав. Більшість смертей через вогонь наставали від шоку або інфекції.

Солдат був спалений. Сильно. Але це не вбило його, і не вбило б за кілька годин. Днів, якби зовсім не пощастило.

— Ви все одно збиралися його вбити, — прохрипів принц. — Ви ж збиралися, так? І він… йому було так боляче, а я не міг вам дозволити йому зашкодити…

Чоловікові перерізали горло. Принц не встиг до ладу відійти, як його знудило. Тепер він лежав, згорнувшись калачиком біля шпангоута. Рука Кустаа лежала на його плечі, обличчя зарилося в коліна, а собака притиснувся до його боку.

— На палубі безпечно, вождю? — запитав цілитель.

Раптом тримати хлопця якнайдалі від кількох плям крові стало зовсім неважливо.

— Несіть його туди, — сказав Хакода.

Сказати це було легше, ніж зробити — вони ледве розвернули хлопця. Кустаа і Токло підняли його.

— Я почну прибирати, — сказав Панук, коли Затопчик затримався, щоб понюхати тіло.

Шпангоути обгоріли. Багато гамаків доведеться замінити. Разом з ковдрами, одягом і всім, що було в морських скринях, яким не пощастило опинитися на шляху двох магів вогню, що не дійшли згоди. Кожен вогонь, що освітлював це місце, тепер був холодний, і вже деякий час. І жодних ознак того, що полум’я поширилося.

Хакода не пам’ятав, щоб на принцеві Вогню були опіки. Не майстер, еге.

***

Принц сидів біля поруччя, звісивши ноги та притулившись лобом до дерева. Кустаа стояв поруч з ним. І жестами, дедалі менш непомітно, запрошував Хакоду до розмови з хлопцем.

Це була не та розмова, яку він хотів би мати. Але їхній цілитель був потрібен в іншому місці, а Хакода… не був. Нові вітрила вже поставили, і вітер був на їхню користь. І жодних наказів, яких би чоловіки не знали.

Хакода сів по інший бік принца. Кустаа востаннє стиснув хлопцеві плече і пішов.

— Це був не нещасний випадок, — пробурмотів хлопець.

— Що?

— Не нещасний. Я… Я знав, що я… Це був не нещасний випадок. Тепер ви мене вб'єте?

Ну звісно, принц не бачив різниці між тим, щоб спрямувати своє полум’я на члена екіпажу, і тим, щоб використати його проти солдата Нації Вогню. …І справді звісно. А Хакода не знав, як взагалі пояснити, що одне життя не рівноцінне іншому. Що наміри мають значення. Що вбивати ворогів — це те, що чоловіки роблять на війні.

Але солдат не був принцові ворогом.

— Можете розповісти, що сталося? — запитав він.

— Різниця? — Хлопець трохи підняв голову і похмуро подивився на Хакоду. Він не плакав, але явно докладав до того усіх зусиль.

— Я хочу вас почути.

Принц притулився лобом до дерева. І розповів, так зв’язно, як Хакода й очікував, про мага вогню, який спочатку не впізнав його, який все одно хотів допомогти йому втекти, який просто хотів убезпечити власний екіпаж, закінчивши бій без бою.

Знищивши запаси води на «Ахлуті», коли вони були щонайменше за тиждень від будь-якого порту. І підпаливши кілька речей під палубою, щоб відвернути увагу. Навіть якби їм вдалося приборкати полум’я, навіть якби вони надіслали послання найближчим союзникам, за ними все одно з безпечної відстані стежив би корабель Нації Вогню, наче шакал-скорпіон за отруєною здобиччю.

Все, що хлопець розказав, було з перспективи Нації Вогню: чому те, що він зробив, було зрадництвом, боягузтвом і неправильним. Він врятував ворожий корабель, корабель ворожого лідера, він убив одного зі своїх людей, його батько ніколи цього не пробачить, пустіть…

Хакода обійняв хлопця за плечі. І не відпустив. Принц притулився головою до сорочки Хакоди та відмовився плакати.

Його знову знудило. На щастя, за борт корабля. Для цього Хакода його відпустив. А коли підійшли Панук і Токло, які, вочевидь, закінчили прибирати під палубою, Хакода поступився їм своїм місцем.

Хакода не знав, як пояснити вигнаному шістнадцятирічному юнакові, що він, можливо, поганий син, але хороший чоловік.

— Якщо захочете провести ще одну вігілію, — сказав він натомість, — мої двері відчинені.

***

— Я вбив свого першого солдата там, — сказав Токло, вказуючи на безіменну ділянку палуби. — Потім мене знудило он там. — Місце було не набагато далі.

— Це сталося на їхньому кораблі, — сказав Панук. — Мене не знудило. Я все чекав, мені всі казали, що це нормально, але ні. Я вбив його, а потім Ааке врятував мою дупу від іншого, і після цього я почистив зброю, повечеряв і ліг спати. Не знаю, що це про мене говорить. Але я не думаю, що цього варто соромитися. Так само як і захисту когось, хто вам не байдужий, неважливо, якого кольору він одягнений.

— Можливо, для Племені Води.

— Якщо ви намагаєтеся мене переконати, що всі воїни Нації Вогню — бездушні чудовиська, у вас жахливо виходить.

Вони не намагалися його обійняти. Але вони нахилилися до його плечей, з обох боків. І. Це було не жахливо. Зуко жив далі, а солдат — ні. Від думки про це його знову не знудило, хоча… хоча він мав би, хоча він зрадив свою країну, хоча він (врятував Кустаа, і Панука, і Токло, і всіх інших)…

Коли він зайшов до каюти вождя на вігілію, то відсахнувся від власного полум’я. Вождь передав йому лампу, яку він використовував для медитації, з вже запаленим гнотом, наче йому було чотири роки й він знову був невмілим немовлям. Зуко поставив її на підлогу з одного боку каюти, сам сів з іншого, а вождь досі мовчав.

Полум’я не ворушилося в такт його диханню. Воно просто горіло, всю ніч, і не завдавало болю ні йому, ні будь-кому іншому.

***

Наступний лист генерала Фонга не містив жодних вивертів послань Володаря Вогню. Якщо вони не віддадуть принца, то наступного разу, коли поповнюватимуть запаси, на них чекатиме менш дружній прийом, адже подавання, які їм пропонували армійські аванпости, призначалися для союзників добросовісних, а не корисливих.

Хакода потер скроні та запросив старших членів екіпажу обговорити останню кореспонденцію від обох країн.

Це нічого не вирішило, але допомогло. Принаймні розподіл тягаря.

***

Наступні кілька днів принц Вогню був сама апатичність. Він навіть не закричав, коли Токло, як завжди, з надмірною доброзичливістю зажадав теплий сніданок, і принц відповів «ні», що насправді означало «ні». Пізніше, коли Раналок сказав йому відпочити від роботи, він так і зробив.

Але він намагався допомогти замінити згорілі гамаки (…нічна вахта розплутала його зусилля, щоб повернути мотузку), і допоміг Кустаа з новою порцією мазі від опіків (екіпаж дуже підкреслено проігнорував те, що його знову знудило після першої спроби використати своє полум’я, і вони ще більш підкреслено проігнорували те, як він, насупившись, попрямував до лазарету, щоб спробувати ще раз). Коли наближався наступний голуб-альбатрос, він пішов його ловити.

З ним усе буде гаразд.

Якщо вони не вб’ють його, щоб повернути своїх людей, або не передадуть Королівству Землі для будь-якої користі, яку Фонг думав отримати з хлопця, з ним усе буде гаразд.

Бато тихо перестав наполягати на тому, що принцу потрібен супровідник. Якщо він втече, це позбавить їх усіх від зайвих роздумів, які краще перекласти на плечі вождя.

— Ви передайте послання Хакоді, — сказав Панук, — а я поки віднесу Котись-Тюленицю.

Зуко був сам, коли постукав у двері Хакоди та запропонував йому свого останнього листа.

Вождь подякував йому, але не відпустив. Зуко відчув, як напружуються його плечі.

— Сядьте, принце Зуко. Ваш батько відповів.

***

Зуко зрозумів, що не впізнав би батькового почерку, навіть якби він знаходився прямо перед ним. Минуло багато років, та й батько не надсилав йому листи, поки він був вдома.

Проте він впізнав надзвичайно досконалий каліграфічний почерк другого писаря Рео. Він був на кожному листі про зміну розміру платні на проживання Зуко, а також на кожній «раніше не схваленій» умові його вигнання, яка відтепер повинна була виконуватися.

Він був тут, у листі, датованому кількома днями раніше, в якому повідомлялося, що дядько вважає його мертвим. Зуко не одразу зрозумів більше. Що батько теж думав, що він мертвий, і це все була якась хитрість Племені Води…

(Батько сказав, що думав, що Зуко мертвий. Але… але батько мав би знати його почерк. А в тих листах, які він писав протягом двох з половиною років, він писав одне й те саме…)

— Чи, — в горлі у нього незрозуміло чому пересохло, а голос надломився. Він ковтнув. — Чи є ще?

Вождь відкрив шухляду стола. І дістав звідти два листи та коробку.

***

Це був неправильний спосіб це зробити. Але якщо існує правильний спосіб сказати хлопцеві, що його батько хоче його смерті, то Хакода не хотів його знати.

Хлопець читав і перечитував кожен лист, аж поки Хакода не втратив рахунок, скільки разів він брав їх до рук. Коробку він відкрив лише одного разу. Зазирнув всередину. Закрив кришку і поклав її назад на стіл. Знову прочитав листи.

— Тепер ви мене вб'єте? — запитав він, коли відкладати цю розмову вже не було сенсу.

— Та коли ж ви перестанете це запитувати? — відповів Хакода. Це була неправильна відповідь: хлопець здригнувся і помітно випростався. — Ні. Відповідь завжди буде «ні», принце Зуко.

— Але я нічого не вартий в… — «вам» він не сказав, бо Хакода бачив, як він подумав, усвідомив і розширив це твердження. — Я нічого не вартий, — сказав він. — І батько поверне ваших людей, якщо…

— Володар Вогню нічого подібного не обіцяв. Він обіцяв, що «може бути виявлена поблажливість». Навіть якби він запропонував повернути мені моїх людей на новому кораблі з договором про перемир’я, який утримував би Націю Вогню від наших вод, як я можу довіряти слову людини, яка бажає смерті власному синові?

— Але. Я… Ви навіть не спробуєте? Ви ж не хочете, щоб я був тут, ви мене не хочете…

Принц знову сперечався сам з собою. І не зустрічався з Хакодою поглядом відтоді, як прочитав першого листа. Хакода підвівся, обійшов стіл і постарався не помічати, як дихання хлопця ставало коротшим з кожним кроком, що він робив до нього. Він опустився на коліна та обійняв принца так міцно, як тільки міг з цього кута. Принц не відповів — його підборіддя лежало на плечі Хакоди, а тіло ледве ворушилося навіть для того, щоб дихати.

— Ви продасте мене Королівству Землі? — запитав він таким тихим голосом, що Хакода, мабуть, не почув би, якби вони не знаходилися так близько.

— Ні, принце Зуко. Я не продам вас Королівству Землі.

— Але. Чого ви від мене хочете? Я вам не потрібен, я…

Від міцніших обіймів хлопець закляк, а його дихання стало більш уривчастим.

— Припиніть, — сказав принц. — Припиніть дбати про мене більше, ніж рідний батько, ви не… ви не можете.

Але ж це було неважко.

Хлопець зіслизнув зі стільця, і Хакода зловив його. Він нарешті заплакав. Лампа на столі слідкувала за кожним його подихом: на видихах вона майже виривалася, на вдихах спалахувала за склом, нестійка, виснажлива, але, попри все це, безпечна.

***

Панук виставив біля дверей вождя охорону. Не повинно було бути ні стуку, ні нових послань, ні собак, що притискають носа до підлоги та намагаються пролізти кігтиками своїми під дверною щілиною.

Він підняв ізоцуцика і поніс його разом зі своїми шкрябкими ніжками назад на палубу.

***

— Мені потрібен ніж, — сказав хлопець.

Хакода знав, що бранці Нації Вогню робили з ножами, коли втрачали надію. Він хотів сказати «ні», але не міг весь час наглядати принца, і не хотів, щоб той знайшов інший спосіб. Деякі з їхніх бранців… померли нелегкою смертю. Саме тому Хакода не намагався тримати бранців, принаймні довго. І він знав, що в їхній культурі це вважалося якоюсь збоченою честю, що їх виховують вважати власну смерть благородною.

Полум’я лампи здіймалося і спадало з незмінною рішучістю. Золоті очі принца знову зустрілися з його. Хакода потягнувся до пояса і витягнув ножа, хоча й не відчував, як його стискають пальці.

Хлопець поцілив не в живіт. Він перехопив рукою свій хвіст і перерізав його біля самої основи.

Хакода не вдавав, що розуміє все значення цього жесту, але його завершеність була безсумнівною. І він бачив, як воїни Нації Вогню ламалися від того, що їх стригли.

Хлопець повернув ножа. Він явно не знав, що робити з волоссям, що залишилося в його руці, тож акуратно поклав його на підлогу і втупився в нього.

— Ми можемо відправити листа вашому дядькові, — запропонував Хакода.

Хлопець знову скинув погляд.

— Не треба. Будь ласка. Я вже достатньо зіпсував йому життя. Нехай повертається додому, без мене.

Хакода кивнув. І не прокоментував, коли принц витер обличчя рукавом парки.

— Я йду працювати, — сказав він.

— У вас був довгий день, — сказав Хакода. — Можете відпочити.

— Ще тільки ранок, — заперечив принц. — І я… Мені треба працювати.

— Добре, — сказав Хакода.

— …Добре, — сказав принц. Він підвівся, демонстративно ігноруючи простягнуту Хакодою руку. Розправив плечі. І затупотів назад на палубу, хоча й не так швидко, щоб Хакода за ним не встиг.

Минуло кілька миттєвостей, перш ніж екіпаж помітив його. Помітив різницю, почервоніння навколо очей, яке рукав не зміг стерти, і те, як він лише на секунду позадкував до Хакоди, перш ніж змусити себе грізним поглядом їхню цікаву мовчанку вбити.

Ці гляділки перервав Ааке.

— Ану сядьте, принце Зуко. Бо зачіска ваша дурніша, ніж зазвичай.

— …Просто Зуко. Не «принц».

Член екіпажу подивився на нього.

— Сядь, — знову наказав він. — Пануку, принеси-но мою бритву.

— Найчистіший набір для гоління на кораблі — зараз буде, — посміхнувся юнак, не розкаявшись під поглядом Ааке. І приніс набір.

Принц — колишній принц — сів у цю його незручну сейдзу, яку його люди, схоже, винайшли лише для того, щоб зробити своє життя тільки більш нещасним. Ааке сів схрестивши ноги позаду нього і поголив хлопцеві голову.

— Ось, — сказав він. — Тепер воно відросте рівно.

— Відросте? — перепитав хлопець, ніби не наважувався думати так далеко вперед.

— Це ж лише волосся. — Ааке поплескав його по плечу, так само незграбно, як почувався і сам хлопець. — То що, готовий працювати?

— …Так.

Хакода ще ніколи так не пишався своїм екіпажем.

***

Він надіслав однакові листи Озаю та генералу Фонгу. Принц зник у морі. Жахлива трагедія. Його співчуття.

Генерал Фонг рвав і метав, але погрожувати перестав.

Озай отримав свого листа з превеликим задоволенням і негайно стратив десятьох плем’янинів Води, як і було домовлено. Це була більша поблажливість, ніж відправити їх на вугільні шахти або продовжувати з ними дискусію щодо пересування їхнього флоту.

Хакода думав про те, щоб відправити послання і принцу Айро. Але він не знав, чи був той кращий за Озая, і не дуже хотів, щоб Дракон Заходу впливав на хлопця.

І він дав слово, що цього не допустить. Зуко пішла б на користь можливість довіряти дорослому на слово.

***

Принц Зуко… Зуко з головою поринув у роботу, ніби намагався щось довести.

Ніби вважав, що діти повинні бути корисними, аби просто жити.

Chapter Text

Коли вождь вийшов на палубу поснідати, волосся Зуко нагадувала коротко підстрижену щетину. Він пішов до них, і Зуко намагався не допустити, щоб його плечі напружилися, а обличчя стало таким же гарячим, як тарілка між долонями...

(Він розплакався. Розплакався у нього на плечі. І Зуко досі не знав, чого вождь від нього хоче, він постійно ухилявся від відповіді, ігнорував її або відверто брехав, але ж він мусив чогось хотіти. А може, йому просто потрібен час на роздуми, і зараз він вкаже Зуко його місце...)

— Можна з тобою поговорити? — Він звертався до Токло.

Токло розгублено подивився на Зуко.

— Погрієш мені їжу?

Зуко кивнув, і вождь з Токло спустилися під палубу.

Панук перестав їсти. Токло не повернувся. Зате повернувся вождь. Він послав Бато будити членів екіпажу, які не були на службі. А потім пояснив тоном, який не наважився перебити навіть вітер, що означає «поблажливість» Володаря Вогню.

На відкритій палубі відбудуться похоронні обряди. Зуко спробував прокрастися до дверей внизу, не привертаючи нічиєї уваги. Десять чоловіків з Племені Води загинули через Націю Вогню. Через його батька. Через нього.

Панук схопив його за руку.

— Ходи-но перевір Токло. Він, напевно, внизу, в каюті екіпажу.

— ...А чого не ти?

— Не думаю, що він захоче зі мною розмовляти. — Панук усміхнувся однією зі своїх посмішок, і Зуко гадки не мав, що вона означає.

Але це був привід піти, не схожий на втечу. Тож Зуко взяв тарілку, яку беріг, розігрів її та пішов.

Токло лежав у своєму гамаку спиною до дверей. Він не обернувся, поки не сказав:

— Йди геть.

— Гаразд, — сказав Зуко. — Але я, е, приніс тобі сніданок. Тож я просто... залишу його?

Він поставив тарілку на підлогу. Випростався. І цього опинилося достатньо, щоб Токло підвівся, а потім плем'янин Води обійняв Зуко і заплакав йому в плече, а Зуко не знав, що з цим робити.

— Е.

За мить він попросив Токло сісти на гамак, бо той обвис на ньому, тож або він, або підлога. Зуко пам'ятав, як незручно плакати на підлозі. Він розтирав рукою спину старшого підлітка, бо так йому робив вождь, і він не дуже розумів, що це означає, але погано воно не почувалося. Можливо, це те, що потрібно робити з людьми, які плачуть.

— Вони знали, вони всі знали, і просто... А ти знав?

Парка Зуко приглушила ці слова. Яка технічно була паркою Токло. Тож. Напевно, воно нормально, що старший підліток намочив її, і вона тепер була мокрою та огидною.

— Знав що?

Він не зрозумів, чи це правильна відповідь, коли Токло схлипнув голосніше.

— Мій брат. Він мертвий, вони... вони відрізали йому палець і, напевно, катували його, а потім вбили та...

Тут Зуко зрозумів, що «вони» — це «Нація Вогню», до якої він належав, ну звісно ж, треба було просто сховатися в лазареті, доки люди не перестануть бути такими злими. Не перестануть ридати. Токло його не стиснув, але раптом стало набагато важче дихати.

— Пробач мені. Це я винен, якби... якби вождь дав батькові те, що він хотів, то...

(Вождь сказав батькові, що Зуко мертвий. Батько все одно стратив полонених з Племені Води. Але батько, мабуть, знав, що він бреше, або ж стратив їх до того, як прийшов лист від вождя, і якби Зуко коштував більше, то вождь повернув би своїх людей, а не залишився б з полоненим магом вогню, з яким він не знав, що робити...)

— Та чим би твоя смерть допомогла? У мене тоді був би не тільки мертвий брат, а ще й мертвий друг, а Володар Вогню все одно був би сволотою.

Тепер Токло обіймав його міцніше, але дихати стало якось легше. Зуко поклав руки на... на спину свого друга. Його пальці трохи вчепилися в тканину.

Токло продовжував плакати. Мабуть, Зуко робив щось не так. Але він не кричав і не відштовхував його, тож певно він робив щось так.

(Увійшов В'ялена Тюленина. Переконавшись, що ситуація із сумною людиною успішно вирішена і собача допомога не потрібна, він люб'язно очистив тарілку на підлозі, а потім поцокотів назад. Адже було багато інших людей, які потребували погладити Хорошого Хлопчика).

***

— Все гаразд? — запитав Панук набагато пізніше, коли вони повернулися на палубу.

— Я з тобою не розмовляю, — заявив Токло, скинувши підборіддя. — Я ненавиджу тебе і не розмовляю ні з ким з вас, бо всіх вас ненавиджу. Крім Зуко. Він не знав, що мав був мені сказати.

Токло знову обійняв Зуко і... не відпустив. Через це йому було дуже, дуже важко навіть вдати, що він працює. Ніхто, здавалося, не сердився за це на нього, але їхній наймолодший член екіпажу все-таки висів на ньому. Тож.

***

Тепер, коли колишній принц не був їхнім бранцем, він став менш крикливим. Це було недобре. Він робив усе, про що вони його просили, і все те, про що не просили. Він не огризався. Стуляв рота, коли починав плюватися іскрами. А одного разу двічі вичистив пташині клітки, з інтервалом майже в годину, бо Бато намагався знайти йому якусь роботу, а хлопець не сказав, що вже це робив.

Він не поводився як дитина, яка тепер у безпеці. Він поводився так, ніби очікував, що його викинуть за борт. Не було навіть нічого такого, за що його можна було б відвести в сторону і покартати, бо він не робив нічого поганого. У цьому й була проблема.

Його кошмари погіршилися. Вони досі були надто тихі, і більшість членів екіпажу могли їх легко проспати, але він прокидався все раніше і раніше і починав працювати, адже тепер йому не був потрібен ні Бато, який супроводив би його на палубу, ні дозвіл Ааке, щоб залишитися.

Не допомагало також і те, що він спав у тій самій каюті, де вбив одного зі своїх. Вони її відчистили та відшліфували, але на шпангоутах досі виднілися сліди обгорання, а чоловіки ділили одяг і спали на підлозі, аби розділити хутра, втративши свої більш легкозаймисті речі.

Вони попрямували до найближчого порту, щоб поповнити запаси.

— Краще залишся на борту, — сказав вождь Зуко.

— Добре, — відповів хлопець, не ставлячи жодних запитань і не подаючи жодних скарг.

Це було несправедливо стосовно нього, але вони причалили надто близько до бази генерала Фонга.

— Це не покарання, — пояснив Хакода тієї ночі, коли колишній принц закінчив медитувати. — Ти більше не наш бранець. Я подбаю, щоб наступний порт був безпечним, і ти зміг зійти.

Хлопець зробив ще один з тих повільних, заспокійливих вдихів, які розділяли каюту Хакоди вечорами.

— Добре, — сказав він.

***

Поки «Ахлут» поповнював запаси, флот знайшов ціль. Хлопець без попередження сховався під палубою разом з Кустаа.

Його ніхто не просив ховати вігілію в каюті цілителя наступного дня, але він все одно це зробив.

Панук і Токло принесли йому поїсти. Не залежно один від одного. Одночасно. І, звісно ж, попередньо не поговоривши. Ще одна драма, в яку Хакода не хотів встрявати.

***

У хлопця швидко росло волосся. Густий чорний пушок пом'якшив край шраму — він виглядав на свій вік, навіть коли хмурився. І виглядав... пухнастим. Він знову почав хмуритися, за обраних осіб.

— Ого. М'яке, — оголосив Токло, відповідаючи на питання, яке крутилося в голові екіпажу.

— Але трохи щетинисте, — додав Панук, коли колишній принц загарчав.

— Я все ще з тобою не розмовляю, — сказав Токло.

— Я розмовляв із Зуко, — відповів Панук.

— Ви їсти хочете чи ні? — пробурчав маг вогню посередині, надто терпляче для шістнадцятирічного хлопця з двома руками у волоссі.

— Досить добре розігріваєш, — посміхнувся Панук.

Зуко опустив голову, та й взагалі робив усе можливе, щоб ухилитися від них. Ввічливо. Без зайвого галасу. Вийшло так само невдало, як і можна було припустити, бо це відволікло його від Бато, що підкрався ззаду.

— Припини, — огризнувся він, уперше після того, як підстригся. Момент, коли він зрозумів, на кого щойно огризнувся, був позначений широкими очима, напруженими плечима і тарілкою в руках, яка зі засмаженої перетворилася на запечену.

Бато на мить завагався, а потім зробив те, що зробила б будь-яка розумна людина з гігантським опіком, що загоюється: продовжив куйовдити магові вогню волосся.

— Схоже, готова рибка, — сказав він. І, поплескавши скам'янілого колишнього бранця наостанок, пішов.

— ...Вона вкінець згоріла, — сказав Токло. — Нову не зробите...?

— Ні, — огризнувся Зуко. На нього ніхто не закричав, не покартав, навіть не звернув уваги, хіба що дехто на палубі посміхнувся, коли Токло і Панук сіли длубатися у своєму почорнілому сніданку.

***

Наступного разу, коли вони причалили, хлопець був майже такий самий кудлатий, як і Затопчик.

— Це вільний порт, — сказав йому Хакода. — Тут ти будеш у безпеці.

— Мені можна зійти? — обережно запитав хлопець.

— Я ж вже казав, при... Зуко. Ти більше не бранець.

— ...А взійти мені можна?

На що Хакода не знав, як відповісти, бо «так» — відповідь надто коротка.

Та й Кустаа все одно мав більш демонстративну.

— Дуже сподіваюся, — сказав він, жбурнувши хлопцеві порожню сумку. — Бо хто ж носитиме мої покупки?

Колишній принц розслабився під командами Кустаа, або ж від того, що мав чітке завдання, або ж від того, що без цілителя вони нізащо не поїдуть.

***

Зуко почав кричати більше. Трохи.

***

— Тобі ніхто не зашкодить, — сказав йому вождь. Він любив казати такі речі, коли вони залишалися наодинці з масляною лампою, яку Зуко досі позичав.

Зуко не питав, чи можна йому медитувати на самоті. Чи може йому віднести лампу в трюм і побути сам, або посидіти в лазареті із зачиненими дверима. Він не знав, якої відповіді хоче. Приходити щовечора до каюти вождя було не так вже й погано.

— Добре, — сказав Зуко.

— Ти не бранець. Ти ж це розумієш?

Зуко не потребував нагадування.

— Розумію.

Для свого народу він був мертвий. Королівство Землі хотіло його смерті. Так само як і решта Племені Води, напевно. Вождь Хакода і люди на цьому кораблі були єдиними, хто не вб'ють його або гірше, але ніхто йому не казав, чому і які тепер правила. Раз він не бранець, то хто ж він?

***

— Можна позичити сорочку? — запитав Зуко.

— Звичайно, — відповів Токло. — А що з твоєю?

— Зуко, — насупившись, почав Панук, — можеш носити свою і надалі.

— Зачекай, — сказав Токло. — Чому ти не хочеш носити свою сорочку? Чого б йому не... Не розмовляю з тобою.

— Я нічого не говорив.

— Тобі й не треба було.

— Так мені можна позичити сорочку чи ні? — гримнув Зуко.

Сорочка, звісно ж, опинилася йому завелика. Але він все одно її носив, прямо як креветка-відлюдник носить свою мушлю: якщо він буде в блакитному, то буде під захистом. Якщо він дуже старатиметься, то зможе втопити свій вогонь у воді.

***

Було б краще, якби він не виглядав таким нещасним після кожної битви. Та «нещасний» хоча б краще, ніж «переляканий». Він більше не працював так, ніби боявся, що його викинуть за борт, він працював так, ніби очікував, що його кинуть у кожному порту.

Обійняти колишнього ворога було б занадто для більшості членів екіпажу, тож куйовдити його волосся стало прийнятним компромісом. Хлопцеві було важко бути нещасним чи переляканим, коли він кричав.

***

Вони наче нічого від нього не хотіли. Хіба що бути надзвичайно дратівливим.

Може, Плем'я Води й справді просто повне божевільних.

(А може, все нормально. Може, він тут справді у безпеці).

***

Бато любив чекати, поки руки Зуко будуть чимось зайняті, а потім так сильно куйовдити йому волосся, що той мусив це кинути та борсатися, щоб утримати рівновагу.

Раналок любив влаштовувати йому захват голови.

Вождь любив не допомагати взагалі. Як і своїм одноплемінникам.

Бато потер грудну клітку, морщачись. Не вражений Хакода підняв брову.

***

...Що буде наступного місяця? Наступного року?

Він не міг жити на військовому кораблі вічно, або... або повернутися з ними на Південний полюс і прожити решту життя в іглу, в місці, де пів року майже немає сонця, з людьми, які його геть не знають та, можливо, не настільки божевільні, як екіпаж «Ахлута», щоб змиритися з тим, що він вештається без причини, і чого вождь від нього хоче.

Всі інші, можливо, поки що й не проти, але робота лідера — думати наперед.

***

Хлопець стежив за Ааке. Стежив за ним увесь ранок, відколи наблизився берег Королівства Землі. На кораблі розміром з «Ахлут», коли той, хто слідкує, заодно сильно хмуриться, непоміченим не проходить. До того ж він драїв палубу набагато довше, ніж це було суворо необхідно. Але ще не закінчив, бо драїв лише за п'ять кроків від своєї мети.

— Ти чого присмоктався до мене, як п'явка-мінога? — запитав Ааке.

— Ти єдиний, хто не намагається торкнутися мого волосся, — насупився хлопець. Ця похмурість була спрямована на всіх, хто перебував за межами їхнього надзвичайно добре вимоченого кола палуби.

— Якщо торкнуся, підеш?

Похмурість обернулася на нього.

Ааке не був вражений.

Похмурість посилилася.

Ааке простягнув руку і поплескав хлопця по волоссю. Рівно двічі. Повільно і неквапливо. ...Волосся хлопця було м'яким. Він не відходив, поки Ааке не закінчив. (Він ніколи не відходив першим.)

Потім сталися крик, тупіт і лазіння.

***

(Так не могло тривати.)

(Не могло.)

***

На їхній щоглі засів підліток. Знову. У минулому, можливо, переважали б інші дескриптори: принц, солдат, маг вогню.

Хакода підняв голову. Колишній принц-дитина-солдат-не-майстер-маг сердито дивився вниз.

...Так, там точно засів підліток.

Хакода вщипнув себе за перенісся. Він не знав, де підхопив цей жест, але раптом відчув, що він доречний.

— Щасти, вождю, — посміхнувся Бато і ляснув свого найкращого друга по спині.

Хлопець посунувся, щоб звільнити йому місце. Хакода підтягнувся і сів. Це, вирішив він, не повинно почуватися так знайомо.

— Що ти тут робиш?

— Я просто... не працюю, — відповів хлопець, наполовину нервово, наполовину зухвало. — І дивлюся, що з цього вийде?

...Це що, підлітковий бунт?

— Ясно, — сказав Хакода.

Хлопець згорбив плечі, потім випростав, а пальці стиснув на дереві під ним.

— Ну?

Хакода підняв брову.

Тепер визначення його поведінки падало десь між зухвалістю і напіввойовничістю.

— Що ви з цим зробите? — кинув виклик хлопець.

Друга брова приєдналася до першої.

— Ти хочеш, щоб я тебе покарав?

— А ви покараєте?

— Зуко. Тобі зрештою стане нудно, і ти повернешся до роботи.

Хлопець насупився.

— А що, як ні? Що, як я просто... перестану працювати. І слухати вас теж? Що ви тоді зробите?

Дійсно, підлітковий бунт. З яким Хакоді не довелося стикнутися, враховуючи, що його дітям було дванадцять і ледь тринадцять, коли флот відплив. Тож світ, ніби караючи його за те, що він залишив їх удома, підкинув йому шістнадцятирічного підлітка.

— А ти як вважаєш, яке покарання було б справедливим? — Це питання він ставив власним дітям, коли Катара вкотре руйнувала снігові укріплення Сокки своєю магією води або коли Сокка ховав Катарині намиста в кучугурі снігу, забувши, в якій саме.

Судячи з виразу обличчя колишнього принца, «Нехай їх відбудує, тільки вдвічі більше, і цього разу з льодом, і точно слідує моїм планам, тату, змусь її...» або «Нехай тиждень пере власний одяг, і не скаржиться, інакше плюс день», були не ті відповіді, які прокручувалися в голові у Зуко. Здорове око хлопця широко розплющилося, а пошрамоване примружилося не від того, що він погано старався. Пальці на тлі дерева стали абсолютно білими.

Схоже, син Володаря Вогню має не найкраще уявлення про пропорційні покарання.

— Ну гаразд, ти ж запитав першим, — сказав Хакода, бо не хотів знати, що вигнаний у тринадцять років хлопець вважатиме справедливим. — Хм-м-м. Ну, я аж ніяк не збираюся тебе бити чи відбирати їжу. Роботи, яку ти ненавидиш настільки, щоб її можна було використати як покарання, не існує, і якщо вже ти ігноруєш мої накази, то все одно їх не виконуватимеш.

Очі Зуко звузилися, а на обличчі знову з'явився звичний вираз похмурості. Він йому пасував краще.

— Отже, ви дозволите мені зневажати вас перед власним екіпажем. Якщо у Племені Води така паскудна дисципліна, то не дивно, що ви прогр...

— Зуко.

Хлопець здригнувся. Замовк. Не припинив їжачитися, і Хакода зауважив, що він чекав, доки на горизонті не з'явиться земля, щоб влаштувати цей бунт. Хлопець, який пережив океанський шторм і не потонув, напевно, зміг би до берега доплисти, якби довелося. Якби він вважав, що доведеться.

...Колись їм треба буде поговорити про те, щоб Зуко викреслив «стрибок за борт» зі списку варіантів, які він регулярно розглядав.

Хакода повільно зітхнув.

— Ти думаєш, що хтось тут хоче тобі зашкодити?

Хлопець відвів погляд. Він не відповідав тривожно довго, а потім відповів, що було так само тривожно.

— Я не знаю. Коли я був бранцем, я був цінним. А хто я тепер? Ви ненавидите мого батька, ви ненавидите Націю Вогню, ви прийшли нас убивати.

Вони прийшли закінчити війну. А для цього довелося вбити забагато людей, схожих на Зуко, щоб Хакода міг це заперечити.

— Ти більше, ніж твій батько, Зуко. Ти тут в безпеці.

— Припиніть так казати. Припиніть брехати. Якби він не був моїм батьком, ви б мене убили. — Хлопець насупився, коли Хакода спробував заговорити, і негайно його перебив. — Убили б, ви були готові. Якби... якби я був звичайним магом вогню, ви б перерізали мені горло, викинули в океан і забули. Або, або якби я не заговорив. Ви б мене убили.

Хакода видихнув. Повільно.

— Твоя правда. Ми б тебе убили. І це було б помилкою.

Хлопець насупився дужче.

— Лідери не можуть вибачатися, вони не помиляються.

— А ти б чого хотів: щоб тобою керувала людина, яка ніколи не помиляється, чи людина, яка визнає свої помилки?

Очевидно, такого запитання йому ще ніхто не ставив.

***

Це... це неправильно. Має бути. Можливо, так заведено у Племені Води, у них все одно мало людей...

(От цікаво, з чиєї вини?)

Але Володар Вогню мав цілу імперію, про яку треба дбати: острови, колонії та сама війна. Від нього залежало забагато людей — він не міг помилитися.

— Зуко, ти не твій батько і не твій народ.

Але ж він був. Він не міг просто... перестати бути Вогнем. Його позичена сорочка вільно висіла на плечі, позичена шуба була накинута зверху, але під ними досі ховався той, кого на цьому кораблі лише два місяці тому ненавиділи, і не знав, чому вони не ненавидять його зараз.

— Тобі не потрібно змінюватися, ми тебе знаємо.

Нічого і не змінилося. Він залишався тією ж людиною, що і завжди, і люди, які його любили (мати, дядько), завжди його любили, і люди, які його ненавиділи, завжди його ненавиділи, навіть якщо він був надто дурний, щоб це зрозуміти. І... і всі, хто його ненавидів, мали на це вагомі підстави, включно з вождем та його людьми.

— Припиніть брехати.

— Зуко, я не брешу, — відповів вождь таким спокійним тоном, ніби все буде добре, ніби все вже було добре.

— Прямо як не збрехали, що мій батько відповів? Як не збрехали Токло про брата? — Або про те, що Зуко буде у безпеці, доки дотримуватиметься правил, а потім мало не продав його Королівству Землі (чи він збрехав про продаж, і Зуко у безпеці був? Десь тут була брехня, він просто не знав, де саме). Або про самі правила, і що він зробить, якщо Зуко їх порушить (і якимось чином ця брехня спрацювала на користь Зуко, що було... дивно).

Вождь повільно видихнув.

— Іноді ми брешемо, бо намагаємося не завдати людям болю.

— І як воно, працює?

— Зазвичай ні, — зізнався чоловік.

— Я не можу просто тут жити. І ніхто не хоче... Чого ви від мене хочете? Який у вас був план?

***

Колишній принц якимось чином не помітив іронії у власному запитанні.

— Будь-хто може робити те, що роблю я, — продовжував хлопець. — У вас і до мене все було добре, вам не потрібно, щоб я драїв палуби, чистив клітки для чайок, або... або ще щось.

Хакода скривив губи.

— Ну, ти з пранням допомагаєш.

Хлопець насупився ще дужче.

— Припиніть вдавати, що я член екіпажу. Це не так.

— Твоя правда, я не ставився до тебе як до члена екіпажу, — сказав Хакода. Судячи з виразу обличчя колишнього принца, він був одночасно і задоволений, і наляканий почутим. — Тобі доведеться менше працювати.

— Що?

— Зуко, ми чергуємо. Ніхто інший цілий день не працює. Ти коли хочеш працювати — вдень чи вночі?

— Ви що робите?

— Роблю тебе частиною цього екіпажу. Вдень чи вночі?

— Ви не можете покарати мене, змусивши менше працювати.

— Це не покарання. Я просто роблю по-чесному.

Судячи з виразу обличчя хлопця, те, що йому наказали працювати лише півдня, цілком могло бути покаранням. Це як мінімум викликало здивування.

— То що, я пратиму білизну і розігріватиму їжу лише половину дня?

— Впевнений, Токло і Панук простежать, щоб ти й так цим займався. — Хакода посміхнувся. Але посмішку у відповідь не отримав. — Взагалі-то у мене на думці дещо інше. Ти маєш рацію — ти не потрібен на палубі. Кустаа каже, ти йому допомагаєш?

— Я просто запам'ятовую рослини. Нічого особливого.

Хакода помітив закономірність: усе, що Зуко робив добре, було «нічим особливим».

— Ну, раз тобі так легко, — продовжив він, попри пхикання хлопця, — то, може, станеш його учнем?

— Я... Що? Але...

Хакода почекав. Хлопець відвів погляд, перш ніж відповісти.

— У Нації Вогню на цілителів вчаться роками.

— Так само і в Племенах Води.

— ...Я не стану хорошим цілителем.

— Хочеш сказати, Кустаа не буде хорошим вчителем?

— Ні! Але я... — Він впіймав посмішку Хакоди та блиснув очима. — Я спробую.

— Тоді скажемо йому, коли ти спустишся.

— А якщо не спущуся?

От він знову про це?

— Зуко. Ти дійсно припиниш працювати?

Хлопець знову відвів погляд убік, як завжди робив перед тим, як здатися.

— ...Мабуть, ні. Тут нудно. Але... в приємному сенсі?

Хакода погодився, переніс свою вагу на дерево і схрестив руки на одній з мотузок в такелажі. Вітер смикав його за одяг, сонце щойно вийшло з-за рідких хмар. Зуко схрестив руки на тій самій мотузці та поклав на неї підборіддя. Їхні лікті ледь-ледь торкалися, хоча Хакода не знав, чи хлопець відчуває це крізь шубу, яку завжди носив. Одяг Токло все ще висів на ньому, але вже менше, ніж раніше: Зуко у нього вростав.

— Коли спустишся, я навчу тебе керувати вітрилами. Давно вже пора.

— Ви мене підкуповуєте?

— А виходить? — Хакода посміхнувся і поклав руку хлопцеві на голову — руку, яку одразу ж відсмикнув. — Вибач, забув, що тобі не подобається...

— Нічого, — відповів хлопець, відвертаючи обличчя. — Мені все одно.

Хакода повільно опустив руку назад і залишив її. Хлопець хмикнув, але не відсахнувся. Вони трохи посиділи на сонці. Було нудно в приємному сенсі.

...На Хакоду чекали великі неприємності, коли він знову зустрінеться зі своїми дітьми. Підлітковий бунт — це не розмови на щоглі, підлітковий бунт — це втекти від бабусі, аби вештатися по всьому світу. Підлітковий бунт — це два вулкани.

Chapter Text

Кустаа взяв іншого «учня» ще до того, як Зуко встиг себе проявити. Зуко не хотів про це говорити.

***

— Мені не потрібна перерва, — сказав Зуко.

— У тебе не перерва, — сказав цілитель, — а кінець вахти.

— Ще тільки полудень!

— А не треба було прокрадатися сюди опівночі.

Нічна варта на нього настукала. Але Кустаа не вважав за потрібне ділитися цією інформацією — у нього було відчуття, що хлопець сприйме це як виклик прокрастися непоміченим, а не як застереження залишитися в ліжку.

— Ми ж не доварили нову партію мазі, — спробував виправдатися Зуко.

— То мій улюблений учень може працювати весь день, — сказав Кустаа, прекрасно знаючи, яку реакцію це викличе. — Ти — ні.

Хлопець буквально парував, коли йшов геть.

***

— Ну чому ніхто не дозволяє мені допомогти? — прогарчав Зуко. Він розпластався на палубі та дивився у небо. Ніхто не вважав за потрібне звернути увагу на його драматизм, бо драматичний колишній принц є здоровим колишнім принцом.

— Кустаа не велів, — сказав Панук, затуляючи собою сонце. — А цілителя гнівити не можна.

— А я учень цілителя. Чому ти не боїшся прогнівити мене?

— Коли відчую загрозу, тоді й почну. Краще йди потренуйся, чи що.

— ...Тренування не вважається роботою?

***

Заняття під час простою на «Ахлуті», неповний список:

Кістки. На удачу. Зуко не збирався піддавати свою удачу кількісній оцінці.

— Просто якщо тобі так постійно не щастить, як ти стверджуєш, — сказав Панук, — мені просто треба поставити проти тебе, і...

Розповіді. Плем'я Води не записувало свої історії на сувоях чи в книгах. Вони просто... пам'ятали їх.

— Я не бачив паперу, доки не потрапив у перший порт Королівства Землі, — розповів Токло. — Дідусь каже, що у нас не було писемності, доки ми не запозичили ту, що використовують на Кіоші, і, звісно ж, покращили її, а діда каже, що Кіоші запозичили нашу. Що тут незрозумілого, хіба у тебе не два дідусі? Тобто, звичайно... В сенсі, ти не знаєш?

...Вони дуже любили усні історії. Передавали їх в сім'ях і племенах. Тулук розповів йому, що деякі з цих історій сягають часів першого Аватара та Духовного Сну, який стався ще до того, як у людей з'явилися власні землі. Зуко не знав, що з цього правда, а що ні, та й нікого це, здається, не хвилювало. Він любив сидіти ночами на краю і слухати, але сам цього не вмів.

Пай Шо. Теж ні. В їхньому наборі не вистачало фігур, і це нікого не хвилювало, вони просто коригували стратегії. Зуко насправді не знав жодної тактики, яка б не включала лотос. Не те щоб він хотів грати.

Тренування. Зазвичай їх проводив Ламач Ніг, тож Зуко тримався від нього якомога далі, поки був їхнім бранцем, щоб уникнути «нещасних випадків». Але. Тепер їх точно не буде, так?

— Користувався коли-небудь таким? — запитав Ааке.

— Не зовсім, — відповів Зуко, перевіряючи баланс і вагу меча. Він був коротший, ніж він звик, пряміший, більше схожий на колюче лезо, ніж на різальне...

— Тоді почни з одного, — сказав не вражений Ламач Ніг. — Присягаюся, діти. Навіщо вам цілих два?

— Я не дитина, — огризнувся Зуко.

— А взагалі круто, — сказав Токло. — Гов, Пануку, пам'ятаєш ті плакати про розшук? З хлопцем у синій масці, з двома мечами?

— Блакитний Дух? — перепитав Панук.

— Так!

— Ми знову розмовляємо?

— Ні.

(Зуко уважно й мовчки розглядав зброю Племені Води, зовсім не не дивився ні на кого).

Ааке вщипнув себе за перенісся. Щось цей жест почав поширюватися серед екіпажу.

— «Крутість» призводить до загибелі. Нехай крутими будуть театри.

Під похмурим поглядом старшого члена екіпажу Зуко повільно поклав одне з лез назад. Друге він залишив у правій руці, бо бути амбідекстером теж круто, але бути шульгою — неправильно.

***

Хлопець бився досить непогано. Трохи без балансу, ніби не знав, як реагувати на те, що відбувається з лівого боку. Напевно, через око. Він постійно дивився на того, з ким спарингував, ніби потребував заспокоєння, особливо після того, як завдавав удару — напевно, бракувало досвіду поводження зі зброєю. Маг вогню, як-не-як.

Проте підготовку він явно мав. Він же не був якимось там вундеркіндом-самоучкою.

— Непогано, — сказав Ааке. — Не думав, що маги вогню вивчають зброю.

— Я не дуже добрий маг, — знизав плечима хлопець.

— Ще раунд?

Хлопець кивнув.

Ааке кивнув у відповідь.

***

— Не можна тренуватися цілий день, — сказав Кустаа. — Бо щось вивихнеш.

— Я не цілий день, а лише половину дня. Якщо хочеш, щоб я припинив, я міг би провести весь день, виконуючи свою справжню роботу.

Кустаа прекрасно знав, звідки з'явилося бажання щипати себе за перенісся. І від кого. Це не завадило йому самостійно прописати собі цей жест. Зрештою, це був ефективний засіб проти нанесеного підлітком головного болю.

— Я дам тобі домашнє завдання.

Хлопець пожвавішав. В якийсь момент у його вихованні погрози та заохочення катастрофічно переплуталися.

***

Зуко проводив багато часу на палубі, читаючи у вільний час медичні тексти.

Решту вільного часу він проводив, переконуючи Ааке навчити його битися списами, кийками та бумерангами Племені Води.

— Ні, — сказав Ааке, вириваючи з його рук метальну зброю. — Доки не опинимося в порту.

— Чому ні? Я розберуся, я ж не дурень.

Ааке дозволив хлопцеві виговоритися. Потім пояснив, бо якщо не пояснювати, все закінчиться тим, що малий поцупить гострі предмети з чиїхось запасів.

— Знаєш, як повертаються бумеранги? Для початківців — ніяк.

І пильно подивився на дуже глибокий океан навколо їхньої маленької палуби. Зуко опустив бумеранг.

***

— Ти не можеш витрачати півдня на тренування, — сказав Кустаа.

— А я не півдня витрачаю, — посміхнувся хлопець, — а чверть.

Кустаа подивився йому в очі та дав додаткове домашнє завдання. Він не міг позбутися думки, що винагороджує таку поведінку.

— ...Мій улюблений учень так часто не огризається.

***

Хлопець бився дуже непогано. Особливо з мечем. Особливо після того, як перестав хвилюватися, як екіпаж відреагує на його перемогу.

А от роздратувати його було легко.

— Гов, — сказав Раналок, коли вони спарингували, — як поживає улюблений учень Кустаа?

Гарчання, що пролунало у відповідь, дещо насторожило. Як і раптовий випад. І майже непомітне ахання, хоча Раналок нічого не зробив.

***

— Я ж казав, щось вивихнеш, — сказав Кустаа, повільно обертаючи плече Зуко, але хлопець вперто не реагував. Було б краще, якби він не тримав решту тіла нерухомо.

— Я його не вивихнув, — огризнувся Зуко.

— Ага.

— Правда! Я плече потягнув кілька тижнів тому, на моєму кораблі.

***

Про те, що він зловив дорослу людину, яка падала, Зуко не розповів. І про Похай, і про все інше божевілля також. Бо цілитель вже дивився на нього.

— Плече тебе турбує вже кілька тижнів? — запитав Кустаа зі спокоєм льодовика.

— Е.

— Воно тебе турбувало, коли ти цілий день порався по кораблю? — запитав цілитель. — Турбувало, коли ти переставляв вантажний відсік?

— Я ж не міг нічого сказати, вождь велів працювати, я і працював. Всім же було плювати на струс мозку. Або на лихоманку. Або на те, що я ледь не загинув. Яке їм діло до того, що у мене трохи плече затерпло?

Це було правдиве і слушне зауваження, яке Зуко швидко зіпсував:

— До того ж я робив більше і з гіршими травмами.

— Та невже.

— Е.

***

Зуко знову розпластався на палубі — його права рука була у шині. Драматичний колишній принц був... можливо, не здоровим колишнім принцом, але принаймні на дорозі до зцілення.

— І не лізь на щоглу!

— Та воно майже не болить!

Кустаа впустив йому на груди книгу.

— Десятий розділ, — сказав він і повернувся до лазарету.

«Розділ десятий: пошкодження шляхів блискавки-ци

...можлива незворотна травма, яка зазвичай проявляється у вигляді помилкового притуплення болю або інших відчуттів. Необхідно дотримуватися особливої обережності, оскільки після того, як він згасне, навіть знамениті цілителі Півночі та Півдня, що володіють магією води, не зможуть знов розпалити вогонь у...»

Зуко дуже драматично дозволив десятому розділу впасти йому на обличчя.

(Так жахливо з книжкою поводитися не можна. Він підняв її, вирівняв сторінки та поклав на палубу.)

Коли він озирнувся, Панук усміхався.

— Хоч слово скажеш, — промовив Зуко, — і я з тобою теж не розмовлятиму.

— Токло, — сказав Панук, — благаю, будь другом, скажи за мене.

— А от улюблений учень Кустаа певно не завдає йому стільки клопоту, — сказав Токло.

Зуко перевернувся і загарчав у палубу.

***

В наступному порту на борт піднявся улюблений учень Кустаа. Улюблений учень Кустаа був спеціально реквізований для роботи на їхньому кораблі ще до того, як хтось дізнався, що Зуко залишиться, а тим паче, що стане учнем. Улюблений учень Кустаа щойно вийшов з дослідницької роботи в медичному коледжі Омашу, особисто порекомендований одним з давніх друзів цілителя. Улюблений учень Кустаа був завдовжки приблизно з чоловічу руку, завширшки з мізинець дитини, і був більш послідовним і точним, ніж Зуко коли-небудь міг сподіватися бути.

Улюбленим учнем Кустаа опинився термометр. Найновіша технологія Королівства Землі.

— Як тільки з'ясуємо, яку ти використовуєш температуру для мазі, — сказав цілитель, представляючи своєму новому учневі цей невибагливий пристрій, — її зможе приготувати будь-хто.

Це викрило схильність колишнього принца ненавидіти неживі предмети з тривожною інтенсивністю.

***

Вони почали з невеликих експериментів: Зуко руками підігрівав суміші в маленьких мисочках, як і завжди, але тепер за процесом постійно спостерігав термометр.

— Цікаво, — сказав Кустаа, записуючи чергову цифру.

Це означало, що Зуко знову помилився, що число знову змінилося, що хтось у Королівстві Землі винайшов спосіб кількісно оцінити, наскільки непослідовною була його магія.

— Треба протестувати крайні точки діапазону, подивитися, чи він ефективний, коли полум'я слабше чи сильніше, — сказав Кустаа, тож Зуко провів кілька днів, роблячи мазь ще гірше, ніж, очевидно, робив весь цей час, і вони з'ясували, наскільки погано він мав її робити, перш ніж члени екіпажу, яких вони тягали до лазарету, повідомлять, що нічого не відчували, коли використовували мазь.

(Ще багато опіків загоювалися з часів рейду, коли солдат...)

Зуко насупився, витріщаючись на останню порцію. Може, якщо він нагріє її досить сильно, цей дурний термометр лусне, і його ртутні нутрощі вирвуться назовні та розільються по всьому...

— Намагаєшся вбити свого колегу? — запитав Кустаа, косячись на нього.

Зуко почервонів.

І тут цілитель розпалив масляний пальник, яким користувався ще до того, як Зуко піднявся на борт, і почав готувати мазь без нього. Звісно, Зуко допоміг відміряти інгредієнти та змішати їх, але це міг зробити будь-хто, і будь-хто міг поставити їх на пальник, і будь-хто міг спостерігати, як дурний термометр підіймається до потрібної температури, і встановити горщик на потрібній висоті. Ідеально. Термометр не спалахував з кожним подихом, не робив осічок від браку уваги, не втомлювався, не потребував перерви чи...

— Якщо боїшся, що він відніме твою роботу, племіннику, навчися бути чимось більшим, ніж ходячим чайником.

— Я тобі не племінник. І я не ревную!

Кустаа не використав цього слова, і вони обидва це зрозуміли одночасно. Зуко насупився. Кустаа підняв брову.

— Хіба ти не намагався менше користуватися магією?

— ...Ти помітив?

— Всі помітили, неслуху. — Він сказав це так, ніби не засуджував. Що не означало, що він схвалює. І це не мало так боліти, бо дурний цілитель не був йому дядьком...

Зуко відвернувся. Перед його очима з'явилася каструля, що радісно парувала, і жахливий термометр, тож принаймні є, на що можна сердито витріщатися.

***

Тепер Зуко лежав обличчям донизу на палубі та займався тим, що потребувало лише однієї руки — запам'ятовував дурепські рослини та їхні властивості, щоб Кустаа міг його про них розпитувати. Його від цих клятих рослин вже нудило. Він класифікував форми листків вже у снах, і якщо йому доведеться зазубрити хоч одну з тридцяти двох регіональних назв лисячої папороті, поки Кустаа займається зі своїм улюбленим учнем, він піде по стопах Азули та зробить себе єдиним учнем.

***

Після того, як вони покинули останній порт, у його гамаку з'явилася ще одна книга. Зуко підозріло озирнувся, а потім узяв її.

Це була кулінарна книга.

Він так і не зрозумів, хто саме — Токло чи Панук — залишив йому такий тонкий натяк, але він не помилився: Зуко було настільки нудно, що він її розгорнув.

***

(Це був Раналок.)

***

У наступному порту опинилося напрочуд легко вмовити вождя Хакоду купити більшу ванну для прання. Такої, що могла б вмістити весь одяг екіпажу одночасно, тепер, коли вони прали регулярно, а також, за збігом обставин, була достатньо великою, щоб у ній можна було цілком пристойно скупатися. Якщо людина не проти бути наполовину поза водою і тримати лікті у воді. Але це краще, ніж відро і ганчірка.

Зуко також вдалося успішно представити свій список аргументів на користь придбання маленької вугільної пічки, для готування, просто на пробу, якщо вони придбають вживану, вийде дешевше, і це було б практичніше, ніж готувати їжу для всього екіпажу на руках, тим паче Кустаа не дозволяє йому користуватися своєю... о, він хоче щось зготувати? Для цього піч і потрібна, і вугілля він заощаджуватиме, є така вправа зі спалюванням листя, базова для магів вогню, і Зуко був майже впевнений, що інженер Ханако застосовував її до їхніх запасів вугілля на «Ваньї», бо вони кілька разів шкандибали назад у порт після того, як розслідували появу духа, і він не думав, що вони дошкандибають, не до кінця, і...

— Зуко, — перебив вождь спантеличено. — Може, просто покажеш мені свій список?

Зуко передав свій Список Аргументів. І виструнчився, поки вождь читав його, бо принаймні знав, що робити з руками, коли стоїть струнко.

— Затверджую, — сказав вождь з легкою посмішкою, яка, можливо, висміювала його позу. — І вільно, — додав він, аж легше стало. — Ти хоч раз у житті готував? Окрім того, що просто розігрівав їжу?

— Більшість рецептів розігріванням їжі і є. Після того, як її перемішаєш.

Хакода був змушений визнати цю думку.

***

На перший експеримент Зуко приготував рагу. М'ясо, овочі та вода, перемішані разом. Потім він його підігрів. Він приготував лише трохи, на випадок, якщо воно опиниться жахливим. І дав спробувати тільки Кустаа, бо тільки Кустаа заслуговував на жахливе рагу.

— Тобто тобі можна користуватися піччю, — сказав цілитель, — а моєму улюбленому учневі — ні?

Рагу опинилося не жахливим. На жаль.

***

— Мені потрібні ці спеції, — сказав Зуко, передаючи Хакоді ще один список.

Хакода, не надто розбираючись у кулінарних потребах, додав їх до припасів, які мав купити в наступному порту.

***

Кустаа сидів на палубі під вельми приємним вітерцем і читав листа від свого колишнього одногрупника з Королівства Землі про найсучасніші досягнення в ампутації кінцівок на полі бою, коли хмара у формі підлітка затулила йому сонце.

— Якщо я маю робити перерви, то і ти теж, — сказав Зуко. — Чому ти не тренуєшся?

Позаду похмурого учня стояли посміхнені Бато і Раналок. Кустаа відклав лист убік і здався на волю долі, перш ніж його до неї потягли фізично.

— Щоб ти знав, я витратив все життя на те, щоб у мене жахливо виходило, — сказав він.

— Я теж, — відповів його учень. — Почнемо з вправ на падіння.

— ...З чого?

— Щоб ти знав, як падати на палубу, коли я тебе здолаю.

Бато все ще посміхався. Раналок почав стримувати сміх. В'ялена Тюленина приєднався до зростальної кількості людей, що спостерігали за ними. Його хвіст бив по палубі в повітрі загальних веселощів.

— Так, знущайся зі старого, ти все одно носитимеш шину ще тиждень, — сказав Кустаа.

— Нічого. Я і з однією рукою впораюся.

Кілька членів екіпажу перестали стримувати сміх. І вчитель, і учень зрозуміли, що це тренування — не жарт.

(Жоден з них не згадав про охоплену вогнем кабіну екіпажу або про старого, якого захистила дитина. Не довелося).

Кустаа розпластався на палубі. Його особиста грозова хмара зависла над ним.

— Ще раз, — сказав хлопець.

— Мій улюблений учень так би зі мною не вчинив, — прохрипів Кустаа. — Це помста?

— Тренування є тренування, — сказав неслух і поставив його на ноги.

***

— Хм, — сказав Токло, скуштувавши рагу. Він взяв ще одну ложку. — Хм, — повторив він.

— Так, — сказав Панук, і навіть не отримав «Я з тобою не розмовляю».

— Що? — огризнувся Зуко.

— Воно просто... — сказав Токло. — Воно дуже смачне?

— А чом би й ні? — Зуко насупився. — Кулінарні рецепти такі ж, як і лікувальні. Тільки на смак не такі жахливі, і ними важче ненароком отруїти.

— Спасибі, заспокоїв, — сказав Тулук, а Раналок прошепотів «ненароком» Ламачеві Ніг, який колупався у своїй мисці, ніби очікував, що там щось заворушиться. — Але все одно смачно. Дякую.

— Цей найпростіший. — Зуко нахилив голову. Що зробило можливим скуйовдження волосся, і не один член екіпажу, що проходив повз, скористався цим. — Гей!

Було легко не помітити, як Кустаа почав кашляти. Або як йому почали сльозитися очі.

— Воно трохи гостре, — сказав Бато. — Я думав, то книга рецептів Королівства Землі?

— Я, е. Можливо, використав деякі спеції Нації Вогню. Але я їх приглушив.

Їхній цілитель зігнувся вдвоє, хриплячи зовсім з інших причин, ніж раніше.

— Це називається «приглушив»?

— Ну вибач, — сказав Зуко. — Я думав, твій улюблений учень вміє вимірювати тепло.

Цілитель і учень зустрілися поглядами. Зуко витягнув з рукава контейнер з порошком вогняного чилі та демонстративно висипав у власну миску.

Тренування було тренуванням. А це вже була помста.

***

— Та припини ж ти рости, — поскаржився Токло, смикаючи Зуко за рукав позиченої сорочки. Той одразу ж піднявся. — Ти не можеш бути вищим за мене.

— Я не вищий.

— Ось і перестань рости! Ти корабельне дитя, так поводься відповідно.

— Я майже впевнений, що корабельне дитя все ще ти, — сказав Панук.

— І саме тому, — сказав Токло, показуючи на іншого члена екіпажу — на їхнього іншого друга, — ми досі не розмовляємо.

— Ти вже просто вигадуєш причини.

— Не вигадую!

Вони почали сперечатися. Зуко сидів збоку, розгладжуючи складки на манжетах рукавів.

— То ви таки знову розмовляєте? — запитав він.

— Ні.

— Але ж ви щойно... — він не закінчив думку. Зуко не знав напевно, як повинна працювати дружба, але починав думати, що іноді вона просто працює. Навіть коли люди не розмовляють один з одним? ...Навіть якщо розмовляють? — То що робитимете в порту? — запитав він, бо Панук завжди посміхався йому, коли Зуко змінював тему розмови.

— Ми, — сказав Панук, — влаштуємо тобі, — і Зуко перестало подобатися, до чого все йде, — стрижку. Це теж має припинити рости.

«Це» супроводилося рухом руки в районі голови Зуко.

— Що? — сказав Токло. — Ні-ні-ні, цього майже достатньо, щоб щось утнути...

Зуко був майже впевнений, що Панук сказав те, з чим Токло не погодився б, лише для того, щоб змусити його знову заговорити. І був майже впевнений, що Токло не помітив стратегії.

— Що нам потрібно зробити, так це купити йому гуми для волосся. О, і намистини! Блакитні намистини.

— А я маю право голосу? — запитав Зуко.

— Ні.

— Нє.

...Це була ще одна частина дружби. Можливо.

— У мене... У мене немає грошей, — сказав Зуко. — І я завжди допомагаю Кустаа.

— Ми з ним поговоримо, — сказав Токло. — А щодо грошей не хвилюйся, намистини моїм коштом. Ми купимо парні!

— Е.

— Що, парні намистини — недостатньо круто? То, може, татухи наб'ємо?

Зуко повернувся до Панука по допомогу. Це була помилка.

— Для чого ще потрібні друзі? — посміхнувся Панук.

— Щоб приймати небажані рішення щодо мого життя?

Здається, він сказав щось правильно. Або неправильно. Це призвело до ще більших спроб скуйовдити його волосся, які швидко переросли у викладання його друзям уроків падіння, шляхом живої демонстрації. А потім вони билися двоє на одного, і Зуко... був менш зацікавлений у перемозі, ніж зазвичай.

Все одно перемога у дружбі не головне.

***

— Вождю?

Хакода дізнався, що він був «вождем» Панука лише тоді, коли юнак чогось хотів.

— Так?

— Зуко не має грошей. Зуко взагалі нічого не має.

— ...А.

Таким чином, Хакода вивільнив невелику частину своїх заощаджень, щоб їхній новий член екіпажу зміг придбати все необхідне. І цього разу хлопець пішов до міста зі своїми друзями, а не з Кустаа.

Кустаа дивився, як вони йдуть, як Панук обіймає за плечі колишнього принца, який щетинився, але насправді відійти старався дуже мало. Кустаа підняв брову і тримав її піднятою, поки повертався до Хакоди.

— Він у шині, все одно твої речі не понесе, — заперечив Хакода.

Що, вочевидь, не те, що було на гадці у їхнього цілителя.

— Вождю, а скільки вашим дітям?

— Наразі чотирнадцять і п'ятнадцять.

— А коли ви їхали?

— Дванадцять і тринадцять. А що?

— Просто запитую, — відповів чоловік, дивлячись, як троє юнаків йдуть до портового міста з грошима.

***

— Ви впевнені, що можна? — запитав Зуко. Знову. — Просто бюджет мого корабля був...

— Екстравагантним, Ваша Високосте? — запитав Панук, піднявши брову так само як коли втягував Токло в суперечку, що змінювала тему.

— Обмеженим. Це справді можна просто... витратити? На що завгодно? — Принаймні він мав друзів, у яких міг запитати поради.

— Ми не отримуємо зарплату, — сказав Токло, — ми ж не торгівельний корабель. Королівство Землі видає нам... як там теє слово?

— Стипендію, — відповів Панук. — Ми економічно ефективні військово-морські підрядники.

— Так, це. Але суть в тому, що все, що ми отримуємо — наше. Вождь не накричить на тебе за те, що ти витратив власні гроші.

***

Хакода щосили намагався не накричати на Зуко за те, що той витратив, можна сказати, власні гроші. Натомість він затамував подих і старався не штовхнути Бато ліктем, щоб той припинив сміятися.

Його заступник мав звичку стояти до Хакоди боком, який все ще заживав. Ця дія опинилася більш навмисною, ніж Хакода припускав раніше.

— ...така хороша угода, — продовжував Зуко, точно схвильований підліток. — Не думаю, що ломбард знав, що мав. Вони трохи заіржавіли, але подивіться, лише на поверхні. І руків'я треба підфарбувати, але то лише косметичний ремонт. Їхній останній власник взагалі не знав, як підтримувати окрайку, але я отримав гарну пропозицію на точильний камінь...

Коли Хакода дав магу вогню тутешнього розливу гроші, щоб той купив все необхідне, він не очікував, що хлопець повернеться з мечами.

Або з театральним сувоєм.

— Я про нього чув, але технічно він заборонений у Нації Вогню, тож коли ми з дядьком заїжджали в порт, навіть вуличні торговці його ховали, щоб ми не образилися...

Гуми для волосся були принаймні практичними, навіть якщо волосся хлопця було недостатньо довгим, а надто довгий чубчик постійно вислизав з того, що намагалося стати вовчим хвостом.

— А сережки? — запитав Хакода, тримаючи руки схрещеними, аби не міг ні потерти скроні, ні вщипнути перенісся.

Принц, на жаль, почав помічати брак ентузіазму Хакоди. Наїжаченість зросла. Збуджений потік слів, що супроводжував кожну його покупку, вичерпався. Він встав між друзями, напружено притискаючи до грудей свої іржаві вживані мечі.

— Вони парні! — сказав Токло, продовжуючи те, на чому зупинився хлопець. — Бачите? У нас з Пануком червоні, а у Зуко блакитні, і на одному боці, бо... ну знаєте.

Бо у Зуко було лише одне здорове вухо.

— А от на татуюванні ми не погодилися, — зізнався Токло.

— Татуювання — уділ злочинних синдикатів, — прошипів Зуко.

— Ти просто засмутився, що вони не мали дизайну черекачки.

— Я... Я просто переглядав книгу! Бо ти на цілу вічність затягнув! Я не хотів...

— А що таке черекачка? Вони страшніші, ніж їхня назва? Я думав, що ти більш по шаблезубих лоселевах...

Хакода продовжував утримуватися від того, щоб розібратися зі своїм головним болем або нанести синці на ребра своєму найкращому другові.

— Коли я давав тобі гроші, я думав, що ти купиш не це.

— А чого ж ви тоді не сказали? — запитав малий. А потім став ще більше схожим на кайманову гадюку, яка намагається сховатися у панцир. — Я можу продати мечі. І сувої. Але за сережки заплатив Токло, це була його ідея, це були навіть не ваші гроші, не розумію, чому вас це хвилює... І... можна залишити сувій? Ві-він коштував небагато, бачите, він з одного з тих нових друкарських верстатів, і трохи порвався у третьому акті...

Бато кусав губу і не дуже непомітно хрипів. Кустаа також був на палубі. Він дуже демонстративно вмостився з книжкою і не ворушився відтоді, як хлопці пішли.

— Краще радійте, що він повій не купив, — втрутився їхній цілитель, навіть не вдаючи, що читає. — Не купив же ж?

— Ні, — відповів Зуко. Його обличчя було таким же червоним, як і сорочка, яку він сховав у гамак.

Бато закинув руку на плечі Хакоди.

— Ти відправив його в порт з повним гаманцем і без жодних вказівок, а він повернувся з пірсингом та гострими предметами. Це його найнормальніший підлітковий вчинок за все життя.

— Справді? — запитав колишній принц, підбадьорившись.

— Не заохочуй його. — Хакода нарешті піддався бажанню потерти скроні.

— Та ну вам, це ж добре, — сказав Панук з такою посмішкою, що Хакода аж зрадів, що він юнакові не вождь. — Ми привчаємо його правильно приймати погані рішення.

Це не повинно було бути слушним зауваженням.

— Тоді поясніть, будь ласка, — запитав Хакода, — капуста вам навіщо? Ви ж могли додати її в список продуктів.

Троє юнаків обмінялися поглядами.

— Так, тут дивно вийшло, — сказав Токло. — Якісь хлопці говорили про Аватара, і Зуко почав голосно так кричати, що йому дванадцять, що він пацифіст і більше загроза для світу, ніж рятівник, а потім цей торговець капустою просто...

— Дав її мені? — сказав Зуко. — З ентузіазмом?

— І ще він плакав, — сказав Панук.

Хакода перестав розпитувати.

— Поговоримо ввечері, — сказав він Зуко. — Ти не у халепі.

— ...Добре, — відповів хлопець саме так, як відповів би хлопець, що потрапив у халепу.

***

Хакода спіймав Панука пізніше, поки принц намагався відкопати мечі з купи іржі, яку купив.

— Токло — то Токло, — сказав Хакода, — а Зуко... не дуже добре розуміє, що таке нормальні очікування. Але ти знав, для чого ці гроші.

Юнак стояв на своєму.

— Вам воно треба, щоб він повернувся з купою блакитного одягу? Чи ви хочете, щоб він знову став особистістю?

Колишній принц купив мечі та був напрочуд впевнений у власній здатності їх полагодити. І сувій з п'єсою, коли Хакода бачив його лише з медичними текстами Кустаа.

Хакода зітхнув.

— А сережки?

Панук усміхнувся і нахилив голову, щоб поставити власну сережку під веселим кутом.

— Він дуже не хотів тату.

***

— Вождь сказав, що ти не в халепі, — заспокоїв його Токло, бо руки Зуко боліли від відтирання плям іржі. — І мечі класні. Тож розслабся, я впевнений, все гаразд.

Друзі дають жахливі поради.

***

Того вечора вождь Хакода, наче нічого й не сталося, запропонував йому лампу для медитації. Зуко не метушився, але й не сідав на підлогу, щоб почати. Вождь переглядав свою кореспонденцію, схеми та інші речі, які більше не приховував від Зуко, оскільки той не був бранцем чи принцом, і не мав права голосу в тому, як цей чоловік координував флот, щоб убивати людей, які Зуко більше не належали. Хакода підняв голову, після того, як Зуко ще кілька миттєвостей не-метушився.

— Поговоримо після того, як ти закінчиш, — сказав він.

— А зараз можна? — запитав Зуко, бо чоловік відкладав розмову цілий день. Він не хотів спочатку медитувати.

Вождь подивився на нього ще мить, а потім відклав папери вбік. Зуко сів на його запрошення і відставив лампу для медитації вбік. Потім вождь дістав новий аркуш паперу і поклав його між ними.

— Годі тобі жити коштом морської скрині Токло. Складімо список того, що тобі насправді потрібно.

— ...Добре, — сказав Зуко.

Вони склали список. А потім він сів медитувати.

Зуко дійсно не був у халепі, а може, і був, раз він піде по магазинах з Хакодою замість друзів. Але це не було схоже на покарання. Вождь був зайнятою людиною. Зуко б відчувати провину за те, що він витрачає його час. Натомість... він відчував себе як тоді, коли Лу Тен був ще живий, і потайки передавав Зуко й Азулі подарунки, коли приходив до них насамперед, ще до того, як оголосити себе дідусевому дворові. Або коли дядько запрошував його на музичні вечори, хоча Зуко завжди відмовлявся. Або коли батько приходив на його день народження. Не на все святкування, звісно, його час був надто цінним, навіть коли він був ще принцом, але він приходив.

Зуко... чекав завтрашнього дня. Трохи.

***

Наступного дня вони пішли за покупками. Спершу Хакода з хлопцем пішли по матроську скриню, щоб їм було в чому переносити решту речей. І під «їм» мається на увазі «він», бо Кустаа досі не зняв шину. Хакода підозрював, що це не тільки через бажання помститися, а й через страх перед тим, яку малий влаштує рукопашну, щойно звільнить обидві руки.

— Ця підходить, — сказав Зуко, обравши найпростішу та найдешевшу з представлених на вітрині скринь.

— Надто нудна, — сказав Хакода.

— Що?

— Знайди щось з індивідуальністю. Інакше як відрізнятимеш її від інших?

— У їхніх буде індивідуальність, а у моєї ні?

Хакода почекав. Малий на мить грізно витріщився, здається, з принципу. Потім пирхнув і справді почав шукати.

Він зупинився на скрині із зображенням морських змій — досить драконоподібних морських змій — перш ніж вибрав ту, що стояла поруч, із повторюваним мотивом хвилі. Хакода заплатив за ту, що зі зміями. Він трохи хвилювався, що помилився, що хлопцеві насправжки більше подобалися хвилі, але коли вони зупинилися біля черевикаря, щоб купити йому взуття, яке не на три розміри завелике, Зуко сидів на своїй новій скрині під час примірки. Він водив пальцями по зміїних гривах, по їхніх згорнутих тілах, по розправлених крилах.

Чоботи відправилися на ноги, стара парка Тулука відправилася до скрині.

Далі вони купили набір для гоління, хоча Раналок засмутиться, що йому знову доведеться чистити й гострити бритву. Хакода помітив, що хлопець розглядає ткані ковдри у стилі Королівства Землі, коли вони проходили повз прилавка. Пригадав, що Земля і Вогонь мають схожі смаки щодо постільної білизни. Ткані ковдри не такі важкі та не такі теплі, як хутряні, але весна була вже не за горами, і коштували вони досить дешево. Хлопець втрутився в торг і якимось чином знизив ціну до половини, виторгувавши ще й подушку.

— Де ти цього навчився? — запитав Хакода, уникаючи першої думки сформулювати це так: «Чому принц торгується так, наче на останніх копійках сидить?».

Колишній принц почервонів.

— Батько очікував від мене ощадливості.

Хакода не потребував більшої мотивації вбити Володаря Вогню. І все ж.

Залишилася лише швачка. Кілька комплектів одягу, а потім, можливо, Хакода пригостить малого обідом, який не зготував. А екіпаж сам собі що-небудь склепає.

— Шуба йому точно не потрібна? — Крамаркою опинилася висока землекровна жінка з критичним поглядом. Наразі він був спрямований на шубу Зуко-Токло. І як її рукава звисають майже до кінчиків пальців носія.

Хакода посміхнувся.

— Краще почекати до наступної зими, він швидко росте.

Хлопець здригнувся, почувши «до наступної зими». Потім напівсховав обличчя в хутряну підкладку позиченої шуби. Не досить глибоко і не досить швидко, щоб приховати свій рум'янець. Схоже, настільки наперед він не думав. Не уявляв, що через рік він досі буде з ними, навіть якщо учнем. Хакода теж здригнувся, коли зрозумів, що не може уявити хлопця ніде більше.

— Одяг твого розміру он там. — Жінка показала рухом голови. — Якщо візьмеш щось завелике, відрегулюємо. Не бери замале.

Якби Хакода подумав наперед, він би зрозумів, що хлопець повернеться з оберемком блакитного. Панук мав рацію.

— Зуко. Навіть мій одяг не весь блакитний. Які кольори тобі подобаються?

— Зійде і блакитний, — відповів хлопець. І насупився, бо Хакода продовжував мовчати. Він відвів погляд убік. — ...Чорний теж можна.

— То знайди щось чорне, — сказав Хакода. Він пішов за принцом, взяв дві блакитні сорочки, а решту повернув до стосів. — І щось червоне також прихопи.

— Я не...

Хакода обірвав цю суперечку, сам схопивши червону сорочку і додавши її до купи. Хлопець не став сперечатися надалі — єдина згода, яку Хакода, схоже, отримає.

— Ви точно хочете, щоб така дитина в червоному розгулювала? — Крамарка вигнула брову.

— Про що ви?

Та знизала плечем.

Хакода залишив покупки поруч із Зуко. Той скористався нагодою, вихопив червону сорочку і запхав її глибоко в стос зелених. Хакода похмуро глянув на крамарку і пішов її рятувати.

— Я її не хочу, — сказав Зуко, коли Хакода поклав сорочку назад.

— Ти ж це раніше носив.

— А зараз не ношу.

— Червоне тобі пасуватиме, любий, — зауважила одна з відвідувачів, жінка з дещо нижчим декольте, ніж Хакода звик бачити. І зі значно вищою лінією живота. Що поробиш, життя на Південному полюсі не надто підготувало його до того, щоб бачити забагато шкіри. До того ж в Королівстві Землі були інші стандарти одягу, які відрізнялися від регіону до регіону. Чоловік, з яким вона прийшла, явно не заперечував.

— Ви купуєте, чи просто лапаєте? — запитала крамарка, тим самим повідавши, чи вона грубить тільки вогненокровним, чи всім.

— Якщо не хочеш, можеш не купувати, — трохи тихіше сказав Хакода.

— Я і не хочу.

— Гаразд.

— Добре.

Червона сорочка повернулася до стосів і залишилася там. Принаймні її місце зайняв чорний одяг.

— Мені треба перевірити, як просувається поповнення запасів. Заодно закину твою скриню на корабель. Сам впораєшся? Я залишу тобі гроші, і коли закінчу, повернуся.

— Я не дитина.

Хакода сприйняв це як згоду. А дарма, адже коли він повернувся, хлопця вже не було.

— Він пішов, — сказала крамарка.

Хакода навіть не подумав запитати «з ким».

***

Крамарка торкалася Зуко. Вона мусила, бо мала його виміряти. Але це не означало, що йому це мало подобатися. Або вона сама.

— То твій батько? — запитала вона. Зуко відвернув голову і виставив щелепу — це і стало відповіддю. — А. Ну, тоді добре, що він тебе підібрав. Речі тобі купує. Тобі, хлопче, пощастило більше за інших.

Вождь очікував, що Зуко буде тут, коли повернеться. І що крамниця не горітиме. Не те щоб він її спалив, але. Іноді йому хотілося, щоб він міг розв'язувати проблеми, як справжній принц Вогню. Якби він був у Кальдері, ніхто б не наважився з ним так розмовляти. А якби й наважився, тоді Зуко мав би повне право...

Але. Але він все одно не думав, що захотів би.

(Саме через цю слабкість батько його і відіслав. А Зуко уроку не засвоїв, і тепер більше ніколи не побачить Кальдеру, тож мусить звикнути до того, що люди розмовлятимуть з ним, як заманеться, бо якщо він покаже бодай натяк на магію вогню в порту Королівства Землі...).

Крамарка все говорила, дружньо-їдко радячи, щоб він краще працював і не висовувався, інакше закінчить жебраком на вулицях, як і всі інші ледачі вугляні діти-злодюжки. Такого терміну він раніше не чув. Але збагнути його було неважко.

Двоє інших клієнтів сердито дивилися в їхній бік. Зуко глибоко вдихнув і стулив рота, щоб не випустити жодної іскри.

— Ти її не слухай, малий, — сказала жінка. Її одяг був скроєний майже в стилі Нації Вогню. Але з вищим декольте, і майже не показував живота. Він також був зеленим і бежевим. Отже. Не зовсім у стилі Нації Вогню. Вона... дивилася не на Зуко.

— Еге ж, — сказав чоловік, що був з нею. — Вона найгірша швачка в порту.

— Тоді чого купуєте? — насупилася крамарка.

— Бо дешевше твої сорочки розрізати, ніж купити нові на ринку. — Чоловік усміхнувся до Зуко. — Тканина аж втрачає ціну після того, як потрапляє їй до рук.

Приблизно в цей момент усіх трьох вигнали. Принаймні Зуко вже заплатив. Тепер йому просто... потрібно було зібрати одяг з вулиці, поки його не розтоптали більше. Але йому ще треба було підігнати його по фігурі, Хакода очікував, що він впорається до його повернення, а не вскочить у халепу, щойно залишиться сам...

Жінка застогнала, але посміхалася до свого супутника.

— Вона ж тебе тепер не впустить.

— Я тя благаю, вона мене навіть не спам'ятає. Я зроблю іншу зачіску, розв'яжу груди — і стану респектабельною жінкою.

— Ти ніколи не будеш респектабельною ні жінкою, ні чоловіком.

— Я ж нічого не зробив! — Зуко протестував перед зачиненими дверима, притискаючи до грудей клубок запиленого одягу. — Я навіть не з ними!

— Але міг би бути, — сказав чоловік. — Тобі ж ще треба його підігнати, так? Не хотілося б, щоб тобі було незручно в цьому одязі. Ми можемо тобі допомогти.

— Мені треба чекати тут.

— Ходімо, — сказала жінка, обійнявши Зуко за талію. — Ми навчимо тебе всього, що потрібно знати.

— Е.

— Ти справді маєш чекати на свого сиділку? — запитав чоловік. — Ти ж, здається, вже не дитина, вогнику.

— Не дитина.

***

Через три години, після дедалі напруженіших пошуків, Хакода отримав рахунок з масажного салону «Мадам Сан». І записку.

«Заберіть свого малого».

Бато був значно більше розважений таким розвитком подій, ніж Хакода.

Chapter Text

Масажний салон «Мадам Сан» був не найкращим «закладом» у місті. Він був розташований за кілька вулиць від доків, у тій запашній зоні, де було досить близько до причалів, щоб запах гнилої риби перекривав все навколо, але досить далеко, щоб океанський бриз не міг цей сморід здути. З обох боків були встановлені решітки, що свідчило про передбачливість власника. О цій порі дня відвідувачів було небагато. А ті, що були, мали бути всередині.

Хакода провів рукою по обличчю і зайшов у двері, які вже були відчинені та готові приймати.

— А, — сказала жінка, що спочивала, підводячи очі. — Ви, мабуть, із Зуко. Блакитний видає — малий дуже любить блакитний. Мадам чекає на вас.

Хакода пройшов за жінкою крізь завішені тканиною двері, які з рожевих перетворилися на каламутні білі, повз внутрішню кімнату, де працівники, що працювали в обідню пору, свистіли йому вслід, до бокового офісу, де за столом сиділа старша жінка і чекала на нього. Її чорне волосся було ретельно укладене та утримуване великою шпилькою у вигляді фенікса, золота фарба якої з роками потьмяніла. Позеленіла мідь окреслювала її краї, так само як срібло обрамляло її волосся.

— Спасибі, що прийшли, — сказала вона таким же рівним і діловим тоном, як бухгалтерська книга, що лежала перед нею. Вона згорнула її. — Сідайте.

Хакода сів і став чекати. Він не дуже хотів говорити першим.

Так само як і вона.

— ...Мадам Сан, я так розумію?

— Вождь Хакода. Ваш хлопець винен мені гроші.

— Мені дуже важко повірити, що він винен вам саме стільки. — Хакода не утруднився дістати рахунок, і взагалі залишив його на кораблі. Бато досі з нього іржав, коли він востаннє його бачив.

— Ніхто його не звинувачує в тому, що він перевірив ціни. — Вона вийняла чистий аркуш паперу і почала підраховувати. — Двоє моїх працівників — на три години. — Вона подивилася на пісочний годинник, що стояв у кутку столу. — Уже три з половиною. Доплата за незвичайний сервіс. А також, звісно ж, дискреційні.

Остання цифра, яку вона надряпала своїм цілковито недбалим почерком, у кілька разів перевищувала і без того сміховинний рахунок.

— Дискреційні, — повторив Хакода.

Мадам скривила губи.

— Ви ж певно хочете, щоб це залишилося між нами. Бо що подумають наші горді військові, якщо дізнаються, що ви витрачаєте гроші не на поповнення запасів, а на дозвілля?

— Гадаю, що нічого, — відповів Хакода, — враховуючи, що я не платитиму.

— Якщо вам це не по кишені, — сказала вона легковажно, — ми завжди можемо натомість заплатити вам.

Він не хотів знати, що вона має на увазі.

— Що ви маєте на увазі?

Мадам підперла щоку долонею. Її пальці були інкрустовані перснями, надто великими та вишуканими, щоб не бути з гранованого скла.

— Не ходитимемо околяса, любчику. На вашому кораблі Води перебуває дитина Вогню. Яка явно дуже хоче вам догодити.

— Що, — зціпив зуби Хакода, — ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, — відповіла Мадам, постукуючи по цифрах, — що я йому принаймні платила б.

Хакода глибоко вдихнув, затримав подих, і не став вбивати господиню в її власному кабінеті. Коли він перестав бачити червоний, він підвівся. Спокійно.

— Я йду. І Зуко забираю. Де він?

Мадам продовжувала спиратися на долоню. І постукувати пальцем. Її очі не відривалися від його обличчя.

— То вам не байдуже. Даруйте за перевірку, вождю. Але ваш малий пішов за моїми лише тому, що вони були до нього добрі; каже, що єдині гроші, які в нього є, — ваші; поводиться так, ніби мати власний одяг для нього новина. Мимохідь згадує, що одного з ваших членів екіпажу кличуть «Ламач Ніг». І що він щовечора усамітнюється у вашій каюті.

— Щоб помедитувати.

— Любчику, я чула й дивніші евфемізми. Так і побоювання можуть з'явитися.

— Ваші побоювання безпідставні. — І образливі. І в міру спантеличують. — Яка вам взагалі різниця?

На її губах з'явилася усмішка, а навколо очей — зморшки. Золоті очі, второпав Хакода. Не як у Зуко, а золоті, як він звик розуміти, темний бурштин, який може зійти за карий Королівства Землі, якщо хтось не хоче бачити Вогонь.

— Схоже, така ж, що й вам: більше нікому. Не судіть, хто з нас впорався б краще. Я б йому власні сорочки ще першого місяця купила б.

Хакоді, на щастя, не довелося придумувати відповідь. Двері позаду них відчинилися.

— У тебе ще один... О, ви вождь Хакода? — Це була жінка зі швацької. Її сорочка була надзвичайно нескромною, у ретроспективі. Або, можливо, напрочуд скромною в контексті. — Санні, ти що, вимагаєш у вождя гроші?

— День сьогодні повільний, Цзя. Хто б не хотів провести його в маленькій кімнаті з великим чоловіком, заробляючи легкі гроші?

Хакода почервонів. Мадам розсміялася. Це був сміх з пирханням, не дуже привабливий, та його власниця явно тим не надто переймалася.

Він схрестив руки, намагаючись виглядати незворушним у точній пропорції до цього сміху.

— Ми закінчили?

Посмішка Мадам змінилася на щось гостріше. Тепер рахунок, який вона йому простягнула, містив набагато розумнішу цифру: приблизно стільки, скільки коштувала б швачка. Плюс чайові.

Хакода зітхнув.

Жінка з крамниці, Цзя, закотила очі. Потім мить порилася на одній з полиць уздовж стін Мадам і дістала котушку ниток, якою помахала перед ними так само як інша жінка могла б помахати пальцем, легенько когось картаючи.

— Коли закінчите брудні розмовочки, ми на задньому дворі. Лишилася лише одна сорочка.

Після того, як гаманець Хакоди був позбавлений чеснот, Мадам повела його на подвір'я позаду будівлі. Простір був захаращений білизняними мотузками, більшість з яких були у використанні. Між білизною та речами, про які він волів би не згадувати, він побачив Зуко та ще кількох працівників. Більше, ніж здавалося необхідним для поточної діяльності.

— Він насправжки шиє, — сказав Хакода.

— Увагу він відвертає, — сказала Мадам. — Вони мають до вечірнього натовпу готуватися, а не пестити безпритульних кошенят-стоножок. Заберіть його.

Це була б побутова сцена, якби всі були належним чином одягнені. І навіть трохи кумедно, якби Зуко так добре не вписувався.

Чорне волосся. Бліда шкіра. Золоті очі. Не всі секс-працівники, що бігали довкола нього, мали все це, але більшість мали щось одне або кілька. Нічого дивного, що після ста років війни Вогонь залишив після себе кілька іскор. Як і те, що Земля може спробувати загасити це полум'я або принаймні зішкребти вугілля в куточки, де його не буде видно. Туди, де вони ніколи не зможуть горіти надто яскраво.

— І вождю? — сказала Мадам. — Моя вам порада: змініть йому ім'я. Бо трохи закоролівське для моряка.

І любенько простягнула руку.

Хакода так само любенько заплатив дискреційні.

***

— Ого, — сказала Цзя. — Це найменш натуральна річ, яку я коли-небудь бачила. Ну, одна з.

Со-Юн, інший клієнт зі швацької, пирхнули. Вони вже схопили роботу Зуко та почали виправляти її.

Принаймні вона все ще була приколота. Приколювання речей стало уроком номер один.

...Зуко все ще над ним працював. Але тепер він знав, як робити з'єднувальний стовпчик, і що з кісточок жайвокоропа виходять непогані шпильки, якщо змастити один кінець воском, і що коли вивертаєш шов, то завжди втрачається приблизно на палець більше тканини, ніж передбачається, тож пильнуй, і що старі зношені сорочки не варто викидати, бо з цієї тканини можна зробити латки, а якщо надати тим латкам гарної форми, то сорочки виглядатимуть, як одяг Мажорів.

(Зуко не вказав, що груба тканина, як у них — як у нього — ніколи не обдурить справжніх Мажорів, як би вишукано вона не була скроєна чи пошита. Але дещо з їхнього латаного одягу справді мало гарний вигляд. Здалеку).

Він також дізнався, що підшивання — справа складна. Він не міг просто покласти тканину на лавку і приколоти її по всьому периметру, бо людські тіла — штуки дивні.

Тому Зуко стояв нерухомо, одягнувши одну з нових сорочок навиворіт, а Со-Юн поправляли на задньому краї шпильки.

— І як мені це робити самому?

— З другом легше, — сказали Со-Юн. — І веселіше.

— Як і більшість тутешніх речей, — сказав один зі спостерігачів. І тоді більшість знову захихотіли. Зуко не знав, що тут гуморного, щоразу, коли хтось щось говорив, усі сміялися.

Він принципово витріщався на хихотунів, коли Со-Юн закінчили. Тоді він вивільнився з сорочки, намагаючись цього разу не порізатися. Він тільки-но сів за шиття, як...

— Ми щойно купили тобі сорочки, Зуко, — пролунав з-за його спини голос. Голос вождя Хакоди. — То носи їх.

— О, ти мені подобаєшся, — сказала Цзя.

Зуко вхопив сорочку. А також свою шину. І швидко вдягнув, бо ще не мав її знімати...

...Але спершу треба було вдягнути сорочку...

...Але в ній ще залишилися шпильки...

— Точнісінько як мій останній виклик на дім, — ласкаво прокоментував один із глядачів під смішок.

Зуко здався. Все одно він не робив нічого поганого. За винятком того, що не був там, де мав бути.

— Чому ти не зачекав у крамниці? — запитав вождь Хакода.

Він не винен. Хоча ні, винен, оскільки Зуко сам вирішив піти. Він міг би залишитися. Або повернутися на корабель. Або дочекатися, поки Цзя і Со-Юн підуть, і... і перепросити...

— Тая крамарка — срака, що так і напрошується на копняка, — сказали Со-Юн. — Ми не могли кинути з нею малого, і ви не повинні були.

Вони не допомагали. Зуко вистрілив у них сердитим поглядом.

— Я не думав, що це займе стільки часу. Я попросив Мадам Сан надіслати записку. Хіба вона...?

— Безумовно, — відповів вождь. — Ти закінчив?

— Так. Тобто, ні? Але я тепер вже можу закінчити сам. — Та чого ж вони сміються...

— Він добре впорався, як на перший раз, — посміхнулася Цзя.

Посмішка торкнулася і губ Со-Юн.

— Задовільно.

Вождь провів рукою по обличчю. А Зуко збирав речі та йшов, що було традиційним способом виходу з цього закладу.

***

— Про що ви говорили з Мадам Сан?

— Про твій викуп, — відповів Хакода і зовсім не помітив, як розширилися очі Зуко, як пригнулися його плечі, як на його вустах ненадовго з'явилася маленька посмішка.

(Це був жарт. Він знав, що це жарт. Але...)

(Стоп.)

— Ви їй заплатили? Але ж я вже заплатив Цзя і Со-Юн.

***

Мадам Сан розділила прибуток на три частини: на себе, на себе і на свій пенсійний фонд.

***

Було незрозуміло, чи знав хлопець, що побував у борделі. Екіпаж вважав за краще жартувати, ніж просвіщати його, і Кустаа не збирався псувати їм веселощі. Попри те, наступного дня з нього зняли шину.

— Не перенапружуй, — сказав Кустаа, — бо знову носитимеш.

Хлопець повертів плечем, виглядаючи приємно здивованим.

— Масаж таки допоміг.

Ситуація так і залишилася незрозумілою.

***

Кустаа перейшов від вправ на падіння до бойових основ. Що досі включало багато падінь.

Зуко перейшов від запам'ятовування до діагностування. Що досі включало його друзів, які оптимально не допомагали.

***

— Ми вийняли скалку, — сказав він Токло, — і продезінфікували її місце. Двічі.

— Але хіба не треба його забинтувати? Про всяк випадок?

— Я навіть не бачу, де вона була.

— Стоп, точно. Що, як ми продезінфікували не те місце? Може, треба ще раз...

— Повертайся, коли помиратимеш, — сказав Зуко.

***

— ...А потім з'явилися ці сліди, — сказав Панук. Він кашляв у руку, його постава обвисла.

— Схоже на септавіспу, але висип наче не той. — І добре, бо спалах септавіспи на кораблі їм ні до чого. Але це також було погано, бо нова хвороба, пов'язана з септавіспою, могла бути гіршою. Зуко насупився, порівнюючи сліди на шкірі Панука з ілюстрацією в книзі «Шкідники та пошесті».

— Хлопче. — Кустаа покосився на Панука. — Симулювати смертельну хворобу — не найрозумніший крок.

— ...Симулювати?

Панук перестав кашляти. Випростався. Усміхнувся.

— Виявляється, якщо наліпити на обличчя пентапуса...

— Де ти його тільки взяв?

***

— А вивихнути повіку можна? — запитав Токло.

— Що ти зробив.

***

— Або ти помираєш від богомольного кору, — сказав Зуко, — або це ти вкрав «Найогидніші хвороби болота».

— Але котре з них, док? — запитав Панук через двері, які Зуко щойно зачинив.

***

— Здається, він зламаний, — сказав Токло. — Зламаний же?

— Хочеш, щоб я забезпечив?

— У мене є краща ідея, — сказав Кустаа.

***

— Чому у Токло рука в гіпсі? — запитав Хакода. Він думав, що наймолодший член екіпажу — ну, тепер уже другий наймолодший — вдарився ліктем об ящик, а не розтрощив руку від плеча до зап'ястя.

— Мені треба було попрактикуватися. Він зголосився.

— Я... сно. І довго йому так ходити?

— Поки не перестане зголошуватися.

Хакода мудро залишив все як є.

***

— Схоже на висип ящірки-расбори, — сказав Зуко Панукові, що посміхався.

— Це він і є, — сказав Кустаа, і Панук перестав посміхатися.

***

Поруч із загіпсованим Токло сів вкритий припарками Панук.

— Теж зголосився на практику? — запитав Панук.

— Не будемо про це, — відповів Токло, з причин, не пов'язаних з їхньою суперечкою.

***

Кораблів Вогняного флоту в цьому районі опинилося більше, ніж вони розраховували. Один з них захопив «Ахлут» зненацька.

Кустаа чекав під палубою разом з Зуко та ножем, яким досі не вмів користуватися. Все, що він міг зробити, — це впасти, як до цього дійде.

Не дійшло, але не через дії Кустаа.

***

Бинти. Мазь від опіків. Обробка ран. Зуко мав достатньо практики.

***

— А що у нас на обід? — нерозумно запитав Тулук.

Хлопець спустився під палубу. Приніс коробку їжі — все ще упаковану солону рибу — і кинув її на стіл так голосно, що розбудив двох чоловіків у каюті екіпажу. А потім повернувся до своєї вігілії — цього разу він її проводив у каюті Хакоди.

В лазареті пахло, як у перший тиждень його перебування на «Ваньї».

***

Зуко мав медичний текст. Він сидів на підлозі перед пташиними клітками та дивився на Морський Бриз, яка тягнула крило. Настільки, наскільки дозволяла клітка.

— Воно не зламане, — бурмотів хлопець, гортаючи сторінки. — Може, травма суглоба?

Хакода планував поговорити з ним про зміну імен. Тобто, не про зміну, а просто... про ім'я, яке він міг би використовувати в портах. Ім'я, щоб приховати, хто він насправді.

«Зуко» — єдине, що він зберіг від свого колишнього життя. Хакода майже не сумнівався, що він візьме собі нове ім'я і тим більше ніколи не користуватиметься.

Але саме Зуко сидів та метушився над птахами. Зуко, який щовечора приходив до каюти Хакоди медитувати, хоча й намагався більше ніде не показувати своє полум'я. Тепло для приготування їжі, ліків і прання, але не вогонь.

Втратити Зуко було б неправильно.

Він затримався — хлопець підняв на нього очі. Хакода примусив себе посміхнутися і пішов далі.

***

Наступного дня харчування відновилося, але про це говорили так само мало, як і тоді, коли воно припинилося.

***

Кустаа почав ставитися до їхнього тренування серйозніше. Він добре ознайомився і з палубою, і з голосно терплячою манерою Вогняного Племінника пояснювати одне й те саме поняття знову, знову і знову, поки старий його не утямкував.

(У Кустаа був ще один племінник, у селищі. Галасливий, не надто шанобливий до старших, завжди готовий битися. Такий собі пихатий пінгвін-павич, який намагався захищати дорослих, які мали б захищати його. Справжнісінький неслух).

(У Кустаа був ще один племінник. Цього він не підведе).

***

Коли вони прибули до наступного порту, у всіх знову піднявся настрій. Достатньо, щоб покепкувати.

— А ми точно можемо довірити вам Зуко? — запитав Токло.

— Бо після минулого разу... — погодився Панук.

Хакода незворушно витріщився на двох молодших членів екіпажу, але ті відмовлялися бути заляканими.

— Я вже не знаю, чи можу довірити вам свого племінника, вождю, — сказав Кустаа. — У нього лише одна чеснота.

— Я тобі не...! І яка чеснота? — закричав Зуко. — Ви взагалі про що? Ми просто заберемо припаси, та й все!

— Я чого не розумію, — встряв Раналок. — Зуко їх не впізнав. Але й вождь також. Ви впевнені, що вам обом не потрібен супровід?

— Я думаю, що проблема якраз-таки у супроводі, — сказав Бато.

Хакода помасажував скроні та дозволив загальному сміху вщухнути.

— Заждіть, — сказав Зуко, — а ви думали, я не знав, що вони...? Та я постійно до них ходив, коли полював на Аватара. Секс-працівники завжди мають чутки про місцевих духів.

— Ти ходив до борделів, — повторив Бато, — по плітки.

— Щоб зловити Аватара. Чим мені там ще займатися?

— Не знаю, чи це краще, чи гірше, — сказав Раналок.

— Краще, — сказав Панук. — Набагато краще. Ти хоч половину з того, що вони тобі говорили, зрозумів?

Хлопець насупився.

— Звісно, зрозумів. Все, крім прислів'їв.

— Що? Стоп. Ти про інсинуації?

— Речі, що означають не зовсім те, що люди говорять. Прислів'я.

Приготування їжі — це перемішування та розігрівання. Чай — гарячий листовий сік. А інсинуації — прислів'я секс-працівників.

***

Кустаа виграв право опіки, на час цієї подорожі. Допомагати нести припаси міг будь-хто, а от допомогти прочесати місцевих аптекарів і травників у пошуках інгредієнтів, деякі з яких могли бути під назвами, про які жоден з них не чув, міг лише його другий улюблений учень. У Королівстві Землі було стільки ж термінів для лікарських рослин, скільки й королів.

Проблема полягала не в тому, що Кустаа довірив йому половину списку, а сам пішов на пошуки в іншу частину міста. Проблема полягала в тому, що Зуко знайшов лисячу папороть не в крамниці, а між бруківкою на узбіччі дороги. Зірвавши її, він пішов уздовж дороги. А дорога вивела його з ринку, повз будинки, на околицю міста. І на околиці міста, між возами, що проїжджали повз нього, він раптом опинився сам на сам з відчуттям спостереження.

Він не застиг, застигають тільки ідіоти. Він продовжував зривати та кидати листя в мішечок, який змайстрував, витягнувши передню частину сорочки, і змістився так, щоб здорове око було спрямоване на відчуття.

За кілька кроків від нього на узбіччі зупинився чоловік на страусі-коні. Солдат Королівства Землі. Який дивився прямо на нього, точно так само пильно, яким здавалося відчуття.

Розвідник? Посланець? Проїздом, чи з місією? Шукає когось?

(Вони дроблять магам вогню руки, чому він не взяв з собою мечі, ну і що, що вони не закінчені...)

Зуко вкинув ще один листок у мішечок-сорочку, потім підвівся і пішов назад до міста. Спокійно.

Може, цей чоловік не маг землі (він мав статуру мага землі, і не мав зброї на поясі). Може, він не впізнав Зуко (страус-кінь може легко обігнати пішого, і він залишив достатньо місця, щоб його можна було обійти, але чоловік стирчав позаду нього на тій самій відстані). Зуко нікому не шкодив... (дядько на тих гарячих джерелах теж нікому не шкодив...)

Раналок і Ааке стояли на краю ринку. Пришвидшувати темп, коли бачиш своїх товаришів по команді, — цілком доречно. Він не тікав.

— Легше, малий. Ти чого злякався? — сказав Раналок. А потім: — А.

Вони з Ааке подивилися на вершника. Солдат озирнувся.

— Пообідаєш з нами? — запитав Раналок.

Зуко кивнув.

Солдат на мить зупинився. Потім клацнув віжками та поїхав далі.

***

Солдат поїхав через ринок. До порту. Він прив'язав свого страуса-коня до причалу, де стояв корабель з блакитними вітрилами. Він був гінцем під командуванням генерала Хау і знався на тому, як передбачити, до якого порту наступного разу пришвартується невибагливий флагман Південного Племені Води.

— Лейтенанте Нергі! — вигукнув вождь, перекинувши через плече сумку з провізією. Схоже, щойно повернувся.

— Вождю Хакодо, — відповів Нергі. — Ви не хочете пояснити, чому мертвий принц Вогню розгулює по порту?

Хакода не хотів, але йому все одно доведеться.

***

До кінця причалу був прив'язаний страус-кінь, який спав, піднявши ногу і сховавши голову під крило.

Ааке і Раналок подивилися на нього, а потім не подивилися на Зуко.

— А спустися-но під палубу, хлопче, — сказав Раналок. — Певно в лазареті на тебе робота чекає.

«За зачиненими дверима» не сказав старший член екіпажу.

Двері вождя Хакоди теж були зачинені. Але вони не перешіптувалися, і Зуко не винен, що це вухо у нього було здоровим.

— ...Генерал Хау певно оцінить перевагу того, що спадкоємець Драконячого Трону відданий нашій справі, — говорив вождь.

Зуко не підслуховував. Не підслуховував. Тож він пішов далі, прямо до лазарету, і зачинив за собою двері.

— Щось не так? — запитав Кустаа.

— Ні.

Все було так. Він просто думав, що Хакода, можливо...

Але в цьому було більше сенсу.

***

Оскільки тепер усі були на одній хвилі, включно із Зуко та солдатом Королівства Землі, Зуко не став ховатися в лазареті. Він повісив лисячу папороть сушитися, потім вийшов на палубу читати домашнє завдання під сонечком, і поцупив книжку про травми суглобів, щоб почитати, поки Кустаа не бачить. Він контролював дихання, і лише невеличка частина його розуму турбувалася щодо сьогоднішньої вечері. Багато хто поїв в порту, тож він вирішив зготувати щось просте.

— Не знав, що Плем'я Води їсть карі, — сказав солдат пізніше.

— Ми розширили свій раціон, — відповів вождь. Ковтнув і закашлявся.

Солдат не закашлявся. Він їв ложку за ложкою, з кам'яним обличчям, і кинув лише один погляд на Зуко.

***

Покійний принц Вогню насупився на лейтенанта Нергі, що цілком відповідало відгукам про його темперамент. Як вождь Племені Води зламав його і примусив до чорної роботи, Нергі не знав.

Судячи з того, як багато членів племені пили воду, добре Хакода його не зламав.

(Він ненадовго замислився, що їжа може бути отруєна. Але Нергі вже з'їв половину тарілки, перш ніж зрозумів, хто її приготував. І смакувало... напрочуд пристойно. Не так гостро, як у його рідному місті, але основний смак був майже такий самий).

(Нергі старанно уникав думки «принц Вогню готує, як моя старша сестра»).

— У вас є думки, чому збирається так багато кораблів? — запитав вождь, абсолютно байдужий до їхнього золотоокого підслуховувача.

— У нас є теорії. Обговоримо їх після вечері.

— Хіба Аоморі не їхній найпівнічніший порт? — вставив заступник вождя, і тепер принц точно слухав. Ще до того, як чоловік повернувся до хлопця і запитав: — Ти щось про це знаєш?

— Про порт? — запитав принц, і його голос пролунав хрипкіше, ніж Нергі очікував. — Чи кораблі?

— Почнемо з кораблів, — відповів Бато в тій неформальній манері, яка здавалася такою невіддільною для суспільства Племені Води.

— Вони для північного вторгнення. Хіба ні?

***

Зуко зрозумів, що сказав щось не те, коли всі подивилися на нього. Він розправив плечі та зустрівся з ними поглядом.

— Ви... Як ви могли не знати? На північ прибувають кораблі, я знаю, що ви помітили, я чув, як ви про них говорили. Чим ще вони можуть займатися?

***

Полюванням на певний флот Племені Води, не сказав Хакода. Чи, зрештою, вони могли піти північним маршрутом навколо Королівства Землі та заснувати східний флот, щоб загарбати території, які дозволяли королю в Ба Сінг Се годувати своє населення і підтримувати певну згуртованість в країні в цілому, хоча колонії Нації Вогню поглинали його західні сільськогосподарські угіддя і вихід до океану. Існували стратегічно цінніші цілі, ніж вторгнення в нейтральну країну, яка, наскільки було відомо Хакоді, не мала матеріальних ресурсів, яких прагнула Нація Вогню.

Також існували стратегічно важливіші цілі, ніж Південний полюс.

— Ти здогадуєшся, чи це точно? — запитав Хакода.

Хлопець наїжачився ще більше.

— Мені ніхто не сказав, але я не брешу. Чжао роками наполягав на вторгненні на північ. А потім його підвищили до адмірала північного флоту. Що він, по-вашому, робитиме? Він же про це постійно на офіцерських вечірках товкмачив, ніби всім не остогидли його дурні жарти про підлідну риболовлю...

***

...Тепер лейтенант Нергі розумів, чому генерал Фонг був готовий ризикнути цілим союзом заради одного вигнаного шістнадцятирічного підлітка. Принц, схоже, навіть не підозрював, як багато йому відомо.

***

У Зуко був звичайний час медитації. Солдат Королівства Землі, здається, ночуватиме на одній з вільних койок у лазареті. Він не намагався підслуховувати. Не намагався.

— Вождю Хакодо, його треба допитати. Як слід.

— Лейтенанте, я це вже обговорював з генералом Фонгом, і був би вдячний за ваше мовчання...

— Пане, ви ж знаєте, що я не можу цього зробити.

Зуко пішов до лазарету, але речі чоловіка вже лежали на одній з койок. Тож він просто... не став медитувати. Нічого страшного.

***

Лейтенант Нергі прокинувся сонячного ранку пізньої зими. Він встав, чухаючи під нічною сорочкою, і подивився, як принц Нації Вогню сердито витріщається на пташку.

Пташка була однією із гігантських посланців Племені Води. Він так і не звик до їхніх величезних розмірів. Ця волочила праве крило, майже так само драматично, як і те, як принц на неї витріщався.

— Смаженого посланця на сніданок? — сухо прокоментував він юнакові, що притулився до поруччя і також спостерігав за цим видовищем.

— Хіба що самі зголоситеся, — так само сухо відповів юнак, перш ніж простягнути руку. — Панук.

— Нергі. — Він взяв руку юнака і потиснув її у стилі Племені Води.

— Я не розумію, що з нею не так! — вибухнув принц, лише напівметафорично. Іскор полетіло більше, ніж Нергі було зручно. Та ще й з його рота.

— Не знали, що вони так вміють, ге? — усміхнувся Панук. — Не хвилюйтеся, то тільки погані маги вогню.

— Нічого не зламано, суглоб повністю рухливий, і жодне місце їй не болить більше, ніж інші, і дивно вона не поводиться, і вона все ще може літати... — продовжував просторікувати принц.

Нергі подивився на пташку. На усміхненого члена екіпажу. На принца.

— Ви їй більше їжі давали?

— Вона поранена, — огризнувся маг вогню.

— Вона прикидається, — сказав Нергі.

— А ось і правильний діагноз, — сказав інший член екіпажу. Лейтенант Нергі впізнав корабельного цілителя, з яким йому вже довелося зустрічатися. — Припини підсовувати їй рибу, неслуху. Навіть якщо вона поранена.

— Але... що?

Цілитель згорнув книгу, яку читав.

— Іноді пацієнти симулюють поранення, щоб отримати ліки. Саме тому в лазареті замок: щоб кока-мак не став спокусою. Думаєш, пташка має більше самоконтролю? Припини її заохочувати.

Пташка ненадовго притулила «поранене» крило до боку. Почистила під ним пір'я. Коли принц озирнувся в її бік, вона миттєво повернулася до вдавань.

— Але.

— І раз ми про це: ти собаку розгодував.

— Зовсім ні!

— В'ялена Тюленино. — Панук нахилився і поплескав себе по ногах. — Ходи сюди. Хочеш в м'яча пограти?

Нергі так і не збагнув, скільки кінцівок має собака Племені Води. Він сповз зі свого сонячного місця на половині щогли, сповістивши про своє наближення цоканням по дереву непотрібною кількістю лап. Боронь духи почути таке над бортами корабля серед ночі. Нергі, будь ласка, чесного, тихого павука-гончака з Королівства Землі, спасибі.

— М'яч, — повторив Панук. — М'яч!

Ізоцуцик перевернувся і спробував згорнутися калачиком, але не зміг обігнути вигин власного живота. Заскиглив.

Цілитель сховав книгу під пахву і підвівся.

— Поки ви тут, лейтенанте, вас дещо може зацікавити.

Нергі не пропустив, як цілитель подивився на принца, коли говорив. Чи те, як принц закам'янів і відвів погляд убік.

Кустаа попрямував під палубу, Нергі пішов за ним. Так само як і звуки ізоцуцика, що свідчили про безперервний дистрес.

— М'яч! Ну ж бо, барилко ти на ніжках, скріпи пальці...

— Та облиш його, Пануку...

***

Цілитель Племені Води знайшов медичний текст Нації Вогню на одному з кораблів, що зазнав аварії.

І переконав принца цієї самої нації допомогти йому перетворити один з найважливіших рецептів на щось читабельне і придатне для використання.

— Як ця штука називається? — запитав Нергі, підносячи конструкцію з рідини в скляній оболонці до світла ілюмінатора.

Цілитель скривив губи, і на мить здалося, що він збирається сказати щось інше. Потім він відповів:

— Термометр. Вимірює тепло, їх роблять в Омашу. Я дам вам імена дослідників. Не знаю, скільки вам вдасться отримати, але навіть маленька військова спонсорська допомога має для дослідницького бюджету коледжу велике значення.

— Омашу?

Цілитель підняв брову, замість того, щоб повторити.

— Омашу здався, — сказав Нергі.

— А, ну, я все одно дам вам імена; мудро було б витягти їх до того, як Нація Вогню зрозуміє, що означає їхня робота. Виготовити мазь без цієї штучки або без мага вогню-помічника неможливо. Хлопець підтримував температуру в межах п'яти градусів протягом півтори години, а потім повторював для кожної партії.

— Хіба Нація Вогню не вимірює за градусами час? — Чим би тії градуси не були. Йому, будь ласка, пісочний годинник — людина повинна бачити те, що рахує.

— У Королівстві Землі за ними вимірюють температуру. — Цілитель постукав по маленьких позначках, витравлених на склі. — Ви поговоріть про це з дослідниками, якщо витягнете їх з Омашу — не треба, щоб світ був ще більш заплутаним. Річ у тім, що занадто гаряча, занадто холодна або занадто непослідовна температура — і мазь буде не набагато краща за ту, що ми вже можемо зробити. Значення має саме контроль. Заждіть, я візьму папір у каюті вождя і запишу вам імена.

Цілитель пішов. Нергі продовжував вертіти термометр у руках. Аж дивно, що така дрібничка потенційно може так багато змінити.

А потім відчув на собі погляд, що пропікав йому спину.

— Ваша Високосте, — сказав Нергі, обертаючись.

Хлопець витріщався на нього з дверного отвору. За мірками Королівства Землі він був невисокий, але вже вищий за Дракона Заходу. Дитячий жирок все ще заокруглював краї обличчя, але в ньому вже з'явилася витягнутість. Схоже, тигр-акула втрачає дитячі смужки.

— Не називайте мене так. Я більше не принц.

Його вигнали, але не усунули з лінії престолонаступництва. А тепер оголосили мертвим, а Озай, скоріше за все, цю помилку виправляти не стане. Вождь Хакода вів ризиковану гру.

Кошенят тигра-акули також можна приборкати. Але вони все одно загризали доглядачів зоопарку, коли їм давали половину шансу, і врешті-решт завжди залишався вибір: відпустити їх чи приспати?

Він поклав термометр на стіл. Кепсько буде, якщо розіб'є. Він не зводив погляду з хлопця і чекав, коли той заговорить.

Принц схрестив руки. Нергі зауважив, що це сповільнило б його магію лише на крихту піску.

— Наскільки вони в біді? Плем'я Води, — уточнив він, бо Нергі промовчав. — За те, що ховають мене. Вони інсценували мою смерть, я не знав, що він... І... Вони вам збрехали, я знаю. ...Адже так?

Нергі замислився, як багато інформації зможе отримати, просто дозволивши хлопцеві говорити. Він, звісно, буде хлопцем уже недовго, але зараз він ним, безумовно, був.

— Вождь вас не віддасть, — сказав Нергі.

— Я знаю. — Якимось чином хлопцеві вдалося насупитися ще більше. Його шрам справді допомагав, у певних речах. — Але вони в біді? Це зашкодить вашому союзу, якщо я залишуся з ними?

— А якщо зашкодить?

— Я міг би... не залишитися з ними.

— Принце Зуко, ви пропонуєте здатися?

— Я не принц!

Але він, безумовно, був дитиною, яка намагалася цю роль зіграти. Нергі дозволив собі ледь-ледь підняти брови.

— Ти знаєш, яка буде біда, якщо я піду з тобою без згоди вождя Хакоди?

Очі хлопця розширилися.

— Навчися думати наперед, малий.

— Я не малий, — відповів він з такою ж буркотливою наполегливістю, як і те, що він не принц.

Тут повернувся цілитель. Він на мить зупинився у дверях та подивився між Нергі та принцом. Вираз його обличчя було неможливо прочитати.

— Робимо якусь дурницю? — запитав він, звертаючись до каюти загалом.

— Ні, — швидко відповів хлопець.

Цілитель знову скривив губи під бородою. І простягнув Нергі аркуш паперу: список імен, як і обіцяв. Нергі додав його до іншого аркуша з оманливо простим рецептом і знову перевів погляд на хлопця. Той притулився до столу.

— Ти не проти? Все-таки це військова таємниця Нації Вогню.

— Це не таємниця, ви просто опинилися надто тупі, щоб за сто років його розгадати. — З цим ласкавим коментарем його погляд на мить ковзнув до термометра в його руці, а потім знову повернувся до Нергі. Вираз його обличчя став більш нейтральним. — ...Ви ж передасте його і цивільним лікарям, так?

...Ні, якщо цих «термометрів» буде недостатньо. Лейтенант Нергі подивився в пару золотих очей, які не хмурилися на нього, і подумки визначив пріоритетність визволення дослідників з Омашу, хоча рішення було не за ним.

— Передамо так швидко, як тільки зможемо, — відповів він з військовою чесністю.

Хлопець міцно кивнув.

— Ти закінчив? — запитав цілитель у хлопця. — Мій улюблений учень за моєю спиною з іноземними націоналами не перешіптується.

Принц скористався нагодою, щоб нагадати Нергі про плювання іскор.

— Він не може перешіптуватися, це ж шматок скла!

— Тоді чого так ревнуєш, племіннику?

— Ти мені не дядько!

Лейтенант Нергі сховав імена та рецепт у сумку і пішов прощатися з вождем.

***

Хакода повів їх назад на палубу. Лейтенант йому подобався — він був практичною людиною, на службі в іншої практичної людини, що було благословенням для розгалуженої напівкумівської ієрархії Земної армії, навіть якщо не брати до уваги численних генералів на верхівці, а над ними — численних королів. Але за нинішніх обставин він був би радий повернутися в море, де людині з Земної армії знадобилося б значно більше зусиль, щоб ступити на його корабель.

Змінювати ім'я хлопцеві уже запізно. Та і не допомогло б воно.

— Припиніть його дражнити! — кричав хлопець, коли вони вийшли на сонячне світло. — Він не винен, що не може згорнутися...

— Ні, то все ти, — сказав Панук і тицьнув Зуко в бік.

Хлопець смикнувся. І видав... звук. Хакоді знадобилося дуже багато часу, щоб помістити цей звук у контекст цього конкретного підлітка.

Панук опинився швидшим.

— Ти що, боїшся лоскоту?

— Ні. Ні! Не смій, ненавиджу тебе, ненавиджу вас усіх...

Він зробив помилку, позадкувавши до Ааке, який став їхнім постійним експертом з притискання рук (колишнього) принца. Екіпаж просувався вперед, поки той бив ногами. Панук тицьнув випадково, а Бато взяв на себе честь тицьнути навмисно.

Це був перший раз, коли на «Ахлуті» почули хлопців сміх.

Що, звісно, стало для решти чоловіків лише стимулом.

На диво, Токло залишився старанно ремонтувати одну з їхніх сіток.

— Не приєднаєшся? — запитав Хакода.

— Мені справжній гіпс не потрібен, — мудро відповів їхній колишній наймолодший член екіпажу і продовжив спостерігати з безпечної відстані.

Сцена виглядала саме так: хлопчик наносить випадкові синці своїм товаришам по екіпажу, які їх цілком заслужили. Хакода дав їм спокій. Дав би їм спокій.

— Ні, стійте, допоможіть!

Здається, це був перший раз, коли Зуко попросив про допомогу.

— Знаєте, Бато теж дуже лоскотливий. — Хакода показав на свої ноги та поворушив пальцями.

— Симпатик Нації Вогню! — вигукнув його заступник, коли екіпаж повернувся до нього.

***

Хлопець наштовхнувся на сумку лейтенанта Нергі, поки тупотів до безпечнішого місця, і гепнувся об палубу, ніби намагаючись набити синці, поруч із юнаком, що лагодив сітки.

Хлопець не був принцом. І дитиною не був. У нього не було дядька, і він не видав державну таємницю лише тому, що вона могла врятувати цивільних, яких скривдили його власні краянини. Він не був лоскотливим. І ненавидів їх усіх.

— Думаю, генерал Хау побачить унікальні переваги цієї ситуації, вождю Хакодо, — сказав лейтенант і пішов.

***

— Племіннику. Де мій улюблений учень?

***

На дорозі за містом, задовго після того, як один певний корабель відплив, лейтенант Нергі знайшов у своїй сумці мимовільного безбілетника. Так в армії Землі з'явився новий улюблений призовник.

Chapter Text

Нагрівати ліки руками було нудно.

— Мій улюблений учень не скаржився б, — сказав цілитель Кустаа.

— Я нічого не сказав.

— Сказало твоє обличчя. Згадай про це наступного разу, коли тебе на фратріцид потягне, неслуху.

— Фратрі...? Твій дурний термометр мені не родич!

— Ти ще скажи, що я тобі не дядько, або що вождь тобі не батько.

Хакода саме проходив повз і очманів.

— Куди котиться ця сімейка, — сказав Кустаа, поки його племінник давився слиною.

***

Не-дядько застогнав у палубу.

— Три градуси, і спочатку, — пригрозив Зуко. Сам він використав цю перерву в тренуванні, щоб попрацювати над мечами. Він зчистив більшу частину іржі, але кілька плям кидали виклик навіть його власній впертості.

— Хіба тобі вечерю готувати не треба? — запитав Кустаа.

— Треба. А тобі треба робити вправи на витривалість. — Зуко був цілком здатний одночасно виголошувати інструктаж і нарізати овочі кубиками.

Ааке підійшов та вніс свої корективи в роботу цілителя, поки Зуко займався приготуванням. Аж як він залишився, і його погляд ковзнув по обвітрених піхвах поруч із Зуко. Він нахилив підборіддя.

— Можна?

— ...Можна.

Старший член екіпажу вийняв леза, поводячись з ними з належною повагою.

— Хороша сталь. Але користуватися двома важче, ніж ти думаєш, і тут ніхто такого стилю не знає. Тобі доведеться почекати, поки ми не зустрінемося з флотом у бухті Хамелеон, а це не раніше літа.

Зуко знизав плечима і висипав у казан дошку цибулі-моркви.

Денна вахта майже закінчилася, а нічна ще не розпочалася. Члени обох змішалися на палубі, разом з тими, хто був уже не на службі. Плем'я Води не дуже добре розумілося на таких речах — вони не мали на борту годинника, не могли знати, котра година, як маги вогню, та їм, схоже, було байдуже. Люди починали роботу рано чи пізно, залежно від того, скільки потрібно було зробити, і закінчували залежно від того ж. Години зливалися воєдино, як хвилі на березі.

Сьогодні на «Ахлуті» проводилася ніч історій. Її не було в календарі, як Ніч музики. До неї просто була якась тяга, якась підводна течія, яку всі вловлювали. Саме тому майже всі були на палубі замість того, щоб спати. З заходом сонця на палубі розташувався вільний екіпаж, а вахтовий принишк, а потім хтось заговорив, але ніхто не вирішив, хто саме.

Ааке любив старі історії, з тих часів, коли духи ходили серед людей більш регулярно. Він відкрив ніч казкою про Матір Лисицю-Пітона та її змагання з обіймів.

— Щось ти багато хмуришся, — тихо зауважив Токло.

— Напевно, тому, що ти йому волосся обтяжуєш, — так само тихо додав Панук.

— Зуко, будь ласка, скажи Панукові, що намистини — це і легко, і стильно.

— Зуко, будь ласка, не кажи Токло, що я прекрасно його чую, бо він мене теж.

— Зуко...

Зуко продовжував хмуритися.

— Мати Лисиця-Пітон... з'їдає всіх інших духів?

Панук посміхнувся.

— Це тому, що вона найкраще обіймається.

— Обійми працюють не так.

— Еге, бо ти з обіймів експерт.

— Я знаю, як обійматися!

— Ага. Назви трьох людей, які тебе обіймали, крім Токло.

— Мама постійно обіймала. І дядько, іноді. І... — Вождь Хакода, подумав Зуко, але не сказав.

Багато чоловіків у їхньому безпосередньому оточенні звернули увагу на цю розмову — він не знав чому. Панук підняв брови, а Токло перестав возитися з волоссям...

— І Тай Лі! — закінчив Зуко з тріумфом.

— Це, а, — сказав Панук. — Це зайняло час.

Розповідь Ааке закінчилася. Через них він пропустив кінцівку, а дурепський Ламач Ніг ніколи не повторював, навіть коли Зуко просив. Він лише казав «наступного разу слухатимеш уважніше». Але «наступного разу» Токло і Панук знову його відволікали. Зараз Тулук розпочав власну історію, і Зуко пропустив початок.

— ...І Амка зрозуміла, що обіймає не свою доньку, а єнота-китоголова. Що, зауважте, свідчить про зір Амки, а не про милу, широку посмішку моєї дорогої дружини... — Тулук любив розповідати історії про свою тещу.

— Якби я попросив тебе назвати п'ять, — сказав Панук, — ти б зміг? Досі без Токло.

Зуко насупився. А потім Токло вже не куйовдив його волосся, а обійняв Зуко так міцно, що це могла б бути ефективна стратегія боротьби з магом вогню. Вони обидва сиділи, але Зуко все одно напівпідняло з палуби. Він замахав кінцівками, та лише звільнив трохи більше місця для ніг перед собою, оскільки інший член екіпажу змістився достатньо далеко від нього.

А потім Токло кинув його на палубу і тицьнув йому в обличчя намистину.

— Потримай, — сказав він і почав розплітати всі маленькі кіски, які наплів у волоссі Зуко протягом вечора.

— Ми вплітали тобі намистини для моди, — сказав Токло, а Панук тихо повторив «мода», і його брови піднялися ще вище, — але це не те, чим вони є. Це спогади. Це люди.

Він очікувально простягнув руку. Зуко вклав у неї намистину. Токло сплів одну-єдину косу біля обличчя Зуко, і той стояв дуже нерухомо, коли пальці старшого підлітка наблизилися до його шраму, майже торкнувшись. Коли ці руки закінчили й він знову зміг дихати, в його периферійному зорі з'явилася крихітна блакитна пляма, що бовталася в повітрі.

— Це, — оголосив Токло, — я, і сьогоднішній вечір. Якщо тобі коли-небудь захочеться мене обійняти, просто доторкнися.

Зуко вперто не став торкатися. Він схрестив руки та спробував з'ясувати, як теща Тулука повернула свій кошик для шиття від єнота-китоголова (і як він взагалі її роздобув).

— Отже, мама весь час тебе обіймала, — сказав Панук.

— Звісно, обіймала.

— Але про Володарку Вогню ніхто ніколи не згадує, — продовжив він, і Зуко напружився, бо знав, до чого він веде. — Б'юся об заклад, вона обіймала не так добре, як моя мама.

— Що.

Зуко не зрозумів, що настала його черга говорити. Не зрозумів, поки екіпаж не вислухав до дзвону у вухах кілька чудових прикладів бездоганної якості маминих обіймів, а Панук не почав усміхатися.

Зуко почервонів. І сів назад.

— Ні-ні, — сказав Панук, — я хочу послухати про поцілунки мами-черекачки. Певно вона заправляла тебе під рукав і називала його крилом...

Так. Вона віддавала перевагу халатам з довгими рукавами, достатньо великими, щоб він і Азула могли залізти всередину. А потім вона цілувала їх, як мама-черекачка, у голову, куйовдячи їхнє волосся носом, коли «чистила пір'ячко»...

(І ретельно пригладжувала кожне пасмо перед тим, як вони знову заходили, бо батько не любив, коли вони з'являлися перед ним у неохайному вигляді).

— Стулися. — Він схрестив руки й категорично відмовився говорити знову.

Раналок пирхнув.

— Ну, раз ми вже про обійми, — сказав він і почав розповідати про грізлі-лінивця, який заліз до його намету під час полювання. — Я був молодий, вирішив, гарна ідея, тому я прихопив запасну сорочку і...

Раналок любив розповідати історії, від яких Зуко дивувався, як він досі живий.

***

Тієї ночі, з товстим ізоцуциком на спині, від якого гамак скрипів більше, ніж зазвичай, Зуко намагався заснути. Але В'ялена Тюленина сьогодні був буркотливий: він хотів дві третини ковдр і нуль третин обіймів. Зуко тіснився на боці в тому клаптику простору, який йому залишився. Він простягнув руку й торкнувся намистини у волоссі. Токло збрехав: це було зовсім не схоже на обійми.

Це було схоже на спогад обіймів.

***

(Екіпаж не міг не помітити певні підказки в історіях про обійми принца.

Його мати опускалася на коліна, щоб обійняти його; нахилялася, щоб взяти на руки; ховала під рукав, де він був надійно і повністю схований.

Принц був маленьким, коли мама перестала його обіймати).

***

У снах хороші спогади залишалися хорошими недовго. Коли він прокинувся, В'яленої Тюленини вже не було, спина була холодною, а тіні від гамаків на шпангоутах виглядали як халати з довгими рукавами, що віддалялися.

— Хочеш поговорити? — прошепотів Токло, надто голосно. Не так голосно, як прокинувся Зуко.

— Ні, — відповів він, вислизаючи з гамака й торкаючись босими ногами дерева. Відчуття все ще було дивним — дерево не було теплим, але ніколи не ставало таким холодним, як металеві підлоги «Ваньї». Він міг ходити босоніж.

У каюті екіпажу було темно, як і в коридорі, але він досить добре знав дорогу до лазарету, не загубиться. Опинившись там, він запалить свічку. Може, почитає, або перевірить інвентар, і почне готувати те, чого бракує. Або ж він міг розпочати сніданок раніше, бо мав кілька вишуканих рецептів, які давно хотів спробувати, та й Плем'я Води не знає, що це не сніданки...

Він перечепився через знайомий панцир і перепросив В'ялену Тюленину, перш ніж встиг підстрибнути, щоб відновити рівновагу.

В'ялена Тюленина не зойкнув, не спробував вичавити з цього короткого контакту всі погладжування та ласощі, яких він вартий. Він просто скиглив, а його маленька фігура лежала в темному проході й не рухалася.

Вперше за кілька тижнів Зуко запалив полум'я, навіть не замислившись про те, хто може спостерігати, або що може подумати.

Собака лежав на підлозі, вигнувши спину, а його панцир... розколювався навпіл...

Реакція Зуко була значно гучнішою, ніж у будь-якому попередньому кошмарі.

***

— В сенсі, він линяє, — продовжував кричати Зуко. Він не зменшував гучності вже досить довго, і більшість членів екіпажу вже перестали спати. Тим паче, що крики долинали й з каюти екіпажу, поки Зуко, Панук і Токло тягали відра з водою. — Ви ж казали, що він товстий!

— Так, він товстий. Вони... — Панук замовк, щоб позіхнути, — ...линяють лише тоді, коли мають додаткову вагу. Щось на кшталт стрибка росту. Як у тебе, тільки ще треба розколоти власну спину і вилізти крізь дірку.

— Це найжахливіший спосіб, яким ти міг це описати, — сказав Токло, надто втомлений, щоб згадати, що вони досі не розмовляють. Вони спустилися по трапу в трюм. Порожній, напівпрозорий екзоскелет собаки був притиснутий до одного зі шпангоутів. Сам цуцик лежав, розкинувши ноги, у напівзаповненій ванні для прання. Його м'який новий панцир не міг втримати його вагу поза водою.

Вони вилили воду, і він зміг піднятися ще на кілька дюймів. Заскиглив і хлюпнувся назад.

— Заждіть, — сказав Зуко. — То ви голодили його?

— Не голодили, — відповів Панук. — Давали набрати здорову, стабільну вагу. Він гігантський собака-ізопод. Ти хоч уявляєш, якими великими вони виростають? Повір, вони милі лише коли ізоцуцики.

В'ялена Тюленина застряг у ванні, поки його новий панцир не затвердів. Зуко щодня міняв йому воду. А коли цуцик скиглив вночі, Зуко перетягував клубок ковдр і хутра та свою нову подушку з Королівства Землі, щоб спати поруч з ним.

— Йому самотньо, — огризнувся він, коли Панук прокинувся достатньо, щоб витріщитися на нього.

— М'яло ти. — Панук перевернувся і знову заснув.

Востаннє, коли вони прали білизну, до того, як В'ялена Тюленина полиняв, ізоцуцикові доводилося ставати на задні переоподи, щоб понюхати мильну воду. Коли він виліз з ванни, щойно панцир затвердів, він просто переступив через борт.

— ...Схоже, ти більше не помістишся в моєму гамаку, — сказав Зуко.

В'ялена Тюленина замахав хвостом, чи то не розуміючи, чи то повністю ігноруючи безглузді слова, що вилітали з рота його Вогняного Хлопчика.

(Хороші Собаки ніколи не бувають надто великими для ліжка).

***

Послання від генерала Хау:

«...захищатиме перед Радою П'яти вашу унікальну ситуацію, але ваш обман у цьому питанні може мати негативні...»

«...мушу наполегливо рекомендувати, заради його власної безпеки: військовий корабель в активних бойових діях, сподіваюся, ми обидва згодні, є непридатним місцем для виховання будь-якої дитини, особливо такої цінності. Крім того, принц повинен продовжувати навчання державних справ та предметів, які відповідають його становищу і майбутньому. Ви можете відправити з ним делегацію, яка представлятиме інтереси Південного Племені Води та допоможе принцу звикнути до нових обставин...»

Інтереси Племені Води. Інтереси Королівства Землі. Навіть інтереси самого принца Вогню. Генерал Хау впорався набагато краще за генерала Фонга, це вже безперечно.

Але чи були інтереси принца Вогню найкращими для Зуко? Якби саме генерал Хау попросив принца, а не Фонг, якби він зробив цю пропозицію тоді, Хакода віддав би принца. Але чи розслабився б принц, перебуваючи під опікою Хау, настільки, щоб дозволити їм побачити лише Зуко? Хакода досі не знав, як його екіпажеві вдалося завоювати хлопця. Елементарна порядність у поєднанні з погрозами переламати ноги не повинна була стати шляхом до довіри.

Корабель — не найкраще місце для виховання дитини. Саме тому Сокка залишився вдома. Пропозиція генерала Хау мала сенс.

Хакода не мав робити вибір зараз. Це був не його вибір.

«...розвідка підтверджує вторгнення на північ; кораблі та загальна чисельність війська перевищує...»

Хакода мав вибір: мчати на північ, випередити Вогняний флот, і з'єднатися з силами обох племен. Або ж відправитися на південь, де тактика, яка зберігала їм життя, досі його зберігатиме, де його люди не будуть піддані фронтальному бою «корабель на корабель», від якого він їх захищав цілих два роки.

Підтримати споріднене плем'я, або підтримати самих себе.

Це був вибір, який Північ зробила сто років тому. Вибір, який вони поновлювали щороку, ігноруючи напади на Південь. Два роки тому він стояв перед їхнім вождем — їхнім єдиним вождем, який називав свою доньку принцесою, і був недовго зацікавлений у шлюбному союзі між дівчинкою та Соккою, поки йому не нагадали, що Південь досі обирає своїх вождів на основі заслуг, а не народження, — і йому недвозначно пояснили, що він повинен забрати свій флот і піти, поки його присутність не втягнула Північ у війну. Ніби вони вже не були її частиною, ніби винищення їхнього спорідненого племені їх не хвилювало і не хвилюватиме.

Арнук і його лінія вождів мали сто років, щоб побудувати флот і зміцнити свою оборону. Вони мали незайману скарбницю майстрів магії води, культуру, яка не була знищена до останньої крихти, і почуття сім'ї, яке не виходило за межі їхніх кордонів.

Хакода відправиться на південь.

«...чутки про Аватара на Північному полюсі...»

Похід на південь давав його власному народу найкращий шанс вижити, що давало їм найкращий шанс перемогти у цій війні.

Похід на південь давав йому час розповісти Зуко про ідею генерала Хау, а хлопцеві — час для прийняття рішення. Все одно в бухті Хамелеон невдовзі відбудеться ця дискусія.

Сокка і Катара, яких він пам'ятав, були розумними та хоробрими, і двоє підлітків, про яких він чув стільки історій, теж мали бути, раз перетнули світ заради надії на мир. Він хотів зустрітися з ними, обійняти їх, струснути та запитати, чим вони тільки думали. Сказати їм, що любить їх в обличчя, а не тільки в серці. Почути усе, що він пропустив, від них, а не з чужих вуст.

Але його діти мали летючого зубра. А його флот — ні. Якщо він поведе їх на північ, вони опиняться у пастці Вогняного флоту, що насувається ззаду, без жодних гарантій, що попереду чекає гостинний прийом. Королівство Землі використовувало їх як знаряддя, але принаймні Королівство Землі воювало з ними: на Північне Плем'я Води не можна було розраховувати навіть щодо цього. Що, як вони здадуться, як Омашу?

Якщо сили Півночі не зможуть його захистити, то його діти заберуть Аватара та його майстра магії води й втечуть. Адже маги вогню не вміють літати. Навіть у разі перемоги його діти зрештою супроводжуватимуть Аватара на південь у пошуках вчителя магії землі.

Хакода надішле послання Раді П'яти, коли його флот досягне бухти Хамелеон — його діти можуть зустріти його там. Ні, зустрінуть його там. Він побачить їх знову.

Раз вони пережили два вулкани, то один Вогняний флот їх не зупинить.

***

Зуко купив нові обмотки для руків'я меча. Шовкові йому опинилися не по кишені, але він знайшов гарні бавовняні, які будуть добре триматися, та й колір йому подобався. Це був темно-синій, майже чорний колір. Ідеальний для змішування з тінями.

...Не те щоб він цього потребував. Він не був принцом у потребі звітів, які інші командувачі флоту відмовлялися йому надавати, бо вони були дріб'язковими, жахливими й Чжао, він був учнем цілителя. Все, що йому було потрібно, знаходилося в книжках Кустаа, що стояли на полицях.

— Крутий колір, — сказав Токло. — Б'юся об заклад, у Блакитного Духа точно такий.

— Мм, — відповів Зуко. — Можливо?

Панук схилив голову.

***

— Що, — сказав Зуко.

— Так! Вони роблять чудові сувеніри. Деякі з них навіть колекційні, наприклад, перше видання Джонг-Джонга зі шрамом на не тому боці, — захоплювався Токло. — Цікаво, у них вже є Аватар?

Вони розглядали вуличний візок, що спеціалізувався на плакатах про розшук. Чого тільки у світі не надибаєш.

— У них є Блакитний Дух! Ти знав, що він викрав Аватара з фортеці Похай? Одразу після того, як ми тебе знайшли.

— Раніше, — поправив Зуко.

— О, ти вже чув? — Токло звучав як людина, позбавлена можливості розповідати соковиті подробиці. Подробиць, яких він не знав так добре, як Зуко, але які з радістю вигадав би. — Кажуть, він з Племені Води. Хіба не круто? Невидимий месник, що ховається на одному з наших кораблів, турбує вельмож Нації Вогню та застави вздовж і впоперек узбережжя...

Зуко мовчав.

Панук скинув брову.

***

Токло прикріпив плакат Блакитного Духа до шпангоута біля свого гамака. Зуко хотілося, щоб його власний гамак знаходився набагато, набагато далі.

Панук усміхнувся.

***

Того вечора, після медитації, хлопець завагався.

— Я, е. Я вам дещо приніс. Вони йшли в комплекті, але Аватара я викинув.

Хакода не знав, що з цього думати.

Відчуття незнання не зникло, коли Зуко простягнув йому два згорнуті папірці. Хакода розгорнув їх і побачив плакати розшуку двох представників Племені Води, супутників Аватара. Ім'я Сокки було написано з помилкою. З його горла вирвався переляканий сміх.

...Хакода не це мав на увазі, коли сподівався знову побачити своїх дітей.

Стоп. Їхні нагороди були більшими за його?

***

(Зуко віддав би плакат Аватара Токло, але тоді він висів би поруч із Блакитним Духом, поки Токло розказував би, як добре вони певно працюють разом. Зуко просто. Не міг. Тож він підпалив Аватара і нікому його не віддав, що стало для нього глибоким катарсисом).

***

Зуко не знав, що В'ялена Тюленина тепер достатньо великий, щоб не відставати від «Ахлута». Або що він увесь ранок плавав в океані.

Цей стан невігластва розвіяло збуджене гарчання собаки, що шматує іграшку, а потім В'ялена Тюленина витягнув на палубу мацак. І продовжив тягнути. Він дотягнув його аж до ніг Зуко, де потужно замахав хвостом.

Мацак простягався від того місця, де вони стояли, через палубу, і за борт корабля, куди Тулук дивився через поруччя з абсолютно порожнім виразом обличчя.

...Чи був у його кулінарній книзі рецепт такоякі?

***

Більшу частину дня Хакода був зайнятий своєю кореспонденцією. Він вийшов з каюти якраз на пізній обід, і йому вручили смажену кулю розміром зі сніжки розлюченої Катари.

— ...Що це я їм?

— У собаки спитай, — відповів Тулук.

Зуко ще раз штовхнув щасливе цуценя через палубу. Його броньоване коло прокотилося з незаперечною вагою долі, бахнувши Раналока по колінах.

— А розганятися було обов'язково? — поскаржився чоловік.

— Так, — відповів хлопець. Затопчик врізався у поручні з рішучим «бамк» і перекинувся.

***

(Це був найзвичайнісінький кальмар-тритон: було видно по тому, як чисто відірвалася кінцівка, дозволивши істоті втекти разом з іншими та живою. Тож Зуко не знав, чому всі члени племені так дивно дивилися на шматочки у своїх такоякі).

***

(Південне Плем'я Води не мало кальмарів-тритонів. У них були тритони-кальмари, які були повною протилежністю за будовою і розміром. Вони не усвідомлювали різниці, доки не принесли обід. Невдалий час для того, щоб бути шокованим порівняльною анатомією).

***

Великий улов В'яленої Тюленини призвів до історій про велику рибу. Наприклад, про краба-меч, якого Ааке довелося звільнити з сіток минулої весни.

— О тій порі року самок треба відпускати, щоб вони могли нереститися.

Про леопардову міногу, з якою Хакода недовго ділив спальний мішок кілька років тому.

— Кажу тобі, це була ідея Каї, — заперечив Бато.

— Моя Кая була доброю, люблячою жінкою.

— Хто ж знав, що ти звинуватиш мене.

Зуко теж мав історію на цей випадок. І Пануку навіть не довелося обманом змушувати його нею поділитися.

— Одного разу дядько зловив ламантина-мегалодона. Хоча сам не рибалив. Я, е. Можливо, викинув його новий чай за борт, бо у нас не було місця для цілого ящика, він знову намагався перетворити гауптвахту на комору, але вона мені була потрібна, якщо... коли я знайду Аватара. Це, е. Сталося до того, як я встановив правило, що він може купувати тільки те, що може поміститися в його каюті. І до того, як ми знайшли Аватара. Лейтенант Джі поплив прив'язати ящик, поки той не затонув, але щойно він туди дістався, як з'явилося коло зубів, більше за ящик і його самого, а він, звісно ж, був без обладунків. Він мав час їх зняти...

Під кінець Зуко був майже впевнений, що жах на обличчях всіх присутніх панує через його історію, а не його оповідь.

— І взагалі, — додав він, — вони травоїдні, якщо тільки не дуже голодні...

— Це не те, що означає «травоїдні», — сказав Панук.

Зуко сердито подивився на нього.

— ...Тож він потім виплюнув його і рульового, — закінчив він. — ...Кінець?

Бато тримав у руці флягу. Вождь Хакода витягнув її з його пальців і випив.

— Дядько по маминій лінії, по татовій, чи по Кустаа? — запитав Токло.

— Кустаа мені не...! — Зуко затиснув перенісся і повільно зітхнув. — По... татовій.

— І він старший брат? — запитав Ааке, наче людина, яка вже знала відповідь, але до чогось вела. Зуко не знав, як це пов'язано з історією, яку він щойно розповів. Якщо взагалі було пов'язано. Коли Зуко стиснув плечі та кивнув міцніше, Ламач Ніг продовжив. — Я чого ніколи не розумів: чому він не на троні?

Це призвело до іншої історії.

— Я... Азула збрехала. Так, збрехала. Але мама, здається, повірила їй, а Лу Тен щойно помер, тож... тож батько... Володар В... Озай попросив про аудієнцію. З дідусем.

На півдні використовували найрізноманітніші вузли. Вузли для сіток, вузли для вітрил, вузли для упряжі полярних собак. Існував тип вузлів, які нічого не тримали, ті, що робилися лише для того, щоб кинути виклик самому собі, або для того, щоб їх могли розплутати інші. Вузли-головоломки.

Такими були історії колишнього принца. Вузли-головоломки. Мотузка, яку ви бачите ззовні, не з'єднується з лінією поруч, а проходить через центр, виходить збоку і повертається. Лише розплутавши все це, знайдеш пряму лінію, яку можна протягнути звідси туди.

Озай зробив ставку на трон. Азулон наказав вбити свого онука, щоб покарати цю зневагу. Потім Азулон помер, мати Зуко зникла, а Озай був коронований до того, як його брат зміг повернутися додому.

— І принц Айро не проти?

— Дядько вірний.

— Як ти?

Ааке занадто сильно потягнув за мотузку і затягнув весь безлад назад. Але вони його виправлять, треба лише набратися терпіння.

***

— У тебе є сестра? — запитав Хакода того вечора, коли хлопець закінчив медитувати, але ще не встиг загасити полум'я.

— Їй майже п'ятнадцять. Її день народження припадає на літнє сонцестояння. — Хлопець насупився і додав пошепки: — Її навіть мій вік не може перегнати.

Хакоді не подобалася думка про ще одну дитину в руках Володаря Вогню. Навіть якщо їй майже п'ятнадцять.

***

Зуко туго затягнув останню обмотку і притримав її, поки відрубував зайве. Мечі були готові: відполіровані, відточені, дерево руків'я замінено і заново обмотано. Він ніколи не бачив, як обгортають мечі, тож довелося трохи поекспериментувати. Візерунок коливався по центральній лінії, і він відчував маленькі грудочки під пальцями, коли проводив ними по ньому. А на лезі були надто глибокі зазубені, щоб їх можна було позбутися, і йому доведеться накопичити грошей і купити нові піхви, справжні дерев'яні, які захищатимуть леза від вологи, він ненавидів засовувати їх у ці дешеві шкіряні, але він витратив свої останні гроші на ті дурні плакати і...

І. Вони не були ідеальними, але вони були його.

— Що скажеш? — запитав він, простягаючи руків'я клинка до допитливого носа В'яленої Тюленини. Ізоцуцик послужливо принюхався, позіхнув і знову згорнувся за спиною Зуко, як найбільш сегментований підголівник у світі.

— Ти справді вмієш ними користуватися? — запитав Ааке. Це було перше, що він сказав після останньої ночі історій. Він скептично підняв брову і запрошувально простягнув руку.

Зуко її взяв. Дозволив підняти себе і вивести на вільне місце на палубі. Спочатку на нього ніхто не звертав уваги.

— Ну, пристойно, — сказав він, і дуже скоро на нього звернули увагу всі. Як же було приємно знову мати власні мечі.

(Як же було дивно користуватися ними при денному світлі, без маски, не переймаючись тим, хто бачить, і наскільки неякісною була сталь у його руках, та й взагалі мати можливість рухатися...)

***

«Пристойно» означало «майстерний фехтувальник». Це дало екіпажеві основу для переоцінки інших навичок хлопця, які той оцінював сам.

***

На «Ахлут» полювали.

— Пірати? — запитав Хакода.

Тулук опустив підзорну трубу.

— Пірати.

Пірати були, м'яко кажучи, безглуздими. Вони нападали на кораблі Племені Води не з ненависті чи обов'язку, а заради наживи. Зброя та «артефакти» Племені Води добре продавалися як серед офіцерів Нації Вогню, так і серед знаті Королівства Землі. Рідкісні пам'ятки майже вимерлої культури, кожна з яких могла стати останньою у своєму роді; більшість їхніх майстрів були або мертві, як і їхні маги води, або надто зайняті боротьбою, щоб передати свої техніки наступному поколінню. Якщо наступне покоління взагалі виживе, щоб ними скористатися.

Якщо пірати випадково вбивали ще кількох одноплемінників під час захоплення товару, то тим краще, адже продукт був у дефіциті.

Хакода ненавидів Націю Вогню, але піратів зневажав.

Ворожий корабель був з Королівства Землі, але побудований для швидкості. Вони могли б спробувати випередити корабель і уникнути сутички, погравшись у кішки-лисиці та зайця-мишки протягом кількох днів, але це змусило б «Ахлут» збитися з курсу і, можливо, наразило б їх на Вогняний флот, особливо якщо ці пірати були з тих, хто укладає угоди з ворогом. Хакода зневажав піратів, але корсарів попросту не терпів. Особливо тих, що передавали позиції своїм так званим союзникам. Тулук не помітив, щоб корабель покидав птах, але гарантією це не було.

— Воюємо? — запитав заступник заступника.

— Воюємо, — підтвердив Хакода.

Принаймні пірати не мали катапульт. Чекати темряви не було потреби: Тулук уже вигукував накази, які змусять їх розвернутися і розпочати бій. Чоловіки, які не працювали на вітрилах, перевіряли броню, гострили леза. Процедура така сама, як і коли їх наздогнав військовий корабель.

Така сама, за винятком підлітка з подвійним дао, який вперто стояв на їхній палубі замість того, щоб перебратися в безпечне місце з Кустаа. У його піхв навіть лямки не було, і хлопець не мав ременя, щоб їх причепити — він просто притиснув їх до грудей і грізно подивився на Хакоду.

— Я можу битися, — сказав він. — Я не допомагатиму вам шкодити моїм... — «моїм людям», проковтнув він, — з цим я вам не допомагатиму. Але з піратами я битися можу. Я не буду...

— Гаразд, — сказав Хакода.

— ...вам заважати... Що?

— Гаразд. Запитай, чи є в когось запасні броні. У Токло чи Панука має бути щось, з чого вони виросли. Фарбуватимешся у бойову розмальовку?

— ...Так? — спитав той, ніби перевіряючи відповідь.

— Попроси когось тобі допомогти. І я хочу, щоб під час бою ти залишався на «Ахлуті».

— Я вмію битися...

— Пірати, як правило, мають змішані екіпажі. У змішаних екіпажах можуть бути маги вогню. А маги вогню цілитимуться у вітрила. Ти повинен будеш їх гасити, і я хочу, щоб ти також стежив за тими, хто намагатиметься спуститися під палубу. Вони полюють на все, що можна вкрасти — я не хочу, щоб вони пройшли повз нас і застали Кустаа беззахисним. Але ти не єдиний, кого я на це призначаю; пильнуй, але твоє головне завдання — захищати нас від вогню. Зрозуміло?

— Так.

Хакода кивнув хлопцеві. Зуко кивнув у відповідь, трохи схожий на людину, яка закінчила свою підготовлену промову лише наполовину. Він ляснув хлопця по спині — часу в запасі було обмаль.

Коли він побачив Зуко наступного разу, той не знайшов броню — Хакода ніяк не міг це виправити, не мав часу, — але принаймні він знайшов ремінь для мечів.

Хлопець мав добрий вигляд у бойовій розмальовці. Такий же лютий і готовий, як і будь-який інший член екіпажу Хакоди. Його племені. Фарба згладжувала краї його шраму, плюс хвиляста текстура. Волосся було зібране у вовчий хвіст, за винятком єдиної блакитної намистини Токло, що звисала з маленької кіски спереду.

У піратів були маги вогню. Багато. Вони не йшли ні в яке порівняння з єдиним магом вогню Південного Племені Води. Якому не казали обернути стратегію піратів проти них самих, але відволікти увагу, підпаливши ворожі вітрила, як тлін, було не зайвим. Хлопцеві навіть не довелося порушувати наказ: його ноги не покидали палуби, і він, склавши разом пальці, випускав неймовірно точні дротики полум'я, які розірвали такелаж і підпалили капелюх ворожого капітана...

Хакода і сам трохи відволікся. Пірати — тим паче. Їм не знадобилося багато часу, щоб з'ясувати, хто влаштовує пожежі. Маленька, неброньована ціль була дуже спокусливою. Екіпаж «Ахлута» його захистив. Та й він себе сам.

Цього разу, коли все було зроблено, хлопця не знудило. Але допомагати прибирати його не змусили.

— Я можу допомогти, — заперечив він.

— Ти учень нашого цілителя, — сказав Хакода. — Це не твоя робота. Іди до Кустаа, скажи, що вже чисто.

— ...Добре. — Його погляд на мить відвівся від Хакоди, потім повернувся. Він розправив плечі. — Нічого... що я її використовував? Ну, магію вогню. Я знаю, що ви веліли не дати пошкодили корабель, я не хотів п-припускати, що знаю вашу стратегію краще за вас...

Хакода зупинив його, поклавши руку на плече.

— Зуко, я не майстер магії вогню. Ти краще знаєш, як використовувати полум'я в бою.

— ...Я не майстер, — сказав Зуко.

— Звісно. Але одне питання: підпалювати його капелюх було обов'язково?

Хлопець скинув руку Хакоди й потупцяв геть. Він пішов до Кустаа і взявся за свою справжню роботу. Він також знайшов час приготувати гарячу воду, щоб команда могла помитися, і кошик для білизни, щоб вони могли вкинути закривавлений одяг. Проте не знайшов часу на приготування гарячої їжі, тому Бато і Раналок спробували щось зготувати.

Це була відважна спроба.

Наступного дня троє наймолодших членів екіпажу прали та шили. А Бато і Раналок намагалися зішкребти вугілля з дна каструль Зуко.

— Віддайте, — гримнув хлопець. — Міняємося.

— Але ж це жіноча...

— Міняємося, сказав.

...Це була відважна спроба.

***

— А за що тебе, власне, вигнали? — запитав Ааке.

— ...За неповагу. І боягузтво.

— Ну, ти явно переріс.

Зуко почервонів і став шкрябати старанніше.

Ааке вколов пальці швейною голкою і лайнувся.

***

Коли вони були трохи південніше екватора, світ став червоним. Без попередження: найзвичайнісінька ніч, повний місяць висить в безхмарному небі. Зуко саме збирався спуститися під палубу, щоб помедитувати. Аж раптом небо з півночі на південь розлилося червоним, так швидко, що будь-хто, хто не дивився вгору, хто моргнув, подумав би, що все змінилося в одну мить.

А всередині Зуко похололо.

— Покличте вождя, — прошепотів Тулук, бо саме під таким небом люди перешіптуються. Зуко стояв найближче, тож пішов він.

Вождь Хакода, звісно, нічого не зміг вдіяти.

Незабаром на палубі зібрався весь екіпаж. Попри тишу, під час такого люди спати не можуть. Це була... це була якась неправильність, щось перекошене, поріз, який поки що не відчувався...

Вони всі дивилися вгору, коли небо замерехтіло і стало правильним. Вигуки, затамовані подихи, полегшено опущені плечі та посмішки, що тільки почалися...

І тут місяць став темним і неживим. Мертва істота, все ще прив'язана до зірок — її труп роздував ідеальне коло їхніх маленьких вогників.

(Чи може труп духу роздутися? Він би вкрив усе небо, перетворив би повітря на щось згниле, чи духи зірок обгризли б його плоть і залишили б кістки?)

Ніч, звісно ж, стала темнішою. Але... але набагато темнішою. Зуко мусив примружуватися, щоб розрізняти кольори, і він не знав, чи це виправиться, коли зійде сонце, чи сірість лише загостриться до чорно-білих відтінків. Він не вирішив запалити вогонь у руці, він це просто зробив, і він би його загасив (на нього всі витріщалися, ніхто не любив вогонь, що він робить), але...

Але.

У світлі вогню його сорочка була блакитною. Так само як і в Токло та Панука, що стояли поруч із ним. А панцир В'яленої Тюленини був сірий, але правильного відтінку, не такий, ніби з нього здерли шар. Ніхто не дивився на його вогонь так, ніби він належав ворогові.

Лампи на палубі досі були сірі. Тільки його полум'я було правильним. Дядько, напевно, знав би, чому: чи то зв'язок з Агні, чи то тому, що воно йшло від його духу, чи... чи то ще щось. Зуко просто зітхнув і простягнув руку. Одна за одною лампи перейшли під його контроль. Дихали разом з ним. Одна за одною вони стали червоними та жовтими, і світ у їхньому мерехтливому радіусі повернув собі частину втраченого.

Якщо він їх відпускав, вони такими не залишалися.

Тож він сів на палубу. І. Медитував. Дядько казав, що вогонь є життя, та Зуко не знав, що це означає. Але він був світлим, теплим і знайомим, і це був єдиний корабель, забарвлений кольором в океані, який став скляним і нерухомим. Либонь, цієї ночі увагу Ла привернула інша подія.

Екіпаж зібрався навколо його полум'я. Вігілія за загиблими.

(Підтримувати таку кількість полум'я було важко, особливо після того, як Бато зник під палубою і повернувся з коробкою свічок, і команда запалила їх від вогню в його долонях. Важко було підтримувати навіть власне полум'я, коли Агні був на іншому кінці світу, а його сестра Туї не могла передати його благословення. Але як великий дух може померти?)

Вона не залишилася мертвою. Її тіло знову набуло блиску, стало білим і сяйнистим, і світ знову став таким, яким був. А може, й ні. Може, вона не повернулася. Може, як і всі інші, духи проходять реінкарнацію. Чи було у Туї тепер інше ім'я?

Зуко відпустив лампи та свічки, але залишився на палубі з вогнем у долонях. До наступного сходу сонця, щоб жоден дух не загубився вночі.

***

Наступного ранку, після того, як він закінчив вігілію, хлопець знову почав практикувати свою магію вогню. Не маленькі язички вогню чи випадкові іскри, а повноцінні ката*, прямо на палубі. Час від часу він крадькома поглядав на екіпаж. Його очі були затуманені від недосипання і всього того, що сталося минулої ночі. Він виглядав так, наче хотів, щоб вони щось сказали.

Ніхто нічого не говорив. Вогонь тепер був більш дружнім видовищем.

Він продовжив тренуватися, щоранку.

***

Королівство Землі надіслало звістку: флот Нації Вогню зазнав поразки на Північному полюсі. Аватар, сказали вони.

І ще сказали, що місяць тепер звуть Юе.

***

— ...А цей Чжао хіба не втричі старший за тебе? — спитав Панук.

Зуко продовжував шити: В'ялена Тюленина вирішив, що одна з його нових чорних сорочок якраз для гри в перетягування каната, і Зуко не зміг переконати цуценя її повернути. Проте вони залишили кілька чималих дірок. Щось на кшталт зигзагоподібної лінії. Тож він її латав, як навчили люди мадам Сан, використовуючи стару червону сорочку, яка була на ньому, коли екіпаж вперше витягнув його з води.

— Можеш і на моїй сорочці дракона вишити? — запитав Токло.

— Виший сам.

— Але...

— Якщо ти зараз скажеш, що це жіноча робота...

— Що? Ні, дракони дуже мужні. Але так добре у мене нізащо не вийде.

— ...А.

— І він — адмірал, так? — продовжував Панук.

— Так.

— То вишиєш? — запитав Токло.

— Ні.

— І ти його здолав? — запитав Панук.

— Тільки тому, що він відстійніший за мене, — відповіла їхня ходяча проблема з самовпевненістю.

— Гаразд, — сказав Панук. — Тоді за кого ж відстійніший ти?

— Батька. Азулу. Дядька.

— ...Ти гірший за трьох людей. У всій твоїй нації.

— Лише вони мають значення.

Панук видав трохи придушений напівсміх, який влучно висловив думку всього екіпажу щодо цієї розмови. Всім також стало тривожно від усвідомлення того, у скільки способів цей хлопець міг завдати шкоди їм або їхньому кораблю.

— Я не шитиму тобі одяг, сам зроби, і перестань робити ці очі...

— А що це на спині? — запитав Раналок, що одразу ж зробило обличчя хлопця такого ж кольору, як і тканина, якою він латав.

— Зажди, — сказав Токло, — то он як виглядає черекачка? Яка вона ми...

— Закінчиш речення — готуватимеш собі вечерю сам.

Стало ще гірше, коли екіпаж усвідомив, що вони мають дякувати Озаю: якби батько хлопця так сильно не затуркав, у них були б справжні неприємності, а не Зуко-неприємності.

***

— Гей, — сказав Панук, — поспарингуй зі мною.

— Ні, — відповів Зуко, продовжуючи свою ката. — І перестань дивитися.

— Прямо як ти перестав дивитися, як ми працюємо з вітрилами? Сам винен, що робиш це там, де я можу бачити.

— Заткнися. Я не збираюся вчити тебе, як вбивати моїх... Як вбивати магів вогню.

Панука це не зупинило.

Токло взагалі пішов далі: він намагався повторювати рухи Зуко. Дуже погано. Настільки погано, що здавалося, ніби він робив це навмисно, але це було не так, у нього от настільки погано виходило...

— Не можна просто закидати ногу в повітря, треба нею бити.

— А яка різниця? — запитав Токло.

Зуко відмовився відповідати з першого разу. І з п'ятого. Але старший підліток робив так погано, що це була насмішка над усім, чого Зуко коли-небудь навчався, до того ж вони билися зі справжніми майстрами під час рейдів...

— Справа не в силі ніг, а в імпульсі. А тепер перестань махати й зроби правильно. Ні, ось так.

Панук продовжував спостерігати. Токло продовжував отримувати більше задоволення від того, що у нього жахливо виходило, ніж це було суворо необхідно. Зуко продовжував не бути майстром, попри всі докази протилежного.

На третій день Панук вже теж коригував позиції Токло. Це не зменшило криків, що долинали з їхньої околиці.

***

Сьогодні була річниця. Зуко не згадав би, якби вони не підійшли досить близько до берега, щоб побачити дерева на схилі пагорба, рожеві від сакури-соломи, а ще він побачив дату в одному з листів вождя Хакоди минулого тижня, і... І. Сьогодні була річниця.

(Він завжди пам'ятатиме. Дата в'їлася йому в шкіру).

— Ти досі сердишся через ранок? — запитав Панук. — Ну хочеш, перестану дивитися, як ти тренуєшся?

— Нічого, — огризнувся Зуко. — Ти й так уже знаєш, як вбивати магів вогню.

Був гарний ранок, і гарний день, і гарний вечір, а тепер настала ніч, така гарна, що йому навіть не довелося вдягати шубу. Сьогодні не сталося абсолютно нічого поганого, бо світові було абсолютно байдуже, що сьогодні річниця.

Панук зіткнувся з ним плечима. Зуко відштовхнув його, мабуть, сильніше, ніж треба було.

Сьогодні знову була ніч історій. Вона виглядала так природно, ніби щоразу, коли люди збиралися разом, вони просто... розмовляли. Можливо, «ніч історій» не така, як «ніч музики», з ретельним плануванням і схваленням офіцера. На «Ваньї» так бувало? Ось чим займалися члени екіпажу, коли їхніх принців не було поруч?

(Не принців, а лише Зуко. Вони не замовкали, коли до каюти заходив дядько. Не довше, ніж потрібно, щоб його привітати).

Говорив вождь Хакода. Говорив про нього.

— ...І він все робив і робив їм компліменти. Я люблю свого сина, але, на словах Зуко, Сокка — майстерний тактик, здатний знищити цілий флот однією ідеєю...

Екіпаж засміявся.

Зуко підвівся, досить різко, щоб люди подивилися.

— Це не смішно, — сказав він. От... от тільки, смішно було, принаймні їм. Це був просто жарт. Хакода хотів своїх дітей, і поводився так, ніби хотів би їх, навіть якби вони не змогли себе проявити...

(Зуко довелося проявляти себе своєму батькові, екіпажам «Ваньї» та «Ахлута», Хакоді. Поки він не доводив свою корисність, його ніхто не хотів).

— Я пішов медитувати. — І пішов. Минуло кілька ударів серця, але за його спиною знову зазвучали розмови, повернувся сміх. Коли він зачинив за собою двері до каюти Хакоди (йому взагалі можна бути тут одному, він не спитав, а що, як...), вже здавалося, що він там ніколи й не було.

(Він протягом трьох років бачив дітей простолюдинів у кожному портовому містечку, всюдисущих, як блохи-щури, чиї батьки їх любили. Можливо... можливо, справа у ньому. Він не завжди розумів людей — можливо, це теж грало свою роль. Можливо, всі інші бачили, що з ним щось не так, що на нього не варто витрачати час, поки він себе не проявить).

Зуко сів зі своєю лампою. Вдихнув, видихнув, поки полум'я не заспокоїлося. Поки він не заспокоївся. Зараз він помедитує і піде до того, як прийде вождь, щоб оновити судновий журнал, а вранці про це ніхто навіть не згадає, бо всі вже звикли до його невдач. Вождь Хакода мав рацію: тут він у безпеці.

(Зрештою, у Племені Води нижчі стандарти, ніж у його батька).

Він не очікував, що вождь піде за ним.

***

— Зуко, — сказав Хакода, перш ніж хлопець встиг закінчити свій переляканий підйом. — Я хотів би перепросити.

Це зупинило підйом, але не переляканий вираз обличчя.

— За що?

— Те, що я сказав, засмутило тебе. Я не хотів, але мені також не варто було жартувати на твою адресу. Пробач мені.

Його анітрохи не здивувало, що хлопець не звик до вибачень. Хакода сів поруч з ним. Зуко виглядав спантеличеним, але не зляканим, що свідчило про те, наскільки він подорослішав.

— А все-таки, навіщо ти так розхвалював моїх дітей?

— Я не хотів, щоб ви думали, що вони вас підвели. — Він скрутив руки на колінах. — Та вийшло неправдоподібно, га?

— Не дуже, ні. — Хакода напівпосміхнувся. Зуко не посміхнувся. Він знизав плечима, наче це була ще одна його так звана невдача. Він увесь день поводився дивно: огризнувся на Кустаа, коли той спробував змусити його зробити перерву, бив майже надто сильно під час спарингів, а тепер ще й цей вибух на палубі. У Хакоди було багато запитань, але в цій конкретній розмові лише одне з них мало прецедентне значення. — Зуко. Коли ти... підводив Озая, він тобі шкодив?

Хлопець скинув голову і перелякано подивився на Хакоду.

— Що? Ні. Він... він мене карав, але тільки коли я на це заслуговував.

Світло лампи спалахувало в такт його диханню, менш рівномірно, ніж раніше. Це лише пом'якшило тіні навколо них. Розгледіти обличчя Зуко було важко, особливо коли він повернувся до Хакоди пошрамованим боком.

І раптом Хакода згадав іншу розмову, коли колишній принц розвів паніку через випадковий опік руки Бато: «Він нікого не обпікає, якщо вони на це не заслужили».

Він міг запитати. Зуко відповів би. Але він і так знав: дуже небагатьом людям могло зійти з рук те, що вони обпекли принца.

— Ти не заслуговуєш на те, що цей чоловік з тобою зробив, — сказав він. — Він не заслуговує на тебе.

— Вас там навіть не було, — огризнувся хлопець.

— Скільки тобі було?

Плечі хлопця напружилися. Жодному не довелося пояснювати, про що вони говорять.

— Тринадцять, — відповів він так, ніби був винним у тому, що сталося.

— Тринадцятирічний хлопчик нічим не міг заслужити... — Його гнів просочився крізь тон, і хлопець захисно насупився. Хакода змусив себе повільно вдихнути, перш ніж продовжити. — Ти думаєш, це нормально? Що всі батьки повинні «карати» своїх дітей, та ще й до такої міри?

— Я не дурний. Я знаю, що батьки простолюдинів не повинні, але інша справа — лідери. Той, хто несе відповідальність за цілу націю, повинен бути кращим. Він не може помилятися. Він намагався мене навчити, але я-я погано вчуся. Я не вмію. Він не винен, що йому довелося... Я його змусив. Якби я міг просто вчитися, йому б не довелося.

Зуко захищав від нього Сокку і Катару. Бо розумів, що до нього ставилися не так, як до інших дітей, але не розумів, чому. Не розумів, що так роблять не лідери, а Озай.

Хакода дуже свідомо стримував руки, щоб вони не стиснулися в кулаки. Ще один вдих. Видих.

— Припустімо, мої діти зазнають невдачі. Що коли я побачу їх наступного разу, вони втратили Аватара. Були переможені Нацією Вогню. Як думаєш, як лідер, чи повинен я їм зашкодити?

— Вони не зазнають, — продовжував хмуритися хлопець. — Магиня во... Катара, вона швидко вдосконалювалася, навіть не маючи вчителя. Вона вундеркінд, а вундеркінди не зазнають невдач. А Сокка — насправді майстерний тактик. Або принаймні навігатор. Я знав, що вони прямують на Північний полюс, щоб знайти майстра з магії води, але ніколи не міг здогадатися, яким маршрутом. Наші шляхи завжди перетиналися лише з везіння, а я йому довіряти не можу.

— Катарі чотирнадцять. Сокці — п'ятнадцять. Вони діти, а діти роблять помилки. Дорослі роблять помилки. Припустімо, вони зазнали невдачі. Що я маю зробити? Вони заслуговують на шкоду? Гадаєш, це навчить їх чогось, що допоможе їм робити наступного разу краще?

— Вони не зазнають невдачі.

— Зуко. Ти нічого не міг зробити, щоб заслужити на цей шрам.

Полум'я мало не згасло, а потім різко зросло.

— Справді? Ваші діти нічого такого не можуть зробити, що змусило б вас їм зашкодити?

— Ні.

— А якби вони вас обмовили? Підірвали вашу репутацію перед підлеглими? Змусили людей сумніватися у ваших наказах під час війни, поставили під загрозу ефективність вашого тактичного планування і життя, за які ви відповідні, намагаючись посіяти розбрат у свідомості ваших генералів? Що, як вони вас змусили, не залишили вам іншого вибору, окрім як... використати їх як інструмент для навчання, що станеться, якщо не підкорятися. І... і ви цього не хочете, батьки не повинні цього хотіти, але лідери повинні, вони не можуть дивитися крізь пальці тільки тому, що це їхній син...

Хакода більше не міг терпіти. Він схопив хлопця, обійняв його і дивився, як бризкає і спалахує лампа.

— Ти нічого, — повторив він, — не міг зробити, щоб на це заслужити.

Хлопець не прийняв обіймів. Він штовхнув груди Хакоди долонями та сердито подивився на нього.

— Має ж бути щось. Що, якби ваші діти когось вбили, або зрадили вас, або...

— Ну, може, щось і є, — погодився Хакода з пирханням, яке було дуже далеке від гумору. — Але я б спершу з ними поговорив. Спробував би зрозуміти, чому вони це зробили. Я б їх просто так не зрікся.

Хлопець закам'янів. Це було зовсім не те саме, що продовжувати чинити опір обіймам, тож Хакода знову пригорнув його до себе і занурив підборіддя в його сміховинно м'яке волосся.

— Дякую, що захистив моїх дітей, — сказав він.

— Я не мусив, — сказав хлопець, маючи на увазі «ти б їм не зашкодив».

— Не мусив, — відповів Хакода, маючи на увазі «але ти все одно це зробив».

Вони посиділи так якусь мить. Зуко все ще жахливо обіймався — він, схоже, не усвідомлював, що теж може брати в обіймах участь. Він тихо промовив:

— Минуло три роки. Сьогодні. Минуло три роки.

Три...? Річниця. Це... пояснює його поведінку. Хакода розтиснув руки, але залишив одну, теплу і важку, на плечах хлопця. Щоб було чим дихати.

— Можеш розповісти, що сталося?

Зуко розповів.

Озираючись назад, та надто пристрасна промова про собачі клички була найсміливішою річчю, яку Хакода коли-небудь чув. І, як не дивно, підтвердила правоту Озая: його син дійсно не засвоїв урок. Навіть обпечений і вигнаний, хлопець все одно заступався за тих, хто не міг постояти за себе.

— Я пишаюся тобою. — Цих слів було замало, щоб перекрити їхню вагу. — Ти вчинив правильно. А те, що з тобою сталося, не твоя вина.

Хлопець притулився до нього ближче. Хакода сприйняв це як запрошення та обійняв його як слід. На стільки, скільки йому було потрібно.

Навіть після того, як хлопець відсторонився, опустивши погляд і почервонівши, Хакода продовжив його обіймати. Зуко сприйняв це як запрошення, яким воно і було, і притулився до Хакоди. Жоден з них не мав що більше сказати. Після кількох тихих хвилин хлопець повернувся обличчям до лампи та продовжив медитувати під рукою Хакоди.

Згодом, у коридорі, Хакода востаннє обійняв його на ніч.

— Треба обіймати у відповідь, — сказав він, і хлопець так і зробив. Непевно. — Добраніч, сину.

Слово вислизнуло. Та Хакода не шкодував про це. Він ні про що не шкодував.

— Добраніч.

Виявилося, їх помітили.

— Ви тепер справжні обійми роздаєте? — мало не закричав Токло. А потім цілком закричав. — Я теж хочу!

***

Ранкове сонце пригрівало, рукави Зуко були засукані, і світ не надто відрізнявся від вчорашнього, але все ж таки був кращим. Минуло три роки й один день відтоді, як його вигнали, і це означало, що він пережив ще один рік далеко від дому. Тепер йому було потрібно просто продовжувати виживати. Щороку, до кінця свого життя.

В останньому порту Зуко купив намистини. Вибір був або купити намистини, або попросити купити їх йому, поки Токло поруч, тож. Він купив кілька. Він перекочував їх у долоні й дозволяв сонячному світлу вбиратися в шкіру, коли Хакода сів поруч з ним. Він також звісив ноги між поручнями корабля, над хвилями.

— Що це у тебе? — запитав він, і Зуко йому показав. — Червоний і золотий?

Зуко відчув, як напружилися його плечі, хоча знав, що в цьому немає потреби.

— Токло сказав, що намистини для пам'яті, — сказав він, ніби це щось пояснювало.

— А, — сказав Хакода, наче це справді щось пояснило. Він витягнув вперед свої коси: дві, з однією намистиною на кожній. — Мої — для дітей. Ця для Сокки, ця для Катари. А твої для кого?

— Для дядька. Мами. І Азули.

— Вона золота?

— Вона б мене вбила, якби дізналася, що її не особлива.

Хакода розсміявся, ніби це був жарт.

— А інші?

— О, е. Червоні йшли в комплекті з п'яти, тож. У мене зайві. Я просто намагаюся вирішити, які використати.

Хакода задумливо подивився на намистини, ніби збирався щось сказати, але тут його покликав Бато. Він пішов на кілька хвилин під палубу, потім повернувся і знову сів, ніби не мав важливіших справ. Зуко теж мав би працювати, але вчора ввечері він прокрався до лазарету, щоб повчитися, а Кустаа дізнався і зарахував як ненормований робочий день. Але сьогодні був... вельми гарний день для того, щоб просто сидіти та не працювати.

— Ти вирішив? — запитав Хакода.

— Думаю, так. У цієї текстура... елегантна, напевно. Гарна. Це мамина. А на цій фарба розмазалася, наче хтось знову залишив чашку поверх важливих суднових документів, тож це може бути дядькова.

— А із зайвими що робитимеш?

Зуко знизав плечима.

Вождь простягнув руку. На його долоні лежала звичайна блакитна намистина.

— Ти погодишся на обмін?

— Навіщо вам... — Зуко почав хмуритися, але Хакода посміхався до нього. Зуко знав, навіщо члену Племені Води може знадобитися намистина, хоча й не знав, навіщо вождю одна з намистин Зуко. — Минулої ночі. Ви назвали мене сином.

— Так, — сказав вождь.

Зуко подивився на океан. Хвилі сьогодні були невеликі, і слід, який залишав «Ахлут», тягнувся за ними, стаючи ширшим і менш виразним. Менш їхнім. Він розправив плечі.

— Ви сказали лейтенанту Нергі, що... що мати відданого вам спадкоємця Драконячого Трону — дуже цінно.

Вождь застиг. Він вдихнув і знову видихнув, і Зуко помітив, що він робить так все частіше і частіше. Наче дихання мага вогню, подібне до того, яке Зуко використовував під час щовечірніх медитацій. Чоловік покрутив блакитну намистину між пальцями.

— Мені шкода, що ти це почув, — сказав він.

Не «я шкодую, що сказав це». Зуко стиснув намистини у долоні. Мати, дядько та Азула. Люди, які насправді про нього дбали. Настільки, наскільки могла жінка, яка покинула його, чи дядько, який сумував за власним сином, чи сестра, яка знала, що їхній батько завжди має бути на першому місці.

— Іноді ми робимо щось з кількох причин. Деякі з цих причин можуть бути більш важливими для інших людей, ніж для нас. Королівство Землі розуміє політичні альянси. Вони розуміють гру за владу. Те, що принц Вогню може стати наступним Володарем Вогню, і те, що на молодих людей можна впливати — вони це розуміють.

Зуко затамував подих.

— Не думаю, що вони зрозуміли б, якби я їм сказав, що ти цілими днями намагався подружитися із Затопчиком.

— В'яленою Тюлениною, — автоматично виправив Зуко.

— Або що ти ловиш наших птахів, щоб вони не поранилися, хоча їм це не потрібно...

— Потрібно. — Зуко відчув, як його обличчя стає гарячішим. Але він все ще дивився на воду, тож усе було гаразд.

— ...Або приготував мазь від опіків для людини, якій ти спочатку не дуже подобався. Я сказав Королівству Землі те, що вони хотіли почути, і ці причини правдиві. Але для мене важливі не вони. Обміняємося, сину?

Зуко мовчки кивнув.

Хакода уважно переглянув кожну з зайвих намистин, перш ніж вибрати одну. Він не сказав чому. І залишив свою блакитну на долоні Зуко.

Коли Зуко побачив його наступного разу, у його волоссі було три коси. Блакитна, блакитна і червона. Екіпаж помітив це так само швидко, як і Зуко. Вони були заскочені зненацька, і... і посміхалися. А потім почалися дражнилки. Хакода підморгнув йому через палубу, коли Зуко ухилився від першої порції рук, що полізли куйовдити його волосся. І якщо він і червонів, то тільки від гніву, а не від чогось слабшого. Особливо враховуючи, як екіпаж з них сміявся. Але також не з них? Це... був приємний сміх. Він почувався привітно. Наче повернення додому, от тільки дім ніколи так не відчувався, але якби він повернувся додому... все було б зовсім не так.

Коли Озай називав його сином, слово так само відрізнялося від того, як його вимовляв Хакода, як сміх екіпажу від сміху королівського двору Нації Вогню. Як «не можу повернутися» від «не хочу».

***

(Хакода вже багато років не носив три коси, але ніколи не потребував допомоги, щоб згадати Каю, або щоб побачити спалах блакиті в куточку ока і подумати про неї.

Вага все ще була знайомою. А от до червоного кольору доведеться звикнути).

***

В останньому порту перед тим, як вони обігнули низ Континенту Землі, Токло вирішив, що Зуко потрібно навчитися керувати човном.

— Інакше як вождь візьме тебе наступної зими на льодові перегони?

— Льодові що?

— Так плем'я Тюленей-Лисиць доводить, що вони чоловіки, — сказав Панук. — Бо ніщо так не свідчить про мужність, як націлити свій корабель на крижану течію і намагатися не загинути.

— А що ж тоді робить мужнє плем'я Вовків-Ос? — Це питання Токло адресував здебільшого небу, бо розмовляв явно не з Пануком.

Панук знизав плечима.

— Хапає стільники й тікає. І стадо димом заспокоювати не можна.

— Що, — сказав Токло.

— І робиш під час шлюбного періоду, якщо справді хочеш, щоб виросло волосся на грудях. Тоді навіть бики-трутні мають роги. Тебе коли-небудь переслідував рій медоленів? Чесслово, мій голос знизився на дві октави від крику. Мужнього крику, — сказав Панук.

— Ви всі божевільні, — сказав Зуко.

— А у Нації Вогню що роблять? — запитав Панук.

— Святкують день народження.

— Відстій, — хором відповіли одноплемінники.

Це було останнє, на чому вони погодилися.

— Треба дістатися глибшої води, щоб він міг тренуватися далі від кораблів, — сказав Панук.

— Але тут краща течія, і сенс у тому, щоб тренуватися ухилятися.

— А врізатися в якийсь рибальський човен? У цьому сенс теж є?

І:

— Ось так, молодець. Тепер ведемо його на північ... — казав Панук.

— Вітер північний, прямуймо на південь.

— Тому ми зараз потренуємося і підемо на північ.

— Але він поки що вивчає основи, тому легше йти на південь.

— Ми могли б піти на захід, — запропонував Зуко як компроміс. Але його проігнорували. Вони все ще сперечалися. І натягували линви, регулювали вітрила, але не так, як показували Зуко. Вони радше обидва намагалися спрямувати корабель у протилежний бік.

— Ем, — сказав Зуко, коли вітер змінився. — Ем, — повторив він, коли вітер підхопив вітрило. Але не так, як усім хотілося. Він радше перевернув увесь човен.

— Це все через тебе, — сказав Токло, поки вони вже кренилися. — Якби ти мене послухав...

— Послухав? — сказав Панук, коли вони були у воді. — Ти ж зі мною не розмовляєш.

Це був перший раз, коли Зуко плавав відтоді, як... відтоді. Він із задоволенням виявив, що все, що він відчуває, — це глибоке роздратування.

— Як нам вирівняти човен? — запитав він.

— Ой, вибач, моє горе затягнулося? — сказав Токло, ступаючи по воді біля вітрила, що все ще тонуло. — Можливо, якби ти мені сказав, я б вже відійшов.

— Горе і дріб'язковість, — сказав Панук, тримаючись за корму, — це дві великі різниці.

У Вогняному флоті не практикували вирівнювання суден, більших або складніших за китобійне. Наступним за розміром був річковий пароплав, який був сталевим. А перекинутий сталевий корабель зазвичай не плавав гарнесенько, поки його члени екіпажу сперечалися.

Зуко потрібен був важіль. З дна їхнього човна стирчав шверт — підійде. Він підплив до нього, вхопився і виліз нагору. Його власної ваги опинилося недостатньо, але якщо він вхопиться за линву, відкинеться назад і потягне...

— Що...? Ну, бачу, ти швидко розібрався, — сказав Панук. — Втягни Токло, хай він тебе підхопить, коли човен вирівняється, а я підійму вітрило.

— Хай підхопить тебе. Я ближче, я ослаблю вітрило...

— Я намагаюся бути ввічливим.

— Перестань намагатися.

Зуко зробив останній ривок. Поверхневий натяг, що тримав вітрило, не витримав, і човен покотився.

Оскільки ніхто не послабив вітрило, вітер швидко ляснув його назад. Зуко відмовився коментувати, чия це була провина, попри численні спроби його в це втягнути.

Кустаа знайшов його на пляжі, невдовзі після того, як вони висадилися на білому піску біля гавані, але задовго до того, як його друзі перестали кричати один на одного. Зуко сидів біля човна, з того боку, звідки йому не треба було за ними спостерігати, і думав, чи зможе він їх обійти та повернутися до «Ахлута» так, щоб вони знову не кричали в його бік.

— Я за покупками, — сказав цілитель. — Ти зі мною?

Так. Так, він з ним.

— Він мій брат! — кричав Токло. — Він... був моїм братом.

— І як би воно допомогло, якби ти знав, що його катують? — заперечив Панук. — Якби думав про це тижнями, хоча сам нічого зробити не можеш? Я лише намагався захистити...

— Ти не мав права робити цей вибір за мене.

Зуко не думав, що вони помітили, як він пішов. Та й не знав, чи хотів цього.

Вони з Кустаа мало розмовляли. Їм і не треба було. Вони одразу увійшли в той самий комфортний режим, який цілитель встановив, коли Зуко вперше зійшов з корабля разом з ним, і попрямували через чергове місто. Кожне з них було схоже, чи то Земля, чи то Вогонь, чи то вільний порт: глибоководні причали тут, сімейні рибальські човни там. Рибні ринки, таверни, масажні салони та блошині ринки за декілька хвилин ходьби від гавані. Продовольчі ринки й справжні крамниці та будинки — далі.

Останнє місто, в якому вони були, було терасовим, кожна вулиця вища за іншу, підіймаючись до вершини, де місцеві жителі зберігали святиню свого гірського духу. Вони з Кустаа і Пануком спостерігали там захід сонця; Токло його пропустив, бо торгувався з вуличним торговцем за кращу ціну на смаженого тритона-кальмара на паличці. (Вони виявилися набагато меншими, ніж Зуко очікував).

У цьому місті не було терас, вони ледь-ледь мали нахил. Багато будинків стояли на палях, бо під час шторму неминуче набігала хвиля. Цікаво, як воно виглядало, коли хвилі котилися вулицями, відділяючи один будинок від іншого? Чи дощило іноді так сильно, що не було видно сусідів? Тільки вода навколо. Будинки були сумішшю західного та південного будівництва Королівства Землі, їхні кольори — зелені та сині, з дахами з білого каменю, що робили кожен будинок схожим на морську піну. Деякі стилі нагадували йому острів Кіоші. Будинки, які він спалив. Він... дуже сподівався, що вони не зупиняться на Кіоші.

Вони збирали цілющі припаси та розпитували про дефіцит у місцевості — деякі рослини росли тільки на півночі країни, деякі тільки на півдні, і багато з них виявилися реквізованими для військового використання. Кустаа заощаджував, що міг. Речі, якими запасався в попередніх портах, бо його нотатки розповідали йому про те, що люди в цій місцевості говорили раніше. Вони також обмінювалися новинами, як професійними, так і іншими: виявляється, армія Землі влаштувала зухвалу висадку в окупованому Омашу, щоб вивезти звідти кількох дослідників. Уявляєте?

На зворотному шляху вони пройшли повз чайну.

— У нас жасмин закінчується, — сказав Кустаа.

— Мені більше подобається твоя морошка, — відповів Зуко.

Старі чоловіки, що грали перед будинком в пай шо, не звернули уваги на двох представників Племені Води, які затрималися на вулиці. Аж поки молодший з них не перервав їхню гру.

— Вибачте. Я можу купити цю кость?

— Ні, — відповів той, хто не підняв очей.

— Так, — відповів той, що підняв.

— Вона нагадує мені дядька, — пояснив вкритий шрамами юнак, коли короткий торг було завершено. — Він каже, що кость з лотосом — найважливіша, що вона лежить в основі всіх таємниць пай шо. Щось таке.

— Трохи завелика для намистини, — сказав Кустаа.

— Я не збираюся...!

— Не зіграєте партійку? — запитав той, що підняв голову першим. — Гість ходить першим.

— Вибачте, — сказав Зуко. — Я не дуже добре граю.

— Ну, тоді іншим разом, — люб'язно дозволив старий.

(Принцу Нації Вогню було б важко не зіграти в цю гру).

***

Панук і Токло будували піщаний палац. Принаймні Панук. Токло будував навколо нього рів, який з кожною хвилею підмивав дедалі більше його фундаменту.

Зуко зупинився на безпечній відстані.

— Ви знову розмовляєте?

— Так, — відповів Токло і допоміг черговій хвилі зруйнувати зусилля свого друга. Панук радісно вигукнув, коли особливо гарна вежа впала в море.

— Тут спальня Володаря Вогню, — сказав Токло. Потім виправив себе, посміхнувшись: — Була.

— ...Він не схожий на Палац Вогню. Зовсім.

Правильні слова для того, хто мав намір втягнутися у створення точної репрезентації будинку свого дитинства, щоб його друзі могли зруйнувати його своєю рідною стихією.

Плем'я Води перемогло Піщаного Озая (тут він представлений у вигляді тріснутого панцира краба-їжака, випеченого на сонці до червоного).

(Намистина Азули залишилася в безпеці кишені Зуко, щоб не довелося пояснювати друзям, що член королівської сім'ї може бути не лише страшною загрозою миру та особистій безпеці, а і його молодшою сестрою).

Їхній штурм Піщаного Палацу Вогню призвів до бризок. І занурення. Все закінчилося холодом, тремтінням і піском, що прилипав до задньої частини їхніх ніг. І до їхніх п'ятих точок, назовсім.

Ааке витріщився на пісок, який вони принесли на корабель.

— Щоб підмели палубу.

— Вранці, — відповів Панук.

Вони знайшли креветок-молюсків на мілководді. Панук їх почистив, Зуко пропарив між долонями, а Токло кидав викинуті мушлі в старших членів екіпажу, які кружляли над здобиччю, наче чайки-апостоли.

— Власну знайди! — крикнув він, коли Бато, відвернувшись від мушлі, втік з креветкою, такою гарячою, що йому доводилося весь час кидати її між долонями.

Хакода мимохідь висмикнув її та запхав до рота.

— Гаряче! — сказав їхній шановний вождь разом із добіркою лайки Племені Води.

— Злодюга! — сказав Бато.

— Двічі злодюга! — звинуватив Токло.

— ...Щоб підмели палубу сьогодні, — сказав Ааке, дивлячись, як порожні мушлі розлітаються по всіх кутках.

— Чуєш, Токло, — сказав Зуко, пильно дивлячись на свої руки та останню шкварчачу креветку. — Коли закінчимо, не допоможеш мені з волоссям?

Це були, мабуть, єдині слова, які могли витягнути Токло з його мстивого кидання.

— Так.

Зуко попросив вовчий хвіст, з трьома косами біля скроні. Найдальша ззаду — для дядька, матері та Азули (у зворотному порядку: золото Азули, звісно ж, зверху). Середня — для намистини-обіймів Токло і, щойно він зрозумів, куди вітер дує, — для намистини «беззаперечної перемоги над твоїм паскудним піщаним батьком» Панука, щойно висмикнутої з його власного волосся. Остання коса була для Хакоди, який назвав його сином. Він був набагато кращим за попереднього чоловіка, який претендував на це слово, і, піщаний чи ні, був досить жахливим.

***

Після Великої Крадіжки Креветок Хакода і Бато зайшли у перекір. Він містив захват голови та більше чублень, ніж діти думають, що дорослі чоловіки займаються. Ніхто не буває надто дорослим, щоб ледь не скинути свого найкращого друга з борту пришвартованого корабля.

— Здаюся, здаюся! — засміявся Бато, ляскаючи його по руці.

Обернувшись, Хакода побачив Зуко, але йому знадобилася мить, щоб його розгледіти. Нові намистини у волоссі. Намистину Хакоди. Сором'язливу посмішку хлопця, що переросла у щось більш впевнене, коли Хакода посміхнувся у відповідь. Волосся хлопця все ще було вологим після боротьби, яку вони з друзями влаштували на пляжі, і тільки починало набувати тієї пухнастості по краях, яка завжди з'являлася після того, як він скупався. Хакода знову згадав, що гребінець йому так і не купили. Але ніхто не спитав, чиїм він користується натомість — без сумніву, тим, що найчистіший.

— Гарний вигляд, — сказав Хакода, підходячи до них. І піддався спокусі покласти руку на голову хлопця.

— Дякую, — відповів Зуко, маючи на увазі не лише намистину.

Хакода не піддався бажанню скуйовдити хлопцеві волосся. Це не зупинило інших членів екіпажу, коли руку їхнього вождя — і його захист для волосся — було прибрано.

— Припини, — загарчав хлопець, але не зробив абсолютно нічого, щоб втекти.

***

— Зачекай, — сказав Токло. — У тебе є зайві червоні намистини?

— Лише дві. — Зуко простягнув їх на долоні. — Хочеш...?

Панук поцупив першу. Кустаа поцупив другу. Бато поцупив останню креветку-молюска.

А Токло, як виявилося, мав ще достатньо боєприпасів.

***

Того вечора, після того, як вони закінчили підмітати, Зуко розповів їм улюблений анекдот дядька. Він розповів його неправильно, але вони все одно засміялися. З нього, але також... ні.

(Він намагався знайти новини про Дракона Заходу в кожному порту. Ніхто про нього не говорив. Тож... тож він, мабуть, уже перестав шукати Зуко. Що логічно, і добре, він не повинен досі шукати. Для Зуко найлогічніше бути мертвим. Дядько сам надіслав цю новину Озаю, але... але. Але добре, що він не шукав.

Він, напевно, уже вдома. Можливо, усамітнився у своїх маєтках за межами Кальдери — йому ніколи не подобалося в самому палаці. І не міг бути поруч, коли Хакода надсилав свої послання, або...

Отже, дядько був удома в Нації Вогню. Пив чай за містом і, мабуть, грав у пай шо з іншими старими, такими ж, як у тій чайній.

Дядько вже одужував, і не тільки після втрати племінника. Тепер він був удома.

Як і Зуко).

***

Тим часом у містечку з будинками, схожими на морську піну, у чайній сидів старий та писав листа.

***

До бухти Хамелеон залишалося лише кілька днів гарної погоди, а на головній щоглі знову був підліток. Хакода піднявся і зайняв своє звичне місце.

— Вони мене вб'ють, — сказав Зуко.

— Флот вже знає, що ти тут, Зуко.

— Отже, мав час спланувати, як мене вбити.

Вони вже мали цю розмову, і їм не потрібно було починати її знову. «Тримайся людей, яких знаєш», — вже казав йому Хакода, бо не був ідеалістом і не вважав, що кожного воїна влаштовуватиме, що серед них ходитиме плоть та кров Озая. Відтоді, як «бранець» став «членом екіпажу», у листах його капітана з'являлося все більше відтінків занепокоєння, невіри та гніву. Хакода відкладав зміну на «сина» на той час, коли зможе краще це сформулювати, коли це не буде чимось таким крихким, що все ще випробовує кордони.

«Вони побачать те, що бачимо ми», — запевняв він хлопця. А якщо ні, він знав, що принаймні його екіпаж стане на бік хлопця. Цього буде достатньо, щоб убезпечити його. Він про це подбає.

Зуко перекинувся через мотузку і заховав обличчя в руках. Хакода обняв хлопця за плечі та залишився.

***

Зуко не нахилився на дотик. Але і не не нахилився. Все це досі здавалося надто новим і легким на втрату, попри те, що говорив його б... попри те, що говорив Хакода.

— Я тут подумав, — сказав Хакода. — Вогняний флот зазвичай взимку на південь не заходить. І я знаю, що ти тренувався плавати з Токло і Пануком. Коли очистимо води навколо бухти, може, вирушимо в подорож? Лише ми вдвох. Ми могли б знайти кілька айсбергів...

(Хакода не сказав, що це також дало б можливість обговорити пропозицію одного генерала. Яким би не було майбутнє його нового сина, саме час було його обговорити).

Зуко відчув, як насупив обличчя.

— Це там ми намагатимемося не померти, як говорив Токло?

— Діти, які не вмирають, — мудро відповів Хакода, — стають чоловіками.

— Я не дитина!

— Доки не пройдеш льодові перегони, дитина. — Вождь посміхався до нього. Зуко нахилився трохи ближче, але тільки тому, що так йому було зручніше штовхатися ліктями.

Хакода ледве відреагував на лікоть, який штовхнув його ребра. Лише міцніше обняв Зуко за плечі.

— Все буде добре. Тепер ти член племені. Частина моєї сім'ї. Їм просто треба до тебе звикнути, так само як і ми. Довірся мені.

— Я тобі довіряю. — Він не довіряв решті флоту, всім тим чоловікам, яких ще не зустрів, і які, можливо, все ще вважали, що зламати йому ногу — чудова ідея. Або гірше.

— Сподіваюся, наступного разу, коли у тебе виникнуть занепокоєння, — сказав Хакода, — ти прийдеш до мене в кабінет, а не я полізу до тебе.

Зуко насупився. І супився доти, доки не помітив хмару за головою Хакоди, меншу і швидшу за інші, таку, що йому захотілося рефлекторно крикнути рульовому, щоб той скоригував курс...

Хакода простежив за його поглядом, потім озирнувся на Зуко, насупивши брови.

Зуко довелося ковтнути, перш ніж він зміг пояснити.

— Це зубр Аватара.

Люди на палубі помітили хмару. Вона наближалася, ставала більшою. Помітила їх і швидко почала знижуватися. Біла хмара перетворилася на велетенську білу істоту, шість ніг якої цілеспрямовано крокували повітрям, поки вона пікірувала.

Хакода зняв руку з плеча Зуко. Вітер перемістився, теплу вагу змінив холод.

Вождь спустився. Зуко теж.

Зубр приземлився, м'якше, ніж належить істоті такого розміру. Діти вождя зістрибнули. Вони були трохи старші, ніж Зуко пам'ятав, твердіші. Але також... нижчі? Вони завжди були такими низькими? Вони виглядали втомленими й стурбованими, щасливими й полегшеними. Почалися обійми, вигуки, і...

Озираючись назад, його перші слова до них мали бути чимось іншим. Будь-чим іншим.

— Де Аватар?

Він міг би принаймні менше хмуритися, коли говорив це.

— Зуко?

Chapter Text

Аппа спав добре. Аппа спав надто міцно. Вони втрачали забагато часу, і це відчував навіть небесний зубр — Сокці навіть не довелося його підганяти, щоб змусити пухнастого монстра мчати на повній швидкості.

Але сліди ящірок привели до танкових гусениць, а танкові гусениці — до портового міста, де новина про тріумфальний від'їзд принцеси Вогню з її головним призом досі святкувалася.

Принцеса Вогню. Бо саме тоді, коли Сокка почав думати, що, можливо, лише можливо, Океан справді розпочав своє драматичне перенасичення тілами Нації Вогню з одного бісячого принца кілька місяців тому, саме тоді, коли Сокка втратив пильність, явилася принцеса Вогню.

Вона покинула порт з Аангом за день до того, як Аппа одужав та зміг літати. І ось вони із зубром, що швидко втомлювався, летять у невизначеному напрямку під назвою «до ворожої батьківщини», бо ця пригода почалася з того, що Аанг був викрадений з корабля Вогняного флоту, і, очевидно, настав час для другого раунду.

Цього опинилося достатньо, щоб Сокка пошкодував, що Зуко досі не з'явився в їхньому житті. Принаймні з ним було легко впоратися, типу з двох лих вибирай менше.

— Корабель, — сказала Катара, затуляючи очі від сонця.

Аппа і Сокка видали приблизно однаковий буркітливий звук. Один з них смикнув віжки туди, а інший туди полетів, але Сокка не зрозумів, хто що зробив першим. Речі знову починали розпливатися по краях. Аппа поспав, але не виспався з них ніхто. Можливо, це був просто черговий рибалка, але вони мусили підібратися ближче та перевірити. Вони мусили перевірити, бо вони не могли пропустити корабель принцеси, вони мусили бути ближче, мусили встигнути все виправити...

Катара ахнула. Мозок Сокки вирішив інтерпретувати це як «там внизу щось жахливе», тому, коли він нахилився вперед, щоб роздивитися крихітну цятку-корабель з маленькими блакитними вітрилами, його мозок не допетрав, що саме він бачить.

— Тато? — прошепотіла Катара. А потім палуба стала все наближатися, і у Сокки не вистачило духу сказати їй, що це міг бути будь-який корабель флоту, це не обов'язково був «Тато!», але це був він, саме він, і на одну мить Сокка відчув, що він вдома, і все буде добре. Його батько був найрозумнішою людиною, яку він знав, це більше не мало бути лише їхньою проблемою, вони могли просто дозволити собі загорнутися в обійми, які міцно триматимуть їх обох, і розібратися з цим разом...

Але лише на одну. Бо це був тато, це дійсно був тато, він був у безпеці, живий і тут. Але його руки більше не вміщалися навколо них обох, а ще всесвіт ненавидів Сокку на фундаментальному рівні.

— Де Аватар?

Бажання про Зуко скасовано.

***

— Зуко? — вигукнули діти Хакоди водночас з обуренням і недовірою.

Хакоді не треба було обертатися, щоб побачити, як Зуко випростався. Розправив плечі. Насупився. Хакода зітхнув.

— Нам треба багато про що поговорити, — сказав Хакода.

— Це, — сказав Сокка, наче проблема полягала у браку розуміння. — Принц Зуко. З Нації Вогню.

— Ти чому так одягнений? — запитала Катара у колишнього принца. Її рука зависла над бурдюком так само як у Сокки біля дрюка, і Хакода зрозумів, що десь за останні два роки його донечка почала використовувати свою магію як зброю. — Хто тобі дав волосяні намистини? Тату, він хотів спалити наше селище!

— Я не хотів, — відповів Зуко, ніяк насправді не заперечивши.

— Він погрожував пра-пра!

— Вона була дуже стара.

— Ага, — сказав Сокка, — бо це, безумовно, найкраща причина комусь погрожувати.

— Я лише намагався знайти Аватара!

— От приємно знати, що погрози старшим були дотичними до твоєї справжньої мети: викрадення дванадцятирічок.

— Та що там... лише одного...

Хакода підняв руку.

— Багато про що поговорити, — повторив він, перш ніж його новий син встиг вдатися до найменш корисної з усіх можливих дій: пояснитися. — Зуко. Підійди, будь ласка.

Хлопець на мить завагався, а потім відійшов від безпечної присутності Панука і Токло, високо скинувши підборіддя. Хакода не знав, як це виглядатиме для його дітей. Певно недобре. Але він знав, як це вплине на Зуко, якщо він відкине його зараз, і... Сокка і Катара зрозуміють. Вони всі люблять одне одного, і всі зціляться, разом. Врешті-решт.

Хакода схопив щетинистого хлопця в однорукі обійми та притягнув його ближче.

...Судячи з виразу облич інших дітей, він був у ще більшій біді, ніж Зуко.

***

Принц Нації Вогню, який, на жаль, не сконав, дозволив себе обійняти.

Сокка реготнув. Це здалося йому відповідною реакцією на усвідомлення того, що він заснув на спині зубра і бачить якийсь довбанутий сон, який, ймовірно, закінчиться, коли Аппа впаде з неба від виснаження і вони всі потонуть.

Це було краще, ніж тато, який обійняв Зуко, і Зуко, який розслабився від його дотику. Обличчя принца стало м'яким і дивним, а очі бігали то до тата, то до них, ніби він нервував, а не був жахливою людиною.

— Мені треба поговорити з Соккою і Катарою, — сказав їхній батько. Зуко. — І тобі теж доведеться. Хочеш приєднатися, продовжувати працювати чи медитувати?

— ...Медитувати, — пробурмотів принц.

— Думаю, буде краще, якщо скористаєшся каютою Кустаа, — сказав їхній батько з легкою усмішкою, наче це був жарт для посвячених, наче у них із Зуко малися жарти для посвячених. Потім він скуйовдив Зуко волосся. Так, тепер у Зуко було волосся. Воно було зав'язане у короткий хвіст, схожий на вовчий, який був на краплинку вищим за хвіст Сокки, що сповнювало його розпеченою люттю.

Зуко вистрілив у їхній бік останнім злим поглядом, а потім попрямував під палубу з такою рішучістю, що Сокка на мить замислився, чи немає там Аватара.

Батько повернувся до них. Знову обійняв їх, хоча вдруге вони обіймалися вже не так охоче. Потім він відкинувся назад і підняв брову.

— Що це я чув про два вулкани?

— Він на нас настучав? — Обуренню Сокки не було меж.

***

Хакода сів на кінець койки та поплескав по ній, запрошуючи, так, як робив вдома, де він пережив сотні подряпаних колін, бійок, смикань за волосся, кошмарів про чудовиськ, чорний сніг і вогонь. Сокка прийняв запрошення і сів поруч. Катара сіла на стілець.

Він не знав, з чого почати. На щастя, син почав за нього.

— Тату, — сказав Сокка. Його очі були серйозними. — Я радий тебе бачити, але нам треба на захід. Прямо зараз. Ти можеш нас відвезти, чи нам зно... Це що, наші плакати про розшук?

Очі його сина перебігли на папери, що висіли біля узголів'я койки.

— Хто це зробив, Хан? Катаро, вони неправильно написали моє ім'я!

У його доньки були суворі очі та схрещені руки.

— Принцеса Азула забрала Аанга. Аватара. Ми повинні повернути його до того, як вони дістануться до Нації Вогню. Ти можеш допомогти, чи знову нас покинеш?

Тут було багато що обговорити, але з цим доведеться почекати, доки він не розверне флот.

***

Зуко намагався медитувати, але він також намагався не чути розмови на протилежному боці трапу або раптового збільшення активності на всьому кораблі — вигуки Тулука біля штурвала, крики голубів-альбатросів, поспішні кроки по палубі. Йому не потрібно було знати, що відбувається, дізнається пізніше. Зараз йому потрібно було підтримувати полум'я лампи та... та не крутитися під ногами. Хакода не бачив своїх дітей два з половиною роки, а для такого батька, як Хакода, це щось означало. Зуко не збирався псувати це більше, ніж уже зіпсував.

Його медитація була б легшою, якби Панук не стояв у дверях.

— Що? — гримнув Зуко.

Панук схрестив руки та притулився до дверної рами.

— «Де Аватар?» Серйозно?

— Він має бути з ними. А вони все ще мають бути на Північному полюсі. Навіть Азула не змогла б стати майстром за один сезон.

— Може, він все ще на півночі.

Зуко блиснув на нього очима.

— Або ж, — знизав плечима Панук, — його схопила твоя надуспішна сестра. Хочеш допомогти мені передати послання флоту? Хакода сподівається, що кораблі на захід зможуть її підрізати. Якщо тобі не потрібно продовжувати медитувати, — додав він, дивлячись на нестійке полум'я лампи.

Зуко видихнув, гасячи полум'я.

— Я можу працювати.

— Так і думав, що ти це скажеш.

***

— Хтось ще бачить проблему в тому, що принц Нації Вогню надсилає важливі послання нашому флоту щодо своєї сестри? — запитав Сокка більш риторично, ніж задумав. — Хто-небудь? Лише я?

— Його молодшої сестри, — поправив якийсь здоровань з урочистою щирістю в голосі та чимось зовсім іншим в очах.

— Раналоку, місяць в мокрих шкарпетках ходитимеш, — огризнулася їхня тема розмови. А потім: — Морський Бриз, все з твоїм крилом нормально.

Крило голуба-альбатроса волочилося по палубі, навіть коли Зуко спробував фізично підштовхнути її в повітря. Вона видавала найзворушливіше воркування, яке Сокка коли-небудь чув, але ж «співчуття до тварин» навряд чи є необхідною навичкою для принца Вогню.

— Хтось ще бачить проблему в жорстокому поводженні з тваринами? Або в тому, що маг вогню погрожує? — Та ще й не вогнем, а водою, що стало ще однією галочкою у Соккиному списку «потенційно просто сон про падіння в океан».

Судячи з загальної відсутності відповідей, окрім дружніх смішків, поки вони розвертали корабель, екіпаж його батька продовжував вважати ці питання риторичними.

Десь на палубі Аппа жував сіно, яке скинули з його сідла, Катара пояснювала кільком членам екіпажу, як зняти це саме сідло з виду, який вважався вимерлим, а Момо на щось цвірінькав над поручнями, що Сокка міг би дослідити більш ретельно, якби 1) не мав козла вогню, за яким треба було стежити, і 2) в цей момент його не схопили ззаду і не закрутили, а ноги не залишилися безглуздо махати перед ним.

— Сокко! — сказав голос, який був цілком і повністю бажаним. Нарешті, хоч крапля здорового глузду в цей день.

— Токло! — Сокка заборсався і виграв право розвернутися та обійняти іншого підлітка у відповідь.

— Ти диви, який ти став високий.

— Високим бути легко, — позловтішався Сокка. — Глянь. — Він показав, з великою гордістю, на своє...

— О духи, у тебе волосся на підборідді.

— Чуєш, Катаро, він його бачить.

— Я рада, Сокко, — сказала його сестра, яка навіть в їхній бік не подивилася, оскільки зняття сідла перетворилося на уроки, як чистити зубрів. Точняк виправдання не визнавати, що помилялася.

— Як моя сестра? — запитав Токло, забувши його поставити. — Вже ходить? І дідусь? Він...

— Ледь вганяється за твоєю сестрою, яка вже бігає, — сказав Сокка. І не сказав: «Вона уже два роки як ходить, скільки їй, по-твоєму?» — Не хвилюйся, Арнаалук допомагає її доглядати. Вона вже, можна сказати, член сім'ї. Вони з Юкою думають, що вони близнючки.

— О, — сказав Токло. — Це... це чудово.

— От вона буде в захваті, коли у неї знову з'являться брати.

— ...Так, — посміхнувся Токло.

Неподалік Зуко розмахував крихітною рибкою перед дзьобом бідолашної пташки-посланця.

— Один перекус. А потім ти... — Пташка вихопила рибку з його пальців, не давши договорити, як і годиться розумній жінці Племені Води. Принц Вогню виглядав неймовірно ображеним.

Сокка пирхнув і повернувся до Токло.

— Отже. Зуко?

— У вас свої улюбленці, у нас — свої, — сказав ще один з молодших членів екіпажу, обійнявши Токло за плечі. Цей був з іншого племені. Судячи зі смугастого хутра на шкіряних чоботях, можливо, з напівкочового племені медоленів, хоча намистини у волоссі були майже з усіх матеріалів: кістки, мушлі, скла, нефриту, ого, це що, сталь, тож, можливо, він з одного з торгових племен, що живуть біля північного узбережжя. Які, ай. Сокка... не знав, що вони ще є. Жителі острова Кіоші їх останніми роками не бачили.

— Панук, — сказав юнак, простягаючи руку.

— Сокка.

— Чув, — усміхнувся той, конкретно так. — Хакода багато про тебе розповідає. Як і всі з твого селища. Таке враження, що Сокка був з нами від самого початку.

Від цього на серці Сокки стало радісно і тепло, аж трохи більше захотілося пробачити татові за те, що той обіймав мага вогню. Настрій зруйнував Зуко, який сердито подивився на них, а потім Момо верескнув і злетів, а потім велетенський ізоцуцик, який вже почав виглядати велетенським, переповз через поручні та геть обтрусив їх мокрим хутром.

Пташка на руках Зуко злякано злетіла. Без жодних проблем. Собака підбіг до них, на мить викликавши у Сокки спогади про бій з танками Нації Вогню в Північному Храмі Повітря, аж поки не сфокусувався на мордочці цуценяти й...

— Затопчику! — він опустився на коліно і простягнув руки, готовий почухати пухнасту шерсть на мордочці. — Який ти став великий, друже! Чим тато тебе тільки годував?

Собака приязно гавкнув, а потім побіг повз нього до Панука.

— ...І ти досі не знаєш свого імені, — зітхнув Сокка, дивлячись йому вслід. — Тато тебе хоч чогось навчив?

Хтось кахикнув. Його батько стояв у дверях, що вели на нижній рівень. Він тримав ще одну трубку з посланням.

— Це останнє. Ви з сестрою йдіть влаштовуйтеся, і ми зможемо продовжити розмову. Якщо ви не надто втомилися.

Сокка був надто втомлений, щоб цього не робити зараз. Гаразд уже, повністю зіпсуємо цей день.

— Добре, тату, — посміхнувся він.

***

Їх розмістили на єдиному вільному місці на кораблі — двох койках у лазареті. Екіпаж допоміг занести їхні речі, скоріше як жест привітання і привід підійти ближче, щоб скуйовдити волосся і порівняти зріст, ніж через необхідність. Подорож на спині зубра не передбачала вільного місця для зберігання речей.

Влаштування також містило Зуко. Бо, очевидно, все на цьому кораблі містило Зуко. Він міняв простирадла на їхніх майбутніх койках, збивав подушки, як альтернативу набиттю, і поводився, як лакей, настільки, що єдиною скаргою Сокки було те, що це Зуко. Зуко, який знав, де лежать запасні ковдри, а Сокка ні.

Сокці потрібно заритися обличчям у цю подушку, негайно. Або він прокинеться, і світ знову стане нормальним, або йому буде де приглушити крики.

— Вам ще щось потрібно? — запитав Зуко, косячись на Момо, поки лемур обнюхував край простирадла.

— Мир в усьому світі, — відповів Сокка, бо цей сон стати ще дивнішим все одно не міг.

Цілитель пирхнув і продовжив метушитися з пляшечками на полиці, ніби використовуючи це як привід, щоб наглядати за ними всіма.

— Не знаю, як ти обдурив нашого тата, — сказала Катара, — але це закінчиться зараз. Ми поговоримо з ним, і він дізнається про все, що ти накоїв.

— Е, — відповів Зуко, бо вони дивилися на нього, чекаючи на реакцію. — ...Удачі?

Потім він вкрав їхню лампу і вийшов з каюти. Цілитель знову пирхнув, уже голосніше. Сокка гепнувся на подушку і гарнесенько у неї прокричався.

***

Зуко зупинився на трапі, щоб перевести подих і не піти битися головою об шпангоут, як би заманливо це не звучало. «Удачі»? Він практично чув свій внутрішній крик. Той звучав акуратно приглушено, навіть у його власній свідомості.

Він виніс лампу на палубу.

— Нічого, якщо я сьогодні помедитую тут?

— Все гаразд, малий, — відповів Ааке, що було більше, ніж просто «так».

Там, де Зуко планував сісти, знаходився зубр.

— Ем, — сказав він.

Його очі були величезними та сумнівними, коли відбивали світло лампи. Кожен його зуб був завбільшки з череп Зуко, і він повільно перетирав між ними щось незрозуміле. Зубр свистяче дихнув, ледь не загасивши лампу.

— Я краще... помедитую в трюмі.

В'ялена Тюленина поцокотів за ним. Якщо Зуко обіймався з собакою більше, ніж зазвичай потрібно для медитації, нікому не треба було про це знати.

***

Хакода спостерігав, як полум'я на його столі переходить у рівномірний ритм, так само як палубні лампи, так само як відбувалося щоразу, коли Зуко медитував з тієї ночі, коли місяць став червоним. Хакода не знав, чи хлопець усвідомлює, що робить так. У ненавмисності цього вчинку, у тому, що Зуко взяв під свою опіку весь корабель, було щось таке, що ніхто не хотів псувати, сказавши йому про це.

Донька Хакоди сиділа непорушно в його гостьовому стільці з жорсткою спинкою. Його син (один з його синів) знову лежав на койці, обіймаючи подушку, яку колись спробував розірвати ізоцуцик, щоб дістатися до мага вогню, що ховався за нею.

Хакода вмостився поруч із Соккою і подивився на них обох.

— Що сталося?

Його діти розповідали історію по черзі. Вона була не більше й не менше приємною, ніж та, яку видавлював Зуко під час надто чесного допиту кілька місяців тому, але мала перевагу того, що була більш-менш послідовною і набагато більш поінформованою.

***

Все було так:

Три небезпечні дами на ящірках. Погоня. Жодного сну, багато бійок (переважно одне з одним, іноді з дамами). Їхня новоспечена вчителька магії землі йде собі геть, бо воліє покинути їх у розпал кризи, аніж трохи попрацювати. Ну, це їм за те, що прийняли направлення від болотного газу.

Хутро зубра — погано, ванна для зубра — добре. Аанг робить хибний слід за допомогою хутра. Дві небезпечні дами влаштували засідку на Катару і Сокку. Мінус одна з них. Потім мінус один Аватар.

Знову погоня, але навпаки. Продовження безсоння. І ось вони тут.

Раніше — Північний полюс, де їхнє далеке споріднене плем'я мало стільки людей, що могло б придушити потенціал половини їхнього населення. Ціле місто, ціла культура, яка була живою і недоторканою протягом століття в реальному світі. Якщо хтось втрачав нитку розповіді на одному з обідів вождя Арнука, завжди мався старійшина, який міг йому нагадати. Вони могли утримувати кожного старійшину, який у них був; ніхто з їхніх прабабусь і дідусів не дивився на тундру і не думав, чи відправитися на останнє полювання. Між ними та тундрою була гігантська стіна. Між ними та океаном.

Вогняний флот її зруйнував. Вбив місяць і дівчину, яка заслуговувала на більше, ніж шістнадцять років, але менше, ніж на безсмертя.

— Юе, — видихнув тато. Тато знав ім'я, не знаючи, ким вона була. Це... це ставало все більш звичним, чим далі від тієї ночі вони відходили.

Ні, тату, він не хотів про це говорити. Не зараз. ...Але спасибі.

А ще раніше — погоня вздовж узбережжя, і так, два вулкани, і Кіоші у вогні, на часовій лінії, що простягається від цього моменту до корабля, який грубо врізався в їхнє селище, і Сокка, якого зіштовхнув з трапу, ніби він не був воїном племені, ніби він навіть не вартий того, щоб його вбити, хлопець, який буквально цієї ночі приготував Сокці койку.

Зуко. Зуко, який був одягнений, наче він воїн. Який носив вовчий хвіст воїна, і екіпаж йому дозволяв. І намистини у волоссі, блакитні, червоні, золоті, і...

І тато теж мав червону намистину у волоссі.

— Що сталося? — запитав Сокка.

— Чому він тут? — запитала Катара, що було зовсім не тим самим запитанням.

***

— Ми його схопили, — сказав Хакода. Непоганий початок.

— Гаразд, — сказав його син з явним полегшенням. — Гаразд. То його мають викупити? Як просуваються переговори? Гадаю, добре, враховуючи загальну відсутність вогню. ...Або не дуже, судячи з твого обличчя.

— Як ви його схопили? — запитала донька, ніби вже щось запідозрила.

— Була буря. Ми знайшли його вранці, він чіплявся за корч. Ми не знали, хто він, коли підняли на борт.

Принц дуже швидко їх виправив. Зуко завжди був найпихатішим, коли йому було страшно.

***

Катара і Сокка перезирнулися. Це збігалося з тим, що розповів їм принц Айро. За винятком того, що історія Айро закінчувалася там, де починалася історія їхнього батька.

— То як проходять переговори? — запитав Сокка з трохи більшою підозрою.

Їх тато вдихнув.

— Як думаєте, яка людина Володар Вогню?

— Найгірша, — відповіла Катара.

— А яка людина його син?

— Найгірша, тільки молодша, — відповів Сокка.

— Ми теж так думали. Ми помилялися.

***

У взаємних поглядах потреби не було. Дуже прикро, що їхній батько збожеволів, але братсько-сестринська телепатія не потрібна, щоб це підтвердити.

— Це та частина, де ти нас переконуєш, що Зуко хороший? — запитав Сокка.

— Він не хороший, — відповів їхній тато. — І не поганий. Йому шістнадцять.

— Ага, — видав Сокка, а його сестра набула тієї жорсткої люті, якою палала, коли приморозила Джета до дерева або кинула гострий як бритва лід у голову Пакку.

— Йому шістнадцять, і він врятував життя кожному на цьому кораблі принаймні раз.

***

Хакода не міг розповісти все. Але те, що було, те, що сталося тут, на цьому кораблі, він розповів.

— Я не прошу вас його любити, — закінчив він. — Він спочатку нікому з нас не подобався. Але тепер він член екіпажу. Член племені. Просто не виштовхуйте його за борт і не завдавайте болю.

— Постараємося, — пробурмотіла Катара. Сокка пирснув у подушку.

— Дайте йому спокій, і він вам теж дасть, — сказав Хакода більш твердо. Він не був упевнений, що пам'ятає свій голос батька — неприємності, які спричиняв Зуко, дуже рідко можна було вирішити суворим тоном, — але він, безумовно, вмів говорити, як вождь.

— Ти сказав, що він член племені, — сказала Катара. Її очі звузилися. — Хто б погодився усиновити сина Володаря Вогню?

Що ж. Приховувати його від них він не зможе, та й намагатися було б образою. І для них, і для сина, якого він не соромився називати своїм.

Хакода глибоко вдихнув.

— Я.

Тишу, що настала, порушив скрегіт стільця по підлозі, коли його донька встала.

— Я не можу це слухати, — сказала вона, вимовляючи кожне слово так само навмисно, як кроки по підталому льоду. — Я не можу слухати, як ти захищаєш його, коли Аанг у полоні у його сестри, на шляху до його батька. Я втомлена, розлючена, і не маю на це сил. Добраніч.

— Краще дай їй трохи простору, тату, — сказав Сокка, і тоді Хакода зрозумів, що теж підвівся і зробив крок до дверей.

— І, е. Можливо... — Його син ледь помітно посміхнувся. — Мені теж. Я люблю тебе, тату. Ми обоє тебе любимо. Але...

Але.

— Я теж вас люблю, — сказав Хакода.

Його син пішов.

Хакода любив їх усіх. Що, як і передбачалося, було проблемою.

***

Катара втупилася в темну стелю каюти. Зуко так і не повернув їхню лампу. Юе робила все, що могла, але тепер їй треба було пильнувати цілий світ, а вони були лише двома людьми, які випадково опинилися поруч з нею в останні тижні її життя.

Собака, якого Катара пам'ятала лише як ще одну річ, яку забрав їхній батько, коли йшов, пробіг повз по корпусу, на короткий час повністю затуливши світло. Місяць повернувся. (Юе не повернулася.)

— Це погано, — запитала вона, — шкодувати, що ми знайшли тата?

— Все одно це не змінює, що він усиновив Зуко. Виявляється.

***

Але це змінює те, що Сокка дізнався про це. Що його батько покинув їх — покинув його — на два роки та знайшов собі нового сина. Не дуже приємне відчуття.

Зуко отримав щасливий кінець з їхнім батьком, поки хлопчик, якого вони з Катарою прийняли в плем'я, їхав на зустріч з батьком Зуко. Аанг мав би бути тут, а Зуко там, і Сокка не знав, що за жарт світ намагається зіграти, поставивши все задом наперед.

— Тато допоможе нам повернути Аанга, — сказав він. — Зараз найголовніше це.

Об'єктивно важливіше, ніж той факт, що їх замінили.

Суб'єктивно Сокка щиро сподівався, що цей довбанутий сон скоро закінчиться.

***

Ранок надійшов з деревиною над головою, койкою під спиною і впевненими кроками по палубі. Отже. Не сон. Сокка натягнув ковдру на голову і знову заснув, наче офіційно поскаржився.

Так розпочався перший день спроб не виштовхнути Зуко за борт.

Chapter Text

Вранці справжні діти нового батька Зуко... тобто, не його справжні діти, Зуко був одним з... Але...

Вранці його брат і сестра, які ненавиділи його, спали.

І продовжували спати.

І продовжували спати, хоча час, коли Агні здіймається з червоного ліжка, щоб зайняти своє місце в небі, вже давно минув.

Книги Зуко залишилися в лазареті. Там, де спали його брат і сестра. Так само як і інгредієнти для всіх ліків, які закінчувалися, і тих, якими не завадило б запастися заздалегідь, і...

І вони просто продовжували спати.

***

Катара прокинулася рано, під хитавицю корабля в спокійному морі та комфортну тягу води навколо себе. На мить їй здалося, що вона знову на кораблі Північного Племені Води, який прямує до Королівства Землі...

Потім мозок видав їй: «Принаймні тато не всиновив генерала Фонга», і після цього спати вже розхотілося. Вона накрила обличчя подушкою і забажала зворотного.

***

Палуба була вимита, всі дрібні справи зроблені, сніданок кипів, і Зуко знову вимив усі тарілки, бо деякі (більшість) чоловіків їх мили просто жахливо. На тарілках завжди залишалися крихітні плями, які він не бачив, але відчував, і це його безмежно дратувало, а кок «Ваньї» завжди казав, що тарілки будуть брудні, допоки їх не простерилізувати гарячою водою. Тим часом простолюдини... Зуко тепер теж був простолюдином... Чи були вони простолюдинами, якщо вони були дітьми вождя? Чи надавало усиновлення якийсь титул? Чи вони були тепер вищі за рангом?

Тим часом його нові брат і сестра все ще спали.

— Я це викреслю з твого робочого часу, — сказав Кустаа, що було зовсім несправедливо. Старий сам щойно прийшов на палубу, він не знав, що Зуко працював. — І поклади гримасу туди, де взяв, неслуху.

Зуко схрестив руки.

— Я не працюю. Я допомагаю.

— Допомагаєш з роботою. Сядь.

Зуко сів біля поруччя. Він не прибрав гримасу, а це означало, що він був готовий, коли його нова сестра нарешті позіхнула і вийшла на палубу.

***

Катара вийшла на тепле сонце і прохолодний вітерець. Ранковий екіпаж був нечисленним, але... але вони були її. Чоловіки саме тих відтінків блакитного, які вона знала, на відміну від пурпурно-блакитних кольорів півночі, від яких майже кожна різниця відчувалася неправильно. Це були люди, яких вона знала, які поділяли те, що означало бути Південним Племенем Води.

І Зуко, все ще одягнений так, ніби він був одним з них, але навіть пальцем не ворушив, щоб допомогти. Він просто сидів біля поручнів, схрестивши руки, і злісно дивився на неї.

Почуття було взаємним.

Вона не дозволила цьому зіпсувати її перший ранок серед своїх людей. Вона тихенько надолужила односельців, відповівши на запитання про те, якого зросту тепер їхні діти, як поживають ті, кого вони залишили. Катара розповіла їм про дружин і сестер, які навчилися полювати за їхньої відсутності, про постарілих батьків, які навчилися шити, готувати їжу і збирати, поки їхні жінки відсутні. Селище, до якого вони повернуться, вже не таке, як раніше; ті, хто вижив, завжди міняються. Чоловіки з інших селищ, інших племен слухали так само уважно, не відриваючись від роботи.

Нарешті привітання закінчилися — вона розкаже їм про подорож, яку вони з Соккою здійснили, за обідом. А поки що чоловіки мали роботу. А вона... не мала. Вона залишилася на тихій палубі тихого ранку, така ж марна, як і Зуко, який розставляв тарілки зі сніданком так повільно і похмуро, як тільки це можливо для людини. Та Нація Вогню завжди мала хист визначати нижню межу людських можливостей.

— Чим я можу допомогти? — спитала вона Бато.

***

Бато озирнувся. Більшість обов'язків по господарству вже перейшли до їхнього колишнього принца. Їхнього колишнього принца, який навіть зараз крадькома виносив сніданок чоловікам на палубі тарілку за тарілкою, немов підбурюючи Кустаа його за це налаяти.

Бато помітив, як Катара витріщалася на хлопця, і як Зуко стежив за нею очима. Він чітко пам'ятав, коли хлопець так само пильно дивився в спину йому. Зрештою, їм доведеться звикнути одне до одного.

— Можеш допомогти зі сніданком.

***

Зі сніданком. Вона не для того подорожувала світом, щоб стати першим майстром з магії води з їхньої культури за ціле покоління, вчителькою Аватара, щоб няньчити Зуко за сніданком. Катара натягнуто посміхнулася.

— А знаєте, я краще потренуюся. Мені треба звикнути робити магію з палуби, перш ніж наздоженемо сестру Зуко.

Зуко злісно витріщився на неї. Не те щоб він коли-небудь припиняв.

— Твій брат ще довго спатиме? — гримнув принц.

— Стільки, скільки захоче, — знову блаженно усміхнулася вона.

***

Сокка прокинувся. Сокка споглядав ранкове сонячне світло, що м'яко пробивалося крізь ілюмінатор. Сокка натягнув ковдру і сонного лемура собі на голову і притулився до своєї пухнастої подушки.

Він на це заслужив.

***

У Зуко закінчилися речі, які екіпаж дозволяв йому робити, а на місці, де зазвичай проводили спаринг, був зубр, а в меншому просторі, який він використовував для своїх ката, — магиня води.

Майже майстерна магиня води, судячи з легкої впевненості та складності рухів, які він бачив. Це означало, що вона дійсно опанувала свою стихію за кілька місяців. Це була не та дівчинка, яка випадково вкрила льодом свого брата на Південному полюсі.

Він мав би бути розлюченим. Або розчарованим. Він витратив роки, ціле життя, відпрацьовуючи кожен крок кожної ката, які він вивчив і перевчив відтоді, як...

(Він зможе).

Відтоді, як Озай обпік йому обличчя. Але він лише подумав: «Азула буде дуже розлючена». Його нова чотирнадцятирічна сестра була ще більшим вундеркіндом, ніж його колишня чотирнадцятирічна сестра.

Зуко усміхнувся. Магиня води вкладала свої шпаркі погляди на нього в рухи, і це було... чи можна сказати смішно? Напевно, ні. Сміятися над сестрами взагалі небезпечно.

— Тобі що, нема чим зайнятися? — нарешті огризнулася вона.

— Не дуже, — відповів Зуко.

— О, то у тебе сьогодні вихідний? — усміхнувся Кустаа.

Зуко створив місце для тренування.

***

Сокка позіхнув і вийшов на палубу. Сокка побачив блакитне небо, легкий вітерець, своє плем'я за роботою, свою сестру за тренуванням шипів-льоду, свою заміну з Нації Вогню, яка кинула старого на палубу...

— Чому Зуко набиває вашого цілителя? — запитав Сокка. Це було цілком резонне запитання.

— Тому, що моя сестра змогла б побити його, коли їй було сім, — відповів Зуко, абсолютно безпричинно насупившись.

Цілитель захрипів. Дехто з екіпажу засміявся. Сокка, який був знайомий із сестрою Зуко, не засміявся.

Так почалася денна частина неспання Сокки, коли він не виштовхував Зуко за борт. Він уже захоплювався стриманістю Катари.

***

Коли Сокка був маленьким, коли кораблі, що стали Південним флотом, були ще торгівельними та розвідувальними, якими командували окремі сім'ї та племена, він під час коротких подорожей бував на борту та здобував навички, які знадобляться йому, коли він виросте. Коли він стане одним з чоловіків.

Потім чоловіки забрали всі великі кораблі та пішли. Тепер Сокка дивився на мотузку, яку йому щойно простягнули, і не знав, що з нею робити.

— Прив'яжи, будь ласка, — попросив здоровань, якого він невиразно пригадував. Він був з іншого селища Тюленей-Лисиць на південь від їхнього... Раналок, здається? Хай там як, здоровань поплескав Сокку по спині, міцніше, ніж деякі ворожі напади, які Сокці довелося пережити, і пішов геть.

— Звісно, — сказав Сокка. — Без проблем.

Він згадає. Обов'язково. Це ж лише частина його культури, яку він знав лише побіжно в дитинстві та не практикував роками. Йому просто потрібно зробити петельку тут, і зав'язати бантик там, і...

— Це неправильний вузол, — сказав Зуко, бо стояв прямо за ним.

— Думаєш, у тебе краще вийде? — запитав Сокка абсолютно нормальним і зовсім не писклявим від несподіванки та/або обурення тоном.

Зуко вихопив мотузку.

— Так, — відповів він, а потім зробив це. Досить повільно, щоб Сокка міг спостерігати, ніби Сокка якась дитина, якій потрібна допомога, щоб згадати власні культурні основи, сволота. Потім він пішов робити щось інше, наче це взагалі не мало значення.

— Молодець, — сказав Раналок, коли повертався.

***

Переконавши Аппу посунутися за допомогою тактичного розподілу сіна, чоловіки влаштували спаринг. І це люди з екіпажу його батька робили щодня, стільки, скільки хотіли, і з такою кількістю людей, скільки могли переконати, наче зброя, бойовий досвід і чоловіки племені були ресурсами, які слід сприймати як належне. Сокка не сприймав їх як належне. Він був у п'ятому раунді зі скільки витримає, і отримував в рівній мірі компліменти та підсрачники.

— Я бачу в тобі батька, — сказав Бато, допомагаючи Сокці встати. — Такий же інноваційний.

А ще був Зуко. Він стояв на узбіччі, чекаючи своєї черги, але явно не черги з Соккою. Звісно, Сокка окупував місце для тренування без Аппи, як і всіх партнерів, окрім старого, який все ще сидів хрипів, але хіба це окупація, коли йому треба надолужити цілих два з половиною роки?

Коли Сокка демонстративно не поступився місцем, Зуко пішов тренуватися самостійно. Добре.

І підхопив бумеранг. Не добре. Бо перехопив він його правильно, насупившись на мить на хватку, і підняв, щоб кинути під пристойним кутом, щоб той пролетів над морем і повернувся, і...

— Тільки в порту, — крикнув інший здоровань, Ааке.

— Я вмію кидати бумеранг, — огризнувся Зуко, але бумеранг поклав. І взяв іншу зброю Племені Води. Яку він також вмів використовувати. Бо усі ці воїни Племені Води його навчили.

Сокка продовжував спаринг. Зуко продовжував тренуватися. Екіпаж продовжував підбадьорювати їх обох.

— Перерва потрібна, хлопче? — запитав Тулук. — Втрачаєш концентрацію.

— Не потрібна мені перерва! — крикнув Сокка, не розуміючи, чому екіпаж почав сміятися, або чому Зуко почервонів.

З Сокки поки досить. Просто... досить.

***

Але він повернеться зі своєю помстою, як бумеранг у руках справжнього члена племені.

Настав час вечері. Вечеря мала... дивний присмак кухні Королівства Землі. Це був якийсь пухкий хліб з м'ясною смакотою всередині, яка була б смачнішою, якби він не помітив на камбузі Зуко, який розчавлював м'ясо разом з приправами та отрутою і/або овочами. Тож з кожним шматочком Сокка не міг бути впевненим, що не відчуває смаку рук принца Вогню. Можливо, то через перчинку, що прочищала йому пазухи та змушувала сльозитися очі.

Але його помста. Він її здійснить. Він зберігав їх усю дорогу від Північного полюса, і хоча вони були дуже смачні, він пожертвує одним заради справи.

— Гей, Зуко, — покликав Сокка, поплескуючи по палубі поруч із собою, хоча Катара видала вкрай ображений звук типу «що ти робиш?».

Підліток у своєму дурнуватому пальті пізньої весни сів поруч із ними з рівнем довіри здичавілого ізоцуценяти, якого заманили шматком м'яса.

— Хочеш морського чорносливу? — запропонував Сокка.

— Так, — відповів принц Вогню, і його плечі дивно обвисли, що можна було б розцінити як розслаблення. — Дякую.

Помста Сокки. Була з'їдена в один ковток. Другий підліток навіть не жував?

***

Зуко не знав, чому Сокка виглядає таким ображеним, він же сам запропонував. Він також не знав, чому Бато напівзаглитнувся їжею, наче реготнув, поки кусав...

Стоп.

— Ти думав, він мені не сподобається?

— О, ні. Я якраз-таки думав, що тобі сподобається поглинати наріжний камінь мого культурного середовища. Адже інакше ніяк бути не може. — Сокка посміхався, але його голос був напрочуд беземоційним.

Зуко подивився на Панука і Токло. «Сарказм», — пошепки підказав Панук, а Токло похмуро подивився між Зуко і Соккою.

Зуко насупився на підлітка, що сидів поруч.

— Ти взагалі хотів, щоб я сів поруч з тобою?

— Звісно, хотів, брате, — відповів Сокка.

Він не сказав «брат», як Азула. Якимось чином пролунало навіть гірше.

***

Хакода об'єктивно знав, що пропустити вечірню трапезу було б вчинком боягуза. Він також знав, що, щойно він ступить на цю палубу, йому доведеться вирішувати, з ким зі своїх дітей сісти. Не залежно від того, кого він вибере, не залежно від того, чи спробує він розділити свій час між ними, чи сяде з Бато, принаймні один з його дітей, а можливо, і всі, на нього образяться. Він перевів подих, відчинив двері та вийшов, щоб не перестрахатися. Вечеря ще ніколи так не нагадувала його власну страту.

Зуко, Сокка і Катара сиділи разом. Добромисно. Троє підлітків ще ніколи так не нагадували помилування.

Хакода попрямував до них з полегшеною посмішкою. Не встиг він підійти, як Зуко уже встав.

— Я йду працювати, — сказав він, звертаючись до Хакоди, але дивлячись на Сокку.

— Вже пізнувато, — спокійно сказав Хакода, поклавши долоню на руку хлопця. Не закриту, щоб утримати його, а відкриту, на випадок, якщо йому це потрібно. — Ти ще не закінчив?

— Можливо, якби мій брат не спав цілий день, — огризнувся хлопець.

***

Зуко вперше вимовив це слово вголос, принаймні коли воно стосувалося його нової сім'ї, і воно не повинно було бути таким гірким на смак.

Він зняв долоню Хакоди та пішов, залишивши його сидіти зі своїми справжніми дітьми.

***

Тато сів. Сокка підвівся.

— Простір, тату, — нагадав він йому. — Вибач.

Тато не спробував його зупинити, на відміну від його нового брата. Не поклав долоню йому на руку, не поставив жодних запитань.

Його батько був експертом у наданні йому простору. Два з половиною роки практики даються взнаки.

***

Катара підтримувала демонстративно дружню розмову з рештою чоловіків, відповідаючи на запитання про їхні подорожі, Аватара та селище, яке вони залишили. Вона була настільки захоплена, що не мала часу навіть поглянути на батька.

Хакода зітхнув. Лемур, що сидів у Катари на плечі, поплескав його по голові.

***

Тупіт Зуко привів його до лазарету. Тепер, коли тут ніхто не спав, він міг узяти потрібні книжки й перекласти їх до своєї скрині. Можливо, він навіть встигне почати змішувати нову партію...

— Анітрохи не підозріло, — сказав Сокка з порога. — Ти що, збирався ритися в наших речах? Шукати зачіпки до Аватара?

— Я не... — Зуко вщипнув себе за перенісся і подумки порахував до трьох черекачок. Мама казала, що краще до десяти, але ніхто ніколи так довго не чекав, перш ніж сказати наступну дурницю, на яку треба накричати. Він перевів подих і вказав на очевидне. — Хіба ми не до Аватара зараз пливемо?

— Ото зручно для тебе, брате.

Принаймні, коли Азула використовувала це слово, воно звучало зверхньо, а не неправильно.

— Не називай мене так.

— Але ти ним є. Тепер. То що, як воно — мати не злого тата?

«Дуже добре» — не та відповідь, яку хотів почути його брат. Зуко не знав, що він хотів почути. Він почувався, як тоді, коли Бато загнав його в кут, от тільки він не міг обпекти сина вождя. Він не посміє.

(Якщо він відчує, що втрачає контроль, то може звернутися до будь-кого з екіпажу по допомогу, щоб втекти від Сокки).

Зуко повільно видихнув і зробив ще один вдих.

***

«То як воно — мати не злого тата?» — запитав Сокка, але це було не те питання, на яке він хотів отримати відповідь.

«То як воно — мати тата, який завжди поруч?»

Принц стиснув руки в кулаки. Кулаки, з яких струменів дим. Але Сокці треба було лише гукнути на підмогу: цей дим був доказом. Ну ж бо, спробуй, почни щось, нехай вони побачать скаженого мага криків, який вигнав справжніх членів племені з їхнього дому...

Зуко перевів подих і розвів руки. Його зовсім не полум'яні руки, які так легко переплутати з руками не мага.

— Твій тато... дуже хороший.

Ця розмова мала відбутися зовсім не так.

— Йому не байдуже, — сказав маг вогню в одязі Племені Води, — і це не... Мені не треба нічого робити, щоб на це заслужити. Навіть коли я помиляюся, йому все одно не байдуже.

Зуко не мав права казати це з такою впевненістю. Не тоді, коли Сокка не міг. Так, вони розповіли татові про свої подорожі, але... але Сокка не думав, що тато розумів.

Сокка був найстаршим: він відповідав за те, щоб Аанг і Катара безпечно дісталися Північного полюса, але сам не зміг зупинити найбільшу надію світу від того, щоб обходила кожне людожерське чудовисько, що траплялося на їхньому неймовірно заплутаному шляху. Ось вам і лідерські якості.

Вождь Арнук довірив йому охороняти Юе, але Сокка не зрозумів, що її життю загрожує небезпека, поки та тріпалася-задихалася в мішку Чжао прямо у нього на очах. Ось вам і захист свого народу.

Потім він взяв і втратив не одного, а двох дванадцятирічних дітей, а часу вистачало лише на одного з них. Він, напевно, кинув Тоф помирати на особливо посушливій ділянці фронту, бо не зміг утримати всіх разом. Єдине, що могло спокутувати це рішення, — порятунок Аанга, але він не знав, чи може це хтось зробити, не кажучи вже про нього самого.

(Ось вам і впевненість, передбачливість, мудрість. Ось вам і справжній чоловік племені).

Батько попросив його захистити одне селище, а Сокка примудрився перетворити це на програш у війні.

— Я думаю, що ваш... наш тато зробить для своїх дітей все, — сказав Зуко, бо він все ще говорив, а це був прикрий стан, якому Сокка хотів покласти край. — І я тепер один з них.

Він навіть не зміг завадити Нації Вогню колонізувати власну родину.

***

Зуко випростався. У куточку його ока розмито синіла намистинка-тато.

— Якщо ти попросиш його позбутися мене, вибрати між нами, я-я не думаю, що він зможе. Не думаю, що він так сприймає дітей. — Зуко продовжував, хоча його так званий брат нічого не відповідав. — Але я думаю, я сподіваюся, що це зашкодить йому... Тобто, я не сподіваюся, я хочу... Але якщо ти не хочеш, щоб він був моїм батьком, кажи мені, а не йому. Я... Я припиню. Я скажу йому, що не хочу. Не змушуй його вибирати.

Сокка все ще мовчав.

***

Потім Сокка багато чого говорив, здебільшого дико жестикулюючи.

— Перестань бути таким... таким! Стань знову козлом.

Зуко зумів втримати себе ще жорсткіше.

— Я не...! Ти хочеш, щоб я знову нападав на тебе?

— Так! Це було б набагато менш заплутано, ніж оце ось!

— Гаразд.

— ...Гаразд?

— Зараз принесу мечі, — сказав принц.

— О, думаєш, впораєшся без фью-фью вогничків своїх? Давай.

***

Хакода намагався втрутитися в розмову між Кустаа та його донькою про північні практики зцілення без магії (існують практики зцілення з магією?), коли помітив, що його сини повертаються на палубу, причому обидва тупотіли так голосно, що він міг би заприсягтися, що вони дійсно родичі. Це насторожило його ще до того, як він помітив, що обидва тримають зброю.

— Хлопці, що ви робите? — Ага. Ось його голос батька.

Хлопчики перезирнулися, як тоді, коли Сокці було дев'ять, Катарі — сім, а підлогу залило тушкованкою, яка мала стати обідом. Сокка сказав, що казан перекинула тварина. Єнот-білка, додала Катара, який забіг до їхньої хатини. І, продовжив її брат, знову втік. Вони анітрохи не сперечалися і не перекинули його, поки штовхалися, в цьому обидва були згодні.

— Хлопці, — натиснув Хакода, не звертаючи уваги на пирскання Бато.

— Ми спарингуватимемо, — сказав Сокка.

— Спарингуватимемо, — підтвердив Зуко.

— Яка чудова ідея, — сказав Хакода. — Я подивлюся.

***

...Тож вони спарингували.

Панук продовжував вигукувати поради, як здолати магів вогню, що трохи збивало з пантелику і тому, що Зуко справді не використовував магію, і тому, що Сокка думав, що юнак Зуко друг. Судячи з гнівних криків Зуко через плече, той теж так думав. Але це було гарним відвабливим маневром, і не дало Сокці програти стільки раундів, скільки він, мабуть, мав би програти.

— Звідки у тебе мечі? — прокричав-прохрипів Сокка пізніше. — Два мечі? Звідки ти знаєш, як користуватися двома мечами? І навіщо тобі сережка і, і...

— Повії, — вставив цілитель, якого Зуко побив того ранку, у найкращому стилі помсти.

— Повії! — закінчив Сокка. — Стоп, повії?

— Гов, вождю, — сказав Бато. — Нагадай, за скількох ти там заплатив?

— Не допомагаєш, Бато, — сказав його батько.

— Я теж хочу сережку, два мечі та повій! — закричав Сокка.

(Роботу дядечка Кустаа було виконано).

***

Тато врешті-решт перестав наглядати за ними. Момо врешті-решт набридло сидіти на плечі у Катари, і він перевів свої великі лемурові очі на екіпаж. Затопчик, який вже працював над залишками їжі, образився на це і погнався за ним через палубу до Аппи, який перевернувся уві сні, відрізавши Сокку і Зуко від решти глядачів і притиснувши їх до поруччя великою білою стіною з хутра зубра, увінчаною балакучим лемуром.

За обопільною згодою та через брак місця, де можна було б ефективно діяти інакше, вони погодилися на перемир'я. Поки що.

(Дуже вдалий час виштовхнути Зуко за борт, відзначив мозок Сокки, бо батько вклав цю думку в його голову ще вчора, і його не можна було звинувачувати, що вона живе там і досі).

Зуко притулився спиною до поручнів, схрестивши руки, віддихуючись не так сильно, як Сокка.

— Якщо ти не хочеш, щоб я був тобі родиною, я це поважаю. Але я все одно частина цього корабля і цього племені. Я нікуди не піду. — Він скинув підборіддя у надзвичайно королівській манері. — І якщо ти продовжуватимеш спати, я прийду по свої книги, і мені буде байдуже, якщо я тебе розбуджу.

Сокка не очікував, що ця прокламація закінчиться саме так. Він пирхнув.

— Книги?

— Я учень цілителя, — сказав принц Нації Вогню з такою гордістю, з якою Сокка ще ніколи не чув від нього.

А потім йому в потилицю врізався птах-посланець, і він упав обличчям у зубра, що линяв, і це було, мабуть, найяскравішою подією в житті Сокки.

***

По той бік Аппи Катара чула набагато менше тонко завуальованих спроб зарізати один одного і набагато більше сміху. Вона насупилася.

***

Послання надійшло з корабля на заході: вони помітили принцесу Вогню.

Хакода розіслав нові накази всім своїм капітанам.

Сокка відправив молитву до Юе. Щоб вони не запізнилися, щоб встигли до того, як її корабель досягне безпечного місця в блокаді Вогняного флоту.

(Юе передала молитву Океану, який мав боржок перед Аватаром).

Вітер посилився за ніч і продовжував зростати.

Chapter Text

Другий день спроб не виштовхати Зуко за борт розпочався на світанку. Він почався з того, що Нація Вогню вдерлася до їхньої каюти. Ще з того, що Зуко кричав на Катару, з його волосся капала половина вмісту її бурдюка, та його тіло було нахилене, щоб захистити книжки, які він прихопив, коли вона почала погрожувати рештою. Подушка Сокки ніяк не могла заглушити такий рівень шуму.

— Ти що робиш? — крикнула Катара.

— Книги забираю! Я повідомив твоєму братові, — відповів Зуко, спритно перенаправляючи її гнів.

— Сокко.

— Я ж думав, він жартує!

— Я не жартую, — сказав принц. І пішов, високо піднявши голову і притиснувши книги до грудей. Від нього йшла пара. Буквально. З його голови валила хмаринка за хмаринкою. Сокка і Катара обмінялися поглядами. Момо нахилив голову, а потім полетів слідом за туманом.

— Чому він забирає книги з лазарету? — запитала Катара, сідаючи на своє ліжко.

Сокка пирхнув під своїм шоломом-подушкою.

— Уявляєш, — сказав він і пояснив справжню роль Зуко на кораблі їхнього батька. Його майбутнє становище в племені. Він навчався на цілителя.

Сокка розсміявся. Катара — ні.

Сокка знову заснув. Катара натягнула ковдру на голову, що було зовсім не одне й те саме.

***

Як виявилося, рішучість виспатися не робить процес засинання легшим. Не тоді, коли Катара звикла прокидатися рано. Завжди було щось, що потрібно було зробити, щось, що потребувало її.

Вдома їй потрібно було готувати, шити, збирати та робити все інше, чого її встигла навчити мати, а потім пра-пра. Коли чоловіки поїхали, вона була потрібна їм разом із Соккою на полюванні та риболовлі.

Під час польоту на північ їй доводилося носити воду, розпалювати вогонь і готувати сніданок, чекаючи, коли Аанг закінчить медитувати, а Сокка прокинеться. Вона також лагодила їхній одяг і регулярно прала, попри протести Сокки, що Справжні Воїни на Справжніх Місіях перуть одяг лише тоді, коли це необхідно. Принаймні Суюкі вибила з нього презирство до «жіночої роботи», хоча Катара все одно виконувала більшу частину їхньої роботи, бо якби не вона, робота виконана не була б.

А потім Північний полюс, її виклик Пакку і те, що вона залишилася напівзамороженою в льоду, поки він зневажливо йшов геть. Зцілення було частиною того, що втратив її народ, так само як і бойова магія, але вона не для того перетнула світ, щоб навчитися лише половині того, чого їй бракувало. Її заняття з Ягодою займали більшу частину дня. Це означало, що щоранку їй доводилося вставати ні світ ні зоря, вистежувати учнів Пакку та вибивати з них бойові форми, проводячи один бій за іншим. Вона залишала за собою шлейф напівзаморожених хлопців, прокладаючи собі шлях вгору по їхніх рядах, поки знову не опинялася перед Пакку та іншими майстрами. І знову. І знову.

«Навчи сестру її місця, або це зробимо ми», — казали вони Сокці, не усвідомлюючи, що це і було її місце, її роль, її призначення. Її народ потребував, щоб вона навчилася всього, щоб повернути те, що було втрачено.

Вона ніколи не стане майстринею північної магії води, бо не було жодного північного майстра, який би її визнав. Вона ніколи не стане майстринею південної магії води, бо все, що зробило їхню магію такою, якою вона є, було вкрадено ще до її народження. Але одного дня вона навчить своїх перших учнів, хлопчиків і дівчаток, і дасть їм звання майстра. Лише після того, як вони опанують і бойову, і зцілювальну магію: її новий південний стиль не даруватиме фальшивих почестей, як недомайстри Півночі.

І якщо північани, які прийдуть півдневі «на допомогу», матимуть що сказати з цього приводу, що ж. Вона у свої чотирнадцять була цілком спроможна їм протистояти. Якщо вони спробують закінчити справу, розпочату Нацією Вогню, якщо наважаться стерти з лиця землі культуру, яку ще пам'ятало її плем'я, вона покаже їм, на що здатен справжній майстер. А поки доведеться вірити, що пра-пра та інші жінки не дозволять заштовхати себе назад у хатини, якщо не захочуть.

Виявляється, намисто її матері — намисто пра-пра — було кулоном для заручин. Бабуся перетнула світ, щоб залишити цього невідомого чоловіка, і прихопила трофей — вже Пакку вона протистояти зможе.

Все це до чого: Катара знала, ким вона була для свого племені, і «сестрою, яка просипає» вона не була. Вона знала, хто вона і що їй потрібно робити. А саме зараз потрібно було зробити ось що: вже два з половиною роки чоловіки цього корабля не мали справжньої жінки з племені, яка б готувала для них їжу. Це, звісно, лише на один раз. Але щоб зробити приємно...

У камбузі над плитою, вугілля в якій спалахувало червоним з частотою дихання, висів казанок. Зуко сидів за столом поруч і читав одну з книжок цілителя, крутячи в руках яблуко-картоплину, шкірка якої довгою рівною спіраллю закручувалася під ножем. Момо сидів під столом, відкинувши голову назад, і кінець шкірки зникав у нього в роті з тією ж швидкістю, з якою вона спускалася. Обидва завмерли, коли вона увійшла.

Їхні очі не дуже відрізнялися. Широкі зелені та широкі золоті, наче у двох диких тварин, яких вона щойно налякала.

Катара зачинила двері.

Вона... знайде інше місце, де вона потрібна.

***

Дівчат племені не вчили про високі кораблі так, як хлопців. Катара нічого не знала про сам процес плавання, але деякі речі були універсальними. Вона знайшла корабельну швабру та відро і вийшла на палубу.

Вчорашнє бездоганне блакитне небо вкрилося хмарами, а вітерець з приємного перетворився на настирливий. Вітрила працювали на повну силу. Катара перехилилася через поручень і плавно підняла струмінь води, щоб наповнити відро.

— Не треба, — сказав Тулук. — Зуко вже зробив.

— Коли? — запитала Катара, поки вода хлюпнула назад до океану.

Годину чи дві тому. Виявляється, він заповнював час між тим, як прокинувся, і тим, коли йому було зручно розбудити їх. Він також підмів нижні палуби, а верхні обробив піщаником перед тим, як надраїти. Очевидно, для Зуко «за годину чи дві до сходу сонця» вже означало просипати.

Прибирання було ще однією річчю, яку їй не потрібно робити, завдяки йому. Добре.

***

— Катаро, — заскиглив її брат, коли нарешті з'явився на палубі в чужому одязі, обхопивши себе за груди, — Катаро, вони крадуть наш одяг, а ще ніхто знову не залишив мені сніданку...

— Від тебе смердить, — бадьоро повідомив йому Токло. — А сніданок був дуже смачний, чому тут залишатися?

— Мені від цього не краще, — сказав Сокка.

— Ми перемо, — сказав їй Панук. — Якщо хочеш, щоб ми випрали твої речі, позич що-небудь.

Так Катара опинилася в пристойній блакитній сорочці, а Сокка — в сорочці з драконами спереду і черекачкою на сідницях. Вона сильно підозрювала, що він помітив лише драконів, коли вибирав її.

— Вона у мене не на дупі, — заперечив він, — а на сорочці.

— Яка у тебе над дупою, — зауважила Катара. Вона всміхалася йому, але її очі все знаходили Токло і Панука, які тягнули відра з водою, щоб наповнити посудину для прання білизни. Та була більшою, ніж вона очікувала: майже розміром з ванну, а не з пів бочки, як вона думала, що пам'ятала. Хоча вона також не пам'ятала, щоб на кораблях Племені Води були вугільні печі.

Треба допомогти. Справа піде набагато швидше, якщо...

Зуко вийшов на палубу, несучи три повні кошики для білизни, трохи хистко складені один на одного. Отже, він також пере білизну племені. Чудово. Просто чудово.

***

Зуко виніс прання. Одягом більше ніхто не кидався: він встановив спеціальні кошики, в які слід було складати брудну білизну, і послідовний графік прання.

Він поклав одяг біля ванни, а потім зробив крок поза радіусом бризок Панука, коли той висипав своє чергове відро.

— Попроси сестру допомогти, — сказав Панук.

— Нам не потрібна допомога. — Зуко насупився, кинувши ще один погляд на своїх брата і сестру, які носили його одяг, бо Токло не знав, що таке особиста власність.

(— Ти ж все ще носиш мою парку, — сказав Токло. — І всі інші позичали тобі одяг, коли потрібно.

Але річ була не у тім. Зуко не думав, що його брат і сестра знають, що носять його одяг, і не хотів, щоб його перекинули через поручні, коли вони про це дізнаються.

— Тоді вони ходитимуть голі, — зауважив Токло з остаточною чутливістю).

— Просто запитай її, — продовжив Панук, — бачиш, вона весь час озирається.

— Бо ненавидить мене.

— А ще тому, що хоче допомогти. Вона що, тренувалася весь час, поки була на борту? Навіть тобі б це набридло — вона, напевно, шукає, чим би зайнятися. Ну ж бо, запитай її.

— Чому я?

— Бо вона тебе ненавидить. — Панук посміхнувся.

...Вона явно нудьгувала. І не мати чим зайнятися дійсно жахливо.

— І не забувай посміхатися! — порадив Токло.

***

До неї наближався Зуко. Його обличчя скривила якась гримаса. Катара схрестила руки.

— Ми перемо, — сказав він.

— І що?

— Ти могла б... використати магію для сушіння?

Катара закам'яніла. Вона, звісно, знала, що коли вони востаннє билися, вона не була близька до майстерності, але він справді вважав, що віджимання тканин — все, на що її магія годиться?

— Зуко, з чого ти взяв, що я хочу прати?

***

Зуко озирнувся на Токло і Панука. Токло показав йому великий палець у стилі Королівства Землі. Він повернувся до Катари.

— Бо ти більше нічого не робиш. — Його посмішка дала збій — він знову стиснув губи. — І... це жіноча робота?

Панук ляснув себе по лобі у стилі острова Кіоші.

***

Катара не виштовхала Зуко за борт. Вона просто підняла «за борт» і кинула на Зуко.

***

(Саме тому Зуко і знав, як сушити одяг — бо його мочили молодші сестри).

***

Як мокрий, паркий Зуко довів до того, що Сокка тепер тягав відра з водою, Сокка не знав.

— Це ж нормально, що я хочу спілкуватися з братом та сестрою мого друга? — сказав чувак Панук. Сокка поки що не вирішив, чи подобається йому чувак Панук.

— У цьому реченні все ненормально, — сказав йому Сокка, на що чувак лише посміхнувся. Сокка зітхнув у бік Токло. — Принаймні ти не втратив глузд.

— Не... втратив? — перепитав Токло.

Сокка змахнув руками в напрямку волосся Токло. Його відповідно блакитне волосся.

— Ніяких намистин симпатиків Нації Вогню.

— Ця фраза на цьому кораблі означає зовсім не те, що ти думаєш, Сокко, — сказав чувак Панук, досі якось так хитро усміхаючись. Позаду них без жодної видимої причини гавкнув Затопчик. Він часто так робив, коли люди розмовляли з Соккою.

— Що? — запитав Сокка. І знову, помітивши роздратований вираз обличчя Токло: — Що?

Токло висипав останнє відро і з виразно надутим обличчям опустився поруч із наповненою ванною для білизни.

— Кустаа вкрав мою намистину.

— Дядьки вищі за друзів, — зауважив Панук, який теж сів.

— То чого в тебе є, віддай...!

Токло почав робити хапальні руки, і Сокка несподівано знов усвідомив, що Токло на чотири роки старший за нього. Це було багато, коли Сокка ганявся за старшим хлопцем за Порадами з Воєнної Підготовки, і коли сімнадцятирічний Токло підіймався на борт корабля, куди тринадцятирічному Сокці підійматися було заборонено.

П'ятнадцятирічний Сокка дивився, як його колишнього кумира знешкоджують, приклавши руку до чола, і зазнав надзвичайно дезорієнтаційного переосмислення свого світогляду: Токло був підлітком. Як і він.

Як і Зуко.

— Він мені не дядько, — сказав вогняний підліток, висипаючи вміст кошиків для білизни у ванну.

— Аж дивно, що в тебе досі немає намистини Кустаа, — сказав Панук, недбало переломивши хід війни хапальних рученят, запхавши Токло під сорочку шматок мила. Ані Панук, ані Зуко ніяк не відреагували на його звивистий танок «витягніть його» та супровідний мужній писк. Сокка, не бажаючи відставати, теж вдав, що це цілком нормальний день, сповнений чоловічого спілкування, в якому він прекрасно знає, як поводитися.

— Я не маю його намистини, — сказав Зуко, занурюючи руки у воду, — бо він мені не дядько.

(Він Зуко не дав. «Не-намистина для не-дядька», — сказав він. Не те щоб Зуко просив: Кустаа просто побачив, як Зуко дивиться на нову червону намистину у його волоссі, і усміхнувся).

— Ого, — сказав Сокка. — Вода стає... гаряченькою. Так і повинно бути?

— Чим більше його дратуєш, тим теплішою вона стає, — порадив Панук.

Токло всунув повністю руки так само як і Зуко, але видима пара з'явилася лише одного разу. Тепер він просто звисав через край, тримаючи в руці слизький шматок мила.

Вони почали відтирати. Сокка раніше не усвідомлював, наскільки огидно відтирати смердючі та/або покриті кіркою плями на чужому одязі. Коли Катара наполягала на пранні, він зазвичай займався власною білизною.

Зуко дуже демонстративно не відтирав. У нього був такий вираз обличчя, ніби він ледве терпів, що його руки були в тій самій воді, куди відтирали бруд.

— Це огидно, — красномовно відповів принц Вогню, коли Сокка поскаржився.

— А ти вище цього чому?

— У нас є система, — плавно вставив Панук, наче хтось запросив його до цієї розмови. — Токло відтирає, я викручую, коли назбирається достатньо, Зуко не дає нам відморозити руки, сушить і погрожує тим, хто кидає в нас брудний одяг, Пральним Вигнанням.

— А навіщо людям кидатися у вас брудним одягом? — запитав Сокка.

— Бо він огидний, — відповів Зуко.

— Чуєш, — сказав Токло. — Ти ж подорожував з Аватаром, так?

— Так, так, подорожував. — Сокка нахилився повз Токло і подивився на Зуко. — Аватар, у якого є ім'я, і звуть його Аанг.

В епіцентрі мага вогню у ванні стався дуже приємний сплеск тепла. Сокка все ще не був до кінця впевнений, чи подобається йому система опалення, заснована на темпераменті Зуко. З одного боку, вода була дуже приємною на дотик, серйозно, де б він надибав безплатну гарячу воду в домашніх умовах? З іншого боку: темперамент Зуко. І некип'ячена плоть Сокки. Можливо, цим двом не судилося зустрітися.

— Так, він, — погодився Токло, звівши «Аватар» до «так, він», перш ніж перейти до суті. — Ти знаєш Блакитного Духа?

— Блакитного... Духа, — повторив Сокка.

Можливо, в інший час Аанг притримав би свою маленьку втечу з в'язниці суворого режиму з принцом Вогню в таємниці. Але Аанг, який спробував вмовити своїх ворогів здатися і вирішив, що у нього вийшло, був тим самим Аангом, який раптом почав вичитувати Чжао монолог про дружбу, поки все навколо палало, і вимагав, щоб вони поговорили з гарненькою армією загарбників у Північному Храмі Повітря, і взагалі неодмінно потребував, щоб його всадили та зажадали пояснень, чим він думав.

Температура води зростала, наче повзуче ніяковіння. Зуко кидав у його бік широко розплющені погляди. Панук повільно усміхався. Токло ловив кожне слово Сокки.

— Чи знаю я Блакитного Духа? — пхикнув Сокка. — Та він був у мене вдома. Зустрів пра-пра. Твоя сестра взяла б у нього автограф, але була трохи налякана.

Відстань між обличчям Токло та особистим простором Сокки скоротилася з тривожною швидкістю.

— Який він?

Сокка потер волосини на підборідді. Хмикнув, дуже задумливо. Підняв палець, вдихнув, затримав повітря, поки в аудиторії наростало нетерпіння та/або жах, і нарешті, нарешті, оголосив:

— Жахливий.

— Що? — запитав Токло.

— Просто найгірший. — Сокка кивнув, погоджуючись сам із собою.

— Що, — сказав Зуко, що було набагато менше, ніж питання.

— І вже повірте, маску він носить з причини.

— Ти бачив його без маски? — заверещав Токло. Панук несхвально насупився, Зуко почервонів і відвів погляд, а також вийняв руки з води, і гаразд, так, це він перейшов межу.

— Не через це.

— Через що? — запитав Токло, але йому ніхто не відповів.

— Це просто загальний коментар щодо його, — Сокка зробив дуже ілюстративний жест рукою, — поведінки.

— Якої поведінки? — Зуко насупився, демонструючи Поведінку.

— Він хоча б з Племені Води? — запитав розчарований Токло.

— Ні, — відповів Сокка. — Хоча йому дуже подобається вдавати, що так.

— Якщо він такий поганий, то чому врятував Аватара?

— Проблеми з татком.

***

Якби ванна не була такою важкою, Зуко звалив би її на свого нового брата.

...У Зуко тепер були друзі.

— Пануку, візьми-но той бік.

— Так.

— Ні! — закричав Токло, який сидів поруч із Соккою.

Жертви війни.

***

Навіть коли його примусили прати, її брат все одно нічого не сприймав серйозно. Він якимось чином вступив із Зуко у водну битву. Вони перекинули ванну на бік, та розтеклася по палубі калюжею, і другий член екіпажу розхлюпав її, навіть не глянувши. Мокрий одяг, що висипався назовні, став предметом запеклої боротьби, оскільки чотири пари рук намагалися його вхопити. І кинути. І жбурляти на сусідні голови. Все це виглядало абсолютно безглуздо й анітрохи не весело, і чому вони влаштували водну битву без свого мага води?

— Якщо не допоможеш мені проти Зуко, — сказав Сокка Токло, — то, може, допоможеш мені проти Блакитного Духа?

Токло витріщився на Сокку.

— Що? — Потім на Панука, який розреготався. — Що? — Нарешті, він повернувся до Зуко та мокрих штанів, які не-маг підняв у водяному батозі. — ЩО?

***

— Чому ти мені не сказав?

Зуко не хотів відкривати рота, бо тоді туди могла потрапити пральна вода, але якщо він не відповість, Токло продовжить хапати найбрудніші речі, які тільки знайде, і кидати ними в нього.

— У тебе на стіні мій плакат висить.

Токло зупинився, його рот відкрився, закрився, знову відкрився.

— Я, — сказав він, — я з тобою не розмовляю.

***

Хакода вийшов зі своєї каюти та подивився на воду, що стікала по проходу. Пішов вгору по трапу, на палубу, повз чотирьох мокрих хлопців, що чубилися, і приєднався до своєї абсолютно сухої доньки біля поручня. Він відкинувся на спину поруч з нею і якусь мить мовчки спостерігав за хаосом.

— Бачу, Сокка справляється з домашніми справами так само добре, як я пам'ятаю.

— Справді? — Її голос був глибшим, ніж у його спогадах про дім, дуже близьким до Каїного шовковистого «Хакодо, любий, ти зробив що?».

— Він намочив весь одяг за рекордно короткий час. — Він спробував посміхнутися. Його донька не посміхнулася у відповідь. Хакода прочистив горло. — Я бачив, як ти тренуєшся, ти справді робиш успіхи. Знайшла вчителя на Півночі?

Вона схрестила руки.

— Я знайшла чоловіків, які думали, що знають, що для мене краще.

— Це... погано.

Його донька посміхнулася і звузила очі, і обидві ці речі були частиною одного і того ж виразу тигра-акули.

— Справді? А мені здалося, що нічого нового.

З боку хлопчиків почувся особливо гучний скрик.

— Піду розніму їх, — сказав Хакода.

Тактичний відступ.

***

Її батько знав точно, як поводитися з її братом і Зуко. Він став між ними, поклав руку кожному на плече та заземлив, поки вони кричали.

Вони знали, як діяти у відповідь: голосно і сердито, дозволяючи утримувати себе на відстані один від одного. Дозволяючи заспокоїти їх до похмурих поглядів. Дозволяючи бути їхнім татом.

Момо приземлився їй на плече.

— Ходімо знайдемо тобі поїсти, — сказала вона, бо не дуже добре пам'ятала, як мати тата, але мала достатньо практики, як бути мамою.

***

— Я можу висушити твій одяг, — запропонував Зуко.

— Я з тобою не розмовляю, — сказав Токло.

— А. Але... Мені можна розмовляти з тобою?

Зуко дивився на нього широкими золотими очима. Очима ізоцуцика. Хто навчив його робити очі ізоцуцика?

(— Знаєш, як він завжди дивиться на тебе? — Панук проінструктував Зуко за кілька хвилин до цього. — Зроби йому так само).

Токло здався і милостиво дозволив Блакитному Духові висушити його одяг.

Цей одяг. Цього одягу торкався Блакитний Дух. Він більше ніколи не пратиме цей одяг.

***

(Катара могла б висушити їхній одяг краще і швидше. Не те щоб вона хотіла).

(Бато погнався за В'яленою Тюлениною, який гнався за Момо, який застряг у мокрій штанині та безладно шарахався по палубі з напівпритиснутим крилом. Аппа широко позіхнув, коли вони пробігали повз, і випадково затягнув всередину і лемура, і тканину. Назад вилетів лише один. Поганий день видався у Бато).

(Сокка забрав свою щойно висушену сорочку і гордовито понюхав. Потім понюхав ще раз, уважніше. Заплутаний день видався у Сокки).

***

Тієї ночі Хакода підняв голову на стукіт у двері й усміхнувся хлопцеві, що обережно зазирнув.

— Медитувати прийшов?

— Я хотів знову в трюмі, — відповів Зуко, і Хакода не знав, що робити з легкою краплею розчарування, яку відчув при цьому. — Я просто... Ти вже повернув їй намисто?

Хакода витягнув блакитний кулон зі своєї скрині, куди поклав його, щоб забути, як він нагадав йому про дружину, яку він більше ніколи не побачить, і про доньку, яка перебуває в надто великій небезпеці.

— Щасти, — сказав він, вкладаючи кулон у руку, з якої його забрав.

Зуко рвучко кивнув і пішов.

***

Після вечері Катара спостерігала, як Зуко наближається. Це було краще, ніж спостерігати, як він кидає на неї погляди протягом усієї вечері. Вечерю, яку знову ж таки приготував він. Її ніхто навіть не запитав. Приготування їжі тепер було лише роботою Зуко, попри те, що хтось інший міг би впоратися краще.

— Що, хочеш, щоб я тарілки магією вимила?

— Ні, я... Ось. — Він простягнув руку. Його вираз обличчя був зухвалим, наче він підбурював її відмовитися від штуки, яку їй пхав...

— Ох.

З його стиснутого кулака звисало те, що вона вважала загубленим кілька місяців тому. Вона делікатно взяла його в руки, ніби воно могло зникнути назавжди.

(Якби ж то матерів можна було так легко повернути).

***

Він ніяк не міг прочитати її обличчя. Вона провела пальцем по хвилястому візерунку на камені, провела стрічку між пальцями. Вона була жорсткою, прокресленою солоними лініями, знебарвленою і деформованою від часу, проведеного на хвилях. Зруйнована. Він повернув намисто зруйнованим, не дивно, що вона мовчала, він його не вкрав, але й не подбав про нього...

— У мене є стрічка, — пробурмотів Зуко. — Я нею меч обмотую. Вона блакитна. Ми могли б... полагодити його?

Тепер вона дивилася на нього з іншим виразом. Який він досі не міг прочитати.

— Гаразд, — сказала вона.

— Гаразд, — кивнув він і повів її до каюти екіпажу.

***

Йти за ним почувалося неправильно. Ніби на неї чекала пастка, дерево, до якого її прив'яжуть, озброєні головорізи, готові накинутися на неї за наказом свого принца. Але це був корабель її батька, і Зуко явно... що, відмовився від усіх своїх принцівських прав заради приготування їжі, прибирання і навчання на сільського цілителя?

Батько їм чогось не розповідав. «Володар Вогню не захотів його повертати та не погоджувався на наші умови» — не вичерпувало всього. Про які умови вони взагалі говорили, якщо Володар Вогню не захотів обмінювати свого сина?

Поки вони спускалися, він продовжував нервово поглядати на неї. Їй хотілося вірити, що він боїться, що вона вдарить йому у спину, але його не менш нервова посмішка ставала все більш багатонадійною щоразу, коли він озирався і бачив, що вона все ще йде за ним.

Вони тихо зайшли до каюти екіпажу — частина денної вахти вже спала, а частина нічної ще тільки прокидалася. Зуко став навколішки, щоб відкрити матроську скриню. Його матроську скриню, як і в кожного члена екіпажу. На ній були вирізьблені дуже схожі на драконів морські змії, і вона була достатньо новою, щоб ще пахнути тирсою і морилкою. Коли він її відкрив, одяг всередині теж виглядав новим.

Все, що мав Зуко, було новим, бо коли він впав за борт, то не міг взяти з собою нічого свого.

Тато сказав, що Зуко більше не бранець. Чому він не хотів додому?

Стиль його одягу був більше схожий на Королівство Землі, ніж на Плем'я Води, і дуже схожий на те, що носили вони з Соккою, наче все купили в одній крамниці. Вперше вона замислилася над тим, у кого вони позичили цей одяг.

Звісно ж, у найменшого члена екіпажу. Найближчого до них за розміром.

...Він вишив черекачку на задній частині сорочки Сокки. Дракони ще зрозуміло, але черекачка?

Зуко витягнув згорток зі стрічкою з дна скрині, де вона побачила поношену сорочку червоного кольору Нації Вогню. Потім він закрив кришку. Вони повернулися до каюти цілителя, де він знав точно, де знайти корабельний швейний набір. Вона відміряла нову довжину стрічки та передала йому, щоб відрізав, поки вона звільняла стару застібку. Вона була кістяною і такою ж старою, як і кулон. Стрічку замінювали вже не раз. Катара взяла у нього новий відрізок і почала мовчки працювати, не думаючи про те, як було минулого разу. Тоді це робила пра-пра.

Нова стрічка була тоншою і грубішою. Міцнішою. Їй подобалося, як вона відчувалася в руках. Стара порвалася біля застібки, де непомітно обтріпався край. Вона ставитиметься до цієї дбайливіше, хоч це і не обов'язково. Колір був майже такий самий: темний, майже чорний відтінок блакитного. Вона не очікувала, що він вибере саме такий.

— Я не знав, що він належав твоїй матері, — сказав Зуко, порушивши мовчанку. — Я все одно спробував би його обміняти, мені треба було зловити Аватара... тобто, я думав, що треба. Але я не знав. І матері важливі. Це... це дуже добре, що у тебе від своєї щось залишилося. Якби я знав, я б дбав про намисто краще. Хоча, якби я знав, то залишив би на кораблі, і ти б його тоді не отримала. Але. Е.

Це було жахливе вибачення. Найгірше, яке вона коли-небудь чула. Він ще й продовжив, попри її підняту брову. Зуко потирав потилицю і нахиляв голову все нижче й нижче, ніби шкодуючи, що не встав і не вклонився. Замість цього він сидів на койці Сокки, навпроти неї, стаючи меншим і незграбнішим з кожним словом. Страхітливий принц Вогню.

— І мені шкода, що ти, напевно, думала, що воно потонуло зі мною. Якщо ти чула, що я потонув.

— Спочатку ми так не думали, — сказала вона, не зводячи очей з голки, якою пришивала застібку. — Аанг вирішив, що ти, — вона засміялася, — він вирішив, що ти став хорошим. Він сказав нам, що говорив з тобою про Кузона і про те, що ми можемо стати друзями, а потім ти перестав нас переслідувати. Він все чекав, коли ти знову з'явишся, щоб поговорити з тобою. А потім він сказав нам, чого чекає, і...

Зуко дивився на неї, його вираз обличчя був розслабленим і уважним, і раптом стало легко помітити, що половина його звичайного грізного погляду просто... впалена. Завжди поруч, навіть коли він цього не хотів.

— Потім Сокка зазначив, що Аанг кинув тебе самого і контуженого в лісі, що кишить воїнами Нації Вогню, одразу після того, як ти вчинив зраду. Після цього Аанг вирішив, що ти через нього загинув.

Вона після цього ще кілька тижнів злилася на Сокку, і на Зуко теж, за те, що він не помчався їх наздоганяти. За те, що він був мертвий, коли Аанг потребував його живим, щоб йому не снилися кошмари, в яких він вбивав принца. Коли Вогняний флот атакував Північний полюс, Катара фантазувала про ще один бій з ним, про те, як він з'явиться в Оазисі Духів, щоб схопити Аанга, і вона покаже йому, на що здатна магиня води, яка тижнями буквально виборювала свій шлях до майстерності. Бо якщо їхня група змогла перемогти його, коли вони були ледь навчені, то зараз вона попросту заморозила б його.

А потім вдерлася Нація Вогню. Не Зуко, а Чжао. І дядько Зуко, самотній і точний у своїй люті, але на мить запізнився, щоб врятувати Юе.

Коли вони пізніше з ним говорили, коли, як не дивно, Пакку порадив помилувати старого генерала, він сказав їм, що полювання Зуко на Аватара скінчилося. Що Аанг не винен. Що його умертвив нещасний випадок у штормовий день, який не мав до них жодного стосунку.

«За винятком струсу мозку», — пробурмотів Сокка собі під ніс. Катара штовхнула його ліктем так сильно, що в нього синець залишився. Вона не думала, що Аанг почув. Він все ще був у шоку — тижні, коли він думав, що вбив одного мага вогню, щойно змінилися впевненістю, що Океан використав його, щоб убити тисячі.

Принц Айро подав прохання про дозвіл знову увійти до Оазису Духів. Щоб особисто помолитися духу Океану, щоб той повернув тіло Зуко і надав йому останній спочинок на поховальному вогнищі. Риба не подавала жодних ознак слуху.

Те, що сталося з Зуко — те, що вони думали, що сталося — могло забрати будь-якого мореплавця в будь-який момент. Катарі більше не вдасться побитися з ним і перемогти; вона ставатиме краще, а він — ні.

А потім вона приземлилася на кораблі свого батька і знайшла привида, і все, що вона хотіла зробити, це бахнути його об палубу найбільшою хвилею, яку могла підняти, заморозити його, довести, що вона краща, бо він тут і живий, і вона нарешті, нарешті може тицьнути його носом у те, наскільки сильною вона стала. Як на дива, це вийшло незрозумілим.

Зуко — живий, одягнений у блакитне, з принаймні однією блакитною намистиною у волоссі, що збігалася з червоною її батька, Зуко, який був її братом, — Зуко все ще сидів, напівуклонившись, чекаючи на її слова.

— Натомість твій дядько сказав нам, що ти потонув, — закінчила вона, знизавши плечима.

— Я... сподіваюся, Аватару від цього стало легше? — сказав цей неймовірно жахливий, неймовірно незграбний, неймовірно живий хлопчик.

— Ні.

— О. — Він опустив погляд.

— Подай мені ножиці.

Він подав, не підіймаючи очей, тому не побачив її криву посмішку. Вона перерізала останню нитку.

— Чекай. — Він випростався, його єдина брова нахмурилася. — Коли ви говорили з дядьком?

***

«Він у порядку?» — хотів запитати Зуко, але тут увійшов Панук.

— Гов, — сказав він, потираючи плече, — а скільки симптомів розтягнення м'язів треба перерахувати, щоб отримати масаж спини від мага вогню?

— Я можу зцілити, — запропонувала Катара.

Панук блиснув усмішкою, що складалася здебільшого з зубів.

— Спасибі, але розтягнення несильне, а нашому учневі потрібна практика. Адже він залишиться, коли ви підете.

***

Їм не було потрібно, щоб Катара готувала, прибирала чи шила. Тепер до цього списку можна додати й зцілення, бо Зуко вже ним займався. Якщо вона прийме його в плем'я, вона більше не буде їхнім останнім магом: лише останнім магом води, поруч із першим магом вогню.

Всі ці місяці вона боролася за те, щоб стати цілителькою і бійчинею, а тепер виявила, що місце, яке вона викроювала для себе, вже заповнене ним.

— А як зцілює магія води? — запитав Зуко з відкритим і допитливим виразом обличчя, поки Панук обвисав під його руками.

— Вона тобі не допоможе, коли я піду, — відповіла вона і вийшла. Навколо її горла стискалося намисто матері — відчуття, про яке вона майже забула.

***

— Без флоту ми рухатимемося швидше, — сказала Катара набагато пізніше, звертаючись до темряви над їхніми головами. Зуко досі не повернув їм лампу. Навіщо вона йому взагалі? Сам же вміє робити вогонь. — Ми знаємо, де зараз Азула, а Аппа достатньо відпочив.

— Але що нам робити, коли доберемося? — відповів Сокка, як людина, яка про це вже думала. — Ми не можемо самі напасти на крейсер. Неприємно це визнавати, але нам пощастило, що перший корабель належав Зуко.

Вона не мусила цього визнавати.

***

Токло ахнув, прокинувшись.

— Все гаразд? — прошепотів Зуко, який знав, що таке кошмари.

— Блакитний Дух завжди сушить мій одяг, — відповів старший підліток, і одразу ліг і заснув.

Зуко не знав, що це було. Він також не знав, наскільки близько до гігієнічної катастрофи підійшов його друг.

***

Хмари продовжували збиратися протягом ночі. Океан мав добрі робочі стосунки з Вітром, який, хоч і не був скутий земними прив'язаностями, але навряд чи міг бути неупередженим спостерігачем у цих процесах.

Chapter Text

Третій день, коли Зуко не виштовхали за борт, був неспокійним, вітряним і дуже червоним. Опівдні Сокка позіхнув, потягнувся і перекинувся через поруччя досить близько до місця, де тренувалася його сестра, щоб непомітно понюхати її воду, бо якщо магія вогню дивно пахла багаттям, то магія води...?

Приблизно в цей час принц вийшов на середину палуби, і в нього одразу ж врізався ще один птах-посланець.

— Як ви їх цього навчили? — запитав Сокка з належним рівнем поваги до такої безглуздої дріб'язковості.

— То все він, — відповів Панук. Він давив свою усмішечку, як абсолютно невинний усміхайло, але він також все частіше з'являвся, коли Сокка та/або Катара були поруч із Зуко, і вчора був дуже захоплений скиданнями у ванну. Сокка примружив очі. Усміхайло підморгнув, чортяка.

— Сокко, — гукнув Бато, — хочеш за штурвал?

— Хочу! — Сокка вибіг нагору сходами, випередивши лише Затопчика, який мав перевагу в кількості ніг та непосидючому хвості, здатному поставити підніжку навіть найкращому з чоловіків.

— По-перше, — сказав Бато, — саме час тобі отримати екіпажне ім'я.

— Моє що?

— Екіпажне ім'я, — сказав Бато. — Ти пройшов льодові перегони, і працював на справжньому кораблі — ти на нього заслужив. Як щодо... «В'ялена Тюленина»?

Собака гавкнув.

— Смачно, але жорстко, — сказав Сокка, погладжуючи волосся на підборідді, — і Затопчикові подобається.

— Бато, — насупився принц Вогню з велетенським птахом на руках, який намагався проковтнути його намистини. — Ти не можеш дати йому «екіпажне ім'я».

— Неси послання до вождя, — відмахнувся Бато.

— Бато, — повторив Зуко, ще більше насупившись.

— Що там мені принесли? — запитав тато, приєднавшись до них.

— Нове послання, — відповів Бато. Потім обійняв Сокку за плечі. — І найголовніше: познайомся з нашим новим членом екіпажу, В'яленою Тюлениною.

Його батько підняв брову. Принц скипів, до того ж в більш буквальному сенсі, ніж Сокка вважав за потрібне на дерев'яному кораблі.

— Ти не можеш... Хакодо!

Тато помовчав. Потім відвернувся від Сокки та подивився принцу прямісінько в очі.

— Вибач, — сказав він. — Я втратив право давати імена.

Зуко тицьнув трубку з посланням у руки Хакоди та пішов геть. Затопчик привітав свого нового члена екіпажу безліччю облизувань.

***

Сокка продовжував керувати судном, отримуючи вказівки та поправки від Бато та стоячи на відстані витягнутої руки від батька. Що було і шанобливо, і безглуздо, і коли батько підходив ближче, і ще ближче, і хвалив його добрі інстинкти, Сокка милостиво дозволяв йому.

Весь цей час обидва чоловіки дивилися на море. Вітер, як і раніше, дув ззаду, але тепер він хапав їх за одяг і натягував вітрила. Насувалися сірі хмари. Зростальні хвилі мали білі шапки, немов флот Океану здіймався, аби відплисти разом з ними.

Сокка недовго пробув біля штурвала. Тато ледь помітним жестом запросив Тулука перебрати штурвал, і Сокка знову милостиво дозволив йому. Востаннє, коли Сокка потрапив у шторм, він потребував драматичного порятунку за допомогою летючого зубра. Усе відбувалося дуже швиденько, що призвело до багатьох снів, у яких порятунок затримувався, і він тонув, тож, серйозно, Сокка був не проти не нести відповідальність за загальний добробут цього корабля під час гнітюче навислої сіро-небесної загибелі, зважаючи на те, що останній корабель, членом екіпажу якого він був, затонув.

Бато і тато спускалися під палубу, вже обговорюючи зміну курсу і безпечні місця для стоянки. Ну, гаразд. Сокка... побуде десь в іншому місці.

Тато озирнувся до нього.

— Ти йдеш?

Сокка буде там, де лідери приймають рішення. Точно. Він посміхнувся, тато теж, і у Сокки навіть не зіпсувався настрій, коли тато покликав Панука і Зуко, наче вони теж були людьми з Потенціалом Майбутнього Вождя.

— Я залишуся на палубі, — огризнувся Зуко, грізно дивлячись і на запрошення, і на грозові хмари. — Я не боюся. Я можу працювати.

— Зуко... — почав тато.

— Я залишуся.

— Ти тільки до сестри не підходь, — сказав Панук, поплескавши принца Вогню по спині, коли той приєднався до них. — Токло, наглянь їх.

— Нам не потрібен... — почали два голоси з однаковим, але протилежним обуренням.

— Зрозумів, — гукнув Токло, радісно ігноруючи обох.

Бато вже розгорнув карту, коли решта спустилися до татового кабінету.

— Це відбулося швидше, ніж я думав, — сказав він. — З такою швидкістю ми опинимося на небезпечній стороні шторму. Спробуємо вийти у відкриті води, чи ризикнемо перечекати на Китовому хвості?

— Генерал Хау згадував, що взимку Кіоші порушили їхній нейтралітет, — сказав тато, схилившись над картою. — Забрали Китовий Хвіст, щоб його не можна було використати для виступу проти них, здається логічним кроком. Сокко, ти що-небудь чув, коли був на базі Фонга?

— Е. — Він дуже хотів сказати «так». Йому дуже-дуже хотілося сказати: «Так, я бачив карту бою, Китовий Хвіст звільнений і в цілковитій безпеці, і ти не знав би цієї життєво важливої інформації без мене, твого незамінного сина». — Ні. Вибачте. Фонг здебільшого говорив про Фонга.

Всі інші чоловіки пирхнули в унісон, тож пристойний втішний приз.

— Ми й раніше залягали на бар'єрних островах, — сказав Панук. — Сумніваюся, що вони виставлятимуть регулярні патрулі посеред шторму.

— Треба враховувати ще дещо, — сказав його батько. Він обвів пальцем їхню позицію і далі. — За останніми даними, корабель принцеси випередив нас на день — дяка вітрам, що ми підійшли так близько. Як тільки шторм вщухне...

Котли Нації Вогню проти вітрил Племені Води. Їхні кораблі могли мчати вічно, але вони були швидкими лише настільки, наскільки дозволяли Вітер та Океан. Якщо вітри вщухнуть, вони ніколи не наздоженуть принцесу.

— Течії також страшенно послужливі, — зауважив Бато. Його палець простежив лінію течії, яка пролягала з півдня на південь-захід під їхньою позицією: — Вони наче течуть на захід відтоді, як приземлилися діти.

— То лише слід ізопса, — насупився Хакода. — Ми не можемо на це розраховувати.

— Стоп, вони існують? — запитав Сокка.

Панук похитав рукою.

— Старі моряки клянуться, що коли під водою пропливає досить велика зграя, вони тягнуть за собою кораблі.

— Впевнений, ізопси настільки великими не виростають, — сказав Сокка. — А старі моряки також ігнорують вплив вітру на поверхневі течії?

— Абсолютно, — відповів Панук, як один науково мислездатний мандрівник іншому. Сокка вирішив, що юнак, можливо, не такий вже й жахливий.

— Або ж, — батько коротко посміхнувся, — це просто приказка про течію, яка не триватиме, і суперечки зі старими моряками про те, як її називати, її не змінять.

Посмішка батька зникла, коли він подивився на карту і поклав руки на стіл. Бо це було саме так. Течія не триватиме. Як і вітер. Чи зможе їхній флот вийти на позицію та захопити корабель Азули, якщо вони сховаються на кілька годин у якійсь маленькій гавані?

— Тату, — спитав Сокка, — а що, як ми не кинемо якір? Що, як спробуємо піти проти шторму? — Можливо, це був саме той ризик, якого вони потребували, щоб наздогнати Азулу.

— Ми вже переживали такі сильні шторми. І втрачали кораблі, які думали, що прорвуться.

Хіба мало значення, чи помруть вони сьогодні вночі, чи будуть винищені разом з рештою свого племені, поки наступний Аватар ще в колисці спатиме? Мертвий є мертвий. Війна скоро закінчиться: у містах Королівства Землі з поселенцями з Нації Вогню, у голоді, який підтримував фронт, у Північному Племені Води, яке пало б, якби не втручання духів, на яке не можна було розраховувати двічі.

Піти проти шторму було азартною грою. Згуртувати світ навколо дванадцятирічного хлопчика, який нічого з цього не просив, — теж. Але коли шанси проти тебе, грати азартно — єдиний спосіб виграти.

Сокка озирнувся на всіх і побачив три обличчя з таким самим настроєм, як і в нього.

— Гов, тату, — сказав Сокка. — Ти забув запросити нашу майстриню-магиню.

Є азартна гра, а є крапльовані карти.

***

Катара була не надто задоволена пізнім запрошенням на те, що було, по суті, засіданням ради. Вона очікувала кращого від свого племені. Вона очікувала кращого від Сокки.

Сокка зрозумів, що йому ще треба пропрацювати свою несвідому мізогінію, бо він був так схвильований власним запрошенням, що не думав про сестру, аж поки вона не знадобилася йому для їхніх планів.

Хакода зрозумів, що йому потрібно було пропрацювати багато несвідомої мізогінії, і що його донька мала забагато практики зціплювати зуби та ігнорувати помилки, щоб бути спроможною зосередитися на ситуації. Вона не накричала на нього, навіть сердито не подивилася — просто слухала з неминучим спокоєм перед хвилею, що насувається. Потім вона зажадала доступу до його палубних командирів з кожної вахти.

Вона ніколи раніше не допомагала плисти під вітрилами, тим паче під час шторму. У них ніколи не було людини, яка могла буквально керувати хвилями. Разом вони вписали мага води в їхній екіпаж, і шматочок їхньої спадщини повернувся на своє місце.

***

Шторм почався. Зуко це влаштовувало. Йому не потрібно було залишати палубу, і люди повинні припинити спроби на це його підговорити. Він міг працювати, він працював, він був у порядку. Він обійшов бізона Аватара, який лежав під брезентом, накинутим йому на спину і закріпленим на ногах, як найбільший у світі дощовик, і продовжив працювати.

В'ялена Тюленина стояв на бушприті в носовій частині корабля, прямо перед членом екіпажу, який стежив за найбільшими хвилями, вчепившись гострими переоподами в деревину. Він поперемінно то вив на вітер, то гавкав на хвилі, висолопивши язика. Його хутро було мокре від дощу та бризок. Всі були мокрі від дощу та бризок.

Новий брат Зуко був під палубою разом з лемуром. Його нова сестра стояла поруч з Хакодою біля штурвала, роблячи магію на рівні, про який він чув лише у п'єсах про страшних магів води, що за примхою могли топити цілі екіпажі невинних кораблів Нації Вогню. Гребені хвиль розходилися навколо «Ахлута», а не над ним. Палубу ніколи не затоплювало, вони завжди врізалися у хвилі під ідеальним кутом, бо трьох днів на кораблі їй, звісно ж, вистачило, щоб досягти успіху в новій ролі найціннішого мага їхнього екіпажу.

Зуко не здригнувся, коли чергова хвиля вчасно розкололася навколо них. Він працював. Однією рукою виконував своє завдання, а іншою, як і всі інші, тримався за корабель.

— Якщо не хочеш тут бути, — сказав Токло, відкинувшись назад та борючись з вітром за мотузку, яку тримав у руках. Адже існувала тонка грань між завеликим і замалим вітрилом. — То і не мусиш. Зараз не твоя зміна. І не твоя робота.

— Я хочу тут бути, — огризнувся Зуко, хапаючи ту саму мотузку і допомагаючи.

— Тут достатньо людей, — сказав Панук, зав'язуючи стропу, яку йому купили. — Ти маєш бути внизу. Відпочивати. Щоб, коли треба буде мінятися, ти не був втомлений.

— Я не втомлений!

— Ти не мусиш нічого доводити, — сказав Панук, але заради такої дурниці отримати бризки в рота навіть ризикувати не варто.

Так вийшло, їхній колишній принц тупо стояв на палубі посеред шторму, як і належало за його тупим принцевим правом, поки вітер виривав стерно корабля прямо з води. До того часу, коли Тулук, що керував вітрилами, Хакода, що стояв за штурвалом, і Катара, що боролася з хвилями, поставили корабель на правильний курс, палубою прокотилася не одна хвиля.

Плем'я Води, маючи більше розуму, ніж маленькі іржаві кораблі Вогняного флоту, чиє обладнання і так було напівзруйноване, добре використовувало страхувальні троси під час штормів. Наразі мотузка Зуко обплуталася навколо передньої ноги зубра, поки він сам глибоко дихав і намагався відчепити своє тіло від його хутряної щиколотки. Він був в порядку.

А Панук — ні. Його трос бовтався вільно, як у людини, що звалилася за борт і вирішила, що краще вже у хвилях, ніж потонути на буксирі корабля.

Панук, який плавав на корабельних шлюпках із Зуко і Токло лише в хороші дні, бо посеред тундри не було бурхливого океану, а майже гладкі озера і зрідка струмок, який можна було перейти вбрід. Панук, який був найслабшим плавцем з усіх.

Виштовхувати Зуко за борт нікому не довелося. Він був цілком здатний зробити це сам.

***

Перший же удар води повернув Зуко до холод, задихаюся, де «Ваньї?» І...

— Зуко! — Дядько не повинен так кричати.

Так само як і його тато.

Зуко відчував легкість — він уже скинув обладунки, хоча й не пам'ятав...

Ні, не так. Це... це було іншим разом, він бачив, бо хвилі тоді були меншими. Єдине, що тягнуло його донизу, була шуба Токло, яка і на палубі була важкою, але зараз було таке відчуття, наче він був одягнений у сталеву обшивку. Але він не міг її зняти, це ж шуба Токло, що він скаже, якщо Зуко просто візьме і викине її...

Що він краще втратить шубу, аніж друга.

Зуко скинув її з плечей і поплив. Позаду нього пролунав крик «Людина за бортом», який повторювався знову і знову кожним іншим членом екіпажу. За бортом було вже дві людини, але Зуко знав, що робить, тож усе гаразд. Він не обернувся, щоб подивитися на корабель, бо Панук був попереду, а він без нього не повернеться.

Панук щось кричав про ідіота, напевно, маючи на увазі Зуко. І дуже кашляв, бо тільки ідіот може кричати на іншого ідіота посеред штормових хвиль.

***

Хакода міцно тримав штурвал, доки Бато не перебіг палубу і не забрав його з його жорстких рук. Вони не могли повернути назад і врятувати хлопців — такі хвилі перевернуть будь-який екіпаж, який не зустріне їх з належною повагою. А Катара була єдиним магом води.

Хлопці були темними плямами на темних хвилях, і виднілися, коли ті здіймали їх вище, але зникали надто часто і надовго, щоразу стаючи важчими розгледіти.

Катара була єдиним магом води. Він не мав права просити її про це, але й не мав іншого вибору.

— Ти можеш їх врятувати?

***

Можливо, якби води були спокійнішими, якби вона витратила стільки ж часу на те, щоб навчитися перестрибувати через воду на своєму мініайсбергу, скільки маленькі хлопчики на півночі, щоб врятуватися від своїх ненавчених матерів, якби за останні години вона не скорила більше води, ніж будь-коли в житті, якби їй дозволили вчитися у справжнього майстра...

На носі корабля вив собака. Аппа підняв голову та мукнув.

Аппа. Аппа вже літав у шторми. Їй просто треба досить близько підібратися — жінка з племені не повинна працювати сама. Вона повернулася до батька й один раз кивнула, люто.

***

Люди надто довго розбиралися. З останнім виттям «зграя-небезпека-допоможіть», В'ялена Тюленина також стрибнув за борт.

(Ааке раптово, недоречно подумав, що собаки справді стають схожими на своїх господарів. Він не став цим ділитися).

***

«Ахлут» був далеко, але все ще в полі зору, тож Зуко міг з упевненістю сказати, що бувало й гірше. Тепер йому просто треба було повернутися. Тягнучи Панука. Той розкашлявся після останнього гребеня хвилі, бо, мабуть, вдихнув надто швидко і замість повітря набрав повні легені піни, і він категорично відмовлявся залишатися в положенні, в яке його намагався покласти Зуко, щоб пливти за двох, і вони б повернулися до корабля повільно, але все ж це було краще, ніж оці всі зайві рухи, які робив старший хлопець, намагаючись прочистити легені...

(На «Ваньї» щороку тренувалися рятувати людей з океану. Це був один з найулюбленіших днів екіпажу: привід побавитися у воді, перетягуючи одне одного. Урок, який лейтенант Джі вбивав їм знову і знову, полягав у тому, щоб ніколи не дозволяти потопельникові себе схопити. Особливо, якщо він у відчаї. Киньте йому щось, мотузку, круг або підлеглого, який вам не подобається. Потопельники не визнають друзів чи членів екіпажу — вони штовхають іншого під себе, щоб піднятися вище, аби зробити ще один вдих...)

Між Зуко і Пануком вигулькнув Один Дуже Хороший Хлопчик. Обидва вхопилися за панцир ізоцуцика, не встигнувши зрозуміти, що це. Потім непосидючий хвіст кинув на них стільки ж бризок, скільки й шторм, що було дивним і не зовсім приємним відчуттям, хоча й корисним.

***

Аппа дуже сумнівався щодо зльоту. З його досвіду, шторми іноді закінчувалися повним вибиванням зі звичного життя.

Катара сіла між його рогами й ласкаво погладила мокре чоло.

— Ну ж бо, Аппо. Він мені теж не подобається, але я не хочу, щоб він потонув. А другий такий же гад, як і він, лише наполовину. Гіп-гіп.

З дуже зарозумілим стогоном Аппа здійнявся в повітря. Хлопці зникли з поля зору, але екіпаж вказував на місце, де їх бачили востаннє, а виття собаки все ще лунало крізь вітер.

***

Зуко не бачив корабля. Він відчував оніміння, але не таке, як минулого разу, коли він опинився за бортом. Те почалося в руках і ногах і поширилося всередину — це заморожувало груди та виходило назовні. Його пальці міцно вчепилися в спинку ізоцуцика. В'ялена Тюленина протримається ще кілька годин — він плавав у крижаній воді розваги заради, і, мабуть, житиме в океані, коли стане достатньо великим. Зуко теж деякий час протримається. Він володів магією вогню: якщо він вперше пережив цілу ніч, то наступного разу і поготів.

Панук не володів магією вогню, і годин у нього не було.

В'ялена Тюленина підняв голову і знову завив, все ще незрозуміло чому виляючи хвостом. Наступна хвиля роздулася під ними.

І продовжила наростати.

А потім ноги Зуко торкнулися землі, що було настільки далеко від того, що він очікував побачити посеред океану, що він спіткнувся. Це виявилося невеликою проблемою, оскільки земля підіймалася все вище і вище, поки не перетворилася на велику сегментовану скелю під двома хлопцями навколішках (і одним надзвичайно задоволеним ізоцуциком).

— Слід ізопса, — сказав Панук, наче людина, яка потихеньку коригує свої уявлення про світ.

В'ялена Тюленина гавкнув на знак привітання.

Ізопес під ними схилив голову назад і громовито гавкнув. Решта зграї виринала навколо них, наче пінисті хвилі. Вони висовували голови над спинами першого собаки, щоб облизати тих, кого врятували, язиками, більшими за Зуко. Їм так рідко випадала нагода погратися з цуценятами.

Коли Аппа прилетів на сигнал полум'ям, яке Зуко тримав у все ще приголомшених руках, місця для приземлення опинилося вдосталь. Оскільки небесний зубр не звик до більших за нього хижаків, переконати його було єдиною складною частиною.

***

Об'єктивно Зуко знав, що Хакода не... ну гаразд, він сердитиметься. Але він сердитиметься, бо хвилювався, а це не схоже на гнів, до якого звик Зуко, а це означає, що Зуко не знав, як він виглядатиме і як до нього підготуватися. Хакода не зашкодить йому, не посміє, але як можна когось покарати, не заподіявши болю?

Зубр приземлився на палубу «Ахлута», і в Зуко скінчився час на роздуми. Він зіслизнув з нього разом з іншими, тримаючи спину прямо, стримуючи дрож вогняним диханням, щоб не виглядати так, ніби прикидається слабким, аби випросити поблажливість. Що б його не чекало, воно було того варте, і він це витримає.

Спершу вождь підійшов до Панука. Він простягнув руку, і Панук випростався рівно настільки, щоб стиснути її так, як це робить Плем'я Води.

— Наступного разу, коли захочеться поплавати, — сказав Хакода, — спершу порадишся зі мною, добре?

— Я запам'ятаю, — сказав Панук і дозволив затиснути себе в обіймах. Вождь поплескав його по спині, а потім підштовхнув до люка вниз.

— З лазарету, доки тебе не перевірять і Кустаа, і Зуко, ні ногою, — сказав Хакода. Панук розсміявся, точніше, неглибоко кашлянув, але не спустився. Він стояв, знову згорбившись і потираючи руки, щоб зігрітися, чекаючи... на Зуко. Токло скористався нагодою і вчепився в бік Панука, що містило й обійми, й штовхання, й неабияке прогинання з полегшенням.

Зуко виструнчився. Його новий батько повернувся до Катари. Ще одні обійми, і він щось сказав їй на вухо, Зуко не розчув, але вона коротко обняла його у відповідь і сказала: «Мені не потрібна допомога Океану, щоб його втопити», — з посмішкою, яка була... чимось.

— Спускайся з ними, — наказав Хакода, хоч вона вирвалася з обіймів на знак протесту. — Катаро, це не батьківська турбота, це наказ твого капітана. Зараз у нас затишшя. Нам потрібно, щоб ти відпочила, якщо шторм посилиться. Я завжди роблю ротацію чоловіків... тобто, екіпажу. Зігрійся, поїж, поспи, якщо зможеш. І подивись, чи можеш якось допомогти цим двом ідіотам.

Залишався ще один ідіот, з яким вождю треба було розібратися. На жаль, хвилі не висунулися і не змили Зуко зі шляху його уваги.

Ось він опинився перед Зуко, і його рука... вона наближалася прямо до обличчя Зуко, з боку, протилежного його шраму, і кожен жарт про симетрію, який хихотіли за спиною Зуко в портах Нації Вогню, одразу відтворився у його голові...

Рука пройшла повз його обличчя. Вона осіла на його потилиці, трохи нижче вовчого хвоста, а потім потягнула вперед, поки їхні лоби не торкнулися один одного. Батько вдихав і видихав з рівномірним ритмом, вивченим ночами за листуванням, поки лампи в його каюті слідували за магом вогню. Зуко зрівнявся з ним, опустивши плечі.

— Який, — запитав Хакода, — у тебе був план?

— ...Врятувати його?

Хакода реготнув.

— Я давно хотів поговорити з тобою, сину: стрибок за борт не повинен бути твоїм першим вибором.

— Так не завжди ж, — відповів Зуко.

І його теж обійняли. Це було навіть краще, ніж виглядали інші.

***

Темніші за хвилі фігури пливли попереду «Ахлута», створюючи нові течії. В'ялена Тюленина метався між ними, шкрябаючи переоподами по мордах, більших за нього, і дзявкав, вимагаючи пограти зараз-пограти більше, а потім щільно згортався калачиком. Старші собаки залюбки передавали цуценя-калачик по колу. «М'яч» — дуже хороша гра, щоб переконатися, що ізоцуцик не відставатиме від своєї зграї.

Великі собаки пам'ятали кораблі, і людей, і час, коли були досить маленькими, щоб грати у м'яча з прадідами цих людей. Коли цуценя втомилося, вони повернули його на палубу, виснаженого, щасливого і готового до чухання за вушками. Вони знали, як важливо проводити якомога більше часу з людьми. Старі собаки можуть вивчити стільки трюків, скільки хочуть, але вони ніколи не можуть повернутися додому.

***

(Юе подивилася на величезну просторову прірву, що відділяла Місяць від Океану. Потім простягнула руку і вперіщила Ла запотиличника, ледь не затопивши прибережні міста по всьому шляху шторму.

На захист Океану, він отримав молитви лише за тіло потонулого принца Вогню, а не за живого.

Юе починала розуміти, що вічність у неї буде довга).

***

Коли Токло повернувся з каюти екіпажу з сухим одягом, Катара вже звела нанівець його вдумливі зусилля. Він дозволив їй висушити одяг своєю дивною незапашною магією води, майже не дуючись, а потім втиснувся між двома своїми друзями-ідіотами. Він міг принаймні допомогти їм зігрітися.

— Я дещо зрозумів, спостерігаючи за вами, — сказав Токло. — З нас трьох розумний — я.

А потім отримав по ліктю з обох боків грудної клітки, бо правда зазвичай болюча.

***

Катара почекала, поки корабельний цілитель загорне хлопців у невелику гору хутра, а потім взялася викачувати морську воду з легенів. Це було так само приємно, як і звучало.

— Що ж, повторювати мені офіційно не хочеться, — кахикнув Панук, коли вона закінчила. Вона взялася за нього першим не стільки для того, щоб змусити Зуко чекати, скільки тому, що кожен, хто стрибнув за борт, щоб врятувати свого друга, певно хотів би спочатку побачити, як йому допоможуть.

...Як же було дивно думати про те, що Зуко має друзів.

— А ти, Зуко? — запитав Панук. — Ти ж не хочеш двічі опинитися за бортом? А, точно...

— Ми не так вже й довго пробули у воді, — огризнувся Зуко. — На нас навіть обладунків не було.

— ...Обладунки. Ну звісно, ти першого разу був в обладунках. Як же ти вижив — перепер смерть?

Зуко почав кашляти, що було природним наслідком спроб відповісти на риторичні запитання, поки Катара викачувала воду з його легенів. Вона пильно подивилася на нього, перш ніж знову відчула воду, яку він знову вдихнув. Якою б спокусливою не була думка залишити її та дозволити йому боротися з наслідками того, що він поганий пацієнт, Ягода казала, що вода, залишена в легенях, може спричинити хворобу. Катара не збиралася допустити, щоб Зуко захворів через те, що вона була менш компетентним цілителем, ніж він.

— Я думаю, він просто не розуміє, коли слід померти, — сказав Токло. — Як добре, що він не розумний.

Зуко витріщився на друга, відкривши рота. Катара витріщилася на нього.

— Видихни. Повільно, — сказала Катара і вмовила маленьку кульку води покинути останню ділянку горла Зуко. Та бризнула на підлогу разом з рештою спільної калюжі.

— Дівчинко, можна не розбризкувати легеневу воду по моїй підлозі? — буркнув цілитель.

Зуко кашлянув і зробив глибокий вдих.

— Дякую.

— Будь ласка. А тепер сиди й мовчи, мені треба вас оглянути.

Технічно йому не потрібно було мовчати, але йому не потрібно цього знати.

***

Його наймолодша сестра-вундеркінд заплющила очі, помістила над ними руки, ніби читала щось глибоко в їхніх тілах, і заявила, що з Зуко все гаразд, а от Панук, на її медичний погляд, у жахливому стані.

— Самокілювання, що поробиш, — пожартував Панук. Його дихання все ще було трохи прискореним.

Катара нетерпляче подивилася на нього.

— Підійми сорочку.

Панук підняв. І тоді новоспечена сестра-вундеркінд Зуко помахала сяйнистою водою, і подряпини та напівзагоєні синці зникли так само легко, як вона витягла воду з їхнього промоклого одягу, бо Зуко навіть зцілювати найкраще не міг.

Зуко видихнув і знову вдихнув. Його наступний видих був повільнішим, спокійнішим і набагато теплішим. Панук видав здивовано-задоволений звук і штовхнув Токло в плече.

— Гей, Розумний. Дай підсяду ближче до Теплого.

Принаймні магія вогню годилася на це.

***

Час минав, ритм штормових хвиль в'їдався в їхні кістки. Тепер вони були менш суворими, ніж на початку, наче Океан опанував їх. Панук і Токло спали. На ньому. Зуко, якому набридло витріщатися в стелю, поволі вивернувся. На іншій койці спала Катара.

Він відчинив двері та вислизнув так тихо, як тільки зміг.

***

Катара не спала. Та все одно ледь не проґавила Зуко. Він був моторошно, підозріло тихий. Вона дала йому хвилину, а потім пішла за ним.

Він спустився в салон. Під ними все ще шуміли хвилі, випробовуючи її нові морські ноги на міцність. Час трапез ще не настав. Але минули години, і екіпаж, який по черзі грів затерплі руки над прикрученою вугільною пічкою в сусідньому камбузі, також потребував палива. Зуко викладав невеликий, але постійний потік сушеної риби, в'яленого тюленя та інших легких продуктів. Він також брав промоклі шуби й рукавички та сушив їх між долонями. Це виглядало як повільний, ретельний процес.

Не кажучи ні слова, Катара підійшла до нього. Швидким помахом руки вигнала воду з кожного предмета, а він взяв кожну річ і повернув її власникові досить теплою, що навіть загартовані воїни розтанули в теплому затишку.

— Ти знаєш, де в лазареті запасні ковдри? — запитав він.

— В сенсі, ті, що не захопили твої друзі? — буркнула вона, але пішла за ними.

Через деякий час, після купи нагрітих ковдр, вони побачили задоволених членів екіпажу, які відпочивали за столом у кают-компанії. Катара взяла на себе турботу про їжу, а Зуко продовжував виконувати обов'язки вогнища без вогню, бурчачи щоразу, коли хтось накидав йому на голову ковдру, щоб знову її підігріти.

Люди приходили та йшли, а шторм то вщухав, то здіймався. Катара знову заступила на вахту на палубі в найсильніший шторм, а потім трохи поспала — Панук і Токло пішли з лазарету, а на їхньому місці сидів Сокка, втупившись у стелю, як і кілька годин тому.

— Почуваюся вкрай непотрібним, — сказав він дошкам над собою. — Ще й морська хвороба мучить.

— Я теж не вмію мореплавати, — сказала вона.

— У цьому випадку мені від того не легше, о магічна сестро, — відповів він. Вона не пам'ятала, чи відповіла — на той час вона вже спала.

Коли вона прокинулася, шторм вщух і став менш всеосяжним. Зуко все ще був у салоні, оточений різними членами екіпажу.

— Ти коли-небудь спиш? — запитала вона, на що отримала пів дюжини пирхань різної гучності та гострий погляд колишнього принца Вогню. Хтось накинув на нього ковдру. Та заверещала, і знизу викотився лемур.

Катара знову взялася сушити промоклих мореплавців і готувати їжу. Турбота про їхнє плем'я — не змагання.

***

Вони відпочили в перерві між змінами, коли в каюті не було нікого, окрім них двох. І Момо, що загорнувся у ковдру, яку хтось кинув на лавку.

— Чому ти залишився на «Ахлуті»? — запитала вона його, хапаючи одну з ковдр. Собі він уже прихопив — для людини, яка мала внутрішній вогонь, він був справжнісіньким мерзляком. — Ти ж міг піти куди хочеш.

Зуко довго не відповідав. Він перетягнув ковдру Момо на себе і посадив лемура собі на коліна. Ковдра-Момо муркотливо заплющив очі, коли маг вогню почухав йому між вухами.

— Хакода дозволив мені перейменувати свого собаку. Він зводив мене до крамниці, не дозволив купити звичайну матроську скриню і сказав, що я можу носити червоні сорочки. І коли я влізаю на головну щоглу, він лізе за мною.

Катара насупила брови.

— Я нічого з цього не зрозуміла.

***

— Я теж, — сказав Зуко. І додав, бо вона явно потребувала більшого: — Він не завдавав мені болю, коли ми були ворогами. І хотів мене, навіть коли ми не були ворогами. А мене хочуть не так вже й багато людей.

Це була не головна причина. Він назвав головні причини. Але все було так, як сказав йому Хакода, коли вони обмінялися намистинами: іноді потрібно давати різні причини різним людям, навіть якщо вони не мають для тебе значення. Його нова сестра явно не розуміла, до чого тут матроські скрині та сорочки. Але вона розуміла милосердя, яке ніколи не асоціювалося у нього з «моя молодша сестра може», тож це було... дивно. Але в хорошому сенсі.

Дивно в хорошому сенсі було особливістю його нового племені.

— Твій дядько тебе хоче, — тихо сказала Катара.

***

— Коли ви говорили з дядьком? — запитав Зуко, насупившись. Дядько, напевно, шукав його, принаймні кілька днів, щоб... знайти тіло, тож, можливо, вони натрапили на нього в порту. А може, дядько взяв на себе місію впіймати Аватара і доставити його додому в пам'ять про Зуко. Але це не мало сенсу, бо хлопця спіймала Азула, чого не змогла б зробити, якби дядько його захотів, бо він випередив би її ще кілька місяців тому. Дядько тільки тому й не допомагав йому, щоб бат... Озай знав, що саме Зуко спіймав його.

— Ми зустріли його на Північному полюсі, — сказала Катара, що підтверджувало теорію полювання на Аватара. Інакше чому дядько був так далеко... — Коли він вбивав адмірала Чжао.

— Він... що?

***

— Він любить тебе, Зуко. — На півночі Катара зовсім цього не розуміла, але тепер починала. — Любить настільки, що розпочав у твоє ім'я повстання.

— Він що?

І вона розповіла йому про червоний вогонь, що розквітнув у ніч, коли помер місяць, і про чоловіка, який відрадив Океан від вбивств, пообіцявши більш значущу помсту.

***

Поки його сестра і Зуко про щось там теревенили в салоні, що начисто вбило його апетит, Сокка зробив глибокий вдих-видих і постукав у двері батька.

— Увійдіть.

Що ж. Заходимо.

Тато передав контроль над палубою Ааке. Старий промоклий від дощу одяг Хакоди висів на спинці його стільця, капаючи на підлогу, про що Сокка вже й забув, адже поруч завжди була Катара, яка все негайно висушувала. Батько натягнув нові штани, але не потурбувався про сорочку, бо явно збирався спати. На грудях у нього виднілися шрами, чиїх історій Сокка не знав.

Сокка сів на койку.

— Привіт, тату. Хороша новина: мені більше не потрібен простір. Погана новина: нам треба поговорити.

Сокка поплескав по місцю поруч із собою. Його батько, з двома синіми намистинами та однією червоною у вологому волоссі, приєднався до нього.

***

Під час шокованого мовчання Зуко в каюту зайшли інші члени екіпажу, серед них Панук і Токло. Зуко подав їжу та зігрітий одяг і заціпеніло поправив лемура, який чомусь опинився у нього на плечах.

Дядько був зрадником.

Дядько був зрадником і контролював значну частину Вогняного флоту, який Озай, напевно, вважав загубленим у морі, бо звістка про те, що Дракон Заходу об'єднався з Північним Племенем Води, до півдня не долетіла. Дядько вів переговори з Північним Племенем Води, напевно, прямо зараз, і певно спробує домовитися з Королівством Землі. Ця зрада визріла не за одну ніч.

— Все гаразд, Зуко? — запитав Панук, закинувши руку на плечі та заслуживши щебетливий гнів лемура. Він широко посміхався, але говорив тихо. — Вона тобі щось сказала?

— Багато, — відповів Зуко. Від цього посмішка Панука змінилася на щось інше, тож Зуко поспішив пояснити. — Просто... мені багато про що треба подумати. Нічого поганого. Про те, що сталося тієї ночі, коли відродився Місяць.

Панук мить подивився на нього, потім кивнув і відпустив. Лемур махнув йому вслід лапою.

Дядько був зрадником.

Чому дядько був зрадником? Коли він ним став? Це сталося не через те, що батько відібрав у нього трон, інакше він би висунув претензії після смерті діда, коли військові ще пам'ятали його як свого. Не через війну, інакше на ради він би не приходив. Дядько спокійнісінько сидів собі у палаці, попивав чаї та грав у пай шо з іншими похилими людьми через пошту, доки...

Доки не стався Агні Кай. Він поїхав із Зуко на їхній іржавій посудині з екіпажем ізгоїв військово-морського флоту, чого Зуко ніколи не розумів. Він знав, що дядько полюбив його як сина. Але до Хакоди це для Зуко означало дещо зовсім інше. Токло, Панук, Кустаа і його новий тато навчили його, що на любов не треба заслужувати, і що її не можна забрати. Вона просто є, і проявляється у твоїх вчинках.

Дядько думав, що Зуко загинув під час місії Озая, і збирав армію.

Зуко довелося присісти.

***

— ...І я розумію, що справа не в мені, але ти хоч уявляєш, як це — сумувати за тобою два роки, а потім виявити, що ти замінив мене на принца Зуко? Що, не можна було знайти синочка з жахливим батею в Королівстві Землі й агресивно промивати мізки йому? Бо Зуко — повір мені, я довгі години обдумував варіанти, — в самісінькому низу мого списку кандидатів на братів. А цей список містить Джета і Хана, упокой Ла його дурбеликову душу...

— ...І ще дещо. Чого це Зуко знає, як ми плаваємо? Я повинен знати, як ми плаваємо. Я маю бути членом екіпажу, а не пацаном, який просто приїхав і всім заважає, який навіть вузол правильно зав'язати не може...

Його батько був чудовим слухачем. Сокка забув про це.

***

Катара зцілювала обпечені мотузкою руки члена екіпажу, коли Зуко вийшов із приголомшеного заціпеніння. Принаймні він повернув голову, щоб подивитися, і його очі сфокусувалися на її сяйнистій воді, а не на думках, які затьмарили його мозок.

— Як це працює? — запитав він.

— Треба відчувати заплутаність енергетичних потоків і виправляти їх.

Той насупив брову.

— Це ж, здається, може не лише маг води, — сказав він.

— Можливо, — сказала Катара. Тому, що Ягода їй розповіла, наскільки за сто років розвинулося мистецтво зцілювати — років, за які інші народи не зустріли багато, якщо взагалі зустрічали, навчених цілителів-магів. І тому, що Зуко, з його наелектризованим від ковдри волоссям, і головою лемура, що стирчала поруч, виглядав приблизно так само безглуздо, як вона могла б очікувати від свого брата.

— Хочеш спробувати? — запропонувала вона.

— Так.

Зуко нахилився вперед і почав слухати з більш щирою увагою, ніж усе чоловіче населення півночі разом узяте.

***

— ...А потім він запропонував тобі сказати, що не хоче бути твоїм сином! — Сокка різко змахнув рукою, в довгій низці різких рухів. Він уже давно перекинувся так, що лежав спиною на койці, а ноги звисали через край. Оптимальна позиція для махання. — От не розумію я його!

— Щойно звикнеш, його не так важко зрозуміти, — сказав тато.

Сокка не озирнувся, бо не хотів бачити посмішку, на яку натякав цей тон. Це була Посмішка Зуко, і Сокка втомився її бачити. Замість цього він схопив свою Подушку Для Криків, яка виглядала так, ніби її погриз собака, а потім зашив бездарний хірург, і натягнув її на обличчя.

— Чому ти його захищаєш? — запитав Сокка з-за своєї м'якої задушливої підтримки. — Так, важке дитинство, розумію. Але він все одно принц Вогню. Ти ж завжди змушував нас з Катарою відпускати кошенят тюленів-леопардів, то чого собі залишив?

Його батько не вагався.

— Бо він захистив вас.

Сокка опустив подушку, рівно настільки, щоб визирнути.

— Від кого?

— Від мене.

Його тато носив Посмішку Зуко, коли почав розповідати історію про принца у лихоманці та найсюрреалістичніший у світі допит. Сокка подумав, що починає розуміти цей погляд трохи більше.

***

— Не відчуваю, — насупився Зуко.

Катара сиділа поруч із ним на підлозі салону, поруч зі шпангоутом, де вони нікому не заважали, але й де могли розпочати урок прямо зараз, бо ану ж вона передумає. Панук і Токло замінили їх і тепер відповідали за їжу. Зуко тримав одну з її рук у своїй і так сильно зосереджувався, що уявляв, як маленькі блискавки поколюють по шкірі та під нею.

— Вони як струмені води, — пояснила вона знову. — Один великий вздовж руки, ось тут — він йде від серця, а потім повертається венами. Розгалужується на струмочки, а ті розгалужуються знову, поки все в тілі не з'єднається, як великий естуарій*, з припливами та відпливами кожного удару серця...

Він не відчував нічого подібного.

— Більшості потрібно більше, ніж один урок, — сказала Катара так, як ніколи не сказала б Азула. Її посмішка навіть не була гострою по краях.

Вона не сказала, скільки уроків знадобилося їй, а він не запитав.

Зуко спробував ще раз, але старанніше. У цьому він був експертом, особливо після того, як опинився на межі смерті.

***

Коли очі Зуко заплющилися втретє, Катара оголосила, що тренування закінчено.

— Я впораюся, — наполіг Зуко.

— Не знаю, як ти, — сказала Катара, — але я краще засвоюю нове, поспавши. Немає сенсу себе виснажувати.

Зуко зморщив брову, наче принципово не розумів, що виснаження не є допоміжним засобом для навчання.

— Зуко, — сказала вона. — Я йду спати. Знову. Якщо ти так хочеш, можемо ще раз спробувати завтра.

— А можна?

— Всупереч тому, що дехто думає, я нікуди не піду.

— Ага, — сказав Панук, ставлячи коробку з продуктами, яку щойно приніс з трюму. — Вибач, що я так сказав.

— А, — сказала Катара, — то ти не хотів, щоб я відчула себе непотрібною?

— О ні, цілком хотів. Але Зуко не безпомічний, і, можливо, ти не така погана, як твій брат.

Вона пирхнула.

— Я тобі пробачу, якщо переконаєшся, що він ліг спати.

— Важкий торг ведете, панянко.

Зуко лише грізно дивився на них з-під ковдри та з-під свого сплячого лемура.

***

Сокка милостиво дозволив додаткові обійми перед сном, коли він стояв у проході з батьком.

— Я скучав, — сказав Сокка в плече, яке було не таким високим, як він пам'ятав. — Я дуже, дуже за тобою скучав.

***

Хакода міцно обійняв сина. Він не міг сказати: «Я теж за тобою скучав» — це було надто просто, надто автоматично, надто легко порівняти, як сильно вони скучили один за одним, ніби це було змагання, а не розрив у їхніх життях.

— Сокко, я так пишаюся тобою.

Він не повинен був здивуватися гавкоту, який це викликало.

— Фу, мокра псина, — напівпоскаржився, напіврозсміявся його син, коли між ними опинилося мокре цуценя опинилося. І їхні обійми закінчилися, ось так просто.

Одразу за проходом відчинилися двері до салону. Панук вийшов, штовхаючи перед собою буркотливого Зуко. Хлопці зустрілися поглядами.

Хакода спостерігав, як його сини обмінюються взаємними поглядами, і зрозумів, що має робити. Він поклав руку на плече Сокки.

— Ти хороший хлопчик, В'ялена Тюленино.

Сокки випнув груди.

— Спасибі, тату.

— Ненавиджу тебе, — заявив Зуко. Пануку не довелося докладати додаткових зусиль, щоб змусити його дотупотіти до кают екіпажу.

Коли обидва його сини Вогню та Води пішли спати, Хакода опустився на коліна і почухав мокрі вуха свого собаки.

— Дуже хороший хлопчик, — прошепотів він. — Так, ти хороший. Де Зуко? Де він, хлопчику? Іди шукай Зуко.

Собака махав хвостом, розмальовуючи шпангоути морською водою.

***

— Поговори з татом, — сказав Сокка, дивлячись у небо.

— Поговори з Зуко, — відповіла Катара.

І в їхній позбавленій світла каюті запанувала тиша, що тривала лише мить, перш ніж пролунав звук, наче виснажений екіпаж раптово розбудив Хороший Собака, який поділився з ними своїми океанськими пригодами крізь тисячі холодних крапель на обличчя, за якими швидко пролунав принцовий крик.

— Ні, фу, ти завеликий...

І фінальне падіння, наче гамак досяг межі своєї ваги. З бонусним вереском лемура.

— В'ялена Тюленино, ЗЛІЗЬ...

Сокка на мить втупився в темряву над головою. Його думки були такі ж важкі та небезпечні, як і хвилі, що все ще накривали їхній корабель.

А потім.

— Він щойно назвав собаку В'яленою Тюлениною?

— Зуко згадував, що перейменував його, — повідомила Катара іншому братові.

— Ти не можеш назвати собаку мною! — крикнув Сокка так, щоб було чутно крізь дошки підлоги.

— Та йдіть ви уже спати, — проволав Бато, як людина, яка була надто втомлена, щоб визнати, що він сам себе на це прирік.

***

Вперше відтоді, як він покинув південь, Хакода не мав сумнівів у тому, що батя з нього непоганий.

***

Вони їхали крізь шторм, крізь ніч, вітри, хвилі та течії хороших собак, що безпомилково несли їх на захід, швидко, як у казці про духів.

Тим часом у безпеці на глибокій якірній стоянці на острові Китовий Хвіст, контрольованому Нацією Вогню (якій дошкуляли партизани Кіоші), принцеса, яка не мала причин поспішати, милостиво дозволила капітану свого корабля перечекати шторм.

Можливо, вона була б менш поблажливою, якби знала, скільком кораблям Племені Води дасть фору.

***

Коли небо прояснилося, Зуко вмовив драматичну пташку віднести дуже запізніле послання дядькові, який його любив. І любив ще до того, як Зуко навчився насправжки любити у відповідь.

Пташці довелося летіти не так вже й далеко.

Chapter Text

Голуб-альбатрос полетів на північ-схід, далі від «Ахлута», над океаном і зовнішнім краєм флоту Племені Води, поки з протилежного боку наближався невеликий, доволі іржавий корабель Вогняного флоту.

На нього дивився чоловік, який колись вважав себе хорошим принцом, хорошим генералом, хорошим батьком, хорошим дядьком...

Чоловік, який колись вважав себе усім тим, чим він не був.

«Дядькові Айро», — було написано у листі трубки.

«Ваньї», — було написано на борту корабля.

Пташка полетіла до бази Королівства Землі, яка мала передати її послання на північ, до останнього відомого місця перебування одержувача.

Птахи-посланці не вміють читати.

***

Це був вже другий шторм після зимового сонцестояння. Айро заварював чай. Коли його племінник втомиться настільки, що його можна буде заманити всередину, йому буде холодно, а Айро буде готовий.

Кілька годин по тому, коли сам Айро занімів настільки, що екіпаж зміг заманити його всередину, чай досі стояв на столі з двома чашками. На той час він вкінець остиг. Айро сів і підігрів його.

Його племінник потребуватиме теплого чаю, коли його знайдуть.

***

Зуко народився на десять днів раніше, ніж Лу Тен, і з різницею в багато років.

— Може, наступного року наздоженеш, — дражнився Лу Тен з року в рік протягом тих десяти днів, коли їхній вік зближувався.

— А й наздожену, — відповідав Зуко, маленький і впертий, але ще замалий, щоб розуміти, що є речі, яких наполегливою працею не досягнеш.

А потім дні народження Лу Тена припинилися. Айро не знав, що відчуватиме, коли його племінник стане старшим за його сина.

(Ще менше він знав, як почуватиметься, якщо Зуко більше ніколи не постаршає).

***

День Мінус Один Не Зіштовхування Зуко За Борт розпочався зі спарингу: вода проти вогню. Вогню було значно менше, ніж води, адже корабель дерев'яний, та ще й в океані, але Зуко відпрацьовував свої базові блоки та точні контратаки й не думав. Він просто спарингував, віддаючи цьому всю свою увагу, бо сенс спарингу полягав у тому, щоб не думати про птахів-посланців, які постійно літали до їхнього корабля і назад, відколи шторм вщух, передаючи дедалі точніші послання про місцеперебування його сестри, яку вони обігнали. Якимось чином вони пройшли повз неї під час шторму, і тепер вона опинилася в пастці тісного кола кораблів Племені Води, і лише один екіпаж подумав би двічі, перш ніж убити дитину Озая...

Зуко ухилився ліворуч і послизнувся, бо його нова сестра вкрила палубу льодом, а він не помітив. Замість того, щоб атакувати, поки він боровся за рівновагу, вона вперла руки в боки.

— Зуко. Якщо це тебе не відволікає, можемо спробувати щось інше.

— Я в порядку.

— Ага, — сказала вона. А потім: — Пригнись.

Зуко не пригнувся. Він вклав мечі в піхви та підскочив, щоб зловити останнього птаха, що наближався. Катара поводилася так, ніби його завжди збивали...

Він все ще стояв на льоду. Тож він перекинувся і важко приземлився на плече. Нездорове плече.

— Де твої уроки падіння тепер, неслуху? — проскрипів Кустаа з іншого боку палуби.

Зуко не застогнав. Він не застогнав, бо йому насправді не боліло, просто заніміло, що було б більш заспокійливим до того, як він прочитав цілі розділи про непоправні пошкодження шляхів блискавки-ци. Він дозволив Катарі забрати у нього пташку і сів, вже масажуючи плече розігрітою вогнем рукою. Він допомагав Пануку і Токло з сильно напруженими м'язами, тож знав, що трохи тепла — все, що потрібно. Напевно. Перший дотик був болючим, наче ті іскристі голки під шкірою, бо ти кінцівку залежав, і він зціпив зуби, але після воно перетворилося на просто... поколювання.

— Не тицяй, — сказала Катара, штовхаючи пташку членові екіпажу, що проходив повз. Раналок опинився з повним обличчям пір'я, поки Катара стояла навколішки. — Дай подивлюся.

— Все гаразд, — сказав Зуко, але слухняно сидів на місці, поки вона перевіряла водою його плече.

— Дійсно, все гаразд, — визнала вона з сумнівом у голосі.

— Видно, я щось вставив, коли впав, — сказав він, покрутивши плечем. — Мені зараз краще, ніж будь-коли.

— Може, краще потренуємося зцілювати?

— Добре, — сказав Зуко, намагаючись, щоб його голос не здавався надто радісним. Азула завжди казала йому, що він має дурний вигляд, бо прагне уроків, на яких вона його і так здолає.

Вони сіли поруч з Аппою, далі від місця спарингу і там, де набагато тепліше. Зубр привітався; Катара поплескала його по боці, наче той би відчув щось таке легке під усім цим хутром. Коли Зуко вислизнув погладити його, перш ніж його нові брат і сестра прокинулися, хутро поглинуло його по лікоть. Він сів і знову загорнувся у шубу — вітер був сильний, але тепер уже південний, а не східний. Шуба поглинула його так само ефективно, як хутро зубра — вона належала Хакоді.

— Досі не можу повірити, що ти загубив мою шубу, — сказав Токло, роблячи паузу в роботі.

— Вибач.

— Нічого. Блакитний Дух теж загубив мою шубу. Якщо він хоче загладити свою провину, він може показати мені кілька своїх дивовижних прийомів...

— Ти ж навіть не знаєш, які вони.

***

Десь неподалік, Хакода зупинився, поки відкривав останню кореспонденцію.

Блакитний Дух — це Зуко.

Вряди-годи це відповіло на більше запитань про їхнього колишнього принца, ніж поставило.

Він похитав головою і повернувся до листа.

Було помічено ще один корабель Вогняного флоту. Не Азули, і не один з кораблів блокади, які були ще за кілька днів попереду — цей на повному ходу наближався до них з півночі-сходу.

— Стратегічна нарада, — оголосив Хакода. І подбав про те, щоб запросити всіх своїх дітей, хоча й знав, що не варто очікувати, що всі вони прийдуть.

***

Катара спустилася під палубу вслід за схвильованим Соккою. Лише коли вона сідала на своє місце, то помітила, що Зуко за ними не пішов.

***

Там, де колись був підліток, «Ваньї» переслідувала тиша. Пошуки тривали. Через кілька днів Айро вийшов на палубу і побачив, що його екіпаж — екіпаж його племінника — юрмиться навколо чогось біля поручнів. Він посилив контроль над вогняним диханням і підійшов до них.

Екіпаж розступився. Живого хлопчика там не було. Його тіла також. Був лише шматок корча, щойно виловлений на борт, з досі міцно прив'язаним до нього поясом роби. Він валявся на металевій палубі, розхлябаний і розмоклий, наче мрець. Корч не витримав би ваги дорослої людини. А пояс був з червоного шовку.

— Пане, — сказав лейтенант Джі, — ваші накази?

— Вони у вас є, лейтенанте.

Екіпаж перезирнувся. Джі виглядав так, ніби хотів сказати більше. Йому вистачило розуму промовчати.

Це був лише шмат тканини. Він міг належати будь-кому.

Екіпаж приніс Айро їжу та свіжий чай. Бо чай Зуко він випити не міг. Той уже доволі перестояв, але його племінник віддавав перевагу міцному чаю.

***

— Це новий сорт? — приємно запитала Урса, поки його брат пив з невимушеною елегантністю, не помічаючи, що маленька Азула в точності повторює кожен його рух і вираз обличчя.

— Це вода? — запитав Зуко, змусивши вищезгадану врівноважену дівчинку висякати чай через ніс. Тоді батько її помітив і насупився.

— Зуко, — твердо сказала Урса, — перепроси.

— Але ж ти казала, що дядько Айро любить, коли діти ставлять запитання, — заперечив хлопчик.

Лу Тен нахилився і прошепотів йому щось на вухо. Зуко дуже серйозно кивнув, а потім знову звернувся до Айро.

— Пробач, що придворні надто бояться сказати тобі, що твій чай несмачний. Обіцяю, я завжди казатиму тобі правду, навіть коли ти станеш Володарем Вогню.

Регіт Азули був точнісінько такий самий, як у Лу Тена, по духу, якщо не по октаві.

***

Зуко не поліз на щоглу, бо якби він це зробив, то хтось розповів би Хакоді, і тоді його батько прийшов би — можливо, навіть перервав би нараду — і тоді Зуко довелося б про це говорити.

Натомість він знайшов щітку зубра. Спина десятитонної тварини виявилася достатнім буфером проти будь-кого, хто б з ним не заговорив.

Він мав би пам'ятати, що бажання побути на самоті — один з найкращих способів привернути увагу молодшої сестри.

Катара влізла до нього з лемуром на плечі й притулилася спиною до голови зубра.

— Знаєш, ми його ще кілька днів тому добряче розчесали.

— Ні, — сказав Зуко з-під постійно поновлюваного струменя хутра, яке вичісував, — не знаю. Ти ж розумієш, що тварини навесні линяють, так? І їх треба розчісувати не раз?

Вона підняла брову.

— Не знала, що у тебе є власні думки щодо догляду за тваринами.

— Варани-носороги навесні скидають зимову луску. Якщо вони чисто не полиняють, ремені сідла можуть їх поранити.

— Тобто, ти не пішов на нараду через нагальну потребу розчесати Аппу?

Зуко почав розчісувати сильніше. Катара кашлянула і відсунулася трохи далі, трохи більш за вітром.

— Зуко. Якщо що, ти можеш зі мною поговорити. Адже я тепер твоя сестра, здається. — Її обличчя і тон все ще не знали, що робити з їхнім статусом брата і сестри.

Він зупинився, щоб витерти хутро зубра з очей, принаймні достатньо, щоб належним чином витріщитися.

— У Племенах Води брати та сестри плетуть змови одне проти одного?

— Це більше схоже на Націю Вогню.

— Тоді чому ти намагаєшся змусити мене?

— А. А, — Катара затулила рот рукою. — Вибач, я просто... забула.

— Забула. Бо я не схожий на Азулу?

— Так, взагалі-то.

Зуко розчісував все сильніше, аж до м'якого підшерстя і товстої шкіри. Ноги зубра розсунулися в сторони, і він, стогнучи, впав на палубу.

— Я не допомагатиму вам битися з моєю... битися з Нацією Вогню. Хакода це знає.

Катара чухала лемуру голову, дивилася на нього і нічого не говорила.

Руки Зуко судомно стискали щітку, як колись стискали шліфувальний камінь, коли він працював над корабельними рейками. Він відпустив її та до болю розтягнув пальці.

— Вона моя сестра, — сказав він.

— Яка вона? — запитала його інша сестра. — Ну, коли не намагається нас вбити.

Його губи сіпнулися.

— Взагалі-то, «намагається вас вбити» — досить гарний початок.

***

Корабель Азули покинув Китовий Хвіст і поплив прямо в центр флоту Племені Води, який без жодного попередження якимось чином опинився в ідеальному кільці навколо неї.

— Хтось за це здихне, — сказала вона, коли поява водяних бліх під блакитними вітрилами почала схилятися від «збігу обставин» до «ворожої дії».

***

(Океан був надзвичайно радий показати Юе свій корабель-коло. Юе була вдячна йому за допомогу, але не розуміла, чому його хвилі так гордо мерехтять, аж поки не збагнула, що її колега використав флот Племені Води, щоб намалювати Місяць.

«О», — подумала вона.

Ла був дуже задоволений своїм жахливим мистецтвом. Це нагадало Юе іншого хлопчика, якого вона знала. Болюча думка, але вже не настільки, як раніше).

***

— Доброго ранку, В'ялена Тюленино, — гукнув Бато. — Ти прокинувся майже рано.

Сокка приєднався до чоловіка. Його плечі драматично опустилися.

— Бато, ти не можеш мене так називати. Зуко назвав так собаку.

Вищезгаданий собака, очевидно, добре натренований у вивченні нових імен для себе, вже підбіг до них, радісно висолопивши язика.

— І ти йому дозволиш? — запитав Бато. — Не дай Нації Вогню вкрасти у тебе і це. Дай відсіч.

— Так, — сказав Сокка. — Так, дам.

Затопчик та/або В'ялена Тюленина пошкрябав Сокку за штани. Сокка присів навпочіпки та скуйовдив йому шерсть на голові.

— І все почнеться з того, що я дам тобі ім'я, малий. Найкраще ім'я, яке знаю. Воно повністю належить Племені Води та повністю моє. Це, звісно, велика честь, але я не проти поділитися. Як щодо... Сокка-Молодший?

Сокка-Молодший замахав хвостом і збуджено затанцював на переоподах, не як собака, якого перейменували, а як той, що нарешті почув своє справжнє ім'я.

Бато поплескав його по плечу, втративши дар мови від гордості за самовідданість Сокки. Екіпаж схвально заусміхався. Зуко потупав геть — його лиходійство зазнало поразки.

***

Хакода стояв навколішки на своїй койці, користуючись паузою між хвилями листів, щоб дещо причепити, коли до нього увійшов Зуко.

— Він назвав собаку Сокка. Сокка-Молодший.

— Хто?

— Сокка. — Зуко примружився на шпангоут. — ...Що це ти робиш?

— Роблю все по-чесному. — Хакода вставив останню шпильку в плакат, який викупив у Токло. — Тепер у мене плакати всіх трьох дітей: Блакитного Духа, В'яленої Тюленини й Катари. Диви, ви всі «розшукувані», а отже, бажані.

Зуко потупав назовні.

Як же Хакода скучав за батьківством.

***

Екіпаж поширював новину у портах. Вони розвішували плакати, ставили питання, на які вже знали відповідь.

«Ви не бачили цього хлопчика?»

Айро надсилав листи, тримав чайник теплим. Їжа все надходила до його каюти, надто часто і надто багато. Треба сказати кокові, щоб надсилав менші порції: Зуко завжди був свідомий того, що їхній бюджет обмежений. Вперше за... скільки там часу вже минуло? Вперше за багато днів Айро спустився до їдальні.

В одному з кутків стояв невеличкий вівтар, збудований нещодавно. Фотографія Зуко, акуратно вирізана з плаката, стояла в рамці перед свіжою мискою рису, з якої стирчали палички.

Айро повернувся до своєї каюти. Через кілька годин запах горілого чайного листя став настільки сильним, що стало ясно, що з заварника википіла вся вода.

Якби йому довелося вибрати запах того, що він підвів свого племінника, запах горілого був би, безумовно, доречним.

***

Ось як він втратив сина:

— Тату, довірся мені, — посміхнувся Лу Тен. У нього була чудова посмішка. Дуже популярна серед паняночок і багатьох панів. — Я впораюся.

Зуко теж вважав, що має багато чого довести. А Айро вірив, що одного дня він стане великою людиною.

Айро не поховав тіло Лу Тена. У цьому була ще одна схожість із Зуко.

***

Корабель Вогняного флоту, що наближався до них, був маленький, іржавий і дуже самотній. Швидше за все, транспорт, який просто прямував до Китового Хвоста, але йому не пощастило натрапити на те, про що не можна повідомляти. Командири Хакоди запросили дозвіл на атаку. Адже такий старий корабель не важко потопити.

— Дуже схоже на корабель Зуко, — сказав Сокка під час їхньої наради.

Але цього не могло бути, бо саме на цьому кораблі принц Айро дістався Північного полюса, і сказав їм, що залишиться там щонайменше до початку літа. Він мав закінчити сортування командирів, які справді присягнули йому, від тих, хто просто злякався Гігантського Сяйнистого Коя, і остаточно укласти союз з Північчю, і він був дуже чітко налаштований на те, щоб не розкрити Озаю історію про те, що він трішечки вкрав його флот, до того, як все це буде зроблено. Живого Зуко, мабуть, вистачило, щоб відправити його на південь раніше, і зробити це лише з одним кораблем, про який Озай вже знав. Але Зуко відправив свого листа буквально вчора. Отже.

— Але це точно не Айро, — зробив висновок Сокка.

«Дозвіл надано», — відповів Хакода своїм командирам. Він уже був зайнятий плануванням порятунку Аватара з найсучаснішого крейсера Азули, коли їхня теперішня тактика була зосереджена на тому, щоб не залишати вцілілих — їм не були потрібні нові вороги, які б все зіпсували.

***

— Ваш досвід був би неоціненним, — сказав Чжао.

Айро не запропонував йому чаю. Частина його розуму, що проникала крізь туман, який обгортав решту думок, цікавилася, як довго чоловік зможе говорити, перш ніж зірве голос.

— І, звичайно, це був би шанс помститися за образу імені вашого покійного племінника...

— Образу? — перепитав Айро.

— Я розумію, що Володар Вогню Озай обмежив доступ до інформації для обраних кіл, — сказав п'явка-пацюк з їхнього військово-морського командування, — але зі мною можете не прикидатися. Я знаю про абсолютно нетактовний фарс Племені Води. Стверджувати, що принц Зуко перебував у них, після того, як ви персонально повідомили про його трагічну загибель у морі...

Чжао не зміг стримати зловтіхи у тоні. Одного дня це його вб'є.

Коли чоловік повернувся на свій корабель, Айро встав. Вперше за...

Вперше за довгий час Айро відчинив двері до каюти племінника. Сувій про Аватара Янгчен досі лежав на його столі розгорнутим, наче Зуко щойно вийшов і зараз повернеться. З одного боку його притримувала тушечниця, а з іншого — знайомий ніж.

«Ніколи не здавайся без бою».

Зуко боровся б до кінця, і навіть коли цього ніхто не очікував, навіть коли це було нерозумно, і ще на кілька вдихів більше. Він боровся досить довго, щоб його знайшли. І, мабуть, достатньо живим, щоб він вигукнув свій титул або титул свого батька якомусь спантеличеному воєначальнику Племені Води, бо Айро не міг збагнути, чому народ, відомий тим, що не залишає нікого живим, інакше б виявив милість.

Айро не мав потреби загадуватися, чи намагався його племінник битися з ними, чи намагався втекти: йому лишалося тільки гадати, як саме і чого це коштувало. Сподіватися, що Плем'я Води не... Сподіватися, що вони побачили у принці дитину. Сподіватися, що все сталося швидко, коли його брат відкинув їхні умови, образив їхню честь, дав зрозуміти, наскільки цінує власного сина...

Зуко був мертвий. Він помер на самоті в морі, як і планував Озай з того моменту, як посадив хлопчика зі свіжим опіком на судно, де працював екіпаж військово-морських ізгоїв. Айро попросив вибачення, а не дозволу, коли піднявся на борт. Тоді він ще не був близьким із Зуко, лише відчував провину. Любов прийде пізніше, коли він побачить, як хлопець бореться з інфекцією, зі страхом власного полум'я, з вельможами та командирами, які вважали вигнаного принца легкою здобиччю. Через ігри пай шо, які Зуко ненавидів, але знав, що Айро любив, через полювання на Аватара, які приводили їх до міст, відомих своїм чаєм, якраз на дні народження Айро, через спостереження за тим, як дитина перетворюється на юнака, якому, неймовірно, але досі не байдуже.

Озай вбив свого сина три роки тому і залишив сина для Айро.

Айро підняв ніж. Сувій Аватара згорнувся. Під ним був ще один, дещо сплющений від більш регулярного розгортання: сувій п'єси.

Айро розсміявся. Він не знав, як опинився навколішки на підлозі, плачучи та притискаючи до грудей ніж у піхвах.

«Ніколи не здавайся без бою».

Зуко покинув свій бій. Якщо Айро бажав, щоб дух його племінника перевтілився у світ, де йому не доведеться боротися щодня, то Айро мав розпочати власний бій. Він занадто довго стояв серед глядачів, відвівши погляд.

Екіпаж здригнувся, коли він знову увійшов до їдальні. Айро ніс із собою заварник, який був щойно вимитий і парував новою заваркою, і щойно витерті від пилу дві чашки. Він опустився на коліна перед вівтарем і випив з племінником останню чашку чаю. Зуко випив приблизно стільки ж, скільки зазвичай.

Айро підвівся. Зібрав екіпаж.

— Озай вкрав мою корону і мого сина, — почав він, — тож я поверну все, що зможу.

***

Атака флоту на корабель Вогняного флоту була відбита. Магами води.

— Упс, — сказав Сокка.

— «Упс»? — викрикнув Зуко.

— Слухай, раз тобі не все одно, треба було бути на нараді...

Невдовзі після командирського голуба-альбатроса з'явився яструб-посланець, яструб-слідопит. Зуко не кинувся його ловити. Замість цього він схопив шкіряну смужку, обмотав навколо руки й дозволив птахові граціозно приземлитися.

«Мені сказали, що у вас є дещо моє», — прочитав Хакода найприємнішого листа з погрозами, який він коли-небудь бачив. Папір ледь-ледь пахнув димом і чаєм.

Коли Хакода показав його Зуко, син довго тримав його в руках і вдихав.

***

— Будь ласка, будьте моїм учителем магії вогню.

Айро торкнувся плеча юного Аватара, даючи йому знак випростатися з поклона.

— Це буде для мене честю. Я буду тут, тільки знайди свого вчителя магії землі. Приходь до мене, коли будеш готовий розпочати навчання.

Це була брехня. Невдовзі після від'їзду Аватара надійшов лист з маленького портового містечка.

Та й Аватар був ще дуже далекий від того, щоб опанувати магію землі. Географічно кажучи.

***

— Придурки, ви що, реально полетіли без мене? — кричала до неба дванадцятирічна дівчинка посеред безлюдного і напівзотлілого містечка Королівства Землі.

Можливо, якби вона могла справді бачити, то підняла б голову і побачила б Аппу вдалині, або примружилася б і побачила б наступне місто. Все, що було в межах досяжності її ніг, було нічим і знову нічим. Можливо, її батьки мали рацію, можливо, вона...

Це що ще за думки невдах і як вони потрапили їй в мозок?

Якщо вона тут сама і без нагляду, то це не її проблема. Але ось-ось стане проблемою всіх інших.

Сліпа Бандитка хруснула кісточками пальців, вибрала напрямок і пішла.

***

Корабель, що наближався до них, був «Ваньї». Зуко впізнав би його в будь-якому порту, по вм'ятині на поручнях, що залишилася після того, як вантажний кран упустив ящик, або по візерунку іржавих плям на корпусі, розбитих новою обшивкою там, де Аватар звалив на них айсберг. Було дивно бачити його з такої відстані, наче спостерігати, як власні ноги повертаються до нього. За два з половиною роки життя на ньому він рідко бачив його з такої відстані.

А коли він наблизився, він побачив на палубі фігури. Він не розгледів їхніх облич, але впізнав їх за поставою і ходою. Невимушена скутість лейтенанта Джі. Нешанобливо притулений до поручня матрос Теруко. Терпляча присутність дядька, який чекав на носі.

Зуко задумався, наскільки впізнаваний він.

— Помахай, — сказала Катара, штовхнувши його ліктем у бік. Але обережно.

— Не знаю, — сказав Сокка. — Може, краще хай покрич...

Панук штовхнув ліктем у бік його. Не дуже м'яко, судячи з хрипу, що пролунав після цього.

— Це він? — запитав Токло, простеживши за поглядом Зуко.

Зуко ковтнув.

— Так. Це дядько.

— Хм, — сказав Кустаа.

Поруч із дядьком стояли люди, яких Зуко не знав. Люди в блакитному. Високий худорлявий чоловік створив щось на кшталт плаского айсберга, який переправив абордаж до «Ахлута» набагато швидше і набагато позерніше, ніж переправив би човен.

Катара заклякла. Зуко подивився на неї за поясненнями.

— Пакку, — виплюнула вона.

***

Айро втрачав Зуко вже двічі. Він не хотів — не міг — дозволити собі сподіватися, коли прочитав листа. Знову відкрити своє серце...

Що ж. Добре, що на півночі було так багато цілителів — після того листа вони йому знадобилися.

Він не сподівався, коли наказував «Ваньї» прямувати на південь. Не сподівався, коли «Ваньї» зімкнулися з головним кораблем південного флоту. Не сподівався, коли покинув власний корабель на льоду Пакку. Чи була переправа бурхливою, чи гладкою, Айро не запам'ятав. Він дивився на палубу, поки та наближалася, на те, як стояла кожна фігура, шукаючи напружену гордість, з якою завжди тримався Зуко. Його племінник завжди робив себе найвищим, якщо не зростом, то духом.

Він не знайшов того, що шукав, та й не сподівався. Рано чи пізно йому все одно довелося б зустрітися з вождем об'єднаного Південного Племені Води. Це дипломатична місія, тільки й усього.

Риси обличчя розпливалися в міру того, як вони наближалися. На палубі стояв хлопчик зі шрамом, схожим на шрам Зуко, але меншим, пом'якшеним по краях легким падінням волосся, що вибилося з-під гуми.

(Скільки разів на день Зуко зникав у своїй каюті й приводив до ладу свій хвіст фенікса, думаючи, що ніхто не помічає...)

Цей хлопчик був вищий за Зуко, ширший у плечах, стояв розслаблено і впевнено серед одноплемінників. Такі шрами, мабуть, частіше зустрічалися серед тих, з ким воювала Нація Вогню. Проте цей хлопчик був настільки схожий на юнака, яким, як сподівався Айро, мав стати Зуко, що аж в очах попливло. Він не пам'ятав, коли Пакку з роздратованим виразом обличчя допоміг йому зійти з льоду на палубу. Йому треба зібратися з духом, аби зустрітися з вождем Хакодою, йому треба швидше відвести очі...

— Дядьку? — сказав юнак. Він зробив крок вперед, потім ще один, і ось він уже наштовхнувся на груди Айро, обійняв його і нахилився, щоб покласти голову йому на плече, так само як набагато менший хлопчик ставав навшпиньки днями, коли вони разом пили (жахливий) чай.

— Зуко, — видихнув Айро.

— Пробач мені, дядьку.

Дядько не сподівався. Надія, вона на те, що ще може виявитися розчаруванням. Хлопчик у його руках розчаруванням не стане ніколи.

Chapter Text

Хакода спостерігав за возз'єднанням. Він чув, що першими словами Зуко, зверненими до Дракона Заходу, були вибачення. Він пам'ятав день, коли все це почалося, пам'ятав принца на колінах у лазареті, який благав пробачення батька, якого у гарячці бачив перед собою.

Зуко сказав, що дядько його любить. Те саме він думав і про чоловіка, який його породив.

Екіпаж чекав вказівок Хакоди напруженіше, ніж, можливо, слід було б з потенційними союзниками. Хакода теж був трохи напружений.

— Як би зворушливо це не було...  — промовив один з магів води. Його погляд перевівся з возз'єднання на екіпаж Хакоди, надто довго затримавшись на Сокці та Катарі, перш ніж зустрітися з поглядом Хакоди. — Накажіть своїм людям відступити. Зараз не час для позерства: у нас є інформація, що супутники Аватара дозволили його захопити. Координуйте свої дії з нами, і, можливо, ми ще зможемо його звільнити.

— Майстер Пакку, припускаю? Майстриня Катара вас згадувала. — Хакода раптом захопився стриманістю своєї доньки, яка не втопила цього чоловіка. Подумати тільки, якби Канна залишилася на півночі, цей любусьо став би його батьком. — Чому б вам з принцом Айро не зайти до мого кабінету? Поговоримо.

***

Єдине хороше, що Хакода міг сказати про цих людей, це те, що жоден з них не подивився на кабінет Хакоди зверхньо, на відміну від деяких офіцерів Королівства Землі, навіть коли Ааке довелося витягнути для них додатковий стілець. Майстер Пакку і Дракон Заходу були людьми, знайомими з малими кораблями. Найдраматичніша реакція кожного була на плакати над його койкою: Пакку підняв брову, а Айро прокоментував.

— Цікава колекція, — сказав принц. — Скажіть, а Блакитний Дух — один з ваших?

— Так, — відповів Хакода. Він сів. Пакку теж сів. Айро на мить завагався, перш ніж приєднатися. Хакода постарався не сприймати це як образу: він пам'ятав іншого принца Вогню, який не відчував комфорту сідати без наказу, доки не краще познайомився зі звичаями Племені Води.

Звичаями Південного Племені Води. Хакода подивився на північанина і зрозумів, що той знає більше про потенційні пастки спілкування між його власним племенем і вихідцем з Вогню, ніж з людиною, яку він колись назвав би родичем.

— Наш флот оточив корабель принцеси Вогню. До того, як прибув ваш корабель, ми з моїми капітанами планували спільний порятунок завтра вночі, — сказав Хакода. Бо якщо північний маг води мав ілюзії, що флот Хакоди опинився тут завдяки якомусь щасливому збігу обставин, або що Хакода збирається дозволити людині, віддаленій від цієї війни на сто років, приплисти та взяти на себе командування, то Хакода збирався ці думки розвіяти. — Ваші маги працюватимуть з нами?

— Маги, — уточнив Дракон, погладжуючи бороду, — чи маги води?

Хакода втупився в нього.

— Мій екіпаж вже звик до магів вогню, принце Айро.

— Звісно, — м'яко відповів чоловік, — я не хотів вас образити. Я лише маю на увазі, що є різниця між «битися» і «битися з».

— Мій екіпаж, — повторив Хакода, — вже звик до магів вогню, принце Айро.

— А, так, — сказав принц. — Адже мій племінник має історію роботи проти власного народу.

Хакода примружив очі. Принц Айро продовжував привітно посміхатися. Пакку шумно зітхнув.

— Айро, — сказав маг води, — зараз не час.

— Перепрошую, — сказав принц, — я думав, що ми обговорюємо полонених і як їх визволити.

— Майстре Пакку, — сказав Хакода, не зводячи очей зі старшого брата Озая, — мого заступника звуть Бато. Ви знайдете його на палубі. Він знає наш поточний план — можливо, ви дізнаєтеся від нього деталі та почнете координувати з майстринею Катарою, як найкраще використати ваших людей?

Північанин виглядав так, ніби волів би робити будь-що інше. Хіба що залишитися в цій каюті, де температура між двома іншими її мешканцями зростала. Хакода не був повністю впевнений, що він це собі уявив.

Маг води пішов. Айро залишився спокійно сидіти на вільному стільці, який приніс Ааке. Коли за ним зачинилися двері, в його погляді з'явилася така гострота, що волосся Хакоди стало дибки.

— Яка у мого племінника цікава зачіска.

— Він сам її вибрав.

— Зрозуміло, — сказав Дракон. — А хто його підстриг?

***

Зуко був на палубі. Зуко був на палубі, і це було дуже нервове місце ще до того, як майстер Пакку повернувся, залишивши дядька і його нового батька наодинці. Разом. Зуко простежив поглядом за чоловіком, який йшов по палубі, вимагаючи поговорити з Бато.

— Треба заварити чаю, — сказав Зуко. — Дядько любить чай. Я...

Він має бути в тій каюті. Не те щоб Хакода скривдить дядька, чи дядько скривдить Хакоду...

— Ти вмієш заварювати чай? — запитав Токло.

— Не думаю, що проблема в цьому, — відповів Панук, спостерігаючи, як Зуко спускається — не кидається — під палубу.

***

— Якщо мій племінник не був ці місяці вашим полоненим, то чому не зв'язався зі мною?

— Не мені про це говорити. Я поважив його рішення в цьому питанні. І ви теж.

— Як чудово, що Зуко врятував такий добрий, чуйний чоловік. Скажіть-но, вождю Хакодо, що виграють південні племена від того, що були такі добрі та чуйні до принца Драконячого Трону?

— Сина.

— Не знав, що Південне Плем'я Води так прагне мати дітей-магів вогню.

Якби Хакода теж був магом вогню, з людиною навпроти нього могло б статися дещо неприємне. Стук у двері досить завадив його спробі спонтанного навчання.

— Що таке? — вичавив з себе Хакода, не відводячи очей від чоловіка, що сидів перед ним.

— Я, е, — сказав Зуко, штовхаючи двері. — Я заварив чаю?

— Дякую, племіннику. Це дуже люб'язно з твого боку.

— Дуже, — повторив Хакода.

Плечі Зуко трохи наблизилися до його вух.

— Вибачте.

— Що ти, тобі нема за що вибачатися, — посміхнувся Дракон до Зуко, а потім перевів погляд на Хакоду, вишкіривши всі зуби.

Хакода видихнув.

— Дякую, Зуко. Залиш його на столі.

Зуко кинув погляд між ними обома. Хакода змусив плечі розслабитися і посміхнувся хлопцеві — це щось та значило, що Зуко дозволив своєму вираженню обличчя залишатися відкритим, а не сховав його за грізним поглядом. Зуко несміливо посміхнувся у відповідь і поставив на стіл заварник. Лише заварник. Хакода підняв брову. Хлопець почервонів.

— Я забув чашки. Я зараз... — Він вийшов з каюти.

Коли він зник за дверима, обидва чоловіки знову подивилися один на одного, дозволивши посмішкам зникнути. Вони чекали у взаємно погодженому мовчанні, поки Зуко не повернувся з двома чашками, які частіше використовувалися для медичних настоїв Кустаа. Він налив, а потім застиг біля краю столу. Явно не збираючись йти.

— Зуко, — сказав Хакода, — чи можу я поговорити з принцом Айро наодинці?

Хлопець розправив плечі та повільно вдихнув, перш ніж зустрітися з поглядом Хакоди.

— Можна я поговорю з ним пізніше?

Хакода змусив себе розслабитися, заради сина. Проігнорував яструбиний погляд принца Айро, поки той теж чекав на відповідь.

— Звичайно, Зуко. Спасибі за чай. Зачини двері, коли виходитимеш, будь ласка. — Він посміхнувся і продовжував посміхатися, аж поки двері знову не зачинилися. Тоді він повернувся до принца. Настав час Хакоді взяти ініціативу в розмові на себе.

— Він любить вас.

— Любить, — погодився Айро, беручись за чай.

— Він і свого батька любив, — сказав Хакода. — А що ви робили, поки він отримував цей шрам, принце Айро?

— ...На мій превеликий сором, нічого.

***

— Майстрине Катаро, — покликав Бато, махнувши їй рукою, щоб вона приєдналася до розмови. Якщо вони говорили про тактику магії води та про те, як найкраще інтегрувати її в майбутню атаку, то експерт тут вона.

Купка магів води, що утворилася навколо нього та Пакку явно з цим не погоджувалася.

(Бато стояв поруч з Хакодою на Північному полюсі, у великій залі, де їхній вождь-король та його радники сиділи на помості, а південні воєначальники чекали на підлозі. Саме ці люди порадили вождю Арнуку зберігати нейтралітет. Що Північному Племені до війни, яка точиться за тридев'ять земель? Як би їм не було боляче відмовляти своїм південним родичам, вони повинні залишатися у своєму великому місті та захищати своїх.

Ото кумедно, що ніхто з них не віддав своє життя, щоб повернути Місяць).

Бато повторював «майстрине Катаро» так часто, наскільки це було можливо, і ще кілька разів на додачу.

Воїни в червоних обладунках скупчилися біля люка. Це було найближче місце, де вони могли охороняти принца Айро, не захаращуючи прохід.

— Що ж, — прошепотіла одна з них, жінка без жодних знаків розрізнення, занадто голосно для палуби, яка намагалася підслухати. — Незручно якось.

Їхній командир стояв непорушно, так само суплячись, як і коли з'явився на борту, і лише час від часу скрип броні давав знати, що він живий.

— Не те слово, — прошепотів інший. А потім, набагато голосніше: — Тут хто-небудь грає в кості? Я просто прихопив набір.

— Завжди довіряй людині, яка приносить власні кості, — сказав Панук, але приєднався до кола, що розрослося навколо чоловіка з Нації Вогню.

Скрип обладунків їхнього командира можна було назвати майже роздратованим.

***

— Ви тримаєте мого племінника на ворожому військовому кораблі.

— На кораблі його племені. Його сім'ї.

— Як мило. І коли ви привезете його додому на південь, я впевнений, всі ваші люди вітатимуть його, мага вогню, чия справжня сім'я полювала і вбивала вашу протягом багатьох поколінь.

— Його справжня сім'я підтримає його.

— Ах, як добре, коли ми самі вибираємо собі сім'ю. Я впевнений, цей вибір був легкий для мого юного племінника, оточеного людьми, які могли завдати йому шкоди, якби він висловив свою думку. Нагадайте, він обрізав собі волосся до чи після того, як ви його звільнили?

— А ваша сім'я добре знає, як б'ють дітей за те, що вони висловлюють свою думку, еге ж? — сказав Хакода. — Ви тримали його на кораблі майже три роки. Дивно, що ви так і не знайшли часу сказати йому, що його батько був людиною, недостойною цього звання. Що Зуко мав рацію, коли висловився.

— Ви намагаєтесь зробити складну ситуацію дуже простою. Існують реалії двору, в яких вам, можливо, бракує досвіду, — Оскільки ви простий варвар з простої культури, ввічливо натякнув чоловік, який носив шовк під обладунками. — Мій племінник завжди робить те, що вважає правильним. І робить те, що вважає правильним, голосно. Принц Зуко повинен був усвідомити, що дії, які призвели до його вигнання, були праведними, але нерозумними, що для здійснення справжніх змін потрібні розсудливість і передбачливість.

— Він здійснив зміни на мій екіпаж, просто бувши собою, — сказав Хакода, не додавши, що якби вони виловили з води підступного королівського щура-вугра кілька місяців тому, Хакода не посоромився б його після листів Озая випатрати.

Щур-вугор перед ним ледь помітно посміхнувся.

— І за це ми обидва можемо бути вдячні. Але те, що захищає його на кораблі, може не зберегти йому життя в палаці.

— Ви навіть не сказали йому, що його батько помилявся, коли обпік його.

— Він не був готовий слухати, — відповів чоловік, обхопивши руками чашку, що стояла перед ним.

— Та невже, — сказав Хакода, згадавши хлопчика у сльозах, який надто довго чекав на ці слова.

Принц Айро втратив частину своєї напускної веселості.

— Ні. Не був. Думаєте, я не намагався? Він був молодий і скривджений, і кожен натяк на те, що батько міг помилятися, лише посилював відчуття, що все в його ситуації було неправильним, що доручення, яке йому дали, було лише останнім жартом його коштом. Мого племінника вигнали, вождю Хакодо. У світ, яким Нація Вогню все одно що володіє... Я не закінчив.

Хакода примружив очі та зціпив зуби.

— Принцу Зуко було тринадцять. Йому було дозволено перебувати на землі Нації Вогню лише щоб поповнити запаси. Сказати йому, що його батько помилявся, означало сказати йому, що світом керує божевільна і корумпована влада, що люди, чиїх дітей він намагався захистити, були тими самими, хто дивилися, як його обпекли, і потім знущалися з нього за це, що ті, хто працює над тим, щоб зробити світ справедливим, зазнають болючих невдач. Я намагався сказати йому про це, але він майже відмахнувся від моїх слів, бо легше бути сердитим, аніж безнадійним. Він не був готовий слухати, і я не мав підстав думати, що у мене немає решти життя, щоб переконати його в протилежному.

— А в чому саме ви намагалися його переконати?

Принц Вогню заплющив очі й глибоко зітхнув, перш ніж знову зустрівся з поглядом Хакоди.

— Вождю Хакодо. Ви, здається, думаєте, що я б коли-небудь заподіяв шкоду Зуко добромисно. Він син мого серця.

— А ви, здається, подумали, що я говорив образно. Він не син мого серця, він мій син. Я вірю, що ви його любите. Але мене не вразило те, як королівська родина Нації Вогню висловлює свою любов. Ви бажаєте йому найкращого, чи хочете затягнути його до тієї самої борсуково-гадючої ями, яка його отруїла?

Це на мить чоловіка зупинило. Коли він заговорив знову, він був трохи приголомшений, наче людина, яка тільки-но усвідомила, що розмовляє з кимось простим.

— Вождю Хакодо. Ви ж розумієте, що порятунок Аватара — лише крок до закінчення цієї війни. Щоб вона закінчилася, і закінчилася сприятливо для вашого народу...

А оце вже була завуальована погроза.

— ...вам потрібен співчутливий Володар Вогню на троні. Я вже старий. Я зроблю все можливе, щоб покласти край цій війні, але саме наступний Володар Вогню визначить форму миру і те, як довго він триватиме. Принц Зуко мусить повернутися. Він мій спадкоємець. Він — майбутнє обох наших народів.

Образ мало не задушив Хакоду своєю близькістю. Своєю можливістю. Володар Вогню Зуко, який належав до Племені Води, який розумів і дбав, який допоможе їм відбудуватися, гарантуватиме мир...

Володар Вогню Зуко, назавжди пов'язаний з місцем, де його обпекли, і людьми, які це допустили.

Хакода стиснув руки навколо чашки, щоб вони не стиснулися в кулаки.

— Ви не прийматимете за нього рішення. Ви не скажете йому, що це єдиний спосіб убезпечити всіх, хто йому дорогий. Ви не тиснутимете на нього, інакше я викину вас з корабля, і якщо майстер Пакку не впіймає вас раніше, ніж це зробить Океан, моя совість нічого не втратить. Зуко тепер належить до племені Води. Він сам вибирає своє майбутнє.

— Думаєте, він вибере вас?

— А ви думаєте, що ні?

Принц Вогню не відповів, лише підняв чашку. Хакода несвідомо повторив за ним — у нього пересохло в горлі. Обидва випили.

Обидва закашлялися і поставили чашки назад.

***

Його дядько з батьком розмовляли. Зуко не знав, голосно чи тихо, бо після того, як його відіслали, він повернувся на палубу...

Де його колишній екіпаж і новий екіпаж грали в азартні ігри. І його колишній екіпаж, побачивши його, виструнчилися, наче очікували, що на них накричить... їхній командир, їхній принц. А його новий екіпаж явно вдавав, що не відчуває дискомфорту поряд з людьми з Нації Вогню, хоча насправді відчували, і...

І Зуко не збирався проходити повз лейтенанта Джі, Теруко та Генджі, щоб піднятися на щоглу. Тож він розвернувся і пішов вниз. Аж до вантажного відсіку, де все ще стояла лампа, яку він взяв з лазарету.

Він медитував.

— Хочеш поговорити? — запитав Токло, коли опустився поруч із ним.

— Ні.

— Хочеш побути сам?

— ...Ні.

Токло нахилився вбік, доки вони не торкнулися плечима, а потім почав захоплено розповідати про те, що відбувалося до цього часу в азартних іграх. Це не повинно було допомогти Зуко з медитацією, але допомогло.

***

— Мій син сам вирішуватиме своє майбутнє, — сказав Хакода. — Коли буде готовий. Аватар не має такого вибору, в його теперішніх обставинах. Сокка і Катара сказали мені, що ви його вчитель магії вогню. Чи зможете ви працювати з нами достатньо довго, щоб звільнити його?

— Так, я допоможу вам в битві з Азулою. — У його словах не було жодних вагань.

Це було те, чого хотів Хакода. Однак це не надихнуло його залишити дітей під опікою цього чоловіка.

***

— Я повинен тобі сказати, що у нас нарада з питань планування, — сказав Сокка, просунувши голову в трюм, але не спустившись туди. — І що тебе запросили. Тож ось я тобі кажу.

Чомусь Сокка закінчив цю заяву, сердито глянувши на лампу Зуко. Потім пішов.

Тато з дядьком, мабуть, закінчили розмову. І якщо вони збиралися на нараду, то тільки тому, що домовилися працювати разом. Тож вони певно ладнають, так?

Зуко опустив голову на руки. Токло погладив його по волоссю.

— Тобі не обов'язково йти. Ти ж на інші не ходив — візьмемо В'ялену Тюленину і смаколиків і побудемо тут.

Вони могли. І Зуко ніхто б за це не засудив. Він міг би залишитися тут з Токло під час наради, міг би посидіти з Кустаа під час завтрашньої атаки, і все б відбулося і без нього. Екіпаж «Ахлута» знав, що він не воює зі своїм народом...

Але Нація Вогню більше не була «його народом».

Але Хакода розумів. Він нізащо не змусить Зуко битися...

А от екіпаж «Ваньї» не зрозуміє. Як і дядько, чи будь-хто з тих, хто підтримував дядька як наступного Володаря Вогню, бо в їхніх очах Зуко все ще був принцом Нації Вогню.

Він був Зуко, сином Хакоди, учнем цілителя «Ахлута». Він був принцом Зуко, племінником майбутнього Володаря Вогню Айро, і майже напевно його спадкоємцем. Він не міг бути й тим, і тим: вони змусять його вибирати.

Його люди скоро почнуть битися. З обох боків. Плем'я Води намагалося повернути Аватара і боролося за припинення цієї війни, і мали в тому рацію. Але воїни Нації Вогню — більшість з них будуть призовниками. Один з них буде його сестрою.

Ні: двоє з них будуть його сестрами, один — братом, а ще батьком і дядьком, і двома дуже різними екіпажами, які зустріли його в найгірші часи, але чомусь не викинули в океан.

— Мені треба йти, — сказав Зуко, бо ігнорування військових нарад не зупиняло їх: це означало, що він не зможе на них говорити.

***

Вони зустрічалися в салоні — каюта Хакоди не вміщала велику компанію. Зуко прослизнув туди, не непоміченим, але й невизнаним. Вони не чекали на нього, бо ніхто не очікував, що він прийде. Але Хакода чи, може, Катара приберегли для нього місце, і вдвох зайняли достатньо місця для трьох прямо на чолі столу, де так багато інших змагалися б за місце. Його сестра виглядала надзвичайно задоволеною, коли посунулася, щоб звільнити для нього місце поруч з їхнім батьком, відсунувши північного плем'янина. Зуко прослизнув у простір. Хакода кивнув йому, але не відвів уваги від промовця. Сокка нахилився з іншого боку від Хакоди, щоб коротко глянути на нього. Через стіл йому посміхнувся дядько.

Бато розклав на столі схему плану нападу. Це була не одна з тих, що Зуко бачив на столі Хакоди — вони завжди були надто складними, навіть після того, як батько пояснював. Цю ж Зуко міг зрозуміти.

Він дивився на неї та слухав, стиснувши руки в кулаки на колінах, щоб ніхто не бачив.

До прибуття «Ваньї» та їхніх магів план був простим через необхідність: вони не могли зробити нічого іншого, окрім як кинути на проблему достатню кількість людей і спробувати закінчити ніч з живим Аватаром і з мінімальними втратами з їхнього боку. З боку Племені Води. Катара збиралася використати магію, щоб переправити скритну команду, але, не знаючи, де утримують Аватара, шанси знайти його були такі самі, як і шанси, що вниз добереться одна зі штурмових груп. Такі самі, як і те, що Азула одразу зрозуміє, наскільки її переважають. Флот Хакоди не залишав живих. Якщо вона подумає, що програє, Зуко був упевнений, що Азула теж не залишить.

Флот Хакоди не залишав живих. Саме тому вони обговорювали, як найкраще встановити вибухове желе, чи використовувати для цього магів води, чи приберегти їх для основної атаки, і як довго чекати, перш ніж підірвати його і почати зворотний відлік часу на потоплення корабля. Екіпаж, який намагатиметься евакуюватися, ймовірно, приведе їх до Аватара, якщо їхні власні екіпажі його до того часу не знайдуть.

Зуко подивився через стіл на дядька, який уважно слухав план. Так само як і на останній військовій нараді, на якій був присутній Зуко.

Зуко, який усе життя повільно вчився і не вибрав цього моменту, щоб перестати, кашлянув, перебиваючи. До нього повернулися погляди з різним ступенем приязні.

— Екіпаж не мусить гинути.

— Ми так воюємо, Зуко, — сказав Хакода. — Чим менше Нація Вогню знає про наші стратегії, тим менше шансів у них підготуватися проти нас. Це гарантує нашу безпеку.

В його очах і голосі було щось терпляче. Терпіння і розуміння, але не розуміння правильних речей.

— Вам так доводилося воювати. Коли ви думали, що війна триватиме роками. Все ваше життя, бо так було завжди. Але дядько стане Володарем Вогню. І ми всі союзники, і Південь, і Північ, і Вогонь, і, можливо, незабаром і Королівство Землі. Війна скоро закінчиться, і тоді не матиме значення, хто вміє воювати. Цей екіпаж не мусить гинути.

— Захопити корабель важче, ніж потопити, — сказав один із північан, але так все одно думали всі, екіпаж «Ахлута» просто дозволив комусь іншому це сказати, щоб їм не довелося. — Ми що, повинні жертвувати заради цього? Щоб врятувати кілька життів Нації Вогню?

Зуко хотілося встати та закричати, але на таких нарадах це традиційно погано закінчувалося. Він глибоко вдихнув і видихнув, намагаючись не дивитися ні на кого надто довго.

— Якщо ми захопимо мою сестру, корабель здасться.

Той самий чоловік пирхнув.

— Вашу сестру. Ну звісно.

— На чиєму ви боці? — заговорив інший.

І це була набагато складніша відповідь, ніж вони могли собі уявити. І водночас простішою.

— Я не допомагатиму вам битися з моїм народом. Але я допоможу вам битися з моїм батьком.

— А є різниця? — запитав другий чоловік.

— Так, — Зуко випустив ще один подих, — є. Ця війна не є правильною. Він думає неправильно. Я вбив одного з моїх людей...

І він бачив, як дядько і лейтенант Джі та інші з «Ваньї» реагують на це, але не міг дозволити собі зупинитися, він мусив продовжувати говорити.

— ...Але батько посилає на смерть тисячі моїх людей щодня. І інші народи ненавидять нас, а ви... ви були готові вбити напівпотонулу... — Він не каже «дитину», бо він не дитина, але це те, що вони повинні були побачити, коли витягли його на борт, бо більшість шістнадцятирічних підлітків — діти, чи не так? Не він, але... — Якби я не був принцом, ви б штрикнули мене у спину і викинули тіло за борт. Не думай, що я не пам'ятаю, як ти, Ааке, витягав меч і хотів переламати мені ноги...

Це викликало зовсім іншу реакцію у дядька, але Зуко не здавався. Він зустрівся поглядом з Хакодою.

— Ви сказали, що вбити мене було б помилкою. Так само як і це. Азулі чотирнадцять.

— І ще вона психопатка, — втрутився Сокка. Зуко сердито витріщився на нього. Хлопець знизав плечима, піднявши долоні догори та не розкаюючись.

— Ми, звісно, намагатимемося її зловити, Зуко, — спробував заспокоїти його Айро, хоча його очі все ще пропікали Ааке.

Зуко любив дядька, правда, але генерал, який тримав в облозі Ба Сінг Се шістсот днів, але зірвався, коли загинув його власний син, просто... просто принципово не цінував життя так, як цінував королівські життя. Він захопить Азулу, а всіх інших кине тонути. Ті інші солдати не мали нікого, хто міг би за них заступитися. Нікого, крім нього, і це було знайоме найгіршим чином, але Хакода не став би... Зуко знав, що можна говорити. Найгірше, що станеться, це те, що присутні його не послухають. Але для всіх на кораблі це і так погано.

— Мій батько, мій дід, моя... — він не подивився на дядька, — моя сім'я, ми створили світ, у якому ви відчуваєте, що мусите нас убивати. І я знаю, що ми це почали, я не кажу, що це правильно, або що ви не заслуговуєте на справедливість, але... але більшість солдатів на цьому кораблі будуть призовниками. Азулон змінив призовний вік до сімнадцяти років. А батько знизив його до п'ятнадцяти. Я знаю, що зараз вони вже не діти, але були ними, коли їх призивали, тренували та відправляли у світ, де кожна інша нація їх ненавидить. Він посилає їх воювати, використовує їх як приманку, а кожного, хто намагається виступити проти цього, вбивають а-або обпалюють...

Екіпаж Хакоди відреагував, бо той секрет Зуко не розповів. Екіпаж «Ваньї» лише поморщився, бо дядько, вочевидь, розповів. Зуко ковтнув.

— Навіщо ми рятуємо Аватара, якщо ви не хочете миру? Нехай Азула забере його до Нації Вогню і продовжить війну, або ж потопіть корабель з ним на борту. Наступний Аватар буде з Племені Води — навчите його вбивати для вас.

Тепер його нові сестра і брат дивилися на нього з жахом, і це... це було не те, з чим він міг наразі впоратися...

— Але дванадцятирічний повітряний кочівник, який здався, щоби врятувати селище, не оцінить того, що ви вбили цілий корабель, аби дістатися до нього. Та вам і не доведеться, бо якщо ви захопите Азулу, всі інші здадуться. І, — він зробив ще один глибокий вдих, — якщо ви допоможете мені потрапити на корабель, я зможу визволити Аватара. Я виводив його з більш безпечних місць з набагато меншою підтримкою.

— Що, — сказав північанин.

— Зуко — Блакитний Дух, — самовдоволено пояснив Панук.

— ...Це пояснює плакат, — сказав Пакку.

Зуко виступив на військовій нараді свого батька і був почутий.