Chapter Text
Вони швидко зближаються.
Це стається непомітно, втім закономірно — щокілька ночей вони зустрічаються в національному парку, подалі від зайвих вух та очей, де ніхто не завадить їхній приватності і щирості.
Вони багато говорять про усе на світі, і теми все не закінчуються — кожна розмова пускає паростки нової, змушуючи Румі хотіти більше, поки вона не розуміє, що шляху назад вже немає. Це зайшло надто далеко і тому вона мусить врятувати Джіну — врятувати його хоча б для того, аби навіки залишити собі.
Тому, у ніч перед церемонією нагородження айдолів вона збирає всю свою хоробрість і пропонує йому план: простий план, який допоможе Хантрікс перемогти і відновити Хонмун. Натхнення і віра переповнюють Румі, коли вона просить Джіну не змагатися з ними, і дати їм шанс зробити все правильно. Так, мітки горять на її тілі, а її голос усе ще не в найкращій формі — але Румі знає, що заради великої мети вона з усім впорається.
— Тож? Ти допоможеш мені, Джіну? Цей план врятує нас всіх! Просто не дозволь Саджа Бойз вийти на сцену, і тоді усе буде добре — Хонмун буде відновлено, а ти… ти зможеш залишитися тут, зі мною. — Румі стискає його руку, з надією дивлячись йому в очі. Тепле дзижчання їхнього зв’язку проходить через усе її тіло, зігріваючи. — Ти робиш мене щасливою. Вільною. З тобою, я можу бути тим, ким я насправді є.
— Я знаю, Румі, я знаю. І я допоможу тобі — зітхає Джіну, міцніше сплітаючи їхні пальці. Легка усмішка грає на його губах, коли він це робить, і Румі відчуває як її серце пропускає удар від цього видовища. Джіну красивий до болю, і вона не може не відчувати метеликів у животі. Тепер, пізнавши його блидче. Вона повністю вірить у те, що вони усе ж соулмейти — єдина проблема полягає у тому, що Джіну не відчуває того ж.
Втім, зараз усе добре.
І можливо саме через це оманливе почуття Румі розслабляється достатньо, аби сказати:
— Між нами є особливий зв'язок Джіну. Ми з усім впораємось. І тоді не буде ніякого голосу в твоїй голові та ніякого демонічного царства.
— Послухай Румі, я маю дещо тобі сказати. — перебиває її Джіну: його рука лягає на її щоку, приємне тепло на ніжній шкірі. — Цього не буде.
— Щ-що ти маєш на увазі? — заїкається Румі, стривожена його словами. — Чого не буде?
— Не буде “нас”. Я поганий для тебе, красуне. — долоня Джіну на її щоці гаряча, наче розпечене залізо, і Румі не розуміє, як починає плакати. — Я допоможу тобі, але пообіцяй мені більше не думати про наш зв’язок — його немає. Повір мені. Ти ще знайдеш того, хто призначений тобі долею. — його очі повні ніжності і болю, коли він це каже, але його голос упевнений і чіткий. Він не залишає простору для аргументів чи переконань, твердо констатує факт: їм не бути разом. У демонів немає соулмейтів, тому що б Румі не відчувала, якби не тремтіло її єство від його дотиків, — це не має значення, бо Джіну не може відповісти їй тим же.
У демонів немає соулмейтів, тому чим же є Румі, якщо не ще однією фатальною помилкою природи, приреченою на страждання і самотність?
***
Зрада болить. Зрада болить, пече, ятрить всередині, коли Джіну не слідує плану. Коли демони зривають її одяг, оголюючи мітки, ламаючи її ще більше ніж вона вже була зламана. Він виступає з Саджа Бойс, сяє славою через її поразку, і Румі задихається від болю. Це наче ніж у спину, наче усе що між ними було не має значення - усі розмови, усі дотики, усі проведенні разом ночі — просто пил. Її агонія росте, поки не перетворюється на злість, на сліпучий гнів, який переповнює її з середини — і Румі кидається в бій.
Довкола— тисячі людей, яких вона мусить захистити за будь-яку ціну.
Ніщо окрім цього, не має значення.
Ніщо окрім цього не має значення, поки вона не опиняється впритул до Джіну.
— Я відчуваю… З тобою я нарешті почуваюсь живим, Румі. Ти показала мені, як це — знову бути вільним. — Джіну шепоче, закриваючи її від смертоносної атаки свого короля. Він ховає її в своїй тіні, широко розкинувся руки аби прийняти на себе усю шкоду. Вираз муки пробігає його обличчям, але Джіну відганяє його, намагаючись заспокоїти Румі. В його жовтих очах — світло, цілий океан світла і болю, яке переповнює його зсередини. Яскраві мітки на його обличчі і шиї палають, наче неонові знаки — фіолетові ріки пульсують і сяють в химерному ритмі, наче живе створіння. Він виглядає не так, як Румі звикла його бачити, але це не має значення — вона заглядає глибоко під поверхневий шар, незважаючи на зовнішність. І вона зла, і їй болить, але вона завжди була надто доброю задля власної користі, і тому тут і зараз вона не може ненавидіти його. — Ти повернула мені мою душу. І за це… за це я віддам її тобі. Збережи її. — шепоче він, в той час як його груди загоряється ніжно блакитним сяйвом.
Він виглядає мирно і спокійно, змиренно — і тоді Румі нарешті зрозуміє, що він робить і якими будуть наслідки — тому вона вириває його з під атаки, і промінь енергії б’є в сцену під ними, залишаючи її вигорілою до білого.
— Залиш собі. — шепоче вона Джіну, перед тим як повільно підвестися на ноги з того місця, куди вони упали.
Повітря тремтить від напруги і залишкової енергії, і Румі мусить залишатися зосереджено на битві — втім вона кидає короткий погляд на Джіну та бачить як він слабко ворушиться.
Живий.
Цього достатньо, аби вона кинулася в бій з новими силами, тепер маючи ще одну людину за своєю спиною, яка потребує її захисту.
***
Пісня лунає гордо і високо, пролітаючи над ареною і над усім світом, загортаючи його в безпечний кокон Хонмуна. Гві-ма та решта демонів зникають, і Румі не може стримати радісного вигуку. Вона коротко обіймає Міру і Зої під радісні крики фанатів, які прийшли до тями, а тоді кидається до закутку сцени, де все ще лежить Джіну.
Він зміг відповзти до стіни та сісти, спираючись на неї спиною, але його втома і біль усе ще очевидні. Його одяг зім’ятий, мітки горять яскраво-фіолетовим, а ще він десь загубив свого капелюха — але Румі не помічає нічого з цього, коли кидається до нього і падає на коліна поруч з його нерухомим тілом. Втома важко лежить у її кістках, але це геть не має значення, поки Джіну потребує допомоги — вона не знає, наскільки небезпечною була та атака Гві-ма, від якої її врятував Джіну, і наскільки це йому нашкодило.
Принаймні, він дихає.
Румі хапає його долоню і стискає її в своїй — теплий зв'язок бринить від дотику, і вона видихає з полегшенням, адже це ще одне підтвердження того, що Джіну живий.
— Джіну? — тихо питає вона, шукаючи найменшої реакції у відповідь.
За мить, вії Джіну починають тремтіти, а тоді він повільно відкриває очі, наче після довгого сну.
— …Румі? — невпевнено питає він.
— Так, Джіну, це я. — з полегшенням киває Румі, відчуваючи потічки сліз на своїх щоках і притискаючись до Джіну міцніше. — Я поруч.
— Добре… Я... хотів вибачитися... Я мусив з самого початку послухати тебе і діяти так, як обіцяв. Пробач мені. Я вчинив ницо, і я знаю, що я не заслуговую на твоє прощення, проте я готовий на все заради нього, Румі. Якщо ти і досі хочеш мене...
— Я не відмовляюся від тебе Джіну. — зітхає Румі. — Але мені потрібен буде час, аби забути про це.
— Звісно, скільки завгодно. Я готовий чекати хоч цілу вічність. Я більше не залишу тебе. — Джіну слабко усміхається кутиком губ і стискає її долоню у відповідь. — Моя рука… почувається дивно.
— Гм? Що ти маєш на увазі? — Румі стривожено хмуриться, оглядаючи чужу кінцівку. — Виглядає, наче усе добре.
— Але вона ніби… я навіть не знаю, як це описати. Дзвенить з середини? — Джіну намагається пояснити, і хоча йому не дуже вдається, у Румі з’являється підозра.
Вона схиляється ближче до його обличчя і ніжно кладе долоню на одну з його вилиць, все ще стискаючи його руку в своїй. Джіну здригається — його очі комічно розширюються від усвідомлення і недовіри.
— Щ-що?
— Відчуваєш як “дзвенить” твоє обличчя від мого дотику, дурнику? — питає Румі з широкою посмішкою, відчуваючи сіль власних сліз на вустах. Її серце мало не розривається у грудях, переповнене почуттями, коли Джіну повільно киває. Вона схлипує і кидається в його обійми, більше не звертаючи уваги ні на що довкола.
— Чотириста років… Чотириста років відколи я втратив надію… — голос Джіну тремтить, і він притискає Румі до себе, наче боїться відпустити її хоча б на мить. — Чотири століття, Румі… Усе аби знайти тебе. — він тихо схлипує, і Румі підіймає голову від його грудей, аби подивитися в його покриті пеленою сліз очі.
— Я боялась, що ти ніколи не відчуєш нашого зв’язку. — шепоче вона.
— Напевне ерез те, що моя душа була під владою Гві-ма, я не відчував його. Лише зараз я знову вільний. І все завдяки тобі, Румі. — Джіну скорочує відстань між ним, поки його теплий подих не лоскоче вуста Румі. — Можна поцілувати тебе?
Румі не витрачає часу на те, аби щось сказати — вона долає останні сантиметри відстані між ними і накриває його губи своїми. Це новий дотик, який запалює їхніх зв’язок по-іншому — це набагато більш інтимне, сире, тривке почуття, яке проходить через усе її єство, вздовж хребта і кожної вени, аж до кінчиків пальців.
Вона не хоче відпускати Джіну.
Краєм вуха Румі чує шум натовпу, і вона навіть не впевнена, чи можуть фанати їх бачити, але в цей момент це не має значення — вона тане в руках Джіну, тоне в його дотиках, нарешті відчуваючи себе цілою.
Цілою і вільною.